Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Останнє слово Архипа Бондаренка

Від 1920 року Архип Бондаренко воював у загоні Ларіона Загороднього. Коли навесні 1921 року під час бою у селі Цвітній отамана було тяжко поранено, його загін прийняв до своїх лав Пилип Хмара. Але вже за місяць під Черкасами було поранено і Хмару. Тоді команду над козаками Завгороднього прийняли Хвиля і Архип Бондаренко.
Загін Архипа Бондаренка називав себе “суто політичним”. У похід, як правило, виступали з жовто-блакитним прапором, який розвівав поруч з отаманом уродженець села Дмитрівка козак Хорунжий1.
Ось як зображував Архипа секретний агент ЧК, що діяв у його відділі: “Сам Бондаренко являв собою типового отамана. Його високий зріст, міцна груба статура й гострий проникливий погляд змушував тремтіти не лише тих, кого він вважав ворогами, але й своїх “козаків”, котрі вчинили якусь провину не тільки перед отаманом, але й взагалі перед козацтвом, як у них висловлювались. Особливо суворий був Бондаренко до людей, які займалися грабунком. Заставши на місці злочину, він стріляв у них сам із маузера без суду й слідства, чим відновив у своєму загоні чесність і дисципліну”2.
Запам’ятав чекіст і промову Архипа Бондаренка, яку той виголосив під вечір 15 жовтня 1921 року в повстанському селі Гутницька. Було це на вулиці біля хати Явтуха Крячка. Отаман зібрав до 20 своїх людей і сказав:
– Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам, хто боїться смерті, той може залишити нас і йти на милість ворога. А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами. Знайте, що наша смерть за визволення й наші невідомі могили будуть основою для нової мети буйної, вільної, самостійної України3.
Сексот зазначав, що “всі присутні дали клятву померти разом з отаманом”. Мабуть, і сексот теж. Після цього Архип Бондаренко сказав, що загін заночує в Гутницькій, а рано-вранці вирушить на Умань4.
Як тільки стемніло, завербований повстанець, взявши для прикриття ношу книг і паперів, поспішив у Михайлівку, де, напевно, й передав червоним, що в Гутницькій ночують козаки Архипа Бондаренка.
Про нічну атаку окупантів зрадник розповідав досить романтично: “…Якось беззвучно гавкали собаки. Десь далеко в лісі, в бік хутора Ірклея, закричав пугач, десь засміявся сич і заплакала сова. Опівночі бандити заспокоїлись і поснули. Все село спало глибоким сном… Червоний загін тісним щільним кільцем оточив Гутницьку так тихо, що важко було вирізнити шум кінноти від природного шуму лісу. Ледве затремтів світанок, як червоноармійці почали виводити бандитських коней… Бій тривав недовго. Бандити частково були побиті й поранені. Сам Бондаренко поранений у ногу, але його сховали”5.
Так невдало закінчився цей бій. Поранених козаків та отамана поклали до підземного шпиталю. Решту хлопців взяв до себе Ларіон Загородній, який на той час уже одужав.
За пораненими доглядав фельдшер, а дужчі допомагали слабшим. Атмосфера у шпиталі була дружня. “Співали та розповідали казки, вивчали та імітували вигуки різних лісових звірів та птахів…” Козак Михайло нотував щось у зшиток – хотів для майбутнього історика зберегти деталі боротьби6.
Був серед поранених і Явдоким Щербак. Він нещодавно повернувся з більшовицького полону – казав, що втік із-під розстрілу. Хмара і Кібець йому не повірили, але доказів проти Щербака не було, а в наступному бою він ще й отримав поранення в руку. Тож лікувався разом з іншими.
І ось Явдоким, вийшовши вночі подихати свіжим повітрям, не повернувся. Це стривожило козацтво. І недаремно. Невдовзі Щербак повернувся, і не сам. Він привів червоний Володимирський ескадрон.
В обідню пору партизани почули кінський тупіт, а тоді команду: “Стой!”
Явдоким від хвилювання довго шукав пеньок, який закривав вхід у землянку. Нарешті знайшов, підняв і з полегшенням сказав:
– Ось вона, та землянка… Тут п’ятнадцять партизанів, серед них і фельдшер.
Червоний командир через Щербака закликав виходити, казав, що совєтська влада пробачить лісовикам їхній “злочин”, та ще й полікує.
– А єслі нє вийдєтє, бомбамі забрасаєм падлєцов!..
Архип Бондаренко вирішив виходити. Він розраховував, що, поки більшовики розбиратимуться з ними, наспіє хтось з отаманів і врятує. Та спочатку з-під землі почали гукати Явдокима, щоб зайшов і допоміг пораненим вибратися нагору. Але той не наважився, бо знав, що його чекає. Тоді вісім тяжкопоранених козаків і отаман вийшли самі. Шість залишились у землянці. Вони перебралися в один кут і забарикадувалися.
– Ґдє астальниє?! – грізно гукнув червоний командир.
– Видужали і розійшлися хто куди. Назад не поверталися, – відповіли ті, що вийшли на світ Божий.
– Врьотє! Єслі нє хатят вихадіть, я іх пахараню в етой зємлянкє.
І до шпиталю полетіли гранати. П’ять бомб кинули москалі. “Землянка завалилася, вихід закрився. Над землянкою знявся стовп диму й пилюки”. Москалі поїхали, а козаки вночі відкопались. Микита і Гриць із Чути подалися шукати Хмару, щоб повідомити про зраду Явдокима і полон товаришів7.
Архип Бондаренко з козаками в цей час сидів під вартою у школі Веселого Кута. Червоні допустили до них лікаря, давали їсти і пити, дозволили навідуватися родичам. Тож до Кіндрата Головченка і Архипа Бондаренка приходили сестри, які жили у Веселому Куті.
Невдовзі почалися допити. Особливо цікавило москалів, де нині перебуває Хмара, де таємні землянки, скільки партизанів у лісі, чи багато між ними поранених. Та козаки мовчали.
Архипова сестра Текля розповідала, що одного разу отаман звернувся до козаків.
– Дорогі побратими, – мовив він, – не здобули ми того щастя, що хотіли, – незалежної України, але не будемо ми й зрадниками нашої ідеї. Може, наші десь далеко і не визволять, ворог нас знищить, але чесна слава про нас не загине. А зрадник Явдоким Щербак нехай буде проклятий віднині й поки його віку! Щоб його українська земля не прийняла8.
Козаки встали й урочисто прокляли зрадника…
“Всі козаки були співучі й гарно співали, особливо Архип, – писав підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко. – Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад. Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди й підлітки, хлопці й дівчата, і вони із захопленням слухали та навчалися величавого і натхненного співу самостійників”9.
Тоді варта почала проганяти дітей, а в’язням заборонила співати. Але ті не слухали і співали до втоми.
Побачивши, що від козаків нічого добитися не можна, червоні закликали людей прийти послухати вирок. Лісовиків вивели надвір і оточили конвоєм. Зачитали список бранців. Із села Цибулевого були Кіндрат Головченко, Архип Бондаренко, Гнат Вовченко, Петро Колісник та Яків Задояний. Михайло Мочар походив із Гутницької. Були серед полонених також Семен Чорний, Дмитро Чухрай і Грицько Чорнобай. Можливо, серед справжніх прізвищ тут названо й псевдоніми. Інший свідок називав серед полонених, крім Архипа Бондаренка, Сергія Чорного, Степана Філіпченка, Сверделя…
Командир Володимирського ескадрону Грецький оголосив, що всі “бандіти” засуджені до розстрілу. Тої ж миті запитав, де вони б хотіли бути похованими. Козаки, порадившись, вибрали галявину при дорозі, що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Грецький “великодушно” погодився і вислав людей копати яму, а козаків відправив до школи, мовляв, нехай ще ніч перед стратою подумають, може, хтось-таки погодиться на співпрацю…
Вранці у вівторок за наказом червоного командира вдарили у великий дзвін. Але народ не поспішав сходитися. Тоді червоний командир наказав зганяти людей силою. Ворожа кіннота розсипалася по селу…
Тим часом на трибуну піднявся “комісар-жид”. Він вихваляв комуну, Леніна і Троцького, ганьбив “бандітов”. Селяни слухали мовчки. Жінки витирали очі. Форкали коні, часом озивалося плачем немовля.
Комісар покликав на трибуну отамана. Видно, з ним була попередня домовленість, що він публічно відречеться від своєї діяльності.
Архип із зусиллями піднявся на поміст. Знявши шапку, тричі перехрестився на церкву і тихо мовив:
– Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!
– Бог простить! – відповіли люди.
Та каятися отаман не поспішав. Комісар напружено чекав. Нарешті терпець у нього увірвався і він крикнув:
– Скарєй ґаварі!
І Архип сказав.
– Дорогі брати і сестри, – мовив він із почуттям, – ви всі знаєте, що нам буде. Ми справді дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною, що не стали одностайно проти цієї ненависної комуни і не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами і вами… Та прийде час і самостійна Україна буде!
Москалі, обурені, що їх “так провєлі”, почали стріляти вгору, налякавши жінок і дітей. Отамана ж, брутально стягнувши з помосту, почали бити кольбами рушниць. Усіх бранців пов’язали, кинули на вози і під сильним конвоєм швидко повезли на Дмитрівку. Раптом з лісу на дорогу вибіг схвильований лісник. Він щось повідомив командиру.
Москалі одразу заметушились. Валка, не доїхавши до виритої ями, зупинилася. Невільників, зволікши з возів, повели до рову, що тягнувся під лісом. Тут їх без зайвих церемоній і постріляли. Швидко прикидавши землею тіла, червоні кинулися подалі від лісу.
Постріли почув роз’їзд Пилипа Хмари, який повертався з-під Лебедина. Невдовзі хмарівці були вже біля могили. Розривши її, виявили одного живого. Його, непритомного, негайно відвезли в хату лісника, про зраду якого ще не знали…
Єдиною відповіддю за смерть товаришів могла бути помста. Її знайомий смак хмарівці відчули вже за годину. В результаті швидкоплинного бою двох червоних кавалеристів було вбито, одинадцять взято у полон. Потрапив у шорсткі повстанські руки і провідник Володимирського ескадрону. Долю їх неважко передбачити… Іншим поталанило втекти10.
Попри болючі втрати, боротьба продовжувалась, бо козаки Архипа Бондаренка не хотіли повертатися у кріпацтво, а мріяли жити на своїй землі вільними людьми – згідно зі своїми законами і звичаями. Тепер у бій за волю вони йшли під командою Ларіона Загороднього.
___________
1 Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції “За волю і долю України” (Наш край у 1917 – 1929 роках). – Кіровоград, 2002. – С. 120.
2 Вказана праця. – С. 121.
3 Там само.
4 Там само
5 Там само.
6 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973. – С. 127.
7 Там само. – С. 130.
8 Там само. – С. 131.
9 Там само. – С. 133.
10 Там само. – С. 137 – 138.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ