Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Заспів

Відродження Вільного козацтва

У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, – цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.
Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість – зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 – 1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – українського козацтва.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: “У ньому (українському народі. – Ред.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”1.
Відродження козацтва 1917 року відбулося на найдзвінкішій ноті – бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров – і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу і порядок у ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
Як це було?
Вже за кілька днів після зречення царя Миколи II на Звенигородщині з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, постали перші відділи Вільного козацтва.
Почалося все у Гусаковому. Саме тут хлібороби дбайливо зберігали під стріхами прадідівські гайдамацькі дубові списи, щоб у слушний час витягти їх.
І час настав. У березні 1917 року списа витягнув і колишній фельдфебель російської армії Грицько Іванченко. Напевно, вийняв він зі сховку й іншу зброю. Та взявся разом із господарем Никодимом Смоктієм, що жив неподалік, на кутку Галайки, організовувати односельчан.
Козацький відділ зростав швидко. Першими зголосилися до Гусаківської сотні Гнат Карпенко, Євмен Орленко (згодом сотник), Мехтодь Русалівський-Грім (заспівувач), Ларіон Кордюк (сурмач), Павло Квашенко (писар), Максим Іванченко, Семен Іванченко, Іван Вдовиченко-Ремез, Софрон Рябенький-Мовчан, Іван Думанський, Максим Вдовиченко, Вівсей Рудченко (Рудниченко?), Улас Смоктій, Платон Соколенко, Тиміш Пономаренко, Дементій Лозовий, Спиридон Фартушний, Іван Лісовенко, Сидір Білобрух, Іван Рябенький, Максим Рябенький, Микита Рябенький із сином Самійлом, Охрім Заграничний із сином Василем, Филимон Оксененко, Петро Ткаченко-Залізняк, Стратін Хавалко, Ксенофонт Русалівський, колишні матроси броненосця “Потьомкін” Самійло Вусатий і Марко Монастирський2.
Назвали вони себе вільними козаками, – мабуть, на противагу тим козачкам, що служили “царю-батюшкє”. “А ми вільні! Ми – козаки!”
Це була перша у новітній час бойова українська частина. Від неї і почалась Українська революція, відтак саме у Гусаковому відновлено перервану українську історію. Очолив першу сотню Вільного козацтва Грицько Іванченко.
Сотня швидко зросла до 240 осіб. У Гусаковому та сусідніх селах забив гарячий пульс козацького життя. Невдовзі у волості створили курінь. Гусаківським курінним став Никодим Петрович Смоктій. Був він молодшим братом українського етнографа Андрія Смоктія, який публікував свої праці в “Киевской Старине”. Андрій Смоктій написав і видав книжечки про Тараса Шевченка, Устима Кармалюка та оповідки з життя козаків, чумаків і селян3. Напевно, і молодшому братові оповідав не раз про гайдамаків, про козацьке минуле України. Може, якраз тоді й зародилася у Никодима мрія відродити козацтво.
Юрій Тютюнник писав про нього: “Був то заможний господар, мав до двадцяти десятин власної землі. Мав тридцять п’ять років, (був) високий, чорнявий, лагідної натури… освіту одержав у Звенигородській двокласовій школі; багато читав; Смоктієві допомагали Ковтуненко та Пищаленко, люди з вищою освітою; обидва звенигородці. Всі вони у війську не перебували”4.
Гусаківці вирушили в агітаційний рейд по сусідніх селах. “Дехто у саморобному сідлі з дубовим списом. Інший з довгою шаблею, відібраною у поліцейського. Небагато з них мали бойову та мисливську зброю. У Розсоховатці, Новоселиці, містечку Катеринополі, в Степному, Юрківці, Багачівці, Козацькому, Княжій, Тарасівці, Кирилівці (Керелівці), Ґудзівці, місті Звенигородці, в Озірній та Вільхівці провели мітинги. Сотні селян там записувалися у Вільне козацтво”5.
У козацтво йшли насамперед, щоб оборонити села від російських дезертирів – утікачів із Південно-Західного фронту, які, прямуючи до Совдепії, грабували українське селянство. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, що зберігалася на військових складах.
Чисельність сотень залежала від кількості мешканців села. Найчисельнішою була Кирилівська сотня – до 1000 козаків. Горді земляки Тараса Шевченка стали в лави захисників Вітчизни одні з перших. Сотні однієї волості об’єднувались у курінь, курені, у свою чергу, складали кіш.
Організаторами, а отже, й курінними стали: Кальниболотської (Катеринопільської) волості – Семен Гризло, Тарасівської – Ананій Шевченко, Лисянської – Сорока, Козацької – Шаповал, Пидинівської – Красюк, Вільховецької – Антін Шкільний. До Пидинівського куреня входили Моринська, Будинська та Пидинівська сотні. Моринська нараховувала понад 500 козаків. “У кожній сотні були сотник, хорунжий, писар, скарбник, санітар та бібліотекар із похідною книгозбірнею”6.
Вже у березні 1917-го у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом обрано народного вчителя Семена Гризла. Ухвалили і постанову, в якій зазначалося, що козацтво організовується “для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу”. Окремим пунктом було вказано, що до козацтва не можна приймати “людей, ворожих до України” та покараних судом за кримінальні злочини7.
Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, уродженець Звенигородщини, стверджував, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємовідносин”8. У той час як соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави і весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”9, – стверджував Тютюнник.
Сотні творилися в Києві, Одесі, на Чернігівщині, Херсонщині, Катеринославщині, Полтавщині, Поділлі, Київщині, на Кубані… “Ідея організації Вільного козацтва з метою боротьби за нашу державність була найглибшою і найдоцільнішою... – писав підполковник Армії УНР Данило Лимаренко. – Тут була зачеплена чисто українська риса характеру і його підсвідома туга за славною давниною”10.
Рішучі настрої козаків можна було розгледіти під час Другого всеукраїнського з’їзду військових. Делегати від Вільного козацтва Звенигородщини – серед них і Семен Гризло – з’явилися на з’їзд у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, з шаблюками, зрозуміло, з оселедцями. У виступі одного з них, курінного Шаповала, пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не озираючись на Москву. “Вільне Козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду) організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше...”11
“Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору... Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спіну рєволюциї”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно… таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції”12..
Не дивно, що Вільне козацтво Звенигородщини на чолі з кошовим Гризлом у липні 1917 року без зволікань відгукнулося на заклик полуботківців скинути владу російського Тимчасового уряду в Україні. Юрій Тютюнник назвав це “першим наступом (українського) села на Київ”. Керував походом на столицю звенигородський кошовий Семен Гризло13.
Рішучі і прагматичні кроки Вільного козацтва засвідчують, що вже влітку 1917 року воно піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради, які навіть не прагнули вийти із зачарованого кола автономістських прагнень. “Провід Української визвольної революції не був революційним”, – так окреслив проблему український старшина Яків Гальчевський. А Дмитро Донцов про керівників Центральної Ради висловився так: “Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з “братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! (А) в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи…”
Та, попри обережність і зрадливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювались у мілітарні форми: 3 – 7 жовтня (за ст. ст.) 1917 року у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тисяч вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані14.
На з’їзді у Чигирині військовим отаманом Вільного козацтва обрали генерал-лейтенанта Павла Скоропадського, а Полтавця-Остряницю – наказним отаманом. Не одразу, та все ж Скоропадський збагнув, що Вільне козацтво може “стати тим здоровим рухом, який врятує Україну”15. На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро “зв’язку з минулим, що є, – за визначенням Юрія Липи, – підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”. Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, а й відверто побоювалися її. Озброєний український народ лякав їх. Тож Винниченко поспішив вжити заходів. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 року він поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затвердження обрана там генеральна старшина. Володимир Винниченко вирішив скасувати обраний на з’їзді керівний орган – Генеральну раду. До того ж він увів параграф, згідно з яким у населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва. І це порушення волевиявлення громадян називалося демократією…
Всіляко гальмував ріст Вільного козацтва директор центральнорадівського департаменту Вільного козацтва пан Певний16. Очевидно, що не про оружну силу Української держави дбали урядовці Центральної Ради, а про збереження своєї влади хай навіть і в обеззброєній Україні. Та все ж “козацький рух ширився. Змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника”17.
Вільнокозацький рух поширився і на Кубань. Делегат з’їзду у Чигирині Кіндрат Бардіж та два його сини (сотник Віанор і хорунжий Микола), виконуючи рішення з’їзду, сформували Гайдамацький і Чорноморський коші Вільного козацтва загальною чисельністю 5000 багнетів і шабель, які за їхнім задумом мали стати підмурівком збройних сил Кубані. Невдовзі козаки провели грандіозну операцію очищення Чорноморсько-Кубанської залізниці від більшовиків18.
А бойове хрещення Вільного козацтва під проводом Павла Скоропадського відбулося вже наприкінці грудня 1917 року, коли декілька сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули для підтримки фронту у район Шепетівки – Козятина – Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався з Південно-Західного фронту до Києва – столиці Української Народної Республіки… Павло Скоропадський у своїх “Спогадах” зазначав, що козаки в цих боях виявили себе добре.
Але Центральна Рада не довіряла Вільному козацтву. Прем’єр Всеволод Голубович, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовицьких загонів, не дозволив прибути до Києва Звенигородському кошу, позбавивши таким чином столицю УНР захисту. Кіш мусив повертатися…
У грудні 1917-го та січні 1918 року звенигородський кіш сягнув 20000 осіб. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення і про організаторський хист кошового Семена Гризла.
У другій половині лютого 1918 року його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го російського корпусу. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї19. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.
“Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка. – Ред.), – зазначав у своїй праці “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва” Юрко Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений (у полон) командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ”20.
Згодом в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Михайло Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла у наступ, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...”21
Переконавшись, що Вільне козацтво є бастіоном Української держави та захисником Центральної Ради, Рада Народних Міністрів УНР 5 лютого 1918 року ухвалила рішення про переведення Українського вільного козацтва у статус козацького реєстрового війська. На це асигнували значну суму. То була велика подія!
Коли згідно з Берестейським мирним договором в Україну прийшли німецькі війська, щоб вигнати більшовиків, козаки розпочали бойову співпрацю з німецькою армією у справі визволення від червоних окупантів. Українці билися проти більшовиків пліч-о-пліч із німецькими військами, вели партизанську боротьбу і провадили розвідку, допомагаючи українським частинам. Як, наприклад, це робили Ревучанський, Глодоський і Марківський курені Вільного козацтва, які разом із німцями 2 березня 1918 року звільнили станції Абадаш, Новоукраїнка і Ташлик.
Побачивши, як стрімко більшовики відкочуються в Росію, Центральна Рада раптом дійшла висновку, що все ж таки краще спекатись Вільного козацтва… І 23 березня 1918 року вона ухвалила припинити його фінансування, а невикористані кошти передати в розпорядження Міністерства внутрішніх справ УНР на організацію народної міліції.
“Тим часом козаки продовжували звільняти рідну землю від більшовиків. 3 квітня 1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гаврила Горобця увійшов до визволеного Катеринослава, а за два дні виконувач обов’язків військового міністра Олександр Жуковський видав наказ №145 про розформування і скасування Українського вільного козацтва, де було сказано: “Уперто і завзято весь час Вільне козацтво захищало Україну від численних її ворогів. Така непохитна боротьба та оборона України з боку Вільного козацтва яскраво показує, що і серед широких мас громадянства ще не загинули люди, в котрих можна знайти підпору”. Далі йшов подиву гідний висновок: “Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам – перейти до своєї звичайної праці”22.
Де-юре діяльність Вільного козацтва на території УНР було припинено, сотні підлягали роззброєнню: боєприпаси і зброю необхідно було здати на військові склади. Однак козаки і не думали слухати Центральну Раду, тож сховали понад 20000 гвинтівок, десятки кулеметів та набої до них.
Військовий отаман Вільного козацтва П. Скоропадський, який 29 квітня 1918 року усунув з політичної арени Центральну Раду, намагався оживити історичну традицію і взявся творити Українську Державу як державу козацьку. Насамперед він взяв на себе тяжку відповідальність абсолютної влади у дуже складний час. Таким чином він відновив традицію самодержавного Гетьманства, яку започаткував Богдан Хмельницький. Павло Скоропадський мав на меті відродити козацький стан як основу Української Держави, тому й 16 жовтня 1918 року проголосив Універсал про відновлення козацтва. Ось уривок із нього: “Я, Гетьман Всієї України та Військ Козацьких, Універсалом цим Нашим повідомляю всім тим, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнав я за благо, для зміцнення сили Держави Української Нашої, відродити Козацтво по всіх місцях історичного існування в Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю… Вас же, козаки – нащадки славних лицарів-запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані Нами жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх, і клейнодів козачих, і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишалися… Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською. Гетьман Всієї України та Військ Козацьких Павло Скоропадський”23.
Та наміри гетьмана розбились об класову недовіру, точніше, ненависть збунтованої соціалістичної інтелігенції, а відтак і збільшовичених нею мас, для яких слово “пан” стало символом поневолення. А гетьман справді був паном, до того ж “царським генералом”, що на той час звучало майже як смертний вирок. Окрім того, Павло Скоропадський був послідовним противником соціалізму і прибічником західноєвропейських цінностей: приватної власності на землю, вільної торгівлі тощо. Дискредитувати його в очах мас, уражених егалітаризмом, було неважко, що зрештою й зробили ображені діячі Українського національного союзу. За допомогою патріотично настроєних, але закутих у класову брехню соціалістичних догм і своєрідного центральнорадівського більшовизму українців і був скинутий “пан Гетьман”. Як зазначив Лонгин Цегельський, “свої свого не познаша” і “божевільні, повалили Його”.
За невблаганною насмішкою долі участь у протигетьманському повстанні взяли й ті, хто все своє подальше життя присвятив боротьбі за Українську державу. Яку й допомогли зруйнувати. Згодом їх також наречуть “наймитами буржуазії”, “панськими вислужниками”, а Петлюру більшовицька пропаганда назве “новітнім гетьманом”. Що, в принципі, й недалеко від істини, особливо коли Петлюра стане персоніфікувати собою Директорію.
Справді, проти чого боролись, на те й напоролись… А в історії залишиться, що Гетьмана Української Держави, військового отамана Вільного козацтва скинули селянські ватаги, просякнуті ідеєю козацтва від серця до серця. Парадокси, парадокси…
Митрополит УАПЦ Василь Липківський був категоричний в оцінці протигетьманського повстання: “То був найбільший злочин в нашій історії, і осуджую його безапеляційно”. А підбив підсумок Павло Скоропадський: “Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування”24.
Які ж висновки?
Перший – керівники Центральної Ради не роздивились у Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і в їхніх серцях заклекотів гнів до імперської Росії, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. А оскільки про державу українського народу в партійних програмах не йшлося (за винятком партій соціалістів-самостійників і хліборобів-демократів), то й за мету вона не ставилася. Не було в їхніх програмах і пункту про будівництво української армії…
Слід нагадати, що центральнорадівські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для досягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали самостійникам, зокрема клубу імені гетьмана Павла Полуботка, творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною нашої поразки у Визвольній війні називають неготовність громадянства до проголошення української державності? Чи не забувають вони додати, що передусім до державного будівництва не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція…
На жаль, “Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: “Незалежність і могутність української держави”, як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держав, а відбудовували її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, чим існування Української держави”25.
Та боротьба тривала: у 1918-му і наступних роках козацтво влилося до Армії УНР, яка від початку була формацією козацькою. Назви військових одиниць говорять самі за себе: Запорозький корпус, Запорозька дивізія, Запорозький полк кінних гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк чорношличників, Запорозька Січ Юхима Божка… Та головне – усвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих. Обов’язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка, Костя Гордієнка. І до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам’ять народу не перервалася, а отже, українці мали всі підстави повернутися з політичного забуття.
Чимало організаторів Вільного козацтва очолили повстанські загони… Хіба дивуватися, що 14 березня 1921 року отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі №8 висловив щиру подяку “панам козакам” за те, що чемно поводились із населенням м. Теплика і що “не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків”26. Цей документ засвідчив, що навіть 1921 року отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва.
Хоч і “обставини для козацтва склались несприятливо – соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, – писав Іван Полтавець-Остряниця, – а все ж таки в кожній з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать, як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині”27.
У добу Національно-визвольної революції 1917 – 1920-х років українці остаточно сформувалися як політична нація. Пробудившись із летаргічного сну, ми вийшли – хай і на короткий час – на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація, яка гучно заявила про своє право жити державним життям. Усвідомивши себе українцями, ми зрозуміли, що за свободу треба боротися, проливати кров. “Я вважаю, – писав уже на еміграції Симон Петлюра, – що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великої крові” наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя. Бо тільки кров, пролита в оборону великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою… Він не заспокоїться доти, поки не побачить її реалізованою у великому чині і реальному факті”.
___________
1 Троцький Л. Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине // Доценко О. Зимовий похід. – Варшава: Український науковий інститут, 1932. – С. 150.
2 Іванченко М. Вільні козаки Звенигородщини // Шевченків край. Історико-культурологічні нариси. – Київ: УЦНК “Музей Івана Гончара”, ГО “Фонд Івана Гончара”, 2005. – С. 132; Іванченко М. Вільне козацтво і Черкащина // Черкащина в контексті історії України. Матеріали першої науково-краєзнавчої конференції Черкащини (до 50-ліття утворення Черкаської області). – Черкаси: Ваш Дім, 2004. – С. 213 – 214.
3 Іванченко М. Вільні козаки Звенигородщини // Шевченків край. Історико-культурологічні нариси. – Київ: УЦНК “Музей Івана Гончара”, ГО “Фонд Івана Гончара”, 2005. – С. 132.
4 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 49.
5 Іванченко М. Вільні козаки Звенигородщини... – С. 133.
6 Там само.
7 Млиновецький Р. Нариси з історії Українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Торонто, 1970. – С. 144.
8 Тютюнник Ю. Вказана праця. – С. 50.
9 Там само. – С. 51.
10 Лимаренко Д. Південно-західній кіш Вільного Козацтва на Херсонщині // Вісті комбатанта. – Нью-Йорк, 1963. – Ч. 1 (9). – С. 17.
11 Тютюнник Ю. Вказана праця. – С. 50.
12 Там само. – С. 31, 32.
13 Там само. – С. 50.
14 Пеленський Я. Коментарі // Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 338.
15 Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 84.
16 Гулай Д. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році // Українське козацтво. – Чикаго, 1979. – Жовтень – грудень. – №6 (59). – С. 11.
17 Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське козацтво. – 1978. – Липень – серпень. – Ч. 5 – 6.
18 Казачий словарь-справочник. – Кливленд, США, 1966. – Т. 1. – С. 56.
19 Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. – Львів: Універсум, 2004. – С. 54.
20 Тютюнник Ю. Вказана праця. – С. 54.
21 Тютюнник Ю. Вказана праця. – С. 55.
22 Коваль Р., Кравцевич В. Українське вільне козацтво на початку ХХ століття // Україна – козацька держава. Ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах / Автор-упорядник Володимир Недяк. – Київ: ПП “ЕММА”. – С. 1064.
23 Там само.
24 Там само.
25 О. Т. Визвольна боротьба українського народу. 1917 – 1921 рр. – Лондон: Об’єднання бувших вояків-українців, 1950. – С. 44.
26 ДАВО, ф. Р-925, оп. 8, спр. 56, арк. 115 – 118 // Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ ст.). – Літин: 2005. – С. 242.
27 Полтавець-Остряниця І. Вказана праця.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ