 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Галіль Іналджик Османська імперія. Класична доба. 1300 - 1600 Пер. з англійської Олександра Галенка. Наукова редакція Віктора Остапчука 1998 рік, 284 с., 32 с. іл., 70х100/16, обкл., 1000 прим. ISBN 966-02-0564-3
Патриція Герлігі Пер. з англійської Юрія Олійника Книжка американської дослідниці Патриції Герлігі
про Одесу минулих століть (1794 - 1914) уперше побачила світ 1985
року у видавництві Гарвардського університету й одразу стала науковим
бестселером, спромігшись на повторне перевидання в 1991 році,
а згодом - і на український переклад.
Володимир Діброва Переднє слово Максима Стріхи Книжка "Збіговиська" є своєрідним циклом із чотирьох
оповідань, які продовжують деконструкцію "совкової" психології
в характерну для прозаїка іронічному стилі. На кожному з них,
стверджує в передмові до книжки Максим Стріха, можна ставити фірмовий
знак "made by Dibrova": "Пружна, достоту кінематографічна розповідь,
блискуче побудовані діалоги, наче мимохіть зронені сюжети, кожен
із яких був би вартий окремого розвитку... Безумовно, читач проковтне
всі чотири новели на одному подихові - бо ці тексти справді того
варті". Український гуманітарний огляд За редакцією Наталі Яковенко Товариство дослідників Центрально-Східної Европи
видає (започатковано 1999 року) новий науковий піврічник, ставлячи
перед собою амбітну мету: "Зробити нормою наукового життя фахове
публічне обговорення праць з історії, філософії, літературознавства,
мистецтвознавства та етнології, котрі виходять у світ в Україні
та за її межами". Йдеться, власне, про реанімацію знищеного в
радянські часи жанру рецензії - не тієї, що писалася як анотація,
доповнена (для "критичного" колориту) згадкою про дрібні огріхи,
а тієї, що являє собою реакцію на інтелектуальне подразнення,
спричинене працею колеґи. В.Домонтович Переднє слово Соломії Павличко Понад шість десятиліть, від кінця 1920-х років,
проза В.Домонтовича (Віктора Петрова, 1894 - 1969) у підрадянській
Україні не друкувалася. Пропонована книжка є першою спробою повернути
українському читачеві найкращі романи видатного письменника. Костянтин Москалець 1999 рік, 256 с., 84х108/16, обкл., 1000 прим. До книжки увійшла вибрана філософська та літературна
есеїстика Костянтина Москальця, одного з найяскравіших представників
покоління "вісімдесятників", що здобув собі визнання також як
першорядний поет і прозаїк. Опублікував дві збірки поезій - "Думи"
(1989) та "Songe du vieil pelerin" ("Пісня старого пілігрима",
1994), повісті "Куди мені подітися?" (1990) та "Досвід коронації"
(1994), низку оповідань, філософських і літературно-критичних
нарисів. 1995 року за "Досвід коронації" отримав нагороду журналу
"Сучасність", а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському
перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей ("A Crowning Experience").
Москальцеві твори перекладалися також німецькою ("Der Kirschbaum",
1998) та польською ("Wiersze", 1995; "Miesac milowania ksiezycem",
1997) мовами. Пропонована книжка є першим авторським зібранням
філософських та літературно-критичних нарисів. Михайло Бажанський 1998 рік, 334 с., 60х84/16, обкл., 1000 прим. Книжка мемуарних нарисів письменника, журналіста
й громадсько-політичного діяча Михайла Бажанського творить своєрідну
мозаїку епізодів авторового життя на тлі історичних подій 20 -
40-х років минулого століття, подає низку яскравих образів українських
політиків, військовиків, учасників націоналістичного підпілля,
літераторів. MEDIAEVALIA UCRAINICA: Ментальність та історія ідей. Том V. 1998 рік, 127 с., 70х108/16, обкл., 1000 прим. Науковий щорічник, виданий за редакцією відомих
українських істориків Олексія Толочка й Наталі Яковенко та за
участю їхніх колеґ з України, Росії, Польщі, присвячений різноманітним
аспектам історії та культури середньовічної України-Русі. Medii
aevi, а отже і коло інтересів видання мають свій обмежений історіографічною
традицією строк. Однак специфіка української історії, в якій бачиться
певний феномен хвилі, що уповільнювалася на околицях европейського
світу, не вкладається в загальновизнаний стереотип Середньовіччя.
Категорії повсякденної культури та елітарні теорії, візантійсько-православне
та европейсько-латинське коріння української думки, тобто сфери
зацікавлень даного збірника, надто виразно демонструють нахил
до довгого тривання, а помітніші зміни у типові світосприйняття
і мислення в Україні фіксуються лише на схилі ХVІІІ століття.
Тим-то редактори вважають за можливе, цілком усвідомлюючи суб'єктивну
умовність своєї точки зору, винести на сторінки свого щорічника
гасло довгого середньовіччя, що в умовах України охоплювало ледь
не все ХVІІІ століття. Наталка Білоцерківець Ілюстрації Миколи Кумановського
Юрій Луцький За редакції Миколи Рябчука Перша частина споминів Юрія Луцького "На перехресті"
(1999) стала бібліографічною рідкістю майже відразу після виходу
окремою книжкою. У другій частині, яка охоплює період від середини
50-х років до наших днів, відомий літературознавець, один із патріархів
зарубіжної україністики, розповідає про свою наукову й адміністративну
діяльність у Торонтському університеті, поїздки на Україну, зустрічі
з багатьма цікавими людьми на обох континентах. Блискуче поєднання
ерудиції, мудрої іронії й неповторного життєвого досвіду робить
автобіографічну дилогію Юрія Луцького одним із найвизначніших
явищ української мемуарної прози. Оксана Забужко відмічала, що
"унікальність спогадів Юрія Луцького, як і цілої його постаті...
їхня значущість і - last but not least, як кажуть любі авторові
англійці, - читацьке "задоволення від тексту" полягають [у тому,
що] Ю.Луцький є, з ласки долі, - стопроцентово, абсолютно, в чистому
вигляді - людина культури... Жити в культурі автоматично означає
бути космополітом, себто чутися "у себе вдома" в усій світовій
культурі нараз...". Володимир Пристайко, Юрій Шаповал Переднє слово Ігоря Гирича Ще ніколи фахівці-історики і грушевськознавці не
мали змоги ознайомитися з унікальними документами стосовно генези
справи "УНЦ", останніх років життя і обставин смерті Михайла Грушевського
у такому обсязі, як це зроблено у цій книжці. Нова книга відомого
українського історика Юрія Шаповала та ґенерала СБУ Володимира
Пристайка присвячена останньому десятиліттю життя Михайла Грушевського
- від його повернення в 1924 році з еміґрації до загадкової смерті
1934 року в Кисловодську. Велика кількість нових, недоступних
досі дослідникам документів, уперше опублікованих та проаналізованих
у книжці, висвітлює механізми стеження совєтської охранки за видатним
ученим-гуманітарієм та готування сталіністами масових репресій
проти української інтеліґенції. Микола Рябчук 2000 рік, 303 с., 60х90/16, обкл., 2000 прим.
В.Домонтович Переднє слово Віри Агеєвої 1999 року видавництво "Критика" першим в Україні
перевидало два романи одного з найвизначніших українських прозаїків
ХХ століття В Домонтовича (Віктора Петрова, 1894 - 1969) - "Доктор
Серафікус" і "Без ґрунту". За результатами опитування кількох
сот експертів, що його провів Центр рейтинґових досліджень "Еліт-профі",
цю книжку визнано (в номінації "Художня література") однією з
трьох найпомітніших подій року. До другого тому вибраних творів
В. Домонтовича увійшли його романи "Дівчинка з ведмедиком" (1928)
та найкращі оповідання й нариси різних років. "Петров залишається
загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем
української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича
- його літературну креатуру. Мало не кожен Домонтовичів рядок
містить парадокс, виклик, провокацію. Микола Рябчук 2000 рік, 271 с., 60х90/16, обкл., 2000 прим. Центральною темою книжки є дослідження причин і
наслідків трагічної роздвоєності українських націонал-демократів
між потребою творити відкрите, демократичне суспільство - всупереч
інтересам панівної посткомуністичної олігархії, та - вимушеною
необхідністю оберігати і "розбудовувати" слабку, дисфункціональну
державу як нібито "свою", хоч насправді сприватизовану 1991 року
олігархічною номенклатурою. Теоретичні проблеми, що стосуються
різних аспектів становлення громадянського суспільства, формування
національної ідентичності та подолання спадщини колоніалізму з'ясовуються
на конкретних прикладах політичного розвитку України останнього
десятиліття. Григорій Грабович 2000 рік, 320 с., 16 с. іл., 60х90/16, обкл., 2000
прим.
Бенедикт Андерсон Пер. з англійської Віктора Морозова
Едвард Кінан Пер. з англійської. Наукова редакція Наталі Яковенко.
Післямова Олексія Толочка Спонукане величезним читацьким зацікавленням, видавництво
"Критика" випустило в світ друге видання збірки вибраних науково-полемічних
праць американського медієвіста, професора російської історії
Гарвардського університету, голови Американської асоціяції славістики
Едварда Кінана (перше з'явилося 2001 року). Його контроверсійні
розвідки з історії російського й українського середньовіччя та
ранньомодерного часу, присвячені найгострішим, найдискусійнішим
аспектам російсько-української культурної спадщини, історія якої
була затруєна з російського боку густою імперською мітотворчістю.
Писані протягом останніх тридцяти років, статті публікувалися
різними західними науковими виданнями, але під однією обкладинкою
їх більша частина зібрана тільки в українських перекладах. Часопис
"Критика" знайомив своїх читачів зі скороченими версіями двох
із них: "Російські міти про київську спадщину" (1-2, 1999), "Чи
міг Ярослав Галицький 1185 року стріляти в султанів?" (12, 2000).
До другого видання, порівняно з першим, автор додав дві статті,
- одна з них, про тюркську лексику у "Слові о полку Ігоревім"
(у зіставленні з "Задонщиною"), є побічним наслідком його докладного
вивчення історії появи в науковому обігу тексту, який більшість
істориків датує дванадцятим століттям і який насправді, доводить
дослідник, написаний наприкінці вісімнадцятого; інша, присвячена
одній із чільних постатей, пов'язаних із розколом православної
церкви в Московії ХVIІ століття - протопопові Аввакуму, друкується
вперше в цій книжці. Сам автор далекоглядно пророчить, що "перегляд
звичних російських національних мітів, більшість із яких стала
також і мітами світової русистики, - зовсім не марна справа. З'ясування,
як саме ця мітологія опанувала росіян, безпосередньо пов'язане
з тим, якої поведінки в міжнародних справах ми можемо очікувати
від них тепер, коли вони більше не є панівною нацією імперії і
не обмежені доктринерським марксистсько-лєнінським інтернаціоналізмом".
Володимир Діброва Післямова Сергія Іванюка
Дванадцять польських есеїв Пер. з польської за редакції Миколи Рябчука. Упорядкування
Олі Гнатюк Книжка, яку підготувала відомий польський українознавець
Оля Гнатюк спільно з Миколою Рябчуком і молодими перекладачами
- стипендіатами Міжнародної гуманітарної школи Центрально-Східної
Европи, є першою спробою систематично представити нашій аудиторії
інтелектуальну традицію сучасної Польщі. У чотирьох тематичних
розділах - "Діалог із Заходом", "Романтична спадщина", "Порахунок
із комунізмом", "Пост(модернізм)?" - уміщено дванадцять текстів,
що належать як провідним польським письменникам і мислителям повоєнної
доби, зусиллями котрих польська література посіла поважне місце
в післяновочасному культурному просторі Європи (Чеславу Мілошу,
Лєшеку Колаковському, Вітольду Ґомбровичу та іншим), - так і авторам
нової ґенерації, науковцям і публіцистам, які становлять осереддя
гуманітарної спільноти Польщі на межі століть. 2001 року деякі
з них уже було надруковано на шпальтах часопису "Критика": у 6-му
числі - Мілошів есей "Про агонію Заходу", в 7 - 8-му - статтю
Влодзімєжа Болєцького "Лови на постмодерністів", а в 9-му - філософський
памфлет Лєшека Колаковського "У пошуках варвара". Відтепер читач
має можливість познайомитися з усім розмаїттям польського есеїзму
другої половини ХХ століття, долучивши до вже знаних текстів "Просвітництво
- поміж святим і світським" Єви Беньковської, "Арль" Збіґнєва
Герберта, "Проти поетів" Вітольда Ґомбровича, "Межі літератури"
Анджея Кійовського, "Зупинити Прометея" Марії Яніон, "Кохання
та смерть в країні, що лежить на метафізичній межі" Данути Сосновської,
"Смерть старого більшовика" Александра Вата, "Новомову" Міхала
Ґловінського та "Вину невинних і невинність винних" Анджея Вернера.
Наталя Яковенко Серія "Критичні студії", 2002 рік, 416 с., 60х90/16,
палітур., 3000 прим. Відомий український історик, голова Товариства дослідників
Центрально-Східної Європи, професор Києво-Могилянської академії
Наталя Яковенко у новій ґрунтовній розвідці продовжує та розвиває
тези своєї попередньої монографії "Українська шляхта з кінця XVI
до середини XVII ст." (1993). Цього разу дослідниця залучає до
розгляду матеріял не так соціяльної, як інтелектуальної історії,
піддаючи аналізові корпус уявлень та ідей, властивих еліті того
суспільства, що існувало в Україні протягом XVI - XVII століть.
В одинадцяти статтях збірки з антропологічної перспективи реконструйовано
внутрішню та суб'єктивну історію ранньомодерного українського
шляхтича (меншою мірою - козака), форми його самоусвідомлення,
погляди на довколишній світ, стереотипи уявлень і спроби творити
на цій підставі квазіідеологію. "Коло запитань, які я ставила
джерелам, - зазначає авторка, - стосувалося передовсім мотивацій
соціяльної поведінки: що належало до пріоритетних вартостей і
чому? якими були засади (та правила) культурних сенсів? які взірці
нормативної/девіянтної поведінки вважалися усталеними і чому?
Саме ці речі, як відомо, обумовлюють так звану "другу реальність"
- той "паралельний світ", або образ реальности у свідомості людини,
котрий примушує її чинити так, а не інакше, шанувати й наслідувати
чи ганити й відкидати те, а не інше". Тамара Гундорова Серія "Критичні студії", 2002 рік, 271 с., 60х90/16,
обкл., 1000 прим. Книжка Тамари Гундорової є першим психоаналітичним
дослідженням художньої творчости та культурно-інтелектуальної
концепції Ольги Кобилянської на тлі европейського феміністичного
руху. Постать Ольги Кобилянської розглядається в аспекті сучасних
ґендерних і постмодерних теорій та аналізується в контексті ідей
Ніцше, платонізму і фройдизму. Бажаний, але неможливий розрив
із материнським "тілом" культури, нації та статі програмує особливий
меланхолійний контекст цілої творчости Ольги Кобилянської. Меланхолія
і стає основним об'єктом психоаналітичної інтерпретації у монографії
Тамари Гундорової. Григорій Грабович Видання друге, виправлене та доповнене. Пер. з англійської
Перше видання вибраних літературно-історичних студій
відомого американсько-українського славіста Григорія Грабовича
"До історії української літератури" (1997) розійшлося швидко й
дістало високу оцінку фахової критики. Тамара Гундорова у розвідці
"Історіографічна формула Григорія Грабовича" ("Сучасність", 2001,
ч.6) пише: "Ця збірна книга концептуально важливіша й амбітніша
для проф. Грабовича навіть порівняно з його студією про Шевченка...
Історіографія Грабовича - різновид палімпсесту, який проглядає
крізь уже читані й знані тексти й історії, які щоразу переписуються
по-новому передусім задля нового читача". Базельський професор
Ульріх Шмід вважає, що "у плані методологічного самоосмислення
і компаративістичного спорядження праці Грабовича задають той
високий масштаб, на який мало б рівнятися українське літературознавство
у своїх пошуках нових орієнтирів" (Zeischrift fur Slavische Philologie,
Bd. 59, No. 1, 2000). Роман Волчук Переднє слово Ярослава Грицака. Художнє оформлення
Володимира Костирка Нову книжку, яка редакцією Миколи Рябчука вийшла
2002 року у видавництві "Критика", написав американський інженер
і науковець українського походження, автор низки підручників і
наукових статей у спеціяльних американських і міжнародних журналах,
член Наукового товариства ім. Шевченка та численних професійних
і наукових організацій, закордонний член Академії будівництва
України Роман Волчук, котрий нині живе в США. Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Сергій Жадан
Переднє слово Богдана Задури. Дизайн Володимира
Костирка та Юрка Банзая Першим виданням, яке "Критика" випустила у світ
на початку 2003 року, одразу по різдвяних святах, стала невеличка
збірка нових есеїв і поезій Юрка Андруховича, Андрія Бондаря та
Сергія Жадана. Сорокавосьмисторінкова жовтогаряча книжечка незвичного
майже квадратного формату, котру супроводив довершено-лапідарним
переднім словом знаний польський критик Богдан Задура і вельми
вигадливо здизайнував львівський мистецький дует Влодка Костирка
та Юрка Банзая, власне, мала виконувати функцію такого собі буклета
чи то "програмки" на однойменних поетичних концертах, що їх трійця
поетів, підтримана Польським інститутом, часописом "Критика" і
Громадським радіо, влаштувала в Києві та Харкові спільно з одним
із найпопулярніших в артистичних колах Польщі джазовим тріо Олесь/Тшаска/Олесь.
Утім, попри відверто бібліофільський наклад і концептуальне рішення
видавців поширювати його лише на відповідних літературних акцій,
не віддаючи до книгарень, збірка набула цілком самостійного значення,
адже містить здебільшого ще не друковані або ж подані у нових
версіях верлібри Андруховича ("And the Thrid Angel Sounded", "California
Dreaming", "Glory to the Camels", "Life is a Long Song", "Bombing
New York City") та Бондаря ("latynka", "слов'янські боги грають
в доміно...", "чоловіки моєї країни...", "чайна", "інопланетяни
- це душі померлих африканських дітей...", "вірш який ніколи не
перекладуть іншими мовами"), що ввійдуть до їхніх наступних поетичних
книжок, а також повний текст Жаданового вертепного лібрета "Мері
Кристмас, Джизус Крайст", відомого за виставою харківського театру
"Арабески". В коротких есеях, які відкривають кожен із трьох авторських
розділів книжки, Андрухович, Бондар і Жадан намагаються витлумачити
прикметні властивості чи то поетики, чи то "творчої особистості"
своїх колеґ за цим дещо несподіваним для читацького загалу новопосталим
об'єднанням. Однак уважне читання і "побратимських" дописів, і,
головне, самих віршів переконливо доводить: попри відчутний і
цілком усвідомлюваний самими поетами присмак пізнього американського
аванґарду, маємо тут до діла не так з іще одним угрупуванням на
спільних естетичних засадах, не з черговою українською реінкарнацією
"нью-йоркської школи" або нашим варіянтом "огаризму", як із груповою
презентацією трьох суто індивідуальних і в суті речей вельми відмінних
програм послідовно, але по-різному драматичної, персоналістської
та мінімалістичної поезії, кожна з яких заповідається позначити
напрямок, яким рухатиметься далі українська література. Т.С.Еліот Пер. з англійської Миколи Рябчука. Переднє слово
Григорія Грабовича За радянських часів в Україні "махровий реакціонар",
"клерікал" і "модерніст" Томас Стернз Еліот (1888 - 1965) був
доволі небажаним автором, хоча цілковито замовчати творчість одного
з найбільших поетів і критиків ХХ століття, нобелівського лавреата
1948 року, було неможливо. Кілька його віршів з'явилися в українських
журналах іще в 60-х роках, проте до критики черга дійшла тільки
тоді, коли дійшло до занепаду комунізму. Упорядник і редактор
збірки вибраних праць Еліота Микола Рябчук робить спробу дати
цілісне, хоча, звісно, не вичерпне уявлення про літературно-критичний
та культурологічний доробок видатного американо-англійського письменника
і мислителя. До неї ввійшли чотирнадцять історико-літературознавчих
і теоретичних есеїв різного часу: "Традиція та індивідуальний
талант" (1919), "Гамлет" (1919), "Функції літературної критики"
(1923), "Шекспір і стоїцизм Сенеки" (1927), "Данте, "Пекло"" (1929),
"Бодлер" (1930), ""Думки" Паскаля" (1931), "Релігія і література"
(1935), "Музика поезії" (1942), "Класична література і літератор"
(1942), "Соціяльна функція поезії" (1945), "Верґілій і християнський
світ" (1951), "Симона Вейль, "Потреба закорінености"" (1951),
"Політична література" (1955), а також ґрунтовна розвідка "Нотатки
до визначення поняття культури" (1945, 1962). Більшість пропонованих
текстів, що їх переклали Микола Рябчук, Максим Стріха, Костянтин
Москалець, Олег Лишега, Віктор Морозов та інші знані перекладачі,
друкується українською мовою вперше. Книжку супроводжують примітки,
іменний покажчик і докладна передмова Григорія Грабовича "Повернення
критика" (її газетну версію "Критика" надрукувала в числі 1-2
(63-64), 2003 р.), в якій досліджено засади Еліотової естетичної
позиції на тлі його епохи. Україна модерна За редакції Владислава Верстюка, Ярослава Грицака,
Леоніда Зашкільняка, Володимира Кравченка та Миколи Крикуна Сьоме число наукового річника "Україна модерна",
що його Інститут історичних досліджень при Львівському університеті
імені Франка видав спільно з "Критикою", відкриває стаття львівського
історика Олега Павлишина про впровадження григоріянського календаря
в церковне українців завдяки календарній реформі єпископа Григорія
Хомишина (1916). Олександр Зайцев досліджує найдраматичніший період
в історії галицької націонал-демократії (1919 - 1925), коли її
провідна політична організація - Націонал-демократична партія
- діяла під назвою Українська народна трудова партія. Віктор Голубко
описує ставлення до Варшавської угоди 1920 року між УНР і Польщею
тогочасних західноукраїнських політиків, відзначаючи в них брак
розуміння того, що вона була останнім шансом врятувати державність.
Максим Гон аналізує "діялектику державности в українсько-еврейських
взаємин у Галичині 1918 - 1939 років", а Степан Качараба - еміґрацію
євреїв із Західної України в Палестину в 1919 - 1939 роках. Тема
посмертної публікації Юрія Киричука - партизанська боротьба ОУН-УПА
в західних областях УРСР в 1945 - 1946 роках. Україна модерна За редакції Владислава Верстюка, Ярослава Грицака,
Леоніда Зашкільняка, Володимира Кравченка та Миколи Крикуна Чергове число відкривається статтею професора історії
Університету Бостон Коледж (США) Ларі Вулфа ""Мої найзаповітніші
фантазії": Леопольд фон Захер-Мазох і міт Східної Европи" - він
написав її як вступ до англомовного видання "Венера в хутрі".
Ярослав Грицак, аналізуючи вибір літературних псевдонімів, що
його зробили три галицькі культурні діячі - Маркіян Шашкевич (Руслан),
Теодозій Дідицький (Боглан) та Іван Франко (Мирон), описує три
приклади конструювання ідентичности галицьких русино-українців.
Філіп Тер розповідає історію польського театру у Львові в 1842
- 1914 роках. Олесь Федорук розглядає українсько-польські відносини
у перцепції Пантелеймона Куліша на тлі галицького суспільно-літературного
процесу 1860-х років. Андрій Заярнюк на прикладі Самбірщини класифікує
руських патріотів галицького села 1860 - 1870-х років: святоюрців,
обрядовців, патерналістів і популістів. Ірина Вушко за даними
про діяльність бібліотеки Осолінських досліджує еволюцію читацьких
інтересів львів'ян у другій половині ХІХ століття. Австрійський
науковець Гаральд Біндер міркує над перспективами дослідження
історії партій в австрійській Галичині. Розпочата в попередньому
числі мемуарна публікація львівського історика Миколи Крикуна
продовжується спогадами про юнацькі роки, які припали на 1950-ті
роки. Ліліана Гентош подає історіографічну розвідку "Постать митрополита
Шептицького в українських та польських наукових виданнях останнього
десятиріччя". Максим Стріха Серія "Критичні студії", 2003 рік, 162 с., 8 с.
іл., 60х90/16, обкл., 500 прим. Письменник, перекладач, доктор фізико-математичних
наук Максим Стріха розглядає феномен рецепції постаті й творчости
Данте Аліґ'єрі в українській літературі й ширше - в українській
культурі від ХVІІІ століття й до нашого часу. Галина Зеленько Серія "Критичні студії", 2003 рік, 215 с., 60х90/16,
обкл., 1000 прим. В основу монографії старшого наукового співробітника
Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
Галини Зеленько лягли матеріяли кандидатської дисертації, захищеної
2001 року. Провадячи це дослідження, авторка прагнула дати відповідь
на два головні запитання: чому розвиток України не є таким динамічним,
як розвиток багато в чому схожої до неї Польщі, та що корисного
слід би й можна було б (з огляду на вітчизняні умови) запозичити
у поляків для оптимізації модернізаційних процесів в Україні?
Ієремія Айзеншток Упорядкування, підготування тексту та коментарі
Степана Захаркіна Наукова й організаційна діяльність відомого історика
літератури Ієремії Айзенштока (1900 - 1980) залишила помітний
слід в історії українського академічного літературознавства ХХ
століття. З його ім'ям пов'язано переосмислення феномена "котляревщини"
в українському письменстві 1800-х - 1830-х років, нове прочитання
спадщини українських письменників-класиків кінця ХVIII - першої
половини ХІХ століття (Котляревського, Гулак-Артемовського, Квітки)
й становлення шевченкознавства як самостійної дисципліни у 1920-х
роках, що увінчалося створенням 1926 року за дієвою участи Айзенштока
Інституту Тараса Шевченка в Харкові (тепер Інститут літератури
ім. Шевченка НАН України). Микола Рябчук 2003 рік, 335 с., 60х90/16, обкл., 1000 прим.
Леся Ставицька 2003 рік, 336 с., 70х90/16, палітур., 3000 прим.
Юрій Андрухович Фотоілюстрації Ліни Кім
Петро Мідянка Фотоілюстрації ВлодКауфмана Відомо, що Мідянка поет герметичний, себто непрозорий,
себто темний. Пише для якогось утаємниченого читача, і то пише
радше не по-українськи, а чи то по-угорськи, чи то по-румунськи,
якщо взагалі не по-циганськи - хоч про Тячів, хоч про Відень,
хоч про священика Потапова, хоч про поета Павдна, хоч про русинів,
хоч про кого - і нема на це ради. Либонь, саме через ту свою герметичність
і зажив слави одного з найвитонченіших і най софістикованіших
сучасних наших ліриків. А писав би, як люди, то й мав би собі
джипа, натомість ніхто його не знав би. Мабуть, десь так, якщо
судити за вміщеним у книжці Мідянчини есеєм, міркують деякі його
імениті, але незнані колеґи, зокрема, ті, що мають джипа. Можливо,
так само думає і широкий читач, якщо широкий читач взагалі думає
про Мідянку. Втім, як і будь-яка очевидність, теза про "Мідянку
Темного" принаймні неточна, а то й геть зовсім хибна. Бо ж насправді
він таки сяє простим і поважним сенсом. Це засвідчує мимовільний
експеримент: на прохання видавців автор залучив до нової книжки
не лише той егзегетичний есей, але й словничок малозрозумілих
слів і зворотів та покажчик карпатських імен і типонімів. Хай
туди ввійшла хіба чверть лексики, незбагненної для широкого читача,
але тепер той має звідки дізнатися, що означають сповнені солодкої
таємниці повнозвучні ієрогліфи "бокач", "дзонгораш", "толвай"
і навіть підозрілий, хоча нестрашний "йоббадь", йому відкриється
сенс загадкових заклять "вто бровза" чи "годь водь, солго Алексіус?",
він довідається дещо про Агосту, Богосту, Легосту ("закарпатоукраїнські
прізвища"), або й про цілком певних Міхаїла Продана чи Юрія Русинка
("закарпатських православних попів міжвоєнного періоду"). Все
це піде йому на користь, та хіба стануть самі Мідянчині тексти
від того бодай трохи проникненішими? Або навпаки, чи багато ті
важливі відомості додадуть читачеві, для котрого ці повільні,
мовби затужавілі ритми, ці поважні й велемовні вірші, сповнені
барокового патосу й сецесійної риторики, і без того прозорі, ніби
отой раз по раз згадуваний поетом Терешолпоток? То, може, Мідянчин
герметизм - лише вигадка, а ціла його чарівна глосолалія, ціла
його химерна й обважніла лінґвістика - лише найліпший спосіб (кому
як не поетові знати, що є найліпшим?) продертися крізь шкаралупу
читачевої нечулости із простою і щемкою, якоюсь ялівцевою звісткою.
Адже хто він, той темний Мідянка, як не просто такий собі жонґлер
Господній, що несе свою десятину-дижму, коли Він питає його: "годь
водь, солго Петрус?" - мовляв, ну, як воно там, слуго мій Петре?..
Олександр Ірванець Фотоілюстрації Влод-Кауфмана. Передмова Богдана
Задури. Післямова Андрія Бондаря
Сергій Жадан Післямова Андрія Бондаря. Фотоілюстрації Владислава
Гетьмана Ця поетична книжечка, пише в післямові до неї Андрій
Бондар, прикметна тим, що з неї зник Жадан колишній - "Жадан "Балад",
"Цитатника", "Пепсі" і "Верібеста", Жадан силабо-тонічної філософічности
та нарцисичної вибагливости". Натомість з'явився "медитативний
Жадан, схильний мало не до суїцидальної меланхолійности". Він
став серйозним, і заговоривши про серйозні речі (кілька верлібрів
друкувала "Критика", 2001, ч. 12), "робить це вельми переконливо".
Але й вельми похмуро: "Чому, приїхавши до Европи, він не лише
не причесався, не полагіднішав, а ще більше полівішав? Чому його
сприйняття стало нестерпно вразливим, а візії - болісними й жорстокими?
Невже нашої "юдолі печалі", наших життєвих липких клоак йому замало,
аби впасти у його теперішній стан? Я не маю на це відповіді".
І далі: "У цій книжці є тексти, про які не хочеться говорити.
Просто мову відбирає. Це мої улюблені вірші - "Молодший шкільний
вік" і "Жити значить померти". Про інші тексти я завше маю що
сказати, а про них хочеться помовчати. Мій категоріяльний апарат
стикається з цілковитою внутрішньою німотою. Читаючи їх, я просто
уявляю, що живу в тих віршах, мені там добре, як удома... Ці речі
не шокують відвертістю, а здаються такими собі провалами в пам'яті.
Жадан - поет повсякчасних дежавю. І якщо ти ототожнюєш себе з
цією поезією, значить, вірші продерлися крізь твою шкіру, вгризлися
у твоє єство. От із ким його ще ніхто не порівнював, то це з Прустом.
Аналогія напрошується сама собою. Жадан завше покладається на
власну пам'ять. Він поет постійних пригадувань, збирач цінних
вражень із минулого або майбутнього. Прустівське печиво - Жаданові
"м'ятні цукерки". Мене найбільше зігрівають саме його "ретроспективні"
тексти, бо вони про мене". Сергій Жадан Післямова Юрка Прохаська. Фотоілюстрації Владислава
Гетьмана "Взагалі-то це мав бути роман", - каже Юрко Прохасько
в післямові до цієї збірки з шести оповідань (одне з них - "Берлін,
який ми втратили" - "Критика" надрукувала в 10 числі за 2002 рік).
Конкретніше, це буцімто "мав бути роман про Захід", потім з'ясувалося,
що то буде "середньоевропейський роман", бо "Жадан начебто головно
інспірувався Віднем, що виглядало не так уже й суперечливо з огляду
на те, де він писав", і звиклий до прози "ностальгійно сенсибілізованих
галичан" Прохасько нетерпляче очікував, що то вийде зі спроби
літератора зі Слобожанщини написати про Відень, "досі в українській
літературі, - якщо відкинути щоденники й епістолярії, - домену
майже винятково галичанську". |
 |
|
 |
 |
Це
перше українське видання книги, що вже стала класичною працею
про османську цивілізацію, а її автор - професор Чикагського університету
Галіль Іналджик, здобув визнання як найбільший авторитет в галузі
османістики. В ній показується, як за короткий час маленьке прикордонне
князівство перетворилося на світову потугу, лідера ісламського
світу. Розкриваються рушійні сили османського піднесення. Османська
династія, Палац, центральна і провінційна адміністрація, правлячі
класи, військо, судочинство, релігійні інститути, селянство та
сільське господарство, міжнародна торгівля, ремісничі цехи, освіта,
інтелектуальне життя, духовність та культура - ось ті проблеми,
які розглядаються в цій книзі. Певну увагу приділено також Північному
Причорномор'ю, що пропонує українському читачеві ширшу перспективу
історії України. 
Книжка
одного з найкращих сучасних українських поетів Наталки Білоцерківець
є своєрідним, напрочуд вдалим підтвердженням класичної формули
Бориса Пастернака: "І чим триваліше мовчання, Тим дивовижніші
слова". Чотири десятки віршів - це практично весь творчий доробок
поетеси за останнє десятиліття, не рахуючи перекладів, літературно-критичних
статей та есеїстики. Жодна більш-менш репрезентативна антологія
новітньої української літератури, видана за кордоном, не обходиться,
однак, без цього імені. Її поезія, за словами американського рецензента
української антології "З трьох світів" (From Three Worlds) Ендрю
Вахтеля, "вирізняється суворістю форми й елегійністю почуттів...
особливо вражають плинні каскади алітерацій у її чаклунських текстах..."
(Comparative Literature Studies Vol. 36, No. 3, 1999). Книжку
блискуче проілюстровано графікою Миколи Кумановського. 
Книжка
присвячена актуальним проблемам українського націєтворення, котрі
розглядаються крізь призму модернізаційних теорій з урахуванням
їхніх новочасних ліберально-націоналістичних ревізій. Постколоніальна
ситуація в Україні трактується як результат взаємодії різноманітних
історичних, геополітичних і культурно-антропологічних чинників,
котрі роблять її багато в чому унікальною навіть на тлі загалом
подібного розвитку більшості бездержавних націй Східної Європи.
Особливу увагу приділено перспективам подолання колоніальної спадщини
та, зокрема, обґрунтуванню потреби "підтримчих дій" (afirmative
action) як оптимального способу розв'язання складних соціально-політичних
та мовно-культурних проблем. Віталій Пономарьов щиро зізнавався,
що "можна навіть трохи пошкодувати, що Микола Рябчук настільки
вичерпно з'ясував цю тему, що певний час писати про сучасний український
націоналізм буде не легше, ніж про українське Середньовіччя -
після праць Наталі Яковенко". 
Збірка
шевченкознавчих праць відомого американського україніста, професора
Гарвардського університету Григорія Грабовича є своєрідним продовженням
його попередньої, багато в чому етапної для сучасного українського
літературознавства розвідки про Шевченка "Поет як міфотворець"
(1982; український переклад - 1991; друге українське видання -
"Критика", 1998). Нова праця під провокативною назвою "Шевченко,
якого не знаємо", є, за висловом автора, "спробою відповісти на
те, що саме робить Шевченка Шевченком, що визначає його неповторний
стиль, його почерк". І хоч автор застерігається, що "цілісне й
теоретично споєне дослідження Шевченкової творчості ще попереду",
його книжка - це, безумовно, важливий крок до всебічного пізнання
українського генія. "Динамізм, неконвеційність, полярність і децентрування,
і, мабуть, найбільше - постійне оголювання та приховування себе
- це все риси тої символічної автобіографії, що становить основний
стрижень цих есеїв. Вона творить своєрідну матрицю для поетового
розвитку, становить процес його самоокреслення, і водночас є порівняльним
критерієм, засобом, за яким можемо простежити типологічну природу
Шевченкового стилю" (Григорій Грабович). 
Праця
видатного британського вченого Бенедикта Андерсона "Уявлені спільноти"
справедливо вважається класичним текстом зарубіжної політології.
Праця дає напрочуд оригінальну й водночас переконливу інтерпретацію
непростих процесів зародження й формування новочасної національної
свідомості в ранньомодерних суспільствах. Вперше опублікована
1983 року, вона витримала низку перевидань в англомовному світі
та десятки перекладів у інших країнах. За останніх двадцять років,
що минули від появи першого видання, невпізнанно змінився світ,
дивовижної трансформації також зазнало й дослідження націоналізму
- в методі, масштабі, довершеності й загальній кількості праць.
Зміни у світі навряд чи спричинені Андерсоновим текстом; а от
його роль у переосмисленні концепції нації важко переоцінити.
Перш ніж стати реальністю, стверджує Андерсон, нація мала бути
виображеною в уяві. Сучасні нації породила цілком певна історична
доба, яка вперше в історії людства зробила можливим уявити новий
тип людської спільності. Дотепер відома в Україні лише "з чужого
голосу" її критиків та коментаторів, книжка з'явилася в українському
перекладі. "Національність... так само, як і націоналізм, є культурними
артефактами особливого роду. Щоб зрозуміти їх належним чином,
необхідно ретельно дослідити, як саме вони виникли до історичного
буття, в який спосіб змінювали своє значення протягом часу і чому
нині викликають такий потужний емоційний відгук. Я постараюсь
довести, що створення цих артефактів наприкінці вісімнадцятого
сторіччя було процесом спонтанної дистиляції складної суміші незалежних
історичних сил; проте, утворившись, вони стали "модульними", здатними,
з різною мірою самоусвідомлення, до трансплантації на різноманітні
соціальні терени, до того, щоб поглинати і бути поглиненими найрізноманітнішими
політичними й ідеологічними утвореннями" (Бенедикт Андерсон).
Випускаючи
в світ збірку прози Володимира Діброви "Вибгане", видавництво
"Критика" вже вдруге звертається до публікації його творів (перша
книжка, "Збіговиська", вийшла 1999 року). До нової книжки письменника
ввійшли найвідоміші його твори кінця 80-х - 90-х років минулого
століття: роман "Бурдик", повісті "Пентамерон" і "Звіздонавти",
цикл оповідань "Пельце", "Пісні Бітлз", "Мукументи", а також нова
п'єса "Тягнуть телевізор". 
Як
і дві раніші політологічні книжки Миколи Рябчука, що їх видала
"Критика" 2000 року - "Від Малоросії до України" та "Дилеми українського
Фауста", - це видання є збіркою статей, присвячених проблемам
державонацієтворення та становлення громадянського суспільства
в посткомуністичній Україні. Аналізуючи актуальні політичні процеси,
насамперед із культурно-антропологічного погляду, автор намагається
з'ясувати причини сумнозвісної української амбівалентности, а
також зосереджується на загрозливому посиленні авторитарних тенденцій
в Україні та дедалі гострішій боротьбі "сенильної (і тому слабкої)
авторитарної держави із молодим (і тому теж слабким) громадянським
суспільством". 
Цей
словник є спробою лексикографічно зафіксувати швидкозмінний та
плинний за своєю природою сленґовий шар української мови - той
його складник, якого, на переконання користувачів російської фєні,
не існує (як, утім, і самої мови), а на переконання користувачів
правдиво народної, джерельної, солов'їно-калинової мови, і не
повинно існувати. Тим часом доктор філологічних наук, завідувачка
відділу соціолінґвістики Інституту української мови НАН України
Леся Ставицька, взявши за джерельну базу тексти художньої літератури,
засобів масової інформації, наукових видань, або й просто зразки
розмовної мови, уклала словник, який містить сучасну жарґонну
лексику різнотипного соціяльного походження, а також лексику розширеного
вживання, що поповнила жарґонізовану розмовну мову. 
Нового
роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати
кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича
- хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву
прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від "Центрально-східної
ревізії" - строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого
під "есей". Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані
в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне
враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були
надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма
уявлюваного роману. 
Славетному
бубабістові Олександові Ірванцеві, коли він виголошував свої злобноденні
антирадянські й анти сучукрлітературні пашквілі на літературних
вечорах (підозріло схожих на мітинґи), а згодом друкував їх у
часописах (призначених, як відомо, жити один день), певно, більше
йшлося не про вдячну пам'ять нащадків і світове визнання, а про
те, щоби незайвий раз подратувати "партійців, патриціїв і кей-джі-бі"
(як висловився був один із двох побратимів його боговірних). Літературні
патриції недолюблювали бубабіста (звідси в нього, недолюбленого,
така закличність у назві збірки - сублімація, що вдієш?), і мали
підстави: вони ж бо достеменно знають, якою мусить бути справжня
література, призначена служити національному відродженню. Тепер
він зібрав ті римовані памфлети й фейлетони до книжки - а це як
не увічнення їх, то принаймні - утривавлення. Тож має чим незайвий
раз подратувати снобів і рафінованих естетів, які достеменно знають,
що таке справжня література, не заанґажована в процеси конструювання
уявлених спільнот. (Тонкі цінувальники красного письменства ніяк
не второпають, навіщо римувати фейлетони, а тим більше передруковувати
їх у збірках. А дуже просто: в незалежній Україні, проти сподівань,
побільшало об'єктів, на яких задля служіння на благо суспільства
- ще раз згадаймо Патріярха - вимагає намалювати свій гарб.) Втім,
Ірванець завбачливо придбав у польського критика Богдана Задури
індульґенцію, чи радше сертифікат своїх претензій на тривкість,
і поставив його передмовою до збірки: "Те, що він пише, як мені
здається, чудово витримує випробування часом. Мабуть, і сам автор
це розуміє, оскільки не уклав цю збірку за хронологією написання
віршів. Хронологічне компонування - від ранніх текстів до найновіших
- зазвичай демонструє розвиток поета, його еволюцію, але й також
містить щось на кшалт механізму, який виправдовує найстарші тексти.
Тут немає цього: маємо до діла з компонуванням, у якому всі твори
рівноправні... "Юнацькі" за своїм характером вірші... начебто
отримують санкцію "зрілости", вірші сатиричного характеру, сповнені,
сказати б, публіцистичної заанґажованости, через контекст творів,
які без перебільшення можна назвати метафізичними.., також набувають
значення та поваги, і така поліфонічність - емоційна, тематична
й формальна - дозволяє говорити про Ірванця як про досконалого
поета". Але задля поліфонії тут-таки надав слово українському
критикові Андрієві Бондарю, який у післямові ту сенкцію заперечує:
"От коли Ірванця по-справжньому заглючило: "Молоток залетів у
вагонне вікно / На сто шостому кілометрі, / І обличчя мені обпекло
/ Гарячковим подихом смерті". Сашко, це в тебе серйозно чи ти
вже почав стібатися? Вірш позначено 1985 роком, коли вже зібралися
"тріє, як рідні брати"". А, хай собі божеволіють і конають, -
вирішив Ірванець, - нам своє любить. І вмістив до збірки вибраного
те, що написалося. Читайте, стібайтеся і сублімуйте: "А я - не
борець, не трибун, не оратор / Дурна в мене вдача, паскудний характер
/ Не маю позиції, навіть - і пози / Отож балансую між віршів і
прози". | Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |