Конституція України наділяє
Президента великими правами. Він є Головою держави,
Верховним Командиром збройних сил, гарантом
Конституції. Виконання цих священних повноважень
є найголовнішим обов’язком Президента. Конституція
не покладає більш ні на кого цих обов’язків:
ні на прем’єра, ні на голову ВР.
І
Сьогодні українці є свідками, як антидержавні
елементи на високих урядових посадах, знущаються
з Конституції України та з особи Президента.
Усім відомо, що Прем’єр В. Янукович, застосовуючи
фізичну силу, не допускає на засідання КМ міністра
іноземних справ, призначеного Президентом України.
Іншими словами, він не допускає на засідання
КМ самого Президента. Такі дії не передбачено
Конституцією, так само, як і звільнення міністра
іноземних справ будь-ким крім Президента. Прем’єр
Янукович, разом з головою ВР Морозом здійснюють
кричущу наругу над Конституцією України, над
президентом України особисто.
Чи передбачає Конституція
заходи, що їх має вжити Президент у разі порушення
Конституції? Гарант Конституції має для цього
цілий ряд прав.
1. Президент може оголосити
у разі необхідности надзвичайний стан в Україні,
обійшовшись без підпи-су прем’єра, оскільки
ситуацію, що склалася, Конституція не передбачає.
Усі підстави для такого оголошення перед очима:
прем’єр і голова ВР на ділі узурпують владу
Президента, на що вони не мають жодних повноваж-ень.
Ні прем’єр, ні Голова ВР не є гарантами Конституції,
на них не покладено обов’язок “удосконалювати”
Конституцію. І ці особи беруть на себе місію
тлумачити Конституцію України на сій смак, не
беручи до уваги думки гаранта Конституції! Гарант
Конституції на підставі Конституції призначає
міністжра закордонних справ, а негаранти Конституції,
тобто ніким не уповноважені особи, звільняють
з посади міністра, не зробивши вперед запиту
в Конституційному суді про правоможність такого
кроку, змушуючи вдаватись до суду гаранта Конституції!
Тобто негаранти диктують гаранту! То як це треба
кваліфікувати? Це спроба державного перевороту!
Прем’єр і голова ВР, перебравши на себе повноваження
гарантів Конституції, знеправлюють Президента.
2. Президент як Голова Ради
Безпеки України може поставити питання про порушення
Конституції на засіданні Ради Безпеки, яка повинна
винести необхідне у даній ситуації рішення.
Чи бачимо ми такі, вмотивовані
Конституцією кроки, з боку Президента?
ІІ
Мовне питання в Україні належить до найскладніших
питань внутрішньої політики України. Це питання
потребує максимуму уваги та державної мудрости
з боку знову таки Президента як гаранта людських
і громадянських прав. Ряд політичних сил, включно
з антидержавними, використовують мовне питання
для досягнення своїх політичних, в тому числі
й антидержавних, цілей. За таких обставин, призначати
на керівні посади у системі освіти непедагогів,
які вирішують освітні проблеми адміністративними
методами – значить знущати-ся з молодого покоління
– з дітей, змушених коритися нефаховим рішенням
малокваліфікованих чиновників. Якщо дитина почала
свою освіту з першого класу тою чи тою мовою,
то переривати це навчання, переходячи на іншу
мову, суперечить усім педагогічним принципам.
Тому, дбаючи про права і свободи
громадян, рівно ж і про державний суверенітет
України та про додержання Конституції, Президент
має тримати освітню політику в Україні під особистим
контролем, заклавши юридичні підвалини цієї
політики у “Законі про освіту”, залучивши до
розробки або до вдосконалення наявно-го закону
найкваліфікованіші педагогічні сили України,
і подати проект на затвеердження Верховній Раді.
Цей закон мусить твердо визначити,
що міністром освіти має бути людина із званням
не нижче доктора педагогічних наук. Крім того,
закон має гарантувати на ниві освіти відмову
від адміністративних методів. Не можна адміністративно
впроваджувати або скасовувати впровадження уже
усталених освітніх стандартів. Наприклад, не
можна допускати в системі освіти шкіл з паралельними
різномовними класами на всіх стадіях навчання.
Навчання, почавши з перших класів, має бути
суцільно одномовне (українське, російське, татарське,
молдавське, польське тощо). І такою одномовною
має бути школа. Двомовні школи створюють труднощі
передусім для персоналу педагогів, погіршують
рівень освіти, знижують освітній рівень учнів.
Але факт українізації окремих шкіл після тотальної
їх деукраїнізації в СССР – явище закономірне
і вмотивоване, коли воно починається з перших
класів. Однак, допускати у таких школах можливість
існування паралельних класів з різни-ми мовами
навчання – суперечить педагогічним правилам
і “Законом про освіту” має бути заборонене.
Поза всім іншим, “паралельність” мов навчання
розпалюватиме нездорові тенденції змагання між
окремими мова-ми, що у процесі освіти недопустиме.
У деяких містах така “паралельність” вестиме
до закриття українських класів, тобто до припинення
українського навчання взагалі. Очевидно, що
курс на “паралельність” робиться певними колами
саме з цією метою. Така тенденція суперечить
інтересам держави, які належить оберігати Пре-зидентові
України.
Отже, в інтересах України
Президент має особисто взяти під свій контроль
систему освіти, розробивши справедливий, або
удосконаливши наявний “Закон про освіту”, і
вжити заходів для його затвердження Верховною
Радою і запровадження в життя.
Чи є свідчення, що Президент України має на
меті розробку чи удосконалення “Закону про освіту”?
Прочитавши уважно усе вищевикладене,
спробуймо відпоісти на питання поставлене в
заголовку.
*
Зберігаємо правопис автора