Наголоси у словах багато важать у живій мові.
Наприклад, насИпати і насипАти.
На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити.
А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи
мову з тексту, читач не може засвоїти правильного
наголошення. Найкраще засвоювати правильний
наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на
виставі в театрі. Редактор радіо чи ТБ відповідає
за правильне наголошення. У цій царині політика
зближен-ня мов наробила чимало шкоди. Мовознавство
під зорями Кремля спотворило український наголос
у низці слів. Ці спотворення не срияють розвитку
мови, а навпаки збивають з пантелику мовців.
Псують наголос у мові також і поети, які заради
рими міняють наголос. І то не якісь початківці,
а й метри. Пише М. Рильський:
“Як же
так убого ви живЕте
Чом так занепали ви, скажіть,
Щоб у дні космічної ракЕти
Солов’я не в силі зрозуміть?”
Якби метри вдавались до редакторів, і редактором
був би автор цих рядків, то наведена строфа
звучала б так: Як же живетЕ ви так дрімуче,
Чом так занепали ви, скажіть,
Щоб у дні ракет до-зір-ідучих
Солов’я не в силі зрозуміть?
Наш наголос у словах несетЕ, беретЕ,
живетЕ, даєтеЕ на
останньому складі. Інакше – це київське койне.
ГАРАЗДИ
чи ГАРАЗДИ?
Слова гаразди і негаразди
часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо
й телебаченні вони, очевидно, часом або
й завжди звучить неправильно, бо у словниках
нема одностайности щодо наголосу в цих словах.
Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують
його на И:
гараздИ, то РУС АН УССР нагіолошує
на А: гарАзди. І
словники незалежної України повторюють цей нонсенс.
Так РУС, виданий ”Абрисом”,
пише “бажати усяких гарАздів”.
Чисте тобі койне, а не українська мова.
Почну з приказки: “Нема
бідИ, щоб не вийшли гараздИ,
і нема га-раздУ, щоб не вийшов
на бідУ”. Ця приказка свідчить,
що й слово гарАзд у непрямих відмінках
треба наголошувати на закінченні: у
гараздІ, гараздОм тощо.
І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся
в гараздІ”.
РУКОПИСНИЙ
чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ
чи ПРАВОПИСНИЙ?
У
“Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком,
рукою Шевченка у слові рукОписна,
посталено наголос на О. І це відповідає
нашій традиції наголошення: коли від
три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом
(на другому складі від кінця) ми творимо
прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається
той самий звук, хоч тепер цей наголос - дактилічний:
Ямпіль - Ямпільський, колОдязь - колОдязний,
дурИсвіт — дурИсвітський, коштОрис - коштОрисний,
ненАвисть — ненАвисний, літОпис - літОписний
(А. Кримський),
отже рукОпис — рукописний, правОпис - правОписний.
Так
ці слова наголошувано, поки до них не взялися
“академіки”. Хоч правильний наголос у слові
рукОписний зберігся в РУСах АН
УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край
такому відхиленню від
братніх мов. А незалежні від
мовної логіки сучасні фахівці не можуть, та
й правду казавши, не хочуть щось із цим робити.
ТІСНЯВА
чи
ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА
чи ТРІСКОТНЯВА?
Українським словесним формам великою мірою властивий
дактилічний наголос
— на третьому складі від кінця: кОлесо,
пОдруга, зАчіпка,
пОдушка, рЕшето,
рІшення, серЕедина.
Саме такий наголос фігурує й у словах
плІснява, тупОтнява,
тИскнява, (Грінченко) шамОтнява,
пИскнява, (Грінченко) гуркОтнява.
Ці приклади
відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано
слова такої структури. Та, на жаль, логіка не
часто гостює у тих, хто записав у совєтських,
а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва,
тріскотнЯва, пискотнЯва,
стрекотнЯва. Чи ж може мовець,
який стало говорить тупОтнява,
гуркОтнява, ша-мОтнява,
говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва?
Або після плІснява і тИскнява
– говорити тіснЯва?
Десь-таки,
моделі, схвалені нашим мовним центром, не так
легко ламати відповідно до примх не дуже під-кутих
фахівців. Але словники видруковано, розтиражовано
і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів.
Наш поет-мученик бажав-мріяв: “Орися ж ти, моя
ниво, долом і горою...”. Ореться академіками. А що виростає?
ОПІКУВАТИСЯ чи
ОПІКУВАТИСЯ?
Сучасні словники, як і в УССР, наголошують
це слово на А:
опікувАтися. Цей неправильний
наголос має довгу історію. М. Комар у своєму
“Словарі російсько-українському” (1893 р.) наводить
слово опікувАти і зазначає,
що запозичив його із словника Желехівського.
Однак у Желехівського слово це наголошено інакше:
опІку-вати. Помилку Комаря повторюють
усі пізніші словники
вже й у слові опікувАтися, яке
мовці вимовляють лише опІкуватися.
Що саме так треба наголошувати це слово свідчать
похідні форми опІкуваний та
опІкування, наголошені на І.
Якби наголос у слові опікувати
був на А,
то похідні форми були б опікувАння
й опікувАний.
* * *
Тему цю годі вичерпати на одній
сторінці. Хибних наголосів у словниках — не
буду гатити гать, — але є й пере-є: дорОбок, тріпАти, нестИ,
плестИ (треба нЕстИ,
плЕстИ). Доведеться до
цієї теми вертатися чи й не раз.