У ПОШУКАХ СУСПІЛЬНОГО ІДЕАЛУ

Дослідження Проспера Меріме — «Українські козаки та їхні останні гетьмани» — з'явилося на сторінках журналу «Le Moniteur iniversel» 1854 року, коли письменник виконував обов'язки головного інспектора охорони історичних пам'яток. Наступного року ця праця разом із низкою літературознавчих та мистецтвознавчих статей ввійде в книжку П. Меріме «Історичні та літературні нариси».
Що спонукало французького письменника взятися за докладне вивчення бурхливого XVII ст. на Україні в ту пору, коли навіть російська література та історія майже не привертали уваги французьких науковців?
До вивчення історії запорізького козацтва французький письменник ішов через зацікавлення слов'янською народністю, а в ширшому розумінні — через бажання осмислити та осягнути різні національні культури. Творчі зацікавлення Меріме найглибше виявилися щодо трьох національних культур — іспанської, англійської та слов'янської. З іспанською літературою та мистецтвом пов'язані численні сторінки не лише літературної творчості письменника, але й цілого його життя; вже на схилі віку, за рік до смерті, він завершує «Нариси життя і творчості Сервантеса». З англійської літератури він розпочинав свою літературну діяльність, переклавши поеми Оссіана і створивши драму про діяча англійської буржуазної революції Кромвеля. Слов'янські ж зацікавлення П. Меріме тривають упродовж цілого його життя, бо сягають ще в ті роки, коли початкуючий письменник натхненно вивчав слов'янський фольклор, історичні та етнографічні матеріали. Ці зацікавлення стали більш цілеспрямовані тоді, коли П. Меріме береться за вивчення та переклад творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Марка Вовчка та ін.
Важливий фактор, що привернув увагу П. Меріме до історії України XVII ст. — це. безперечно, пошук видатної особистості, яка могла б стати центром художнього твору чи наукового дослідження. Він писав: «Історичний роман повинен шукати пояснення для всіх відомих фактів, шукати мотиви вчинків великих людей в їхніх характерах». Як побачимо далі, зразок сильної особистості П. Меріме знайшов саме в особі Богдана Хмельницького.
Українознавчими зацікавленнями французький письменник завдячує знайомству і багаторічній дружбі з двома особами — С. О. Соболевським та І. С. Тургенєвим. С. Соболевський був обдарованою і високоосвіченою людиною, знав усі європейські мови; політична «неблагонадійність» (зв'язки з декабристами, О. Пушкіним та А. Міцкевичем) перешкодила йому здобути університетську освіту. Зайнявшись комерційною діяльністю, він проте не поривав зв'язків з літературним світом, ученими-фольклористами. П. Меріме називав його своїм «великим учителем». Як свідчать очевидці, французький письменник був постійним супутником С. Соболевського під час його першого перебування в Парижі 1830 року. Між ними зав'язується жваве листування, що торкалося різних проблем тогочасної російської літератури. Варто згадати лист П. Меріме, писаний у серпні 1849 року до С. Соболевського: «Мені розповідали про збірку дуже цікавих народних віршів; пришліть мені вірші ваших селян». Якщо зважити, що С. Соболевський добре знався з М. Максимовичем та М. Маркевичем, останньому, зокрема, допомагав у збиранні народних пісень, а згодом і в популяризації тих видань, то матимемо матеріал не лише для цікавих здогадів, але й глибших досліджень. Незважаючи на 15 років, прожитих за кордоном, на постійні поїздки в різні європейські країни, С. Соболевський був добре обізнаний з видавничими справами, зокрема виходом у світ збірника М. Максимовича «Украинские народные песни» (М., 1834). Йому ж 1836 року надіслав свою поетичну добірку «Украинские мелодии» (М., 1831) М. Маркевич, повідомляючи про це із Турівки, на Полтавщині.
Отже, можна погодитись з думкою А. Виноградова, автора праці «Мериме в письмах к Соболевскому» (М., 1928), що саме С. Соболевський, ровесник П. Меріме, людина, добре обізнана з бібліографією найважливіших літературних та історичних праць, «втягнула Меріме в пошуки старих розповідей європейських письменників про Росію». Знайомлячись з ними, вивчаючи їх, французький письменник пізнавав і історію України. Вже в липні 1849 року з'являється перший переклад П. Меріме з О. Пушкіна; далі йтимуть «Гусар», «Постріл», переклад творів М. Гоголя, якого С. Соболевський знав особисто і хотів зробити відомим у Франції завдяки перекладам П. Меріме та його літературознавчим статтям.
Своє дослідження «Українські козаки та їхні останні гетьмани» Проспер Меріме друкував за кілька років до появи праці М. Костомарова «Богдан Хмельницький» на сторінках журналу «Отечественньїе записки». «Історія, на мою думку,— писав П. Меріме,— не має обмежуватися лише переказом політичних подій, вона повинна, крім того, фіксувати факти, що допомагають пізнавати звичаї і характери людей давніх часів». Тому в українознавчих працях французького письменника (особливо в есе «Богдан Хмельницький») надибуємо і переказ різноманітних легенд, барвистих деталей, які служать фоном для відповідного часу або ж краще характеризують певний персонаж. Дослідники творчості письменника розглядають цю його працю як своєрідну підготовку до есе «Богдан Хмельницький», що друкувалося 1863 року на сторінках паризького наукового місячника «Le Journal des Savants», а незадовго, 1865 року, з'явилося окремим, більш белетризованим виданням1.
Пропонована читачам «Всесвіту» українознавча стаття П. Меріме з'явилася внаслідок ознайомлення письменника з численними історичними джерелами як вітчизняного, так і іншомовного походження. Літературознавці-дослідники творчого шляху французького письменника згадують тут історичні праці М. Карамзіна, М. Устрялова, роботу П. Меріме з архівними матеріалами, мемуарну літературу, руські літописи та польські хроніки. Безперечно, найважливіше місце під час підготовчої роботи належало таким авторитетним джерелам як «Опис України...» Г. Л. де Боплана, «Історія війни козаків проти Польщі» П. Шевальє, а також праці французького шукача пригод XVI століття Жака Маржере «Теперішній стан Російської імперії і Великого Московського князівства...».
Українські дослідження П. Меріме, безперечно, з'являлися не на порожньому місці; їм передувала копітка підготовча робота. Ознайомлення з більш ранніми історичними та літературознавчими працями письменника, зокрема такими як дослідження про М. Гоголя (1851) чи драматичний твір «Лже-Дмитрій» (1852), показує, як поступово нагромаджувався інформативний матеріал, пов'язаний з запорізьким козацтвом і його боротьбою за волю рідного краю.
У статті про Миколу Гоголя, що друкувалася в журналі «Revue de deux mondes» (т. 4, 1851), П. Меріме висловлює думку про подібність французьких флібустьєрів XVII століття з запорізькими козаками. Козацькими реаліями пересипана і розповідь у п'єсі «Лже-Дмитрій», в якій Проспер Меріме дає опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана. У цій п'єсі рясно використовуються такі слова, як «козак України», «Січ», «булава», «бунчук», «похідний гетьман», причому часто-густо Меріме-історик подає додаткове тлумачення малозрозумілого для французького читача слова, як це було із реаліями «Січ», «гетьман» чи «булава».
Такого ж принципу письменник дотримується і в нашій праці, виділяючи курсивом слова, що потребували чи-то окремого пояснення або додаткової уваги з боку читача, чи-то були запозичені з інших джерел (скажімо, з праці Г. Л. де Боплана), де в свою чергу, виділялись курсивом. Подекуди письменник зберігає їхню первинну транскрипцію, подаючи далі тлумачення слова.
Хочемо звернути увагу читача ще на одну цікаву деталь, яка характеризує Меріме-науковця. Розповідаючи історію українського гетьмана Івана Мазепи, письменник згадує художника Ораса Верне, автора картин «Мазепа, прив'язаний до коня» та «Мазепа під умираючим конем» (1826-27). Ця згадка не випадкова, оскільки в час опрацювання письменником українського матеріалу полотна відомого французького баталіста виставлялися у паризькому салоні 1852 року, про що того ж таки року писав у своїх традиційних оглядах у «Revue de deux mondes» критик-мистецтвознавець Гюстав Планш. Тонкий знавець живопису, П, Меріме, безперечно, знайомився з картинами художника так само, як і читав те, що писали про Мазепу і Вольтер, і Байрон. Знаємо також, що з творчістю О. Верне був обізнаний і Тарас Шевченко, який згадав французького майстра у творі «Художник» серед тих митців, які обіцяли «надіслати свої твори» для запланованої виставки.
Праці П. Меріме з історії українського народу справили велике враження на його співвітчизників, стали провісниками того непересічного зацікавлення Україною, яке розпочинається серед французьких вчених-фольклористів, істориків та літературознавців з 70-х рр. XIX століття. Розповідають, що під впливом дослідження П. Меріме французький Сенат 1869 року прийняв рішення про впровадження у школах Франції курсу з історії України.
На світанку глибоких українознавчих досліджень у франкомовних країнах стояв видатний французький письменник Проспер Меріме, людина дивних звичок та симпатій, яка за своїм холодним та байдужим виглядом ховала невситиме бажання осмислювати та вивчати історичну минувшину нашого народу.
Особа гетьмана Івана Мазепи привернула до себе увагу не лише Ораса Верне; майже одночасно з'являється романтичне полотно «Мазепа» роботи Луї Буланже (1806-1867), яким художник дебютував у Салоні 1827 року. 1853 року виставлялась робота Теодора Шассерйо (1819—1856) «Дівчина-козачка знаходить непритомного Мазепу на вмираючому від втоми коні».

Ярема КРАВЕЦЬ
Львів

Проспер МЕРІМЕ
Українські козаки та їхні останні гетьмани

«Всесвіт» 1989 р.