Післяслово автора

В радянські часи (1970 - 1980-ті роки) в Києві інколи можна було потрапити на виступи бандуристів. Перед невеликим колом шанувальників кобзарства відбувалися такі концерти в Товаристві охорони пам'яток культури (на території Києво-Печерської лаври), перед численнішими слухачами в Спілці письменників України, в Інституті мистецтвознавства фольклору та етнографії АН УРСР тощо. Виступали кобзарі Андрій Матвійович Бобир, Семен Петрович Гнилоквас, Павло Степанович Супрун, лірник Павло Дем'янович Чемерський та інші. Пам'ятаю їхній концерт у Богуславі 16 травня 1981 р. на відкритті пам'ятника Марусі Богуславці. Туди я їздив із сином Миколою, якого Товариство охорони пам'яток культури запросило фотографувати цю подію.
Здається, з 1979 р. поновив свою участь у тих концертах Анатолій Дмитрович Гришин, якому перед тим керівництвом його аспірантури була поставлена умова: або бандура, або дисертація.
Зрідка доводилося слухати виступи бандуристок Галини Іванівни Менкуш та Тетяни Лободи. Деякий час Т. Лобода була разом зі мною учасницею хору "Гомін".
Крім звукозаписів живого голосу бандуристів, переписав я дещо з репертуару на той час вже померлих кобзарів - Єгора Хомовича Мовчана, Петра Івановича Гузя та інших, а також лірника Оврама Родіоновича Гребеня. Цьому сприяла завідувач фондів Галина Терентіївна Рубай. Дозвіл на переписування здивував співробітника інституту, мистецтвознавця Михайла Селівачова, який стиха пояснив: "Та це ж у нас вважається криміналом!" Я ж подумав, що це віддяка за передачу у фонди звукозапису весілля, яке я зробив у кубанській станиці Охтанизівській.
Ближче до проголошення незалежності України багато хто з бандуристів вийшло зі своїми сольними виступами на площі й вулиці Києва, в підземні переходи. Серед тих пригадую Степана Дмитровича Щербака (знав його ще з 1971 р. як активного відвідувача музею Івана Гончара), Ярослава Олеговича Чорногуза, Володимира Григоровича Горбатюка (влітку 2001 р. зустрічав його з учнем Стрітівської кобзарської школи в Каневі, де вони виступали біля могили Тараса Шевченка), лірника Михайла Йосиповича Хая.
Активізувалися й молоді кобзарі - представники традиційного старосвітського кобзарства (послідовники Георгія Ткаченка), серед яких вирізнялися Тарас Силенко, Тарас Компаніченко, Юрко Кочержинський, Корній Мазур та інші. Публічно виступав Рунтато київської громади РУНВіри бандурист Богдан Павлович Островський. До речі, Богдан Островський та Степан Щербак (також тепер сповідник РУНВіри) у 1980-х роках були виключені з Державної капели бандуристів за "націоналістичні настрої".
Ніколи у мене не виникало бажання відвідувати виступи Державної капели бандуристів. Здавалася вона мені великим хором, більшість учасників якого була просто співаками, а не музиками (на телеекрані добре видно, що багато з них лише співає, тримаючи в руках бандуру). Проте і в тій капелі були вправні бандуристи, як от Володимир Ількович Войт, Йосип Кузьмович Яницький, Геннадій Никанорович Нещотний та інші, які виступали і як солісти.
З великим успіхом проходили концерти бандуристів Віктора Мішалова з Австралії та Юліана Китастого з Канади. Мішалова раніше зустрічав у Георгія Ткаченка, у якого той брав уроки на старосвітській бандурі...
Я вдячний долі, що подарувала зустрічі з прекрасними українцями - кобзарями-бандуристами, які морально підтримували мене в лихоліття російсько-радянської неволі. Думи та історичні пісні кобзарів сповнювали моє серце вірою у перемогу нашого народу, наснажували, підносили і очищали, допомагали глибше пізнати мою дорогу Батьківщину. Я дуже радий, що мені на схилі життя вдалося написати книжечку спогадів про цих шляхетних і дорогих мені людей. Схиляю перед ними голову за ту радість, яку вони подарували мені в тяжкі роки та в добу воскресіння нашого народу.

Життя, прожите для України

Про Рената Польового писати легко.
Коли любиш, серце саме пише.
Пов'язали нас не родинні стосунки, не професія, не випадок. Пов'язала нас боротьба за волю України. Спочатку ми були з ним в Українській гельсінській спілці, хоч тоді ще не пізнали один одного. Потім була праця в Українській республіканській партії. І тут не відразу наші долі зійшлися.
Коли боротьба в УРП за те, якою їй бути - радикально-націоналістичною, чи виважено-демократичною, - завершилася пірровою перемогою дисидентів, Ренат Петрович побачив, що і йому немає місця в цій партії, яка ніби й закликає до боротьби, та водночас намагається задобрити споконвічного ворога...
Так ми опинилися серед членства Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України". Відтоді, з 1994 р., ми вже йшли не тільки однією дорогою, а навіть вузенькою стежиною, на яку наважилося стати небагато діячів, боячись образити то росіян, то євреїв, чи інших наших "історичних друзів". Для нас же обох зненавидженими були заклики до міжнаціонального порозуміння коштом української сторони.
Отже, поріднила нас національна ідея. Ренату Польовому було не важливо, що ДСУ - маленька партія, йому важливо було перебувати серед однодумців, людей близьких і рідних. Авторитет пана Рената в ДСУ був високий, тому невдовзі й погодився він на наше прохання очолити Суд честі.
Як на мене, чи не єдиним недоліком пана Рената є його дивовижна скромність. Інколи доводилось наполегливо провокувати його, щоб він написав спогади чи про Кубань, чи про зустрічі з кобзарями, то про УГС та Український культурологічний клуб. "Та що я напишу? Це Ви пишіть, Ви вмієте..." - була відповідь.
І це тоді, коли пан Ренат чудово володіє українським словом. Його спогади - прозорі, м'які, наповнені щемом втраченого. Читаєш - і входиш у тиху та чисту річку української сільської мови, в якій нема місця жахливим цивілізаційним новотворам.
Ренат Петрович увесь свій вік прожив долею нашої Батьківщини. Наважуся сказати, що в нього не тільки українська душа. В нього переселилась ідеальна душа нашої козацької Прабатьківщини: тиха та маломовна, кришталево чиста і спокійна, принципова та щедра, талановита, непоступлива й відважна.
Інженер-винахідник, громадський діяч і письменник Ренат Польовий чесно прожив більшу частину свого життя. Йому не соромно глянути у вічі: ні друзям, ні рідним, ні минулим чи наступним поколінням. Може, хіба ненародженим...
На превеликий жаль - і жах! - українських діячів, у яких гармонійно поєднуються моральна чистота і талант, небагато в сучасній Україні.
Та все ж люди, з яких можна сміливо брати приклад, є.
І серед цих небагатьох - козак із Дніпропетровщини Ренат Польовий.
Уклін Йому за життя, прожите для України.

Роман КОВАЛЬ,
Письменник

Біографічна довідка про Миколу Польового

Микола Ренатович Польовий народився 30 грудня 1954 року в місті Костянтинівка Донецької області, де проживали його батьки Польовий Ренат Петрович та Польова (в дівоцтві Денисенко) Віра Омелянівна - на той час робітники заводу скловиробів. Незадовго перед тим вони переїхавши на Донбас із Кубані. Сім'я була україномовною.
Цілодобове перебування малого Миколи в московськомовному дитячому садку зумовило його змосковщення в ранньому дитячому віці. В той час у місті вже не було жодного дошкільного й шкільного закладу, отже московщення тривало й у школі.
В шкільні роки Микола захопився фотографією.
З 14-річного віку бере участь у батькових мандрівках по Україні і Кубані, метою яких було ознайомлення з рідним краєм, історією і культурою свого народу.
З 16 років із власної внутрішньої спонуки перейшов на українську мову спілкування, за що мав конфлікт зі шкільною адміністрацією, яка вимагала від нього підпорядкування встановленому в стінах навчального закладу "строгому язиковому рєжіму". Микола своїми принципами не поступився.
Відбувши у 1974 році військову службу в інженерних військах, навчається фотосправі в Київському республіканському технологічному технікумі. В той час він одружується зі своєю однокурсницею Любов'ю Ступак. Закінчивши навчання, працює фотомайстром на Київському комбінаті декоративного-монументального мистецтва.
У вільний час допомагає художникові та мистецтвознавцю Іванові Макаровичу Гончару в створенні монументальної праці - етнографічного атласу "Україна і українці", фотографує для нього залишки дерев'яної архітектури і ковальське мистецтво старого Києва тощо.
Бере активну участь у відродженні традиційної української обрядовості (колядуванні, щедруванні, весіллях).
Мандруючи з батьком по Україні, фотографує пам'ятки культури (церковні споруди, сільські хати, мистецькі вироби тощо).
Його фотоколекція кам'яних козацьких цвинтарних хрестів прислужилася в якості прототипів художникові-монументалісту Миколі Малишку для створення надмогильних пам'ятників видатним українським діячам культури Василеві Стусу, Олексі Тихому, Юрію Литвину, Іванові Гончару, Іванові та Леоніді Світличним, Оксані Мешко й іншим.
Фіксував його фотоапарат і численні події культурного життя Києва.
На самому початку свої творчої діяльності в 27-річному віці 30 квітня 1982 року Микола Польовий трагічно загинув на роботі.
Похований у селищі Буча на Яблунському кладовищі. На його могилі стоїть величезний кам'яний козацький хрест роботи Миколи Малишка. Пам'ятником йому є і чимала фотографічна спадщина. Може, колись поталанить її видати. А поки-що деякі з його фоторобіт ми публікуємо у цій книзі.