Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 10 жовтня 1943 року для нагородження військовослужбовців і партизанів, що виявили «особливу рішучість і вміння в операціях по розгрому ворога, високий патріотизм, мужність і самовіддачу в боротьбі за визволення радянської землі від німецьких загарбників», було запроваджено орден Богдана Хмельницького ІІІ-х ступенів1. Через два дні, 12 жовтня, старовинне українське місто Переяслав перейменували у Переяслав-Хмельницький. «Зрозуміло, що тепер, у дні цієї титанічної визвольної боротьби,— писала тоді «Красная звезда»,— натхненний образ Богдана Хмельницького став особливо близьким і дорогим усім нам, і горде ім'я його, як бойовий прапор, майоріло над нашими полками в диму і полум'ї бойовищ. Життя Богдана Хмельницького — це приклад рішучої і самовідданої боротьби за братній союз й нерозривну дружбу українського народу зі своїм старшим братом — російським народом. Саме Богдан Хмельницький чітко усвідомлював, що вільний розвиток і процвітання України можливі тільки в найтіснішій співдружності з Росією»2.
 
Сучасний радянський читач навряд чи знайде у наведених рядках щось незвичне. Практично такою ж лишалася оцінка діяльності українського гетьмана й донині. Певно, мало хто знає, що за кілька років до запровадження ордена характеристика цієї історичної особи була зовсім іншою.

«Хмельницький Богдан Зіновій,— повідомляла Велика Радянська Енциклопедія 1935 року,— політичний діяч середини XVII віку у Польщі і на Україні, ім'я якого пов'язано з найбільшою селянською війною на Україні, яка в дворянсько-буржуазній історіографії зветься «Хмельниччиною»... Але Хмельницький насправді не був і не міг бути вождем революції і зіграв у ній роль зрадника і лютого ворога повсталих козацько-селянських мас», бо «сприяв закріпленню колоніального панування Росії над Україною і кріпосного гноблення»3.

Енциклопедія не приховувала, що Хмельницький був відомий своєю участю у походах проти Московської держави4.

Тож, як бачимо, ні про русофільські настрої українського гетьмана, ні про його заслуги перед українським народом і мови не було. То як же так сталося, що гетьман-«зрадник» за декілька років став гетьманом-«героєм»?

Відповідь варто шукати не в нових відкриттях української науки, а в зміні політичних й ідеологічних орієнтирів сталінського керівництва. Доктрина пролетарського інтернаціоналізму з його утопічною ідеєю світової революції, на яку так довго сподівалися більшовики, в середині 30-х років виявила свою остаточну неспроможність, врешті була відкинута Сталіним. Радянський Союз все більше перетворювався в тоталітарну унітарну державу, в якій права республік урізалися, а потреби нації ігнорувалися. В ідеології і політиці сталінського  керівництва  дедалі більше проявлялися імперські і шовіністичні тенденції, орієнтація на патріотизм «цементуючої» російської нації. Добротна імперська шинель потребувала міцної шовіністичної підкладки. Так у родині «рівних» республік-сестер   з'явився   старший брат — «Великий російський народ», національно-патріотичні почуття якого мали посилити позиції сталінізму напередодні війни.

Діячі «зміновіховства», пильно стежачи з-за кордону за подіями в Радянському Союзі, досить влучно назвали таку політику націонал-більшовизмом. Вона мала свої наслідки. О. Верт, англійський кореспондент у Москві, згадував, що вступ до складу СРСР нових республік і приєднання ряду територій напередодні війни схвально сприймалися ще й як факт повернення до старих російських кордонів5.

Особливо рельєфно «повернення до витоків» проявилося в перегляді вітчизняної історії, який здійснювався за безпосередньою участю Сталіна. «Найвищим велінням» до російської історії було повернено багато викреслених раніше вульгарно-марксистським підходом історичних подій і персонажів. Наприклад: наприкінці 30-х років для радянських школярів перестало бути анонімним Льодове побоїще — із забуття повернулося ім'я князя Олександра Невського, який голосом актора Черкасова  закликав  радянських людей боронити російську землю від іноземних загарбників.

Названі процеси мали для української історичної науки згубні наслідки. У 20-х роках на Україні мирно співіснували дві основні історичні школи, які взаємодоповнювали і взаємозбагачували одна одну: стара, визнаним лідером якої був всесвітньо відомий М. Грушевський, і нова, марксистська, на чолі з партійним істориком М. Яворським. У 30-ті роки обидві школи були фактично розгромлені, а їх видатні представники  зазнали  репресій. М. Грушевського перевели на роботу до Москви, де він мусив регулярно звітуватися у ДПУ про свою діяльність6. 1933 року його заслали до Кисловодська, де він і помер. Послідовників «буржуазно-куркульської» ідеології Грушевського згодом оголосили ворогами народу. Матвія Яворського 1933 року заарештували, звинувативши в участі у підпільній військовій організації, заслали на Соловки, де він і загинув. За свої наукові прагнення поплатилися життям і свободою багато інших видатних українських істориків. Разом із знищенням національних наукових кадрів відбулося фактичне знищення й самої української історії як науки.

У сталінській концепції «загальної російської історії» історія народів СРСР зводилася до схеми, позбавлялася будь-якої національної специфіки. Головними темами досліджень стали: роль російського народу у спільній боротьбі проти іноземних загарбників і царату, дружба з російським народом тощо. Отже українська історія напередодні війни зводилася лише до уславлення «великої дружби і відданості українського народу своєму старшому братові — великому російському народові». Саме тоді складний і неодно значний образ українського державного діяча Богдана Хмельницького було інтерпретовано в гіпертрофованому русофільському змісті. Змінилися і оцінки Переяславської Ради. Якщо у Великій Радянській Енциклопедії 1935 року цей договір подавався як такий, що знаменував собою «спілку українських феодалів з російськими і по суті юридичне оформив початок колоніального панування Росії над Україною»7, то за новою сталінською формулою — це вже «приєднання, що було якнайменшим злом для України в той час»8. Ці спроби Сталіна реабілітувати «царську Росію» підмітив Г. Федотов. «Держава Російська,— писав він,— грабіжницька і загарбницька з початку і до кінця уявляється все ж таки позитивним явищем, навіть в імперській своїй експансії. Це спеціально підкреслюється щодо України (навіть з грубою ідеалізацією приєднання) і щодо Грузії»9.

«Реабілітація» історичних героїв з особливою силою тривала під час Великої Вітчизняної війни. Навряд чи хто з радянських людей, що виховувалися у дусі класової непримиренності, міг собі уявити ще в 30-ті роки, що через деякий час на лацканах мундирів воїнів Червоної Армії засяють ордени із зображенням їх класових ворогів — князів і  дворян — Суворова,  Кутузова, Ушакова, Нахімова і навіть канонізованого російською православною церквою святого — Олександра Невського. В роки війни було відродився культ героїв війни 1812 року, знищений раніше із храмом Христа-Спасителя під час боротьби з релігією. Навіть сама війна з Гітлером, за аналогією з війною проти Наполеона, була названа Великою Вітчизняною. На початку війни у сталінській пропаганді з'явилися українські герої. Вже 6 липня 1941 року у зверненні Українського уряду і партії до українського народу нагадувалося, що «німецьких псів-лицарів рубали мечі воїнів Данила Галицького, рубали їх й шаблі козаків Богдана Хмельницького». З початком визволення у 1943 році України українська історична тема активізувалася настільки, що на це звернули увагу навіть західні дипломатичні служби. В Меморандумі дослідницького відділу Британського Форін офісу від 29 березня 1944 року «Визволена Україна» підкреслювалося, що в останній рік Москва приділяє підвищену увагу справам України, стало це особливо помітним під час її визволення. Пропагандистська   спрямованість матеріалів радянської преси з приводу України,— вважали англійські аналітики,— має метою нейтралізувати наслідки німецької пропаганди, яка, мабуть, зробила за роки окупації певний успіх. Основними темами, що їх розробляли в цей час радянські засоби масової інформації, англійці називали непорушну дружбу українського і російського народів як безцінне надбання історії, об'єднання українських земель в єдиній українській державі, що стало можливим тільки за радянських часів і під керівництвом маршала Сталіна10.

Одним із конкретних проявів концепції українсько-російської єдності стало запровадження ордена Богдана Хмельницького (єдиного неросійського ордена часів війни). Англійські аналітики відмітили, що символом братнього українського і російського народів став «герой українських націоналістів і сепаратистів, який воював і з росіянами, і з поляками»11.

Запровадження «українського ордена» — один з перших Заходів сталінського   пропагандистського наступу на Україну, який розпочався майже водночас з військовим наступом Червоної Армії за повне визволення України від німецьких загарбників. Саме тоді у М. Хрущова, лідера комуністів України, виникла думка розгорнути широкомасштабну пропагандистську кампанію на історичну тему: приєднання України до Росії в 1654 році. За порадою він звернувся до Сталіна: «18 січня 1944 року виповнюється 290 років зо дня приєднання України до Росії за договором, що його було заключено в місті Переяславі-Хмельницькому Богданом Хмельницьким,— писав він у листі до Сталіна. — ЦК КП(б) України прохає відмітити цю дату, маючи на увазі ту скажену антиісторичну агітацію проти об'єднання українського і російського народу, що її проводили на Україні німецько-фашистські і українсько-німецькі націоналісти.
Ми  хочемо  відзначити  дату 290 років зо дня приєднання України до Росії організацією лекцій, доповідей і бесід серед населення звільнених районів України, виданням листівок для населення окупованих районів України та інших. В м. Харкові провести урочисті зібрання, заслуховування доповідей і прийняття документів.
У доповідях, лекціях, а також наших газетах і журналах ми хочемо не так добірно висвітлити сам факт приєднання України до Росії, як позитивне значення цього факту для історії українського і російського народу.
За весь час існування Радянської влади на Україні ця дата відзначається уперше»12.

Хрущов також повідомив Сталіну, що ЦК КП (б) У підготував спеціальну  постанову  про  відзначення 290-річчя возз'єднання України з Росією, яка передбачала чисельні заходи щодо святкування цієї дати.

Сталін не заперечував. 18 січня 1944 року українські газети вийшли із статтями, присвяченими Переяславській Раді, Богдану Хмельницькому із гучними заголовками «Священний союз», «Епохальна подія» тощо. Все це ще раз мало довести українському населенню, що «воля і щастя України в непорушнім сталінськім союзі з російським народом і всіма радянськими народами-братами».

І все ж таки під час війни ця кампанія не набула тих масштабів, що їх замислював М. Хрущов. Тільки через 10 років, 1954 року, вже будучи і секретарем ЦК КПРС, він повернувся до цієї ідеї знову. Тоді ще одне місто — Проскурів і область — Кам'янець-Подільська — були названі ім'ям українського гетьмана. Святкування 300-річчя Возз'єднання (!) України з Росією вилилося в грандіозну пропагандистську кампанію з псевдоінтернаціоналістською риторикою і заграванням перед українцями, що мало посилити авторитет і вплив нового політичного лідера.

Цікаво відзначити, що в часи Великої Вітчизняної війни в пропагандистському наборі сталінських ідеологів українських історичних героїв була досить обмежена кількість. Крім князя Данила Галицького і Богдана Хмельницького, згадувалися ще Богун і Кривоніс, Щорс і Пархоменко, герої Великої Вітчизняної війни, інколи гетьман і Іван Мазепа, але вже як антигерой, головною провиною якого було те, що, на відміну від Хмельницького, насмілився порушити дружбу з Москвою. Але, як писала в ті часи «Радянська Україна»,— «не зможуть жалюгідні спроби зрадників типу Мазепи, які й двісті років тому запродалися інтервентові Карлу XII, і такі ж жалюгідні й нікчемні сьогоднішні намагання гітлерівських холуїв і огидних запроданців типу бендер, мельниковців, бульбовців розладнати вікову дружбу українського і російського народів».

Активізація української історичної тематики у 1943—1944 роках, гра на національних почуттях українського народу призвели до непередбачених сталінським керівництвом наслідків — критики українською інтелігенцією політики партії в галузі національного виховання. На Пленумі Спілки письменників у Москві 1944 року П. Панч дорікав ЦК КП(б)У за те, що він не виховував патріотизм у населення України на уроках історії. Це, на думку письменника, призвело до втрати цього почуття, спонукало до співробітництва частини українського населення з німцями під час війни14. На березневій (1944 р.) нараді ЦК КП(б)У, відповідаючи на риторичне запитання П. Панча, з якою історією піде партія до населення Західної України, заввідділом пропаганди і агітації -ЦК КП(б)У К. Литвин сказав: «Ленін і Сталін неодноразово вказували, що кожний письменний чоловік повинен знати історію і тим паче історію свого народу. Але для нас є головним — це вчення нашої партії, і нашому агітаторові з цим вченням треба іти в маси»15.

Наведені факти — свідоцтво типових для радянського періоду маніпуляцій з історією, коли переписувалися цілі періоди, коли чорне ставало білим, а біле чорним, коли герої перетворювалися на зрадників, а зрадники ставали героями. Нині прийшла пора вивільнити історію від ідеологічних нашарувань, дійти її чистого, правдивого пласту.
 

ПРИМІТКИ

1 Крип'якевич I. Богдан Хмельницький,—Львів, 1990.— С. 339.

2 Красная звезда. — 1943. — 12 октября

3 Большая Советская Энциклопедия.—М.1935. — Т. 59. — С. 816—819.
4 Там само.—С. 816.

5 Див. Werth A. Russia at War 1941-1945. London, 1964 – P.590.

6 Див. Mace G. Communism and the dilemmas of national liberation: National Communist in Soviet Ukraine. 1918—1933. Cambridge Mass, 1983.—P. 262.

7 Большая Советская Энциклопедия... — С. 817.

8 Сталин И., Жданов А., Киров С. Замечания по поводу конспекта учебника истории СССР // К изданию истории. —М., 1946.

9 Федотов Г. Александр Невский й Карл Маркс // Вопросы философии.—1990.— N5 8. — С. 157—158.

10 Anglo-american   perspectives   on   the Ukrainian question. 1938—1951. A documentary collection.  Kingston,  Ontario — Vestal. New-York. 1987.—P. 146.

11 Ibid.—P. 147.

12 Архів Інституту політичних досліджень при ЦК КП України, ф. І. — Оп. 70. Спр. 91. Арк. 44.

13 Радянська Україна.—1944.—18 січня.

14 Архів Інституту політичних досліджень. ф. 1. Оп. 70. Спр. 200. Арк. 82.

15 Там само. — Арк. 85.
 

“Пам’ятки України” №5, 1991 р.