Леся Ставицька
Короткий словник жарґонної лексики української мови

Українська мова без прикрас

Чи шукаючи слiв непочатих,
Чи збиваючись на жаргон,
Летимо на нiчний Хрещатик,
Як метелики на вогонь...
Оксана Забужко

У сучаснiй українiстицi гостро вiдчувається брак словникiв ненормативної, зокрема жарґонної, лексики. Кожна цивiлiзована нацiя має до свого користування словники такого типу, а вiдповiдна лексика з необхiдною соцiостилiстич ною стратифiкацiєю представлена у словниках нацiональних мов. Вiдставання української жарґонологiї та лексикографiї виявляється хоча б на тлi росiйських мовознавчих дослiджень цього ґатунку, адже тiльки вiд 1991 року в Росiї видано понад 30 тлумачних словникiв соцiяльно (кримiнальний, молодiжний, вiйськовий та iн.) та реґiонально (лексикографiчне опрацювання Владiмiром Єлiстратовим московського арґо; зiбрання пiвденного арґотичного ареалу тощо) рiзнотипних пiдсистем субстандартної лексики, а також живої розмовної мови. Усебiчна лексикографiчна фiксацiя та серйозне науковотеоретичне вивчення семантичної природи жарґонного лексикону дали змогу росiйським науковцям видати два фундаментальнi словники:
О. П. Ермакова, Е. А. Земская, Р. И. Розина. Слова, с которыми мы встречались: Толковый словарь русского общего жаргона. Ок. 450 слов. Под общим руководством Р. И. Розиной. Москва: Азбуковник, 1999, 320 с.; В. М. Мокиенко, Т. Г. Никитина. Большой словарь русского жаргона. СПб.: Норинт, 2000, 720 с.
В активi росiйської культури перебувають також численнi перекладнi (росiйськоiншомовнi й навпаки) словники ненормативної лексики, що їх видавали й далi видають у Нiмеччинi, США, Великiй Британiї, Чехiї та iнших країнах. Слов'янська жарґонологiя представлена фундаментальними словниками, як-от: K. Stкpniak. Sіownik tajemnych gwar przesкtpczych. Londyn: Puls, 1993, 735 s.; Leon Кaczmarek, Tereza Skubalanka, Stanisіaw Grabias. Sіownik gwary studenckiej. Lublin, 1994; Patrik Ouoednik. .mirbuch jazyka eeskeho. Slovnik nekonveneni ee.tiny. Praha, 1988та ін.
В Українi натепер iснує всього два майже аматорськi лексикографiчнi видання, виданi мiзерним тиражем, недоступнi широкому загаловi: Перший словник українського молодiжного сленгу. Укладач Свiтлана Пиркало. За редакцiєю Юрiя Мосенкiса. Київ, 1999; Словник жаргону злочинцiв. Упорядкування, передмова О. I. Поповченка. Київ: ТОВ "Оберiг", 1996. Недостатня репрезентацiя України в свiтовому культурному просторi виявляється зокрема й у вiдсутностi лексикографiчних зiбрань ненормативної лексики.
Занедбанiсть української жарґонологiї можна пояснити багатьма причинами. Крiм об'єктивного iснування української фiлологiї в умовах тоталiтарного режиму, який унеможливив мовну iнакшiсть усного та писемного самовияву (прикметно, що видатним українським жарґонологом став Олекса Горбач, який провадив науковi студiї в нiмецькiй емiґрацiї), треба взяти до уваги, що в українськiй культурi мова сприймається не прагматично, як засiб комунiкацiї, а як нацiональний скарб, надзвичайно цiнний складник нацiонального надбання. Природно, що за такого сприйняття культивування лiтературних стандартiв набуває особливої ваги. Вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою, якою вона є, визначило живущiсть неонародницького мiту про жарґон як матерiю грубу, словесне хулiганство, чужий словесний бруд.
Безприкладна нормалiзацiя, якої зазнала українська мова у 20 столiттi (Шевельов), пустила досить глибоке соцiопсихологiчне корiння в душi українського люду, яке опосередковано можна спроєктувати на орiєнтацiю в мовному просторi саме в аспектi соцiокультурного статусу мовної норми. В цьому аспектi можна говорити про виплекану десятилiттями орiєнтацiю на звичне (й вiдкидання незвичного) як усталений у радянському i пострадянському суспiльствi спосiб соцiяльної орiєнтацiї iндивiда, що породжує в нього примiтивiзацiю поведiнки, ухиляння вiд позитивної соцiяльної взаємодiї. Така асоцiяльна, атомiзована людина може вiдзначати лише вiдхилення вiд норми, переживати соцiяльне як винятково чуже й вороже, а тому стає iдеальним об'єктом манiпулювання з боку влади. Звичка як механiзм соцiяльної реґуляцiї якраз i є проєкцiєю розрахунку влади на нормативне поле щоденного iснування iндивiда засвоєння норми, що задається ззовнi й подається через загрозу порушення звичайного перебiгу подiй. Така звичка зумовлює спрощення мовної поведiнки iндивiда i породжує страх перед вiдхиленням вiд норми взагалi, в тому числi в аспектi мовної iнакшости. Людина, яка засвоїла таку поведiнку, загалом не здатна адекватно сприймати альтернативний мовний самовияв.
У контекстi вiдчуження української людини вiд української мови, про що докладнiше скажемо далi, цей страх набуває особливої сили. Брак теоретичного й лексикографiчного опрацювання жарґонної лексики згубно позначається не тiльки на духовнiй, а й на загальнiй фiлологiчнiй культурi українського соцiюму. Метамовна свiдомiсть сучасного українця (i професiйного фiлолога, на жаль, теж) переважно не розрiзняє специфiки жарґонної лексики серед iнших лексичних шарiв, як-от лайка, вульґаризм, еротична лексика тощо; не має уявлення про соцiяльну диференцiяцiю української мови (кримiнальний, молодiжний, професiйний жарґон iз його рiзновидами) та соцiостилiстичнi параметри жарґонної лексики. Ось яскраве свiдчення того: один зi столичних часописiв дав назву "Лаймося українською!" рубрицi, у якiй вiн передруковував згаданий "Словник молодiжного сленґу" Свiтлани Пиркало.
Соцiяльна стратифiкацiя жарґонного вокабуляру переконливо засвiдчує корпоративногрупову форму його породження та iснування. Але для мовної екзистенцiї жарґону не менш важливим є також iнший полюс розширеного вживання, суголосний за своєю суттю смiховiй культурi карнавалу.
Функцiональностилiстичний параметр жарґонної лексики насамперед пов'язаний iз потужною смiховою першоосновою, що є складником культури як такої та нацiональної смiхової культури зокрема. Пiд цим кутом зору iдея смiхового потенцiялу жарґонного лексикону легко може бути екстрапольована на екзистенцiю української мови. Метафора, що її вжила Стефанiя Андрусiв: українська мова важкохвора людина, опосередковує iдею тiєї лiнґвальної неповноцiнности, яка пов'язана з браком метафiзичної радости, гри та задоволення вiд мови у мовному iснуваннi українського етносу: "Iсторiя української мови у ХХ (i не тiльки) столiттi то безнастанна боротьба нацiональної елiти за те, щоб не дати умерти мовi так борються у реанiмацiї за життя важкохворого. <...> Не всi здатнi на жертовне спiлкування iз важкохворими тiкають на свiже повiтря, до сонця, смiху i... чужої мови. <...> Страх за мову (курсив мiй. Л.С.), вiдповiдальнiсть за неї породили особливий жертовно-месiянський комплекс у "правильних" мовцiв i надмiрну серйознiсть, особливу цнотливiсть нашої мови цнотливiсть пiдстаркуватої пан ни, до якої "нiхто не залицявся, не жартував" <...> Говорити поукраїнськи замiсть радости мовлення, задоволення вiд мови часто зводиться до обов'язку перед мовою, психологiчного дискомфорту i невдоволення собою i... мовою" 1 . Можна згадати ще думку Тараса Кознарського про мову творiв Богдана Жолдака як "iлюзорне паломництво на периферiю, в заборонену зону наших заповiдних страхiв утратити iндивiдуальну iдентичнiсть, розчинитися в масi, а головне втратити мову та контроль над мовою з її солов'їнiстю"2 . Можна з упевненiстю стверджувати, що виживання та змiцнення комунiкативної потужности української мови великою мiрою залежить вiд присутности в свiдомостi мовцiв нацiонального смiхового вербального простору. Пострадянський час злеґалiзував "заборонений плiд" жарґону, i це свято вербальної свободи вповнi виявилося у словеснiй творчостi українських письменникiв та журналiстiв. Щойно жарґонна лексика потрапила до цiєї сфери, вона вмить була залучена в систему естетичного словоперетворення. Тому такий рясний у цьому словнику iлюстративний корпус метафор, порiвнянь та iнших образних структур: вкотре дала про себе знати естетична домiнанта української психокультури.
Жарґонний лексикон в усьому своєму соцiосемантичному розмаїттi це не просто "холодини" словникових значень, а своєрiдна картина свiту, потужна семiосфера певного часового зрiзу культури, що вiдкриває у словi смислову перспективу як концентрат соцiокультурного, духовного, психологiчного клiмату епохи. У лiнґвокультурному просторi жарґонної лексики екзистує окрема людина, поколiння, етнос. Ностальгiйнi спогади про минуле, молодiсть вербалiзуються не в абстрактнопоняттєвому рядi, а в тiй лексичнiй нестрогостi, необов'язковостi (симптоматичною видається назва словничка сленґiзмiв, опублiкованого львiвським часописом "Четвер": "Синопсис станiславський необов'язковий"), яка органiчна в комунiкацiї товариських "збiговиськ", невимушених дiялогiв, реплiк. Варто згадати хоча б деякi твори української художньої лiтератури останнього десятилiття, в яких особистi спогади виливаються в iнтимну метамовну рефлексiю (до речi, неабиякий помiчник для лексикографiчної практики!). Персонаж "Бурдика" Володимира Дiброви, провалившись за пiдкладку власної одежини, "стовпчиком подає список iмен та речей", якi вiн там бачить, i серед iншого: Карл Юнґ та Фрiдрiх Нiцше (зразок полiтичного жарту), "кiлька в салацi" (консерва, дешева закуска), "бiльшовик" (пляшка мiцного вина мiсткiстю 0,8 лiтра. Вона ж "бомба", "фаустпатрон" або просто "фауст"...
Ось iнший приклад:
Ми вирiшили стати ориґiнальним в тому, що нiякої забiгайлiвки не обирали на неформальну посаду штабу. Наша територiя i штаб були скрiзь, де ступала наша нога у кого в iмпортному черевику, привезеному з близької Польщi (галичани), в кого у звичайних гадах вiтчизняного виробництва ("гадами", як ви здогадуєтеся, у нашому жарґонi iменувалися черевики). (Олександр Яровий, "Квартали ностальгiй")
Що вже казати про лексичний ряд совок, бомж, лох, човник, кравчучка, що концентрує iсторичний час, епоху, нову психологiю та цiннiсну орiєнтацiю у свiтi!
Iлюстративний матерiял словника, сподiваємось, не лише допоможе розтлумач ити значення чи вiдтiнок слова, вiн становить самодостатню цiннiсть. Це своєрiдний текстовий калейдоскоп строкатої реальности з її соцiяльними недугами й екзистенцiйними проблемами, соцiокультурними типажами, знайомими ситуацiями, кумеднiстю, абсурднiстю й жорстокiстю буття, у якому живе українська людина. Ця лексична нестрогiсть iз присмаком розхристаности минулого десятилiття у його соцiопсихологiчному вимiрi структурує кiнематографiчнометонiмiчну мiсткiсть жарґонного слова, окреслює предметний i духовний свiт як згусток епохи i частку внутрiшього "я" iндивiда, модель мiжособистiсних стосункiв тощо.
Варто наголосити на тому, що це динамiчний калейдоскоп, i пропонований словник фiксує жарґонну мову "тут i зараз", а недалеке майбутнє висуне новi реалiї, поняття i вiдповiдно новий жарґонний ряд.
Текстиiлюстрацiї, та й сам вокабуляр, звiсно, можуть викликати пуристичнi нарiкання. Так, тут чимало цитат, особливо з газетножурнальних видань, "патогенних" за своєю суттю, бо вони походять зi свiту злодiїв, наркоманiв, повiй, алкоголiкiв; так, у жарґонi є чимало антиестетичного, непристойного; але, як справедливо сказано у передмовi до "Большого словаря русского жаргона", "з часом скаламученi води заспокоюються, каламуть осiдає на дно або її вiдносить у безкрайнiй мовний океан, а живильна свобода залишається очисною течiєю в мовнiй системi".
Кiлька слiв про мовнокультурний аспект жарґонної лексики. Гiпертрофiя жарґонного субкоду в сучаснiй комунiкацiї це не хвороба, а насамперед симптом значно глибшої культурної кризи, яку супроводжує звуження iндивiдуального словника мовної особистости, коли не актуалiзованою лишається семантично еквiвалентна розмовна, фамiльярна, дiялектна лексика, фразеологiя (української та росiйської мов). Та й навiть цей гiпертрофований субкод належно не адаптований, бо на рiвнi метамовної свiдомости немає чiткого уявлення про семантичну структуру того чи iншого жарґонiзму, його правопис, походження тощо.
Певно, ревнителi чистоти мови протиставлять жарґоннi стилi комунiкацiї дискурсовi красивого слова, солов'їної гармонiки лiтературного стандарту проте саме їхнiй дискурс нерiдко приховує банальну брехню, ненависть, лукавство, нахабновитончене манiпулювання людською свiдомiстю та поведiнкою. Така мовна iнтенцiя чи не найвищий вияв безкультур'я, духовного виродження, натомiсть жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смакiв, є всетаки адекватом дiйсности, iнодi страхiтливiшої за найекстремальнiший жарґонний ряд.
Наведенi текстиiлюстрацiї переважно смiшнi, вони показують реальнi потенцiї нацiональної мови у царинi смiхового олюднення свiту. Цей смiх за своєю природою демократичний, ворожий будьякiй iєрархiчностi, висококомунiкабельний, бо ж скорочує дистанцiю мiж комунiкантами i є знаком iнтимно довiрливих, фамiльярних стосункiв. Це й не дивно, адже семантикоемоцiйний спектр цього лексикону у дивовижний спосiб акумулює смiхову культуру як таку. У рiзнотипних дискурсах жарґонне слово перетворюється на своєрiдний концентрат опозицiйної до соцiяльно схвалених норм поведiнки, альтернативної, необов'язкової парадигми буття. Мовець, який артикулює цю парадигму, свiдомо чи несвiдомо перекидає догори ногами iєрархiю офiцiйного свiту i його мову. Цей акт вимагає неабияких лiнґвокреативних здiбностей, i та спiльнота, яка проговорює свiй досвiд, не є геть нездарною у своєму мовному самовиявi i, звiсна рiч, у твореннi тiєї ж самої нацiональної мови, яка в лiтературнiй обробцi письменника перетворюється на одну з пiдвалин культури соцiюму. Юрiй Андрухович тонко зауважив це в одному зi своїх есеїв:
...Мова саме мова, а не письмо, саме усне мовлення дуже багато для мене важить. Не менш важливим для мене є слухати iнших: як хто говорить на цьому свiтi. <...>. У своїх багатогодинних вечiрньонiчних одiсеях по стєкляшках i кнайпах я ладен вислухати всiх зiжмаканих життям пиячкiв, потертих спортсменiв i бiзнесменiв, митцiв i мисткинь, веселих бандитiв, сентиментальних повiй, скурвих синiв, сучих дочок...3 У професiйного фiлолога i пересiчного мовця почасти складається уявлення про суто росiйський характер жарґонного слововживання, неконкурентоcпроможнiсть української мови у розмовних, стилiстично знижених сферах комунiкацiї, нездатнiсть продукувати сучаснi iронiчнi стилi спiлкування. Дає ться тут взнаки поросiйщення й тотальна або спорадична втеча до смiху чужої мови. А тому кальок, суржику, росiйських вкраплень у сучасному українському жарґоновживаннi аж занадто. Цi елементи мають право на лексикографiчну репрезентацiю. I не тiльки цi, але й сама "українська росiйська мова" може претендувати на лексикографiчне осмислення. Бо, як справедливо зауважив Орест Ткаченко, "цi риси, особливо у великих мiстах, зумовленi значною мiрою їхнiм зросiйщенням. Але все одно це специфiчно українськi риси"4 . Потужний український етно та лiнґвоментальний код аж свiтиться у росiйськомовних дискурсах, жарґонних i поготiв, адже така комунiкацiя проходить зазвичай у соцiяльно малоконтрольованих ситуацiях. Варто вчитатись у зiбранi тут реплiки, дiялоги, тексти, щоби пересвiдчитись в українськостi того жарґоновживання, яке, на перший погляд, може здатися прероґативою росiйських розмовних моделей. Крiм того, суржикове слово у суто комунiкативному аспектi не завжди свiдчить про брак мовної культури чи незнання українського лексичного вiдповiдника: нерiдко, особливо в iнтелiґентських дискурсах, чужомовнiсть пiдсилює iронiчне, смiхове начало, закладене у цiй лексицi.
Щодо лексикографiчної репрезентацiї росiйської мовної стихiї в українському жарґонному вокабулярi, то треба вказати на прямi запозичення типу облом, комок, лажа, шалава, совдеп, бомж, чмо тощо; словакальки типу засiкти, росiйськi слова, переданi українською графiкою: убойний, стрьомний, безпрєдєл, сверчок. Для жарґонної мiжкультурної комунiкацiї це нормальне явище. Скажiмо, у росiйський жарґон на правах запозичень потрапили з української мови халява, забивати баки; у росiйському жарґоновживаннi й української мови халява, забивати баки; у росiйському жарґоновживаннi й вiдповiдно в лексикографiчнiй продукцiї фiгурують українiзми гиршый, цикавый, ковтать, вабить, файний, файка тощо; український синтаксис легко прочитується в жарґонiзмах до лампочки "все равно", до хауза "домой" та iнших.
Наявнiсть анормативiв у словнику леґiтимiзується усним характером жарґонної комунiкацiї. Цей фактор зумовлює також наявнiсть фонетичних варiянтiв того самого слова в однiй статтi. Засвiдченi в реальному слововжитку та вiддзеркаленi у словнику фонетичнi варiянти жарґонiзму показують високу варiябельнiсть цього лексичного шару у спонтанному розмовному мовленнi, писемних дискурсах, орiєнтованих на стилiзацiю уснорозмовної стихiї. Росiйський жарґонолог Лєонiд Скворцов слушно зазначив необхiднiсть враховувати варiянтнiсть "усних" за своєю природою слiв: "Правопис жарґонних i просторiчних слiв, якi традицiйно не кодифiкуються ортографiчно, повинен спиратися на вивчення їхнього походження та умов реального вживання в сучаснiй мовi. При цьому фактори iсторичного (етимологiчного) характеру у низцi випадкiв виявляються пiдпорядкованими факторам уживаности в мовi, коли закрiплена за словом вимова вимагає написання, що вiдрiзняє ться вiд початкової форми слова"5 . Тiльки не треба плутати варiябельнiсть зi звичайнiсiньким незнанням того, як слiд писати жарґонiзм i яка його семантика, що часто бачимо на сторiнках перiодики й у художнiх текстах.
Помиляється той, хто думає, нiбито українська мова здатна тiльки копiювати росiйське жарґонне багатство. Якщо говорити про генетичнi першовитоки українськости жарґону, слiд насамперед згадати про арґо, якi побутували в Українi у 19 столiттi: арґо українських лiрникiв, ремiсникiв, лаборiв, жебракiв, бурсацькосемiнарське арґо та iн. Вiдсилка в етимологiчних коментарях пропонованого словника "слово вживалось в укр. арґо 19 ст." стосується насамперед арґо лiрникiв i ремiсникiв 6 . Для бурсацькосемiнарського соцiолекту 7 застосовується iнший маркер: бурс.сем. А як можна не згадати, бодай принагiдно, справжньої скарбницi бурсацьких арґотизмiв "Енеї ди" Котляревського, яка вiдбила соцiолект полтавської духовної семiнарiї 17801789 рокiв, де тодi навчався письменник? Школярськi арґотичнi системи 1718 столiть, куди той соцiолект органiчно входить, iще чекають свого лексикографiчного опрацювання й теоретичного осмислення. Хай український жарґон i вiдповiдний сленґовий вокабуляр сьогоднi не такий потужний, як росiйський, але вiн iснує, i лiнґвiстична оптика дає змогу добре його розгледiти. Пiдвищення комунiкативної потужности української мови природно "реанiмує" лексикон, здатний задовольнити потреби жарґонних стилiв спiлкування. Нинi спостерiгаємо формування українського сленґу за рахунок загальновживаної, в тому числi з нацiональнокультурним компонентом, застарiлої, питомої розмовної або рiдковживаної лексики, дiялектизмiв тощо. Щоб пересвiдчитись у цьому, варто поглянути на словниковi статтi драб, гевал, здимiти, коняка, патик, плящина, шабля та iн.
Сучасний український сленґ народжується в україномовних рiзнотипних мiкросоцiюмах i в цьому аспектi є, до речi, жарґоном двiчi: 1) на тлi росiйської мовної стихiї українська мова вирiзняється iнакшiстю, а отже апрiорi може бути смiшною; 2) природна людська дотепнiсть i почуття гумору не можуть не продукувати сленґу у невимушенiй розмовнiй комунiкацiї, байдуже, про який етнос iдеться. За умов функцiонування українського сленґу в україномовному середовищi "навiть дотепнi українськi сленґiзми <...> стають набутком обмеженого числа осiб, i потiм, як бульбашки, гинуть"8 . Якщо врахувати, що сленґ за своєю природою швидкозмiнний, пiдвладний примхливiй модi й iндивiдуальнiй мовнiй творчостi, тобто, власне, i є такою бульбашкою, то без лексикографiчної фiксацiї вiн приречений на небуття. Дещиця українського сленґу, розвiяного по українських мовних острiвцях, мусить колись перетворитися з мiрiядiв бульбашок на кристалики слiв. Наявнi елементи українського сленґу, без огляду на їх кiлькiсть, повиннi фiксуватися, iнтерпретуватися, аби потiм найбiльш вартiсний лексичний матерiял мiг увiйти до культурного континууму українського мовного iснування. Тiльки в такому разi можна сподiватися, що вiдбудеться зворотний процес: соцiюм побач ить себе у дзеркалi своєї ж мови (часто вже лiтературно обробленої, естетизованої) i заговорить цiєю мовою впевненiше, голоснiше. Власне, цей аспект функцiонування субстандартного лексикону мав на увазi Юрiй Шевельов, пишучи у працi "Так нас навчали правильних проiзношенiй", що "мiський сленґ нацiлений у майбуття мови", а "брак цього шару в сучаснiй мовi ставить пiд сумнiв майбутнє цiєї мови".
Хочу висловити вдячнiсть людям, якi знайомилися з рукописними матерiялами й надавали менi консультативну допомогу пiд час роботи над словником. Це доктори фiлологiчних наук Iван Вихованець, Катерина Городенська, Нiна Клименко, Євгенiя Карпiловська; росiйський жарґонолог, доктор фiлологiч них наук Валерiй Мокiєнко, кандидати фiлологiчних наук Вiра Бiлоноженко, Людмила Даниленко, Катерина Ленець, працiвник Iнституту лiтератури НАН України Роксана Горбовець, а також спецiялiст iз юдаїки, науковий спiвробiтник Iнституту сходознавства iм. А. Кримського АН України Iгор Семиволос.
На моє щастя, не лишилися байдужими до iдеї створення словника суч аснi письменники. Дякую Богдановi Жолдаку, який прочитав увесь рукопис i внiс до нього суттєвi доповнення. Усне та електронне спiлкування з Юрiєм Андруховичем, Анатолiєм Днiстровим, Оксаною Забужко, Євгенiєю Кононенко, Лесем Подерв'янським, Євгеном Пашковським, Володимиром Цибульком, Сергiєм Бортнiковим допомогло уточнити структуру окремих словникових статей, значення слова, етимологiї тощо.
Автор вдячно прийме критичнi зауваження, доповнення, уточнення, якi можна надсилати на адресу:
lesstav@hotmail. com
або:
Київ1, вул. Грушевського, 4, Iнститут української мови НАН України.
Леся Ставицька

1 Стефанiя Андрусiв. "Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця". Сучаснiсть, 1995, № 78, с. 150-151.

2 Тарас Кознарський. "Iз суржикiади". У виданнi: Богдан Жолдак. Бог буває. Drive Stories. Київ: Факт, 1999, с. 93.

3 Юрiй Андрухович. "Мала iнтимна урбанiстика". Критика, 2000, № 12, с. 10.

4 О. Б. Ткаченко. "Проблема типологiї мовно-лiтературного розвитку неповних нацiй (i насамперед української)". Мовнi i концептуальнi картини свiту. Київ, 2002, кн. 2, № 6, с. 258.

5 Л. Скворцов. "Орфография просторечных и жаргонных слов". Нерешенные вопросы русского правописания. Москва: Наука, 1974, с. 151.

6 За такими джерелами: В. Боржковский. "Лирники". Киевская старина, 1889, т. ХХVI, № 9, с. 653-708; Лiрники. Студия Кирила Студинського. Львiв, 1894; Й. Дзендзелiвський. "Арго волинських лiрникiв". Українське i слов'янське мовознавство. Ужгород, 1996,
с. 311-348; Й. Дзендзелiвський. "Арго нововижвiвських кожухарiв на Волинi". Там само, с. 245-285; В. В. Иванов. "Нйвли". Статистический листок. Харьков, 1883, № 10, с. 153-156 та iн.

7 Джерела: Й. Дзендзелiвський. "Український бурсацько-семiнарський жаргон середини ХIХ ст. на матерiалах повiстi "Люборацькi А. Свидницького"". Там само, с. 353-359; К. Широцький. "Словарець бурсацького говору". Збiрник Харкiвського iсторико-фiлологiчного товариства. Нова серiя, т. 6. Харкiв, 1998, с. 181-206.

8 О. Б. Ткаченко, цитована праця, с. 261.

До змісту