Яків Гальчевський
З ВОЄННОГО НОТАТНИКА

Ще за життя сл. п. Головного Отамана Симона Петлюри, коли він перебував на еміграції у Варшаві, з його ініціативи були здійснені заходи, щоб наших старшин, переважно штабових, примістити в армії тих держав, де перебувала українська військова еміграція. Ціль була ясна: виробити кадри (майбутньої) Української армії. Інакше сказати — постійною службою в тій, чи иншій чужій армії тримати наших старшин у "формі" модерного військового знання на випадок війни з Совітами чи революції в СССР.
Між іншим, у Польщі перебувало найбільше українських військовиків — старшин і козаків. Це тому, що колишні "союзники"-комбатанти заключили сепаратно договір із большевицькою Москвою, а цілу Українську армію, в листопаді 1920 року, у складі семи дивізій піхоти і однієї дивізії кінноти, обеззброїли та інтернували за дротами. З бігом часу наші військовики різними способами виходили з-за дротів, їхали по цілій Європі — то вчитись, то шукати шматка хліба.
Довго еміграційні українські чинники обговорювали з поляками справу прийняття наших старшин до польської армії як контрактників. Поляки дали засадничу згоду на прийняття 250 наших офіцерів і зажадали лист тієї кількості. В першій півсотні старшин і я фігурував на листі, як Української армії полковник, до польської армії як майор.

У Війську польському

Приймали поляки наших офіцерів партіями по 8 — 10 чоловік кожного року до різних родів зброї. Першу таку партію було прийнято, здається, в 1927 році.
Мене викликали до Варшави в серпні 1930 р. підписати контракт. Зі здивуванням я побачив у контракті, що мене приймають не майором, а лише капітаном до піхоти. Запитав, чому така зміна, коли инші, навіть підполковники адміністративної служби приймаються майорами? Поляки сказали, що то не від них залежить, а від українців.
Звернувся я в цій справі до генерала Сальського, військового міністра УНР. Він сказав, що дійсно Симон Петлюра наказав мене вписати майором, але, на його (Сальського) думку, мені, як повстанцеві-партизанові, буде "важко" в штабовій ранзі польської регулярної армії. Тому генерал Сальський сам вписав мене капітаном.
Амбіція моя була подражнена. Не стало Головного Отамана, який конечно хотів, щоб я був у війську та навіть закінчив Військову академію, то тепер треба погодитись із тим, що зробив генерал Сальський. Я міг, безумовно, відмовитись від вступу до війська, та иншої ради не було. Подумавши, я згодився бути капітаном. Добре, думаю собі, пізнаю все від фундаментів у війську, а вчитись теоретично і практично й так зможу. Може, в ранзі капітана скорше до Військової академії потраплю.
1 вересня 1930 року я був зарахований до 67-го полку піхоти на Помор'ї в м. Бродниці. Теоретично, щоб не показатись перед поляками ляїком, я протягом року, перед вступом до війська, перестудіював всі "регуляміни" і добру сотню різних інструкцій. Докладно запізнався з тактикою та військовою літературою, яка тоді була на полицях книгарень чи періодично виходила в Польщі з друкарень. У той спосіб, по-перше, я вчив польську мову, по-друге, ввійшов до полку з добрим запасом військового знання.
Польські старшини в полку спочатку прийняли мене недовірливо, як якогось інтруза. Для них було дивною справою, що українець, "гайдамака" і — серед їхнього старшинського корпусу.
Я серед них держався гідно, досить скромно, не звертав уваги на їхні ті чи инші спроби вдарити мене по амбіції, а працював багато. Мій авторитет по кількох місяцях, коли були старшинські вправи із тактики (чи то індивідуальні, чи збірно-польові), піднісся високо. Тут я побачив, що не лише їхні капітани, але й майори стоять багато нижче мене військовим знанням. Охоче помагав їм у вирішенні завдань, у поберанні тактичних "децизій".
По 8 місяцях мого перебування в полку мене викликали на Вищий піхотний курс для штабових старшин у Рембергові. По закінченні того курсу я знову повернувся до полку й обняв дефінітивно стрілецьку "компанію". Забракло старшини-гарматчика, — я рік командував полковою артилерією. Потім обняв полковий відділ зв'язку, яким командував півтора року. В наступних роках я командував сотнею кулеметів, відділом піонерів та протипанцерних гармат.
У березні 1939 р. поляки переконтрактували мене з капітана в майори. Мої старання вступити до Вищої воєнної школи не дали наслідку, бо наші впливові українці, які сиділи у Варшаві, ревно підбирали і брали до ВВШ своїх симпатиків, а "всяким отаманам" та "не нашим" дорога до Військової академії була ними замкнена, мимо того, що я мав, наприклад, від ряду років "вибітну опінію"1.
Від 15 квітня 1935 р. польський II-й відділ2 із Варшави дуже за мною слідкував, не інформуючи ні командира полку, ні командира дивізії. Це наглядання було помітне всюде. Спеціальні "двійкарі" сиділи в гарнізоні, щоб мене пильнувати. Я здогадувався, що це вистежування розпочалося у зв'язку арештом полковника Миколи Чеботаріва. В нього був мій архів… Видно, зміст деяких документів, листів та ін. викликав підозріння до мене. Я на інвігіляцію не звертав уваги і працював спокійно далі, виконуючи свої обов'язки. В моїх листах були думки проти більшовиків і проти поляків, де я виразно проводив думку, що нам, українцям, в боротьбі за своє визволення з московсько-польської неволі по дорозі лише з німцями. Ми вважали цілу українську політичну концепцію, що "через Варшаву будемо панувати у Києві", за нереальну. Ми мали жаль до Симона Петлюри, що він одразу не став германофілом, а цілий час попікався на всемогутній тоді Антанті, в першу чергу — на Франції. Отже, цього було досить, щоб попасти під опіку "двійки". Мене вони не арештовували, бо не було доказів моєї вини, крім особистих думок у листах і спогадах. Крім того, арештувати, як-не-як, старшину Польської армії, то треба знати за що.
Декому з українців здається, що українські старшини зробили неетично, служачи в польському "ворожому" війську. Одне скажу: нам тільки ходило здобути військові знання.
Скільки нас було? Поляки замість 250 прийняли 49 наддніпрянців-українців3 і випродукували зі своїх громадян-українців понад 150 молодших старшин та кілька соток підхорунжих. У війську контрактовий старшина тяжко й багато працював, вчився, багато переніс болю й морального пониження. Візьмім кожне національне польське свято: завжди в офіційній публічній промові почуєте щось злого про українців. Далі: пацифікації українських теренів, валення церков на Холмщині, Підляшші й Волині, насильне перетягування до костьолів і т. ін.
Візьмім ріжні провокаційні розмови, іронію, ненависть, заздрість. Не раз мимоволі чоловік був свідком викладів поляків, як треба нищити українців. При вас відбуваються дискусії з приводу статей на українську тему в "Ілюстрованому кур'єрі цодзенни". В касині жидки — резервові старшини — мають "лише одне бажання" в часі обіду: щоб їм казали різати українців! Коли є підхорунжі-українці, то ваш начальник дає вам сугестію, щоб, боронь Боже, не пропустити українця в офіцера резерви. Приділять до полку українців із Полісся і ви бачите (запис у графі) "народовість" — тутешній; коли спитаєте, чому це так або переправите в евіденції на слово "українська", то на вас напишуть донос до вищої влади. Коли кілька старшин-поляків говорить про щось, а ви підійдете, то вони мовкнуть, щоб "тен украінєц" не чув. Коли від вас ховають всякі "моби", накази, таємні речі, то ви чуєтесь незавидно.
Тисячі прикладів є, що майже кожному контрактовому старшині-українцеві не раз серце обливалося кров'ю в часі його перебування в чужій шкурі. Може були такі, що з польками поженились, цуралися свого, стали більшими поляками за Пілсудського, але й на них польський офіцерський загал дивився зневажливо, як на менш вартісні індивідууми. Та завжди до них було підозріння, що ті типи непевні.
На випадок війни Польщі з чужою державою було застережено, щоб без відома і згоди українського політичного еміграційного осередку не вживати українських контрактових старшин в акції проти польського ворога за винятком большевиків. Однак виявилось щось іншого. Вибухнула 1 вересня 1939 року війна Польщі з німцями і майже всіх контрактових старшин-українців поляки використали в боротьбі з Німеччиною.
Цілий час свого перебування в Польській армії я провадив щоденник. Багато там було занотовано цікавих моментів… З огляду на зацікавлення II відділу польського штабу моєю особою, я не держав у себе ніяких нотаток. У часі пізніших подій вони пропали.

Поляки і німці: передісторія війни

Над політичним обрієм Європи почали ще з весни 1939 року нависати чорні марсові хмари. Я пильно обсервував все, що відбувалося тоді в Польщі, слідкував за змінними настроями поляків, бо старшинське середовище було найяскравішим показником. Не розумів я поляків та їхньої політики, така вона була безглузда.
Торік було "помпастичне й бомбастичне" зайняття Заользя4. Пощо воно було? Коли за згодою німців відбулась виправа і долучено "одвєчне польскє зємє" до Польщі від бідних чехів, то треба було бути в своїй політиці консеквентним і далі йти з німцями. Ні, почались матеріальні, моральні й психічні приготування до війни з німцями (?!).
Війна з Німеччиною на волосині. Поляки думають, що одним стрілом заб'ють двох зайців справою Підкарпаття: по-перше, знищать на протилежнім узбігу Карпат "українську заразу", яка звідтам може перенестися на Галичину, Холмщину і Волинь; по-друге, апробатою долучення Закарпатської України до мад'ярів знайдуть у тяжкій для себе годині доброго союзника проти … німців (?!).
Це було в березні 1939 року. В квітні Німеччина покликала шість річників5 під зброю для "перевишколу". Невдовзі почалась концентрація німецької збройної сили на кордонах проти Польщі. Потім Вождь Німеччини висунув свої помірковані вимоги до Польщі. Політичний, реальний розум диктував полякам поторгуватися з А. Гітлером і прийняти умови німців відносно автостради і в справі Гданська. Польща була б поставлена на своє місце, трохи потерпіли б "моцарствові" мрії, але польська держава існувала б.
Я глибоко переконаний, що так поступив би маршал Пілсудський. Він віддав би Гдиню, Гданськ, потрібну (німцям) частину Помор'я, щоб Прусія злучилась із Великонімеччиною, а сам зажадав би Литви і Клайпеди. В своїй політиці став би реально й відверто до порозуміння з німцями, як це зараз робить Муссоліні та инші державні мужі. Тоді Польща і Німеччина звернули б спільно свої очі на Червоний схід — на Москву. Німці б перепровадили з Польщею ліквідацію большевизму, дали б Польщі компенсацію на Сході, там далі, щоб ослабити Москву й утворили б Україну та инші держави. Німецька експансія пішла б на південний схід (як один політичний напрямок), вздовж Дунаю, а головний політичний напрямок: Німеччина зажадала б колоній від англійців і французів. І в тім випадку поляки мусіли б скерувати свою "Лігу Морську й колоніальну" в бік Англії, а не (проти) Німеччини. Тоді історія світу мала б зовсім інший перебіг.
Що ж робили поляки? Вперлися, як віслюки, "не дати ґудзика від плаща Польщі". Почалась "гнучка політика"… (Як) відбирати Заользя, то йдуть із німцями. Коли німці зажадали, щоб і поляки чимось поступились, то вони рихтуються битися з ними, щоб забрати Прусію і навіть Берлін (?!).
Влітку йдуть серед поляків повною парою приготування до війни. В сеймі полковник Бек крикнув, що "від Балтики відсунутись не дамо". (Тепер) справа між Польщею та Німеччиною могла рішитися лише мовою гармат та кров'ю обох народів.
У ніч із 23 на 24 серпня мене розбудила біганина по вулицях м. Бродниці. Подивився я на годинник — перша по півночі. Через відкрите вікно бачу, що біжать військові вістові будити своїх старшин, які жили в місті, бо оголошений надзвичайний алярм.
Дружина моя також збудилась. Обоє підсвідомо відчули, що цей алярм у таких напружених політичних відносинах означає війну між Польщею і Німеччиною.

Напередодні національної ганьби

Значить, оголошена мобілізація. Мій полк мав завдання на випадок мобілізації, ослонити концентрацію 4-ї ДН6 із боку Прусії. Знаю, що по мене також прибіжить зараз вістовий, тому хутенько одягаюсь і виходжу. По дорозі зустрічаю свого вістового і завертаю до касарень.
Збірка старшин має відбутися в офіцерськім гарнізоновім касині. Там вже горить світло. По дорозі ще бігло кілька спізнених "гоньцув" до міста з жовтими алярмовими… (не ясно. — Ред.).
В касарнях панує надзвичайний рух. Входжу до касина… (Вже) є кілька старшин із поважним виразом облич. Поступово заля наповнюється. Входить офіцер "моб" — капітан Отоманський зі своїм заступником, капітаном Баумгартом. Вже є і командир полку, підполковник Кумунецький, але багатьох старшин ще бракує. Настрій серед (старшин) поважний, а деякі почуваються нервово. Командир полку жде ще на спізнення хвилин 15, розмовляє цілком вільно, з деякими старшинами пробує навіть жартувати. Це мені сподобалось.
Нарешті офіцери зібралися — за винятком трьох підпоручників. Чую як шепочуть молоді старшини, що неприсутні, певно, є в місцевім кабаре, або міцно після випивки заснули. Командир полку подає до відома, що оголошується мобілізація полку. Година "А" починається від 5 год. ранку. Від тієї години все мусить відбуватись згідно з картотеками "моб". Далі підполковник відчитує мобілізаційні призначення всіх старшин. Вони в багатьох випадках відмінні від донинішніх. Я маю приділ до запасового осередку в м. Ржешов. До осередка поїду з першим і другим заступниками командира полку, офіцером "моб", офіцером із господарчих питань, теслею і цілою кадрою школи підхорунжих 4-ї ДП7 із комендантом — майором Краєвським.
Перед своїм виїздом я маю обняти провідництво над 108-ю поборовою комісією для коней і обозу. Власного воєнного обозу наш полк не мав. Не мали його всі полки в цілій Польщі. Одержую від командира полку наказ зголоситись по скриню до мобілізаційного офіцера. Там є всі причандали, течки і субтечки, інструкції і матеріал для знакування коней та возів.
(Досі) від мене, як українця, все "мобове" ховалося. Тепер я мушу автоматично виконувати складну мобілізаційну процедуру в правдивій мобілізації! Беру в руки від мобілізаційного офіцера орієнтаційну інструкцію і переглядаю її. Бачу, що дам раду з цією скомплікованою мудрістю.
Старшини після отримання приділів, виходять. Командир полку обговорює зі своїм II-м заступником — кватермістром, майором Вроною евакуацію полку, актів і всякого рухового майна, що залишалося. Про евакуацію старшинських і підстаршинських родин ні слова не було сказано, щоб "не підривати бойового духу кадри". А зрештою, пощо? І так за кілька тижнів будемо в Берліні парадувати!.. Взагалі, ніхто з владу маючих не проймався тим, що німецько-польський кордон від Бродниці не є повних 2 — 3 (?) км на північ. Всі мали велике переконання, що по кількох днях ми будемо в Кеніґсберґу…
Пунктуально, о 5-й год. ранку, починаю свою працю в поборовій комісії. У фільварку "Вапно", де мала бути моя 108-а комісія, я застав вже лікаря-ветеринара, але уповноважені від громад та поліція (ще) не прибули. О 9-й год. починають прибувати перші власники з кіньми, возами і упряжжю. З них визначаю уповноважених-річознавців.
Два писарі сідають при станах. Учу їх, як виконувати функції. Своїм солдатам, які мають транспортувати до полку коні і вози, даю завдання пильнувати порядку. Прийняті фурманки відсилаю партіями по 50 до полку.
Ветеринар і визначені мною уповноважені члени комісії виявляють характеристичну тенденцію найнижче оцінити прийнятих коней і вози, бо, як кажуть, йде тут про добро для Польщі. Я сам підвищую ціни. Добро Польщі вимагає також відповідного відношення до її горожан.
Коли до столу комісії підходили господарі чи дідичі-німці, то голови оцінщиків автоматично нахилялися до мене і шепотіли: "То шваб, пане майоре, тжеба му забраць вшисткє конє!"8. Відповідаю моїм інформаторам, що польська держава є спільним добром всіх (її) горожан і тому треба нам бути безінтересовими.
Між іншим, я зауважив, що селяни-поморяни на загал охоче давали для держави вози з кіньми й упряжжю. Але цікаво, що дідичі-поляки, які за дуже малі гроші набули фільварки в 1919 — 1920 роках від стероризованих німців, були незадоволені. Вони нарікали на комісію, гнівались на мене, що дешево оцінюю їхні руді, покалічені хабети… Свої кращі коні всі залишили в стайнях. Щось шляхта скупа стала. Не ті, мовляв, часи, щоб шляхтич виставив своїм коштом регімент гусарів!
До год. 22.00 я закінчив працю… Був голодний, як і всі члени комісії. Власник "Вапна" не запросив навіть на обід. Я послав солдата, щоб купив у місті для мене й для голодних членів комісії хліба і до хліба. Ввечері я забрав свою скриню і повернувся до штабу полку. Що тут робилось протягом дня, як мундирували резервістів та як їх розділювали, не бачив. Знаю, що в першім дні мобілізації зголосилося не дуже багато резервістів.
Додому повернувся по півночі. Дружина з синком спокійно спали. Домашній спокій напровадив мене на думку, що ситуація не є грізна. Та хоча б яка була, то мене вже ніщо не здивує. Дружина має віру в мене і знає, що у відповідний момент вона з сином буде забезпечена. Зрештою, вона почувалась відважною і опанованою козачкою. Крім того, не літають ще німецькі бомбовики, не гудуть гармати. Тому і я ліг, щоб відпочити по важкому дневі…

Свою скриню з актами і справозданням я віддав до штабу полку. Бачу, що в касарнях далі кипить гарячкова праця: вносять, виносять, бігають, кричать. Придивляюсь до мобілізаційно-евакуаційної картини. Майор Врона вивозить на станційний двірець рештки озброєння, обмундирування, акти і всякий хлам. Потім, виявляється, що для спізнених резервістів бракує одягу, зброї і еквіпунку. Тоді знову для них привозять все необхідне зі станції.
Від самого ранку того дня прибувають потягами із залізничного двірця більші транспорти покликаних резервістів. Їхні чотирирядні колони зустрічає полкова оркестра. Серед них є багато таких, що під впливом надміру індивідуальних переживань потягнув надміру з пляшки, і тепер йде та колишеться, розпихаючи свою чвірку.
Я вже закінчив свою роботу, більше нікому не потрібен, тому маю можливість обсервувати цікавіші явища.
В касарнях далі кипить балаган. Всюде крик, галас, біганина, купи сміття, брудна лайка. На вулицях міста і в касарнях можна здибати повно п'яних стрільців, хоча є виразна заборона виходити до міста. В касарнях підхожу до стрілецької сотні, яка стоїть колом, когось обступивши. Один старшина відповідає на жовнірські запитання.
— Пане поручнику, чи ми направду зможемо побідити німців?
— Немає найменшого сумніву, — відповідає старшина, — протягом трьох тижнів займемо Берлін. Німці є голодні, зле озброєні, зле вишколені. Саме головне, не забувайте, хлопці, що за нами, Польщею, стоять муром найбільші світові потуги — Англія і Франція!
Зустрічаю майора Врону біля штабу полку.
— Ну, що ви думаєте, буде війна, чи ні? — запитує він, вітаючись зі мною.
Відповідаю, що ситуація дуже поважна.
— Мені здається, — говорить II-й заступник командира полку, — що німці в останню хвилину злякаються і зрезигнують зі своїх домагань. Тому було б добре спровокувати війну, а для цього треба було б увійти з одним — двома батальйонами до Прусії…
Виходжу з касарень і йду до себе на помешкання. Довідуюсь, що минулої ночі кілька родин старшин запакували свої речі та виїхали до Варшави. Треба і собі щось думати, щоб вислати дружину з дитиною до її батьків за Люблін — на Холмщину. Прибігає до мене посланець. Це II-й заступник командира полку майор Врона кличе мене і дає наказ моєю комісією прийняти додатково 30 пар коней і стільки ж комплектів доброї парокінної упряжі в селі Недзведзь і околиці. Туди треба їхати 18 км — із комісією. Виїжджаємо тягаровим автом. Процедура та сама, що була вчора. Різниця в часі: прийняття коней і упряжі я розпочав о 20.00 годині, а скінчив о 3.00 рано 26.VIII.
Коли балакав зі мною майор Врона про побір коней, то зазначив, що мене командир дивізії хоче залишити, щоб я обняв IV-й батальйон із надвижок.
— Тому, — каже, — їдьте поберати коней, то він вас забуде. Пощо Вам здався той інтерес?
Я негайно спакував трохи білизни і дрібніших речей, попросив свого господаря, щоб здав речі до багажного вагону, відвіз самоходом дружину з дитиною до потягу. Прощаючись із дружиною, я відверто сказав їй, щоб спішились хутчій доїхати до батьків на Холмщину, бо мене турбує можливість нальотів німців із повітря. Поїзди ще їздили на Варшаву нормально. Дружина виїхала. А я, коли повернувся з додаткового побору коней, не міг заснути до ранку. Значить, мене командир дивізії не пустить до Ржешова.
Ледве задрімав, як чую, що хтось міцно стукає до моїх дверей. Я — одягнутий. Підбігаю, відчиняю двері. Стоїть посланець, який службово мені мельдує. (Він каже), що о 6-й год. жде на мене командир дивізії, дипломатичний9 полковник Равіч-Мисловський. Дивлюсь на годинник: є 5.45. То була субота, 26 серпня.
Хутчій промиваю очі й біжу до штабу полку, де міститься хвилево штаб 4-ї ДП. По дорозі бачу, що батальйони 67-го п. п.10 у повнім бойовім виряді зайняли публічні будинки. Штаб 67-го п. п. розмістився в будинку жіночої гімназії на протилежнім, північним кінці міста. З касарень виїжджає довгий шнур возів, важко обкладених військовим майном. Все це тягне на станцію. Бачу, що серед кошарових блоків швендяють якісь цивільні: то "надвижки", бо полк вже змобілізований. Ці надвижки мають їхати зі мною та рештою зазначених старшин до Ржешова, де мала наступити організація другого "ржуту" (?) полку. Перед штабовим будинком бачу два самоходи: один належить генералу Болтуцю, команданту "оперативної групи", а другий — польовий "лазік" — полковнику Мисловському. Генерал Болтуць — у касині на сніданні.
Зголошуюсь у Равіча-Мисловського, колишнього командира 67-го п. п. в Бродниці. Він каже мені, що генерал Болтуць, він, підполковник Солтис і я негайно їдемо на відтинок до с. Гронжови, недалеко залізничної станції Радошкі.
Виходимо і займаємо місця в самоходах. Рушаємо. Полковник Равіч-Мисловський каже:
— Ви, пане майоре, не поїдете до Ржешова. Ми хочемо тутечки використати Ваш бойовий досвід. Ви обіймете команду над 4-м батальйоном, який зорганізуєте з надвижок. Ми зараз їдемо до Гронжови, де буде Ваш бойовий відтинок. (Як) повернемося, Ви приступите до організації батальйону протягом ночі, а завтра 27 серпня о годині 6-й рано я приймаю рапорт і зроблю перегляд батальйону. Після перегляду Ви відмашеруєте з бойовим завданням на відтинок Гронжови.
Відповідаю полковнику Мисловському, що я контрактовий чужинець — українець і перебуваю лише на стажу в полку. Наскільки знаю, то уділ у війні всіх контрактових є застережений, і ми мусіли б зголоситись у Головнім штабі у Варшаві.
— Пане, коли земля палиться під ногами, то тоді немає ні контрактових, ні заводових, ні українців, ні поляків, — є ті чи инші цінні індивідуальності, які мусять боротися за патріотичну справу. Зрештою, я бачив у військового міністра у Варшаві проект наказу, яким надане буде всім контрактовим обивательство польське, а контрактові перейменуються в заводових польських старшин. Тому на цю тему немає дискусій. Виконуйте, що ми Вам кажемо…
Що я мав робити? Наказ є наказом.
Оглядаємо "відтинок Гронжови" — від лісу Лідзбарк — Гуржно до так званих "Шаньців Шведських" включно. Цей простір має 7 км. Троє вищих старшин провадить дискусію на тему відповідного розміщення важких і легких кулеметів, очищення передполя, викінчення фортифікаційної праці та гребель для наводнення лук. Греблі почали будувати цивільні робітники 19 місяців тому назад і не докінчили.
Я олівцем накреслював на своїй мапі рішення начальників і дивувався, чому вони так довго зупиняються на дрібницях. Адже війна може вибухнути кожної хвилини, а вони мають час на безплідні, дрібничкові балачки. Що ж би то був за командир куреня, який не вмів вибрати становища для важкого кулемета?..
Час летить, я більше думаю над будуччою організацією свого батальйону, бо матиму надзвичайні труднощі, щоб із вибірок, із нічого і без нічого створити бойову одиницю.
Три перші батальйони 67-го п. п. зорганізовані згідно з планами мобілізації, де все до найменших дрібничок було приготоване. Що я маю робити, маючи до диспозиції лише людський матеріал з 600 резервістів? Полковник Мисловський дає мені до диспозиції ще одну пішу сотню Оборони Народової з м. Гуржно, — тією сотнею командує підпоручник резерви — вчитель початкової школи.

Така само сотня Оборони Народової буде моїм лівим сусідом на пересмикові р. Дрвенца — озеро Бахотек. Та сотня боронила доступ до Бронниці з напрямку Нового Міста. Цілий простір від лісу на сході та р. Дрвенцою я маю боронити зі своїм ще неіснуючим батальйоном, який полковник Мисловський, жартома чи поважно, назвав "штурмовим".
О год. 14-й приїздимо до Бродниці. Обідаємо всі в касині. О 15-й годині починаю свою організаційну працю. Не маю жадного старшини дієвої служби. Майор Краєвський забрав активної служби поручника Невяровського до своєї кадри. До цього часу він був "опікуном" надвижок. Для мене, бачу, лишилось 8 підпоручників — самі вчителі, люди без енергії та військового досвіду. Вони всі колись пройшли під чиїмсь керівництвом поверхневий вишкіл на командирів стрілецьких чот. Зібрав їх всіх. Призначаю з них трьох на сотенних командирів, одного іменую своїм ад'ютантом, другого — офіцером зв'язку, третього — господарчим, четвертого — платником. Лишається один, який мені доповідає, що хворіє на геморой. Що з ним робити? Майор Краєвський не хоче замінити його на іншого — здорового. Я призначив того підпоручника чотовим в одній сотні.
Роблю збірку всіх резервістів: їх багато бракує, бо ними послуговується майор Врона на станції і господарчий офіцер — поручник Вітт — у касарнях. Багато розлізлося і десь вилежується. Маю зібраних 200 резервістів. Вишукую серед них капралів і старших стрільців. Плютонових взагалі немає. Бракує мені шефів компаній, цілком немає чотових командирів. Немає також батальйонного лікаря, підстаршини-ветеринара, брак всякого матеріалу до сформування сотні важких кулеметів — коней, візків, кулеметів, немає чоти моздірів.
Зголошуюсь у командира дивізії. Прошу його, щоб він приділив мені бодай ад'ютанта з числа активних старшин та сержантів на шефів сотень. Заявляю про всі браки. Мисловський денервується, але приділює мені поручника Невяровського та 4-х активних плютонових на шефів стрілецьких компаній та старшого сержанта — на шефа батальйону. Сержант Прус був найінтелігентнішим підстаршиною полку. Полковник Мисловський застеріг формування сотні важких кулеметів, бо він приділяє до батальйону свою дивізійну сотню з 14-го п. п. в силі 12 тачанок.
Мої новоіменовані командири компаній бігають, кричать, галасують, а наслідків їхньої роботи не видно. Щохвилі зголошуються в мене, що всього їм бракує. Знаю, що трудно їм щось зробити, коли майор Врона все вивіз на станцію.
Шукаю командира полку і прошу його, щоб він дав дозвіл забрати з вагонів на двірці необхідні для мого батальйону речі. Він, звичайно, згодився. Я посилаю своїх людей зі старшинами та возами на двірець. Сам також приходжу для орієнтації.
На станції немає нікого зі старшин, підлеглих майорові Вроні, як кватермістрові: є лише кілька підстаршин, які без ладу нагружують матеріали до товарових вагонів. Запитую, де і що є заладоване? Вони не знають. Входжу зі своїм підпоручником до вагону: знаходимо літні дреліхи та з сотню старих масок без бойових похлонячів. У другім вагоні є старі і нові мундири з сукна, ладівниці, скрині з набоями до рушниць, брудна солдатська білизна. Йдемо далі: є 110 новеньких рушниць Маузера, 150 німецьких карабінів 1885 року. Знаходимо цілу мішанину рушниць: Маузери, Вінчестери, Манліхери, щось біля 120 штук. Шукаємо чобіт — є 50 пар нових і 380 пар старих, врешті 50 пар чобіт із довгими халявами. Є також торністри і плечаки різного роду й віку. Шоломів, головних пасів, масок, онуч, чистої білизни немає. Забираємо, що є, на підводи, привозимо до касарень і роздаємо між сотні.
Наказую перешукати піддашшя, де були сотенні і полкові магазини: дещо знаходимо. Нову зброю одержує 1-ша сотня. Решта (говорю так, як мені кажуть), — одержить зброю пізніше.
Сотенні під моїм наглядом роблять із того всього балагану нарешті якесь військо. Я сам шукаю за кухнями: знаходжу дві кухні і здобуваю кілька прикухняних возів та кілька возів для батальйонного обозу. Мої кухні — старі, поржавілі, в інших обставинах їх треба було викинути на "шмельц". Наказую чистити кухні, а сам шукаю продуктів для них, бо мій господарчий офіцер є ним більше з назви і мало орієнтується в своїй функції.
Ще є справа батальйонної чоти зв'язку. Її командант нічого не робить, лише багато гамору робить. В якійсь дюрі я знайшов біля двадцяти бубнів телефонічного дроту та шість вибракуваних телефонічних апаратів, з яких два ще пам'ятали Світову війну (російські, гарматні). Шукаю телефонічної лучниці: не має її і не буде!
Допитуюсь про лікаря, ноші, індивідуальні пакети, ліки. Нічого не має і не буде. Навіть індивідуальних значків немає. Може тому нічого навіть із ліків не дають, що мій "штурмовий" батальйон повинен бути несмертельним.
Визначаю один господарчий віз під санітарний. На ньому ще є свіжі сліди гною. Посадив на той віз капрала-санітара з великою торбою, в якій є йодина і вата. Це є цілковите санітарно-медичне забезпечення батальйону, що має окреме завдання і діє без контакту з полком.
Відчуваю, що жовніри мають дивне почуття кривди, яка неслушно їм завдана. Чому їх так озброєно і забезпечено? Чому їм, які йдуть на смерть за свою батьківщину, відмовлено у тому, що належить дати в першу чергу?
Волею долі, чи якогось фатального непорозуміння, я став командантом тих польських і білоруських простих душ і мушу їх заспокоювати, що все дістануть, але сам у те сам не вірю. Пощо мені — українцеві цей тягар за чужу, напевно програну справу? Що за іронія?
Родину моєї дружини переслідують поляки на Холмщині, за мною ходять по п'ятах "двійкарі", а ліньові вищі команданти доручили мені батальйон рятувати Польщу. Хіба на те, щоб вона до решти повалила церкви наші на Холмщині?
Я є тим поважним (бо батальйонним) чинником, який рятуватиме від заглади Польщу — на те хіба, щоб вона пізніше всім своїм внутрішнім апаратом всіх без винятку українців нагаєм перегнала під сутану польських фанатичних ксьондзів-єзуїтів? Може я ще раз відмовлюсь від виконання наказу, як пробував говорити про це полковнику Мисловському? Тоді мене жде надзвичайний військовий суд і розстріл, бо військо є військо, а наказ — наказом. Тому треба було щось робити, рятувати, заховувати бодай зовнішню форму лояльності, а там далі побачимо.
Дивлюся на своїх старшин: вони є такими, як вийшли зі своїх домів. Не мають старшинських торб, без мап, без лорнеток, без пістолетів та з певної резиґнації не мають навіть олівців і паперу. Кажу їм всім озброїтись у карабіни, або добрі палиці. Завтра я з таким батальйоном помашерую на німців?..
Доносять мені, що майор Врона лаявся порядно з гніву на мене за наші переверти на станції без його уділу. Мені від того ні холодно, ні гаряче: в його інтересі є найскорше виїхати евакуаційним потягом (чи далеко заїде, побачимо!), а я маю без мобілізаційних картотек і без жодної помочі зорганізувати вночі "штурмовий" воєнний батальйон.
По 24.00 годині пішов на короткий відпочинок до себе на помешкання, де залишились меблі та моя бібліотека. Перед відходом я ще раз зібрав старшин і дав їм інформації відносно ранішньої збірки й інших службових справ.
День 27 серпня був погідний і сонячний. О 5.00 рано я вже був у касарнях. Командири компаній розпочали вже свої компанійні збірки. Командую: "Рапорт компаніями!" Приймаю рапорти, роблю перегляд.
Вигляд батальйону надзвичай різноманітний: одна компанія в польових рогативках, решта — в фуражерках — старих, брудних і потріпаних. Одна компанія має невеличкі карабіни Маузера, друга — старі німецькі, третя — різну мішанину. Бракує плащів на цілий батальйон. Частина жовнірів має на собі дреліхи, инші — старі суконні мундири. Одні мають чоботи, инші — черевики. Черевики також ріжні: пара з одної ноги, інший черевик міг би приміститися в другім з іншої ноги. Білизни чистої жовніри взагалі не отримали. Частина ладівниць цілком добра, инші — трохи гірші, але вони переважно теліпаються на ремінцях із-під штанів.
Хвилину зупиняюся над питанням, яке я сам собі задав: на чому держаться штани моїх жовнірів, коли вони пасочки від штанів взяли під ладівниці?
Словом, переді мною найкращий твір польської імпровізації — маю батальйон сенкевичівського "посполитого рушення". Мені цікаво, що скаже командир дивізії, полковник Равіч-Мисловський. Він є знаним педантом, коли йде про одностайний вигляд формації й одиниці.
Я викликую кадри своїх компаній: капрали резерви командують чотами, роями — старші стрільці або і звичайні стрільці. Бачу, що мої сотенні зорганізували компанії зле, не регуляміново. Вони забули організацію чоти, а тут компанія воєнного стану…
Обдивляюсь обоз батальйону. Є його, разом беручи, 9 селянських фурманок із 2 кухнями. Немає на возах брезентових плахт, — щоб заховати речі від дощу й пилу… Вози брудні, не смаровані, зі слідами гною на драбинах. Біля возів немає ліхтарок, упряж позв'язувана шнурками і дротиками. Ці вози мені попались із вибракуваних у батальйонних обозах 67-го п. п.
На збірку рихтується також чота піонерів під командою поручника Лісінського і чота полкової артилерії з капітаном Ткачуком на чолі. Цей Ткачук мав колись всю родину українську і сам зовнішнім виглядом — тип українця з Галичини, однак душа у нього яничара. Двоє його братів так само є в армії старшинами.
На збірку стає також дві протипанцерних гарматки в повнім випосадженню. Ці чоти роблять добре вражіння, на них все аж блищить. Все на них новеньке, "мобове".
Чую як жовніри мого батальйону голосно запитують своїх сотенних, чому вони не так, як ті, обмундировані і озброєні? Чи вони гірші від інших? Чи вони не хочуть так само битися за свою батьківщину, як решта жовнірів? Питаються, де їхні РКМ, ручні гранати, багнети? Де ковдри, плащі, шоломи, торби?..
Пунктуально о 6.00 прибуває командир дивізії. Зголошую йому стан 650 людей, коней… возів… Нічого не сказав. Подивився на батальйон, створений із нічого протягом кількох нічних годин і додав, що за кілька днів отримаю все, що мені потрібне. В тій цілі я повинен із Гронжов надіслати виказ браків. Командую, і мій батальйон, найпізніше змобілізований і найшвидше зорганізований, відходить на відтинок у с. Гронжови. 67-й п. п. залишився в м. Бродниці.
З Бродниці я вийшов на відтинок Гронжови в такім складі: три сотні стрілецьких, дружина зв'язку, дві кухні й батальйонний обоз. Командир полку додав до батальйону дві польові гармати, чоту піонерів і дві протипанцерних гарматки. Піонери мали свою власну кухню, де я запровіантував решту приділених чот. Окрім повищого, батальйон не мав ні одного ручного кулемета, ні одного важкого кулемета. В батальйоні, крім піонерів, ніхто не мав жодної польової лопатки, яка в модерній війні має таке ж значення, як рушниця.
Прибули ми на визначене місце о 9.00 год. Даю диспозиції сотенним: 1-ша компанія має відтинок "Довгий міст" із місцем постою в лісничівці; 2-га компанія матиме відтинок на схід на висоті поодиноких будинків над лукою за с. Гронжови; 3-тя компанія — в с. Гронжови, а мій відділ — резервовий. Даю в терені границі відтинків для сотень. Становища артилерії тутечки з напрямком стрілу на такі-то цілі… Завідомлюю коменданта Оборони Народової з м. Гуржна, що беру його під свої накази. Ще раз даю йому завдання. Одним словом, видав повний бойовий наказ на (всі) щаблі батальйону. Поручик Лісінський повинен негайно прислати до кожної сотні інструкторів-піонерів, зареквізувати по селах лопати і приступити до фортифікаційних робіт. Коли сотні машерували на свої становища, то за ними мої телефоністи тягли телефонний дріт.
Поки сотні й чоти відмашерували на визначені їм становища, над'їхали генерал Болтуць і полковник Мисловський. Здаю генералові звіт та інформую, що зробив і що маю робити. Комендант оперативної групи (корпусу з трьох дивізій) апробує мої зарядження та обіцяє негайно направити всі браки, які має мій батальйон. Обидва вищі старшини хутко від'їхали.
Сідаю на коня, щоб об'їхати свій відтинок та побачити, що робить сотня Оборони Народової. Бачу у виблисках сонця наводнені луки і долини; зигзагом в'ються запорові греблі: вода затримується при греблях, а терен між однією і другою греблею пройде сотня противника в розвиненому польовому шикові. Водні запори зроблені з торфу і болота. Тому вистачить кілька стрілен польової артилерії, однієї бомби з літака, щоб їх знищити. Ціла долина — у великих корчах, вербах та грубих вільхах. Рослинність обмежує нашу обсервацію, а для ворога дає досконале прикриття й маскує його рухи у нас під носом.
Маю наказ вирубати й очистити передпілля протягом двох діб, але згідно з моїм обрахунком я повинен працювати цілим батальйоном на семикілометровому відтинку протягом тижня, щоб виконати наказ. Є місця, де цю працю треба виконувати на човнах. Саперського матеріалу обмаль, — лише на стан чоти піонерів. Значить, що наказ вищих начальників виконати фізично неможливо.
Йду і сам вибираю місця на важкі кулемети, які можуть надійти з Бродниці. І пощо то була та довга дискусія генерала з полковниками в минулу суботу, коли мій батальйон взагалі немає кулеметів і невідомо, чи буде їх мати?
Чомусь пригадалося мені оповідання полковника Равіча-Мисловського про його бійку з українцями під Городком-Ягелонським у 1918 — 1919 роках. До того оповідання мій сучасний дивізіонер часто і охоче повертався. Равіч-Мисловський взимку зробив випад на українську позицію і взяв кілька полонених. Він негайно наказав повбивати на ставу в лід палі з поперечними листвами. До тих поперечок на його наказ поприв'язувано українців за ноги. Цілу ніч поливали поляки водою українців при 25о морозу. На другий день рано мав пан (тоді) польський підпоручик, як казав, чудову картину, бо в промінцях зимового сонця в льоді виблискували заморожені українці.
Цього літа генерал Болтуць у своїй промові, сказаній із нагоди підвищення стрільців до підхорунжих, теж зазначив, що 4-а дивізія не матиме німецьких полонених, а полковник Равіч-Мисловський просив генерала про опіку над ними (полоненими. — Ред.), (мовляв), з німцями він (ще) краще розговориться, як 20 років тому з українцями під Львовом.

Приїжджаю на відтинок 2-ї компанії. Її комендант нічого не зробив і не робить, ліг спати після "працьовитої ночі", а жовніри порозлазились по домах. Вилаяв я його, даючи конкретні завдання відносно організації оборонної позиції, організації зв'язку, чатівничої служби і т. ін.
Командир 1-ї сотні недавно прибув на свій відтинок і принаймні орієнтується та оглядає його. Він турбується, що трудно буде розпочати фортифікаційну працю без саперного приладдя. Я показав йому перебіг першої оборонної лінії, пас чування і забезпечення спереду. Підкреслив конечність утримання зв'язку з сусідами.
Мене сердить брак найменшого прояву ініціативи у моїх командирів сотень, якась дивна прострація, всіх треба дослівно водити за руку.

Суперечливі накази

Я повернувся до штабу батальйону. З приємністю побачив рух, порядок і темп праці. Ад'ютант поручник Невяровський все зорганізував при штабі та в штабі. 3-тя сотня пильно працює в терені. Шеф канцелярії батальйону, старший сержант Прус зорганізував працю в штабі і вже на власній машині друкує рапорти, запотрібування і справоздання. Є при штабі зв'язкові з компаній, приготоване місце відпочинку і виживлення для цілого батальйонного осередку. Коли я оглянув фортифікаційну працю 3-ї компанії, то звернув увагу на деякі тактичні погрішності й наказав їх усунути.
По кількох годинах я вислав ад'ютанта для контролі праці в сотнях. Ад'ютант повернувся ввечері. Був злий на командантів сотень.
Помаленьку праця прибирала нормальні форми. Коменданта сотні Оборони Народової з Гуржна теж треба було вчити робити укріплення позиції. Щодо озброєння, то компанія Оборони Народової була краще забезпечена: вона мала чоту важких французьких кулеметів і кожен рій мав ручного французького кулемета. То були люди переважно місцеві й добре зорієнтовані в терені.
Надійшла ніч. Я вислав зв'язкові патрулі до своїх сусідів: до бригади кінноти в м. Лідзбарку і до батальйону Оборони Народової майора Флешара на фільварок під Бродницею. Вони ще не повернулися.
Зупиняюсь над тим, що то було б, коли дійсно вибухнула б війна і німці захотіли скерувати свій удар на таку позицію, як моя, зайняту моїм "штурмовим" батальйоном. Звичайно, мої жовніри постріляли б трохи з рушниць і розбіглися на всі боки, а я — їхній командант, став би перед польовим судом за втечу батальйону з позицій і невміння командувати дорученим мені відділом.
На відтинку Гронжови стояв я з батальйоном дві доби — 27 і 28 серпня.
29 серпня вночі два тягарові авта привезли для моїх жовнірів новенькі плащі. До цього часу ночами мої люди мерзли в літніх дреліхах, особливо 1-а сотня в лісі, де не було жодних забудовань. Я прийняв плащі та видав капітанові з інтендатури квит та додав замовлення на решту обмундирування й озброєння.
Авта від'їхали. О годині 3-й кличуть мене до телефону з полку. Телефон був до поштового уряду в Радошках. Сідаю на коня та їду 2,5 км. При апараті зголошується ад'ютант полку капітан Блок. За наказом командира полку маю негайно машерувати з цілим батальйоном до Бродниці, де отримаю нове завдання. Запитую, чи Оборона Народова повинна машерувати зі мною, чи залишається? Відповідає по хвилині, що залишається на місці.
Я повернувся до Гронжов і зарядив алярмову збірку сотень. Над'їздить мотоциклом розвідчий офіцер полку — капітан Собкевич і повторює наказ. Запитую чи приділені до батальйону чоти артилерії, піонерів і Оборони Народової. Протипанцерні гарматки теж мають зі мною машерувати? Так, (мають)…
Кухарі готують каву. Зодягаю в нові плащі 3-тю компанію. По деякім часі приходять инші компанії, видаю і їм нові плащі. Потім батальйон споживає снідання. За півгодини рушаємо.
Перед 8-ю годиною наближуюсь до передмістя Бродниці, де мене зустрічає командир полку. Коли він побачив, що за батальйоном посуваються полкові чоти артилерії, піонерів і гарматок, то гостро зареагував, що я зняв їх зі становищ. Відповідаю, що мав ясний наказ від капітана Собкевича. Підполковник Кумунецький був злий, що я "не догадався і не залишив трьох чот на місці". Я припинив опонувати, прикликав командантів чот, сказав їм, що вийшло непорозуміння і тому вони мусять вертатися назад.
Командир полку заспокоївся і дає мені наказ машерувати просто до Яблонова. По дорозі (каже він) хтось до мене приїде і дасть завдання.
У Бродниці до мене долучається дивізійна сотня важких кулеметів на дванадцяти тачанках із величезним обозом. Ця кулеметна сотня прибула сьогодні з Влоцловка. Командує нею капітан Вечолковський із 14-го п. п. Компанія має все абсолютно новеньке, з мобілізаційних магазинів, і робить дуже добре вражіння. Командант сотні має дуже добру кадру, яка шанує його.
Я коротко інформую капітана Вечолковського про його завдання, місце в колоні, а сам на хвилину заходжу на своє помешкання. Там знайшов три листа — від дружини і знайомих. Знаю, що до цього помешкання вже не повернусь ніколи, залишаю тут багато своїх речей: меблі, кухонне приладдя, радіоапарат, бібліотеку і т. ін. Трудно, (та) нехай все пропадає. Добре, що дружина написала з Реївця, — значить тепер вона вже вдома з малою дитиною. Прощаюсь із симпатичними господарками і доганяю батальйон.
Їдучи на чолі свого війська, бачу перед цвинтарем всю місцеву інтелігенцію на чолі зі старостою, професорами гімназій та іншими нотаблями. Копають якісь окопи чи противотанкові рови. Ця картина робить трохи дивне, а трохи смішне вражіння. Коли тривога, то до Бога, а що пани в циліндрах робили протягом 20 років? Де бетонові сховища та фортифікації над кордоном? Нам цілий час вбивали в голови про маневрову війну і наступову — офензивну доктрину.
Війна — це велика таємниця. Кожна війна не буває подібна на минулу, а її вислід завжди невідомий. Тому треба на своїм терені завжди мати "пункти зачеплення", цебто укріплення на випадок відвороту. Чи це нам поможе, що тепер навіть повітові дигнітарі взялися за лопатки, щоб загріти маси до потрібної патріотичної праці.
Машеруємо спокійно далі. Мої кухарі пробують варити обід у кухнях, але з нещільних котлів вода заливає вогонь. Димить у дорозі лише новенька кухня сотні кулеметів із 14-го п. п. Тому висилаю кухні наперед, до с. Крушини, де має бути відпочинок і де я маю замір видати обід для батальйону.
Від ранку ми вже пройшли 35 км. Обід був готовий о 14.00 год., а о 16.00 рихтуємося до дальшого маршу. Над'їжджає з Яблонова самоходом генерал Болтуць, який каже мені, що я підлягатиму командирові 14-го п. п.
Висилаю ровером свого ад'ютанта до командира 14-го п. п. Ним є полковник, професор Вищої воєнної школи. Ще я був у марші, коли повернувся ад'ютант із наказом, щоб мій батальйон затримався на нічний постій у районі останньої залізничної станції перед Яблоново, в 5 км на шляху Бродниця — Яблоново.
Закватеровую батальйон, визначаючи район для сотень і алярмову площу. Штаб батальйону розміщається в палаці двору на перехресті шосе. Телефоном із двору сполучуюсь із 14-м п. п. в Яблонові. О 19.00 год. маю їхати до штабу 14-го п. п. на "одправу". Решта шикується до спання. Мої резервісти зробили вже понад 50 км у недопарованих, старих черевиках, повідпарували і покалічили собі ноги. Я рихтуюся до виїзду на штабову нараду в 14-й п. п., а поміщики — господарі двору, люди дуже гостинні, спішать подати вечерю для моїх старшин. Раптом несподіваний телефон: командир 14-го п. п. відкликує мій приїзд і наказує негайно машерувати до Яблонова з цілим військом.
Люди були так помучені, що, не повечерявши, лягли спати. Я даю наказ до маршу з алярмового плацу. Навіть старшини неохоче виконують наказ, бо серед великої родини поміщика було кілька гарненьких панночок і дам. Із ними вже молоді підпоручики були в найкращих стосунках і обидві сторони сподівалися для себе багато… В тій родині не відчувалося, що зближується війна. Не було передчуття, що зближується буря, не хотілося в це вірити. Одним словом до нас підходили як до війська на маневрах. Мало того, була віра в силу свого війська, яке не допустить "швабув" до маєтку, бо саме побідно йде наперед…
Є година 21.00. Машерувати! Колони з місця розтягаються і робиться вражіння натовпу. Я кричу на комендантів сотень і підстаршин…
Нарешті ми в Яблонові. Мене зустрічає підстаршина 14-го п. п. і доручає пакет: є наказ машерувати до с. Бук-Гуральські для зміни II/63-го п. п. 11
10 км ми долаємо за три години…

Далі у рукописі пропущені сторінки.

Марш до Бзури і наступ

Мені надзвичай не хотілося їхати до незнаного чужого полку і відбирати командування майорові Лобзі, який є свій у 14 п. п., має прихильників, що до мене поставляться вороже, а можуть навіть застрілити. Пощо мені рватися до командування, коли сучасна ситуація обсерватора війни мені більше підходить?
Я знаю, що командувати батальйоном потраплю добре зорганізованим, бо ним я ще командував у 1917 р. в російській армії, а в українській армії не зле командував піхотним полком у 1918 — 1919 роках. Тому свій від'їзд відтягав до пізнього вечора. Але треба їхати. Приходжу до командира 67-го полку відмельдуватись. Він каже мені, що є зміна наказу та що я мушу їхати й обняти Оборону Народову "Бродниця" від майора Флешара, який теж усунений наказом генерала Болтуця.
Їду до підполковника Солтиса, який командує полком ОН.
У штабі його немає, бо штаб вже виїхав у невідомім напрямку. Батальйони ОН вже теж десь машерують. Питаю по дорозі, чи спіткані колони і обози то часом не ОН? Навіть докладно не знаю, де я є, бо не маю мапи, але орієнтуюся по зорях.
Бачу, що їде якийсь самоход. Затримую його, щоб поінформуватись. У самоході сидить генерал Болтуць, сам, із шофером. Мельдуюсь у нього, що їду до ОН "Бродниця", але колона в маршу, то прошу генерала сказати, куди полк ОН машерує, щоб я міг замельдувати у командира полку ОН.
Генерал Болтуць каже, що він усунув нервового нездару й лінюха — майора Флешара, а мене визначає, щоб я зробив в ОН "Бродниця" порядок. Полк ОН є в марші до міста Собота над р. Бзурою. Я мушу догнати полк у маршу і з полковником Солтисом порозумітись щодо командування. Солтис вже має писемний наказ у цій справі.
Генерал від'їхав, а я сів на коня, сказавши жовнірові, щоб провадив бричку з моїми речами за мною. Їду до тієї Соботи цілу ніч і над ранком доганяю полк. Минаю колону ОН. Попереду на бричці їде майор Флешар, завинутий у плащі, і спить. Не видно жадного убезпечення спереду й на боки, а від Солтиса довідуюсь, що німці є десь близько, тому він їде самоходом вперед, щоб зорієнтуватися, а колона машерує… за ним (?!).
Підполковник Солтис задержується і жде поки не під'їде бричка з сонним майором Флешаром. Каже його розбудити і кличе до себе. Показує йому папір, що я є командиром, а його усувається і він має замельдуватись у штабі 4-ї ДП. Так я дня 11 вересня рано обняв батальйон ОН "Бродниця". Підполковник Солтис інформує мене, що німці за р. Бзурою. 14-й п. п. вже наступає і що ОН теж хутко піде в бій. Полк ОН підлягає командирові 14-го п. п.
Я в маршу зібрав сотенних командирів ОН і поінформував, що командую батальйоном та що нас жде наступ. Починається гарматна і кулеметна стрілянина. Я розтягаю свою колону й приспішую марш. Бачу, що 10 днів війни пройшло, а я ще фактично не брав уділу в боях. Та сьогодні відчуваю, що "не мине мене чаша ця". Страху жадного не мав перед небезпекою. Мимоволі думав про своїх — рідних і близьких — та погано почувався, що не було за віщо ризикувати — може навіть життям.
Іншого виходу немає, як дивитись мені на бойові події як на спортове змагання, бо до німців не тільки не може бути ворожого почуття, а й маю симпатію та радість, що їхніми руками валиться шляхетсько-жидівська будівля.
Придивляюсь ближче до свого батальйону. Це старші вже люди, нерідко з астмою і т. і., одягнуті в літні дреліхи, озброєні у французькі карабіни, мають Шашарди і Гочкіси. Бракує шоломів, перев'язочних матеріалів, лікаря, санітарів. Набоїв має батальйон 6 "одиниць" на карабін і 6 одиниць на кулемет.
Коли ці набої будуть вистріляні, то хіба Далад'є або Рено приділить? Бо більше ніде таких набоїв я не дістану.
Дисципліна в батальйоні не дуже висока, старшинський склад слабенький, лише командир 1-ї компанії, капітан Буша — активний старшина, а решта — резерва. Підстаршини — резервісти, але є по одному активному сержантові на шефів компаній. Загально бачу радість у батальйоні, що я є їхнім командиром. Своїми наказами я відразу здобув довір'я до себе.
Підходимо під містечко Соботу: воно наполовину спалене, бо тут кілька днів тому були великі бої. Мости на Бзурі позривані.
Починає грати в унісон німецькій артилерії артилерія польська. Розвивається наступ 14-го полку. Підводжу батальйон і ховаю його розкиданим у трикутнику за фільварковим парком. Тут падає перша жертва. Правдоподібно з НКМ падає кілька набоїв через дерева парку і вбиває одного плютонового — білоруса Петровича. Це робить прикре вражіння на ту компанію, де Петрович був шефом.
Німецьких літаків не видно: вони мають десь іншу — важнішу роботу. Але й польських літаків немає в повітрі.
Питаю, чи їли що люди і коли? Відповідають, що вчора не вечеряли, цілу ніч машерували, а сьогодні не снідали. Питаю підполковника Солтиса, чи не можна було підтягнути кухні до сотень і видати людям снідання, бо коли підемо вперед, то люди будуть голодні в бою. Підполковник Солтис каже, що трудно видавати зараз снідання, бо кожної хвилини може бути наказ йти на підтримку 14-го п. п., який у наступі заломився. І дійсно, біля год. 9-ї приходить командир 14-го п. п. і дає мені наказ опанувати друге село на горбку — на висоті села Лісевіце.
Видаю бойовий наказ, форсуємо Бзуру по кладці та входимо в ліс, де з лівого боку, з фільварку, стріляє німецька батарея. Підходимо неспостережені до ставів та зганяємо батарею. Артилерійського вогню немає. Опановуємо перше село над долиною. Бачу щось 6 — 7 автобусів, з яких вискакують німці та йдуть у розстрільну і залягають, щоб боронитись.
У селі є моя компанія, по котрій стріляють польські гаубиці: маю 10 ранених і 8 забитих від… своїх.
Помалу наступаємо далі, щоб здобути друге село на горбку. Починають грати німецькі карабіни та артилерія. Я даю собі слово, що не буду падати під вогнем німців і ходжу спокійно по лінії й до командирів сотень та чотових.
Наступ затримався. Даю можливість моїм командирам сотень упорядкувати свої відділи і жду, коли перестануть поляки стріляти по своїх.
Десь немає мого ад'ютанта: він сховався по шию у фосу і сидить. З командирів один капітан Буша щось робить і старається задержати втечу до тилу. Командир другої компанії легко ранений у руку. Маю на рівнині знову кілька забитих і ранених, але помочі їм не можна дати жодної, бо навіть "пакетів індивідуальних" бракує. Наказую транспортувати до тилу ранених як можна.
Надходить підполковник Солтис і питає, чому батальйон не рушає наперед? Відповідаю, що артилерія замість стріляти по німцях, б'є по своїх. Жадаю підтримки наступу артилерією, однак знаю, що її не буде. Тому сам йду до сотенних під вогнем. Стоячи, спокійно видаю накази. Стрільці бачать це.
Відчитую командирів чот та підриваю цілий батальйон до наступу. Артилерія німецька не робить нам шкоди, бо стріляє задалеко. Ми здобуваємо висоти під лісом "Станіславів", а німці відступають на північний схід. Маю вже ранених до 30 жовнірів і забитими 12. Важко ранений у ногу хорунжий Добегала. Довідуюсь, що командир 14-го п. п. також ранений відламком гранати в ногу і підполковник Солтис обняв 14-й п. п. Командир 4-ї ДП Равіч-Мисловський зі своїм шефом штабу капітаном Махаридом (?) наїхали на міну за селом Піонтек і обидва вилетіли в повітря. Чия то міна була, невідомо.
Настає вечір. Люди голодні й смертельно змучені. Де хто в селі був, там і залишився спати, не виключаючи старшин. Одна сотня відбула на с. Лісевіце і там залишилась на відпочинок. По укінченню бою я написав до підполковника Солтиса мельдунек і послав по кухні, які приїхали, але не мали кому видавати страви — картофлянки.
14-й п. п. дійшов до лісу "Станіславів" і далі не наступав. Втікачі-поляки кажуть, що у німців тривога з приводу нашого наступу. Це могло бути правдою, бо тоді над Бзурою була одна німецька дивізія, а поляків — 6 — 7 дивізій. Однак польський наступ був заслабий. Я сам бачив групи жовнірів 14-го п. п., що відходили собі спокійно до тилу. Їх ніхто за це не карав. Коли б поляки мали відвагу вночі кинути в бій ще одну дивізію на Ловіч від полудня (з півдня), то ціла польська операція над Бзурою була б інша. Польське командування час прогавило, бо 12.IX., коли йшов далі наступ (я був із батальйоном у резерві), німці вспіли з боку Лодзі підвезти свіжі моторизовані сили і відкинути 15-ту ДП назад до р. Бзури, що спричинило відворот назад цілої оперативної групи за р. Бзуру 13.IX.
Отож підполковник Солтис монтує далі наступ на німецьку позицію за лісом "Станіславів" вночі, бо денні спроби не мали успіху… Я був на північнім краю лісу в резерві. Бачу, як раптом загорілися села, на які наступає 14-й п. п.
Підполковник Солтис поїхав довідатись до II/14-й п. п., який мав наступати на село, чому немає від майора Лобзи ніяких вісток. Їхав він кінно й під самим селом наїхав на німецьку лінію. Падає серія стрілів із ручного кулемета: Солтис дістає кілька куль у живіт, а коли повернув коня, то додатково дістав ще кілька куль у карк, і зсунувся з коня. Старшина, який був із ним, привіз вже мертвого командира полку до лісничівки в лісі. А майор Лобза, який мав йти на село, оминув це село й пішов у собі знанім напрямку. Опосередковано (він) спричинився до смерті свого командира. Однак на цім він виграв, бо, як найстарший майор у полку, обняв команду полком після підполковника Солтиса.
Через невдачу на відтинку 15-ї дивізії вночі наспів наказ про відворот всіх дивізій назад за р. Бзуру. Я довший час (про це) нічого не знав: Лобза просто забув про якусь там Оборону Народову.
Коли розвиднілось, я послав роверистів, щоб довідались, що є в штабі полку. Там вже нікого не було, лише якийсь заблуканий жовнір сказав, що полк вночі відступив за річку в містечко, а він має стерту ногу, тому й відстав.
Йду з батальйоном до штабу полку. Побачивши сліди відвороту, і сам пішов на м. Соботу. За лісом побачив обози, що відстали, і далеко колони, що прямували до річки на м. Соботу.
Відходимо останні. Свій табір я пустив наперед, а з тилу лишив убезпечення. В долині над мізерною переправою бачу цілу 4-ту ДП із масою таборів. Знову добрий жир для бомбовців, які о 9-й год. надлітають. Але літали (вони) високо й бомби викликали лише паніку без шкоди. Полковник Незабітовський, як командир дивізії, робить мене керівником переправи: мусів сторчати і регулювати переправою, поки останній віз не переїде під бомбами.
По переправі частини розбіглись і розійшлись у своїх напрямках, які їм були показані. 14-й п. п. залишився в лісі над Бзурою під м. Соботою. Полк ОН розформовано: ОН "Бродниця" під моєю командою попала до 14-го п. п., до того майора Лобзи, якому я мав 11.IX. відібрати батальйон; ОН "Яблоново" приділили до 67-го п. п. В лісі замельдувався у командира 14-го п. п. майора Лобзи, від якого отримав нове завдання…12

Оборона над Бзурою і відступ

Після укінчення переправи 4-ї ДП на лівий берег Бзури я пішов шукати в лісі свій батальйон. Моє військо було вже по обіді. Надбігає зв'язковий зі штабу 14-го п. п. і жадає, щоб я йшов "на одправу" до нового команданта 14-го полку майора Лобзи, який кілька днів тому був визнаний генералом Болтуцем за нездібного командувати своїм батальйоном, а сьогодні він має під собою аж 4 батальйони. Мельдуюсь у нього. Сідаємо в лісі на траві. Одержуємо нове завдання оборони над р. Бзурою. Мій батальйон ОН буде в II-й лінії під м. Субота. Батальйони 14-го п. п. — один у резерві в лісі, один над р. Бзурою в Соботі, один — у с. Іржече.
Виходжу з лісу на свій відтинок. З горбка бачу докладно с. Лісевіце по тамтой бік річки. Даю сотенним завдання відносно організації оборони в II-й лінії, зв'язку і т. п. Направо від мене — Соботнянський ліс, в якому сидить ще один батальйон зі штабом полку, значить на малому відтинку в I-й лінії — два батальйони і в II-й (лінії) — два батальйони: як за (Першої) світової війни.
Питаю своїх сотенних, скільки мають амуніції? …По 75 набоїв до карабінів, до кулеметів — по 2000 набоїв. Наказав дуже ощадно уживати французьку амуніцію, бо по її ужиттю батальйон мусить піднести руки вгору. Що всі поляки піднесуть руки вверх, то мені ясно було… Лише питання днів, коли це станеться.
На тій позиції стоїмо два дні — 13 і 14 вересня. 14.IX. ввечері пішов сильний дощ. Я мав час перебратися в чисту білизну, якої не змінював вже два тижні.
Німці не наступали і по правім березі Бзури їх не видно було. Надходить наказ вночі 14.IX. машерувати на с. Здуни-Косцельне — на північний захід. Машеруємо. Доходимо до с. Здуни-Косцельне вже ранком: на автостраді божевільний рух. Говорять, що штаби армії, оперативної групи і 4-ї ДП є в Здунах-Косцельних. Дійсно, бачу масу самоходів, артилерії та повно старшин. Від ранку йде наступ оперативної групи через Бзуру в напрямку Ловіча. Генерал Болтуць злоститься на своїх дипломованих старшин та називає їх "дипломатолками" з приводу нездарності до праці в штабах.
Свій батальйон я розкидав по забудованнях на цвинтарі й попід деревами. Наказав видати каву людям, яку ОН дістала ще в Крушинах… Вже 10.00 година. Підхожу до плебанії католицького ксьондза, де бачу повно старшин всіх рангів у всіх кімнатах. Господарювали в домі як вандали: вино випивають, всі продукти їдять, посуд б'ють і т. і. Багато вже прожив, чотири війни перебув і дві революції переніс, але подібного "наязду" на дім свого пароха я ще не бачив. З омерзінням (вийшов і) пішов на цвинтар та ліг на траві.
Десь біля 11.00 годині надходить наказ від майора Лобзи, щоб знову зайняти позицію над Бзурою на лінії села Іржече і далі на північ вздовж Бзури в цілі ослони наступу 4-ї ДП на схід через Бзуру.
По півгодині вимашеровуємо. Входжу в село, яке межує з с. Іржече через Бзуру, і обсаджую його. На південь — в с. Іржече мій сусід — III/14-й п. п., а на північ — II/14-й п. п.; III/14-й п. п. в резерві в с. Богория. Командир полку назначає "одправу" в штабі полку, який хвилево чомусь розташувався в селі над самою Бзурою.
Входжу до селянської хати, де бачу багато старшин 14-го полку. Всі їдять без хліба куряче м'ясо, яке стоїть горою на столі в кількох великих селянських мисках. Питаю, де вони купили такий великий курник? Відповідають, що в селі є багато курей, але купувати не було в кого, бо село вже опустіло наполовину. На подвір'ї почувся рушничний стріл. Через вікно бачу, як жовнір 14-го п. п. застрілив селянського кабанця й зі своїм кампаном поволік його на дорогу, щоб кинути на віз і зварити жовнірам у кухні.
Закінчивши з курячим м'ясом, майор Лобза дав нам, командирам батальйонів, наказ відносно оборони. Всі скаржаться, що відтинок великий, а кулеметні сотні мають по 4 — 6 км. Я так само мав по два Гочкіси на кожну свою компанію від початку й дотепер, а де ж поділись машинові карабіни регулярної армії? Їх кожна кулеметна компанія мала по 12… На полк повинно бути 36 важких кулеметів. Не чув, щоб полк був у такій перепалці, щоб стратив половину свого озброєння: просто покидали кулемети на шляхах в часі нападів бомбовиків.
На одправі почув, що познанська армія відступає, що моторизований німецький корпус їде через Лодзь на Варшаву, а генерал Бортновський хоче, пробившись, з'єднатись із генералом Кутшабою і спільно боронити Варшаву. Все це могло бути правдою, але чи німецький генерал Блясковіц дозволить полякам на побожні бажання — подумав я собі.
Виходжу зі штабу полку й беру своїх сотенних у терен у цілі організації оборони. Дві компанії (2-у і 3-ю) даю до першої лінії, а 1-у компанію залишаю в II-й лінії — в резерві.
Телефонічний зв'язок нав'язаний між компаніями, сусідами та штабом полку. Висилаю патрулі розвідчиків на передпілля за Бзуру. На північ йде бій — там наступають 63-й і 67-й (польські) полки.
Надвечір з'являється командир батареї гаубиць 4-го полку у справі підтримки батальйону. Це той самий, що був під Яблоновим.
(Каже, що) кабелю вже не має багато, тому не може висунути обсерватора, а буде стріляти сам із мапи по нумерованих згори цілях, до яких тільки-що встрілявся. Я запитав його, чи не він часом стріляв під Соботою по селі за Бзурою, де було вісім забитих і десять ранених з Оборони Народової. Каже, що він помагав 14-му полкові вогнем, а то стріляла якась там інша батарея. Менше з тим — минулося.
Ми закватерували в якомусь будинкові в міцній коморі. Надходить наказ майора Лобзи провадити розпізнання. Кажу, що я його проваджу й прошу завідомити командира III/14-го п. п., що мої патрулі вертатимуться через його бойові чоти, бо я не можу дозвонитися до майора Родзеня — командира III-го батальйону. Мій батальйонний майор і частина табору розформованого полку ОН, коли Солтис обняв 14-й п. п., залишились у складі ОН "Бродниця". Знаходилось все це в Здунах-Косцельних чи десь там далі на захід. При тім таборі було до 120 душ різних "лазіків". Тому я послав, щоб зголосився хорунжий Ягелка та платник. Вони прибули вночі. Я їм дав вказівки, щоб протягом дня 16.IX. переорганізувати табір і всіх зайвих прислати до батальйону; щоб платник спорядив листу на старшин і стрільців та побрав у дивізії гроші і 15.IX. рано виплатив побори старшинам і жолд жовнірам. До цього часу ніхто зі старшин не отримав ні гроша, — до них належав і я: мав у кишені всього 4 злотих.
На нашім відтинку починають з'являтись "розбітки" з 67-го і 63-го полків: це були просто дезертири, яких вартовий старшина відсилав назад за Бзуру.
День 15.IX. пройшов спокійно, лише зрідка мацала по позиції німецька артилерія. Польська завзято відповідала, але невідомо, чи в щось попадала, бо стріляла без обсервації. Вночі через фронт мого батальйону в дуже оплаканнім виді відійшло дві компанії I/67-го п. п. — 1-ша поручника Шимчака і 2-га поручника Фрончака. Значить, наступ не вдався, — всі і вся помішалось та погубилось. Це було сигналом, що буде контрнаступ німців зі сходу, може, з одночасним наступом від заходу. Тоді настане "Таненберґ"13 і ситуація генерала Самсонова.
Дня 16.IX. о 3-й годині рано на відтинку III/14-го п. п. майора Родзеня неочікувано для батальйону почався наступ німців. Майор Родзень, перехвалений у своїх здібностях у мирний час, зробив таку дурницю: щоб мої патрулі могли "спокійно" вернутися, він зняв свої бойові чати. Тому німці, мацаючи, де можна добре підійти до річки, підійшли найкраще на відтинку III/14-го п. п. — над саму річку та для страху запалили кілька хат в Іржечі.
Зав'язався короткий бій.
Розвиднялось. По півгодинній стрілянині я побачив, як втікають "дружини" і "плютони", кидаючи кулемети та залишаючи протипанцерні гарматки. Тому-то, думаю, 14-й полк так мало має кулеметів.
Мною було наказане гостре поготівля, але на мій відтинок поки що німці не наступали. Тому я послав капітана Бушу з бувшим ад'ютантом полковника Солтиса, а тепер моїм ад'ютантом, щоб він із двома своїми плютонами пішов на праве крило й обсадив фронтом на с. Іржече край нашого села. Зі штабом, з однією чотою 1-ї компанії та роверистами я обсадив II-гу лінію. Бачу звідтам, що німецька піхота поступово підходить до Малої Богориї, де на краю села стріляють гаубиці того поручника, що співпрацював зі мною.
Глянув у лорнетку і бачу, що II/14-го п. п. втікає від р. Бзури, а на його відтинку горить млин над річкою. Вже німці є з двох боків мого батальйону на висоті моєї II-ї лінії. Чую стрілянину і на своєму відтинку. Ад'ютанта Невяровського немає, капітан Буша і решта сотенних нічого мені не мельдують. Дзвоню до штабу полку — жодної відповіді. Тоді я, десь біля години 10-ї, посилаю зв'язкових до першої лінії, щоб мої компанії відходили поступово в напрямку залізничної станції на захід від с. Здуни-Косцельної, а сам тим часом кінно скочив до с. М. Богория, щоб побачити, що там діється. І що ж бачу? Батарея поручника з 4-го полку без жодної піхоти спереду сама геройсько борониться.
Здибаю свого ад'ютанта поручника Невяровського. Він має прострелену ногу, але злізає з коня та йдемо до батареї, яка своєю геройською обороною заслуговує на увагу.
Полковник Незабітовський монтує протинаступ і послав ОН "Яблоново" до атаки. З того нічого не вийшло. Німецька артилерія б'є в силі, напевно, 3 — 4-х батарей.
Питаю поручника, чому він не стріляє? Каже, що вистрілює останні набої. (В цей час) між гармати падає снаряд німців і важко ранить одного підпоручника та кількох стрільців. Довідуюсь, що поранено командира дивізіону гаубиць із 4-го полку. Німці б'ють із кулеметів і артилерії, але під (їхнім) вогнем заїжджають запряжки і спокійно відвозять гармати.
За всю війну бачив тоді один випадок геройства.
Кажу ад'ютантові, щоб він шукав собі дороги до шпиталю, а я поїду до свого батальйону, що відходив до тилу.
Може видатися дивним, чому я "залишив" батальйон чи місце свого постою і поїхав побачити особисто, що робиться у сусіда? Отож, моя II-а лінія була в долині, а село М. Богория — на горбку, за котрий кипів бій, від мого постою 300 метрів. Поїхав і попав у вогонь, коли кожної секунди рвалось 10 — 15 снарядів — як за (Першої) світової війни на сталих позиціях! Як я тоді вийшов ціло, то дивно, бо з принципу не падав до землі, а ходив або стояв. Відійшов, коли німці йшли до штурму на село.
Йду до свого коня, а по дорозі бачу в селі як стрілець якоїсь кулеметної сотні поставив кулемет на насипові льоху і сам один б'є по лавах німців. Підбіг до нього і кажу, щоб він відходив, бо навколо нього (вже) нікого немає. Стягає кулемет, бере його на плечі й несе. Питаю, якої він народності? Відповідає, що білорусин. (Кажу йому:) "Відходь, брате, бо біля тебе, білорусина, жадного поляка немає". І подумав я, що за Польщу б'ється білорусин, брат якого напевно в цей час сидить у Березі-Картузькій14. Чому поляки такі боягузи? Вони вигравали битви, коли за них бились литовці та українці.
Добре, що затримався біля відважного білорусина на одну хвилину, бо в ту ж мить падає стрільно у 80 кроках і забиває мого прив'язаного коня. Коли б не білорусин, то я лежав би разом із конем, який був прив'язаний біля однієї стодоли.
Біжу через луг за рідку вільшину, а по мені почали вже стріляти німці. Вийшов на горбок й заслонився скиртою. Бачу, що відходить моя третя компанія в порядку. Першої компанії капітана Буші не видно. Кажуть, що її обскочили німці і багато піддалося. Є рештки другої компанії, а більшість нервово не витримала й повтікала на Здуну-Косцельну. Я бачив, що "фініс Польонія", як говорив колись Костюшко. Признаюсь, що не хотів в обороні Бзури виявляти своєї енергії і спричинитись до німецьких жертв15.

Марш під Ілов і капітуляція

Німецьке військо зайняло Малу і Велику Богорию, а на північ бачу, як німці входять до с. Здуни-Косцельне. З мого батальйону є ціла третя компанія і рештки першої та другої. Командир компанії хвалиться, що компанія добре боронилася. Я кажу йому, що він, як поляк, добре сповнив свій обов'язок. До нього німці за добру оборону не матимуть жалю, але з 14-го п. п. то будуть кепкувати як із боягузів.
Машеруємо навпростець до станції Яцковіце. По дорозі до нас долучаються групки жовнірів 14-го полку. В порядку, без офіцера, відходять піонери 14-го полку. Я підпорядковую їх собі та впорядковую своїх. Німецька артилерія зрідка стріляє за нами й по нас. Бачу стрільця з 14-го полку, — він має розтрощену праву руку й лежить від упливу крові: ніхто зі своїх ним не заопікувався. Мої стрільці, маючи лише льняне селянське полотно, перев'язали рану, а точніше, обв'язали її, та посадили на віз до своїх кількох ранених.
Підходимо всі під якісь хуторці, де бачу за хатами з двадцять старшин і стрільців. В їхній групі є майор Родзень — командант III/14-го п. п. Це все, що лишилось із того батальйону. Майор Родзень поговорив зо мною кілька хвилин, (я) відіслав до нього піонерів його полку, і Родзень подався далі, не чекаючи на мене. Дійсно, коли так командує найкращий штабовий у дивізії, то як командували ріжні лобзи своїми батальйонами?
Переїздимо станцію, яка скопана сильними бомбами. Це стріляє по Здунах-Косцельних панцерний потяг, якому відрізана дорога на Ловіч і на Кутно.
Командант потягу наказав спалити обмундирування. Просимо його, щоб видав моїм стрільцям суконні мундири. Де там? Не має часу на такі дрібниці. Дозволив лише забрати для всіх моїх стрільців по одній пушці консервів. Дякуємо й за це, і переходимо терен.
Бачимо страшну картину: збомбардований потяг родин військових. Вони запізно евакуювались, бомбовці з повітря не могли бачити, що там є жінки і діти з подушками. Є багато побитих жінок і дітей. Під руїнами вагонів чути стогін ранених. Чим ми можемо їм помогти?

Це жінки тих, які були такі войовничі перед війною. Це все "члонкіні Звіонзку заходнєго" 16. Коли б ці жінки мали більший самозаховавчий інстинкт, то на колінах благали б своїх чоловіків, щоб війну оминути. А це можна було зробити, бо німці ще 30 серпня сподівались, що у поляків розум візьме гору над почуттями, розпаленими дурною пресою та злочинними одиницями, які сиділи при державному кермі. Адже інтелігентному підпоручникові було ясно, які форми може прийняти війна в добу цілих мас льотництва. Те, що Польща буде покрита в цілім своїм обшарі німецькими крилами й бомбардирована в перші дні війни, (навіть) для ляїків було ясно, лише не для вождя і його генералів. Коли б ті генерали слухали більше комунікатів, наприклад, із московського радіо, то довідалися б про концентрацію п'яти німецьких армій майже навколо Польщі, бо з трьох сторін. Менші генерали пили, проводили час із коханками, як, наприклад, Коспшицький; політикували, бавилися в католицьких місіонерів на сході Польщі, а начальний вождь говорив промови до дітей, які під тиском своїх вчителів склали гроші на кулемет.
Дипломовані віслюки у мундирах розпинались у польськім радіо і доказували, що скора війна, так звана блискавична, неможлива. Чи трудно було догадатись, що з упадком Чехословаччини і Карпатської України залізна південна рука Германії ще сильніше видовжиться і обійме в смертельних судомах Польщу, яка в той час пішла на Заользя та раділа зі спільного кордону з мад'яро-монголами. Чи пакт неагресії Німеччини з Совітами не був сигналом, що надходить четвертий і останній поділ "моцарства"? Такі маю думки в часі маршу.
По переході станції йдемо туди, куди перед нами відходять полки 4-ї ДП, — за канал на с. Здуни. Тут шлях трактовий. На дорозі повно болота. Людність по селах сидить переважно на місці. Втомився йти піхотою, тому сідаю на коня мого люзака.
Йдемо без мапи, тому не знаю назв місцевостей.
Задержуємось у с. Здунах. Гадаю, що тут буде постій. Ще літають бомбовики цілими ескадрами, але не бомбардують, видно, поскидали свій бомбовий вантаж десь далі в Польщі. Вже не чути про поміч англічан і французів. Вираз облич понурий, всі машерують мовчки. Помалу творять маршові колони. Самоходи не можуть у деяких місцях проїхати. Їх витягають жовніри, бо шлях надзвичай розтоптаний.
Ввечері приходить наказ машерувати далі. Отже після бою, по маршові навпростець полями цілий день від полудня будемо ще машерувати цілу ніч. Дивуюсь, як ті люди видержують, що без регулярної їжі ніч-у-ніч машерують, а вдень окопуються і б'ються. Так вже триває 16 діб без перерви.
Я машерую за I/14-м п. п., в якому є з 200 душ, а решта батальйонів не існує, крім штабів і вінегрету з різних компаній.
Натрапляємо на якийсь залишений віз із пудлами, де є сухарі: вмить ті сухарі йдуть до кишень і торб моїх стрільців. Я теж хрупаю ті сухарі, бо цілий день не їв. Не випадало мені просити для себе консервів на станції — хай стрільці беруть, але вони не догадались запропонувати мені бляшанку з консервами.
Куди йдемо, ще не знаю. З вищих командирів нікого не видно, бо всі їдуть ще в своїх самоходах. По дорозі натрапляю на капітана — командира ОН "Яблоново". Питаю його, де є 67-й п. п.? Він не знає.
Ми без обозу, бо в страхові мій обоз, із рештою інших обозів, десь загнався без наказів. Там є мій платник і кухні, і багато, певно, з батальйону. Довідуюсь від одного поручника з 14-го п. п., що командував розвідчиками, а отсе вертає з дивізії, що німецька бригада повзів проїхалась пері…ми (не ясно. — Ред.) ввечері і здеморалізувала якусь там дивізію. Підпаливши села, на котрі ми прямуємо, (бригада повзів) десь поїхала.
Пожар тих сіл ми бачимо.
Йдемо якимись стежками, польовими доріжками і нарешті виходимо на ширшу дорогу. Захотілось мені спати і сплю на коні, бо до такого сну призвичаївся на степах України.
Розвиднюється. Мої "старічкі" за ніч поприставали і розгубились. Ствердити стан трудно. Є від когось наказ затриматись у цій оселі, а як вона зветься — не знаємо: ми на захід від Ілова яких 10 — 11 км. Приходить знову наказ зі "штабу" 14-го п. п., щоб я своїм "батальйоном" ослонив відворот 4-ї ДП від заходу, окопався на краю села і боронився. Розбуджую своїх людей, які надзвичай міцно сплять. (Вони) ледве рушають, стан: 70 стрільців! Немає жадного РКМу, жадного ЦКМу, бо над Бзурою вистріляли всі набої і ту зброю повкидали до річки як непотрібний тягар.
Питаю, скільки мають набоїв до французьких рушниць? Переважно по 5, по 10 набоїв! Трудно. Окопуємося селянськими лопатами (бо лопаток ОН не мала). Стрільці замаскувались і лежать. Я без ад'ютанта — з двома вістовими — знаходжуся в селянськім господарстві в I-й лінії.
17 вересня. Зранку надлітає ціла хмара німецьких бомбовиків. Літають низенько й починають бомбардувати та стріляти з кулеметів до кожної цілі, яку зауважують. Це бомбардування триває цілий день безперестанку.
Приїздить самоходом полковник Незабітовський ще з якимсь полковником. Мельдуюсь у Незабітовського, а той каже, щоб я мельдувався у полковника Воробея — командира 4-ї ДП. Показую обом полковникам свою "оборонну" позицію, на якій лежить 70 моїх людей, і кажу, що маю по 5 набоїв на французький карабін. Чи ж не міг би я дістати більше набоїв?
— Ma pan bagnety!17 — каже Незабітовський із міною великого вождя.
— Тепер є війна, пане полковнику, а не маневри, і я маю право жадати того, чого мені бракує! — кажу я.
— Мільчєць і викониваць розказ!18
Що я мав робити?
Відсалютував і відійшов.
Полковник Воробей закликав мене ще раз і каже, що я маю тут боронитись до вечора, а потім буду відходити на ліс під Ілов.
Цілий день їхали якісь табори, йшли групками жовніри із заходу на схід через мою позицію. Все це раз-у-раз затримувалось під бомбами і кулеметами з літаків. Була мішанина всіх полків і всіх дивізій армії Бортновського.
Бачу зі своєї позиції, як літаки бомбардують ліс під Іловим та шосейні шляхи до містечка, яке майже все є у вогні.
Надвечір падає сильний дощ із градом, але бомбовики літають у хмарах і непокоять поляків бомбами. Вже ніхто не йде через мій фронт.
18.00 година. Висилаю патруль на передпілля, на містечко, здається, Кербедзь. Вояки вертаються і кажуть, що в сусіднім селі вже є німецька піхота, яка обстріляла їх від заходу.
О годині 19.00 даю наказ відходити на ліс. Ідемо навпростець. Під лісом і в лісі бачу масу самоходів, — тягарових і особових. Лежить купа попелу з попалених таємних документів та інструкцій. В лісі ввечері знайшли ми тягаровий самоход, покритий брезентом, а в нім повно великих бляшаних скриньок із консервованим м'ясом.
Ще тут вештаються групки жовнірів. Нікого із старшин не бачу. Один підстаршина каже, що тут була "ціла армія" з Бортновським. У лісі зорганізувались всі дивізії, залишили цілий свій обоз і всі самоходи та пішли на Ілов, щоб пробитись через Бзуру на Кампіновську Пущу — Сохачів.
Вийшли ми на шосе, а потім взяли вліво на Ілов. Вже ніч. Вся дорога завалена таборами, самоходами, артилерією і т. і. Багато самоходів у ровах. Біля возів повно конячих і людських трупів: це бомби поробили таке спустошення. Ями від бомб такі, що півхати сховається. В темряві не можемо пролізти. Болото після дощу та по проході колісних транспортів величезне. Я йду піхотою, бо кінь мого люзака підбитий на передні ноги, (що були) без підків.
Так опівночі доходимо до Ілова. Тут на всіх в'їздових дорогах і шосе повно обозів. Люди ще пробують пропхатися: одні в'їздять у догораюче містечко, а инші пробують кудись виїхати. Збираю я своїх перемучених людей, яких є душ 40, і кажу їм, що отсе прийшов вже кінець польському військові, що в пробиття через німецький перстень здеморалізованої (польської) армії я не вірю. Той, хто хоче, хай переодягається десь у селян і йде додому. Хто цього не хоче робити, то най лягає спати до ранку, щоб перед полоном в якійсь клуні добре виспатися.
Настав ранок 18.IX. Починає стріляти по Ілову німецька та польська артилерія. Поляки піддаються, а деякі старшини самі з кулеметів б'ють по своїх і по німцях. Тоді німці почали стріляти по тих, що піддавались. Це був 61-й полк 15-ї дивізії. Якийсь майор командує дивізіоном артилерії і як вар'ят б'є по стрільцях, по своїх обозах із цілого (гарматного) дивізіону… Ці люди, без своїх командирів, не знають, що робити, не мають вже набоїв, наполовину ранені в попередніх боях. Через кілька годин той майор так само був у полоні і по ньому ніхто не стріляв!

Я не знав, що робити. Як партизан я міг повний тиждень перебути в якійсь норі, а по всьому — вилізти, піти переодягнутись, щоб уникнути полону, але не маю грошей. По-друге, я не поляк, а був просто змушений польським командуванням до уділу у війні.
Мав навіть веселий настрій, що скінчилось слідження мене та що перестає існувати бундючне панство. Тому я підійшов до одного німецького старшини, віддав пістоль і бінокль та спитав, куди маю йти. Він показав мені дорогу до площі, на якій було вже до 100 старшин і з 1000 жовнірів.
У той день німці взяли до полону 100 тисяч поляків з усім озброєнням — на чолі з командантом армії генералом Бортновським. Генерал Болтуць із маленькою групою пробував пробитись до Модліна 19, але згинув, а з ним згинуло кілька десять старшин. Деякі старшини з 67 п. п. пострілялись. Знаю, що застрілився капітан Мешковський і поручник Фрончак. Инші генерали й полковники на чолі зі своїм вождем не знайшли в собі відваги пустити кулю в лоб, як це зробив 25 років тому генерал Самсонов під Таненберґом. Всі генерали пішли… на Берлін зі своїми арміями в характері… полонених.
У полоні думають, що нова Польща полякам з неба впаде, як у 1918 році. Мрії стятої голови!

У німецькому полоні

Ще вчора, 17 вересня, їхала бригада польської кінноти в супроводі якогось поручника. Запитав я його, де ж поділися штабові старшини? Він сказав, що вони ще вдень поїхали до генерала Бортновського й до цього часу не вернулися, тому поручник провадить два надшарпані полки з 800 верхівців туди, куди прямують обози.
Мимоволі мені тоді прийшла думка, що коли б отсе все було в Україні з українським військом, то я негайно підпорядкував би собі покинуту вищими командантами кінноту й не провадив би її на загладу туди, де на Бзурі замкнуто міцно шляхи відвороту. Після короткої реорганізації ще тієї ж ночі я на чолі двох полків від'їхав би в тил, або в бік на 40 — 50 км, заждав десь у лісі вдень, а вночі розпочав акцію, яка ворожому військові багато напсувала б нервів і крові. Не страшні мені були ні повзи, ні бомбовики, бо я діяв би виключно ночами, а дні пересиджував у лісах і незайнятих ворогом оселях. Думка і залишилась думкою, бо що мене обходять Польща й поляки? Я був лише обсерватором нової, модерної війни, немов аташе чи кореспондент з іншої держави. Однак маю на собі мундир польського майора, то мушу до кінця ділити недолю нещасної польської армії.
Як повстанець проти большевиків, я нераз бував у надзвичай важкому й, здавалося, безвихідному положенні, але завжди виходив із кліщів чи залізного обруча червоних і випроваджував своїх вояків. У м. Ілові теж міг, принаймні, сам із похмілля "польсько-німецького балю" вийти і уникнути полону. Я міг заховатись так, що мене ніхто не знайшов би серед будинків Ілова. Міг перебути там терпяче кілька днів, переодягнутися в селянський одяг і мандрувати на схід, але з 3 марками і 90 грошами далеко не зайду. Й пощо ризикувати?
Хоча мені соромно в душі, що буду в перший раз у полоні й до того ніби за польські інтереси, однак мені полон не страшний, а цікавий. Ролю воєнного "кореспондента" я витримаю до кінця, а потім поділюся своїми вражіннями й переживаннями з українським загалом.
Маю передчуття, що довго в полоні не буду, тому сміло зі свого сховка вийшов і подався на збірний пункт. Віддав зброю зустрічному німецькому старшині і запитав, куди маю йти. Він мені сказав, що полонені офіцери мають збірний пункт біля фільварка й напрямок показав рукою.
Без жадного конвою приходжу до групи польських старшин, яких є кілька десятків. Поблизу бачу групу біля 500 вояків польських підстаршин і рядовиків. Вони сидять, стоять, розмовляють. Це вони наскладали кілька сотень роверів на купу. Тепер, на наказ німців, складають на одну купу свої плащі.
Біля фільварку в Ілові стоїть прапорець начальника німецької дивізії. Переїздять кілька німецьких польових батарей на схід: їхнім рухом керує на роздоріжжі польовий жандарм.
Коли я підходив до групи старшин, до мене під'їхав німецький підстаршина й зажадав шкіряної старшинської торби. Хотів я вийняти звідти мапи, олівці, папір і фотокартки родини, але підстаршина не хотів ждати, шарпнув торбу з рук і від'їхав. Особливо я шкодував за фотографіями моєї дружини Наді та сина Романа.
Серед старшин бачу лише одного знайомого — емеритованого майора Шиманського, який їздив у моєму авті з моїми речами. Цей майор вже кілька днів втікав автом і не показувався мені на очі, тому я не мав можливості зробити запасу білизни, одягу й (взяти) документи зі своєї валізки. І тепер оповідає мені емерит, що поїхав "на млєчко"… В господі селянина застукали його німці. Він лише встиг з авта захопити два коци, до речі, мої. Гримаю на нього, що з його вини я залишився без нічого, тому може він хоча дасть мені один коц, за який я заплатив колись 80 злотих. Де там: він старий чоловік, тому потребує тепла, а обидва коци не є мої, а його "воєнна здобич". Коли б він не захопив їх, то забрали б і так німці. Трудно було поборювати таку логіку. Не хотів я їздити автом, посадив старого боягуза в нього, то він все мені запропастив.
До нашої групи старшин із палати поміщика прийшов молодий лейтенант зі штабу німецької дивізії і запитав, чи немає серед нас старшин 4-ї польської дивізії, бо генерал хотів їх бачити й говорити з ними. З отієї дивізії був я й, до певної міри, майор Шиманський. Він затрусився весь, зблід і каже, щоб ми не зголошувалися, бо нас німець розстріляти може. Пізніше виявилося, що німецький генерал, який бився з 4-ю польською дивізією, хотів із цікавості поговорити зі старшинами тієї дивізії і похвалити їх, що вони добре билися та героїчно багато їх пробилося з Кампіновської пущі під м. Модлін — Варшаву. Я один, контрактовий майор, хоча й належав до 4-ї польської дивізії, однак в її шерегах не бився з німцями й як українець не хотів німецьких похвал, тому не зголошувався до команданта німецької дивізії.
Ще кілька годин прибували на наш пункт полонені старшини, підстаршини й шереговці. Новосформовані сотні в супроводі кількох німців роверистів вже помашерували на захід. Виявляється, що навколо Ілова в промінню 20 км було кілька десятків збірних пунктів для полонених. На нашім пункті німецький старшина приготував для польських полонених старшин сім підвід із бувшого польського обозу. Сіли ми по шість осіб на підводу, забрали свої речі. Знайшли мішок цукру, каву, сало та поділили між собою.
18 вересня, за кілька годин перед заходом сонця, в супроводі кількох німецьких підстаршин і вояків поїхали ми по шосе на м. Гомбін. У Гомбіні ми були вночі. Місцева команда запровадила нас до католицького костьолу. В ньому від вибухів бомб повилітали шибки й дрібними шкелками всіяли кахляну підлогу. Костел величезний, й недавно, видно, збудований. Зверху над олтарем чорніють дві дюри від гарматних набоїв. Нас впроваджено до середини, де бачимо кілька тисяч польських жовнірів. Вони сидять і стоять всюде й, один на другого спершись, сплять. Для нас немає місця не те що сісти, але й ноги поставити. Обережно переступаємо через людські тіла. Чути важкі зітхання, сонні окрики й лайку.
З одним капітаном ми з труднощами знайшли собі місце і сіли недалеко сходів, по яких ксьондзи виходили колись говорити "казання". Стомлені походами й боями, майже всі голодні, полонені сплять. Инші сидять і нервово дрижать без плащів, бо холод докучає. Деякі спросоння нервово будяться й схоплюються. Де-не-де блимають свічки: чи їх сюди принесли, чи роздобули в костелі? Скорше це останнє. Зауважую, що абсолютно всі сидять і сплять у польових "рогативках", як у стодолі, а не в костьолі, де на покоти людей дивляться таємничі й спокійні обличчя образів і статуй.
Впроваджена нова група полонених. Вони проходять кованими чоботищами по людських тілах, по руках і ногах. Брутально обуджені їхні товариші лаються і клянуть. Ті, що завинили, ще й погрожують. Один стрілець проштовхнувся до нас і сів мені та капітанові на коліна. Це нас обурило, й нахабу ми зіпхнули зі своїх ніг. Стрілець став лаятись у "бойовій позиції", а коли побачив, що ми старшини, сказав: "Закінчилася ваша влада, вже не будете нас мучити й нами командувати!" Сказали ми йому, щоб замовк, а капітан зірвався, щоб відважного полоненого чеснути по зубах, але той відскочив і зник.
Входять кілька наших старшин із німецьким поручником і викликають всіх майорів і капітанів, кажуть, що для нас недалеко костьолу, поблизу команди німецьких вояків, приготовлена кімната. Німецький поручник перепровадив нас через варту. Бачу: навколо костьолу кілька важких кулеметів і вартові. Приходимо до кімнати німецьких вояків, які нас частують кавою й хлібом, а потім принесли папіросів і навіть півлітра спирту. Один німецький підстаршина в розмові нарікав на поляків за масакру ними у Бромбергу німців: "Зле поляки зробили, але ми за зло не відплачуємо злом". І дійсно, вони нас прийняли не як полонених, а немов своїх комбатантів. Після вечері ми лягли на купі соломи в сусідній кімнаті й хутко заснули.

Ранком 19.IX. повставали, поснідали та стали шикуватися в дальшу подорож. Один капітан із Познанщини запізнався з жидами, господарями дому, де ми спали, дістав цивільний одяг і вийшов до міста. В той спосіб він утік. Ніхто нас не пильнував і за капітаном не питав. Він і мені пропонував втікати з ним, але я відмовився.
Довідуємося, що сьогодні вночі вибухнула в костелі паніка. Один полонений із перечулення чи слабих нервів впав в істерику. Йому, видно, приснилося бомбардування, він зірвався й почав нелюдським голосом кричати: "Самольоти бомбардуйом!" Кількатисячна маса жовнірів збудилася й почала в паніці пхатися до зачинених дверей костела. Зчинився страшний крик і галас. Одні других товкли і калічили. В той момент підпоручник, який спав на "мувніці", встав і почав сильним голосом співати релігійні пісні. Чи це співав він зі страху чи в цілі психологічного заспокоєння, але всі полонені жовніри затихли, опанувалися і заснули.
Була ще інша загроза: німецькі вартівники могли зрозуміти паніку, як бунт, і відкрити з кулеметів по дверях вогонь. Коли б двері не були замкнуті, а дика маса вирвалася б із костела, то під кулями кулеметів лягло б кілька сотень людей. Явище паніки від віків знане людині і завжди вона піддається тому негативному почуванню.
Перед нашим від'їздом я пішов у загороду костела, щоб побачити могили поляглих під Гомбіном польських вояків. Лягло їх тутечки на вічний спочинок душ 25, а в місті і шпиталі й приватних домах лежить кілька соток ранених поляків, якими опікуються німці й місцеве польське громадянство.
Наш старшинський транспорт у складі 51 старшин і 30 підхорунжих рано виїхав на підводах у напрямку м. Кутна.
Прибули до м. Кутна ввечері. Начальник ескорти — німецький підстаршина, пішов до команди міста зголошувати наше прибуття, а ми залишилися біля костела під охороною кількох вояків. Довго не було нашого начальника. Сидимо біля огорожі костела й дрімаємо. В місті не видно ніякого руху. В слабкім світлі, яке пробивалося з вікон деяких будинків, бачимо сліди бомбардувань і боїв. У центрі міста кілька будинків у румовищах.
Раптом до нас зблизилося двоє німецьких підстаршин і запитують вартових, що ми за одні. Ті кажуть, що це полонені. Тоді один підстаршина вихопив пістоля й почав пригадувати полякам їхні розст