Олександр ФЕДОРУК
МОСКОВИТІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ: ПОЛІТИКА … КУЛЬТУРА

ТО КОЛИ І ЧИ РОЗЛУЧИТЬСЯ МОСКВА З НАГРАБОВАНОЮ СПАДЩИНОЮ?

В умовах зовнішнього спротиву і неприйняття суверенних намірів ідея культурної пам’яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.

З іншого боку, у світлі реконструкції сучасної української культури, охоплення її цілості та єдності названа ідея має стратегічний характер. Усвідомлюємо складність і політичну гостроту питання про культурну пам’ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення або реституції, чи, як останнім часом пишуть, реставрації пам’яток культури. Неприйняття або ігнорування національної спадщини рівнозначне ігноруванню волі народу України, що він її одностайно продемонстрував під час референдуму 1991 р. Не випадково Верховна Рада України у вересні 1999 р. одноголосно прийняла закон «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей».

Складність і політична гострота проблеми повернення в Україну культурних цінностей взаємозумовлені. Повернення — це рух у два напрями і міжнародний діалог двох сторін.

Пам’ятки культури, що є основою спадщини будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її, забезпечують нормативний захист. В першу чергу питання міграції цінностей актуальні для України, культура якої в різні історичні епохи зазнала руйнувань.

Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов’язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім.

Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історично національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку.

Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо огром прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Нинішніх днів сягає цей сумний трагічний перелік.

Особливо драматичний слід залишило по собі ХХ ст., позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури.

Чому так багато цінностей втрачено Україною? Мовиться не тільки про стихійні лиха, природні катаклізми, внаслідок яких гинули музейні, бібліотечні, архівні, археологічні пам’ятки культури.

Кривавим мечем революції було стерто з лиця землі багатовікову старшинську, шляхетську цивілізацію з її культурно-палацовими комплексами. Орди есера Муравйова сплюндрували у Києві національні культурні надбання, приватні музейні збірні, в тому числі М. Грушевського і В. Кричевського. Війни тотально витоптали вогненними копитами життєносні лани тисячолітньої культури. З України на північ до Росії перекочовували численні скарби. Так тривало впродовж XVII—XX ст.: один народ ставав донором для іншого, підживлював його культуру. З часом відбулася трансформація понять: культурні цінності українського народу присвоювалися культурідеологемами Москви і видавалися за російські.

Скільки пам’яток вивезено з України до Росії, сьогодні ніхто не може відповісти. Бракує цілісного загальнонаціонального каталогу втрат. І це неможливо зробити: під час війн, пограбувань були втрачені інвентарні книги багатьох фондосховищ, і відновлювати картину тепер доводиться майже інтуїтивно. Але при тім, аби ґрунтовно відповісти на питання про втрати, потрібно змоделювати послідовність розгляду етапів розвитку української культури, але за умов принизливої колоніальної другорядності Україна не мала фізичної можливості забезпечувати зберігання й охорону власних духовних надбань. Окрім того, витонченою системою заходів пропагандистського ґатунку загарбники протягом багатьох поколінь настирливо вбивали в голову українцям думку про периферійне місце їхньої культури і скромну роль, що їй відводилася: покірливо стояти на узбіччі історико-культурних шляхів, церемонно пасувати перед чужинцями — від їх найнижчого до наймаєтнішого стану насаджувалася логіка правоти сильного культурного продукту.

Загарбники, колонізатори усіх мастей у своїх користолюбних діях усюди однакові. Вони керуються відверто цинічним правилом: вб’єш культурну пам’ять — здолаєш супротивника, відбереш пам’ятки культури — збагатиш власну духовність. Так робилося на Заході, Сході упродовж тисячоліть: щоб зцілити хворого, вливали йому здоровшу кров.

Москва поводилася з Києвом безцеремонно: валуєвські циркуляри доповнювалися примусовою зміною національної приналежності, цілі регіони зазнавали міграцій на схід, натомість зі сходу завозилися цілі села, так робилися асиміляція Києва, Харкова, знекровлення української нації й культури. Це була витончена технологія, що працювала на трансформацію Русі в Росію і переінакшення українця на малороса, хохла. Уже за радянської доби з цією метою були перейменовані на совітський кшталт майже усі села, містечка України.

Маємо величезний комплекс інформації про численні пограбування Києва Москвою, нищення культурних цінностей на нашій території, а також їх вивезення за межі історичної праземлі в час поневолення України з метою залучення до панівної чужої культури.

Але не було жодного прикладу, найменшого натяку на вияв доброї волі, утвердження історичної справедливості щодо добровільного повернення культурних цінностей України, яка втратила їх внаслідок воєн та збройних конфліктів, колоніальних грабунків або контрабандних крадіжок (лише єдиний важливий крок, реалізований у 2004 р., — договір між Путіним і Кучмою про повернення семи фрескових композицій Михайлівського Золотоверхого монастиря). Не було випадків, щоб раритети української культури — рукописні книги чи стародруки, твори малярства, гравюри чи твори ужиткового мистецтва, документи історії, церковне майно, приватні чи громадські колекції поверталися на рідне місце, звідки їх протиправно, часом силоміць, забирали.

Такі реалії — шрами на тілі України. Отож, розбудова держави, завдання духовного відродження України, визначення перспективи в усіх галузях національної культури, дальший розвиток демократизму, національної самоідентичності вимагають цілеспрямованої праці у сфері розшуку та повернення культурних цінностей для передачі їх законним господарям.
25 грудня 1991 р. тодішній міністр культури України Лариса Хоролець звернулася до Москви з таким листом: «24 серпня 1991 р. Верховною Радою України був прийнятий Акт про державний суверенітет України, що став поворотним рубежем у багатовіковій боротьбі нашого народу за свободу і незалежність.

До прийняття такого державного акту ми йшли довгим шляхом, на якому довелося зазнати втрат, і фізичних, і моральних, і культурних. Однією з найтрагічніших для культури України є втрата історичних символів нашої державності — козацьких реліквій (клейнодів) Запорізької Січі. За наказом уряду Катерини II вони були вивезені до Петербурга і Москви. В дореволюційний час в Преображенському соборі Петербурга зберігалося 20 курінних прапорів, три бунчуки, срібна булава, вісім козацьких панікадил — клейноди Запорізької Січі. Вони зникли у 30-ті роки XX століття. В Ермітажі було 14 козацьких хоругв, доля яких також невідома. Унікальна пушка-мортира 1705 року — так звана «пушка Мазепи» роботи майстра Карпа Балашевича та інші пушки майстрів Балашевичів тепер, за нашими відомостями, зберігаються у Державному артилерійському музеї Петербурга, що раніше був відділом Ермітажу.

В Оружейній палаті Московського Кремля є курінні прапори, близько 20 булав.

У Краснодарському крайовому музеї експонуються клейнодні пушки, що були виконані для гетьмана Розумовського. Там же зберігається Запорізьке Євангеліє київського друку 1689 року з Січової Покровської церкви.
У листопаді 1917 р. Радянський Уряд прийняв рішення про повернення козацьких клейнодів в Україну. Але це рішення не було виконано з початком громадянської війни.

Пошуком українських реліквій в російських музеях після 1924 р. займався М. Грушевський. У 1930 р. журнал «Україна» констатував, що вже остаточно вирішено повернути усі запорізькі клейноди на Батьківщину. Згадувались, зокрема, п’ять гармат майстрів Балашевичів, 18 запорізьких прапорів ХVІ—ХVІІ ст., булава миргородського полковника Апостола, шабля Мазепи, які в той час зберігалися в Оружейній Палаті у Москві...

Унікальні пам’ятки з археологічних розкопок, що були проведені в Україні в середині XIX — на початку XX ст., потрапили до Ермітажу. Серед них знахідки з кургану Чортомлик (IV ст. до Р. Х.) Дніпропетровської області, кургану Солоха (IV ст. до Р. Х.) Запорізької області, кургану Куль-Оба (IV ст. до Р. Х.) Кримської області, скарб із села Мала Перещепиця Полтавської області (VП—ІХ ст.), куди входять численні вироби з золота — до 25 кг, срібла — до 50 кг».

Далі в листі зазначалося: «Перелічені цінності для нас не просто музейні експонати, вони більше, аніж пам’ятки історії і культури. Це реліквії слави наших пращурів, які ми просимо повернути в Україну, виконавши тим самим рішення Радянського Уряду, що було прийняте ще в листопаді 1917 р., реалізації якого завадили спершу громадянська війна, потім — морок сталінської епохи і тоталітарний режим».

У тодішньому листі відбита турбота про спадщину — і це правомірно. На європейському континенті, в усіх куточках планети поняття спадщини є одним з найвагоміших культурологічних інструментів. Воно є вагомим чинником у реалізації міжнародних домовленостей для багатьох політиків. Зрештою, це одне з понять культурної політики, що об’єднує усі народи Європи.

Для сучасного стану України розуміння цієї проблеми має значення в плані зростання національної ідеї, забезпечення розвитку української культури. Стверджуючи першорядність культурних цінностей як чинника духовного зв’язку поколінь, слід також пам’ятати про фактори культурних взаємозв’язків, результатом дії яких постає поняття спільної спадщини або вживане на Заході la double culture. Воно для нас має значення, коли вивчаємо історичні зрізи розвитку культур не лише України та Росії, а й України та Польщі, України та Австрії, Франції та Німеччини і т. д.

Через актуальність і гостроту проблеми українсько-російських відносин у галузі реституції є нагальна необхідність ще раз торкнутися питання про повернення з Росії до України переміщених культурних цінностей1.

У перші роки переходу до ринкових відносин після розпаду СРСР було здійснено спробу розгляду цього питання на дипломатичному рівні, з урахуванням міжнародних прав, усіх засад і положень та їх юридичної природи у кожній пострадянській державі. З цією метою у Мінську 14 лютого 1992 р. було підписано «Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їх походження», яку підписали керівники одинадцяти держав — членів СНД. Згодом в Росії розпочалася кампанія проти згаданої Угоди, в результаті якої Державна Дума денонсувала підпис Президента РФ Б. Єльцина.

Подальшими спробами розвитку лінії реституційного процесу стали Ташкентська (15.05.1992) і Мінська (12—13.01.1993) наради, що торкалися проблем міграції пам’яток культури. Зокрема, у Мінську відбулося перше засідання Міжнародної експертної комісії з розгляду питань, пов’язаних з поверненням культурних цінностей. Учасники мінської наради розробили проект Угоди держав-учасниць про Міждержавну комісію з проблем власності на культурні цінності, що зібрані в музеях, бібліотеках, архівах та інших сховищах колишнього СРСР, а також перерозподілені по інших аналогічних установах.

У жодній з цих нарад російська сторона не брала участі, мотивуючи це готовністю перетворення змісту Міждержавної угоди в конкретні двосторонні угоди Росії з кожною із зацікавлених сторін та готовністю будувати власну політику у даній сфері відповідно до чинного законодавства.

Тоді, в січні 1993 р., Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей підтвердила готовність розглянути разом з російськими інстанціями проблему повернення фресок Михайлівського собору і визначення порядку перерозподілу культурних цінностей, що були вивезені у 1946—1947 рр. до Росії з Німеччини. У цей час російській стороні було передано протокол про необхідність співробітництва Національної комісії з Державною комісією по реституції культурних цінностей Російської Федерації, який передбачав інтеграцію зусиль двох сторін у справі виявлення міграції культурних цінностей під час і після війни, а також здійснення ряду пошукових програм, інвентаризації, каталогізації, створення загального банку втрат пам’яток культури.

Перший заступник Міністра культури Російської Федерації К. А. Щербаков у своїй відповіді на адресу Національної Комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (29.10.1993) зазначав: «Ми справді зробили перші кроки, вступивши у складні переговори по реституції з цілим рядом зацікавлених країн, і передусім з Німеччиною. Прагнучи, і ми не перестаємо підкреслювати це перед нашими партнерами, до цивілізованого, справедливого вирішення взаємних реституційних претензій, ми приступили до детальної каталогізації наших культурних втрат, знищених або вивезених німецькими загарбниками з окупованих територій... До інтеграції наших зусиль, включаючи створення загального банку даних культурних втрат, розробку пошукових програм втрачених цінностей, обмін науковою інформацією, встановлення таких контактів між установами культури, нас підштовхує об’єктивний розвиток подій в цій галузі».
Це була добра заявка про готовність до співпраці, але мало минути ще кілька років ініціативних дій української Національної комісії для зрушення справи з мертвої точки. Разом з тим у Положенні про Державну комісію по реституції культурних цінностей Російської Федерації (23.06.1992) відзначалося (пункт 6): «Державна комісія здійснює погодження реституційних претензій з республіками Бєларусь, Молдова, Україна, а також з Литовською, Латвійською, Естонською республіками відносно культурних цінностей, втрачених або переміщених з території цих держав в період Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років і в період з 1939 по 1941 роки.

Розгляд інших питань, пов’язаних з відносинами у сфері культурної спадщини між державами, що раніше входили в СРСР, до компетенції Державної комісії не відноситься». Це означало звуження спектру ініціатив, що їх могла розвивати згадана інституція.

Взаємини України з Росією у галузі реституції культурних цінностей, що є складовою культурних стосунків між обома народами, відзначаються локальним герметизмом, незважаючи на неодноразові односторонні спроби української сторони вийти на простір діалогу. Можна констатувати, що поле взаємних зацікавлень надто широке, аніж можна допустити, займаючись тільки вузькими відомчими інтересами, і насамперед в наших уявленнях воно зумовлене потребою узгоджених дій у напрямі так званих трофейних цінностей. Ось у цьому аспекті діалог Росія—Німеччина, Україна—Німеччина міг би перерости у дипломатичний дискурс трикутника, що дозволило б ініціювати ряд питань, викликаних насильницьким переміщенням культурних пам’яток під час і після війни.

Така форма спілкування конче необхідна з огляду на спірні проблеми спадщини, зумовлені специфічними історичними обставинами минулого і намаганням сучасних поколінь включити вилучену з України протягом десятиліть з інтелектуального обігу спадщину в державний культурний контекст.

Ясно відчувається неефективність і недосконалість наявних міжнародних правових механізмів охорони і збереження культурної спадщини, результат яких сучасна практика відчуває внаслідок страхітливих руйнувань, насильницьких переміщень і втрат культурних цінностей, що їх завдала Друга світова війна. Отже, активна ефективна діяльність реституційного трикутника Росія—Німеччина—Україна може забезпечити нові принципи та правила такого співробітництва і його вплив на формування новітніх критеріїв міжнародного права та внутрішніх нормативів кожної держави .

Універсальна система міжнародно-правових відносин набуває нових динамічних зрушень, якщо вона використовує сучасні існуючі приписи державотворчих комбінацій у системі діалогів і у підході до кожного юридичного суб’єкта з використанням існуючої правової культури у вигляді міждержавних конвенцій, рекомендацій, резолюцій, декларацій та інших подібного роду міжнародних правових актів. Через відсутність партнерства, взаємозацікавленого діалогу Росії з Україною у галузі реституції обидві держави на сучасному етапі мають більше втрат, аніж здобутків, стикаючись на практиці з інтегрованою зацікавленою співпрацею західних партнерів у цій галузі міжнародної культури і політики.

З ініціативи української сторони на території Російської Федерації відбулося три засідання експертів українсько-російської комісії з питань реституції культурних цінностей. Вони мали діловий, вузько практичний характер і встановлювали рівень переговорного процесу між Україною та Росією з питань повернення фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору XII ст., що за різних історичних обставин незаконно перебувають на території Російської Федерації в музеях Москви, Санкт-Петербурга і Новгорода. Передбачалося підписання Угоди між урядами України та РФ про співробітництво у справі повернення культурних цінностей, втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни та в наступні роки. Такий правовий документ історично необхідний. Отже, в Угоді між урядом України і урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти (26.07.1995) стаття п’ята передбачає, що сторони працюватимуть у галузі збереження їхньої історико-культурної спадщини, зокрема: «Сторони вирішуватимуть питання, пов’язані з втраченими або незаконно вивезеними культурними цінностями, які опинилися на території іншої Сторони, шляхом переговорів на основі національного законодавства і норм міжнародного права».

На жаль, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (14.01.1998) ця ідея російською стороною не була підтримана і не знайшла відбиття, за винятком окреслення характеру проблеми загальнокультурного значення: «Сторони взаємодіють в галузі збереження, реставрації і використання їхньої історико-культурної спадщини». Але в Угоді про культурне співробітництво між Міністерством культури України і Міністерством культури Російської Федерації (25.03.1994) проблема культурних взаємин у галузі реституції реалізувалася в конкретну широко репрезентативну форму: «Сторони забезпечують безперешкодне одержання повної інформації про історико-культурні цінності, що зберігаються в державних зібраннях, колекціях і фондах обох сторін, і її використання в цілях освіти, науки і культури в рамках міждержавних програм.

Сторони сприятимуть запобіганню і попередженню незаконного вивозу культурних цінностей з своїх територій на територію іншої держави —учасника цієї Угоди та інших країн, а також взаємному поверненню вказаних цінностей незалежно від часу, що минув від незаконного вивезення.

Сторони проведуть необхідну роботу по визначенню незаконно вилучених або вивезених національних художніх цінностей-реліквій по їх реституції».

Окремої, важливої розмови потребують історико-культурні пам’ятки Михайлівського Золотоверхого собору. Вони були об’єктом дебатів під час засідання підкомісії з питань гуманітарного співробітництва змішаної українсько-російської комісії по співробітництву у Москві (26.08.1999). Третій пункт, що був прийнятий на цьому форумі, засвідчив таку думку: «Прийняти до відома готовність російської сторони передати 11 фрагментів мозаїк українській стороні, уповноваженим представникам сторін в першій половині вересня опрацювати механізм передачі і продовжити консультації з питань про останні фрагменти мозаїк і фресок».

Як відомо, світового значення мистецькі об’єкти Михайлівського собору були тимчасово відправлені в Москву на виставку влітку 1938 р. з нагоди 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Крім того, частина пам’яток була силоміць вивезена гітлерівцями під час війни до Німеччини, звідки вони, після поразки Німеччини, були переправлені до Росії. Українські експерти подали російській стороні переконливі аргументи законних претензій України на згадані цінності. Глибокий аналіз, проведений дослідниками Інституту історії Національної академії наук України, зокрема С. Котом, «Про повернення в Україну художньої спадщини Михайлівського Золотоверхого Собору, яка знаходиться в музеях Російської Федерації», засвідчив правоту претензій української сторони, що не могли не визнати російські експерти.

Під час другою засідання українсько-російської зустрічі експертів з питань мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору (06.10.1999) було прийнято принципову умову про передачу Україні чотирьох фрагментів фресок Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігаються у Державному Ермітажі. Російська сторона вивчала правовий аспект і механізм передачі фресок Україні відповідно до Закону Російської Федерації, що був прийнятий Державною Думою: «Про культурні цінності, які були переміщені до Союзу РСР в результаті Другої Світової війни і перебувають на території РФ».

Колишній міністр культури Російської Федерації Н. Л. Дементьєва у листі до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей розважливо підтвердила готовність співпрацювати у сфері реституції. Торкаючись проблеми фресок Михайлівського собору, вона писала: «Ми із задоволенням сприйняли рішення уряду України відбудувати знищений у середині 30-х років Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, що став, як і Храм Спасителя в Москві, символом безглуздого варварства і злочинів проти культури, здійснених колишнім керівництвом Радянського Союзу. Відновлення чудового пам’ятника архітектури, як нам стало відомо, йде методом народної будови, у тому числі за рахунок добровільних пожертв і безвідплатних відрахувань, і його завершення повинно стати яскравою подією в житті братнього українського народу.

Як відомо, частина фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору була передана, на прохання колишнього керівництва УРСР (? — О.Ф.), на збереження в російські музеї (Державна Третьяковська галерея, Державний Російський музей, Державний Ермітаж, Новгородський архітектурно-історичний заповідник). Ряд фрагментів введено до складу постійних експозицій вказаних музеїв як яскраві зразки давньоруського мистецтва. Склад переданого до російських музеїв матеріалу й обставини його надходження нами тепер уточнюються.

Рада вам повідомити, що Міністерство культури Російської Федерації розпочало роботу на міжвідомчому рівні про передачу Україні фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору...».

Усі історико-документальні матеріали, дотичні до трагічної долі міграції цінностей Михайлівського собору, дають право вважати, що українська сторона законно вимагає повернення цих, незаконно переміщених на територію Російської Федерації, пам’яток культури. Отриманий комплекс даних засвідчує актуальність динамізації переговорного процесу за обставин, що чимало згаданих пам’яток були загарбані фашистами, а згодом опинилися у Новгороді та Санкт-Петербурзі. Окреме питання, як і на якому рівні здійснювати акт передачі об’єктів мистецтва.

Прогнози у розвитку процесу реституції передбачають, як один з можливих варіантів, партнерський досвід діалогу, побудованого на еквівалентному обміні культурними цінностями. Цю думку не слід ігнорувати і аж ніяк не легковажити нею, тому що компенсаторна реституція в цілому передбачає саме таку фазу еволюції реституційних відносин. Зішлемося на конкретні приклади.

Колишні губернатори Санкт-Петербурга (А. Собчак, В. Яковлєв) неодноразово зверталися до української сторони з проханням розглянути можливу передачу м. Санкт-Петербургу пам’ятника Олександру II роботи скульптора М. Антокольського.

Згаданий пам’ятник є в основному музейному фонді Київського музею російського мистецтва. До 1920 р. він перебував у приміщенні Міської публічної бібліотеки м. Києва. Згадана пам’ятка завжди була на території України, не була привезена чи незаконно придбана. Свого часу барон В.Г. Гінзбург організував та профінансував роботи по відливу у Парижі бронзової статуї російського імператора, а в 1910 р. подарував її місту Києву. Відомо також, що гіпсовий ескіз скульптури М. Антокольського зберігається в колекції Державного Російського музею Санкт-Петербурга.

Згадана пропозиція, висловлена у листі Санкт-Петербурзького губернатора, стала згодом темою розмови під час засідання українських і російських експертів. Враховувався також момент походження мистецького об’єкта і, при узгодженні цього питання, розв’язувалися вузли можливої рівноцінної мистецької заміни.

У сфері відносин, що мали би зацікавити дві сторони, лежать пам’ятки сакральної культури, археологічних розкопок, бібліотечні цінності, книжкові раритети, що зазнали насильницьких міграцій.
Об’єктами уваги українських релігійних громад, товариств, організацій є саме такі історично-культурні пам’ятки, які у примусовому порядку були передані до центральних московських сховищ.

У часи боротьби з атеїзмом вилучалися предмети сакральної культури і вивозилися з метою продажу на міжнародних аукціонах. Часто-густо вони опинялися у Москві. В одному з документів Хмельницького державного архіву йдеться про вилучення цінностей з кабінету мистецтва (музею) Кам’янець-Подільського університету (документ, датований 6 травня 1922 р., наводимо мовою оригіналу): «Ценности изъятые из Кабинета Искусства Музея (при Кам. Университете)
1. серебряные ризы с икон, позолоченных, с отдельными венчиками, пластинками и проч. весом …………………39 фунт. 9;
2. 7 золотых монет: 3 русских пятирублевых 1865, 1898 и 1899 г.г.; 2 русских трехрублевки 1874 и 1875 г.г. 1 — венгерская 10 корон 1892 г. и одна английская (Виктория) 1892 г.;
3. 1669 серебряных монет разного достоинства и разных государств весом …………………………………………………………11 фунт.;
4. Одна серебряная рюмка весом ………………….………………4;
5. Два подсвечника серебряных весом……………..……2 фунт.;
6. Одна риза серебряная весом ……………………………………19;
7. Четыре серебряных медалей и один Георгиевский крест весом 4;

Итого 1709 предм. весом (без 7 золот. предметов)…53 ф. 33».
підписи та печатка, на якій проглядається... «фінансовий відділ» 6 мая 1922 г.» 2.

А ось іще один історичний документ тієї віддаленої від нас доби:

«Коли під час Директорії почали вивозити за кордон культурні цінності, відомі мистецтвознавці М. Макаренко і Ф. Ернст звернулися до губерніального комісара у справах мистецтв і національної культури. Секція Мистецтв Українського наукового товариства у Києві на засіданні 16 травня ц. р. (1920) одноголосно постановила звернутись до вас з проханням звернути увагу уряду на необхідність негайного видання закону про заборону вивозу за кордон Української республіки речей, які торкаються старовини, мистецтва, бібліотек, архівів і таке інше. Сподіваюся, що ви не відмовите порушити це пекуче питання. Секція одночасно з тим просить вас, поки відповідний закон буде виданий, зробити розпорядження про тимчасове припинення згаданого вивозу.
Голова секції М. Макаренко
Секретар Ф. Ернст» 3.

Подібних питань, що торкаються реституційного процесу, чимало. Усі вони мають конкретний юридичний зміст із застосуванням новітніх норм у стосунках України і Росії в галузі реституції.

Пограбування релігійних осередків в Україні було тотальним. До Москви вивозилися дорогоцінні колекції з Києво-Печерської Лаври, Софійського музею, багатьох монастирів та церков, що або осідали в тамтешніх російських сховищах, або переплавлялися в золоті, срібні пластини, або Москвою перепродувалися за кордон4.

Особливих руйнацій українська сакральна культура зазнала протягом 20—30-х років минулого століття і у післявоєнний період. З Київської Лаври тоді було вивезено десятки ікон, в тому числі золоту з діамантами ікону чудотворної «Успення Божої Матері» з Успенського собору, золоті лампади, панагії, хрести, золотий хрест Богдана Хмельницького.
У статті завідувача сектору обліку фондів національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Григорія Полюшка «Хто зберігає натільний хрест Богдана Хмельницького?» описано реальні події 1933 р., коли Політбюро ЦК КП(б) України прийняло секретну ухвалу про передачу цінностей лаври до банку. «Усього було передано 274 предмети, серед яких 154 золоті монети, — пише автор статті. — У числі експонатів багато унікальних і надзвичайно цінних в історичному і матеріальному плані предметів, таких як: золотий з діамантами жезл фельдмаршала Румянцева-Задунайського, золота панагія князя К.І. Острозького, золоті хрести Київського митрополита Петра Могили, золота митра з Софійського собору та інші. Серед золотих монет — рідкі зразки нумізматики Боспорського царства, римської, візантійської, російської імперій і багатьох країн світу.

Здані до Київської обласної контори Держбанку на зберігання, цінності через кілька місяців потрапили до Держбанку СРСР у Москві. Тут не варто забувати, що Київ в цей час був лише обласним центром. Жорстка централізація зробила свою справу. Відомо, що в союзному банку відбір виробів з дорогоцінних металів для московських музеїв робили експерти Російського наркомату по освіті. На київські цінності претендував також Торгсін (торгівля з іноземцями). Однак зараз вже достеменно відомо, що певна частина цих культурних цінностей Києва зберігається в Московському історичному музеї» 5.

Постає небайдуже для української сторони питання: як ставитися до пам’яток, що були відшукані при різного роду будівельних роботах і передані, згідно з існуючим на той період радянським законодавством, до фінансових органів? Так, 1986 р. при проведенні ремонтно-реставраційних робіт на території Хресто-Воздвиженської церкви м. Ізюма Харківської області було знайдено скарб церковного начиння із 14 предметів. У 1987 р. його було відправлено до Державного сховища коштовностей Міністерства Фінансів СРСР.

На вимоги настоятеля згаданої церкви о. Костянтина повернути цей скарб і передати його храму Національна комісія отримала відповідь першого заступника керівника Держкоштовностей Росії А. Кутепова (27.05.1997): «За здані цінності Ізюмському міськфінвідділу 18.06.87 р. була перерахована сума винагороди в розмірі 25% від ціни скарбу для виплати тим, хто знайшов скарб.

Крім того, вважаю за необхідне пояснити, що місто Ізюм засновано у другій половині XVI ст. і до приєднання Лівобережної України з Росією в 1654 р. у межах встановлених кордонів між Росією і Польщею відповідно до Поляновського договору 1634 року, знаходилося на території Росії до проголошення України незалежною державою у листопаді 1917 р.

...У 1991 р., після розпаду Союзу РСР, українська Православна Церква стала автокефальною, а майнові права Росії та України закріплені угодою між Російською Федерацією та Україною про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.93 р.».

Ця відповідь — типова бюрократична відписка. Питання, як бачимо, не було розв’язане.

Те саме можна сказати про долю так званого Капустинського скарбу (с. Капустин Шполянського району Черкаської області), що був знайдений влітку 1991 р. на приватній садибі, або скарбу, що його на початку 1985 р. знайдено у дзвіниці Вірменського костелу міста Кам’янця-Подільського. Згадані скарби, передані в Москву, як до того інші такого роду пам’ятки культури, формують нові об’єктивні реституційні реалії, що стосуються нових форм співпраці і моделей ефективних двосторонніх стосунків відповідно до законодавчих норм про ввезення та вивезення культурних цінностей.

Багато проблем виникає з діяльністю різного роду неконтрольованих археографічних, археологічних експедицій. Комітет по збереженню і використанню пам’ятників історії та культури Криму неодноразово наголошував, що останніми роками різко активізувалося розграбування, вивезення за межі території України пам’яток археології. («У Бахчисарайському і Ленінському районах розграбовані майже всі античні і ранньосередньовічні могильники», — з листа до Національної комісії від 4.IX. 1996 р.).

Постає питання: як припинити потік вивезення культурних цінностей і в якій формі діалог з російською стороною буде корисний для припинення міграції об’єктів культури на західні антикварні ринки? У контексті українсько-російського реституційного діалогу можна домогтися багатьох позитивних результатів, уникнути прорахунків в галузі реституції культурних цінностей.

Очевидно і об’єктивно, що Україні та Росії бракує професійного підходу в міжнародних дискурсах про повернення втрачених шедеврів мистецтва та культури. Це, скажімо, підтвердив симпозіум у Нью-Йорку, темою якого було обговорення проблем втрат культурних цінностей під час і після війни (1995). Російська сторона не знайшла гідно вмотивованих аргументацій проти сили наступальних дій західних спеціалістів з галузі реституції (вчених, політиків, дипломатів).

Нового опрацювання, узагальнень, теоретичних аналізів вимагає величезний масив культури, що окреслений поняттям «реституція культурних цінностей».

Протягом останніх років культурні цінності стали предметом неухильної уваги світового товариства. Конвенції ЮНЕСКО, рішення ЮНІДРУА, активна діяльність Міжурядового комітету ЮНЕСКО із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження або їх реституції в разі незаконного привласнення, впливові міжнародні форуми, як, скажімо, конференції у Чернігові (1994), у Нью-Йорку в 1995 р., ділові зустрічі з цієї проблеми в Бремені, Празі (1994), в Будапешті (1993), Мінську (1992) дали ясне відчуття й розуміння, що культурні цінності є основою розвитку сучасної культури, важливим елементом формування історичної пам’яті народів.

Інтерес до цієї проблеми викликаний об’єктивними історичними змінами, зрослою потребою кожного етносу оберігати власні пам’ятки культури, примножувати цим духовну скарбницю людства.

Співпраця держав у галузі повернення та реституції культурних цінностей набуває все більшого значення у міжнародному житті, що викликано необхідністю збереження культурного простору, усвідомленням руйнівної дії наслідків відчуження цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам’яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стають вагомішими на користь сучасної цивілізації й проймають колективний розум і досвід, що інтегрується в лоно гуманізму.

Разом з тим, все більшу підтримку громадськості світу, урядів демократичних держав отримує ідея повернення культурних скарбів, національних історичних реліквій, пам’яток мистецтва, протизаконно переміщених з територій їх походження. Кожна національна культура в окресленні пріоритетів керується наявністю створених культурних вартостей, ефективністю їх функціонування у суспільстві та його здатністю оберігати ці надбання від фізичної руйнації й ворожих посягань.

Сьогодні не викликає сумніву той факт, що культурні цінності є важливим елементом спілкування, взаєморозуміння й взаємозближення народів та держав. Праця у галузі повернення та реституції, що здійснюється в сучасних умовах, — це ствердження гаазьких ідей, пакту Реріха, конвенцій ЮНЕСКО по міжнародному культурному співробітництву і формуванню нових демократичних норм у сфері культури та умов, що об’єктивують охорону і збереження культурних цінностей.

Актуальною для нашої діяльності і визначення її перспектив є «Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва», прийнята ЮНЕСКО (1966), де, зокрема, у статті VIII підкреслюється: «Культурне співробітництво має здійснюватися на основі взаємної вигоди для всіх народів, які беруть участь у ньому: відповідні обміни мають бути пронизані духом максимальної взаємності».

Самі культурні цінності виступають як головний критерій підтримки духовного нерозривного зв’язку поколінь, об’єднують їх у єдиний ланцюг історичного розвитку. Кожен об’єкт історико-культурного призначення, кожен мистецький твір, пам’ятка культури є однією з ланок цього історичного нерозривного цілого і за своїм історичним та культурним значенням є єдиним і неповторним, їх втрату неможливо відшкодувати. Тому втрата культурних цінностей, їх відчуження від народів та націй, що дали їм життя, має вкрай негативні наслідки для їхнього повноцінного розвитку. Що говорити про мільйони об’єктів культурної спадщини України, які насильно перебувають у Росії?

У трагічному реєстрі втрачених національно-культурних скарбів особливе місце посідають культурні цінності, знищені або насильно переміщені з територій багатьох європейських держав впродовж Другої світової війни. Реальні масштаби втрат цінностей ще досі не визначені, а наслідки цього досі не подолані. У нашому уявленні вони кваліфікуються як «в’язні» війни.

Розшук і повернення культурних цінностей, втрачених або переміщених під час Другої світової війни, в результаті різного роду збройних конфліктів, внаслідок контрабандних дій, грабіжницьких посягань на державне культурне майно є загальною потребою як держав західних, так і східних, в тому числі південних регіонів Європи, є основою повноцінного функціонування культури. Кожен, бодай незначний успіх на цьому шляху, що об’єднує зусилля багатьох спеціалістів, сприяє відновленню історичної справедливості, декларує прагнення народів до порозуміння.

Культурні цінності стали об’єктом уваги світового товариства. Сьогодні вони об’єднують дії політиків, дипломатів, владних структур, вчених, діячів культури і мистецтва, працівників архівів, музеїв, бібліотек — усіх, кому не байдужа доля культури, хто сповнений турботи про збереження й використання заради прогресу і гуманізму власної культурної пам’яті.

У прийнятій Конституції України ідея збереження, повернення культурної спадщини узаконюється до рівня найвищих інтересів держави, стає нормою внутрішнього співжиття і прерогативою дій у сфері зовнішніх інтересів нашої культури.

Отже, повернення та реституція культурних цінностей, що зазнали протизаконної міграції, опинилися за межею їхнього походження, — проблема, поставлена перед нашою державою самим життям, й вирішення її для нас важливе.

21 вересня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Цей документ загальнодержавного значення спрямований на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва у сфері культури, і він є обов’язковим до виконання для усіх фізичних і юридичних осіб, які перебувають чи ведуть свою діяльність по збереженню культурних цінностей на території України.

Четверта стаття Закону регламентує обов’язкове повернення в Україну: а) незаконно вивезених з її території культурних цінностей; б) евакуйованих з території України під час війни та збройних конфліктів і не повернутих назад; в) тимчасово вивезених з території України і не повернутих.

Реституційний дискурс України і Росії у контексті культуротворчої діяльності збільшує простір ініціатив, замінюючи діалектику «пінг-понгової дипломатії», що не спрацьовує на престиж культури. Німецькі архіви Розенберга, Вашингтонські архіви про переміщення культурних цінностей в окупаційних зонах, врешті напівзакриті московські сховища так званого СВАГу (Советская Военная Администрация Германии. — О.Ф.) — це поле для нових напрацювань і над цим треба думати спільно, включати прогностичні плани академічних наукових інституцій, що подекуди перебувають у полоні схоластичних науково-дослідних тем.

Панславістична політика «слов’янського базару» сьогодні не спрацьовує, бо це — мильна бульбашка, з якою грають лицедії-політики. Доки українські культурні цінності перебуватимуть у московських державних сховищах заручниками, а подекуди і «в’язнями війни», доти специфіка «слов’янського базару» виглядатиме облудою і нічого іншого, крім чергової спроби закинути зашморг на шию української культури, не означатиме. Балачки про дружбу і братерство в такому разі нагадують взаємну гостинність журавля і лисиці, де статус гостинності вирішується в кумедний спосіб: журавлю пропонують їсти з тарілки, а лисицю вгощають їжею з довгого глека.

Поведінка московських імперіалістів від політики і культури типу Лужкова—Забеліна—Гризлова відверто агресивна і формує негативний образ українця в російському суспільстві, а в ставленні до української спадщини набуває відверто войовничого характеру. Така поведінка виробляє у кожної здорової людини інстинкт захисту і самозбереження. Вона може бути розрахована на адекватне гасло, яке колись у хвилину запалу виголосив Микола Хвильовий. Виголосив не як тотальне заперечення усього сущого, а як протест проти імперіалізму, базару шовіністів.

Доки житиме хоча б один українець на землі, доти житиме в його пам’яті незламний Тарас Шевченко! Боротьба за свободу народу, землі, культури була провідною в усі часи і епохи для кращих синів і дочок України. Мав мужність Улас Самчук визнати: «І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства» 6. Йшлося Самчукові про те, аби виховати народ з рівня приниженого натовпу, перетворити натовп з сірої, без ідеалів черні у згуртований, свідомий своєї ролі і призначення на рідній землі нарід! Півстоліття минуло з тих пір, а проблема, що її означив У. Самчук, донині жива, і хвилює вона багатьох, і є тверде переконання: чужинці в Україні найменше думали про ідеали українського народу. Вони зводили народ до позиції черні! Найбільше хотілося чужинцям цього! Так само думав Улас Самчук і про гітлерівців, що 1941 р. розпочали війну і хотіли «підбити цю землю і зробити її своєю власністю назавжди. Не рахуючись з населенням, яке тут вже жило віками. І робили вони це з мурашиною невтомністю й послідовністю»7.

Культурну спадщину українців віками вивозили усі загарбники України. Але найбільше пам’яток нашої держави опинилося на Півночі. Тож не випадково сьогодні, як вчора, десятиліття, століття тому, актуальним є питання: коли і чи Москва розлучиться з пограбованою спадщиною, чи поверне її Україні?! Коли вона відважиться на такий крок, щоб стати цивілізованою серед цивілізованих?!

* * *
Рік Віктора Ющенка не був простим, і цього треба було чекати. Бо агонія минулого режиму виснажила країну, а її економіку затиснула у лещата інфляції. Звісна річ, пробуксовувало виробництво, а сільське господарство опинилося на межі виживання з старими технологічними підходами до потреб його інтенсифікації. Землю не обробляли, поля виглядали запущено, як підприємства перед хвилями здичавілої приватизації. Таким чином, рік Ющенка був роком болісних прорахунків, але і роком ствердження, роком сповзання на манівці компромісів і роком твердої ходи за нових умов історичного існування. «Ми обрали справедливість...» — ота січнева присяга Президента Віктора Ющенка перед українським народом на Майдані Незалежності в наступні тижні і місяці першого року президентства не виглядала голою формулою, а вимагала істотного наповнення, аби повага до Закону, мораль, щирість у відносинах стали нормою жит, набули характеру стабільної поведінки громадян, що дорожать своєю Україною та її незалежністю, виборюють у щоденній праці світлу долю й надію.

Рік минув, залишивши марними сподівання, що Закон, створений для усіх, і є єдиним критерієм поведінки в суспільстві, що він — єдиний для усіх, зміцнених громадянською вертикаллю «державної гори» і «державного низу». Як показав минулий рік, «гора», що за роки незалежності, починаючи з благословенства Леоніда Кравчука, сотворила продукт безкарності, розкрадання багатств держави, зневаги Закону та продукт кланових ігрищ у витворені самою «горою» правил нехтування законністю, «гора», що в подобі народного депутатського корпусу девальвувала уяву про те, що перед Законом усі рівні, — цей рік показав також, що для «низу» у багатьох своїх від’ємних життєвих речах він був втратою демократичних основ Помаранчевої революції й Майдану; розкрадання держави не зменшилося, злочинців не було покарано, а нові злочини замовчували; чиновницька бюрократична машина відверто ігнорувала виконання указів Президента, опозиція керувалася не засадами демократичного вдосконалення системи управління, а засадами відвертого, цинічного нехтування основними конституційними правилами життя в державі; збанкрутіле найближче оточення В. Ющенка знову почало з перших днів встановлювати «правила «гори», і для українського народу то було рівнозначне як відмова, скоріше, зрада демократичних завоювань Майдану; найближче оточення, захоплене інтригами і взаємними чварами в стилі шекспірівських драм, відкинуло, по суті, віру в Україну та її народ — і цим себе зганьбило, зневажило, згидило, а в очах народу, усієї української спільноти, нице, захланне, духовно убоге і безкультурне, стало посміховиськом. Президент України В. Ющенко прийняв єдино правильне рішення, хоча в часі дещо запізніле, — мечем демократії розрубав гордіїв вузол інтриг та павутиння свого найближчого кола. Він, Президент, залишився сам, але з народом, а усі колишні соратники з оточення, зрадники демократичних завоювань, марнотратники і безвірники, з’єднані олжею, опинилися знову біля своїх бізнесово-депутатських корит. Фарисеї, які клялися у вірності демократичним інститутам, за всяку ціну прагнули зберегти за собою надані їм «горою» привілеї. Вони не хотіли відірвати своє рильце від корита, і в їхні розрахунки не входила чесна гра: їм йшлося, аби дискредитувати Президента, поставити між ним і народом межу недовір’я, створити в країні таку ситуацію, яка привела б до загострення. Не будемо називати їхніх імен, вони навіть на це не заслуговують, попри власні амбіції і демагогічні заяви колишнього віце-прем’єра Миколи Томенка, що його образили і не дали змоги «реформувати», зруйнувавши, академічну науку (і цим новоявлений Герострат захотів прославитись). Знаний, популярний співак Олег Скрипка влучно зауважив: «Зараз країну намагаються розшматувати, і шанси це зробити як ніколи великі. Я би порадив політикам, від яких залежить майбутнє України, — зберегти державу, тому що йде ідеологічна поляризація нашої країни». Думаю про деяких політиків, скажімо, про Леоніда Кравчука та іже з ним в часи передвиборної кампанії до Верховної Ради в березні 2006 р.: «Як низько Ви опустилися, як оголили своє єство, виставили людям на глум свої особисті інтереси, нагадуючи поведінкою сільських гендлярів. Чи хоч раз подивилися, Леоніде Макаровичу, на себе в дзеркало, коли цинічно виступали перед телевізійними камерами?!».

Не впала віра народу у Президента — вирівнялася у щирих намірах зміцнення соборності й захисту конституційних завоювань. Віра народу є віссю державотворення, і в ній фундаментом зміцнюється переконання, що Віктор Ющенко мусить бути з своїм народом. Відданий демократичним гаслам, ідеям Майдану, він повинен діяти в інтересах України та її народу.

Рік, що минув, не применшив турбот, а подесятерив їх, долучивши нові загальнонародні потреби і завдання зміцнення суверенітету, а також захисту держави від її зовнішніх та внутрішніх ворогів.

Україна в очах світу стала вогнищем демократії й ствердження громадянських свобод. Україна виборола їх на Майдані. Але то є початком великої ходи, то є ознакою оформлення демократичних завоювань у регламентовані Законом загальні дії суспільства. На цьому шляху для кожного знайдеться велика праця й кожному випаде щастя принести себе на користь народу, на вівтар його свободи. Але як мало зроблено! Чи стало легшим життя на селі, чи не стало воно пристанищем для втікачів з-поза України, що руйнують традиції українського села, мораль, розхитують святу віру?! Чи омолодилося наше українське село — основа державності? Чи прийшла в зболіле українське село культура, освіта, чи стала релігія у ньому вістрям духовності?!. Чи поменшало в містах на вулицях безбатьківських дітей, які кинуті напризволяще збайдужілим суспільством, і чи нам, які бачили післявоєнні страждання народу, була властива подібна черствість, чи не ділилися ми усі окрайцем чорного хліба, чи не відчували великої турботи старших про долі нас, маленьких, перед суспільством беззахисних? Чи не перетворилася сьогодні химера споювання нації, здебільшого молоді, горілчаним чадом у чорну потвору — жорстоку систему, якій спокусливо підграває куплена реклама, а нувориші—горілчані магнати наживаються на народній біді, і усе їм сходить з рук? Чи не стала Україна притулком для підозрілих аморальних місіонерів, що навидумували нові культи, релігії, — нові аморальні гульбища цих місіонерів пропагуються безсоромно з афіш нових казино, стриптиз-інсталяцій, численних автоматів для гри, з розпиванням зеленого змія в громадських місцях, на очах в усіх, — чи ця Україна з її багатими народними традиціями довго терпітиме таку наругу над її моральними святощами?!

Втрачені почуття обов’язку, відповідальності, честі, загублений інтерес до праці — основи життя й позитивної діяльності суспільства, не відновлений інтерес до професії робітничої, до місії селянина на нашій землі. Для багатьох місце основної праці стало місцем дозвілля, безкінечного розпивання кави і демонстрацією паління «Кенту», «L& M» чи «Мальборо».

Що чекає нас попереду, і як нам далі жити? Питання такі кінечні і такі далекосяжні. Ми повинні з’єднати наші мозолясті долоні, інтелект, ерудицію, почуття, совість, емоції, віру, молодечий національний запал заради розбудови нашого з вами життя у нашій Україні, на нашій землі. Не впаде ніколи манна з небес, і не прийде жертводаритель на нашу благословенну Україну, бо наше майбутнє щастя — у наших і тільки наших руках, не потечуть нізвідки ріки молока і меду, не прийдуть за помахом чарівної палички достаток, прибуток, добробут. Не наповняться засіки хлібами, якщо в основу нашого з вами життєспілкування не покладемо ідею вільної, розкутої творченосної праці.

Маємо клопоти з внутрішніми недоброзичливцями штибу вітренків, що оплакують депутатські мандати і готові, аби брат пішов на брата. Маємо деструкційні потужні зовнішні чинники в особі офіційної Московитії, що звела політику, культуру, власну ментальність до рівня протистояння з українським демократизмом. Пропагуються через них насильство, агресія, войовничий шовінізм, наші культурні простори заполонюють вульгарні видовища, розпалюються вогнища розбрату, зводяться карткові хатки небилиць про різницю між східними і західними територіями нашої землі, — одне слово, оркестр той самий, і ті самі диригенти «єдіной-нєдєлімой», та сама пісенька на новий лад з речитативами провокацій. Куди вже далі...

Хочемо злагоди, спокою, щастя для усіх, хто живе на нашій землі, прагнемо справедливості, — такою була ментальність українця за усіх часів: він умів сіяти, ходити біля поля і домашньої худобини, вирощував сади, а потім збирав на полі врожай. Таким було життя українське споконвіків — таким має залишитися сьогодні і завтра. Українські робітники вміють працювати на виробництві, українська інтелігенція вміє мислити, а українські бізнесмени спроможні доводити результативність власної потуги. Чому Московитія цього не розуміє й не хоче, аби в європейсько-українському соціумі панували добро і згода? Чому на чистому полі нашої землі розсіваються зерна розбрату з волі московитських керманичів та їхніх прислужників, що продалися за Юдині сріберники?

Помаранчевий присмак не до вподоби Московитії. Що це так, — показав рік, який минув. Ми усі відчуваємо, усі переживаємо, усі задумуємось: Кремль не йде на зближення, Кремль прагне диктатури, Кремль має свої уподобання, наміри його далекі від закличної романтики Майдану. Кремль, омріяний манією всесвітньої гегемони, буде усе робити, аби нас самих посварити, або спровокує сварки інших етносів до України, або ж, з ненависті до ідей Майдану, шукатиме спільників з числа маніфестантів «п’ятої колони», підкидаючи для них великі фінансові ін’єкції.

Політика, культура вільної незалежної України зіткані з любові до усіх народів. Синьо-жовтий прапор нашої держави символізує поетику земного щастя й поетику злету людської думки. На ньому немає людської крові — ані свого народу, ані народів, близьких нам чи віддалених. Помаранчевий Майдан проніс цю шляхетну символіку героїв минулої доби, що поклали своє життя задля незалежності України, через серця молоді, яка довела своє право на красиве життя на рідній нашій землі.
Нам далі розбудовувати Україну — і це окрилює кожного, хто здатен думати!

* * *

Гусениці московських танків трощили усе живе, що було тільки натяком на національну ментальність. Історичну пам’ять жорстоко витравлювали у наші дні розмаїті покручі, а також «герої» тіні меча і револьвера, — так було в Україні.

Ви пам’ятаєте, ви ще не забули, що писали колеги-однодумці, чорноволівці — журналісти у розгорнутому відгуку на смерть Вячеслава Чорновола у березневі дні 1999 р., коли московсько-імперська каральна гільйотина почала закручувати демократичні гайки в Україні: «І все ж мафіозно-кадебістська машина підстерегла Чорновола і підло вбила (читай: новооблицьована кадебістська стара гільйотина. — О.Ф.). Смерть прийшла у вигляді велетенської вантажівки з причепом, що чатувала на його шляху темної ночі з виключеними габаритами і вогнями, нехтуючи будь-якими правилами (читай: була мета у «лицарів» меча і револьвера — вбити речника української свободи і демократії) »8. «Коли було найтяжче Чорноволові, — в часи відлиги? В тюремні сімдесяті—вісімдесяті? Тепер, у незалежній Україні? Напевно, йому ніколи не було легко. Надто зараз. У нинішній, далеко не українській Україні, в нинішньому політикумі, що так хизується своїм «прагматизмом», він залишався осердям чести, правдивої українськости, оборонцем української національної ідеї»9, — оплакували шеф-редактора тижневика «Час» побратими по перу.

…Через три роки кременчуцький опозиційний до влади «Інформаційний бюлетень» передрукує з газети «Незалежність» такі неординарні вбивчо-влучні рядки: «Машина перетнула рух. Той самий Рух, ідею якого Чорновіл виплекав у сталінських таборах і карцерах, наперекір колючому дроту та тортурам… той самий Рух, нині приватизований буцімто соратниками, що зрадили й продали Чорновола за ціну меншу, ніж ті самі тридцять срібників. Ніхто ніколи не повірить у випадковість цієї смерті. Як не повірять у те, що у квартирі народного депутата Вадима Бойка вибухнув телевізор, коли до його рук потрапили документи про швейцарські рахунки високопоставлених осіб. Як ніхто не вірить, що журналіст Петро Шевченко, дізнавшись про методи таємної поліції, покінчив самогубством у глухому турецькому кварталі в Києві. І вбивців не знайдуть справжніх, а не сліпих виконавців, як у справі Бориса Дерев’янка»10.

Не живуть, очевидно, виконавці моторошного вбивства: виконали Каїнове доручення і були приречені. Але вантажівка залишилася, і двигун у неї, можливо, працює досі на стишених обертах.

Кожної миті, кожної години, кожного дня московитська вантажівка типу КАМАЗ готова перетнути Рух і скерована вона проти кожного патріота. Я відчуваю, як чужинські підошви натискують на педалі акселератора, я відчуваю, що чергову жертву засліплюють фари, інстинктивно відчуваю, що крутяться, набирають обертів колеса… Машина ось уже близько … перед усією українською інтелігенцією, перед моїм народом, перед моїми і твоїми дітьми та онуками, які відмежували життя вільне від колоніального… Будьте пильні!

Пам’ятаймо про це щомиті — не забуваймо!

1 Див.: Федорук О. К. Україна і Росія: діалоги у сфері переміщених культурних цінностей // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір. — К., 1998. — С. 97—107.
2 Державний архів Хмельницької області. — Ф. Р-582-С. — Оп. 3. — Спр. 13. — Арк. 6.
3 НАВ УАК. — Спр. 678. — Арк. 60; Цит. за: Макаренко Д. Микола Омелянович Макаренко. — К., 1992. — С. 37.
4 Див. детальніше: Кот С. Українські культурні цінності в Росії // Проблеми повернення в контексті історії та права. — К., 1996. — С. 50—88.
5 Полюшко Г. Кто хранит нательный крест Богдана Хмельницкого // Всеукраинские ведомости. — 1997. — 28 мая.
Згаданий автор Г. Полюшко у 2001 р. видав важливе дослідження на тему реституції: Втрачені скарби лаврського музею. Пошуки і знахідки. — К., 2001. — С. 174.
6 Самчук У. Так, як бачило око і відчувала душа. — К., 1998. — С. 291.
7 Там само. — С. 192—193.
8 Таку державу маємо // Час. — 1999. — 29 берез.
9 Там само.
10 24 грудня Вячеславу Чорноволу було б всього лише — 65 // Інформаційний бюлетень — Кременчук. — 2002. — 26 груд.

До змісту Олександр ФЕДОРУК МОСКОВИТІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ: ПОЛІТИКА … КУЛЬТУРА