Олександр ФЕДОРУК
МОСКОВИТІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ: ПОЛІТИКА … КУЛЬТУРА

НЕ ЗГУБІМО СВОЮ ШАПКУ МОНОМАХА!

Дайте спокій з царською шапкою Мономаха, будьте розважливі і мудрі! Одні: з Москви заберімо шапку Мономаха! Другі: нема там тієї шапки! Треті: шапкою Мономаха Москва приховує свою історичну ницість (король голий!). Четверті: ось в Ярославлі поставили пам’ятник київському князеві Ярославові Мудрому. П’яті (для підсилення): іще хай ставлять генералам Вашингтону, Болівару, Свободі, Тіто, князю Понятовському, Дубчеку (якому кадебісти вибивали зуби 1968 р. в Ужгороді для увічнення в Празі ідеї більшовицької державності). Поставимо на московських просторах монументи: вони — усі з легалізованих російських «революційно-демократичних» рухів!

То котра шапка Мономаха наша? Великодержавна, імперська, народам ненависна, загарбницька, злодійська, з двоголовим орлом — від Атлантики до Тихого і від Льодовитого до Індійського? Яка та шапка? Що Шевченка скувала на десять каторжних літ? Що мучила Грабовського? Що «ствердила» під «захистом» автоматів НКВС повоєнний «духовний» собор, викатрупила дощенту усю українську духовну еліту, замучила усіх екзархів, осквернила, розікрала усі духовні святині, реліквії, оголила церкви, з соборів влаштувала стайні, комори, стодоли, а господарів села винищила, натомість «вивела» гени люмпена, зомбі? Що сатанинською мітлою вимела найдостойніші людські уявлення про честь, рід, порядок, цноту, звела волю особистості до чуття колективного, а почуття родини підмінила смердом соціуму, вірою у вселенську комуну?!

Одну релігію викорчувала — іншу «релігію» змайструвала через «інтелекти» недоумків, підлих аморальних дурисвітів, покручів, вихрестів, пройдисвітів, злодіїв, вбивць, різномастих Клюєвих, Прутиків, Павловських, Гельманів, Сургучових, Олександрів Даниловичів, Засух, Бакаїв, Бодуланів, Тигіпків, Медведчуків, Колесникових, душогубів, психопатів, вивела лінію вбивства особистості до почуття колективної «моралі». Цькувала усю українську еліту упродовж ХХ ст. — згноїла її, напилася невинною крівцею в концтаборах, вигубила в психушках, вистріляла прицільно в катівнях НКВС.

Де ця знакова шапка? Якою, «прикриваючись», тягнули на північ з півдня усе — мудрих людей, красивих дівчат; архіви — історичну пам’ять; духовні джерела — церковні письмена, музейні цінності; реліквії історичної слави — козацькі клейноди; возами — пшеницю, мед, олію, ягоди, масло, молоко, м’ясо, цукор, шкури, хутро, сіль; школи — з півдня на північ, найвидатніші достойники, найінтелігентніші з-поміж таких самих — усе летіло на північ, «зліталося» за велінням царя, російського патріархату та імперсько-жандармського кулака.

І в ім’я «шапки Мономаха» — чорними круками Соловки, Воркута, Магадан, Біломорканал, красноярські джунглі, іркутські прерії, мордовські «пляжі», дніпропетровські цирульні, в ім’я імперії — облуда, підлість, масові і «тихі» замовні вбивства. В ім’я цієї клятої сатанинської імперії велися війни в Кореї, Китаї, на Кубі, в Анголі, Чилі, в Афганістані, Ірані, Югославії, Чечні!

В ім’я «шапки Мономаха» світ раптово перевернувся: диявол заіржав і, згорнувши чорну землю, у подобі імперської «шапки Мономаха», скажімо, Петра І, Катерини ІІ, Сталіна, посягнув на світ — на його свободу, демократію, право на вільне життя, на зоряний світанок і тихий вечір, на зораний лан і затишні поля, на зібране збіжжя і молодість Стуса, на пісню Івасюка і карпатські ліси, на чорнобильську ікону і шахтарську працю, на офіцерський гонор, на жіночу честь, на материнську ласку, на дідівську повагу, на сторінку з Біблії, на рядок з Куліша, Чайковського, Чупринки, на тихі сльози Софії Налепинської-Бойчук; він зродив байдужість, рабськість, сліпу покору.

В ім’я імперської «шапки Мономаха» підсипали Ющенкові діоксин, а при тім знайшлися кілери—шугаї-москвітіни, що отримали завдання Ющенка вбити. А чи не хотіли до того Юлію Тимошенко згноїти в тюрмі? Терор!
На тій самодержавній «шапці Мономаха» витівки Талейрана чи Нерона виглядають, у порівнянні з кремлівськими іграми, невинною забавою, молодечою звитягою, відчайдушною бравадою: чи снилося Талейранові, а далі усім його послідовникам, сукупно з Кортесами, Торквемедами, чи наснилася їм усім з китайськими мандаринами сукупно жахливо потворна містерія кремлівського бестіарію?!

Що то за таємнича «шапка Мономаха», коли сотні тисяч вирізувалися під корінь, коли мільйони винищувались заради прийдешнього люмпену — осла без роду та імені, безбатченка і вселенського зайди, коли дитя привчали відректися від мами, а маму перетворювали у кремлівську відьму? Що то за «шапка», під якою не було голови, а в тілі не було серця, а з серця майстрували поліцейські підошви?! На якому гвіздку царсько-більшовицьких катівень висіла та «шапка»? На тому, що цар Петро I розпинав Христа, чи п’яний Синод програв у карти бібліотеку Києво-Могилянської академії? На якому в Оренбурзі прогримів залп чи в Парижі 25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель хряснули револьверні постріли? На тому гвіздку, де розіп’яли варшавське повстання, будапештську революцію чи вибілили до асфальтової чистоти новоросійських бунтарів? Чи вивели на чисту воду наскрізь прогниле російське самодержавство, а опісля — його чекістсько-безсмертних копачів з боннівсько-симбірськими «апостолами»?

Де оті «цвяхи» — реліквії сатанинства, людиноненависництва, тиранії, кровожерства, жадоби війн, національного розбрату, релігійного політиканства — в Грановитих палатах, у патріарших покоях, у підводних човнах, що чумакують по світах, або в мармурових стінах сочинських дач, на Курильських островах, у памірських ущелинах, в закарпатських закапелках, придністровських плавнях, у таврійських степах, білоруських борах, болгарських, угорських виноградниках, фінських заповідниках? Ясно, що нема їх у гданських штольнях, у «берлінських мурах», нема їх на майданах швейцарської федерації чи скандинавської демократії — нема в цих благословенних краях місць для гвіздків сатанинської психології й плебейсько-злидарської філософії — й не буде ніколи!

Даємо волю імперській «шапці Мономаха» бурлакувати по світу — в Севастополі осіла задрипаним флотом, у Парижі і Києві — розвідувальними гніздами з Луб’янки, у Варшаві — братерством по крові (згадаймо 1798, 1830, 1863 рр.!), у мусульманському наївно-цнотливому світі — жаданням миру, в будистській сіамській оазі — спрагою реконструювати мораль на кремлівський кшталт; бурлакує, бешкетує по материках і світах, з півночі до півдня, із сходу до заходу псевдошапка, освячена захмелілою чиновницько-ортодоксальною братією мораль зверхности, расизму, зневаги, вищости, підлости під екуменічною вивіскою «рівність, братерство, любов!» І це є нині — кремлівське псевдохристиянство, псевдоправославіє: вчора — марксизм-ленінізм, позавчора — самодержавність! Триєдиність облуди, зла, неправди — кремлівська біблія ХХ століття!

Гуляє демократичними, анархічно-сепаратистськими полями здевальвована і звищена у продажній ницості кремлівських інтриг «шапка Мономаха»! Росте вона з підлості, ворожості, неслави самодержавної, крила їй змощували фарисейські кличі до насильного возз’єднання, до братерського душегубства, до замовного вбивства, до рабської покори здевальвованих ковбасників; пихою про захист співвітчизників вона облаштовує свої покої в завойованих світлицях, стверджуючи право бути господарем у чужій хаті; днює-ночує вона в цій хаті, що стала їй рідною, дорогою, близькою: «Это — моя Родина!» — й цей клич її чули, гинучи в сибірських катівнях, стражденні господарі цих домівок, приречені на смерть отими кремлівськими зайдами.

Людське життя — собаче життя, якщо воно — з імперською краденою «шапкою Мономаха»! Що чорне — біле: біле-біле! Що сіре — ясне: світле-світле! Що кров — водиця: напитися, напитися! Через братовбивчі війни, голодомори, штучну міграцію, банкрутство, забудькуватість, плебейство, через недовіру, шпигунство, ошуканство, доноси, наклепи, через брехню і шахрайство, зверхність одних і підлабузництво інших, холодний страх і розлічену кару, через лінію, що ділила запілля людей і трибуни нелюдів, через пристосуванство і надію принести себе на вівтар суспільної користі, через віру, що це є міра спротиву, що втеча на край землі — це теж молитва покори, — через усі можливі і неможливі людські муки-плачі пролягли краї імперської шапки з її кривавими руками!

Від карателів вчорашніх — есера Муравйова, Денікіна, душогубів Кагановича, Балицького, Постишева, до кандидатів у карателі нинішніх, придуркуватих Іванів — Лужкова, Забеліна — від усіх їх, вчорашніх, сучасних і завтрашніх, що хижими круками злітають в Україну, сірими вовками виють на українське зоряне небо, діставалося київській «шапці Мономаха». І «свої» бакаї з медведчуками цупили теж немало. Не мали, мабуть, усі вони матерів — пили змалку вовче молоко і споживали отруйне м’ясо з гадів, випещували в собі ненависть до сусідів, кивали пальчиком перед усім світом, що Москва править бал: стукнеться у зореносній — здригнеться у золотоглавому.

Біснуватий фюрер, що мав непомірні апетити до чужих земель і народів, став для московських «апостолів» іконою. Чи не в нього навчилися облуді і лицемірству? Який там bon ton, які там манери, який до біса гуманізм — геть з вашими інтелігентно-європейськими демократичними вихилясами! — це правило московських ведмедів лужкових та іже з ними, які, немовби лободи об’їлися, безцеремонно поводяться не лише у власному домі, а й в домі сусіда. Молю Бога, аби не прийшов час, коли Європа нарешті відчує, збагне, зрозуміє наслідки стилю безцеремонного диригування в московській оркестровій клініці. Біснуватий фюрер, що мріяв про вселенське панування, знайшов серед московських «апостолів» гідних трубадурів «Майн камф», що є зразком нехтування законами людського мирного співжиття.

Але свята дитяча наївність гадати, що захист ідей «Майн камф» має відкритий характер, скажімо, освячений дідівськими звичаями «іду на ви…». Ні, він облесливо підступний, він — з жалом трутизни і прихованої ненависті, закомплексованої зверхньої погорди, нахабно-простацької бравади; в цій балаганно-тандентній методиці ви почуєте фальшиві ноти тих, для кого професією стало «мочіть ліцо в сортірє», мовляв, захищаються традиційно інтереси росіян. Де захищаються, спитаю ще раз, — в Абхазії? Осетії? Придністров’ї? Мукачевому? Сіверськодонці? — аби відчути увесь жах потворно-пекельного імперського цинізму. Під гусеницями танків у Вільнюсі чи у підривній гусарсько-вишколеній «асамблеї» з синіми чекістськими погонами — в ім’я українського розбрату, деморалізації, релігійної політизації України. На полях Катині це було? Чи в Хорватії, в Кабулі?

А що робиться в рідній хаті кремлівського Ведмедя, де у горі, нужді, безгрошів’ї лічать холодні дні обкрадені ним росіяни?! На тому Сахаліні, в Петропавловську-Камчатському, в Уссурійському краї, на кордоні з Китаєм?! Які квіточки ростуть у Нальчику, в Кабардино-Балкарії, Дагестані, — увесь Кавказ піднімається з колін?!

Корчиться-гине, відгниває, струпами обростає тіло останньої імперії Зла, «добро, процвітання» якої трималося на кривдах і зневазі народів, на неповазі до сусідів, і ця імперія — не якісь там британська, французька, що тихо сконали. О, ця імперія ще багато нашкодить людям, ще багато зла, братовбивств од неї слід чекати! Ще хапається за крадену київську шапку Мономаха, ще лютим голодним звіром зазирає в багаті поля півдня України, сотворює нові небилиці про своє месіанство та історичне призначення (чи не морити людей далі голодом, гнати юнаків на нові війни і гноїти прийшлі покоління у нових концтаборах?!), насаджуючи зажерливу зледачіло-пожадливу деморалізовану церковну братію з Півночі по землях їй неналежних, ту братію, яка найперше забула про Бога і Слово його і яка кинулася з амвонів у політику, несе заповіти розбрату і зневаги серед українства та й самої України. Ця братія звела кубельце п’ятої колони в святій Києво-Печерській лаврі, організовуючи політичні демонстрації вулицями Києва, заполітизовані хресні ходи до Верховної Ради України, розпродуючи в книгарнях антиукраїнські, антидержавні книжечки авторів типу князя Волконського; ця братія не молиться Богові, а повчає, кого з політиків любити, а кого ненавидіти, ця братія досі розпросторює прокляття Синоду над образом мученика Івана Мазепи — лицаря самодержавної України, врешті, ця братія забула про узвичаєні конституційні норми, що церква має бути відокремлена від держави. Бо Церква — воістину Храм Божий, найсвятіше місце, де стражденний у молитвах шукає прихистку. Не такою стала нинішня Церква: ченці лаври їдять ікру астраханську, оленятину із заповідних місць, п’ють вина, горілки, меди заморські, їдять солодкі, мариновані, присмажені, приперчені страви, яких не міг уявити Котляревський в «Енеїді»; од бенкетів столи тріщать, сплелися на бенкетах владних світу цього діяння владик і мирян — колишніх партійних, комсомольських бонз, енкаведистів, блатних, що носять золоті і діамантові хрестики на грудях, — розпусна церковна влада поріднилася з розпусною злочинною владою мирською. Що сказав би про таких ченців чистий богочинець Іван Вишенський?!

Що є «піснею пісень» Московського патріархату стосовно сучасної України? Ненависть до неї, зловтіха над її сучасними негараздами, співпраця з усіма спецслужбами, що працюють на дестабілізацію громадянського спокою, а відтак — на повалення конституційних засад сучасної незалежної України. З волі патріарха Алексія ІІ — у минулому відданого прислужника КДБ — ведеться непристойне втручання церкви у діяння мирські. Моральне падіння духовенства патріархату Москви явне в наш час, тому що у його програмах вартісні моральні критерії замінено меркантильно прагматичними, а слугування найвищій ціннісній Ідеї зведено до гріховного політиканства на догоду провідникам політичного бруду.

Безсоромні, гріховні, богопротивні діяння української православної церкви Московського патріархату у дні—тижні президентських виборів навертали паству на злу дорогу, до лукавої людини і крутійства злого. Підкуплене найвище духівництво знехтувало чистотою Церкви… і потонуло в гріхах брехні, звідки нема вороття. Не в іменах боговідступників — протомосковських екзархів суть — вони продалися за гроші Кремля, як їхні попередники у повоєнні роки ХХ ст., тому імена їх богонечестиві. А суть у тому, що Кремль розпоряджається волею і діяннями Московського патріархату, для якого Україна — найбагатша, найщедріша житниця, а його нікчемні слуги на українській землі у подобі митрополитів Агафангела, Іларіона, Пантелеймона та іже з ними блаженств є відкриті «дипломатичні паспорти» зневаження Конституції України, а також норм церковного Переказу. І правдиво сказано, що «у боротьбі з режимом Кучми—Януковича українське суспільство стало на шлях очищення й преображення, тоді як церква Московського патріархату невиправно забруднилася в кримінальних оборудках цього режиму»1. Чи не суть їх високопреосвященств, преосвященств, блаженств числами-чисел рясною гілкою «п’ятої колони» на нашій землі?

Інструментом насильницької дії імперії став Божий дім — це окремий вислід московитської наймоторошнішої, найжахливішої імперії з усіх, що існували на землі; на крові і кривді вона була замішана…

Помаранчеві надії, віра в демократію, свободу, ненависть до кланової олігархії з Банківської з ненависними усьому народові України Кучмою—Медведчуком—Бакаєм, — ця помаранчева молодість київського Майдану, як перед тим революція троянд любої серцю українця Грузії, викликала шалений опір, скажену лють конаючої імперії. І тут Путін, згадавши колишнє професійне ремесло рицаря кинджала і револьвера, одягнувши полковницькі погони офіцера КДБ, дав усім зрозуміти, хто він є насправді і яке його справжнє обличчя без маски, без лукавої, завжди хижої посмішки — імпровізатора терористичної культури (чи не були ісламські терористи вишколені кремлівською професурою?), організатора нечуваної брехні, що в одну мить за помахом чарівної палички зарясніла на сторінках усієї московської жовтої преси, жовчною трутизною полилася з екранів телевізорів — зомбаторів мислення примітивного ґатунку, потекла соками олжі з радіоефіру… Це була нечувана за перекрученням фактів, подій, настроїв трансформація імперською психологією Помаранчевої революції, такої весняної, чистої в пекельно морозні київські листопадово-грудневі дні, коли цілий світ на власні очі, окрім Путіна, побачив, що Україна прагне справжньої європейської демократії. Це були потоки весняної води, що прорвали кригу кланової облуди.

Вийшла на помаранчевий Майдан еліта нації — професура, уся студентська молодь, без винятку, з усіх вузів України, вийшли на майдан школярі з піснями, з радістю молодого життя і дали ковток свіжого повітря усьому Народові. Це не був помаранчевий путч, панове Путін, Янукович, ви цього донині не збагнули, і життя Вас нічому не навчило! Майдан з Хрещатиком, усіма помаранчевими наметами біля Кабміну, Адміністрації Президента стали театром вільного демократичного життя — цвітом нової культури, прообразом майбутніх п’єс, музичних симфоній, театралізованих сцен, кінофільмів, асамблей, інсталяцій, осередками гумору, сатири, фольклору.

Революційні троянди Грузії дали людям надію — помаранчеві кольори України подарували людям любов і весну.

Помаранчевий листопадово-грудневий мороз України оздоровив повітря Східної Європи. Студентська молодь покликала до життя парламентські реформи, дала поштовх для зближення України з Європою. Французи, німці, англійці, поляки були з нами — усі народи Європи. Україна тисячоліттями мріяла бути з вами! Помаранчеві її прапори возз’єдналися з вашими національними прапорами!

В останні роки відносини між Росією та Україною не були простими, всупереч прагненням України до дружби з російським народом, були ці відносини оперезані «камазами» Тузли. І то — правда, як після дня наступає ніч. Усе в руках… путінських. Непрості це долоні: потиснеш дружню руку — заболить палець на власній руці.

Аналітики роблять серйозні висновки про результати «помаранчевої революції», прогнозують завдання, які вона поставить перед державою, насамперед скеровані на «оновлення держави», — аналітики прогнозують створення оздоровленого каркасу усіх гілок влади.

Роздумуючи над уроками революції, народний депутат України Олександр Карпов означує основні підсумки, які визначають діяльність держави: «Перший і головний підсумок: сьогодні очевидно, що Україна (суспільство, народ, нація) стали якісно іншими. Те, що вважалося деклараціями, затертими штампами — цінності демократії, громадянського суспільства, свободи, — одержало нове, реальне звучання.

Другий: події листопада-грудня цього року каталізували процеси формування української політичної нації. Крім того, було зруйновано стереотипи, що насаджувалися, і міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію.

Третій (дуже важливий у стратегічній перспективі проміжний підсумок): дано імпульс переструктуруванню політичного поля і зміни формату політичного процесу»2. Аналітики розважливо і аргументовано закладають підмуровок для оновлення України. З цим не можна не погодитись. Але підсумок, що «собака не спить і не дрімає», закликає суспільство до пильності проти реакціонерів усілякого ґатунку — як російських, так і українсько-олігархічних, що підживлюватимуть тему розколу України…
Етнічна російська карта в Україні буде випробовуватися майстрами опозиції та «п’ятої колони». Антиукраїнські настрої на популістському асфальті уже не перший рік стали показовими, і час від часу до цього вогню підкладатимуть поліна нових провокацій.

Показовим був біг-борд «Бей хохлов, спасай Россию», розгорнутий на стадіоні в Лужниках під час вирішального матчу команд України і Росії за вихід до дальшої боротьби в європейському турнірі 1999 р., — транспарант, що акумулював зверхнє, хамське ставлення люмпенізованої Москви до Києва, що має історично традиційне підґрунтя. І поруч з вигуками «сало», «хахлы» біг-борд доповнював, налаштовував на «теплу атмосферу відносин», провокованих Москвою.

...Її ніхто від нас генетично не забере. Не замінити її, не перефарбувати. Вона своя, наша київська рідна шапка Мономаха. Дорога нам своєю історичною пам’яттю про слов’янський і неслов’янський половецький люд на просторах нашої землі, сучасної України. Вона несе пам’ять про київське святе Хрещення, про святих Володимира і Ольгу, про Святослава, Андрія Первозванного, Петра Могилу, Іова Борецького, Памву Беринду, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу; вона дорога нам — як сутність карпатських гір, поліських заплав, сутність Дніпра і Чорного моря, як запах степового полину і трав на полонинах; вона свята нам убієнними, розстріляними, закатованими, замученими, похованими в сибірській мерзлій землі, свята відродженими і ще не відродженими храмами; вона дорога нам легендарним воїнством і його лицарями; вона дорога нам українською інтелігенцією, робітниками, українським селом і хутором; вона є з нами, доки живуть мої друзі у Горлівці, Донецьку, Маріуполі, Одесі, Чаплинці, Херсоні, Миколаєві, Севастополі, — доки живуть мої дорогі друзі по усій Україні од краю до краю, від села до села і од міста до міста, і усім їм, любим серцю моєму, я бажаю добра, бо вони несуть-бережуть рідну нам шапку Мономаха. А потім, після усіх нас, прийдуть нові друзі нових друзів, і з усіма ними буде українська шапка Мономаха — шапка однієї матері — України.

Своя, наша, київська шапка Мономаха була на голові Петлюри і Коновальця, Василя Стуса і Алли Горської, Вячеслава Чорновола і Євгена Гуцала, Валерія Марченка і Олекси Тихого, Георгія Ґонґадзе і Бориса Дерев’янка — була вона на голові безневинно убієнних у Биківні і Дем’яновому Лазу, у Вінниці, Львові, Харкові, Тернополі, Хмельницькому, у концтаборах Мордовії і Магадана… на голові Леся Курбаса і Григорія Косинки, Михайла Бойчука, Миколи Зерова і Сергія Єфремова була ця наша святиня — як заповіт князів берегти єдність рідної землі. Нині вона на голові Президента України Віктора Ющенка!

Ця шапка допомогла нам вистояти в лихій війні з фашистами, допомагала засівати поля пшеницею і відбудовувати шахти Донбасу в 1947 р., як це робив мій батько, в штольні по коліна у воді, зводити нові металургійні велетні-заводи, фабрики… Вона є оздобою разом з архангелом Михаїлом золотоголового Києва — його архітектурно-будівельних перлин, проспектів, майданів, його невимовної міської краси, що поставила сучасний Київ на один щабель з найкрасивішими столицями Європи.
Вона була оздобою помаранчевого київського Майдану, і в її сяєві діамантів молода Україна послала своїм побратимам і посестрам усіх земель сердечні волевиявлення дружби, довір’я, наставлення творити добро, незалежно від місця призначення — на Єлисейських полях, на Унтер дер Лінден, Тайм-сквері чи П’ятій авеню.

Вітаю тебе, моя плането! Бережімо себе од самих себе, з нами помаранчеві квіти! Хай розвиваються над планетою фани любові до ближнього, до природи, фани милосердя в дусі матінки Терези. То — заповіти, заклики, мрії, сновидіння, неспокій і велика людяність київської шапки Мономаха! То є заповіт великого київського князя Володимира Мономаха нам, через тисячоліття чуємо його голос — берегти єдність рідної землі, не дати її на поталу медведчукам, бакаям.

Один з українських мистецьких журналів — «Музейний провулок» у радісних тонах одним з перших сприйняв барви Майдану, уже в грудневому номері 2004 р. означивши: «Ми разом і нас не подолати!». Словом солідарності Майдан підтримав (двічі сюди приїжджаючи) Лех Валенса, закликав українців не зупинятися на півдорозі до Свободи «батько оксамитової революції» з Чехії Вацлав Гавел (із помаранчевим бантом на лацкані піджака), свою віру в нашу перемогу екстраполювали нам великі люди світу — Папа Римський Іоан Павло II, рок-виконавці Стінг, Джо Коккер та Юрій Шевчук, футболіст Франц Беккенбауер, боксери Клички, лідери провідних країн світу. «Україна зруйнувала другу берлінську cтіну», — констатував натхненник першого руйнування стіни — залізної завіси Михайло Горбачов. На свої засідання депутати Європарламенту приходили з атрибутами помаранчевого кольору… 3.

Київська — з Князівського часового простору — шапка Мономаха таїть зерна християнства, любові до ближнього, пошанівок дітей до батьків. Цю шапку відстоювали в борінні шістдесятники. Їх жорстоко карала система. У листах вони намагалися розповісти правду жахливого буття. Треба було ці листи зберегти для історії. І це робили безстрашно сміливі патріоти! Ось що згадував видатний правозахисник Семен Глузман, ділячись з автором цих рядків спогадами (від 10 травня 1994 р.): «Там, в пакунках — листи до мене колишніх зеків. Повинен пояснити: я зовсім не тому передавав таємно через кордони ті пакунки, щоб зберегти листи Світличного, Стуса, Марченка... Не про них я тоді думав. Ті, відомі світові зеки вже тоді мали своє «особисте обличчя», їх знав вільний світ, знав їхню творчість, їхні думки... Вони, навіть мертві, вже залишились виразними в Історії.

Думав я про інших. Про невідомих світові солдатів сумління, не дуже обізнаних в книжках, старих в’язнів з визвольних рухів (чи з опору, так воно точніше) України і Прибалтики. Від них залишились лише ці листи. Більш нічого. Зовсім нічого. Від моїх табірних друзів і вчителів.
А я чекав нового арешту. Останнього. І разом зі мною мали забрати їх. Назавжди. Я чекав арешту. Тому я відвіз всі ті листи, фотографії, поштівки до Олени Боннер, а вона передала їх далі...

У цих листах — історія. Не академічна, жива історія. Вона розмовляє!»4.
У цих листах, сміємо думати, живе також історія про нашу київську князівську шапку Володимира Мономаха. Хто боровся за вільну незалежну Україну — той боровся за правду про шапку Мономаха. У Москві мають підробку і нею гендлюють. Най, живу історію не прогендлюєш. Тому київська шапка Володимира Мономаха — цінна реліквія, яку не змогла привласнити Москва разом з козацькими клейнодами, видатними пам’ятками України-Русі, символами української державності, Києвом, запорозькою Хортицею, Батурином, Конотопом, Крутами.

Своя, наша київська шапка Мономаха — на головах братів Кличків, які донесли блиск переможних нью-йоркських вогнів до київського Майдану, які уславили своїми величними перемогами Україну, які ген-ген тую нашу славу пронесли через народи і які одягли помаранчеві знаки в ім’я Свободи і Народу, об’єднавши ці два величні поняття — Свобода і Народ з величним ім’ям Кличко.

Ющенко кинув на Майдані у листопадові дні гасло: «Клич-ко! Клич-ко!» — і помаранчевий майдан з любов’ю ладен був нести на раменах своїх улюблених героїв. Хрещатик помаранчевий зачаровано скандував «Клич-ко!», і луна про їхній мужній громадянський вибір, патріотичний чин сколихнула молодечі серця, згуртувала, зібрала, спружинила усіх біля сталевого символу Кличків, додала Україні сили, відваги, мужності, жадання стояти непорушно!

Чи збагнув це з висоти свого росту Путін? Чи зрозумів тоді цю настроєву велич Янукович, який відважився йти кандидатом у президенти після того, коли велетенський проіржавілий механізм кучмогонства поставив фальшиву карту на його ім’я?

Чи усвідомив Кучма, скільки біди натворив, який гріх взяв на душу, свідомо розколовши Народ на східняків і західняків, в ту фатальну мить, коли з медведчуками почав азартно грати в покер на Януковича? Від міністра до голови сільської ради — усі, хто був залежний від бюджетних грошей, отримали жорсткі накази і побачили воднораз перед своїми носами януковичівські бандитські кулаки: стояти міцно за Януковича!
Провина Сергія Тигіпка, начальника штабу команди Януковича, тодішнього президента Національного банку України не має і не матиме історичного виправдання — безмір бюджетних грошей пішов не в економіку для добробуту людей, ті гроші були вилучені з внутрішнього ринку, полетіли мішками в бездонне море кучмозрадництва. Повинен відповісти Тигіпко за свою зраду народу України!

Славетна шапка Мономаха — на юних головах чарівної Руслани, Святослава Вакарчука, Марії Бурмаки, Альони Вінницької, Олександра Пономарьова, Тараса Петриненка, Олега Скрипки, групи «Тартак»! Ми захоплені вашими голосами, бо ви, запалені сяєвом свободи, несете нову, направду модерну музичну культуру, бо ви є нашими улюбленими хлопцями і дівчатами, бо за те, що ви такі є, а не інші, ми вас шануємо і любимо.
Будьмо!..
Так!..

Будьте з нами наші рок, брейк-данс, хіп-хоп, реп, будьте во стократ у кожній дискотеці і пройдіться — переможною ходою — до столичного палацу «Україна» (де той месія, який вижене приїжджих гендлярів зі столичної концертної зали?).

…Ви, перелітні птахи-круки шоу бізнесу, що злітаєтеся з Москви до палацу «Україна», що воронням кружляєте над українськими філармоніями, музичними клубами, театрами — теж дотягнутися хочете до шапки Мономаха? Не про вас нині мова, наші українські друзі Малинін, Розенбаум, дискотека «Аварія», групи «Smesh», «Машина времени», ми вас любимо і шануємо, ми вас кликали: ходіть з нами, на помаранчевий Майдан і наші помаранчеві надії повезіть до Москви!

Леонідові Кучмі не до вподоби були наші смаки — біля нього сплело гніздо своє коло шоуменів: Ян Табачник, Йосип Кобзон… — йому підспівували і йому награвали.

Вакханалії московських шоу-зірок, що стали екстраспеціалістами фонограмного муляжу на українській естрадовій рок-сцені, — від мафіозно-протомосковського Йосипа Кобзона до різних гастрольних шоу-псевдозірок, скандальні історії, пов’язані з їхнім аморальним життям, яке смакує на усі лади, облизуючись, хутірна преса промосковської України, — це тема, що заслуговує на окрему тривожну розмову. Названі рубіново-кремлівські «зірки» почувають себе в Україні, як у своїй хаті: вони мільйонами готівкою вивозять за кордон наші з вами напрацьовані гроші, з податком сукупно, а за відплату пропонують ерзаци паскудних мелодій й пластикові квазіпісні шоу-програми.

Старше покоління України пам’ятає Йосипа Кобзона як активного пропагандиста радянського способу життя, совкового баритона, що обслуговував, вилизував, як кіт язиком, найбільші партійні кола. У роки незалежності України ура-комсомольському форсайду полюбилися пісеньки штибу: «Спасай Росію», що несуть отруйні жала «єдіной і нєдєлімой». Кобзона можна побачити в Чернівцях, де він видає себе за патріота єврейської громади, у Луганську, де підсолоджує московський хміль, або в Донецьку, Києві, Харкові, Одесі — скрізь, де є нагода зі сцени проплямкати лужковсько-вицвіле «ето било общеє наше».

Йосип Кобзон належить, звісно, до найбагатшої чиновної еліти Москви. До того захмеліла голова у поп-комсомольського форсайта, що він пішов у велику політику. З якою метою? «Спасать» Росію? — де там, лічити срібляники, зароблені безсоромним робом в одуреній ним Україні, розкручувати «солодкий медогін» про колишній совковий рай і щасливе «братерство» совкових людей. Де треба — пустить нещиру сльозу про матушку Москву, «поцілує» піднесений на рушнику український коровай, підніме з «ніжною любов’ю» хижака українську дитину на руки, де треба і де не треба Кобзон вихваляє «рай», який дорого коштував Україні, з ностальгією згадуючи «добрі часи» брежнєвської доби…

Зло від московського «отстоя» 5 потрійне: воно несе нещиру тональність, оспівує хижацький розбрат, прославляє розбещеність, розпусту, ниці «блатниє» інстинкти. Перелітний московський «отстой» — попса, розбещена на низьких смаках і такій самій безкультурності, є носієм етики «слов’янського базару» з форсуванням московських шовіністичних політиканських апетитів. Ця попса породила базарне мислення й виступає носієм офіційної панслов’янської культури. Комусь те вигідно, комусь воно потрібне?! За це агітують, цією ерзацкультурою освячують неофітів на шовінізм, — одне слово, московська попса є офіційним носієм диктатного волевиявлення.

На противагу шовіністичній попсі розвивався в запіллі андеґраунд. Найбільшим речником його у Росії, на усьому пострадянському просторі виступав Володимир Висоцький, що в силу прикрих обставин швидко зійшов з кону життя. Але він пролетів зіркою, і слід від його пісень донині сяючий. Утім, однак, не для кремлівських бонз…

Андеґраунд — зона вільної творчої дії — як індивідуально-незалежне явище з’єднав Москву, Київ, культурні полюси Захід—Схід на засадах неприйняття офіційних доктрин і постулатів у літературі та мистецтві. В Україні боролися за свободу творчості Алла Горська і Опанас Заливаха, Борис Плаксюк і Володимир Маринюк, Іван Остафійчук і Василь Басанець. Сьогодні київський, а вчора ленінградський художник Феодосій Гуменюк мав однодумців серед нонконформістів Москви, Ленінграда, які через творчість поширювали істинну віру, знання, переконання. Редакція московського журналу «Знамя» присвятила цій проблемі немало місця в рубриці «Андегранд вчера и сегодня», бо виявлено велике число тлумачень того напряму літератури і мистецтва, який був опозиційний до офіційно низькопоклонної московської імперіалістичної культури 6.

Андеґраунд в особах Василя Стуса чи Алли Горської, Олекси Тихого, Валерія Марченка, Опанаса Заливахи, Карла Звіринського, Віталія Сазонова, Вадима Синельникова та інших був небезпечний для московської Системи, бо в його первнях виврунювали зерна української національної ідеї, соборництва держави, нації, він синтезував протест проти наступальної колоніально-імперіалістичної індустрії у так званій соцреалістичній літературі й мистецтві.

Система донині живуча і не визнає андеґраунду. Майдан наприкінці 2004 р. став осердям усної, пісенної народної творчості, осердям фольклорного розмаїття. Тут народжувалися анекдоти, карикатури, усні оповіді, велемовні гасла, музика бардів, поетичні екзерсиси… З усієї України з’їжджалися народні таланти, поміж наметів аматори-поети читали сатиричну поезію, анонімні автори розклеювали вірші на стінах будинків.
Пересварилися, програючи вибори, Кучма з Януковичем — не поділили влади, грошей… по-їхньому, на щастя, не вийшло, бо народ виявив свою далекоглядну волю: «бандиту — ні!». Я уявляв собі в ці хвилини кислі міни основних диригентів офіційної Москви і Києва…

Фольклорні рядки Помаранчевої революції уже стали історичними сторінками словесної народної творчості — це сотні тисяч правдивих сторінок… Якими знеславленими, зганьбленими, недалекоглядними в своєму шулерстві виглядали тоді, наприкінці 2004 року, два основні — московський і київський — зачинателі брудної передвиборної гри. Називаємо їхні імена — Путін і Кучма!

1 Зінченко А. Чадне кадило, або як московська патріярхія «не втручається» в політику // Українське Слово. — 2005. — 9—15.02. — С. 7.
2 Карпов О. Рушійні сили «помаранчевої революції» (роздуми на полях) // Голос України. — 28 грудня 2005 р.
3 Климчук О. Колір честі — помаранч // Музейний провулок. — 2004. — № 2. — С. 4.
4 Лист Семена Гузмана до автора від 10 травня 1994 р.
5 «Отстой» — молодіжне поняття примітивної естрадної музики.
6 Андегранд вчера и сегодня // Знамя. — 1998. — № 6. — С. 172—199.

До змісту Олександр ФЕДОРУК МОСКОВИТІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ: ПОЛІТИКА … КУЛЬТУРА