 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Олександр ФЕДОРУК
ТРОХИ МОСКОВСЬКОГО ПРО МОСКВУ В опублікованих Я. Гордіним документах російського генералітету від 1840 р. аналізуються і коментуються спроби тодішньої військової адміністрації царату врегулювати шляхом насильницьких переселень і розселень відносини кавказьких племен, які боролися за свою свободу. Завойований край, його облаштування поставили нову російську адміністрацію в складну ситуацію, яка могла розв’язатися лише шляхом кривавих дій. Проектуючи ті часи на кризу сучасної Москви в кавказькому та інших регіонах, проектуючи кризу політики Єльцина—Путіна в річищі вільнолюбивих прагнень Республіки Ічкерії, погоджуємося з висновками, що їх зробив співредактор санкт-петербурзького журналу «Звезда» Я. Гордін у статті «Кавказ: земля и кров»: «Великий знавець Кавказу та його історії А. П. Берже у дослідженні «Виселення горців з Кавказу» писав на початку 1880 років: «Протягом 20-ти років жоден з чеченських аулів не був переконаний в тому, що він залишиться на місці до наступного дня; то наші колони знищували їх, то Шаміль переселяв на інші місця в міру нашого просування. Завдяки надзвичайній родючості ґрунту, народ не загинув від голоду, але втратив будь-яке уявлення про зручності життя, перестав дорожити своїм житлом і навіть своєю родиною». Історик, природно, не міг передбачити,
що постійні переселення, яких зазнали чеченці у
середині XIX ст., за жорстокістю і знищенням не
йшли у жодне порівняння з тим, що чекало їх у столітті
наступному...1. Каральний меч Москви… Він сіяв розбрат і горе народам. Він був жорстокий, безжалісний, лютував над полями, знищував міста і села, а людей переселяв у дикі сибірські простори. Так було з поляками після січневого повстання у ХІХ ст., а у ХХ ст. той меч придумав для них Катинь… Спеціалісти з попсової літератури Микола Бурляєв і Володимир Орлов виліпили незграбну модель Пушкіна, який в розмовах з Миколою І виступає більшим монархістом, аніж сам монарх, ненавидить «безбожника Вольтера. Багато нашкодив він, і не тільки в Європі» 2. Устами тих літераторів він виголошує заполітизовані тези про кавказькі народи, поляків, українців — тези, далекі від образної художності. Це тенденційно-провокаційні балачки ярмаркового штибу. Пушкін повчає монарха: «Там, на Кавказі, ненавидять росіян, і не дивно — ми витіснили місцеві племена з багатих пасовищ [...]. Немає іншого способу їх придушити, поки ми їх не роззброїмо, як роззброїли кримських татар [...]». I говорить далі, що є засіб, який дасть змогу зблизитися з ними: «Це — проповідь Євангелія, населення Кавказу дуже недавно прийняло магометанське віросповідання. Кавказ чекає на православних місіонерів». З Пушкіна виліпили ікону — символ царелюбства, імперського дорадництва. Його балаканина з царем про поляків — расистські перли на кшталт народоненависництва: «Так, поляки хочуть незалежності, не розуміючи того, що географічне розташування їхньої країни — між Росією і Заходом — робить Польщу, незважаючи на її честолюбні наміри, заручницею тієї або іншої сторони. Бунтівливі керівники забувають про те, що і поляки, і росіяни — слов’яни і що незалежність Польщі віддасть насправді польський народ на послуги Франції або Англії, яким Польща потрібна як засіб тиску на Росію» 3. Перли — та ще які! — в тлумаченні українства — це вже устами Миколи І під час зустрічі з Пушкіним на алеї Літнього саду: «Твоя поема «Полтава» — шедевр, а ти знаєш, що Петро Великий — мій герой! Вірші «Полтави» чарівні, це так гармонійно, як «Іліада» Гомера. І, до речі, ти на прикладі гетьмана України Мазепи, що зрадив Петрові, вказуєш на долю тих, хто прагне піти його шляхом...» 4. Майстри попсової кіносценарної технології геть заполізитувалися. Але подібна заполітизованість була і є часткою виховного процесу, вона проектується сучасними політиками, в дусі більшовицьких традицій, на усю могуть російської культурно-мистецької креативної ініціативи. Підпорядкувавши в своїх далекоглядних цілях літературу і мистецтво, політики через них виголошують антизахідні, в тому числі антиукраїнські, постулати, здійснюють суттєву для імперської психології стратегію тиску і залякування збройною силою. Відомий російський письменник Володимир Солоухін (1924—1997) останній роман «Чаша» присвятив російській еміграції, що була приречена на вимирання й забуття, — тій еміграції, що в особах І. Буніна, О. Купріна, К. Коровіна, І. Шмельова та багатьох інших — серед них вчені, письменники, артисти, композитори — явила світові яскраві сторінки в галузі культури. Він захищає російську еміграцію й відзначає її заслуги, робить їй компліменти. Захисник ідей російської держави, письменник правдиво описує страхіття й горе, що принесли російському народові більшовики й революція. Більшовики також перебували в еміграції, але на німецькі гроші, до 1917 р., оці, що жили в Лонжюмо, — як же їх він, Солоухін, не любить, не терпить, не сприймає, цю групку «кількох російських змовників, екстремістів, майбутніх злочинців, руйнівників і катів Росії, коли справжньою російською еміграцією ще не пахло » 5. Як російський державник, він пише про серце Росії — Москву, Троїцько-Сергіївську лавру, про могутню Волгу, давній Новгород, Петербург, — і ці сторінки перейняті історичною правдою. Але пише, як на нього, і про «частку Росії», яка історично завжди була Україною, і в такому сенсі, очевидно, для нього було зрозумілим: «Київ — мати міст російських з його Софією і пам’ятником Володимиру-Хрестителю над Дніпром» 6. — Стоп! Бо Київ — це вже наша українська парафія з усім історично-культурним минулим, що в ньому було в часи Русі і до Русі, в період сарматсько-скіфсько-половецьких кочових міграцій, і далі в глибину, у прачаси відкритої Хвойкою трипільської культури. Бо Київ немає ніякого відношення ані до Мурманська, ані до Уралу, навіть до Костроми. Солоухін не навчився відрізняти історичну правду від історичної легенди, як і кожний росіянин, що продукує власний патріотизм у такому ключі. Повчитися у Володимира Солоухіна, однак, треба любові до своєї віри, батьківщини, культури, зрештою престолу і монархії. Історичне коріння сучасного імперського мислення Москви, що говорила в історії мовою крові, а не логічних доводів, трималося на логіці примусу і диктувалося загарбницькими інстинктами. Меркнуть будь-які злочини перед кривавими страхіттями, до яких спричинилися керманичі каральних клоунад з Москви, і це є непрощенний історичний гріх більшовизму-комунізму, що мав спокусу серйозно твердити про свою месіанську роль в історії людства ХХ ст. Гріх Москви іще в тому, що вона виховувала, пестила і нацьковувала на людей катів з національних республік, грала на їхніх амбіціях і спритно витягувала одних на поверхню піраміди з болота житейського соціалізму, а інших приречено зіштовхувала з цієї піраміди в прірву пролетарського інтернаціоналізму через залпи звинувачень у буржуазному націоналізмі, шпигунстві тощо — залпи ідеологічних атак і залпи зловісних пострілів у катівнях. Про злочини верховодів Кремля сьогодні люблять замовчувати, мовляв, пощо ворушити старе історичне сміття. Й така настанова, по суті політична профанація, вигідна, бо за нею приховують істинні наміри, задавнені загарбницькі цілі. У сучасному цивілізованому житті політика карального меча не є зручною і вигідною, тому правду про неї неохоче вияснюють. Сучасний постбільшовицький Кремль перейняв від попередньої звироднілої епохи звички, що видають його натуру хижака, який кожної миті вишукує жертву. Україна у нього постійно в пам’яті як мета. …Прочитаймо спогади об’єктивного літератора Ігоря Дєдкова (1934—1994) з Костроми про події в Польщі початку 50-х рр., — сьогоднішні «оплакування» у Москві росіян, які опинилися, і не можуть вижити, в пострадянському просторі, нагадують класичне фарисейство: «30.7.81. І далі — суттєво: «Багатьом поколінням десятиліттями
нав’язували будьонних, ворошилових, калініних, сталіних,
забивали голову, перекручували уяву. І до нинішнього
дня — ворошилови, будьонні, дзержинські і ще, і
ще … «Слов’янський базар» — це новонароджений від хворих заполітизованих батьків монстр, для якого істотним є шлях до тоталітаризму, це сплетене з політичних інтриг ласо, яке хочуть накинути на шию завгодно якої, без етнічної різниці, — але насамперед української інтелігенції. Що політика, що економіка — це одна «культура» «слов’янського базару», це глухий кут у процесі розвитку. Погляньмо під цим кутом, що кажуть цифри. «Якщо взяти до уваги усі прийняті в економіко-географічній класифікації 11 регіонів країни, до складу яких входив ряд областей і республік, то серед них можна виділити значно менше число тих, що виробляють основну долю аграрної продукції. Картина тут така. Зернові (крім пшениці) виробляють 6 регіонів; питома вага у загальному обсязі валового збору по РФ — 85,6%. Пшеницю виробляють 6 регіонів; питома вага у загальному обсязі ВЗ по РФ — 90 %. Соняшник — 3 регіони; питома вага — 91 %. Цукровий буряк — 3; питома вага — 81 %. Овочі — 4,49 %. Льон-довгунець — 6,70 %. М’ясо тварин і птиці — 6,70 %. Молоко — 6,75 %. Яйця — 6,59 %» 9. Це — цифри, як кажуть, переконливий аргумент. У регіонах Росія — напередодні голоду (не такого, звичайно, як у 1899 р., коли Толстой збирав гроші на Заході для виголодженого Поволжя, не штучних, які були в Україні у 20-х, 30-х, 40-х рр., коли вимерли від геноциду десятки мільйонів безневинних селян, — і це теж історичний гріх Москви!). На московських просторах псевдоімперії сьогодні ще нема того, що є суттю голоду, але є катастрофічне падіння економіки і прожиткового мінімуму, є елементарна нестача продуктів харчування для більшості регіонів Росії. Ось що говорять цифри: «Переді мною офіційне видання Держкомвидаву Росії. Дивимося на таблицю споживання продуктів харчування за роками. В 1990 році ми у середньому споживали 69 кг м’яса, а у 1995 — вже 52, по молоку споживання знизилося з 386 до 246, 6 кг, по рибі — з 20,3 до 9 кг, по яйцях — з 297 до 196 шт. і т. д.»10.
Російська демократична думка — за підприємницький розвиток, демократичний дух міжнародних відносин і торгівлю з іншими державами. Але де той дух демократії? Кому такий розвиток європейського довір’я потрібен і хто з правлячої кон’юнктури збирається його підтримати? Хто, як не тоталітарний режим, зродив дефініцію кримінального бізнесу (нова шовіністична термінологія — криміналітет — отримує міжнародне лексичне звучання, як колись, скажімо, «перестройка«)? Чому кримінальний бізнес переплетений пуповиною, не розріжеш, із владою — державно-чиновницьким — бюрократичною потугою? Вважаючи перехід від економіко-політичної системи, де основою є державно-монополістичний лад, до вільного підприємництва головною запорукою реформ, а також враховуючи потребу розвитку малого і середнього виробництва, В. Тихонов схильний думати, що в московській державі здійснюється злиття державного монополізму з недержавними, напівдержавними і навіть кримінальними структурами, тобто ринкові ідеї відступають на задній план, все далі витісняються такими важелями реорганізації промислового і сільськогосподарського виробництв, які стверджують диктатуру монополізму. Звідси — зростання податкової, міліцейської систем, бюрократизація державної структури. Можемо твердити, що Москва є розсадником чиновницького хабарництва, бюрократичного лицемірства і продажності наділеного владою апарату, який ділові стосунки підмінює бюрократичною тяганиною. «Под сукно!» — ця бюрократична ідіома московського походження, в ній іще з гоголівських, щедрінських часів виведена аномальна суть стосунків між тим, хто просить, і тим, хто вирішує! В Україні з другої половини 90-х
рр. картина була не кращою. Криміналітет України
звів собі кубельце під патронатом Кучми та усього
його адмінресурсу. Криміналітет диктував правила
поведінки олігархів і був рушійною силою деморалізації
влади у період між 1999—2004 рр. Яка з країн Європи, Америки, Азії візьме на себе сміливість дати крукам, що повтікали з України на початку 2005 р., дозвіл на проживання? Хто надасть їм притулок, розуміючи, що через місяць-другий на новому місці, освоївшись, почнуть гуртувати довкола себе розбійні кримінальні групи?.. Чи не у Москві їх пригріли? Чи не годує їх Москва сьогодні, вишколюючи майбутніх карателів? Дії політиків, втілені під егідою авторитарної чиновницької московської бюрократії, а не на засадах паритету, були історично приречені, бо не були випробувані часом: у випадку з Україною — до 1917 р. це був акт кабального приєднання і визиску; після 1917—1920 рр. Україна з вини московських комуністів-лідерів пережила три голодомори, громадянську різню і перетворилася на полігон військово-промислової вакханалії, де уся промисловість, наука, техніка працювали, були налаштовані на зловісний подих війни. Мар’яж Москви з Києвом не виправдав себе історично, бо стабільне життя народу в Україні було замінене ефемерно-ілюзорною вірою «в світле майбутнє», яке з кожним новим роком віддалялося через падіння валового державного продукту. Українське село винесло на плечах разом з московським трудоднем тягар політиканських інтриг та псевдоекономічних маніпуляцій. Крайнє його зубожіння, нужда, безпросвітність призвели до падіння традиційних моральних засад — і це є смертельним гріхом Кремля. Орієнтація на Європейську Раду дала приклад тісного міжнародного співробітництва. Амбівалентно, однак, просовується фікція доморощеного ґатунку в образі СНД, про яке можна сказати: ніхто не знає, що це таке і з чим його їдять. Будь-яка інтеграція — економічна, політична — в сучасних умовах виправдана, якщо породжує стабільність і прискорює ефективність економічних реформ, збільшує дієвість політики, посилює єдність у галузі науки і техніки, позитивно впливає на розвиток культури, на охорону довкілля, яке через найближчі 5—10 років може набути ознак вселюдської тривоги. Слід посилити роль слов’янських народів у розвитку структур глобалізації, використовуючи інститут Ради Європи як систему добровільного входження, стабільного і нормального життєвого рівня, без тривог про завтрашній день. Москва таких гарантій не давала, не дає і ніколи не дасть. Відносини, що базуються на імперському агностицизмі, з одного боку, породжують зверхню тоталітарність спілкування з неодмінним повчальним тлумаченням понять «старший брат», «молодший брат» або на рівні житейських протиставлень «росіянин» і «хохол», а з іншого, — створюють зону відчуження, дають підстави відкидати категорично усе, що є на межі диктаторських уявлень. Імперські повчання небезпечні, як пазурі кота, що спіймав пташку. Вони тривіальні, бо видають приховану суть нав’язаних «молодшому братові» стереотипів, зверхньо міщанських — у випадку прийняття запрограмованого дискурсу. Але вони безкомпромісно небезпечні. Боже сохрани від дискурсу такого «брата», подалі від нього! За прикладами не треба далеко йти. Вони на кожному кроці. Периферійно-московські куріцини вишукують в нашому громадянському суспільстві тільки чорні фарби, а за браком фарб тримають готове відро з помиями, аби несподівано за рогом вилити їх сусідові на голову. Для куріциних Україна — якась там Буркіна-Фасо, банановий континент з аборигенами, що, скажімо, живуть на деревах у с. Краснопіллі десь на межі Сумської і Чернігівської областей «незалежной Украины». Ці куріцини без сорому і честі їстимуть гостинний хліб, поданий гостинними руками краснопілян, але в їхніх очах — усе тут не так, погано, брудно, дико, паскудно 12. Куріцини — люди без сорому і честі, з московськими претензіями, з психологією московських рвачів — зверхності, без почуття обов’язкових для кожного туриста-гостя поваги до господарів. Їм лише «подать мне…», — на них треба працювати, їх треба пригощати, і це вони сприймають як належне, вироблене віками «дружби», тоном ненависті, презирства до України перейняті їхні думки, писанина, базікання, спосіб спілкування з «аборигенами», моральні почуття, іронічні паралелі, неприйняття того, що є окрема держава Україна, що є народ, обманутий уже своїми власними немосковськими куріцинами, які теж наїжджають з столиці в якесь там Некраснопілля розпатякувати про феміністичні потенції Сімони де Бовуар, попиваючи шампанське на березі мальовничої річки в нових американських трусах, в той час, коли «місцеві аборигени» з сапами пораються на городі, носять пашу для худоби чи виловлюють колорадів на городах. Куріцин у захопленні від власних консуматорних емоцій, від того, що він, іміджмейкер словесного блуду, може «шиканути» в київському ресторані (усе зведено до тваринних інстинктів): «Він не витримає, вони Хрещатик увесь зняли і тепер кладуть інший, і вартує це тридцять мільйонів доларів… Але Буркіна-Фасо для туриста гарна на ціни. Три дні і три ночі ми, ніби доповнюючи краснопільську розслабленість, носилися по місту, насолоджуючись графікою Тараса Шевченка у музеях і кухнею різних народів у «прикольном общєпітє», танцюючи техно у клубі «Факторія» і купаючись при місяці в озері посеред острова на Дніпрі, вивчаючи ночами ландшафт, регочучи над місцевим аудіохітом «Гамлэт як феномен датського кацапизму» (українсько-«матєрний рімейк, віртуозноє авторскоє чтєніє«), обіймаючись з пам’ятником Паніковському на Прорізній і блукаючи парками одного з найзеленіших міст Європи». Що ти, сердешне, нещасненьке, приблудилося до нас! Як ти, нікчемненьке, з своєю лицемірною логікою голодранця («хороша ценами»), гадючою нещирістю почувалося, кліпаючи заздрісними очима в Києві? Як добре вивчили тебе, голодранця, мама з татом лічити чуже — «…тридцать миллионов долларов», тридцять срібників куріцинської писанини уже твої. Бідні, сердешні, скільки вас, голодранців нещасних, стовбичить на тротуарах по містах Європи і Америки, випрошуючи з протягненою долонею милостиню, з піснею-шлягером і без неї… А ви ще — Буркіна-Фасо! Куди далі… Скільки вас, куріциних, понаїжджало до нашого золотоголового Києва за останні роки, облюбовуючи Печерськ, Липки, княже місто, Оболонь?! Києве-красеню, крила твої розмахом краси сотворені для діянь доброносних! Зориш золотими очима церковних бань, синьоокими очима модерних будинків зі скла — од краю до краю, через горби і долини твоя безкінечна чарівність… Не один пігмей-куріцин, пігмей-лужков спіткнувся на твоїх тротуарах, що вимощені для київського добра і гостинності… Москва традиційно хвора, її імперську дизентерію важко вилікувати, і так триває роками; кожен з нас це на своїй шкірі, як отруйне жало, відчуває і має змогу спостерігати, як маятник політичних інтриг розкручувався довкола України. Маятник шантажу, етнорелігійного тероризму — то він над Мукачевим, то у Тузлі, то на південному березі Криму, то в Севастополі, то в Сіверськодонці. Кожної неочікуваної миті він запускається злою рукою Москви. Хвора Москва далі претендує на роль третього Риму, бачимо явно: сама собі вона не може дати ради. Замість того, щоби знайти причину власної хвороби, шукає її серед інших. Їй замало регіонів, що її годують, і вона вимагає для себе більшого простору, сягає ненаситним оком на інші території, втручається у справи інших етносів, які не мають ніякої причетності до її генетичної історії. І за тих обставин замість того, щоби дбати про власний народ, забезпечити йому заможне культурне життя, думати про нього, виховувати його в дусі працелюбства, поваги до сусідніх етносів, зрощувати в народі великі ідеали, почуття справедливості, обов’язку, — за тих обставин ігноруються узвичаєні народами Європи моральні норми і цінності, далі культивуються расизм, фанатично-феодальне православіє, зверхність російського етносу над іншими. То Москва хоче полоскати чоботи у хвилях Індійського океану, то баламутить в Афганістані і на Памірі, то пускається в авантюри на Кавказі, то каламутить воду у Севастополі, то ненаситним оком поглядає на Закарпаття, дрейфуючи на козирній карті русинства, то раптом проймається «материнською опікою» над сербами з любов’ю відступниці-мачухи, то круто дає про себе знати в Іраку, граючи на струнах ісламських фундаменталістів, або раптом згадує, що у неї не усе гаразд в її власному домі — на Сахаліні чи Курилах, що в Татарстані або Башкирії відмовляються сліпо виконувати бездарні команди Центру, то етнічний сепаратизм спалахує десь там у Калмикії, — одне слово, мов той праісторичний динозавр, совається з місця на місце Москва, і від її агресивних рухів, перманентних зударів, покусувань, нашіптувань, погроз, проклять, ласк люди мають постійне відчуття дискомфортності, страху, непевності у завтрашньому дні і втрачають віру у те, що говорить і що направду вчиняє Москва. Типовою для імперського куцого традиційно загарбницького мислення є мораль і поведінка московського крамаря Юрія Лужкова. Вона, ота мораль, не могла бути інакшою, якщо врахувати, що жоден вовк в отарі овець не може обернутися на вівцю. Але вона є таки для нього природною, бо інстинкт хапання чужого є внутрішньою суттю хижацької натури Лужкова, культурний обрій якого закінчується там, де починаються уявлення про людську порядність. Хай собі в Тамбові чи Пермі ламають голову, який великий хапуга той московський крамар, навіщо він нам зі своїми циганськими звичками обдурювати сусіда; він нам не потрібний, і хай би наші очі повік не бачили його гендлярську подобу і вуха не чули про нього. Але небезпека в тому, що московський гендляр провокує суть шовіністичної експансії (це у нього сверблячка), націленої проти простодушних «хохлів», і він є тим наступально небезпечним інструментом, яким згаданий лужковського штибу шовінізм здатний провокувати українську єдність і одність. «Стережися сусіда — злодія», — кажуть у народі. Зрештою, ми немало начулися про Юрія Лужкова, карлика в кепці — з апетитами Гулівера, і сміємо думати, що устами московського журналіста Сергія Доренка в його об’єктивних телеінвективах проти злодійкуватого політика-шахрая російське популярне демократичне телебачення не раз оперувало вагомими аргументами і фактами. Баєчку про вовка, що захотів з’їсти ягнятко, нагадували ламентації московського мера Лужкова щодо статусу Севастополя чи його крокодилячі сльози з приводу етнокультурної ситуації російського населення України, чи відверто ворожі вояжі до Сіверськодонця на збіговище регіоналістів-зрадників штибу наближеного до Кучми злодійкуватого губернатора Кушнарьова. Пам’ять зраджує Кушнарьова, він з породи тих, що в ім’я власної вигоди проміняли комсомол на попівське кадило; відхрестився-відцурався Кучми, якому догідливо слугував, а тепер сам для себе вишукує політичну шахівницю, щоб зіграти чергову партію… в зраду. Такий, що батька з мамою продасть за копійки… Шукає собі притулку у Лужкова. Чи можливе щось подібно жахливе в іншій державі, аби губернатори-зрадники, що в час виборів Президента України посягнули на конституційність України, залишилися непокарані? Боже, шляхи твої через кремлівські завулки єдино праведні?.. У психології вовка затямленість одна: ягнятко треба витягнути з кошари силою, накинути йому на шию мотузок. О, цей московський наполеончик Лужков ще багато шкоди наробить, занижуючи через свої махінації престижеві цінності Росії. Але і до України у нього немалі апетити. Як він викручується, як виставляє пазурі! — вовча, видно зразу, натура. Звичайно, Україна, український народ, українська культура йому — хоч круть, хоч верть — не смакують. Не випадково на засіданні Ради Федерації 27 січня 1999 р. переконував російських парламентарів, що «розглядати Договір, кваплячись», не потрібно, виступав проти підписання Договору між Україною та Росією про дружбу, співробітництво і партнерство, лементував, що російськомовне населення України зазнає переслідувань. А як з українцями на просторах Росії?.. І коли хто його захистить? Логіка новоявленого наполеончика — оце політ у реаліях і в уяві — на омані, лицемірстві, єзуїтстві, фальшивому тлумаченні фактів! Якби на те його воля, скільки б «дерев» навирубував! Лужковщина — це модель поведінки, коли чужий ніс ближчий, аніж власний. Поведінка лужковщини — це введена до узвичаєння манера шантажу для того, аби пересварити людей і відвернути їхню увагу від головного — у вовка завжди інстинкт чужу кишеню розглядати, як свою власну. Лужковим не можна вірити ні на йоту, вони з породи мироненависників і злодіїв! …Кремля бояться і до нього прислухаються. Але близько бути з ним ніхто не хоче, бо часи сліпої покори і тоталітарного диктату, волюнтаризму минули разом з туманом комунізму («перемога над гітлерівцями принесла рабство багатьом народам і ще сильніше пригнобила народи Росії, а сприймалося як визволення»13, — задумуються російські демократи), бо слова у Кремлі — солодкі черешні і ніби цілющі, хоч прикладай до рани, але, на жаль, тільки слова… і так завше було: читалися стерильні проповіді, шліфувалися гладенькі наративні стереотипи в той час, коли закабалений народ стогнав під лантухами колгоспно-кріпосних визисків, бо палочка трудодня, записана пізно ввечері бригадиром, нічим іншим як визиском не могла бути, і ця палочка трудодня сьогодні у декого на устах виступає як символ «достатку» народів вселенської Москви, яка розколола світ таким робом, що Зло отримало перемогу над Добром! …Згадуються останні слова російського Дон Кіхота, «каптри» Валерія Сабліна: «наміри мої спрямовані завжди до справедливої мети — робити усім добро і нікому не робити зла!» — того самого 37-річного Сабліна, який підняв повстання на кораблі «Сторожевой» 8 листопада 1975 р. проти брежнєвсько-компартійної системи. Він не був зрадником — з погляду людських ідеалів Саблін відстоював Добро і ціною власного життя розплатився за ідеали, наміри підняти голос правди. Система нещадно покарала талановитого морського офіцера, який знайшов достатньо аргументів в умовах тоталітаризму виступити проти державно-партійної системи більшовизму. Він пішов в ім’я Добра у вічність, але не зрадив самому собі, не зрадив, пішов на муки, як личить героєві. Він, хто підняв голос за братерство, рівність і свободу народів Росії, не прощений досі. З того світу він чекає на справедливість, коли одумається Москва і коли справжні лицарі демократії стануть до її керма. «Що перешкоджало Росії, незважаючи на явний хист народу, на приналежність до християнської культури […] здобути внутрішній розвиток, природне взаєморозуміння поколінь, здійснюючи органічну спадковість духовних цінностей? Чому і сьогодні батьки спокійно посилають дітей на смерть то в Афганістан, то в Чечню […]?» 14 — ставила і ставить перед собою та суспільством драматичні питання російська еліта, ставить з того часу, коли був написаний роман М. Чернишевського «Що робити?». Наполегливо донині шукають відповіді, але відповіді не може бути, бо у Кремлі керують авантюристи. Питання чесних людей — зболілі, щирі, бо в основі мають моральну традицію російської культури, від якої відсахнулася сучасна бюрократична Москва лужкових. Трагедія модерної Росії не в уявленому нею зазіханні чужинців на її престиж, її болі — від власних визискувачів, що кермо влади використовують для збагачення й войовничого політиканства. І не в тому біда, що її економіка потрапила в тупик і не вибереться звідти, доки не проллється — вкотре! — людська кров, не в тому, що люди в Московській імперії поголовно голодують, — трагедія московського істеблішменту має ту головну причину, що традиції російської культури знехтувані новітніми бюрократами, верховодами Кремля і що ці традиції, які мали за своє підґрунтя християнську мораль, викинуті на смітник для задоволення інстинктів визиску і збагачення. Чи є спроби, намагання освітлити ліхтариком демократії дорогу з тупика? Професор В. Щердаков, мотивуючи свою думку потребою розширення прогресивного європейського досвіду, заторкує найболючішу проблему суспільства — відсутність засад демократизму у гілках влади: «Більшість людей, зокрема в політизованому суспільстві, що перебуває у стані кризи, вихід бачить у приході до влади розумних політиків, які думатимуть передусім про благо і проведуть необхідні перетворення […]»15. «Корені кризи сучасної «світової цивілізації» лежать у світоглядній сфері; у втраті вищих цінностей і орієнтирів»16, — процитовані роздуми переконують, що ми мусимо і повинні спільно, разом працювати, бо в нас, можливо, багато спільних болячок — і це кращий вихід з ситуації: сусіди добре живуть, коли живуть у злагоді і налаштовані на взаємний добробут. Сусіди повинні поважати один одного, а не кривдити! Метод стосунків, взаємин, який програмує амбіції, ілюзії загарбництва, присвоєння чужого майна, імені, традицій, — цей метод для бюрократичної Москви був найбільш виправданий. Інших моральних засад у мотивах поведінки Москва Лужкова не визнає і дотримуватися не хоче. Коли в сусіда хата горить або корова не отелилася, коли в сусіда погасла доменна піч і річку забруднили нечистоти з хімічного комбінату, коли приходить зло в мій дім, то для Москви Лужкова — це бальзам на серце. Так свідчать події останніх нестандартних років нашого життя.. На струнах шовіністичних претензій Москви грають недоброзичливці із Заходу. Як не соромно було Путіну в такий безпардонний спосіб поводитися в Україні 2004 р. перед президентськими виборами, демонструючи власною появою на території України сфальсифікований вибір Москви? Путін, можливо, єдиний, хто благословив фальсифікацію першого туру виборів. Йому захотілося ще одного, уже українського Лукашенка… Путін разом з Януковичем свідомо йшли на обман народів… і програли. Путіну ввижалися громи литаврів, і він поспішив привітати бездарного політика Януковича з перемогою, хоча вибори, з його відома і за участі його політшаманів, були суцільним обманом народу адмінресурсом …вийшло, як вийшло: «улюблений» претендент не міг набрати достатньої кількості голосів… і про політичний ляпсус Путіна почули усі — від Канади до Японії. Таких політичних ляпсусів у політичній кар’єрі президента Російської Федерації набралося чимало за останні роки… Ось хоча б найяскравіший — безпардонна, в стилі КДБ, критика на адресу президента Польщі О. Кваснєвського… Люди навчилися рахувати і аналізувати… з приходом Путіна до Кремля зачинилися щільно вікна і двері російської демократії й відвертості, віє смородом тоталітаризму, віє мораллю КДБ! …Чорнобильська смертоносна біда, що чорними крильми нависла над екологічним майбутнім України та й не лише над нею, а й над усім світом, — теж з волі Москви! Експерименти, що робилися в реакторі четвертого блоку Чорнобиля, не матимуть виправдання перед судом часу. Бо невігласи-вчені ще раз підтвердили неуцтвом і готовністю прислужувати доморощеним політикам, що наука, яка не керується гуманними почуттями, обертається у велике зло проти людства. Московські невігласи винесли собі вирок на вічні часи перед чесним поглядом народжених і ненароджених. Адже вони винні, що скоїли зло, яке костомахою розгулює по Україні, зараженій ядерним зіллям. Тож пам’ятаймо про героїв, що в Чорнобилі першими загинули від радіації, — це Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Віктор Кибенок, Володимир Правик, Микола Титенок, Володимир Тищура! Вони — лицарі Честі! Болі Чорнобиля не повинні забуватися! Хай вічно вони лунають дзвонами тривоги — як дзвони Хіросіми! Бо ті, що живуть у зоні впливу реактора Чорнобиля, і ті, що поза його впливом, забудькуваті, не пам’ятають сьогодні, що через повітря щороку проносяться вихори хвороб і смертей. Ми з кожним роком втрачаємо імунітет, легковажно забуваючи, що багато біди в Чорнобилі натворили санкціоновані Москвою вчені і політики.
До змісту Олександр
ФЕДОРУК МОСКОВИТІЯ ПРОТИ УКРАЇНИ: ПОЛІТИКА … КУЛЬТУРА |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |