 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
Євген ДУДАР Спроба сатиричного трактату, або ж роздуми “маленького українця” Королі — не страшні. Замість преамбули У період “тоталітарного гуманізму і глобальної брехні встановити, хто король, а хто блазень, не так просто. Як не просто визначити парсуну Гуллівера, чи ліліпута. Візуально, здається, усе на яву: глава однієї держави — могутній зростом і будовою тіла — стоїть поруч із двома головними коротульками іншої держави. Значить, він — таки Гуллівер. А вони — ліліпути... Згадуєш телебалаканину напередодні: “У Брюсселі зосталися задоволеними оглядинами...”! також зостаєшся задоволеним. Оглядинами. Опускаєш повіки. Нашорошуєш вуха. Себто визначаєш на слух. Хочеш бути задоволеним ше й почутинами. Вуха схоплюють запитання російських журналістів “Гулліверу”: Звісно, — “язик”, чорноморфлот. І, звісно ж — Бандера... Бо для “Москви” — Бандера і свідомі українці, як для Гітлера — євреї. Ті заважали фюреру будувати великий “Фатерлянд”. Ці — заважають путаним будувати “Велікую родіну”. Словом, збудники усіх світових неладів І конфліктів. Винуватці усіх злочинів. І тих, що робив Гітлер. І тих, що робив Сталін. І навіть тих, що робило НКВД, КГБ руками путаних і припутаних... То, можливо, у Москві сказали: “Паняй спочатку в Європу. Для отвода глаз. Потім повертайся до нас”... Інтервйований винувато розумував, що всі початкуючі президенти вчаться їздити... І насамкінець заспокоїв: “Усі дороги ведуть до Москви...” Так, так”. Бо, як “інтелектуально” висловився один високий російський чинодрал (нехай мені вибачать читачі-естети та цнотливі дами): “Хохлы пройдут в Европу — только через русскую ж-пу”... Перспектива, як бачимо, заманлива. Особливо для тих, хто на ту “русскую ж-пу” молиться. Отже, все решта буде підпорядковано лише цьому напрямкові. Все буде вирішуватися в рамках “націнтересів” володарів глобальної “ж-пи”... Розплющую очі — о, диво! На місці “Гуллівера” сидить тютілька в тютільку подібний на нього манюній ліліпутик. І рече: Видалося, ніби хтось сказав: Ренесанс імперської плісняви Отже, у центральному мегаполісі джунглів Євро-Азії — Москві — повні штани радості: А Президент Медведєв, який, свого часу далеко не дипломатичними, а певною мірою навіть хамськими листами, поглиблював обструкцію Президентові Ющенку, і який, очевидно, не лише “когдато”, а й тепер “рассчітивал”... так воззрадувався, що “чёрная полоса отношеній” перервана, аж зізнався: ,,...С мыслью об Украине мы просыпаємся и засыпаем...” “Маленькому українцеві” страшно стає від такої самопожертви. І він каже: “Краще було б, якби сама “мисль об Украінє” у вас заснула. Навіки-вічні...” На зустрічі з Путіним; “наш”, ніби між іншим, натякнув, що може підкинути Росії українських “політиканів”. Очевидно, назріває проблема з iнакомислячими. А свого Сибіру в України нема. (Хоч, правду кажучи, за “освоєнням” цих територій українцями, його можна вважати нашим.) Отже, якщо “казли мешают жіть”, відправленням “к такой матері” їх не позбудешся. То чому б “Єдіной Россії” не допомогти своїм “регіонам” поборотися з “врагами братского народа”? Але Путін — не настільки “казьол”, щоби привсекамерно підтримувати таку авантюру. Тому й сказав: Почувши це, “маленький українець” Ваня Молдаван, запропонував вислати панові Путіну “живою вагою” — стадо унікальних українських свиней промосковської п’ятої колони... Демокайф і сумні реалії У джунглях старої Європи з приводу нашої нової влади своя радість: Свята наївність. А, можливо, й не зовсім свята. Бабань-Європа живе у своїй цнотливій мушлі. Любить тишу і гармонію. Ненавидить збудників неспокою. І воліє бачити лише те, що їй лягає на душу. “Стейти” мають проблеми з нашим “непредсказуємим” сусідом. Із розбурханим по всьому світу “тероризмом”... То воліють діяти за українським прислів’ям: “Чеши дідька зрідка, аби гладкий був...” І намагаються не все бачити і не все чути... Отже, реалії набувають умовно-фантастичного вигляду. З екзотично-голубим відтінком... Під очима “маленького українця”... Новообранець і сам повірив, що він “всенародно обраний”. І супердемократично пообіцяв: “Програмноє решеніє я виполню перед украінскім народом”... Мається на увазі, що “чіслєнноє насєлєніє”, яке говорить російською, отримає “комфортниє условія” ... Вимовляючи фразу “чіслєнноє насєлєніє”, оратор, очевидно, й сам не усвідомив, що “народ” і “насєлєніє” — поняття різні. І їх не можна ототожнювати. Як і не можна плутати загарбника з визволителем... Мовознавців прошу не повчати автора граматиці. Слово “насєлєніє”, як і слово “прораб”, що у заголовку, як і абревіатури НКВД, КГБ він не перекладатиме українською, бо дуже любить їх саме в російському звучанні... Автор також людина І має право щось любити... Отже, інформація для роздумів. Вождям, вождикам, вожденятам, деяким дипломатам і всім очільникам далеких й близьких держав, яких цікавить Україна, її територія і все, що на цій території діється. Коли Всевишній проводив територіально-адміністративний поділ Світу, щедро виділив нам, українцям, отой райський куточок планети, на якому господарюємо зараз. Наділив нас солов’їною мовою, багатою культурою, чудовими традиціями, працелюбністю і надзвичайною гостинністю. Такою надзвичайною, що ми часто плутаємо, хто у нашій хаті — гість, а хто — господар. Про цю феноменальну рису українця вже писано-переписано. Автор цих рядків у найсвіжішій книжці “Чума в Україні” також намагався розгадати цей феномен. Отже, читачу, коли відчуєш, що деякі думки, висловлені мною в оцьому “трактаті”, перегукуються з тими, що у книжці, не дивуйся. Наші сусіди кажуть: “Повторєніє — мать учєнія”... А деяким людям часто треба й сто разів повторювати, аби “учєніє” хоч якось зачепилось за їхню голову... Чого так багато рядків присвячую нашій гостинності? Бо це одна із тих головних рис національного характеру, яка часто з господаря нас перетворює на раба... Отже: рідна земля, народ і “насєлєніє”... Кожен народ має свою землю. Господній дар. Здійснюючи добродійну місію розподілу земель, Всевишній усвідомлював, що його постійний опонент — Сатана чинитиме все, аби святі задуми, добрі вчинки звести нанівець. Бо коли Господь ще формував народи. Сатана вже виділяв із них контингент “насєлєнія”... Мовляв, хай народи тішаться, що вони господарі на Господом дарованій землі. А ви маєте стати тією силою, яка не дає розвиватися індивідуалізму та іншому ізму... Наше правило: де я — там земля моя... Так у кожному, Богом сотвореному народі, Сатана натворив своєї гвардії — “насєлєнія”‘... У цих людців нема національної гідності, відповідальності за свою землю, гордості за свій народ. У них нема ні совісті, ні честі. Вони — раби своєї утроби і Сатани... Його вірні слуги, ревні виконавці всякої чортівщини... Волею і неволею... Тож Україна в період світолюдотворення не була винятком. Господь сотворив народ, рогатий підкинув дещицю “насєлєнія”... Але біда не в самому “населенії”, а в його кількості. Кожен організм має у собі якусь кузьку. Та лихо, коли кузька набуває критичної маси. У нас критичну масу нарощували століттями. Деяким нашим сусідам було вигідно, аби в Україні зоставалося щонайменше народу, а прибувало побільше “насєлєнія”. Особливо старався той, що оголосив себе “старшим родичем”. Народ України, як ,,врагов народа”, вивозили в Сибір, морили голодоморами, гноїли по тюрмах, розстрілювали його кращих синів і дочок. А вивільнену “житлоплощу” заселяли своїми покидьками. Тепер репетують, що “так склалося історічєскі”. А історію, мовляв, переписувати не можна... Репетують ті, що переселяли. Бо можуть втратити аркан, на якому тримають Україну. Репетують ті, що заселяли. Бо може постати питання руба: Або прилучайтеся до українського народу, або ж — “...чемодан, вокзал, родниє места”... А в “родних мєстах” уже — “...ні кола, ні двора...” Та й кому вони там треба? П’ята колона потрібна не вдома, а на “жізнєнно-важних терріторіях”... Репетують ті, чиї руки по лікті в крові “врагов народа”, “самостійников”, “незалєжніков”, “оуновцев”, “бендеровцев”, “кулаков”, “попов”... Репетують до втрати свідомості. Як ото у “верховному свинарнику” розкувікалась “краснокожая льоха харьківської породи” (продукт сумнозвісної свинарки Астраущенко), що за незалежну Українську самостійну соборну державу боролися послідовно лише комуністи і їхні вірні “бойци нєвідімого фронта” — чекісти. А націоналісти і прочєє боролися проти...” Репетують, щоб заглушити голос правди про їхні злочини, яка шириться світом... ї кличе до загального осуду їхніх вчинків... То, очевидно, “всенародно обраному” та його ідейним семироженкам варто було б подумати, що “маленькі українці” на своїй землі також мають право на “комфортні умови”... Щодо “всенародної обраності”. З цього приводу політолог хутора “Мозамбік”, що у центрі джунглів Європи, Ваня Молдаван каже: “У глашатаїв “нового орднунгу” плутанина з термінологією. Слід говорити не “всенародно”, а “всенасєлєнно”... Так конкретніше... І співзвучніше з “всєлєнно”... Та хоч би як було обрано, усе ж ніби “обрано”. Отже, яко законопослушні громадяни, маємо віддавати “кесарю кесареве”. При тому не забуваючи, що мусимо віддати й “Богу Богове”. Дотримуватися святої Правди і святого письма. А там сказано: “Судіть їх по ділах їхніх”... Бо кому більше дається, то із того більше питається. Правда, привладні чечоткіни нахабно нам тлумачать: “Кіна нє будєт! Будєт тот фільм, которий нужен. Которий Україна увидит і услишіт...” Отже, як маленькі носії великої влади, за чечоткіними, ми маємо право її тільки носити... І сприймати лише “тот фільм”, який тій владі “нужен”... На жаль, перші кадри “того фільма” показали, що цій владі “нужно” далеко не те, що потрібно народові України... Новий “орднунг” і старі швондєри... Прислів’я “Нова мітла по-новому мете” в українському владному варіанті викликає загадки? І навіть здивування. Конструктори-мітлотворці сконструювали “нову мітлу”, в основному, зі старого, прогнилого ще в совкових сортирах, пруття. Тому в нашій новій хаті такий запах плісняви. І оте пришвидшене, нагальне “підмітання” ще більше той сморід розносить. Складається враження, що нас, “маленьких”, намагаються у цьому смороді швидше акліматизувати. А для більшого “комфорту” нам повертають стару пробрехливу історію совкового періоду, примари “вождів”— катів народу нашого, а наше рідне, святе, національно-болюче нахабно й цинічно обкидають, апробованим ще в енкаведистських “лабораторіях”, лайном. Це, очевидно, для того, аби нас швидше “стабілізувати”... “Верховний стабілізатор” сам у скрутному становищі. Пообіцяв, що “Україна — для людей”... А для яких — не уточнив. Правда, під час офіційного візиту Медвєдєва до України і скупчення навколо нього скоробагатьків, “маленькі українці” дещо зрозуміли. Проте вимагають і до себе поваги. Казав, що до влади приведе “професіоналів.” А керувати академіками їй просвіщати молоде покоління поставив авантюрного “Швондєра”. Та у того в голові, виявляється, ще й “здвиг по фазі”... В бік моралі Адольфа Гітлера. Галичани для нього — люди нижчого сорту, а українці взагалі — папуаси... Дехто вважає, що це провокатор, який спеціально дестабілізує суспільство, аби викликати громадянські заворушення. Щоб “Верховний стабілізатор” мав підстави впровадити надзвичайний стан. І... позатягувати “демократичні гайки” остаточно... Дехто вважає, що це звичайний Іуда, який відробляє чиїхось тридцять срібняків... Очевидно, що деякі “дехто” не мають повної рації. По-перше, тепер чистопородистий Іуда за тридцять срібняків не продасться. По-друге, під час “сдєлок” про “увіковічнення” російського Чорноморського флоту в Україні, відбулася подія епохального значення. З часів розп’яття Христа, уперше в історії людства на цю морально-шкідливу працю парсуни зрадника, Росія підняла розцінки на цілих десять позицій... Колись один політичний авантюрист запевняв народ України, що “влада сильна, як ніколи”. Через пару місяців та влада околіла. Сьогодні нас потішають, що “влада — єдина, як ніколи. І стабільна...” Як у тюремній камері. Провладні “законодавці” нахабно й цинічно доводять, що для них “закон — дишло, як повернув так вийшло”... По-хамськи заявляють, що вони “об опозицію витірают ногі”... Привсекамерно душать “опонєнтов”... Рвуть національний прапор... Влаштовують провокації... Опозиціонери, кожен зі своєї бойової позиції під власним кущем, кидають звинувачення “верховному”, що той “зраджує національні інтереси”, привладним швондєрам, що ті “плюють в душу народу”, “недоношеним восьминогам”, що ті під виглядом нової України повертають старий сморід з московського мавзолею... Диваки. По-перше, щоб зраджувати національні інтереси, їх треба перед тим сповідувати. Аби щось втратити, треба те щось спочатку мати. Потім — треба хоча б знати, що таке нація... Якщо найвищий державний очільник вважає, що нація — це ветерани Великої Вітчизняної війни, то він має повне право обурюватися: “Мені закидають, що я зрадив національні інтереси. А я виконав свій обов’язок перед ветеранами...” Тим паче, перед виборами обіцяв зробити Україну мостом між Заходом і Сходом. Сповідувати політику різновекторну... З цього приводу політолог хутора “Мозамбік” Ізя Чачкес заявив: “Я все ж таки волів би жити не на мосту й не під мостом, а на якомусь березі... Різновекторна політика — це щось на зразок кавалериста, який прагне однією гузицею одночасно сидіти на двох конях... А в результаті — не їде на жодному...” Що стосується швондєрів і неповноцінних восьминогів, які витоптують українську душу, то їх така природа. Чекати від покидька високої моралі — значить, не мати здорового глузду. Із суспільного геморою не зробиш національного героя. Ні українського, ні російського, ні єврейського, ні навіть папуаського... Та й, видно, що у нової влади також проблеми з кадрами. Бо коли того, якого самі називають злодієм і невдахою, ставлять керувати освітою, значить, або вирішили “кувати кадри” злодіїв, або ж — наказ із “центру”: “Внєдріть ету злокачественную опухоль в духовноє тєло...” Отже, “єдина, як ніколи” “стабілізує суспільство”. Прискореними темпами. Мають навички й досвід. Ще вчора вони будували комунізм, тюрми, концтабори. Сьогодні “розбудовують” “незавісімую страну”... їм муляє сама назва Україна, дратує її мова, плутається під ногами її народ. їм потрібна територія України, її природа, багатства ще недокрадених надр... Тому вони за “новую” Україну. Звісно, без української душі і без... українця. Хохли нехай представляють “коренноє насєлєніє”, вірно служать усім “новим” “стабілізаторам”, задовольняються об’їдками з їхнього столу і тішаться, щоб їм дозволили прибирати їхні кльозети. Отже, “маленький українче”, якщо ти ще українець — думай... На території величезного Австралійського континенту зосталися лічені одиниці аборигенів. Колоніальна Британська система закидала на цей континент карних злочинців. І не обмежувала їх у злочинах проти корінного населення. Людей відстрілювали частіше, ніж звірів. Бо звір — істота бродяча. А людина володіла якимсь клаптиком землі... Тепер нащадки карних злочинців — поважні й шановані в Австралії люди — мільярдери, мільйонери. Чи сняться їм вряди-годи картини дикого свавілля їхніх предків? Чи стукає у їхні скроні невинна кров, пролита їхніми батьками й дідами? Може, ще не всім стукає. Але в якомусь поколінні вона обов’язково заговорить... Сучасна ситуація в Україні перегукується якимсь чином з тією давньою Австралійською... Ще живе і ще діє найпотужніший винищувач українського народу упродовж багатьох століть — московитський імперський сатрап. Ще живуть в Україні підлі й ниці аборигенчики, які готові лизати п’яти будь-якому загарбникові. Ще живуть по світу пасивні спостерігачі... Уже відійшли у володіння чужинецького “власника” й свого гнидавого прислужника незліченні масиви нив і лісів України. Вже гайдуки новоспечених князьків не допускають тебе, “маленький українче”, до берега річки, на якій ти виріс. Вже на території України пустують десятки тисяч помешкань, скуплені “гражданамі” казна яких країн — від Росії до Ізраїлю включно, — чекаючи нових господарів, а твої діти не мають даху над головою. Уже з тобою поводяться, як із власною худобою, а ти ще ніяк не можеш набратися людської гідності, аби сказати в очі злодієві, що він — злодій, бандитові, що він — бандит, хамові — що він хам. Мене не дивує, коли наш північний сусід, який народився принаймні на 400 років пізніше за нас, величає себе нашим “старшим братом”. Аби на правах “родича” розпоряджатися в нашому домі. Не дивує, як поводиться його “п’ята колона” у ніби-то нашій Верховній Раді. Не дивує навіть, що та Верховна Рада України голосує проти закону, який мав би захистити честь і гідність українського народу. Не дивує. Бо принаймні для левової частки отих бігачів від кнопки до кнопки — поняття “український народ” взагалі не існує. Дивує сам український народ. Який все терпить, терпить, терпить... Чи не для раба придумано оте вічно-заспокійливе: “Хто терпен, той спасен”?.. Рабське терпіння не приносить спасіння... Замість постскриптуму Критикувати чиновника, який вже позоставив своє чиновне сідало, аморально. Та коли новоспечені чинодрали витоптують душу твого народу, витирають брудні ноги об його святині — мовчати не лише аморально, а й злочинно. Тим більше на зустрічі Із журналістами “Гарант Конституції” гарантував свободу слова. Тим більше розумна Ганна Герман казала, що правди не любить лише влада дурна... А, на жаль, ті, які вчора ганьбили попереднього Президента, що оточився “любими друзями”, сьогодні набрали команду не так за показниками дружньої любості, як за наявністю українофобства. І вірнопідданства “старшому родичеві”. На цій платформі дійшли єдності навіть такі непримиренні вороги, як вічні “пролетарі?’ — “червоні щурі” і вічні “кровососи” — “Жірниє коти”... Отже, думай, українче, якщо ти не “пролєтарій умом”... Д у м а й... 7 червня 2010 р. Хутір |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |