Найстрашніше зазирати в безодню, у яку боїшся упасти. Народ хліборобів і співаків намагалися зробити народом канібалів і злодіїв — тавро 1933 року горить і досі на чолі нашого буття. Ми чекаємв покаяння Росії Єльцина і Хасбулатова за гріхи Росії Леніна і Сталіна і ставимо за взірець вину Німеччини перед єврейством і покаяння Аденауера за вину Гітлера. Та спершу даймо раду самі собі. Большевицьких опричників на Україні мобілізовували також і з українців, і покаянна кров Хвильового і Скрипника не змиває вини мільйонів перед мільйонами.

Тримільйонна КПУ ще десять років тому мала вказівку, підписану Капто і Мухою; „Про п'ятдесятиліття так званого голоду 1933 року", а ідеолог  горбачовської пєрєстройкі посол СССР у Канаді Яковлєв — теж десять років тому організовував за кордоном лови дипломатів і журналістів, щоб погасити правду про 1933 рік, яку розкривали наші земляки у США і Канаді. Та й саме засекречування архіву Політбюро, а тепер Президентського Архіву Єльцина виразно свідчить, де народжувались і народжуються главкоми голоду.

Голодомор 1932—1933 років за своєю суттю не був випадковим чи унікальним епізодом у долі українського народу. Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, що це бум лише один із найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викорінення української нації, неприйняття існування якої глибинно закладене в нащадків північних племен, яким наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення. У відповідь на це не лише від з'яви Московського царства, а ще із самої княжої доби, ще від Андрія Боголюбського в Україну-Русь безперервно накочуються хвилі ненависти, жорстокости. тотального зруйнування українства, які цей північний провінційний князьок приніс у Київ, сплюндрувавши його за кілька десятиліть до хана Батия. Заповіт цього варвара немов закарбувався у генах усіх московських і петербурзьких правителів незалежно від того. якої вони були крови — німецької чи грузинської: кожен із них виявлявся непримиренним ворогом українства навіть тоді, коли наші проводирі колінкували в покорі й послуху перед ними. Здається, жоден із російських володарів не забував тлумити українську мову й культуру і не зупинявся перед тим, щоб пролити ріки української крови, брати і брати безконечні валки українського ясиру для „обустройства" своєї болотяної Півночі і неісходимого Сибіру.
Лукава фраза, що історія навчає того, що не навчає нічого, не для нас, українців. Вона змайстрована тими, хто хотів би, щоб людство забуло про їхні диявольські сліди в історії, щоб утекти від суду Божого і суду людського. Забуття — заповіт для катівських нащадків. Вічна пам'ять — святий урок для нащадків невинно убієнних. Ці уроки українство має засвоїти і нарешті починає засвоювати.

Перший урок, який уже стає невід'ємною складовою національної свідомости українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і покищо не передбачається іншого Інтересу в Україні, ніж винищення дорешти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого пияка — надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією. Вона становить один із головних елементів „руской ідєі", вона нині піниться несамовитою, справді зоологічною ненавистю до українства в російському парляменті, вона закарбована "на стінах міст Криму: „Хороший хахол — мертвий хахол!" Ця якась бісівська одержимість уже перевершила хронічний — учений і чорносотенний — антисемітизм російських пасіонаріїв". Ця убивча для українців і самовбивча для самих росіян манія диктує кожен крок, кожне слово, кожен жест щодо України і з боку нинішньої влади в Москві, генералітету політичного, військового, еконо мічного, наукового й культурного, хоч би в які шати вони не маскувалися. Мусимо констатувати, що нині довершується формування кількасотлітнього великоросійського расизму, російського нацизму як світоглядної, духової бази, здається. останнього й вирішального походу для остаточного знищення української нації. Коли ще хтось сумнівається і не помічає в Єльцині комплекс Андрія Боголюбського, хай ще раз помислить, що стоїть за психологічним, економічним, політичним, культурно- інформаційним, не відкидаючи й військового, тотальним терором, який став єдиним змістом російської політики Щодо України після проголошення нашої незалежности. Річ навіть не в Севастополі чи Донбасі, а в тому, передовсім у тому, що „Кієв — мать городив рускіх", і вийняти це з душі пересічного росіянина так само неможливо, як із душі українця те, що Київ — столиця України.
Говориться це не для того, аби культивувати навзаєм таку саму ненависть до росіян, якою росіян щосили 1 щодня напомповують проти українців. Честь і гідність нашої нації тисячоліттями полягала в повазі до інших народів, навіть до ворогів, яких в українському фолкльорі вибачливо іменували „воріженьками". Йдеться про те, аби до нашої толерантности додати більше, ніж досі, національної мужности, національної обачности, національної стійкости і мудрости. Українці не прагнуть війни з Росією, але змушені бути готові до гіршого. Українці не прагнуть жити і господарювати иа  шкоду Росії, але мусять навчитися не поступатися своїми національними, економічними інтересами. Українці не' 'відкидають російської культури, але зобов'язані нарешті вміти виробити імунітет до й аж ніяк не культурної, расистської аґрссивности й нетергіимости до духових надбань інших народів. Українці не зречуться православ'я, але свого, а не накинутого їм натомість церковного фанатизму московського великодержавництва. Саме про це промовляють до нас і наших нащадків мільйони світлих душ українських жінок і дітей з мороку 1932—1933 років. Почуймо ж їх!

Другий урок масових жертвоприношень українців у капищах чужих сусідських Молохів є той, усвідомлення якого нам, можливо, бракує чи не найбільше. Хоч би хто довкола нас і з-поміж нас звикся з думкою, що українці приречені на роль нації-жертви, але за 750 років бездержавности ми довели всьому людству, що є безсмертною нацією. Можливо, у цьому полягає космічний сенс наших трагічних станів напівмертвого існування, до якого періодично зводили українство чужоземці, і неминучих наших воскресінь, могутніх спалахів волі нації до життя. Так було після татароординської йавали, після турецько-татарських мільйонних ясирів, після паль і четчертування польською шляхтою, після тристалітнього російського духового і фізичного голокосту.

Життєздатні історичні нації демонструють одну повчальну рису: вони ніколи не забувають тих жертв, яких зазнали їхні минулі покоління. Для євреїв, вірменів, болгарів та деяких націй, що їх інші народи прагнули знищити, стерти з лиця землі, безперервність національного існування завжди пов'язана, зокрема, з невитравною пам'яттю про необоротні втрати свого етносу, з відчуттям генетичного кровного зв'язку з предками, котрих винищували лише за те, що залишалися євреями. вірменами, болгарами. Тепер уже документально доведено, що майже третину наших селян 60 років тому умертвили тільки через те, що вони були й хотіли залишатися українцями. Однак українці опинилися у найстрашнішій ситуації: український рід послідовно викорінювали по-канібальськи і водночас по-диявольськи забороняли не тільки рахувати замордованих, а й зберігати саму пам'ять про них.

Єврейський народ, відновлена по двох тисячоліттях держава Ізраїль змусили цілий світ визнати свою провину, зокрема  за фашистський голокост у Другій світовій війні, євреї одержали всесвітній мандат на довічне переслідування нищителів своєї нації, і роблять це через півстоліття так само невтомно й активно, як і по свіжих кривавих слідах. Знаємо, що німецький народ покаявся перед єврейством і попри всю свою еталонну ощадливість супроводить сплату морального боргу також фінансовим відшкодуванням по-томкам жертв гітлеризму, хоч і відрікся від нацистської ідеологи. Нам не треба доводити, що нинішня Росія є спадкоємицею і російських царів, і російських большевиків — Москва сама себе утвердила і дедалі гучніше утверджує правонаступницею обох імперій: білої Російської та червоної — СССР. Пророки „рускості" від Бердяєва до Зюганова, від монаха Філофея з XV століття до сучасного князя державної московської Церкви митрополита петербурзького Іоана обурено відкидають саму думку про те, що самодержавний деспотизм чи большевицький тероризм є неорганічними для російської історії, і надхненно доводять, що ці начебто різні режими є лише видозміною форм, модифікацією безперервности існування великоросів як природженних і довічних державників-імперіялістів. І все, що чинилося до і після 1917 року — в ім'я і на благо Великої Росії. Старі й новітні російські ідеологи самі утверджують юридичні й етичні підстави, за якими Україна має право виставити рахунок за Голодомор 1932-1933 років нинішній Російській Федерації. „Руская ідея" та її практики ще не дістали оцінки свого україножерства на черговому міжнародньому Нюренберзькому процесі, але цей процес виглядає реальним і неминучим, його перший дзвоник пролунав у рішенні Ради Безпеки 00Н щодо російських зазіхань на український Севастопіль, постукав у двері утворенням міжнйроднього трибуналу про звірства агресорів у Югославії. Покищо не помітно, іцоб офіційна Росія почула ці історичні сигнали долі. Не бачимо каяття і за переполовинення української нації у останні 75 років. Але ми хотіли б, щоб північний сусід звернув увагу на наше застереження: українська нація залишає за собою право зажадати відповідальности Москви, зокрема і за Голодомор—1933. Настане час, і 8 чи 12 мільйонів свідків — удвоє чи утроє більше, ніж полеглих у війні 1941-1945 років, устануть із могил кожного українського села і зажадають невизнання терміну давности за злочин їхнього умертвлення, як і належить за міжнароднім правом. На конференції, організованій у Москві навесні цього року, більшість російських учасників наголошувала на тому, що голод не вибирає своїх жертв за Генотипом, що перед голодом і перед Сталіним,  мовляв, усі рівні. Лише єдиний Сергій Адамович Ковальов, колишній десидент і теперішній голова Комісії з питань прав людини сумнозвісного російського парляменту, знайшов у собі мужність сказати — від росіян до українців сказати: „Простітє нас!" У цих словах бриніла надія...