Скільки українців живе у зарубіжжі? Це — одне з часто повторюваних запитань, порушених добою національного відродження, відновлення історичної пам'яті, помітного зростання почуття національної самосвідомості, прагнення до планетарного єднання людей одного роду.

Масова еміграція з України розпочалася понад сторіччя тому. Історичні крутозлами, людські долі розкидали наших земляків та їхніх нащадків буквально по всій земній кулі. Гнало їх з рідної землі бажання врятуватися від голодної смерті, знайти якусь роботу, мати право на життя, продовження свого роду. Відривали їх від батьківською коріння воєнні лихоліття, політичні потрясіння і незгоди.

Нині українські етнічні групи зосереджені в Америці, Європі, Австралії. Особи українського походження є громадянами кількох десятків держав на різних континентах. Вони роблять вагомий внесок у розвиток економіки, науки й культури країн свого поселення. В умовах іномовного оточення, незважаючи на невблаганні процеси асиміляції, зарубіжні українці прагнуть зберегти в своєму середовищі українську мову, народні звичаї, культурні, мистецькі та побутові традиції, зрештою, свою національну ідентичність. Без духовного розвитку наших братів і сестер, їхніх надбань у пісні, музиці, слові, мистецтві не можна уявити цілісності загальноукраїнської культури, її повноцінного відродження. Не слід забувати, що українське населення у Східній Європі, кожна українська етнічна група на Заході є у своїх державах джерелами знань про Україну, її народ та історію.

У радянській пресі часто невиправдано всіх зарубіжних українців називають українською імміграцією, або діаспорою. В дійсності ж у Польщі, Чехословаччині, Румунії вже кілька поколінь українців живуть на своїх прадавніх землях, тобто є автохтонними етнічними групами.

На Американському континенті переважна більшість осіб українського походження народилася за межами України й також не є іммігрантами чи нашими земляками. Значна частина (за деякими підрахунками — понад половину) осіб українського походження в Західній Європі, Австралії та інших частинах світу теж народилася далеко від України.

В останні роки зросла кількість представників так званої шлюбної імміграції, що живуть здебільшого в Європі, Азії, Африці, на Кубі.

Українські поселення не є однорідними в політичному й соціальному відношеннях і порівняно мало вивчені як на Україні, так і за кордоном.

Зважаючи на помітний інтерес громадськості України до українців за кордоном, значне розширення їхніх культурних, наукових, ділових, туристичних контактів з Україною, група авторів з України й Канади — журналістів і науковців — вирішила створити популярний довідник про зарубіжних українців, що має вийти в Політвидаві України 1991 року. Це видання розраховане на широкі читацькі кола на Україні й за кордоном.

Прагнучи, зокрема, визначити чисельність українців, які живуть за кордоном, автори послуговувалися офіційними статистичними даними и демографічними дослідженнями, здійсненими різними організаціями у країнах поселення українців, у тому числі й українськими.

За найскромнішими підрахунками, нині за межами України й СРСР проживає близько п'яти мільйонів осіб українського походження. Це далеко не точна цифра. На думку західних демографів, зарубіжних громадян української національності значно більше. Понад 75 відсотків наших земляків та їхніх нащадків живе в Північній та Південній Америці: у США — майже два мільйони, в Канаді — мільйон осіб українського походження. Далі йдуть такі країни як Польща, Румунія, Бразілія, Аргентіна. Порівняно значні поселення українців існують у Чехословаччині, Франції, Австралії, Великобританії, Західній Німеччині.

Увазі читачів пропонуються уривки з майбутньої книжки, що стосуються українців, які живуть у Західній Європі, Австралії та Азії.

Українці в Австрії

Нині в Австрії проживає понад п'ять тисяч громадян українського походження. Історія їх поселення в цій країні сягає XVII—XVIII ст. У XIX сторіччі тут налічувалося 800—900 українців (русинів).

За свідченнями літописців, ще в XII сторіччі галицький князь Ярослав Осьмомисл підтримував політичні контакти з бабенберзьким князем Генріхом II Язомірготтом. 1252 року син Данила Галицького — Роман одружився у Відні з Гертрудою, племінницею останнього бабенберзького князя Фрідріха II Сварливого.

1683 року українські козаки на чолі з полковником Семеном Палієм взяли активну участь у визволенні Відня від турецької облоги. Один з них — Юрій Франц Кульчицький — родом із села Кульчиці Шляхетські біля Самбора (нині Львівщина) став австрійським національним героєм. На одній з вулиць Відня, що носить його ім'я, є бронзовий пам'ятник відважному козакові.

У деяких книжках, виданих за кордоном, згадується, що Ю. Кульчицький був власником однієї з перших кав'ярень у Відні. 1933 року у Львові вийшла друком історична повість І. Фелипчака «Кульчицький — герой Відня». А 1983-го, під час святкування 300-річчя перемоги над турецькими військами, на церкві, що височить на горі Леопольдсберг, відкрито пам'ятний знак на честь українських козаків, які полягли в битві під Віднем.

У XVIII сторіччі, коли до складу Австро-Угорської імперії увійшли західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина, а згодом Холмщина й Підляшшя, до Відня почали масово прибувати українці, що служили в австрійській армії, тримали невеликі підприємства, вчилися в університетах. Були серед них і безробітні.

1880 року студенти-українці, котрі вчилися у Відні, заснували своє товариство «Січ».

В австрійських університетах навчалося чимало талановитої української молоді. У Відні тривалий час перебували Леся Українка, І. Франко, М. Драгоманов. На одному з будинків на Віплінгерштрасе, де в 1892-1893 роках жив Каменяр, встановлено меморіальну дошку.

Вихідці із західної частини України фактично утворили в Австрії етнічну групу. Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед австрійських українців були члени парламенту, політичні лідери, науковці. Перед першою світовою війною в Австрії вже налічувалося близько 3 тисяч українців, переважно у Відні.

Під час першої світової війни в Австрії опинилося майже 50 тисяч українців. Це були в основному в'язні концентраційних таборів, зокрема табору в Талергофі, де загинуло багато лемків'. За деякими західними друкованими джерелами, в цих таборах померло майже 40 тисяч українців. Частина колишніх полонених залишилася жити в Австрії.

Значна кількість українців утекла до Австрії в часи громадянської війни на Україні. У 20-х — 30-х роках Відень, як і Прага, став центром української політичної еміграції. Галичина знову відійшла до Польщі й чимало українців повернулося на рідні землі. В Австрії залишилися лише 3 тисячі осіб, переважно пенсіонери, колишні військові, добре забезпечені робітники й невелика група студентів.

У січні 1921 року у Відні відкрився Український вільний університет, одним з ініціаторів створення якого був видатний учений і громадський діяч Михайло Грушевський. Першим ректором цього університету, що мав два факультети — філософський і юридичний, був професор Олександр Колесса, відомий лінгвіст, фахівець з історії, літератури й етнографії. 1907 року він був обраний до парламенту Австрії, а 1925-го став одним з фундаторів Української культурної ради у Відні, яка організовувала українські школи.

1929 року у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН).

Після 1939 року до Австрії прибули втікачі із західної частини України, що не прийняли Радянської влади. У 1940—1941 роках, за радянсько-німецькою угодою, сюди приїхали ті українці, котрі мали австрійське чи німецьке громадянство, родичів у Австрії та Німеччині або перебували в шлюбі з особами німецького походження.

Під час другої світової війни фашистські окупанти вивозили до Австрії українську молодь на підневільну каторжну працю. 1944 року там було зосереджено 100 тисяч українців, у тому числі військовополонених. Після війни в Австрії залишилася частина українців — переміщених осіб, які відмовилися від репатріації на Батьківщину.

Лемки — етнографічна група українського народу, яка здавна жила по обох схилах Східних Бескидів у Карпатах між річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужу.

1946 року у Відні налічувалося близько 30 тисяч колишніх громадян України. А 1950-го, коли переважна більшість з них емігрувала до інших країн, за даними статистики, в Австрії залишилося не більше чотирьох тисяч осіб українського походження.

У повоєнний час центром українського життя в країні став Зальцбург, де на той час діяли Український народний університет, гімназія, сільськогосподарська школа. Понад 500 студентів-українців навчалися в університетах Відня, Інсбрука та Граца. Поступово зросла громадська активність українського населення. Нині воно зосереджене переважно у Відні (понад 2 тисячі чоловік). Українські громади є також у Зальцбургу, Інсбруку, Лійці, Куфштайні, Граці й Клягенфурті. Понад 80 відсотків австрійських громадян українського походження народилися в цій країні; майже 90 відсотків українців мають австрійське громадянство, решта проживає на становищі осіб без громадянства.

Молодші покоління не володіють мовою батьків. Зовсім не знають її школярі, хоч спроби вчити дітей української мови робилися в суботній школі при церкві св. Варвари (парафія заснована 1784 року), яка є одним з найбільших центрів культурного життя українського населення в Австрії. При церкві створено хоровий колектив під керівництвом диригента й композитора Андрія Гнатишина — автора збірок українських пісень, випущених австрійськими музичними видавництвами для дітей та німецькомовних хорів.

В Австрії діє низка українських громадських осередків, як-от: Союз українських філателістів Австрії (його очолює відомий в країні журналіст Борис Ямінський), створений 1967 року, що здобув визнання серед філателістичної громадськості Австрії.

Українська медично-харитативна служба — організація взаємодопомоги, яка опікується літніми людьми та дітьми, надає їм медичну й матеріальну допомогу, займається розшуками родичів українських іммігрантів; Українське культурно-освітнє товариство «Буковина», що об'єднує вихідців з території Чернівецької області, влаштовує вечори, зустрічі земляків, розвиває хорове мистецтво. У Відні також існують Українське лікарське товариство, Український жіночий союз.

Українські поселенці в Австрії здебільшого православні.

Культурні зв'язки з Україною майже відсутні. Якийсь час їх підтримував міжнаціональний клуб у Відні — «Родина» (до нього належать і літні українці). В останні роки товариство «Україна» влаштувало в республіці виставки вишивок Ксенії Колотило (походить з Буковини) й художніх робіт Христини Куриці-Ціммерман (родом з Тернопільщини). У київському видавництві «Мистецтво» 1990 року вийшов друком альбом вишивок Ксенії Колотило, яка стала іноземним членом Спілки художників України.

У Відні час від часу виставляє оригінальні твори художник Любомир Мудрецький. Здобув популярність і графік Ергард ІІІтайнгаген, який, до речі, три роки очолював товариство «Буковина». Державною літературною премією Австрії відзначена творча праця відомого письменника Андрія Окопенка, що походить з роду Григорія Квітки-Основ'яненка.

Українці в Бельгії

У цій невеликій країні ще перед першою світовою війною оселилися групи безземельних селян, безробітних промислових робітників-емігрантів переважно із Закарпаття. До них приєдналися українські студенти — діти представників інтелігенції із західної частини України. Вони створили кілька незалежних громадських осередків для підтримання культурного життя, національних традицій і звичаїв, «Нейтральну церкву рутенів».

Після завершення громадянської війни на Україні до Бельгії втекли залишки контрреволюційної армії барона Врангеля, інші політичні біженці. В період між двома війнами тут проживало понад 300 українців, які працювали переважно чорноробами. Студенти-українці в 30-х роках зосередилися в Католицькому університеті в Лювені.

Нова хвиля еміграції розпочалася 1945 року. Спочатку сюди прибуло близько двох тисяч жінок-українок, вивезених фашистськими окупантами до Німеччини на примусову працю, які взяли шлюб з молодими бельгійцями — також підневільними робітниками в Німеччині. Упродовж 1947 — 1950 років українська громада поповнилася ще 10 тисячами переміщених осіб з таборів у Німеччині. Серед них були ті, хто співробітничав з нацистами, перебував у складі націоналістичних збройних формувань і боявся повернутися на Батьківщину. Відпрацювавши два роки за контрактом, вони почали виїжджати до Німеччини, США й Канади. Уже 1955 року в Бельгії залишилося до п'яти тисяч українців, включно з жінками, які вийшли заміж за бельгійців. Таких родин тоді було майже півтори тисячі. Більшість дружньо ставилися до СРСР і зберігають ці симпатії досі.

Однак еміграція українців за кордон тривала. США й Канада забезпечували значно вищий рівень добробуту і там було краще налагоджене громадське й культурне життя українських етнічних груп. До масового виїзду спричинилася також несприятлива демографічна ситуація в місцевій громаді. На кожних сто одинаків-українців припадало лише дві незаміжні жінки.

Нині в Бельгії налічується понад чотири тисячі громадян українського походження. Більшість з них живе в центральній частині країни (вугільний басейн, міста Брюссель і Лювен), працюючи в різних галузях економіки й сфери обслуговування. Невелика група молоді навчається в університетах. Незначний процент українських дітей вивчає мову своїх предків, історію та літературу краю, де проросло коріння їхнього роду, в так званих громадських четвергових школах. їх організувало Українське науково-освітнє товариство, засноване ще 1947 року.

Наприкінці 40-х років з ініціативи великої групи українських, білоруських і російських жінок — колишніх підневільних робітниць гітлерівської Німеччини, в країні було створено Союз радянських громадян. До цього об'єднання жінки залучили своїх чоловіків-бельгійців, дітей. Союз щороку відзначає найбільші радянські свята, ювілеї видатних діячів культури України, Білорусії, Росії, влаштовує концерти своїх самодіяльних художніх груп, систематично запрошує мистецькі делегації від товариств «Україна», «Радзіма», «Родина». В Брюсселі, Льєжі, Генті, Антверпені — містах, де функціонують відділення союзу, часто виступають артисти з України, привертаючи увагу бельгійської громадськості. В свою чергу товариство «Україна» влаштовує для членів союзу поїздки по республіці. Союз радянських громадян видає щомісячний журнал «Патріот» (колишня назва — «Советский патриот»), який знайомить усіх, хто знає російську й українську мови, з радянською дійсністю.

На першому «конгресі українців» у Бельгії (1948 р.) було створено Головну раду українських громадських організацій у цій країні. Під егідою ради розгортається діяльність українських церков — католицької та православної, найбільших громадських угруповань — Об'єднання українців Бельгії, жіночого, студентського осередків, Союзу українських робітників.

Українське населення в Бельгії та його нечисельні осередки не мають помітного впливу на економічне й політичне життя країни, не є активними і українські осередки — малочисельні об'єднання різних політичних напрямів.

Українці у Великобританії

Земля Великобританії — одне з найдавніших поселень українців за кордоном. Ще 1893 року група селян із Львівщини, з сіл Білий Камінь і Хильчичі (тоді Золочівського повіту), зупинилася в Манчестері по дорозі до далекої Північної Америки й залишилася на Британських островах, поклавши початок історії українців у Великобританії. Селяни-заробітчани заснували свою першу організацію під назвою «Український клуб», що згодом став центром зустрічей українців з представниками інших національностей.

1911 року до Манчестера прибула ще одна група селяи-заробітчан з Галичини (за переказами, близько 500 чоловік), якій не вистачило коштів, щоб дістатися до Америки. Через три роки приблизно 350 з них, заробивши гроші, вирушили в дорогу, а решта залишилася жити в Манчестері.

Потім до Великобританії потрапили групи політичних емігрантів-українців, що втекли з рідної землі як вороги радянської республіки.

1947 року розпочався масовий приїзд українців до Великобританії. Найбільшою хвилею еміграції (60 відсотків від усієї кількості емігрантів-українців) стало прибуття з таборів переміщених осіб у Німеччині та Австрії (там, як зазначають західні дослідники, серед представників інших національностей було 207 тисяч українців) понад 20 тисяч громадян нашої республіки, переважно чоловіків. За трирічним контрактом з місцевими властями вони спочатку працювали в сільському господарстві, на вугільних шахтах, текстильних фабриках.

Другою хвилею української еміграції у Великобританії стали залишки розбитої Радянською Армією дивізії СС «Галичина» (чисельністю близько 8,5 тис. чоловік) і ще одного збройного формування — Української повстанської армії.

Третю хвилю еміграції спричинив приїзд майже двох тисяч українських жінок, вивезених нацистами з України на примусову працю до Західної Європи (у повоєнні роки серед українського населення Великобританії чоловіків було в 4,5 раза більше, ніж жінок).

На початку 50-х років українська громада налічувала 35 тисяч чоловік, а вже 1955-го — на десять тисяч менше (частина виїхала до США й Канади — переважно чоловіки). Нині кількість громадян українського походження не перевищує 20 тисяч.

99 відсотків українського населення живе в Англії, решта в Шотландії (головним чином в Едінбурзі) та Уельсі. Понад три чверті українців оселилися у великих індустріальних містах Центральної Англії — в Ноттінгемі, Лестері, Ковентрі. Друга за чисельністю українська громада живе в Ланкашірі (переважно у Манчестері, Олдгамі та інших містах), третя частина української етнічної групи зосереджена в Йоркшірі (у містах Бредфорді, Галіфаксі, Гудесфілді, Лідсі). Четверта, найменша порівняно з попередніми, група українського населення, живе в Лондоні й на околицях столиці Англії (понад дві тисячі чоловік). У Лондоні ж розміщені фактично всі організації українців.

Більшість українського населення (понад 75 відсотків) не має британського підданства і, звичайно, не користується виборчим правом. Лише незначна його частина є громадянами Англії чи Шотландії. Незважаючи на цей важливий політичний фактор, життєвий рівень цих людей такий самий, як у середньому по Англії серед працюючих, або й дещо вищий. Більшість українських родин (у Манчестері, наприклад, 75 відсотків) мають власні будинки. Близько 80 процентів українців зайнято фізичною і некваліфікованою працею чи не в усіх галузях економіки Англії. Решта — службовці різних комерційних бюро та підприємств. Невелика частина є власниками дрібних фабрик, магазинів. В останні роки дедалі більше українців стають інженерами, техніками, архітекторами. Нова інтелігенція народжується з представників молодого покоління — дітей та онуків іммігрантів.

Серед повоєнних іммігрантів, як свідчать громадські соціологічні дослідження українських науковців на Заході, лише п'ять відсотків мали середню шкільну освіту і один процент — вищу. В перші повоєнні десятиліття батьки дбали, щоб їхні діти вивчали насамперед українську мову. Українська етнічна група у Великобританії не має щоденних шкіл, тому діти вивчають українську мову, історію, літературу в дитячих садках, літніх таборах, суботніх та недільних школах, які діють при церквах і громадських осередках. За останніми даними, більше трьох тисяч дітей відвідували українські школи. Але кількість українських шкіл і учнів у них постійно зменшується під впливом англомовного оточення, а також сприятливого для асиміляції співвідношення етнічних груп (приблизно половина українців-чоловіків одружена з жінками інших національностей, здебільшого вихідцями з Австрії та Італії; лише кілька відсотків з них оволоділи українською мовою). Українська мова вживається переважно в сімейному побуті, у церкві, під час спілкування в громадських організаціях. Третє покоління українців майже не розуміє мови своїх батьків, четверте, за окремими випадками, зовсім її не знає. Надто мало українців навчаються в університетах. Деякі громадські об'єднання заохочують молоде покоління вивчати українську мову й гуманітарні предмети, що стосуються соціально-політичного устрою України. В Англії навіть створена «Методологія навчання граматики української мови». Тижнева газета «Українська думка» щомісяця вміщує сторінку «Логос», призначену для вчителів-українців. При славістичному відділенні Лондонського університету під керівництвом професора В. Свободи певний час викладався курс української мови для бажаючих.

Громадські осередки сприяють розвиткові художньої самодіяльності серед своїх членів — людей різного віку. Діють хори (найвідоміші серед них — «Гомін», який здійснив гастрольне турне по Північній Америці разом з професійним бандуристом, виконавцем козацьких дум Володимиром Луцівим, а також «Діброва», хор і танцювальний ансамбль «Орлик», призер фольклорних фестивалів у Шотландії, Уельсі, Франції та Італії), танцювальні, інструментально-вокальні ансамблі, драматичні гуртки. Майже при кожній українській громаді існують спортивні команди.

Постійно влаштовуються виставки виробів народно-прикладного мистецтва. В Лондоні є бібліотека й невеликий музей імені Т. Г. Шевченка з відділами шевченкознавства, історії національного мистецтва, української класичної літератури, мови й діалектології, філателії та ін. Ця бібліотека зареєстрована в каталозі бібліотек слов'янознавства Англії. Невеликий музей українського мистецтва існує в Олдгамі.

Серед українських періодичних видань слід назвати газету «Українська думка», що почала виходити 1947 року.

У Лондоні діяло «Товариство українських літераторів». До нього входили поет Богдан Бора (Борис Шкандрій), автор етнографічних нарисів «Звичаї нашого народу» Олекса Воропай, перекладачка творів Лесі Українки англійською мовою Віра Рич та ін.

Кілька років тому була створена Українська європейська культурно-освітня фундація. її метою є заснування кафедри української мови й літератури при Лондонському університеті.

У Великобританії активно діють націоналістичні осередки всіх політичних напрямів, насамперед бандерівські, пробандерівські, мель-никівські, а також громадські жіночі, молодіжні, культурно-просвітні, земляцькі об'єднання. Серед останніх — «Гуцулія» (організація вихідців з території нинішньої Івано-Франківської та Чернівецької областей), «Представництво підгаєчан в Англії», «Станіславщина» (ця організація ставить перед собою завдання популяризувати історію і культуру, народне мистецтво та промисли Івано-Франківщини).

Культурні зв'язки з Україною, зокрема Товариством культурних зв'язків з українцями за кордоном, підтримувало лише міжнаціональне Слов'янське товариство (до його складу входили і українці); саме з його допомогою в Англії відбувалися виступи митців з України. В останні роки товариство «Україна» встановило контакти з Об'єднанням українців у Британії.

Три чверті українців належить до Української греко-католицької церкви, решта — до Української православної церкви, євангельсько-баптистських братств. Перші священики з'явилися тут 1947 року. Вони дали поштовх розвиткові мистецтва і шкільництва.

Українці в Голландії (Нідерландах)

Перші українці з'явилися в Голландії у XVII — XVIII ст. Це були студенти, які навчалися в місцевих університетах. Невеликі групи заробітчан із Західної України прибули сюди напередодні 1914 року. Поодинокі політичні емігранти поселилися в Голландії після 1920-го. Але переважна більшість українців, які живуть у цій країні, приїхала відразу після другої світової війни з німецьких таборів переміщених осіб. Голландська етнічна група українців налічує близько тисячі осіб. Зайняті вони здебільшого в промисловості й сфері обслуговування. Є чимало пенсіонерів.

Українці проживають у провінції Оверійсель, в Амстердамі, Утрехті, інших місцевостях. Некомпактність поселення не дала змоги створити повноцінні громадські осередки. Найбільший серед них — Об'єднання українців Голландії, заснований 1948 року. Українці входять до малочисельних міжнаціональних клубів «Отчизна» й музично-хореографічного ансамблю «Калинка» в Амстердамі, що підтримують культурні взаємини з товариствами «Родина», «Україна», «Радзіма». З мистецьких колективів добре відомий у Західній Європі «Візантійський хор». 1951 року професор університету в Утрехті Мирослав Антонович організував український чоловічий хор, який згодом прибрав нинішню назву. 1976 року голландська королева відзначила його керівника орденом «Ораніє-Нассав».

Значна роль українських греко-католицької та автокефальної православної церков; 80 відсотків віруючих належать до першої з них. Україністика у невеликих обсягах вивчається на кафедрі українознавства Тілбурзького університету.

Українці в Греції

Ще в II сторіччі нашої ери у Візантії почали селитися русини. Упродовж наступних сторіч на цих землях проживали десятки українських ченців; серед них і український письменник духовного сану Іван Вишенський (XVI— XVII ст.).

Групи емігрантів з України прибули сюди після першої і другої світових воєн. Точної статистики кількості громадян українського походження у Греції немає.

Українці в Данії

Перші вихідці з території, яку нині займає Україна, з'явилися в Данії ще на початку XI сторіччя. 1067 року дочка Ярослава Мудрого Єлизавета, взявши шлюб з датським королем Свейном, з великим почтом переїхала до Данії. Родинні зв'язки з датськими королями мали також князі Мстислав і Володимир Мономах.

Українці поселилися у цій країні перед першою світовою війною. Після другої світової війни до них приєдналися так звані переміщені особи з Німеччини. Згодом деякі з них перебралися до США й Канади.

Нині невелика українська етнічна група об'єднує близько 500 осіб. Більшість з них — пенсіонери й робітники, є представники наукової і творчої інтелігенції. Організованого громадського життя серед українців у Данії не існує.

Українці в Іспанії

Першими іммігрантами українського походження в Іспанії стала група учасників громадянської війни 1936 — 1939 років. Після 1947-го в Мадріді постійно навчається кілька десятків студентів-українців з різних країн Заходу. За неповними статистичними даними, в Іспанії нині проживає понад 200 осіб українського походження. Майже всі вони здобули вищу освіту й зайняті в галузях бізнесу, науки, культури. Діють невеликі громадські осередки — Українська громада в Іспанії і Українська студентська громада.

Українці в Італії та Ватікані

Як твердять літописці, у Вероні, у замку Каносса (неподалік містечка Сан-Поло-Дьєнза) протягом 1094 — 1095 років, а може, й 1096-го, жила дочка київського князя Всеволода — Євпраксія, дружина германського імператора Генріха IV, володаря «Священної Римської імперії». Через подружні незгоди він ув'язнив її у Вероні під час свого походу до Італії. Після його поразки Євпраксія була звільнена й повернулася до Києва, де стала черницею Печерського монастиря.

Упродовж XIV—XVIII сторіч в університеті міста Падуя навчалося близько 600 юнаків з України. Серед них був полковник Станіслав Морозенко, що згодом став сподвижником Богдана Хмельницького. А, в Болонському університеті у XV ст. здобув освіту видатний учений і просвітитель, перший з відомих вітчизняних докторів медицини Юрій Дрогобич-Котермак родом з Дрогобича (на Львівщині). У 1481 — 1482 роках він був ректором цього навчального закладу, видав фундаментальну книжку з астрономії. Тільки два українські примірники цієї наукової праці збереглося до наших днів: один — у Кракові (Польща), другий— у Тюбінгені (Німеччина).

З кінця XVI і до початку XIX сторіччя в римському колегіумі навчалися десятки студентів з України. Тут продовжував свої студії) після закінчення Києво-Могилянської колегії (1698 р.) та польських шкіл Феофан Прокопович, відомий український церковний і громадський діяч, письменник і вчений,

1765 року в Болонській філармонічній академії вчився видатний український композитор Максим Березовський. 1771 року він витримав іспит на звання академіка-композитора.

У 1893 — 1896 роках у Мілані вдосконалювала свій спів видатна українська співачка Соломія Крушельницька. Вона не раз виступала в «Ла Скала» та на сценах оперних театрів Рима й Неаполя. В 1881 — 1883 роках у Мілані також стажувався український співак Олександр Ми-шуга. Згодом він виступив у головних ролях цілої низки опер у театрі «Ла Скала».

У різні роки в Італії жили Леся Українка, Микола Гоголь, Семен Гулак-Артемовський.

Під час першої світової війни в італійських таборах для полонених поблизу Верони, Ка-серти та інших міст перебувало понад 100 тисяч українців.

1946 року до Італії прибуло 12 тисяч українців з німецьких таборів для переміщених осіб. Згодом більшість з них подалася за океан. 1952 року український громадський діяч В. Федорончук заснував Товариство італійсько-української дружби. Протягом 1954 — 1956 років виходив італійською мовою журнал «Україна». А 1951-го італійське державне радіо започаткувало щоденну програму передач українською мовою, яка існувала до 1975 року.

Нині в Італії, зокрема в Римі та Ватікані, проживає невелика група українців. Це переважно представники українського католицького духовенства. Статистичних даних про загальну чисельність українців в Італії не існує. , У Римі розташовані українські католицькі церкви, велика й мала папські семінарії та Український католицький університет з архівом, де зберігаються манускрипти, рідкісні документи, зокрема особистий паспорт родини видатного українського історика Михайла Грушевського, й бібліотекою, в якій зібрано понад 30 тисяч книжок і 20 тисяч періодичних видань. З часу свого заснування (1963 р.), університет видав близько сотні наукових теологічних праць, серед них — «Монументальна історія України». Біля будинку встановлено бюсти І. Котляревського, М. Шашкевича, велику мармурову статую Т. Шевченка. Університет має філії в Буенос-Айресі, Чікаго, Вашингтоні, Монреалі, Лондоні.

У Ватікані діють патріархат Української католицької церкви й Українська папська колегія святого Йосафата. У Ватіканській бібліотеці зберігається ціла низка найстаріших теологічних документів, що стосуються України, зокрема листи папи Григорія VII до київського князя Ізяслава, датовані 1075 роком. У соборі святої Софії є мозаїчні портрети восьми київсько-галицьких митрополитів, князів Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, а в папському орієнтальному інституті зберігаються такі цінні українські стародруки, як Острозька Біблія 1581 року, граматика Мелетія Смотрицького 1648 р., матеріали з друкарень Львова і Києво-Печерської лаври, що відносяться до XVI — XVII ст.

У Римі при церкві святих Сергія і Вакха функціонує Український музей народних художніх виробів, картин, ікон, старовинних карт України тощо.

У Неаполі є факультет української мови для італійців, що займаються українознавством, а в Римі виходить ряд періодичних видань релігійного характеру. Українські редакції радіомовлення мають «Радіо Ватікан» і «Радіо Рим».

1989 року в Неаполі на установчій конференції було засновано Міжнародну асоціацію україністів з центром у Києві.

Українці в Люксембурзі

1933 року невелика група українців поселилася в Люксембурзі та на його околицях. Тоді й була заснована «Українська громада у великому князівстві Люксембург», що об'єднує нині кілька десятків родин. Цей осередок підтримує тісні стосунки з українськими етнічними групами у Франції, Канаді, США та інших країнах Заходу.

Українці в Норвегії

Із двохсот з лишком громадян українського походження в цій країні частина є нащадками емігрантів-заробітчан, які прибули сюди у 20-х роках, є також представниці так званої шлюбної еміграції. Вони проживають в Осло й Бергені. Зайняті в різних галузях економіки, беруть участь у самодіяльних норвезьких церковних хорах.

Українці у Німеччині

Існують документальні свідчення, що у XVIII — XIX ст. у німецьких університетах навчалася молодь з України. На початку XVIII ст. після Полтавської битви, тут перебував зі своїм почтом генеральний писар гетьмана Івана Мазепи — Пилип Орлик, проголошений у Туреччині гетьманом України.

Наприкінці XIX та на початку XX ст. до Німеччини з Галичини приїздять на сезонну працю сільськогосподарські робітники; на зиму вони повертаються додому.

Масове поселення українців на німецькій землі відбулося дід час першої світової війни, коли в таборах для полонених у Німеччині й Австрії опинилося 200 тисяч вихідців з України. Частина з них осіла в Німеччині. Ця країна прийняла політичних біженців з України в роки Жовтневої революції та громадянської війни. Більшість цих емігрантів стали жителями Берліна, Мюнхена, Гамбурга, Лейпціга, Кенігсберга (нині Калінінград, СРСР).

1939 року до Німеччини емігрували українці із Закарпаття, Галичини й Польщі.
Перед другою світовою війною загальна чисельність українців у Німеччині становила 10 тисяч осіб.

Основу сучасної української етнічної групи у ФРН склали так звані переміщені особи, колишні полонені й люди, вивезені фашистами до Німеччини на примусову працю під час другої світової війни. У 1944 — 1945 роках до них приєдналися залишки збройних націоналістичних формувань і політичні емігранти з України — загалом 300 тисяч осіб. На кінець війни в Німеччині, за нью-йоркським виданням «Українські поселення» (1980 р.), налічувалося від двох до трьох мільйонів українців — колишніх жителів України та Східної Європи. Після репатріації в західній частині країни залишилося лише понад 200 тисяч українців. Згодом переважна більшість цих людей виїхала до Північної та Південної Америки, Великобританії, Франції, Бельгії, Австралії. Невелика група українців стала громадянами східної частини Німеччини.

Минулого року українська етнічна група у ФРН налічувала близько 25 тисяч чоловік. Найбільше громадян українського походження в Баварії (понад 40 відсотків від загальної чисельності), Баден-Вюртемберзі, Гессені та Вестфалії. Основними центрами їх поселення є міста Мюнхен, Гамбург, Ульм, Франкфурт-на-Майні, Ганновер, Дюссельдорф, Штутгарт, Нюрнберг, Інгольштадт та інші.

Понад 80 відсотків працездатних українців зайняті в індустрії та на будівництві. Невелика частина, є власниками дрібних підприємств, магазинів, закладів побутового обслуговування, охорони здоров'я, працює в сільському господарстві, українських культурних і політичних установах.

У 20-і — на початку 30-х років Берлін був одним із західноєвропейських центрів української емігрантської інтелігенції. Тут діяв Український науковий інститут. У Мюнстерському університеті викладав українську й російську мови Освальд Бургардт (Юрій Клен) — український поет родом з Вінниччини, який 1931 року емігрував до Німеччини. У тому ж університеті працював відомий славіст Дмитро Чижевський.

У 1947 — 1948 роках у Німеччині було чимало дитячих садків, так званих «народних шкіл» і гімназій. Але з часом українська шкільна освіта почала занепадати. Молодші покоління щодалі менше вивчали мову батьків і піклувалися про неї. Нині там діє кілька українських суботніх шкіл при церквах і жіночих осередках. У так званому «Українському інтернаті» в Мюнхені учні-українці, які навчаються у німецьких школах, мають змогу слухати лекції з українознавства. 1977 року в Мюнхені було створено товариство «Українська гімназія» з метою «давати учням повну середню освіту нарівні з кращими європейськими гімназіями та ліцеями». Навчання розпочалося 1980 року. Однак цей заклад також занепав через недостатню кількість учнів і викладачів.

Тривалий час у ФРН діяло товариство «Рідна школа», воно організовувало гуртки українознавства та вивчення української мови.

У перші повоєнні роки українці у ФРН мали широко розгалужену мережу художньої самодіяльності — оркестри, ансамблі бандуристів, понад 60 хорів і 50 драматичних гуртків. Були навіть професійні театральні й хорові колективи. До них належали ансамбль українських акторів Володимира Блавацького, театральна студія Йосипа Гірняка, хор «Україна» під керівництвом Нестора Городовенка та ін.

Згодом мистецьке життя помітно занепало, але й досі тут діють такі самодіяльні колективи, як ансамбль «Бандура», хор «Діброва», танцювальні гуртки та церковні хори.

У повоєнну історію мистецького життя місцевої української етнічної групи увійшли імена співаків Ореста Русняка-Герляха, Клима Чічки-Андрієнка, Іванни Синенької-Іваницької, Ірини Маланюк, Катрі Колянковської, Оксани Сов'як, Олега Євсевського, піаністки Галини Коваль, композиторів Євгена Цимбалистого і Остапа Бабикевича, скульптора Григорія Крука, художника Ігоря Кордюка та ін.

Німецьке відділення об'єднання «Слово» згуртовує українських літераторів, що живуть у країнах Заходу. Тут вийшли друком поетичні збірки й романи Емми Андієвської, поетичні та прозові твори Ігоря Качуровського, поезії і новели Ростислава Єндика, поезії і переклади з європейської драматургії Ігоря Костецького, поетичні переклади німецькою мовою Анни Горбач, твори Михайла Ореста (Зерова).

Наприкінці 1945 року в Регенсбурзі було відновлено діяльність так званого Українського вільного університету (УВУ), заснованого 1921 р. у Відні, що увійшов до міжнародного реєстру університетів як вищий навчальний заклад. На його філософському, юридичному і суспільно-економічному факультетах навчаються здебільшого українські студенти з різних країн Заходу. При університеті влаштовуються курси українознавства для випускників шкіл і вузів.

За час свого існування УВУ видав близько сотні томів «Наукових записок», «Наукових збірників», монографій, мистецьких альбомів, «Діалектологічних записів» та інших наукових праць. Час від часу університет влаштовує наукові конференції.

З 1945 року в Регенсбурзі й Мюнхені в Українському технічно-господарському інституті на агрономічно-лісовому, інженерному, економічному, ветеринарному й фармацевтичному факультетах навчалося чимало молодих людей українського походження. Цей інститут також видав десятки томів «Наукових записок» і монографій, серед яких праці К. Кононенка «Україна та Росія», Б. Мартоса і Я. Зозулі «Гроші української держави» та ін.

1947 року в Мюнхені почало працювати відділення (делегатура) Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, яке опублікувало цілу низку праць про творчість, суспільно-політичні погляди Великого Кобзаря, взяло участь у виданні популярної серед українців на Заході «Енциклопедії українознавства» українською й англійською мовами.

В університетах ФРН працює чимало українських викладачів і науковців. Серед учених цієї країни здобули визнання розвідки таких українських професорів, як Олекса Горбач (слов'янське мовознавство), Юрій Бойко-Бло-хін (порівняльне слов'янське літературознавство), Андрій Білинський (право та історія), Мирослав Антохій. (українська мова), Іван Жегуц (географія).

У Німеччині представлені всі осередки Організації українських націоналістів (ОУН) та українські політичні партії, діють «братства колишніх вояків», котрі належали до дивізії СС «Галичина», молодіжні, жіночі, професійні, наукові організації. В Мюнхені розташована штаб-квартира Антибільшовицького блоку народів (АБН). До його керівного складу входять крайньо праві елементи з української політичної імміграції.

У різних містах є невеликі клуби вихідців з Радянського Союзу — українців, росіян, білорусів, представників Середньої Азії та Закавказзя. Вони підтримують культурні зв'язки з громадськими організаціями в СРСР.

Одне з українських видавництв — «Дніпрова хвиля» випускає літературу різних жанрів, від наукових праць до белетристики. А видавництво «На горі» друкує твори західноєвропейських драматургів у перекладі українською мовою.

З періодичних видань найпоширеніші на Заході газети — «Шлях перемоги», «Християнський голос», «Мета».

Як і в інших країнах Заходу, діють три українські церкви — католицька (об'єднує майже 70 відсотків віруючих українців), православна й баптистська.

Українці у Фінляндії

Значна група політичних емігрантів — вихідців з України прибула до Фінляндії після першої світової війни. Згодом більшість з них перебралася за океан. Під час і після другої світової війни лише окремі особи української національності стали жителями цієї країни. За неофіційною статистикою сьогодні у Фінляндії налічується понад 50 осіб українського походження. Серед них — представниці так званої шлюбної еміграції, які поселилися в Хельсінкі й Турку останніми роками. Вихідці з СРСР об'єдналися там у невелике інтернаціональне товариство.

Українці у Франції

Серед перших слов'ян, які поселилися у Франції, була дочка київського князя Ярослава Мудрого — Анна. 1051 року вона вийшла заміж за французького короля Генріха І й після його смерті брала участь у правлінні країною. Про неї нагадує церква, збудована неподалік Парижа, що збереглася до наших днів.

Наступна велика група з України — фактично перша хвиля імміграції — прибула сюди у XVIII столітті. До неї входило кілька десятків запорізьких козаків, очолюваних сином гетьмана Пилипа Орлика—Григорієм (1702— 1759), французьким генералом і дипломатом. Козаки створили окремий загін у французькій армії. Згодом вони поодружувались і їхні нащадки поступово асимілювалися.

Другою хвилею імміграції (1905 — 1930 рр.) стали політичні біженці з центральних і східних районів України, а також галицькі селяни-заробітчани.

Найбільше українців поселилося у Франції в період між першою світовою війною і кінцем 30-х років. Це були полонені, частина яких потрапила сюди з таборів у Польщі, та політичні емігранти, що залишили Україну після громадянської війни. Але наймасовішою була еміграція робітників і селян з Галичини й Волині, які їхали до Франції на заробітки. 1930 року українська етнічна група у Франції становила 40 тисяч осіб, переважно трудових емігрантів. У середині 30-х років частина трудових емігрантів через жорстоку економічну кризу у Франції повернулася на батьківщину. Ті, хто залишився там, працювали на шахтах, текстильних фабриках, в металургійній промисловості й сільському господарстві.

Ще одна хвиля імміграції припала на воєнні й повоєнні роки. Тисячі молодих українців було вивезено фашистськими окупантами на примусову працю до Франції. Після війни дехто з них залишився тут на постійне проживання. 1944 року сотні українців, що втекли з нацистського полону, брали активну участь в русі Опору. Вони навіть створили окремі військові підрозділи (батальйони ім. Богуна та Шевченка) чисельністю 500 — 800 чоловік. Згодом частина цих людей, побоюючись репресій на батьківщині, вступила до французького іноземного легіону. Останньою групою, яка поповнила українські поселення у Франції, були переміщені особи (три-п'ять тисяч чоловік) з таборів у Німеччині та Австрії.

За неофіційною статистикою, нині у Франції проживає майже 40 тисяч громадян українського походження. Переважну більшість становлять представники молодших поколінь — нащадки трудових і політичних емігрантів, переміщених осіб, а також діти від шлюбів українців з людьми інших національностей. Багато хто асимілювався і не вважає себе українцем.

Громадяни українського походження розселені по всій території Франції, але основна маса сконцентрована в Парижі та його приміських зонах, а також у таких містах, як Мец, Страсбург, Нансі, Орлеан, Ліон, Тулуза, Марсель, Бордо, Гренобль, Сошо, Шалетт, Монтаржі, Ліль, Сент-Етьєн та інших.

Більшість має французьке громадянство, але їхній життєвий рівень переважно нижчий, ніж у середньому по країні. Особи українського походження здебільшого працюють простими робітниками в різних галузях промисловості.

Частина — дрібні підприємці, інженери, науковці, викладачі вузів та ліцеїв, перекладачі, художники, співаки, музиканти. 10 — 15 відсотків молоді — студенти й приблизно стільки ж — працівники сільського господарства. 25 відсотків, в основному жінки, займаються домашнім господарством.

На українську етнічну групу відчутно вплинула асиміляція. Сьогодні у Франції небагато родин постійно послуговуються українською мовою. її та історію своєї прабатьківщини діти вивчають у так званих четвергових школах (французька державна школа не працює в четвер), створених при українських католицьких церквах. Влітку відкриваються мовні курси для молоді. На професійному рівні українська мова викладається в Сорбоннському університеті в Йарижі, при якому діє Інститут східних мов і цивілізацій. З 1939 по 1952 рік українську мову тут вивчали на факультативній основі. Тепер цей предмет є обов'язковим. Навчання триває три роки. Крім освоєння мови, студенти здобувають знання з української літератури, історії та географії.

У Франції, як і в інших країнах поселення українських етнічних груп, при багатьох церквах і молодіжних осередках діють хори, фольклорні, танцювальні ансамблі. Українську народну хореографію популяризують багатонаціональні самодіяльні колективи, як-от: «Запорожці», «Гопак», «Карлик» та ін.

Тривалий час центром українського культурного життя у Франції був Париж. Тут творили такі видатні художники й скульптори, як Марія Башкирцева, Михайло Паращук, Михайло Бой-чук, Олександр Архипенко, Софія Левицька, Олександр Грищенко, Микола Глущенко, Петро Омеляненко, Іванна Винників, Святослав Гординський (згодом переїхав до США), жили відомі композитори Іван Вовк, Володимир Гридін, Георгій Пономаренкко, Теодор Якименко, оперні співаки Євгенія Зарицька, Мирослав Скала-Старицький. Нині у Парижі працюють талановиті художники Омелян Мазурик (пейзажі, ікони, портрети, модерні гравюри), Андрій Сологуб (графіка, реставрація пошкоджених картин), визначний музикознавець професор Аристид Вірста та інші митці.

У Школі східних мов викладав українську мову й літературу Ілько Борщак, автор багатьох праць про зв'язки України із Західною Європою. Крім того, він видавав тижневик «Українські вісті».

Упродовж тридцяти років у Франції жив і творив видатний український письменник і державний діяч Володимир Винниченко.

У вересні 1971 року в Тулузі на кошти українців було споруджено пам'ятник Т, Г. Шевченку. А 1977-го Товариство «Україна» подарувало містові Шалетт-сюр-Люен пам'ятник Великому Кобзареві. Ще один пам'ятник Т. Г. Шевченку було поставлено в Парижі у травні 1978 року як дарунок українського народу столичній мерії. Один із паризьких скверів названо ім'ям Шевченка.

У містечку Сарсель (неподалік Парижа), що стало центром українського наукового життя, розташоване європейське відділення Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (НТШ). Його членами є українські науковці — громадяни Франції, Німеччини, Іспанії, Англії, Бельгії, Швейцарії, Голландії, Норвегії та Марокко. Секції товариства — історико-філософська, філологічна, математично-природнича, медична та інші — видають свої праці під загальною назвою «Записки НТШ». Цей заклад має ще одне, періодичне видання — «Вісті з Сарселя», яке висвітлює історію України, творчу спадщину Шевченка.

У Сарселі працює головна редакція багатотомної «Енциклопедії українознавства», що виходить українською та англійською мовами.

У Парижі розташована бібліотека ім. Симона Петлюри, де зберігається понад 15 тисяч книжок, архівні, музейні матеріали, велика кількість періодичних українських видань, опублікованих між першою і другою світовими війнами, а також старовинні рукописи, інкунабули, серед яких.— граматика української літературної мови XVI — XVII ст., написана мовознавцем Іваном Ужевичем, який учився в Краківському та Паризькому університетах; «Словник» Єпіфанія Славинецького — українського педагога й письменника XVII ст.

У Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій міститься архів української імміграції у Франції, створений 1949 р.

У цій країні також є відділення Українського вільного університету з викладанням історії України, української музики та інших предметів українознавства.

Першою українською організацією у Франції був «Гурток українців у Парижі», заснований 1908 р. Два роки згодом він об'єднував 120 осіб, мав хор і курси української мови.

У Парижі перебувають Провід українських націоналістів — керівний центр ОУН мельни-ківського напряму, створений 1929 року, та інші мельниківські осередки, які координують діяльність подібних об'єднань у країнах Заходу. Там же виходить тижнева газета мельниківців — «Українське слово». Поряд діють студентські, молодіжні, жіночі, професійні організації. Серед них — Українське академічне товариство, Українське товариство ім. Т. Г. Шевченка, Товариство ім. М. Шашкевича, Франко-Українське товариство та ін.

Майже дві третини українців у Франції належать до Української католицької церкви, а решта віруючих — до Української автокефальної православної, римо-католицької, протестантської церков.

Поріднені міста Шалетт-сюр-Люен і Дніпровський район Києва постійно обмінюються делегаціями. Французькі танцювальні ансамблі «Запорожці» та «Гопак» виступали з концертами в нашій республіці, а Товариство «Україна» на запрошення цих самодіяльних колективів протягом багатьох років проводило в Шалетт-сюр-Люені хореографічні семінари. На Україні й у Франції відбулися виставки творів мистецтва, діячі культури з Франції брали участь у відзначенні на Україні 175-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка.

Українці у Швейцарії

У другій половині XIX сторіччя до Швейцарії прибули політичні біженці з царської Росії. На той час там навчалися в університеті групи студентів з українських земель. У 1878 — 1882 роках визначний український письменник, учений і громадський діяч Михайло Драгоманов видав у Женеві збірник «Громада».

На початку XX сторіччя й одразу ж після другої світової війни до цієї країни переселилися десятки сімей з України. Сьогодні у Швейцарії налічується близько сотні українських родин, які проживають у різних кантонах. Вони мають свою громадську організацію — Українське товариство. Близько третини швейцарських громадян українського походження — люди з вищою освітою, бізнесмени, науковці. Широко відомий українсько-швейцарський хор. Парафії Української католицької й Української автокефальної православної церков людні й щедрі. Заходами члена Міжнародної академії менеджменту і Всесвітньої академії науки та мистецтва швейцарця Богдана Гаврилишина, який тривалий час очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві, було створено під егідою АН УРСР і при сприянні Товариства «Україна» Інститут менеджменту в Києві. Богдан Гаврилишин є головою Надзірної ради цього навчального закладу.

Українці у Швеції

Ще на початку XVIII сторіччя до міста Лександ прибився з України, після Полтавської битви, невеликий гурт козаків, які збудували на чужині Українську козацьку церкву. Поодинокі українці оселилися у Швеції перед першою світовою війною. А в період між двома війнами сюди прибула з Фінляндії група українців — утікачів з Карелії та Соловків.

Після другої світової війни заходами шведського Червоного Хреста було перевезено до Швеції українців з німецьких таборів для переміщених осіб. У влаштуванні цих людей, вихідців з усіх областей України, матеріальному забезпеченні та згуртуванні взяв діяльну участь Валеріан Федорчук, колишній ровенчанин, який, ставши моряком, під час другої світової війни опинився в заблокованій Швеції. Він створив «Українську громаду» і був першим її головою. Громада займалася благодійництвом як у Швеції, так і за її межами, видавала часопис «Обіжник УГ», а з 1954 року — квартальних «Скандінавські вісті», зберігала й популяризувала мову та культуру України. Якийсь час стокгольмський політик і публіцист Бергель Гегман, захопившись україністикою, видавав місячник «Вільна Україна» (шведською мовою).

Українці у Швеції об'єдналися в різні громадсько-політичні організації — Українське шведське товариство, Шведська культурна спілка, Українсько-шведське культурне товариство.

Нині українська колонія у Швеції налічує понад дві тисячі чоловік. Віруючі відвідують дві українські церкви — автокефальну православну й католицьку.

Українці в Австралії

Як свідчать друковані джерела, у 1832 році серед австралійських медиків згадується ім'я якогось Джона Лютського (можливо, — Луцький), народженого у Львові. На острові Тасманія він обіймав посаду «державного ботаніка». Через двадцять років до Австралії приїхали ще двоє львів'ян — Казимир Кабат і Володимир Коссак, які несли службу в кінній поліції.

На початку нинішнього століття у цій країні проживала дуже незначна кількість емігрантів, які полишили Україну. Земляцькі товариства українців і росіян існували в Сіднеї і Брізбені до початку 50-х років.
Після другої світової війни уряд Австралії ухвалив ряд законодавчих актів, які давали змогу приймати порівняно дешеву робочу силу з інших країн, переважно західноєвропейських. Зокрема, українські «біженці» почали прибувати на цей континент 1948 року після угоди австралійських властей з тогочасною тимчасовою інституцією — Міжнародною організацією у справах біженців (ІRО), за якою передбачалося щомісяця приймати до тисячі емігрантів з таборів переміщених осіб у Німеччині та Австрії. Іммігранти, вік яких становив від 20 до 40 років, підписували дворічний контракт на певну роботу в різних галузях економіки, сфери обслуговування. Поки чоловіки працювали, їхні дружини та діти якийсь час перебували у спеціальних таборах. Після успішного виконання умов контракту вчорашні «біженці» діставали право на постійне проживання в Австралії. П'ять років перебування у країні забезпечували громадянство. Законодавство не дозволяло переселенцям працювати за своїми довоєнними спеціальностями. Наприклад, селяни одержували роботу в індустрії.

У 1948—1950 роках загальне число іммігрантів-українців становило понад 20 тисяч чоловік або 10% усієї кількості українців, які полишили тоді Німеччину й Австрію.

На початку 50-х років частина українців — людей з вищою освітою — переїхала до США і Канади. За офіційним переписом населення 1954 року в Австралії налічувалося майже 17,5 тисяч і українців. Перепис 1961 року виявив тут значно меншу кількість наших земляків — близько 14 тисяч. Однак у подальші роки кількість громадян українського походження неухильно зростала. У 1975 році, наприклад, їх було майже 35 тисяч.

За даними Федерації українських асоціацій в Австралії, майже 12 тисяч громадян українського походження мешкають у штаті Новий Південний Уельс. На другому місці штат Вікторія. Від 2600 до 2100 чоловік обрали штати Південна Австралія, Західна Австралія, Квінзленд. Менші українські громади населяють острів Тасманія, австралійську столичну територію (Канберра і навколо неї) і північну територію.

Майже дві третини українців зосереджено у великих містах. Тільки 2% працює в сільському господарстві. Серед австралійських українців є бізнесмени, науковці, діячі культури. Понад 3% українців є власниками підприємств. Близько 95% українських родин живуть у власних будинках, що свідчить про задовільний рівень їх добробуту1.

Українці в Новій Зеландії

Історія поселення українців у цій невеликій державі така ж, як і в сусідній Австралії. Близько 250 емігрантів прибули сюди з повоєнних таборів для діпістів2 у Німеччині, Австрії та Англії. Уклавши дворічний контракт з місцевим міністерством праці, здобули громадянство, осіли в найбільших містах і навколо них — у столиці Нової Зеландії Веллінгтоні, в Окленді, Крайстчерчі, Данідені. Нині в країні налічується близько півтисячі громадян українського походження. За життєвим рівнем вони не поступаються корінному населенню. Серед наших земляків та їх нащадків порівняно багато інженерів, юристів, лікарів, професорів університетів, власників підприємств, торговельних закладів.

Громадське життя втілюють два клуби — у Веллінгтоні та Окленді, що виникли у 1951 році. При них існують невеликі хори і танцювальні групи. Українську мову зберігають лише представники старшого покоління. Молодь спілкується переважно англійською.

Українці в Азії

Іран

Значна група українських політичних емігрантів оселилася в цій країні після першої світової війни і соціалістичної революції 1917 року в Росії. Частина українців потрапила сюди і після другої світової війни. Дехто з них виїхав на Американський континент. Доля решти невідома. У світовій українській пресі про сьогоднішнє життя українців в Ірані не згадується.

Ізраїль

Від давніх часів у монастирях Палестини жили монахи з України. Українська колонія виникла тут після першої світової війни, а після другої — значно розширилася завдяки воїнам-українцям, які служили у польському корпусі.

У храмах Ізраїлю й досі можна знайти українські пам'ятки — малюнки, репродукції ікон, написи українською мовою.

У 60—80 роках нинішнього століття до Ізраїлю у складі змішаних подружжів емігрували тисячі жителів України української національності. Статистики щодо громадян українського походження у цій країні не існує. Громадського життя серед українців не спостерігається.

Китай

Наприкінці XIX століття у Китаї вже перебувало кілька тисяч українців-службовців різних відомств царської Росії на китайській території, священослужителів. їх кількість значно зросла з початком будівництва залізниці в Маньчжурії (1897 р., північно-східна частина Китаю). Українці жили переважно у Харбіні, а також в Мукдені, Ляо-Янгу, в Шанхаї. Напередодні 1917-го українська колонія в Китаї об'єднувала понад тисячу чоловік. Після соціалістичної революції та громадянської війни сюди прибули нові політичні емігранти українського походження. На початку 30-х років у Китаї налічувалося понад ЗО тисяч українців. У 1946—1949 р. переважна більшість з них вибралася до Австралії, південних штатів США, тихоокеанської канадської провінції Британська Колумбія.

Перший український осередок виник у Ляо-Янгу 1903 року. У 1906 р. українське об'єднання почало діяти в Шанхаї. 1907 р. засновано великий український клуб у Харбіні. Після 1917 року зорганізувалася Маньчжурська окружна рада. Восени 1918 р. в Харбіні відкрилося консульство Української Народної Республіки, а поряд з ним — українська гімназія, православна церква, новозбудований Український національний дім: культурно-освітній і громадський центр усіх українців у Маньчжурії. Значно пізніше утворилося товариство «Просвіта».

Українські осередки в Китаї підтримували тісні взаємозв'язки із своїми земляками на Далекому Сході, в Зеленому Клині, — особливо активно у 20—30-х роках.

Міжвоєнна українська імміграція в Маньчжурії й Китаї складалася в основному з представників так званого Українства Далекого Сходу і Української Далекосхідної Ради, що існували в 1917—1922 р.

Уже на початку нинішнього століття в Китаї зароджується українська преса. Першою газетою був тижневик «Засів». У 30-і роки виходив «Маньчжурський вісник», до середини 40-х «Український голос» (на Далекому Сході). У 1941—1942 р. видавалася також англомовна газета «Голос України». Українські радіостанції почали діяти з 1934 року в Харбіні і з 1942 року в Шанхаї. Нині громадське, культурно-освітнє життя українців у Китаї припинилося.

Туреччина

Перші українці в цій країні з'явилися не з власної волі. Це були раби й полонені, що їх продавали на невільницьких ринках Близького Сходу спочатку татари, а згодом і турки після татаро-монгольських навал на Україну і козацько-турецьких воєн. Молоді чоловіки й жінки використовувалися переважно на важких фізичних роботах, у домашньому господарстві. З хлопчиків і немовлят, захоплених на Україні, виховувалися яничари — підпора влади турецьких султанів, вони відзначалися сміливістю й особливою жорстокістю.

Дівчата часто потрапляли до гаремів. Одна з них, легендарна Роксолана (справжнє ім'я — Настя Лісовська) з Рогатина, нині Івано-Франківська область, стала дружиною турецького султана Сулеймана II (Прекрасного). У 1520 році її полонили кримські татари і продали до султанського гарему. Роксолана відіграла значну роль у політичному житті Османської імперії 20—50 р. XVI століття, відмовляючи султана від походів на Україну. Нащадки цих примусових переселенців уже давно асимілювалися, загубивши своє пракоріння. Після поразки шведського війська у Полтавській битві 1709 року до Туреччини втік гетьман Лівобережної України Іван Мазепа разом із залишками козацького війська, що виступило на боці Карла XII. Незабаром після цього гетьман помер.

Після ліквідації Запорізької Січі за царювання Катерини II значна частина запорізьких козаків і посполитих покинула Україну і заснувала у 1775 р. на території Османської імперії у гирлі Дунаю Задунайську Січ. За притулок козаки повинні були брати участь у походах турецьких військ. Січ проіснувала до 1828 року, коли на початку російсько-турецької війни 1500 задунайців на чолі з Й. Гладким перейшли під Ізмаїлом на бік російських військ. Згодом з них було сформовано Азовське козацьке військо.

Після громадянської війни 1919— 1920 р. до Туреччини прибула велика група політичних емігрантів, яка заснувала тут громадські осередки, відкрила церкви. Однак відтоді чимало українців полишили країну, емігрували до Західної Європи, а також на Американський континент. Нині точних даних про число турецьких громадян українського походження немає.

1 Про культурно-освітнє та громадське життя українців у Австралії — див. інтерв'ю з проф. М. Павлишиним («Всесвіт» № 2).

2 Д і п і с т (абревіатура з англійських слів) — переміщена особа.

Лазебник Станіслав Юхимович (нар. 1936 р.) — публіцист, радіожурналіст, автор ряду статті, присвячених українській діаспорі, член Спілки журналістів СРСР. Працює першим заступникам голови правління Товариства «Україна».

Орленко Павло Петрович (нар. 1936 р.) — публіцист, літературознавець, член Спілки журналістів СРСР. Обіймає посаду начальника управління періодичних видань Державного комітету по пресі УРСР.