Оксана Даневич (Київ)

Наймані частини у війську гетьмана І.Виговського у 1658-1659 рр.*

Картина життя української козацької держави 1658 - 1659-х рр. була б неповною, якби не згадати про сторінки військової історії, пов'язані з найманими (охотницткими) частинами. Складене з найманців військо за своєю організацією та призначенням має свої особливості й, відрізняючись від власне реєстрового, заслуговує на окрему увагу як в соціально-політичній історії в цілому, так в історії військового мистецтва зокрема.

Найманство має давню історію. Практику наймання війська на певний термін з грошовим чи натуральним утриманням було започатковано вже в античні часи. Наймане військо існувало в Персії, Карфагені, Спарті, Римській імперії, у державах Стародавнього Сходу. За раннього середньовіччя замкненість економічних систем і слабкість управлінського апарату перешкоджали поширенню найманих військ. Лиш з кінця XIVст., з розвитком виробничих можливостей та товарно-грошових відносин, з'явились необхідні умови для стабільного існування практики найманства. Під час формування централізованих держав у Європі настає якісно новий етап у розвитку найманства: наймані частини широко використовують королі для зміцнення своєї влади. На початку XVI ст. розрізненим формуванням прагнуть надати характер постійних найманих армій.
З XVI ст. найманство робиться найрозповсюдженішим способом комплектування збройних сил, популярною стає регулярна наймана піхота 1. Різноманітними були джерела поповнення рядів найманців. Так, до служби у найманому війську залучали жителів міст, вільних селян, збіднілих рицарів, вихідців з інших прошарків населення 2. На регулярну основу було поставлено бойову підготовку і навчання військовому мистецтву. Швидко з'являються спеціальні учбові заклади, уточнюються правила ведення бою, формулюються військові статути. Середина XVII ст. cтає часом, коли найманство остаточно витісняє феодальне ополчення.
Скоро було помічено ряд переваг, властивих саме найманому війську. Перш за все, воно складалося з людей, основною справою та ремеслом яких була військова служба, тому таке військо, безперечно, було надійнішим, вищим за рівнем професіонілізму, ніж селянське чи міщанське ополчення. З іншого боку, такі військові не мали нічого спільного з домаганнями й прагненнями народу, не мали власних яскраво виражених соціальних інтересів, були позбавлені ознак становості, не були пов'язані з політичними інтересами країни, в армії якої вони служили. Однак, через нерегулярність виплати обіцяної платні та постачання таке військо часом переставало бути надійним, схиляючись до непокори і зради.
На 1656 рік припадає період оформлення основних положень військового мистецтва Речі Посполитої, що стали визначальними для кількох подальших десятиліть історії польської військової справи 3. З 1648 року наймане (затяжне) військо постає як важлива складова польських збройних сил XVII ст 4 .
В українській державі мали місце всі згадані вище явища. У різний час гетьмани використовували наймані частини у найрізноманітніших заходах: часом для того, щоб збільшити чисельність війська у важливих військових операціях 5 , а часом і для забезпечення власної безпеки та реалізації своїх планів, коли не можна було розраховувати на реальну підтримку тих чи інших верств населення, або ж коли вони розходилися з інтересами народних мас та козацтва. У пізніший період, за гетьманування І.Самойловича та І. Мазепи, особливо відчутними були розходження між гетьманським керівництвом та старшиною й козацтвом. Однак, проблема вироблення злагодженої системи військово-адміністративного управління, усталеного порядку організації та набрання на службу найманих частин набувало актуальності вже на початку 50-х років XVII ст.

Дослідженням українського найманства почали цікавитись порівняно недавно. У сучасній та зарубіжній історіографії існує чимало загальних праць, присвячених історії українського війська. У розвідках, що торкаються найрізноманітніших проблем соціально-політичної історії та в дослідженнях, присвячених територіально-адміністративному устрою Гетьманщини (йдеться, зокрема, про праці М.Грушевського, С.Соловйова, М.Костомарова, Д.Бантиша-Каменського, Д.Дорошенка, І.Крип'якевича, В.Дядиченка та ін. авторів), історію українських найманих військових частин нерідко розглянуто між рядки, вписано в певний контекст викладу тих подій, що стоять на першому плані уваги автора. Доречно було б згадати ґрунтовну роботу В. Дядиченка, у якій автор присвячує декілька сторінок короткму описові структури, організації, управління й забезпечення охотницьких полків. Звісно, дана проблематика цікавить автора в контексті основного предмету дослідження - суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. Відома дослідниця українського козацтва О. Апанович також подає деякі свідчення про охотницькі полки, порівнюючи їх з основними (реєстровими) частинами. Можливо, саме брак належної уваги до цього питання в історіографії та відсутність ґрунтовних досліджень про місце найманих полків в українських збройних силах тих часів та їх значення в державному житті країни спричинили до появи на сторінках вітчизняної історіографії висновків про те, що наймані військові утворення не відігравали якого-небудь помітного значення в українській історії, а за рівнем організації і професіоналізмом значно поступалися перед основними частинами 6 .

У дослідженні діяльності найманців за гетьманування І.Виговського (1657 - 1659) маємо чимало труднощів з пошуком джерел. Інформацію про сербів та волохів у війську гетьмана, їхню бойову активність, уривчасті свідчення про окремих полковників, штрихи до їх професійного портрету та інші дані можна черпати з найширшого масиву документів. Потрібні відомості можна віднайти у найрізноманітніших актах. Нерідко маємо саму тільки згадку про участь найманого полку у якійсь конкретній битві, без детальніших вказівок на чисельне співвідношення з основними частинами та конкретних свідчень про їхні успіхи чи невдачі у бою. Більш-менш компактно акти, що частково торкаються розглядуваної теми, зібрано у 4-му та 5-му томах багатотомного видання "Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею" (далі: Акты ЮЗР). У документах, що їх опубліковано у четвертому томі, маємо чимало згадок про сербські частини та діяльність полковника Івана Сербина. Крім того, у цьому томі зібрано матеріал, що розкриває зміст взаємин І.Виговського з царськими воєводами та російськими послами, боротьбу гетьмана з Пушкарем, у якій було активно задіяно наймані частини. В цілому четвертий том присвячено взаєминам гетьмана І.Виговського з московським урядом. П'ятий том Актів ЮЗР складається зі справ колишнього Малоросійського Приказу, що зберігалися в московських архівах міністерств юстиції та закордонних справ. Хронологічно том охоплює період від останніх місяців 1659-го року до кінця 1665 р. Для нас особливу цінність тут становлять акти, що висвітлюють українсько-москоавські відносини кінця 1659-го року, а також - декілька документів, у яких згадано про подальшу долю полковника Івана Сербина та очолюваного ним полку.
Підсумовуючи, зазначимо, що джерела, що містять інформацію про історію найманства за гетьманування І.Виговського є найрізноманітнішими за формою викладу (приватне листування, доноси, відписки, накази, царські грамоти, універсали, статейні списки воєвод, послів і посланців, відправлюваних на Україну з Москви, відписки пограничних воєвод, так звані "распросные речи", чолобитні та ін.). Джерела, дотичні до даної теми, значною мірою розпорошені, порівняно з тими, що їх датовано пізнішим періодом - 70 - 90-ми рр. XVII ст.

Зараз історики, які намагаються глибше дослідити діяльність українських найманців, використовують матеріали архіву охочекомонного полковника Іллі Федоровича Новицького. Архів, безумовно, є важливим джерелом, хоча й формувався пізніше, в останні десятиліття XVII ст 7 . На сьогодні "збірки", які зберігаються у фонді №2 Інституту рукопису Ц.н.б. НАН України, є лиш частиною первісного обсягу оригінальних документів останньої чверті ХVІІ ст., що склали власний архів полковника, зібраний за роки його військово-адміністративної та політичної діяльності. Будучи типовою родинною збіркою, архів накопичує широкий масив документів, зокрема різноманітну за змістом і характером кореспонденцію між І.Новицьким та гетьманами, генеральною старшиною, городовими полковниками та іншу інформацію. За формою матеріали поділяються на універсали, листи, записки, витяги з судових справ тощо. Дане зібрання документів, охопило, здебільшого, період від 1671 до 1697 рр. На жаль, не маємо подібної зібрки для 50-60-х рр. XVII ст. Однак, для нашої тематики архів І.Ф.Новицького важливий насамперед тим, що зібрана в ньому інформація недає можливість прослідкувати основні віхи існування та служби типового компанійського полку, а також подає свідчення про особливості комплектування, постачання, спорядження та військове мистецтво найманих полків в цілому. Тут ми знаходимо також свідчення про найвизначніших полковників, деякі чисельні дані, а також згадки про утиски компанійцями місцевого населення, скарги селян на тягар постою найманців, універсали на зібрання стацій, оренди тощо.

Серед авторів, які нині спеціально займаються даною проблематикою й звертаються у своїх дослідженнях до матеріалів архіву І.Ф.Новицького, варто згадати імена таких двох дослідників, як В. М. Заруба та О. Г. Сокирко.
В. М. Заруба зосереджує свою увагу, здебільшого, на структурних особливостях найманих формувань, надає цінні відомості про їхній склад та особливості комплектуваня.
О. Г. Сокирко досліджує формування найманого війська на землях Гетьманщини та його участь у зовнішньо- та внутрішньополітичних акціях, особливо зосередившись на періоді гетьманування Д. Многогрішного.
На думку О. Сокирка, всі дослідники, які у своїх роботах широко чи побіжно торкалися питань історії українського найманства, розглядають наймане військо Гетьманщини як вже сформоване явище, доконаний факт, не вдаючись до обставин його виникнення. А це питання, як справедливо завуажує дослідник, потребує ретельного вивчення 8 . Перш за все слід переосмислити точку зору, за якою традиційно вважають, що перші наймані частини з'являються тільки після рішень Глухівської ради (1669р.) та укладання статей, коли формально було задекларовано факт існування спеціального полку, який діставав за свою службу військову винагороду. Глухівські статті зовсім не означали виникнення найманих частин, - вони виникли задовго до їх появи. Статті лиш фіксували охотницьке військо як регулярний контингент. Так, у 23-му пункті статей йшлося про те, щоб "вчинити полковника з 1000 вояків... Давати їм по угоді на рік гроші, і щоби були вони на влаштованім місці... А коли почнуться від когось хитання та зрада, то йому, полковнику, тих свавольців приборкувати по-своєму праву" 9. У Глухівських статтях маємо чітку регламентацію найманства, згадку про кількість найманців; тут окреслено широту повноважень полковника. Найманство набуло відповідного організаційного оформлення.
Як О.Г. Сокирко, так і В. Заруба у своїх роботах розглядають діяльність найманців у 70 - 90-х рр. XVII ст. Слід зазначити, що перші згадки про діяльність найманих загонів, формування традицій їхньої діяльності, заходи гетьмана І.Виговського (певним чином, маємо деякі уривчасті дані стосовно часів Б.Хмельницького, викладені в рамках числених монографій про нього) у справі їх організації та входження в українське військо досі лишаються без належної уваги.

Отже, як переконуємося зі сказаного вище, час виникнення найманих частин не можна ототожнювати з часом їхнього формального входження в систему збройних сил (Глухівські статті). Значного розповсюдження наймані частини (сербські і волоські) набувають за гетьманування І.Виговського, а першу спробу оформити їх існування на законодавчому рівні було здійснено при укладанні Гадяцького трактату 1658 р. За слушним зауваженням О.Сокирка, це було свідченням визрівання найманства у самобутній військово-політичний інститут і зростання попиту на нього з боку гетьманської влади10.

На Україні довгий час роль провідної військової сили виконувало станове ополчення козаків. Безумовно, ополчення має певні недоліки у військовій організації, що особливо відчутно нагадують про себе під час важливих кампаній. Так, чимало козаків, перебуваючи по-за військом, не були професійними вояками й не досить добре розумілися на військовій справі. Як несприятливий фактор, можна розглядати козацьке службове землеволодіння. Господарська діяльність утруднювала мобілізацію та проведення воєнних кампаній а також, будучи джерелом майнового розшарування, призводила до часткового нехтування військовою службою в середовищі заможного козацтва. Козацьке військо втручалося у наміри полководця, часом суперечило його прагненням. Всі ці недоліки добре розумів ще Богдан Хмельницький, який окрім спроб пом'якшити їх, заходився створювати військові частини з принципово іншою системою комплектування, управління та постачання. Вже на першому етапі Визвольної війни, Хмельницький усвідомлював потребу створення постійної армії. Організаційною формою, яка дозволяла зробити це, було найманство. Під час першого походу на поляків у 1648 р. гетьман думає про таке військо. У листі до коменданта Замостя Вейгера, якого Хмельницький помилково вважав командиром таємного німецького відділу, він писав: "...просимо Вашу милість до себе в одну компанію, в одно товариство вірне, під присягою Бога всемогучого; на лише жодної погуби, але й найменшої кривди від неї не сподівайтеся; як котрі Вашої милості тепер є старшинами, так і при нас кожний на своїм становищі і при своїй честі мусить зістати...Не будете, Ваша милість, ані голодні, ані голі, ані піші, - противно, - будете задоволені і мною і обопільним товариством..." 11. За словами Хмельницького, для найманців передбачалося гідне місце в "товаристві". Найманство не означало приниження, зменшення ваги військових звань, за вояками визнавалося й лишалося непорушним своє становище і своя честь. Хмельницький також зобов'язувався надавати їм утримання та добру платню. Не випадково Гетьман звернувся саме до німців. На той час німці мали славу найкращих найманих частин. Можна припустити, що подібні пропозиції Хмельницький робив неодноразово і не лише німцям. За свідченням джерел у війську великого гетьмана, крім німців, були поляки, татари, донці, волохи, албанці і, зрештою, серби.
За підрахунками І. Крип'якевича, сербські відділи офіційно, як окремішні входили до українського війська ціле десятиліття, - з 1650 по 1660 рр.12. Біля І.Виговського, коли той був писарем Хмельницького, завжди гуртувалися серби. Писар був відомий як протектор сербів. В цілому перші кроки І.Виговського були послідовним продовженням військових традицій, що їх започаткував Б.Хмельницький 13.
І.Виговський залишив сербів і тоді, коли став гетьманом. У той час у його війську були сербські відділи по 1500 чоловік. У вересні 1658 р. вони стояли в околицях Ромен, Смілої (600 чоловік), переходили за московський кордон під Путивль. Під час боїв під Ніжином, де серби воювали разом з волохами, поляками і татарами, вони наживають собі лиху славу, чинячи грабежі і насильства місцевому люду.

У дослідженні даної теми маємо чимало згадок про діяльність окремих полковників найманих військ. Водночас, бракує спеціальних досліджень, присвячених цим персоналіям, їхніх біографічних нарисів. Нині увагу все більшої кількості дослідників привертає постать полковника І.Новицького. Проте, на най погляд, досі без належної уваги лишається чимало полковників - визначних діячів військового мистецтва за більш ранній період, в тому числі за 1658 - 1659 рр. За вийняток може слугувати лиш дослідження Івана Крип'якевича, де автор намагається прослідкувати найважливіші віхи діяльності деяких полковників-сербів14 . Серед них - постать полковника Івана Сербина. Джерела згадують ім'я полковника ще за гетьманування Б.Хмельницького, однак він швидко заявляє про себе, робить кар'єру, саме з приходом до влади І.Виговського. На початку 1658-го року Сербин вже обіймає полковничий уряд і має власний загін сербів. У 1658 рр. разом зі своїм полком він задіяний у найважливішик воєнних кампаніях Виговського. Його полк бере активну участь у боротьбі гетьмана з полковником Мартином Пушкарем. З вересня 1658 року Сербин потрапляє у московський полон. Визволити його й повернути на Україну безуспішно намагається І.Виговський, потім ці спроби повторив Ю.Хмельницький. За припущенням І.Крип'якевича, полковника було звільнено в кінці 1660-го р. Приводом стало повідомлення про смерть дружини Сербина, нідіслане царю. За Ю.Хмельницького Сербин вже відмовляється брати активну участь у військових кампаніях проти царя. Повернувшись до Переяслава, Сербин погоджується служити під покровительством Москви. Маємо свідчення про те, що І.Сербин служив і за гетьманування І.Брюховецького. Його загін брав участь у невдалому поході на Лівобережну Україну. Брюховецький віддає Сербину Брацлавський полк. Останні роки життя Сербин проводить в Умані. Гине в сутичці з поляками у квітні 1665р. Його син Іван став у 1673 р. лубенським полковником.

Наймані полки відрізнялися від полків реєстрових. Різниця між ними полягала насамперед у таких зовнішніх виявах, як творення назв. Найманців не називали "козаками". Джерела фіксують такі їхні назви, як "полчани", "товариші", "молодці". Це аж ніяк не означало, що вони перебувають на нижчому службовому становищі. Так було підкреслено різницю між ними та реєстровцями.
Ще одна відмінність полягала в тому, що охотники не були осідлими, як козаки, а користувалися службовими "становиськами" для постою, які в кожному окремому випадку визначав сам гетьман. Тому їхні полки закріплювалися не за територією, комплектувалися не за територіальним принципом, як реєстрові, а тільки за іменем полковника (у різний час існували полки Сербина, Рубана, Шульги, Павловського, Яреми, Новицького та ін. полковників)15 .
Однією з відмінних рис найманого війська була його особлива підпорядкованість гетьману: охотники були на повному його утриманні. Гетьман сам керував полком найманців і давав розпорядження на всі без вийнятку військові акції. Наймані полковники, в свою чергу, звітували перед ним про виконання поставлених завдань. Гетьманські інструкції розпорядчого характеру були лаконічними і містили лиш коротку інформацію про те, що треба виконати.

Поряд з відмінними рисами найманий та реєстровий полки мали деякі спільні ознаки. Так, внутрішня стуктура найманого полку нагадувала реєстровий (городовий) полк. У найманому полку, подібно до реєстрового, існував поділ на сотні й курені (десятки), на чолі з сотниками і курінними отаманами. Очолював полк поковник, якого спеціальним універсалом призначав сам гетьман. Охотницький полковник міг довгий час виконувати свої обов'язки на основі усного наказу гетьмана16 . Інколи таких полковників ще називали ротмістрами. Гетьман шанував полковника і за вірну службу обдаровував його цінними подарунками (талярами, золотом, левами, сукном, хутрами, млинами, грунтами, тяглими людьми, селами і хуторами). Правою рукою полковника був осавул. До його відома належав весь полк або окремі загони, коли цього не міг зробити полковник. Осавул складав компут (реєстр) товаришів, приймав в "молодці" новачків, стежив за роздачею обмундирування і т.д. У найманому полку, як і в реєстровому, були підосавул, хорунжий, писар та обозний, чиї функції були аналогічні. Характерно, що на посади сотників та курінних отаманів у найманих полках прагнули призначати українців17 .
Для підтримки боєздатності найманих частин використовувалися допоміжні служби реєстрового війська, бо своїх не мали. За непевними згадками, в охотницьких полках були свої (тобто теж наймані) музиканти - литавристи, трубачі та ін.

Підсумовуючи, зазначимо, що спільні риси між найманими та реєстровими полками виникали насамперед з огляду на зручності в організації. Водночас, найманці та реєстровці ніколи не ототожнювались, між ними було проведено чітке розмежування. Так, гетьманські універсали суворо забороняли приймати до полків селян-втікачів, козаків з реєстрових полків. А, щоб правила не порушували, гетьман періодично проводив ревізію полків. Перегляд складу полків інколи робився й під час воєнних походів для того, щоб відібрати найкращих воїнів, сформувати елітний загін. Решту воїнів відпускали додому.
Охочий вступити на службу у наймане військо мав пройти випробування "молодиком", прослуживши певний час і зарекомендувавши себе як людину здатну до військової служби. Лише тоді його приймали в громаду "товаришів". Прийом здійснював сам полковник у присутності осавула і писаря. Розпорядження на прийом давав гетьман18 . Будучи "молодиками", майбутні полчани вивчали військову справу під керівництвом старшини або бувалих "товаришів", вивчали особливості місцевості, мистецтво верхової їзди, бою з шаблею та мушкетом, звикали до гарнізонної служби.
За родом військ наймані полки чітко поділялися на кінноту (компанійці, компанія19) та піхоту.
Кількість полків не була сталою. За першу половину XVII ст. маємо найрізноманітніші цифри, за пізніший період джерела налічують їх від одного на початку 70-х рр. XVII ст. до восьми у 1700-му р.
Відомості про кількість "товаришів" у охотницьких полках уривчасті та неповні20. Дійти в остаточних висновках до якоїсь конкретної цифри досить важко (якщо все таки спробувати навести цю цифру, то вона буде дуже умовною, це - близько 500 чоловік), однак можна впевнено стверджувати, що за своєю чисельністю полки найманців були меншими за реєстрові. У різні часи їх кількість варіювалася від 400 до 700 чоловік у полку; сотень було від 3-х до 8-ми. Городові ж козаки могли тільки у сотні мати 200-250, а то й 700-750 чоловік і від восьми до Городові ж козаки могли тільки у сотні мати 200-250, а то й 700-750 чоловік і від восьми до двадцяти сотень. На думку В. А. Дядиченка, охотницькі полки могли часом бути настільки малими, що їх з'єднували зі звичайними, інколи, - вважає дослідник, - наймані полки таким чином припиняли своє існування 21 .
Принцип комплектування найманих полків був суто добровільний. Вбитих, поранених та літніх заміщували місцеві вільні селяни та міщани, як українці, так і іноземці. Останні створювали у полку невеликі громади: волоський, сербський та ін курені. На кількість полчан у найманих полках нерідко впливали зовнішні чинники, такі як міграції населення та переходи у покровительство від одного гетьмана до іншого з суто політичних та практичних міркувань. Зокрема різкому збільшенню чисельності найманих полків і кількості самих полків сприяли переходи військових формувань з Правобережжя на Лівобережжя.
Строк служби був різний: від 17-18 років до 40-50 років, залежно від характеру служби - оперативної чи тилової.
Наймані полки не мали постійної території дислокації. Її завжди, виходячи з конкретних обставин, визначав сам гетьман. Інколи певна адміністративна одиниця могла бути закріпленою за найманим полком, перетворюючись для нього на "звикле становисько". Розквартировував полчан, згідно з гетьманським наказом, полковник, осавул, обозний чи хорунжий, при цьому тісно контактуючи з полковником або полковою старшиною того полку, у якому було визначено становиська.
Полчани жили на квартирах у міщан, селян, зрідка - у козаків. Хазяї досить часто надсилали гетьманові скарги на пожильців. Про страждання міського населення траплялися згадки навіть в офіційному листуванні. З боку гетьманської влади, як правило, надсилалися листи до полковника відповідного полку з наказом наводити порядки і тримати під наглядом полчан.

Найманців часто називали "грошовим людом" за їхньою головною ознакою - платнею за службу. Платня охотникам виплачувалася у різному вигляді й не була сталою. Вона могла бути однією в поточному році і зовсім іншою в наступному 22 . За іншою думкою, свою платню охотники отримували раз на рік, зазвичай, після літніх походів 23 . Єдине, що можна сказати впевнено стосовно платні, так це те, що компанійцям завжди виплачували більше, оскільки на них, на відміну від піхотинців, накладався обов'язок утримувати коней.
Як "нерегламентовану плату" можна розглядати подарунки полковникам, що перетворювались на традиційні акти вияву гетьманської ласки. Особливо щедро полковників обдаровували після вдало проведених військових операцій.
Утримування грішми становило лише частину державних витрат на охотницькі полки. Товариші діставали від гетьмана харчі (порції), компанійцям до того ж видавали рації. Видачі відбувалися напередодні великих походів, одразу після їхнього завершення або ж просто тоді, коли вичерпувався попередній запас.
Існування в державі найманих військових формувань, які отримували за свої послуги плату з державного скарбу, сильно утруднювало життя заможних міщан та старшини, адже саме за їхній рахунок створювався той державний скарб. Чимало джерельних згадок засвідчують, що часто військовий скарб після виплати грошей охотникам лишався порожнім. Вочевидь, щоб якось цьому зарадити, було введено оренди на шинки, винокуріння і торгівлю горілкою 24 . Харчові запаси, з яких щомісяця видавали порції і рації, створювалися за рахунок натуральних поборів з міщан та селян.

Гетьманові І.Виговському, як зазначалося, належать спроби закріплення найманих частин та узгодження їхньої кількості та порядку утримування на законодавчому рівні. У тексті Гадяцького трактату поруч з шісдесятьома тисячами реєстровців згадано десять тисяч найманців 25 . Ці десятть тисяч найманих вояків мали перебувати під владою Гетьмана, так само, як і основні частини. Їхнє утримування мали забезпечити відповідні податки, суми яких було узгоджено на сеймі, збирані у Київському, Брацлавському та Чернігівському воєводствах 26 .
Майже не маємо інформації про те, як проблему утримання найманців вирішував гетьман І.Виговський у 1658 - 1659 рр. Напередодні створення Гадяцького договору це питання порушувалося у Пактах, наданих послам від І.Виговського на сейм у Варшаві у 1659 році. Зокрема, йшлося про встановлення кварти з руських староств, що мала надходити до скарбниці Руського Князівства і ma obrocona bydz na Zolnierza. Для нагляду й ревізії кварти призначалися люстратори 27 .

У 1658 - 1659 рр. для держави І.Виговського відчутно ускладнилась зовнішньополітична ситуація. З приходом до влади нового гетьмана все більше давалися взнаки суперечності у відносинах з російською імперією, активізовані договором 1654 року. Після смерті Б.Хмельницького посилюється тиск на Україну з боку московської держави. За спиною гетьмана Москва веде переговори зі старшиною, Запоріжжям та представниками духовенства. Царський уряд використовує складну ситуацію на Україні для посилення своїх впливів, втручаючись у військові справи. фінанси, суспільне життя. За рішенням ради, що відбулася в Переяславі 7 лютого 1658 р. й підтвердила гетьманство Виговського в очах Москви 28 , до Чернігова, Ніжина, Переяслава, Білої Церкв, Корсуня, Полтави й Миргорода мали прибути російські воєводи, які мали узурпувати владу в своїх руках. Було передбачено, що утримання їхніх "ратних людей" провадитиметься власним коштом 29 . За сприяння Москви в державі І.Виговського визріває опозиція проти гетьмана. Ініціаторами заколоту стали кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар.
Пушкар став на чолі опозиції ще у 1657 році. Полковник виношував плани на гетьманську булаву й до того ж мав особисті тертя з Виговським. Так, гетьман висилав до його полку каральну експедицію І.Богуна, наказував повернути пограбоване татарами, присилав зі спеціальними повноваженнями Ю.Немирича 30. Пушкар неодноразово надсилає в Москву доноси на гетьмана, пише листи до російських воєвод, у яких йдеться про те, що Виговський зраджує царя, завівши тісні стосунки з поляками та Ордою 31 . Чутку про співпрацю з татарами полковник поширює серед місцевого люду, аби погіршити загальне ставлення до гетьмана 32 . Виговський починає відкриту боротьбу з Пушкарем. Перший конфлікт відбувся 18 травня 1658 року над Полуозером під Полтавою. Пушкар зібрав загін, складений з "дейнеків" та "гультяїв", до якого згодом приєдналися запорожці, яких очолив Яків Барабаш (в цілому військо налічувало близько 40 тис. чоловік). Повстання швидко поширюється на всю територію Подніпров'я. Гетьман намагався уникнути збройного конфлікту через домовленості з воєводами 33 , полагодити заворушення у мирний спосіб 34 , Після марних спроб Виговський відряджає на боротьбу з повсталими військо на чолі з Іваном Сербином та Іваном Богуном, що його було розбито.
Путивельський воєвода Григорій Зюзін у своєму донесенні, спираючись на спостереження свого посланця, подає більше деталей про події під Полтавою. За його свідченнями, полковники І.Богун та І.Сербин керували загонами, що складалися з найманців. З Богуном було півтори тисячі черказ, а з Сербином - загін, що складався з сербів. Всього під Полтавою обидва полковники втратили близько 300 чол 35.
Тоді, чисельно збільшивши свої сили за рахунок козаків (20 тис. чол.) та орди (40 тис.), гетьман бере Полтаву. Було зроблено перший крок до розриву з Москвою... Надалі, шукаючи підтримки з боку Речі Посполитої та Кримського ханства, І.Виговський розпочне відкриту боротьбу, фіналом якої стане Конотопська битва 8 липня 1659 року.
Російсько-польський договір 1656 р. з одного боку переривав в очах руських гетьманів дію акту 1654 р., з іншого - вносив напругу у відносини з Річчю Посполитою. Орієнтація І.Виговського на Річ Посполиту не знаходила підтримки серед народу й певної частини оточення гетьмана. На час підготовки пунктів Гадяцького договору Виговський, відчуваючи навислу над ним небезпеку, здійснює спроби заручитися підтримкою вірних йому людей, серед яких був полковник Іван Сербин. В.Герасимчук згадує один епізод, коли Виговський таємно викликає Сербина і каже йому про те, що як станеться так, що ... Москва на нього наставатиме і не буде ніде виходу, то він удасться до нього, Івана, в город Брацлав... де наказав будувати для себе замок та готувати запаси для людей і коней 36 . Очевидно, що гетьман відчував небезпеку, про що казав людям, яким найбільше довіряв. У разі безвихідного становища він мав плани втечі в Крим або у Волощину.
В даний період було покладено початок використанню найманих частин для захисту гетьманської влади та боротьби з промосковською партією. Остання формувалася за сприяння надісланих з Москви людей та представників гетьманського оточення, які їх підтримували. Важлива роль тут належить діяльності Івана Сербина та його військових. Напередодні укладання договору царські посли активно намагалися відвернути увагу гетьмана. Виговський з неприхованою зневагою ставився до царських послів, відкрито висловлював їм своє негативне ставлення до Москви, зокрема стольнику Скуратову відкрито виказав обвинувачення Москві у сприянні діям Пушкаря 37 . Не схвалював Виговський діяльності московських воєвод. Так, воєвода Василій Шереметьєв, який прибув до Києва на місце Андрія Бутурліна, за свідченнями Виговського послам, зухвало поводився з киянами - грабував їх, незаконно відбирав у них маєтності, завдавав утисків духовенству й міщанству, не рахувався з гетьманом. Так само, за словами гетьмана, "уславився" своїми справами воєвода Григорій Ромодановський 38 , беручи участь в організації бунту Пушкаря, підриваючи авторитет гетьмана на Задніпров'ї, перебираючи на себе гетьманські функції 39 і т.д.
Виговський тримав на готові чимале військо, що привернуло увагу Москви. Так, Шереметьєв, не без вказівки згори намагається з'ясувати у гетьмана навіщо йому була потрібна така військова сила. Те саме запитує в нього російський посланець, присланий за два дні перед від'їздом гетьмана для укладання договору 40 .
Зібране військо, розділившись на дві частини (перша частина, якою керував брат гетьмана Данило Виговський 41 , становила 5 полків - київський, паволоцький, білоцерківський, брацлавський та подністровський; другою керував сам Виговський) Війська під керівництвом Д.Виговського пішли на Київ. Виговський мав задум обложити Київ і змусити Шереметьєва добровільно капітулювати, вчинивши на нього військовий тиск. Військо під командуванням І.Виговського пішло на Задніпров'я. За свідченнями В.Герасимчука, біля Переяслава вдалося схопити спільника Пушкаря отамана Барабаша та перехопити московських поштарів, які везли до Шереметьєва листи з наказом схопити Виговського і відіслати в Москву. У листах також зазначалися імена "неблагонадійних" полковників, яких треба було усунути. Ці листи було зачитано на спеціально зібраній військовій раді, на якій гетьману приписують слова: "Москва хоче спочатку згубити старшину, потім весь народ обернути в неволю..."42 .
Останній московський посол до гетьмана - дяк Василій Кикін - також мав отримати у гетьмана відповідь на питання про причини збирання війська 43 . У статейному списку Кикін згадує про те, що ...Гетман де Иван Выговской, в писарях будучи, великому государю, его царскому величеству, работал и служил верно и Малую Росию в подданство под его царского величества высокую руку привел; а (теперь) буди Великая Росия Великою Росиею, а Малая Росия Малою Росиею, понеже суть и в Малой Росии войско незвитяжное....44. Пишучи в Москву, посол подає відверто неправдиві дані про гетьмана та його військо. Так, за словами посла, ..."богомольцы царские", и мещане и уездные крестьяне от гетмана от Ивана Выговского и его двора, от Сербов и от арнаутов и от Ляхов (тобто найманого війська - авт.) великое гонение и насильство и грабежь терпят и пожитков своих всех отстали... 45. Джерела не підтверджують згадані Кикіним факти насильства та грабунку з боку найманців І.Виговського. Вочевидь, таку інформацію ширили задля створення негативного іміджу найманих частин. Потримавши посла близько тижня, Виговський відверто вказав йому на свої наміри вигнати Шереметьєва й Ромодановського, перерахував їхні провини і здійснені за їх участі спроби зрадити його. Підтвердження знаходимо у тому ж документі 46 . На ревізитації у Ю.Немирича послові було повідомлено про нові злочини боярина Шереметьєва: напад на Данила Виговського, розгром козацьких військ під Києвом і пограбування Києва, спроби розіслати листи-універсали, що закликали відступати від гетьмана та ін. Текст одного з листів Шереметьєва, факт існування яких Кикін і бояри, до речі, категорично заперечували, подано у статейному списку Кикіна 47 . Лист призначався сотнику, осавулу, бурмистру чи городовому отаману міста, у яке надсилався. Наріжною темою було звинувачення Виговського у зраді царю. У доступному нам листі гетьмана звинувачено в тому, що той, мовляв, забувши страх Божий, змовився з татарами і пішов війною на Пушкаря, церкви Божі оскверняв (!), проливав багато невинної крові християнської (!). Кожен з подібних листів починався з несправедливих наклепів на адресу гетьмана і закінчуввся закликами до вірності царю, настановами бити чолом й звітувати про всі справи. Місія Кикіна не принесла жаданих результатів. Переконавшись у цьому, Кикін, боючись бути переданим до рук татар, поквапився з проханням про відпуск. Гетьман постановив не чинити послові кривд і, віддавши йому листи до царя, відпустив.
На окрему увагу заслуговує листування між І.Виговським та царем. У своїх листах до царя, гетьман намагається спростувати всі безпідставні звинувачення, що їх так багато було надіслано царю. В одному з таких листів гетьман пише, про те, що ніколи не мав на гадці перевести Військо Запорізьке у латинську віру (очевидно, він знав про подібні звинувачення на свою адресу), а військову смлу використовує для припинення "домової сваволі", що було щирою правдою 48 . Царя та його послів хвилювало насамперед гетьманове військо. У листах-відповідях царя Виговському відчувається спроба виправдати спрямовані проти гетьмана дії воєвод, зокрема, Шереметьєва. Категорично звучать накази не відряджати і не приймати послів без царського відома, звітувати царю і, з рештою, розпустити зібране військо 49 .

На основі листів, отписокъ - доносів до російських властей, маємо докладну інформацію про боротьбу Виговського з Мартином Пушкарем. Серед полковників, які воювали на боці гетьмана, важлива роль належить Івану Сербину.
За повідомленнями В. Шереметьєва, що спиралося на інформацію, отриману під час допитів полонених під Васильковом Василя Виговського та Івана Сербина, І.Виговський, боючись змови та чергових заворушень, восени, у жовтні 1658 року, відрядив проти Пушкаря загони на чолі з полковниками І. Сербином та І. Богуном, щоб той бунтов не заводил и козаков не збирал. Полковники сояли під Полтавою, думали зимувати, однак Пушкар раптово напав на них і погромив їхні загони. Після того полковники змушені були повернутися до Чигирина 50 .
Інша звістка повідомляє про те, що перебування Сербина да Леховь (його війська - авт.) під Полтавою супроводжувалося конфліктами з місцевим населенням. Почали, мовляв, посылные люди … насилие чинить и грабить и побивать. У джерелі, що надає нам цю інформацію, маємо спробу виправдати дії Пушкаря тим, що полковник змушений був перш за все захищатись від нападників, він тільки отпор дал и от себя отогнал 51 .
Події під Полтавою стали першим сумним свідченням роз'єднання українських збройних сил, коли свої воювали проти своїх. Та, на жаль, такий епізод не був останнім. Починається україно-російська війна, у якій українські полки стояли по обидва боки. На російському боці стояли воєводи, зокрема князь Трубецькой.
За свідченням С.Соловйова, Трубецькой спершу здійснював спроби владнати конфлікт беззбройно 52 . Проте, замирення не відбулося і 28 лютого 1658 р. Трубецькой виступає з Сєвська і 10 березня 1659 р. йде в Путивль, звідки 26-го березня прямує на Костянтинів, приєднуючи загони московських воєвод з Лохвиці та козаків І.Безпалого з містечка Ромни. 20 Квітня (10 - за ст. ст.) 1659 р. Трубецькой йде на Конотоп, де стоїть п'ятитисячний загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького, що складався з козаків Ніжинського та Чернігівського полків. За кілька днів до війська Трубецького приєднується московська армія Пожарського, Львова й Ромодановського. По дорозі до Конотопу відбувається різанина в Срібному.
Облога Конотопа триває майже три місяці. За літописом Самовидця: Трубецькой ... з великими войсками, которих было болше ста тысячей, облегши Гуляницкого в Конотопі, от проводной неділі аж до святого Петра держал в облеженю неділь з дванадцять, розними способами достаючи - так присупами частими, яко подкопами и гранатами великими, промисел чинячи. А наостаток хотячи коло города ров засипати, вал перед собою войско гнало, у ров землю сиплячи, але тую землю облеженци вилазками в город Конотоп носили, и с того собі вал приболшовали, в которых то приступах боярин князь Трубецкый много людей потратил.. 53.
Під час облоги Конотопа люди Трубецького спалюють м. Борзну. У місті перебили багато населення, живих жінок і дітей відіслали до Москви. Те саме воєводині люди чинили в Ніжині. І.Виговський збирає військо, до складу якого входили як власне козацькі полки, так і полки найманців - сербів та волохів, орда хана Магомет-Гірея, польський загін на чолі з Анджеєм Висоцьким, й підходить до Конотопу.
Конотопська битва - наймасштабніша подія україно-російської війни 1658 - 1659 рр. - триває 28 та 29 червня 1659 р. (8 і 9 липня - н. ст.). Залишивши більшу частину татарської орди і половину своїх козаків у схованці за р. Соснівкою, І.Виговський з другою половиною та невеликим загоном султана Нурадина перейшов Соснівку, підійшов до Конотопу і на світанку 27 червня розпочав бій. Перебивши багато московських людей, відігнав коней і почав відступати. Було задумано, що російське військо, погнавшись за невеликим загоном Виговського, дійде до місця схованки решти сил гетьмана де буде остаточно розбите. План спрацював безвідмовно. Воєводи, думаючи, що мають справу з повним гетьмановим військом, відрядили для його переслідування кінноту князя Пожарського й князя Львова. Пожарський наздоганяв військо, все далі віддаляючись від Конотопа. Марно язики інформували його про те, що попереду багато ворожого війська й орда з ханом. Тільки-но князь зі своїм тридцятитисячним військом перейшов через р.Соснівку, до бою вступили козаки з татарами, які тут переховувалися, й розгромили його. Пожарського і Львова було взято в полон. Ось як, надаючи важливого значення в описуваних подіях військовим силам хана, оповідає про подію Самовидець: ... и на килка годин у той переправи (переправи через р. Соснівку - авт.) великій бой был. Але хан з ордами с тилу от Конотопу ударивши, оных зламал, где за один час болей ніж на двадцать тисячей албо на тридцать люду его царского величества полегло. А князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол, а князя Пожарского живо поймано, которого хан стратив того ж часу... 54
Влучно висловився про цей епізод С.Соловйов: " Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув в один день...."55 . Переможці захопили близько п'яти тисяч полонених. Кримський хан чинив жорстоку розправу над ними. За С.Соловйовим, цар московський вже більш ніколи не наважувався вивести в поле таке велике ополчення 56. І.Виговський, після перемоги, за оповіддю Самовидця, з військом та ордою ...под Гадячое потягнул, и там ставши, орду с козаками віслал в землю Московскую задля здобичи и ижбы пустошили. И там же под Гадячом докончил згоди з (польським - авт.) королем его милостю…57 . Спустошення, що їх завдавали татари було гіркою платою за їхню допомогу у бою. Платою, за яку дорікав гетьманові місцевий люд.
Звістка про найбільшу військову акцію україно-російської війни, - поразку під Конотопом - вразила царя. Трубецькой, відступивши до Путивля, почав надсилати гетьманові листи із запевненнями в тому, що прийшов на Україну саме для перговорів і примирення "домашніх чвар". С.Соловйов розповідає про те, що гетьман у листах-відповідях іронічно запитував його чи той, мовляв, прийшов під Конотоп з військом також для розмови, а не для війни, і чи не видається дивним щоб приходили коли-небуть на переговори з такою великою військовою силою?58 З іншого боку, воєводи не припиняли агітації проти гетьмана.
Жорстокими були розправи московських "ратних людей" з містами та містечками що стали на бік І.Виговського. Воєвода Шереметьєв посилає Юрія Баратинського та Івана Чаадаєва для "помсти" у міста Гоголів, Трипілля, Вороньків, Стайки та містечка Макарів, Бородянку, Горностайполе та ін. Чимало інших міст, містечок та сіл з обох боків Дніпра спустошив каральними акціями сам Шереметьєв.
У війську І.Виговського під час битви під Конотопом кількісно переважали власне козацькі полки (16 тисяч), водночас, у бою було задіяно кілька тисяч сербів, волохів та поляків. На жаль, згадки про це у джерелах є дуже стислими та лаконічними.
У Конотопські битві Виговський вміло використав стратегію і тактику ведення бою з чисельно більшими силами ворога, що її розробив Б.Хмельницький. За спостереженнями Ю.Мицика, хід воєнних дій, а, точніше, спроба залишити частину війська в засідці й таким чином раптово побороти противника, нагадує Зборівську битву 1649-го року 59 .
Значення битви, яке їй надавали ще сучасники, відобразило себе в народній поезії. За оцінками В.Шевчука, російська усна традиція одразу перейшла на шлях творення історичної фальсифікації, народного міфу. І.Виговський та козацтво тут змальвано темними фарбами, які, як правило, щоразу витрачають на змалювання негативних героїв. Автор, аналізуючи одну з російських народних пісень XVIII ст., пише про те, що більш правдоподібно битву могла увічнити в народній традиції українська поезія. На жаль, політична ситуація складалася так, що, якби подібний твір існував в українців, йому б не судилося бути видрукуваним та й шанси зберегтись були замалими. За панування лівобережного гетьманства проросійської орієнтації це було неможливо 60 .
Здобута під Конотопом перемога була грандіозною, однак, чимало дослідників мають рацію, пишучи про те, що І.Виговський не зміг скористатися з неї. Значною мірою на подальші події вплинули обставини, незалежні від гетьмана. Становище І.Виговського було доволі хитким. "Московські люди" діяли за його спиною, залучившись підтримкою все нових і нових полків. Набувала сили опозиція. Назрівала боротьба за нове гетьманство, що закінчилася радою в Білій Церкві де гетьман покладе булаву перед Ю.Хмельницьким. ...бо молодий Хмелницкій Юрий вышол до войска, до котораго ся привернули всі полки з волостми и Сірко з запорожцами. Мусіл Выговскій, зоставивши жону в Чигирині, уходити в Полщу... 61

Як у Конотопській битві, так і в інших військових кампаніях І.Виговського у 1658 - 1659 рр., окрім сербів, діяли також наймані загони з волохів, німців, поляків, татар та інших іноземців. Однак найбільше найманців, задіяних у війську гетьмана, походило родом з балканських країн. За переконанням І.Крип'якевича, це зумовлювалося тим, що серед жителів Балкан, притискуваних і використовуваних турками, було найбільше втікачів та мігрантів, які шукали ліпшої долі в сусідніх країнах 62. Вони здавна наймалися на військову службу у різні країни: до Венеції, Угорщині, Австрії, Польщі та ін. На Україні чимло найманців походило з Молдови і Волощини 63 .
Про волохів згадок дуже мало, а ті, що є - дуже непевні. Існує одна згадка про волохів у військах І.Виговського, очолюваних полковниками Дроздом чи Мигалевським. Волохи значно частіше йшли найматись до Польщі, ніж до України. Чимало труднощів маємо з браком чисельних даних щодо волохів.
Про сербів тут знаємо більше: спершу їх було 600-1500 чоловік, потім, у загонах під командуванням Дрозда - вже близько 4000 64.
За роки гетьманування І.Виговського бунчужним служив серб Митка Миган, тримаючи при собі роту сербів. У переправі через Дніпро, десь біля Переяслава, на загін Митки напали переяславські козаки, полонили Митку і відправили до московських воєвод у Києві. Ще один відділ сербів було утворено при брацлавському полковнику Василі Дрозді. У ньому нараховувалося близько 4000 сербів. Десь у цей же час діяв загін під проводом переяславського полковника Дмитрашки Григорійовича Райці.

Цікавим, є досі відкрите питання про організацію і озброєння згаданих загонів Сербина, Мигалевського та Дрозда. Ускладнює його розв'язання той факт, що поняття "рота", часто згадуване у джерелах, вживалося на позначення як піхоти, так і кінноти. Лиш у другій половині XVII ст. цим словом почали називати тільки піхоту.
Наймання відбувалося у різний спосіб. Зокрема, І. Сербин спочатку сам вступає до війська, а потім їде за молдавський кордон і збирає людей. За подібним принципом організовували свої відділи Дрозд і Мигалевський. Інколи загін приходив на Україну сам, непрохано, просячи "хліба".
Іван Крип'якевич у своїй розвідці намагається з'ясувати причини цих
"приходів". Зокрема, автор вважає, що ще за Б.Хмельницького та, особливо, за І.Виговського найближчі сусіди-слов'яни покладали на українських гетьманів надії на допомогу у боротьбі з турками 65. До них не тільки йшли найматись на військову службу, а й посилали чимало посланців. З лютого по квітень 1654р. вібувається ряд візитів на Україну сербських духовних осіб. Серед них був і патріарх Гаврило. У вересні 1654 р. до козацького табору приїхав новий гість з Сербії - капітан Іван Юрійович, - який привіз гетьману листа від сербської старшини. У листі йшлося про те, що серби, маючи 40000 війська, оголошують війну Туреччині 66.

* * *

Найманцям судилося здобувати успіхи й славу у військовому мистецтві на рівні з основними частинами. Будучи професійними військовими формуваннями, вони часто отримували важливі й ризиковані завдання 67.

Наймані частини, як і городові козаки, уславилися бойовою майстерністю, виробивши характерні методи ведення бою. Так, найманцям вдалося виробити надійну техніку облоги 68. Сховавшись за мурами, вони намагались виснижити ворога частими вилазками, завдаючи йому втрат у живій силі та артилерії. Коли ворог висаджував у повітря мури, - засипали вирву, відбивали атаку, до підкопних ям прокопували нори, щоб знешкодити вибухівку тощо.
Нерідко, борючись під одним прапором, найманці мали спільний табір з реєстровими козаками. У бою вони билися нарівні із запорожцями та городовими козаками, застосовуючи прийоми цілковитого оточення ворожих укріплень і замкнення кільцем, оточення обозом, спорудження системи шанців і ходів під фортецю та ін.
Не поступаючись за своїм бойовим хистом перед основним, найманому війську відводилось важливе місце в збройних силах Гетьманщини.

Коло діяльності найманців важко окреслити якимись конкретними функціями. На них покладалися різні завдання: особистий почт і охорона особи Гетьмана, сторожа міста, функції каральних загонів, що боролися з розбійницькими ватагами, були спрямовані проти небажаних міграцій населення тощо. Найманці нерідко стежили за запорожцями, придушували повстання і заворушення. Разом з тим, наймані полки часто діяли спільно із ними, особливо, коли йшлося про протистояння турецько-татарській агресії.

Про комплектування, спорядження й склад основних частин війська Козацької держави маємо багату історіографію. Однак, про наймані частини сказано набагато менше. Зокрема, надзвичайно актуальними, на наш погляд, є питання про співжиття найманців з місцевим населенням, міщанами та владою міст, про те, як гетьманська влада визначала їх місце у адміністративній структурі держави, як вирішувались проблеми постачання тощо.
Якщо історія найманого війська останніх десятиліть XVII ст. поступово знаходить своїх дослідників, то про наймані частни за гетьманування І.Виговського досі було сказано дуже мало. Безумовно, ця тема заслуговує на більшу увагу.

На період 1658 - 1659 рр. припало чимало військових дій між російськими та українськими загонами. Без сумніву, його можна назвати російсько-українською війною. Визначальною подією цієї війни стала Конотопська битва. Активну участь у ній брали як власне козацькі, так і наймані полки, що, здобувши перемогу, продемонстрували свою майстерність у веденні бою. Подіям під Конотопом судилося стати яскравою сторінкою історії українського військового мистецтва.

1. Про власне польську піхоту див.: Виммер Ян Пехота в войске польском в XV - XVIII веках // История военного дела в Польше. Избранные вопросы. - Варшава, 1970. - С. 75-91, Зокрема: С. 79.
Найбільша наймана армія на польських землях Речі Посполитої, 50% якої становила піхота вперше згадана у 1581 р. (Там само - С. 82).

2. В різні часи та в різні епохи володарі новопосталих могутніх держав наймали іноземних вояків: італійських кондотьєрів (XIV - XVI ст.), спеціальні шотландскі та швейцарські частини, німецьких ландскнехтів (XVI - XVIIст.) та ін.

3. Маевски В. Военное искусство второй половины XVII в. // История военного дела в Польше. - Варшава, 1970. С.111 - 131. Зокрема: С. 120.

4. Zarys dzejow wojskowosci polsliej do roku 1864. - Warszawa, 1966 - T. 2. - S. 21. Див. також віповідні розділи вказ. праці: Koszty utrzymania wojska. (S. 35 - 40); Sklad narodowy і spoleczny wojska . (S. 55 - 58). А також: Устрій польського війська. Кіннота // Історія українського війська. - Львів, 1936. - Т.1. - С. 140 - 141.

5. Історія українського війська. - Львів, 1936. - Т.1. - С.254.

6. Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. - К.,1969 - С.98.

7. Одна зі спроб його характеристики належить В. М. Зарубі. Див. статтю: "Охочекомонний полковник Ілля Новицький та його архів" у збірці "Рукописна та книжкова спадщина України." (К.,1993. - Вип. 1).

8. Cокирко О. Г. Українські найманці. (Охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1672рр.). - К., 1998. - С.7.

9. Цит. за: Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на лівобережній Україні в останній чверті XVII століття // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка - Львів, 1993, Т.-ССХХV, С-233.

10. Cокирко О. Г. Вказ. праця. - С.6.

11. Цит. за: Крип'якевич І. Серби в українському війську 1650-1660 р. // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1920, Т. 129, С. 82. Ці слова наведено також: Історія українського війська. - Львів, 1936. - Т.1. - С.254.

12. Там само

13. Апанович О. Застосування гетьманом І.Виговським стратегічних і тактичних принципів Богдана Хмельницького в Конотопській битві. // Конотопська битва 1659 року. Збірка наукових праць. - К., 1996 С. 23.

14. Біографію І.Сербина повніше подано: Крип'якевич І. Серби в українському війську 1650-1660 р. // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1920, Т. 129. - С. 86 - 87.

15. Найбільше даних нам надають матеріали архіву І. Новицького, де згадано такі полки: у 70-х рр. XVII ст. комонні - І. Новицького, Г. Пашковського, Я. Павловського, Юр'ївці, сердюцькі - Г. Василенка, А. Ребриковського, І. Ямковського; у 80-х рр. - комонні - І. Новицького, Г. Пашковського, М. Кузьмовича, сердюцькі - С. Яворського, Г. Василенка, Іванова та Кожухівського; у 90-х рр. комонні - Іллі (а з 1697р. - Григорія) Новицького, Г. Пашковського, М. Кузьмовича, Михайлова, сердюцькі - П. Кожухівського, Я. Андрійовича, С. Яворського, Л. Шульги.

16. Зокрема, І.Новицький до 1676р. був "несовершенним" полковником.

17. Найбільш наочно можемо прослідкувати цю тенденцію на матеріалах архіву І.Новицького, де подано суто українські прізвища сотників та курінних: Гордій Левченко, Лук'ян Скребищенко, Андрій Гамалія, Леонтій Васильович, Яків Конотоп та ін.

18. Пізніше, в останні десятиліття XVII ст., компанійських полковників призначали за царським указом.

19. Слово "компанія" означає - кінна ватага, кіннота. Похідне від нього - "компанійці"

20. В кінному полку Новицького, що стояв на території Лубенського полку, на 1693 р. згадується 451 чоловік. Але це могла бути тільки частина полку, адже полчани Новицького перебували в цей час також і на території Миргрордського полку.

21. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII- XVIII ст. - К., 1959. - С. 440.

22. Заруба В. ґрунтовно дослідив це питання на основі матеріалів архіву І.Новицького. За його спостереженнями, розмір місячного утримання компанійців і старшини полку Новицького у 1679 р. становив: осавулу - 20 золотих, обозному - 9, хорунжому - 10, писарю - 10, підосавулу - 7, двом сурмачам - по 6, цирульнику - 6, добошеві (барабанщику) - 6, сотникам - по 9, отаманам - по 4, а кожному товаришеві - по 1-му таляру. Усього за цей рік на полк виплатили 1860 золотих. У інші роки плата товаришеві збільшувалася до 4-х золотих на місяць. Детальніше див. : Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в останній чверті XVII століття // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка - Львів, 1993, Т. ССХХV, С. 243

23. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII- XVIII ст. - К., 1959, С. 449

24. Нам не вдалося знайти свідчення про характер цих виплат за І.Виговського. Більше знаємо про пізніші часи. Так, за гетьманування І. Самойловича вони щорічно поновлювалися від Великодня, а за І. Мазепи - від преподобного Онуфрія Великого.

25. Див. аналіз тексту договору, зокрема у Степанкова В.С. (Степанков В.С. Гетьманство І.Виговського: соціально-політична боротьба і проблема державного будівництва // Середньовічна Україна. - К., 1994. - Вип.1. - С.88-108, зокрема, С.99), а також відповідні рядки у тексті договору, опублікованому в роботі: Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ. - Львів, 1909. - Т. 89. - С86.

26. Герасимчук В. Вказ. праця. - Там само.

27. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 року // ЗНТШ. - Львів, 1991. - Т.222. - С.227 - 350, зокрема С.336.

28. Про три обрання І.Виговського гетьманом: Апанович О. Гетьман І.Виговський - тактик і стратег. (В річницю Конотопської битви 1659 року) // Легенда про гетьмана. Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 94 - 104.

29. Апанович О. Вказ. праця - Там само.

30. Детальніше про це написано: Скрипник І. Книжка про пермогу під Конотопом // Легенда про гетьмана. Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 32 - 36., Зокрема, С. 33.

31. Див., зокрема: 1658, января 6. Письмо Полтавскаго полковника Мартына Пушкаря к Путивльскому воеводе Григорию Зюзину об измене гетмана Выговского. // Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т.IV. - №57.

32. О.Апанович, у одному зі своїх досліджень, присвячених І.Виговському, зауважує про те, що звернення гетьмана по допомогу до кримського хана, співпраця з ним була своєрідним продовженням традиції, що її започаткував Б.Хмельницький: Апанович О. Застосування гетьманом І.Виговським стратегічних і тактичних принципів Богдана Хмельницького в Конотопській битві // Конотопська битва 1659 року. Збірка наукових праць. - К., 1996. - С. 23.
З іншого боку, такі дії Виговського були одним з головних закидів гетьманові з боку його майбутнього наступника Ю.Хмельницького.

33. Маємо низку листів гетьмана до воєвод. Зокрема, показовими видаються листи до князя Долгорукого. Один з таких листів: 1658, Сентября 10. Письмо гетмана Выговского к Путивльскому воеводе князю Долгорукому с уверением в своем мирном расположении.// Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. IV. - С. 167 - 168.

34. Так, гетьман здійснював спробу блокувати Полтаву й Запоріжжя. На кордоні із Запоріжжям було поставлено Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький та Іркліївський полки.

35. 28.01.1658 Отписка Путивельскаго воеводы Григория Зюзина с распросными речами посланца его в Южную Русь о тамошних событияхь. // Акты ЮЗР. - Т.4. - С.91.

36. Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ. - Львів, 1909. - Т. 89. - С. 74.

37. Герасимчук В. Вказ праця. - Там само.

38. Там само.

39. Так, Ромодановський надав право на чин прилуцького полковника Якову Ворониченку, що належало робити лиш гетьману.

40. Звісно, не на останньому місті у цього та інших московських послів, відряджених до гетьмана в цей час, як, власне, і в боярина Шереметьєва, була ідея відмовити Виговського від укладання договору з Річчю Посполитою.

41. Биківський полковник Данило Виговський, військово підтримував брата. У 1655 р. здобував Люблін. Був одружений з дочкою Б.Хмельницького Оленою. Під час військових дій у Києві 1659 року потрапляє в полон. Помирає на тортурах під Калугою (1659р.).

42. Герасимчук В. Вказ праця. - С. 76.

43. Московський уряд непокоїли також наміри гетьмана, що їх він відверто приховував від царя, припинення зносин на прикордонні й арешти московських людей, які намагалися перейти кордон та інші питання.

44. 1658, августа - сентября 10 статейный список дьяка Василия Михайлова Кикина, посылаимаго из Москвы к гетману Ивану Выговскому и всему Войску Запорожскому с выговором за соединение с Татарами, собрание козацкаго войска и неприязненныя действия против Московскаго правительства // Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. IV. - С.144-167, Зокрема, С. 145.

45. Акты ЮЗР. - С. 145.

46. Акты ЮЗР. - Там само. - С. 148 - 150.

47. Текст листа див.: Акты ЮЗР. - С. 159 - 160.

48. 1658, Октября 17 Письмо гетмана И. Выговского к царю Алексею Михайловичу с опровержением взведенных на него обвинений и с прошением милости. // Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. IV. - С.183 - 185.

49. Див., зокрема: 1658, Грамота царя Алексея Михайловича к гетману Войска Запорожскаго Ивану Выговскому с выговором за его действия и похвалки на Московское правительств // Акты ЮЗР. - СПб., 1863. - Т. IV. - С. 166 - 167.

50. 1658, Октября 7. Отписка В.Б.Шереметьева сь товарищи о приходе подь Киевь Данилы Выговскаго и полковниковъ Ив. Кравченки, Ив. Сербина, Ост. Гоголя, Богуна и Саблинскаго…// Акты ЮЗР. - Т.15. С.268-269

51. Черновые отрывки переговоров в посольском приказе с послами полковника Пушкаря // Акты ЮЗР. - Т.15. С.64.

52. Відповідні цитати дослідження цього автора взято: Кузьменко Ю. Ескізи до історії України. - К., 2001. - С. 63-67.

53. Подаю цитату з адаптованого уривку літопису: З літопису Самовидця // Легенда про гетьмана. Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 81.

54. Там само. - С. 82.

55. Цитую за: Кузьменко Ю. Ескізи до історії України. - К., 2001. - С.66.

56. Там само.

57. З літопису Самовидця... - С. 82.

58. Там само.

59. Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського // Легенда про гетьмана. Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 120 - 128. Зокрема, С. 120.

60. Шевчук В. Битва під Конотопом у російській пісні "Під городом під Конотопом" // Легенда про гетьмана. Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського. - Івано-Франківськ, 1997. - С. 129 - 134.

61. З літопису Самовидця... - С. 82.

62. Крип'якевич І. Серби в українському війську 1650-1660 р. // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1920. - Т. 129. - С. 91.

63. Так, Молдавський воєвода Стуфан у 1654р. жалівся на неслухняних підданих, які лишають рідні землі та ходять у найми "куди їм заманеться".

64. Крип'якевич І. Вказ. праця. - Там само.

65. Крип'якевич І. Вказ. праця. - С. 91

66. Крип'якевич І. Там само.

67. Так, найманцям часто доручали контррозвідку - виявлення і розгром ворожих розвідувальних загонів; активну участь вони брали також в оперативній розвідці (збиранні потрібної інформації про розташування, бойові дії і задуми ворога), що провадилася на місці воєнних дій. Найманців активно залучали до служби попередження, яка складалася з пікетів і дозорів, розкиданих у прикордонних містечках, селах і фортецях.

68. Якщо звернутись до подальшої історії українського військового найманства, то можна назвати, зокрема, такі приклади, як дії під час Чигиринської війни 1677-1678 рр. та облога Кизи-Кермена.

* Робота Оксани Даневич зайняла I місце серед конкурсу наукових праць, присвяченого Конотопській битві 1659 р. "Конотопська битва - звитяга пращурів великих", який проводився з ініціативи та спонсорування Королівського Канадського леґіону, відділ 360, ім. Кавалера Хреста Вікторії Пилипа Коновала, Торонто, Канада, та Спілки офіцерів України, при участі Інституту історії українського козацтва, Національного університету "Києво-Могилянська Академія". Докладніше про конкурс читайте тут.