ДІЙОВІ ЛЮДЕ

Денис Шаповаленко.
Степанида, його жінка.
Юхим, їх старший син.
Химка, жінка Юхимова.
Прохор, другий син.
Катря, жінка Прохорова.
Іван, третій син.
Христя, мати Катрина.
Мелашка, сусідка, удова.
Данько, школяр.
1-й староста.
2-й староста.
Музика.
Сільський староста.
Урядник.
Дмитро.
Знахар.
Музики, народ, діти і козаки.
Діється в селі.

ЯВА 1
Степанида і Мелашка.

Степанида (причеплює над божницею рушники, Мелашка їй допомога). Отакечки найкраще буде, як рушника розгорнути надвоє, а посередині будуть образи...
Мелашка. Еге ж. Посередині вони поставлять благословенне, а перед образами почеплять лямпадочку та голубів... Коли б ще й квіток почепити, тоді вже й, Господи, як хороше було б!..
Степанида. Нехай люде бачать та дивуються, як свекруха пеклується задля невістки опорядити нову хатину.
Мелашка. Такої другої свекрухи, як ви, увесь світ сходи - не знайдеш.

ЯВА 2

Іван (вносить дошку). Ось ще вам одна дошка.
Степанида. Давай її сюда, на піл. (Кладе дошку на піл, застеля піл літником і склада подушки.) Невже втомився, що так важко дихаєш?
Іван. Думаєте, не втомився?..
Степанида. Тепер вже неначе і все готово?
Мелашка. Причепурена хата та опоряжена, неначе хороми!..
Іван. Дайте ж мені, мамо, за труди чарку горілки.
Степанида. Все тобі горілки, чи не годі б вже на сьогодня? І так вже зо три вихилив. Вип'єш лишнє, і знов вхопе тебе за серце.
Іван. Тадже ж у нас сьогодня весілля?..
Степанида. Та що з того?.. Забув хіба, що вчора хвершал казав, що тобі овсім не слід пити?
Іван. Та що він тяме, ваш хвершал?
Степанида. О, ти розумніший від нього.
Іван. А ви маєте мене за дурного?..
Степанида. Казав хвершал, що від горілки тебе ще гірш скоцюбить!..
Іван. Скоріш йому язика скоцюбить!..
Мелашка. На мою думку, теж так випада, що хвершал бовка дурницю.
Степанида. А хто його зна?.. Налийте вже йому, сусідко. (До Івана.) Отож, щоб сьогодня була остання, чуєш?
Іван. Чую, не глухий!..
Мелашка (взяла пляшку і чарку). І я з тобою, Іване, почастуюсь. Ти бідний калічка, а я сердешна удова, то нам з тобою тільки і втіхи, що в горілці, чи так?
Іван. Може, і так...
Мелашка (приспівує).
  Та нікому гірше нема,
  Як тій удові,
  Що у хатині тільки сама
  Та стіни німі...
(Випила і підносе Іванові.) Але хоч я і удова та не геть-то журюся.
Іван(випив). А тепер піду на весілля, ще й там мене почастують. (Хутко пошкунделяв.)
Степанида. Ач, який... Не годилося б йому пити.
Мелашка. Отже, я по щирості так міркую, що вашому Іванові нічого більш у світі не зосталось, як горілку пити... Вона втішниця найсправжніша!..
Степанида. Ніякої роботи і ніякого пуття з нього...
Мелашка. Так вже, виходить, Бог йому призначив.
Степанида. А певно, що так... Попомучилась я з ним: як ще малим був, як упав з печі та скалічів... Вірите, не раз навколішки припадала та сльозами милосердного благала, щоб його прибрав; вимучив він мене до пропадющого... Воно, може, і гріх було об тім благати. Ох, Господи многомилостивий!...
Мелашка. А, мабуть, таки гріх...
Степанида. Живемо, мовляв, навпомацки, не тямлючи, де гріх, а де спасеніє... Попомучилась я з Іваном, і, Господи, попомучилась!.. Тут приспічує тобі робота, а ти з ним воловозся... Аж зненавиділа його!.. Отож як хирів, як мучився, а не захирів, зріс на клопіт нам. Куди його призведеш, до якої роботи?.. Ні косою потягти, ні за плугом... Одне слово, дармоїд...
Мелашка. А ви не ремствуйте. Може, Господь на його каліцьку долю пошле вам такого щастя, якого й не сподіваєтесь.
Степанида. А може. Звісно, Бог що схоче, те й зможе... Ох-хо-хо! (Заметушилась знову по хаті.) Чи буде ж коли-небудь невістка так панькатись зо мною, як я їй догожаю?
Мелашка. Годите, мовляв, як болячці!.. Не знаю і не хочу пророкувати... Звісно, як Прохор ваш не зопалу одружився з Катрею, а по мислі, то промеж них мусить бути і лад, і згода; а де лад - там і пошаноба і свекрусі, і свекрові, і всьому родові... Прохор вже царську службу відбув...
Степанида. Ще не цілком відбув, він запасний...
Мелашка. Але воно так припада, неначе вже й збувся того клопоту... А там, де беруться без кохання, як тепера воно часто трапляється, то з такого шлюбу шкода сподіватись супокою; лихо та гармидер там завжди кубляться. (Зітхає.) І не доведи, Господи!.. А я вип'ю... Будьмо... (Випива.)
Степанида. Правда, сусідонько, що з такого спарування не жди милування...
Мелашка. Хоч би й про себе скажу. Віддалась я без огляду, похапком, ніби здуріла на той мент... Звісно, молода була - дурна... Хвалити Господа, що здихалась; а дев'ять годочків промучилась... Нехай мене тепер хоч озолотять - вдруге не піду заміж, нізащо не піду!.. Нехай йому хрін з паприкою, от що!.. (Регоче.)
Степанида. Тадже, либонь, на тім тижневі... Стривайте, хто ж оце мені казав? Отже й не пригадаю!.. Чутка була така, що ви заручились з Самійлом Кривоп'ятенком...
Мелашка. Мало-мало знов не здуріла, та, дякувати Господеві, заздалегідь похопилася зректись...
Степанида. А люде казали, що Самійло від вас від-кинувся.
Мелашка. Брешуть, брешуть, сімсот і дев'ять разів брешуть. Я від нього відреклась!.. Ой і люде у нас які брехливі!.. Ай-ай-ай! Я відкинулась, я сама!..
Степанида. Як ми з своїм старим побралися по власній волі та, благодареніє Господові, прожили вік у злагоді, то нехай і діти наші так... Оті полумисочки, сусідонько, не ставляйте на припічку, а краще у мисник; а макітру можна постановити геть туди, аж на черінь... Ох, сяду та відпочину. (Сіда.) Сідайте і ви та відпочиньте.
Мелашка. Я не втомилась ще; як треба кому у чім запомогти, то я на ту добу роблюсь невтомною.
Степанида. Та це правда, що ви роботящі.
Мелашка. А мій покійничок на те не вважав, все було за моїми руками, а він ніби того й не добачав.
Степанида. Скільки знаходилось порадників, щоб Прохор сватав другу дівку, а не Катрю. Але ми сказали, що то цілком у синовій волі, що нехай бере ту, на котру впаде його думка...
Мелашка. Так-так... Воно так і повинно бути, так воно найкраще.
Степанида. Деякі люде глузували, мало не дурних з нас строїли... Може, почастуєтесь ще?
Мелашка. Я з дорогою душею. Гляньте на хатину, як квіточка... У великий кошт вона вам обійшлась?
Степанида. Хоч і не питайте! Потратились багато... Але ж задля кого втрачаємось, як не задля дітей?.. Задля них тільки й живемо. Небагато їх у нас. Юхим вже в отділі, дочка теж... Прохор та Іван, ото і всіх... Викушайте ж чарочку.
Мелашка(наливає). Дай же, Господи, нашим молодятам і щастячка, і здоров'ячка, і віку довгого та розуму доброго. (Випила і частує Степаниду.)
Степанида (взяла чарку). Не бажаю я їм ні багатства, ні розкошів. Я ніколи на те зроду-віку не заздрилась, бо все багатство і всі розкоші - в згоді та в супокої... (Одпива.)
Мелашка. Ото стільки випили?
Степанида. Я й зроду по повній не пила.
Мелашка. Та ви ж так і чарочку зноровите. (Регоче.) А я така, що в чарці і краплини не лишу... Вже ж і весілля справили ви на славу: і питва, і їства вволю, ще й троїста музика!.. Похрипли від співів і ноги повідкидали від танців дружки, свашки та приданки... Інші чоловіки так задоволнились питвом, що день по троє чмелів слухали...
Степанида. Тридцять цілкових як одну копійку тільки на горілку потрачено... І знов столове двадцять. А скільки пішло на дарунки, на митрики та за вінчання!.. Що ж, кажу, задля своїх діток втрачаємось, ні задля кого більш, як задля них, увесь вік дбали задля них...
Мелашка. Так-так. Бачила багато я весіль на своїм віку: може, їх аж сімсот і дев'ять бачила, ну, такого не видала... Може, ще ви почастуєте?
Степанида. Давайте. (Взяла пляшку і чарку.)
Мелашка. А я, сусідонько, признатись по правді, Боже, як боялася, щоб, бува, чого не скоїлось на весіллі...
Степанида. Чого ж такого?
Мелашка. Як Прохор гуляв з Катрею більш півроку... Хіба не знаєте, як іноді трапляється?.. Та й люде не поскупились на пащекування та всякі прикладки...
Степанида. Знаю... Чула, що й ви, сусідонько, доточували свого язичка.
Мелашка. Хто, я?.. Га? Хіба знічев'я?.. Знаєте, як наслухаєшся, чого іноді каторжні брехливі люде не наплетуть, то й не остережешся, як і сама бовкнеш якесь словце... Не хочу таїтись, може, і я винна... Язик мій - ворог мій! Хоч візьми та й утни його!..
Степанида. Доставалось вам за нього від покійника?..
Мелашка. І-і, доставалось!.. Бив-бив, бузувір. Господи, як бив!.. Раз з горища жбурнув об долівку та мало не перебив мене надвоє... Більш місяця вилежала після тії бійки... Як гоїлась та очувювала, то, вірите, все нишком шепотіла, дивлячись на матір Божу пресвяту, та благала, щоб укоротила мені язика, щоб змогла я удержувать його за зубами...
Степанида(налива чарку і підносе). Певно, не вчула мати Божа вашого благання. Викушайте.
Мелашка(випила). І з чого воно ото коїться таке? Ніби тягне тебе за язика, ну, притьмом тягне, щоб почесать його... А вже як розпустиш, то й не встережешся, як і намелеш, і навієш... Дай же, Господи, нам діждати ще й Іванового весілля. (Хоче випить.) О, чи я вже випила? Коли ж це?
Степанида. То я ще вам наллю. (Налива.)
Мелашка. А я не відречусь, хильну. (П'є.)
Степанида. А яка ж дівка за Івана піде, хіба божевільна яка? Кому потрібен дармоїд?..
Мелашка. А може, й знайдеться? А ви й не викушали?
Степанида. Я вже вдоволнилась, більш не питиму.
Мелашка. І не пийте. Коли не кортить, краще не пийте. А мене чарочка завжди підбадьорює.
Степанида. Я ніколи не була прихильна до чарки, одну-другу подужаю, а третю - то вже через силу.
Мелашка. Іншому вона таки й вадить.

ЯВА 3

Христя(входить з хлібом під плечем). Вітаю вас, свашечко, в новій синовій хаті.
Степанида. А вас вітаю в зятевій.
Цілуються.
Христя. Ідуть вже наші новосельці, князь і княгиня,   оце їм святий хліб. (Кладе хліб на стіл і огляда хату). Гарна та світла хатина, хоча й не простора, дай Боже, щоб нашим молодятам світло та весело жилося в ній!..
Степанида. Дай, Господи, мати Божа!..
Мелашка. І житимуть, вірте, як в раю житимуть, бо побралися по любові. То вже як не по согласії, то бодай його побила лиха година і сімсот і дев'ять пропасниць!..
Христя. Вирядила я моє ясне сонечко з своєї хати на віки, нехай вже осяює чоловікову оселю...
Мелашка. І буде осяювати, то вже як...
Христя.А ти б, Мелашко, не сікалась у розмову, коли не твоя річ попереду... (До Степаниди.) Шануй, свахо, мою донечку.
Степанида.І таки шануватиму, ще й як шануватиму.
Христя. Пожалієш її, вона й тебе під старість пожаліє; вітай її щирою душею та теплим серцем.
Цілуються.
Мелашка. Хоч моя річ і позаду, але мушу сказати... (Хлипає.) Як легко та хороше робиться на душі, коли бачиш меж людьми прихильне вітаннє, коли почуєш одверте щире слово... І хочеться жити та милосердного хвалити!.. (Налива чарку і підносе Христі.) Викушайте.
Христя. Ні, я не питиму, вдоволнилась вже досхочу. Та й не ти тут старша, щоб частувати...
Мелашка. То я викушаю за ваше здоровлячко. (П'є.) Чи чуєте, ідуть, ідуть!
Чутно музику.
Мерщій, мерщій, матірки, беріть хліб-сіль в руки та зустрічайте. (Дає один хліб Степаниді, другий Христі.)

ЯВА 4

Іван несе на очеретині або на палиці покрасу (червону хустку) і ставляє біля порога, боярин несе образи і кладе на стіл, старости, Денис, Прохор, Катря, гості і музики; свашки вносять скриню і ставлять на піл; музики грають.

1-й староста(танцює).Тепер наша черга. Пане підстароста, піддай вогню, бо вмене вже неначе підошви прилипають до долівки...
Юхим(2-й староста). Отак наші!.. "Танцювали злидні три дні..." (Підтанцьовує.)
1-й староста(зупинився). Отак, а не чортзна-як! Щоб так наші молоді веселились в новій хаті та своїм лагідним життям радували нас. Ну, Прохоре Денисовичу, тепер вже ми ваші гості, приймайте нас у вашій хаті.
Денис. Частуй, сину, а ти, невістко, годуй нас, чим Бог послав.
Сідають за стіл.
Прохор(з-за пазухи вийма пляшку і чарку і частує. Степанида дає Катрі закуску, котра підносе гостям). Милости просимо.
Катря. Закусіть, ласкаві будьте, та не огудьте.
Денис (взяв чарку). Пошли ж, Господи, вам здоров'я і віку довгого. (П'є).
Степанида (одпиваючи). Ох, Прохоре мій, Прохоре, моя дитино коханая!..
Іван(п'яний, регоче). А я хіба не кохана дитина?
Христя(одпива). Катрусе, моя ягідко, моє червоне яблучко!
1-й  староста(взяв чарку). Дай, Господи, щоб ми діждали гуляти на весіллі ще ваших дітей. (П'є.)
2-й  староста (Юхим). Ну, брате Прохоре, хай тобі Господь допомага запобігти талану і долі... (Випив.)
Мелашка. А мене, Прохоре, невже обминеш?
Прохор(частує). Пожалуйте і вам.
Іван. Частуй, Прохоре, і мене.
Прохор. Тобі не слід би вже пити.
Іван. Хто це тобі набрехав? Я, брат, на те не вважаю, наливай!
Денис. Іване, не треба більш!..
Іван. Ні, я вип'ю. Наливай.
Прохор налива.
Повну наливай!.. (Випив.)
Музика(випива). Годилося б, напримерича, виходить, стало бить, будемо так говорить, заради такого пишного весілля по старосвітському звичаю, поводить журавля1... Тепер вже, напримерича, виходить, стало бить, будем так говорить, перейняли усякі модні прахтики та цибулизацю, а старовину занехаяли...
1-й  староста. Журавля, журавля!.. Ану, старики, ставаймо в коло, а свахи, Христя та Степанида, нехай журавля подибають.
Всі. Журавля, журавля!..
Іван(регоче.) Може б, і я подибав журавля?..
Починають водить журавля і співають. Івана не приймають в коло.
  Унадився журавель, журавель,
  До бабиних конопель, конопель,
  Таки-таки журавель,
  Таки-таки цибатий,
  Таки-таки дибатий!..
  А я його ізловлю, ізловлю,
  Крила-пера обскубу, обскубу,
  Таки-таки і т. д.

  Він не буде літати, літати,
  Конопельки топтати, топтати,
  Таки-таки і т. д.
Денис. Ну, хоч і годі.
Зупинились.
Пора і розходитись, бо вже скоро і сонечко спочине. Частуйте ж нас, дітки, на прощавання...
Прохор частує.
Іван. А на моїм весіллі цілий тиждень частуватимемся і журавля подибаємо... (Регочучи, співа). "Таки-таки журавель..."
Денис. Годі, Іване, верзти нісенітницю!
Іван. А на похоронах моїх заспіваєте (співа) "Со святими упокой..."
Денис (грізно). Кажу тобі, годі!
Іван. Чого годі? Ні, не годі! Хочете мені рота затулить? (Стає посеред хати, хитаючись.) Що на весіллі про смерть згадав?.. Я її щодня, щоночі кличу, а вона глуха, не чує мене, біля других клопочеться, а про мене їй байдуже... Мамо, правда?
Степанида. Замовчи ти!..
Іван. Мені життя обридло!.. Хто я, що я? Ні людина, ні скотина!.. Гей, де ти, кістлява маро, безноса невіро, де ти забарилася, іди мерщій, бери мене, зотни мерщій своєю неминучою косою!.. Я не хочу жить, не хочу, не хочу!.. Огидло життя, я живу через силу... Горілки мені дайте! (Вхопив пляшку з столу і п'є нахильці.)
Всі кидаються до нього і одіймають пляшку.
Мелашка. Ти так всю вижлуктиш, зостав-бо мені!..
Іван (штовха Мелашку). Геть, плескухо!.. Дайте ножа, я вам зараз нароблю гав'ядини і панахиду справлю!..
Денис. Виведіть його геть!..
Іван.Мене геть?.. (Замахнувся і впав.)
Юхим і другий чоловік беруть його і виносять з хати.
Іван (кричить). Геть з очей!.. Всі ви мені гидкі, ненавидні!..
Винесли.
1-й  староста. Не годилося б так, перешкоду зробив на весіллі...
Музика. Позвольте. Теперича, напримерича, виходить, стало бить, будем так говорить, не бува весілля без шкандалю...

ЯВА 5

Сільський староста(входе). Здрастуйте. Поздоровляємо з весіллям та будьте здорові з вівторком.
Всі. Спасибі.
Прохор. Милости просимо садовиться.
Сільський староста. Можна і сісти. Коли попрохали сісти, то, мабуть, і почастуєте?
Прохор(частує). Викушайте.
Сільський староста.І єто можна. (Випив.) Я привик так: одну випить, а другою закусить. (Прохор почастувавще.) І доволно. Невеселу звістку приніс я. Чули, певно, що война з Гапоном2 ще з весни почалась?.. А тепер требують запасних. Ти, Прохоре, сам грамотний, то й прочитай. (Дає йому бомагу.)
Прохор(прочитав) Так, правда... (Верта бомагу.) Що ж... Царська воля - закон... Не судилось, певно, тихе сімейне життя...
Всі немов обімліли.
Катря. Як?.. Як же це?.. Я ж загину без тебе, Прохоре!.. Ой, рятуйте люде добрі!.. Ой, матусенько моя ріднесенька, рятуй же мене, рятуй!.. Ой, пропаща ж я, пропаща!.. (Ридаючи, пада на плече Прохорові.)
Інші плачуть, інші зітхають, сільський староста поважно виходе з хати. Завіса.

ЯВА 1
Мелашка і Степанида.

Мелашка. Але, чуєте, все оте, що я зараз висловила перед вами, може подіятись з кожною молодицею, легко може, так легко, що інша і не зчується...
Степанида. Мені здається, що ви оце даремно кажете, не можу я тому йняти віри!..
Мелашка. Ви обміркуйте спершу ось що. Не встигли побратися, як чоловіка налопом беруть на війну, і сердешна жінка, котра тільки вчора взяла шлюб, зоставайся ні жінкою, ні дівкою, і не удовою... Це ж тільки подумати, то аж моторошно робиться!..
Степанида. Ох, що правда, то правда...
Мелашка. Замість того, щоб горнутись до вірної та щирої дружини, що, як у тій пісні співається, що каже: "цілуються, милуються, доки сон не зможе",- горнись до німої стіни, цілуйся та милуйся з подушкою...
Степанида. Що ж робить? Це трапилось не по нашій, а по царській волі...
Мелашка. То-то ж бо й є! І я вас спитаю: що його робить у такім випадку? І вже по чиїй би волі воно не трапилось, а серцеві розваги нема, нічиєю волею його не заспокоїш, воно не розуміє того, квилить, кличе коханого, кличе, невгаваючи, мов навісне... (Зітхає.) Знаю-знаю по собі!.. Ой, Господи-Господи!.. Ото ж у таку жадану добу, як підвернеться хоч і чорт рогатий, то й його пригорнеш і не зоглянешся, як пригорнеш супостата замість милого...
Степанида. Ні, це витівки якісь, щось нісенітне...
Мелашка. Не вірите? А я певна, що так воно коїться не тільки у нас, а і по всьому світу... Це вам і кожна ворожка скаже, забожуся сімсот і дев'ять раз, що скаже!.. Та от хоч би сказать про Хроську Перчишину. Як ішов її чоловік у салдати, приказував: "Гляди ж мені,- каже,- одною лишаю, щоб одною і застав..." Вернувся із служби, аж замість одного вже трійко...
Степанида. Ну, Катрю до Хроськи не рівняйте.
Мелашка. Чому ні? Що ж то Катря така свята та божа, чим же вона присвятилася, чим краща за Хроську? Про Хроську скажу вам, що вона і роботяща, і зугарна до всього, і дотепна на всякі моди... Хто, як не вона перша привезла з городу моду, щоб хвартуха носить не на зборах, як ми носимо по-старосвітському, а щоб іззаду краї сходились докупи, а на пузі щоб було обтягнене, як на обичайці?.. Вона!.. Вона і кохточки завела перша. Стало бить, вона вже образована... І з лиця Хроську хоч і не з Катрею порівнять - патрет і товстопика... А вже коли кому призначено не обминуть гріха, то не обминеш його зроду-віку!..
Степанида. Звісно, що гріх не по лісах ходить, а по людях, але ж... Ні, ви, сусідонько, таке страшне почали провадити, що у мене аж тімня почало давить, ніби щось важке на голову покладено.
Мелашка. Але ж як Катря перебереться до вас, то ще, може, те лихо можна буде і зупинить... Як вже вона раз у раз знаходитиметься на очах у вас, то їй не так зручно буде заводить зальоти... (Підходе до мисника.) Пляшка одіткнута, порожня, хоч би заткнули, а то повно мух налізло... (Глянула у вікно.) Хто це пройшов вулицею? Ага, ваша невістка, Химка, її мені й треба... Забарилась у вас, прощавайте... (Хутко пішла.)

ЯВА 2

Денис(виходячи з комірчини). Либонь, Мелашка була? (Позіхає.)
Степанида. Чув, що вона тут провадила?
Денис. Не все... Трохи подрімав після обід.
Степанида. Каже, що бачила вже скільки разів, що як тільки звечоріє, якийсь і сунеться крадькома попідтинню і як увійде в хату, зараз Катря хатні і сінешні двері замкне і позатуля вікна, і вже скільки не стукай, скільки не гукай - нізащо не відгукнеться.
Денис. Ну, нехай об цьому після. (Бере з полу мішок і іде з хати.)
Степанида. Ой, як же моя голова заморочилась!.. Невже в тому пащекуванню є хоч крихотка правдивого?..

ЯВА 3

Химка. Здрастуйте, мамо, з неділею будьте здорові.
Цілуються.
Що це ви самі в хаті, а де ж батько та Іван?
Степанида. Батько пішов у комору набрать зерна, щоб відвезти до млина, а Іван вже більш тижня, як пішов по манастирях на прощу.
Химка. Ага, так-так... Я чула та й із пам'яти витрусила ту чутку...
Степанида. Сідай у нас.
Химка (сіла). У вас нові картини: піп чи що?
Степанида. Ні, то вівчар вівці пасе... Це Іван десь достав...
Химка. А я думала, що піп, шапка така, як у попа. А то друга: павич би то?
Степанида. Де ж там павич? То хатка, а біля хатки високе древо.
Химка. А я думала, що то павич хвоста розпустив.
Степанида. Еге, пішов Іван помолитись. Якісь два богомольці заходили до нас на ніч і так хороше промовляли про святощі, що Іван зохотився пристати до них у компанію... Казали, що недавно якийсь святий пресвятився і з'явив свої мощі, і тепер сила миру іде на прощу. Ніби б то один чоловік годів з п'ятнадцять не володів рукою, прямо висіла, як мертва, пішов туди на прощу, і рука йому зразу ожила... І знов якійсь молодиці, не в мою міру, звернуло було в'язи мало не на потилицю, і та вигоїлась... Багато сліпих стало видющими, німих - балакучими...
Химка. Чула і я про це... А то одна богомолка розказувала про дівку, котрій поприростали до долонь гривні та п'ятаки...
Степанида. Ой матінко!.. Як же воно?
Химка. Бачите, вернулась дівка з заробітків та й віддає батькові зароблені гроші, а скількось гривень та п'ятаків затулила в жменях. Батько й питає: "Чи всі вже?" А вона й одмовила: "Всі". "А в жменях у тебе що? - спитав він.- Ану розтули жмені..." А вона: "Нічогісінько,- каже,- у мене в жменях нема",- та мерщій від нього. А батько услід їй і крикнув: "Якщо затаїла від мене гроші, то бодай вони тобі поприкипали до долонь..." І, що ж ви думаєте, як батько побажав, так і скоїлось...
Степанида. Бо і священик завжди каже, що від батька-матері ні з чим не слід виховуватись. Отже є такі, що не бояться гріха.
Химка. Своїми очима богомолка бачила ту дівку. "Так,- каже,- гроші і повростали їй в долоні". Чернеці звеліли, щоб та дівка три обідні молилась та поклони клала, аж сімсот поклонів, та щоб щообідні ставляла по сім свічок, по цілому злотому кожна свічка, і на часточку подавала по двогривеному... І нічого не їла вона, опріч шматочка хліба та кружечки води. "Ото ж,- каже,- як вже вдарила вона останнього поклона, то так ті гроші і розкотились по церкві, чернець їх позбирав і поклав собі в кишеню..." Що ж це я справляю посиденьки? Хотіла про кой-що спитать... Чи не знаєте, що зробити дитині: отут за вухом отака зробилась моргуля.
Степанида. Оливою помаж з лямпадки або ж ранньою росою з вікна...
Химка. Юхим сказав: "Бігай до матері, вони средствія знають". То прощавайте. (Дійшла до порога, далі зупинилась.) Ви колись, мамо, ремствовали на Юхима, що взяв собі жінку, тобто мене, не до мислі?
Степанида. Овсім не ремствовала... Хто це тобі наплів?
Химка. Мої очі та вуха.
Степанида. Та й коли вже те було, чи варта згадувать.
Химка. Одначе у нас вже діло пішло на згоду.
Степанида. І слава Богу. Пора вже, пора... Коли побрались, то треба порозумітись якось...
Химка. Цілком вже порозумілись... Зате другою невісткою ви зразу задоволнились?
Степанида. Що-о?
Химка. Тільки чи буде нею задоволений Прохор, як вернеться?
Степанида. Ти мене береш на докори, чи як?
Химка. Ні, овсім ні. Я тільки хочу вам сказать про те, що у мене, хвалити Бога, четверо підростають, і всі вони Юхимовичі; а того, що Катря нагуля, чи Прохоровичем же зватимуть?..
Степанида. Ой, Химко, стережись отаке верзти!.. Уй, який у тебе злючий язик!.. Стережись, кажу тобі!..
Х и м к а. Не полохайте мене, мамо: добре вже мене за сім годів чоловік наполохав, може, трохи завдяки й вам?..
Степанида. Ой, злюка ж ти, злюка!..
Химка. Я вас переконаю у тім, що кажу, ось побачите! (Пішла хутко.)
Степанида. І цій Катря в пельці засіла!.. Та невже ж Катря зважилась на гріх?

ЯВА 4

Катря (несе на плечах багато одежі і почина навішувать її на жердку). Чи не від вас так прожогом побігла Химка і не поздоровкалась зо мною?.. Чи й скриню переносить сьогодня, чи нехай поки що там перебуде - дуже важка?
Степанида. Нехай поки що там перестоїть.
Катря. Та й я так думаю.
Степанида. Сьогодня поспієш перебратись?
Катря. Поспію.
Степанида. Так воно краще буде... Що там тобі одній робити?.. Хату замкнемо, га? (Помовчала.) Тобі, може, хочеться б там зостатись?
Катря. Ні, в гурті якось людніш.
Степанида. І поговору менш... Катре! А як на твою думку, чи не вишустрить мені на всі боки Мелашку, щоб вона більш і очей не навернула?
Катря. Хіба вже що сплела?
Степанида. Не хочу я тому йняти віри... Та коли б ще одна Мелашка, то ще сяк-так, а то і Пріська Ходунова, і Гапка Драпачова, і Химка...
Катря. Не виховалась я...
Степанида. Що таке?
Катря. Нанівець пішов увесь мій замір і вся турбота.
Степанида. Га? Як ти кажеш?!
Денис(входить). Невже й справді щось непевне вчинилось?
Степанида. А що там таке?
Денис. Гапка Дибайлова оце зараз зустріла мене та й каже: "Чула я, що ви невістку з нової хати перебираєте в свою; так воно безпечніш буде: хіба,- каже,- довго до гріха?"
Катря(набік). Ой і сусіди ж, достомітні шпиги.
Денис. До якого гріха? - питаю. "Не пащекувата я,- каже,- то й не хочу, щоб з мене першої пішов поговір..." Зареготала і пішла геть від мене. Гукнув їй услід, так вона тільки махнула рукою.
Степанида. Так і мені Пріська Ходунова відмовила. "Нехай,- каже,- другі доводять до краю, а я не охоча втру-чатись у чужий клопіт..."
Денис. Ти чуєш оце, невістко?
К а т р я. Та чую ж.
Денис. А що ж ти нам на те скажеш?
К а т р я. Не їла душа часнику, то й не смердітиме.
Денис. Так то воно так...
Катря. Правдиво, мабуть, кажуть, що якими б рідними не вбачались свекор та свекруха, а нарешті невістка їм все-таки чужа... Чужа я вам, через те і віра ваша в мене так швидко похитнулась...
Денис. Ще не похитнулась, а тільки...
Катря. Ні, вже!.. Скличте ж до гурту всіх плескух, і я при них дам вам відповідь найправдившу!..
Степанида. І це буде найкраще... Але ти не єретуйся!..
Денис. Зробимо так. Піди та поклич сюди й матір свою - прохай, щоб неодмінно зараз прийшла.
Катря. Гаразд, покличу. Куди оце мені покласти? Чи можна у миснику?
Степанида. А що ж там таке?
Катря. Це моє... Тут два листи від Прохора та ще кой-що...
Степанид. Поклади на верхню полицю, там воно безпечніш лежатиме.
Катря. То я ж піду по матір. (Кладе вузлик на мисник.)
Степанида. На полудень вернешся?
Катря. Може, мати не пустять, не погодувавши. (Пішла.)
Денис. Чи чула, стара? Без примхів і без сліз наважилась привселюдно виправитись?.. Почуємо, що вона їм заспіва?
Степанида. Бачив, як у неї очі заіскрились, як сказала про віру, що ніби похитнулась? Що не кажи, а душа в неї правдива!
Денис. Та неначе б то...
Степанида. А пам'ятаєш, як, скоро ми з тобою по-брались, і ти того ж таки года пішов на заробітки, на чавунку, кудись аж за Харків, та ціле літо там був, вже аж у заморозки вернувся?.. То чого тільки не наплескали на мене щирі сусідочки!..
Денис. Не охочий я до бійки, а Мазуровій Горпині привселюдно тоді плюнув межи очі і дав ляпаса по пиці.
Степанида. І клята ж була покійниця, царство їй небесне, вічний покій! Кого вона не опаскудила, кого не оганьбила?..
Денис. Та Бог з нею, не згадуй, нехай вже над нею земля пером.
Степанида. Еге ж, нехай... А візьми листи Прохорові! Шкода, що не вміємо читать... Давай хоч подивлюсь на них...
Денис(бере з полиці вузлик і розв'язує, на долівку падають книжка, тетрадь, папір, олівець і два письма). Оце листи, а це й не знаю, до чого воно... (Підійма все з долівки.) Книга, якась паличка. Ага-га, це те, що пише, колись у столяра бачив таке... Стривай, як воно зветься? Отже і не нагадаю... (Склав все у вузлик і поклав на полицю, а письма взяв і, сівши поруч з Степанидою, дав їй одне, а друге держе сам в руці і вдивляється.)
Степанида. От дивлюсь на Прохорового листа, а ніби бачу не листа, а самого Прохора, ніби чую сю промову... (Почина плакать.) Синочку мій, дитино моя!.. (Цілує листа.) Де то ти тепер пробуваєш, як там тобі на чужині, без роду-родиноньки?.. А хороше як Прохор у листі промовля... Каже: "Лети-лети, листок, от Заходу на Осток". Ой, забула, як воно далі?..
Денис (промовля). "Упади в руки тому, хто любий серцю моєму".
Степанида. Далі, далі.
Денис. Далі щось і я забув.
Степанида. Хоч би ще одне словце пригадать.
Денис. Стривай-стривай... "Родненький папашо, і родненькі мамашо, і супруго моя верная..."
Степанида. Так-так. Далі.
Голос за вікном. Чи не підете заразом до розправи, привезли з пошти казет, і писар читатиме голосно?
Денис (хутко схопився.) Я піду, стара!
Степанида. Піду і я. Доки Катря та сваха Христя прийдуть, поспіємо вернутись. А листа сховаю до серця. Дай мені і того... (Хова листа за пазуху.)
Денис. Може, про Прохора що-небудь вичитуватимуть?
Степанида. Пошли нам, мати Божа, веселу звістку.
Денис. Про войну почуємо...
Обоє одягаються.
Учора якийсь панок біля Митьчиної лавки розказував, що наші завдали японам такого чосу, що довго чухатимуться.
Степанида(одягається). Так їм і треба, проклятущим, нехай не сікаються до наших!
Денис. Каже, бачив японів на картині: такі миршаві та манісінькі; наш солдат по четверо їх садовить на долоню, а другою як ляпне, то тільки мокреньке місце зостанеться...
Сміються обоє.
Коли б, каже, наші схотіли, то зразу закидали б їх шапками, тільки що шкода шапок паскудить...
Степанида. Ну, вже я не пошкодувала б на них і очіпка!..
Денис. Ходім-ходім!..
Степанида. Чи хату замкнемо?
Денис. Не треба, може, скоро Катря вернеться. (Дивиться у вікно.) Та ондечки вона вже і йде.
Пішли. Через недовгу хвилину входить Катря.
Катря. Чогось наші пішли у розправу, - певно, по-кликано їх туди. Матері не застала дома; сказала сусідам, щоб переказали, що я приходила за ними.
Стук у вікно.
Данько (за вікном). Катре!
Катря. Це ти, Данько? Іди в хату!

ЯВА 5

Данько(увійшов і простяга руку.) Моє поштеніє. А я подойшов до твоєї ізби, дивлюсь - висить замок.
Катря. Я ж тобі казала, що сьогодня сюди переберусь.
Данько. Понімаю. Значить, годі вже секрети соблюдать?
Катря. Сьогодня доведеться признатись, довідались...
Данько. Значить, виявили? Ах, как єто довольно подло. Хто ж єто?
Катря. Знайшлись щирі душі. Доки наших нема, скористаємось тим, не будемо гаяти часу. Сідай-бо.
Данько сів, Катря іде до мисника і здійма вузлика.
Хтось вже тут попорядкував: вузлик розв'язаний. О, а де ж листи Прохорові? От тобі... Невже я їх погубила? Я ж їх сьогодня сюди поклала... Певно, свекруха взяла. Чи не понесли кому, щоб перечитали їм? Вони щосвята і щонеділі перечитують наново Прохорові листи... (Підходе до столу.) Як мені хтілось крадькома навчитись грамоти, щоб самій списать у листах до Прохора про свою журбу та тугу, отже, не довелось... (Сідає.) Давай, голубчику, сяк-так допишемо листа до Прохора, щоб завтра або післязавтра і одіслать. От повитріщають всі вороги баньки, як я їм сама промовлю по бамазі листа до свого милого! (Сміється.) А що Мелашка, то та сердешна з досади або перегризе собі язика, або цілком проковтне його!.. (Знов сміється.)
Данько. Вот будить сторія Нового завєту!3
Катря. Почнемо? (Бере папір і олівець і лагодиться писать.)
Данько. Почнемо. Не до ндраву мені те, що ти пишеш листа не по хвормі, по-мужицькому.
Катря. Якби писала по-таківському, як ти спочатку почав проказувать, то мені здавалось би, що то не я пишу, а хтось інший орудує моїми думками і воде моєю рукою.
Данько. Так когда ж воно такоє правило, што разговори, кой-которі можна по-мужицькому, ну, читать та писать дольжно по-книжному. Наш вчитель нам раз у раз приказує, щоб ми і дома силкувались розмовлять по-книжному... А ниспектор, як оце приїздив, так казав вчителеві: "Старайтесь, штоб дьєті кгаварілі харашо..." Декотрі реб'ята вже можуть, а я ще не зовсім наловчився! Але через якоє урем'я і я розговори ухоплю книжні, ще й як ухоплю!..
Катря. Ну, проказуй далі.
Данько. А на чім же ми остановку зробили? (Чита.) "Любий мій Прохоре, моя ти єдиная думко!.." Аж неприятно читать. По правилу дольжно буть так: "Любезной мой супруг Прохор Денисович!.."
Катря. А мені так не подобається.
Данько. Чудная ти... Так правило ж такоє! (Чита далі.) "Як прочитали ми твого листа, то всі гуртом плакали..." Тут дольжно б сказать: усім обществом сльози проливали... (Чита далі.) "Що ти, мій голубчику, тяжко сумуєш за нами. Коли б ти знав, як я за тобою щохвилиноньки побиваюсь, як та пташка в клітці..." Вот тут я прописав би: как птичка в клєткє, на тонкой вєткє,- вийшло б і чувствительно, і стиховно.
Катря. Годі-бо тобі. Нехай вже так буде.
Данько. Ай-ай-ай! Йжелі б єтого листа предоставить нашому вчителеві - от би реготав!
Катря. Чого ж би реготав?
Данько. Потому што даже дольжно реготать, как он по-мужицькому списаной. Окроме того, воно не тольки смішно, а даже довольно глупо. Ну, тут далі я пам'ятаю, одні тольки пустяки! Будем дописувать.
Катря. Ану, стривай, я сама дочитаю, чи потраплю?
Данько. Єжелі завгодно, читай.
Катря(чита). "Як вже скінчили читать твого листа, пішла я в нашу хатину, глянула на образи, котрими нас благословили, та як припала до столу, як почала на самоті голосити, довго-довго голосила, і здалось мені, що і стіни, і вікна, і скриня, і вся хата заразом голосять зо мною..."
Данько (набік). І нашто писать про єті дурачества?
Катря (чита). "Аж чую: закувала в леваді зозуля. Я почала її питати, чи скоро діждусь тебе..." (Заридала, припавши до столу.)
Данько. От бачиш, коkи б не писала про зозулю, то й не плакала б, потому што об єтіх гдупостях в письмах нікогда не пишуть... Змочила ще горше письмо сльозами. Куди його можна посилать? Єжелі б показать такеє писаніє учителеві, оставив би без об'єда або в куток, чи той, в угол постановив би.
Катря(витира сльози). Ну... вже не плачу. Проказуй, писатиму далі.
Данько. І єще кланяється низькім поклоном і приятним словом.
Катря(проказує, пишучи). І ще...
Данько. Не ще, а єще. Ще єто будить обозначать сильную безграмотность. (Диктує.) Дяденька ваш...
Катря. Який дяденька, коли дядько?
Данько. Дядько неприятно, а дяденька харошо.
Катря. Я напишу: і дядько. (Пише.)
Данько. Своєвольна!.. (Диктує.) Гавриїл...
Катря. Не Гавриїл, а Гаврило.
Данько. По-мужицькому так, Гаврило, а по-книжному Гавриїл. Архангели єсть Гавриїл і Михаїл, а Гаврила нема!..
Катря. Ну, написала. Далі?
Данько(диктує.) І тьотєнька ваша...
Катря. Тьотєнька? Мені аж вимовить смішно: тьотєнька!.. (Сміється.) Хіба не краще: тітка?
Данько. Нікогда. Другий на моїм місцеві взяв би єто, плюнув на єті безталковії глупості і пайшов би... Тольки што деньги получаю за вченіє, а то б...

ЯВА 6
Входять Денис і  Степанида.

Катря. От тобі й на!.. (Ховає папір у вузлик.)
Денис. Що ви тут робите?
Степанида. У книгу дивились, чи що?
Данько. Да єто я разні сторії читав Катрі: про Сима, Хама і Ахвета4, лібо вроді єтого штось другое... Здрастуйте, дяденька Денисій Митрохванович! Как поживаєте? Пожалуйте вашу ручку. (Трясе Денисові руку.) Здрастуйте, тьотінька Стехванія Єгоровна! Пожалуйте ручку. (Стиска їй руку.)
Денис. Сідай у нас, хлопче.
Степанида. Та пополуднаєш з нами.
Сідають.
Данько. Благодарім  за  пригласітельство,  спасіба. (Сіда.)
Денис. Читав писар казету, що наші здорово побили япона, аж п'ять тисячів їх полягло, а наших тільки двісті чоловік.
Степанида. Так їм і треба, проклятущим гапонам.
Данько. Да, наші воїни - так вони маладці. Учора в школі бул урядник, так говорив, што наші зништожять зовсєм японця...
Катря. А про Прохора ніякої звістки не чули?
Денис. Ні, нема нічого. (Зітхає.)
Катря. Мамо, ви взяли листи Прохорові, що були у вузлику?
Степанида. Я-я, осьдечки вони. (Вийма з-за пазухи.) Подержала листи біля серця і полегчало мені. На, заховай! А що ж мати?
Катря. Я ж вам казала, що не застала дома.
Денис. Що то у тебе за паличка в руці, як вона зветься?
Катря. Карандаш.
Денис. Карандаш? А я чув колись від столяра інакше, отже не нагадаю?
Данько. Нєт, дядєнька, карандаш как вон бул карандашом, так карандашом і повсігда зостанеться...

ЯВА 7
Входять Мелашка і  Химка.

Химка. Ні, Мелашко, так не чесно, як ти оце задумала коїти! Навіщо ти за спиною дулі показуєш, а в вічі хіба боїшся правду сказати?
Мелашка. Не боюсь я нічогісінько і в вічі скажу!
Химка. Ну, от і кажи, нехай ось свекор і свекруха знають усе!
Денис. Що ж ви таки таке знаєте, послухаємо?
Химка. Зараз Мелашка біля Митьчиної лавки присягалась, що вона власними очима бачила, як до Катрі щоночі, як тільки почне сутеніти, з'являється якийсь миндрус...
Мелашка. Бачила, з'являється! Сімсот і дев'ять раз заприсягну, що з'являється!..
Катря. Це правда.
Степанида і Денис (з жахом). Правда?
Химка. А що, чуєте? (Регоче.)
Данько. Ну, тольки не какой миндрус!
Катря(показує на Данька). Оце той миндрус!..
Всі. Як?
Данько. Одначе стойте, какой же я такой миндрус? Єто хвальш!
Катря. Признавайсь, Данько, чого ти до мене щовечора ходив?
Даньк. Як признаватись, то й признаватись... Видите, дядєнька, видите, тьотєнька: захотіла Катря нишком навчитись грамоти; щоб, значить, люде не висміяли їй очей, що вона у таких літах задумала вчитись, і договорила меня, за півтора цілкових у месяц, щоб я крадькома щовечора її вчив. Я согласився і за чотири месяца получив вже шість рублей серебра. Катря до грамоти оказалась понятливою...
Катря. Оце той мій гріх, котрий так стурбував не тільки пащекух, а і вас, тату й мамо...
Данько. Я раз однажди даже наполохав тьотєньку Мелашку. Дивлюсь, вони йдуть до Катриної ізби, я й приліг за плотом; тільки що вони надійшли та й лізуть через пліт, а я як загавкаю, вони як галаснуть та з плоту бабах об землю!.. (Регоче.)
Мелашка. А щоб ти не діждав полохать мене удруге, чортів випортку!
Катря(тим часом вийняла з-під корсетки листа). А оце той лист, котрого я власною рукою списала до Прохора.
Данько. Тольки што не вполнє по хвормі.
Мелашка. Тьфу! Паскудний віскряк якого гвалту накоїв!..
Химка. Годилося плюнуть тобі за це, Мелашко, в самісіньку мордяку; тільки других підводиш під сварку!.. (Розгнівана, пішла).
Мелашка. Сімсот і дев'ять раз тьфу!.. (Пішла.)
Катря. Не перегризіть, Мелашко, спересердя язика!..
Данько. Какая уредная єта тьотєнька, ужасть!..
Степанида. А прочитай нам, Катре, як ти там пишеш Прохорові!..
Катря почина читать листа. Завіса.

ЯВА 1
Христя і Катря.

Христя. Годі тобі, моя дитино, так тяжко сумовать, хіба ще за рік не натужилась? Трохи було ніби й вгамувалась, а це знов третій тиждень мало не щодня голосиш. Пошкодуй себе, пошкодуй свого молодого віку!..
Катря. А нащо мені, мамо, те життя?..
Христя. Коли не шкода себе, то хоч згляньсь над моєю старістю, не знесилюй мене внівець... Хіба моє старе серце не рветься на шматки через твоє горювання?.. Чи, може, тобі про біль матері, про її муки байдуже, то жени її мерщій в домовину... Доволі вже я нажилась, доволі натішилась життям...
Катря. Мамочко, не докоряйте мене, я... я вгамуюсь... (Затуля собі рота долонею, щоб не плакать.) Перестану тужить... (Іде до порога, бере кружку з водою і промива очі; напилась.) Вже вгамувалась ніби... (Сіда біля матері.)
Христя(голубить її). Тадже ж пише, що рана не тяжка, що лікарі запевняють, що скоро загоїться... що кістка тільки трохи зачеплена... Дякувать треба Господеві, що не перебили ноги...
Катря. За віщо ж дякувать? Кому він що лихого вчинив чи заподіяв?.. Ми, мамо, Господом забуті...
Христя. Що це ти верзеш? Гріх так казать... А що поранено Прохора, то що ж робить? На те він салдат, воїн.
Катря. Хіба він по своїй волі пішов на війну? Хіба йому потрібна була війна?.. Не одружився б він, коли б знав, що запротирять... Казав же, як прощався, що якби знав, що потягнуть на війну, не зав'язував би мені віку... Взяли, заслали на край світа і скалічили... Що я тепер? Салдатка, котру кожен, кому не жаль, тільки зневажа... За віщо ж, питаю, я мушу дякувать Господеві?
Христя. Не ремствуй, борони тебе, Боже, ремствувать!..
Катря. Не ремствовать?.. Але ж і дякувать за що?.. (Похитала з хвилину головою.) "Легко поранений..." А чому ж сам не пише, коли легко поранений?.. Навіщо сестра милосердна пише за нього?
Христя. Певно, він лежить...
Катря. Легко поранений не лежав би... Мало хіба на селі ненароком калічаться: інший руку розруба сокирою або ногу, а не ляга? Савка Когутенко як торік розрубав коліно, а не ліг; ціле літо волочив ногу, аж доки не взяли в болницю та не відрізали ноги...
Христя. І зістався навік калікою. А коли б загодя почав гоїтись, то, може, і не скалічів би... (Помовчала.) А й хороше ж милосердна сестра списала, вже так хороше, що й сказать.
Катря. Дізналася ж, бачте, що Прохор не з москалів, і сама призналась йому, що й вона теж з наших...
Христя. Кортить мені ще послухать того листа, може, прочитаєш?
Катря. Прочитаю.
Христя. От і розумниця. Ще ні один салдат з нашого селатак хороше не одписував! Всі якось по-таківському закидають, як ото іноді наші началники наважаються балакать або хвершал...
Катря(розгорта листа і зітхає). Ох, Боженьку мій милий!.. (Чита.) "Люба моя дружино, Катрусе!
 Христя іноді залюбки голосно додає: "Так-так", або "Ох, як хороше!.."
Мушу тебе засмутить невеселою звісткою. Під Мукденом5 мене скалічено, ліву ногу кулею навиліт пробито і трохи пошкодило кістку нижче коліна, через що дохторі звеліли лежать у шпиталю, доки затягне рану і кістка загоїться... Я почуваю себе дужим. У шпиталю доглядають за нами сестри милосердія, і ми їх звемо сестрицями; вони перев'язують нам рани, дають усякі ліки, а тих, що дуже покалічені та немощні, то таких самі і чайом поять... Цього листа пише сестриця. До-відалась, бач, вона, що я з хахлів, та й пита: "Ви українець?" А я їй кажу: ні, я хахол. А вона й почала мені тлумачить, що хахол - це насмішка, все рівно як москаля звуть кацапом або єврея - жидом... Ви, каже, українець, через те я і листа до вашої жінки напишу по-українськи. А потім як почала вона мені оповідати про давню давнину - про таку, що і батьки нам не розказували. Потім сказала мені, з яких книжок те вичитала; у нас у школі ми про такі книжки і не чули!.. Каже, що колись Україна була вільною стороною... Я почав благать її, щоб усе оце списала тобі, щоб і ти дещо зрозуміла,- вона сказала, що спише у другім листі. Потім прохав я, щоб додала й про те, яка вона добра душа. Довго сперечалась вона, що ніби про це не слід писать, що то її обов'язок примушує пеклуватись біля хворих; але я сказав, що як не спише про це в листі до тебе, то я затаю свого адреса. Тільки таким побитом я прихилив її до свого благання. Боюсь тобі оповідати про страшенні каліцтва, які тут доводиться щочасу бачить! Хоч щодня на моїх очах сотні салдатів в муках падали і помирали, одначе не зачерствиш себе так, щоб, глянувши на іншого пошматованого мученика, не здригнуть... Як Бог поможе повернутись благополучно додому, тоді розкажу тобі все, нічого не затаю. Не сумуй, моя голубко, та не журись дуже за мною; трошки заплач собі, бо без того не можна, але не плач на людях, а нищечком та благай Господа і молись йому, щоб допоміг мені скоріш вернутись у рідний край, у свою хатину, до любої моєї дружиноньки..."
Христя. Бачиш, і він приказує, щоб не журилась та Господеві молилась. Ну, далі?
Катря(чита). "Я розказав сестриці, яка ти у мене хороша і як кохаєш мене, так вона дуже тішилась. Сподівайся ж від мене скоро другого листа..." (Промовля.) Сподівалась, та, мабуть, і сподіванку доведеться залишить. (Чита.) Сестриця каже, що як тільки мені покраща, зараз же об тім сповістить тебе сама. Сестриця ще каже і те, що нам, українцям, треба листи писать додому по-своєму. Кланяюсь низенько таткові, і неньці, і тещі, твоїм неньці, братам, і сестрі, і невістці, всій рідні, і всім добрим людям. Твій друг Прохор Шаповаленко, младший унтер-офіцер. (Говорить.) Слова останні він власною рукою дописав.
Христя. Стало бить, і не немощний... Ну що, полегчало тобі? А мені так теплом всю душу і обгорнуло.
Катря. Вже скоро і місяць, як цей лист прийшов, а другого нема та й нема!..
Христя. Може, завтра, може, післязавтра прийде. Он Гальчин чоловік як прислав одного листа та як одіслала вона йому карбованця, та відтоді ані вісточки, отже, їй ніби й байдужісінько!
Катря. Мені від того не легше. (Зажурилася.)

ЯВА 2
Входять Степанида і Знахар.

Степанида. Здрастуйте, свахо! Спасибі, що завітали. (Цілується з Христею.) Що, свашечко, і ви не заспокоїте вашої доні?.. Ми вже і руки опустили.
Христя. Не приберу і я ума, як її уговорить.
Катря. Я ж не плачу вже... (Понесла листа до мисника і хова у вузлику.)
Степанида. Кажуть, що у розправі вже казету читають, певно, старий вже там!
Катря. Піду і я!.. (До Христі.) Ходімо, мамо, у розправу.
Христя. Та воно годиться тобі пройтись... Прощавайте, свахо. (Цілується з Степанидою.) Мені треба зайти до млина, воно по дорозі: ти до розправи, а я у млин... (Пішла з Катрею.)
Степанида(до знахаря). Бачили?
Знахар. Ні, ще.
Степанида. Оце ж наша невістка, Катря!
Знахар. Ага, а я думав...
Степанида. Садовіться!
Знахар. Можна. (Сів.)
Степанида. У будень ще сяк-так, за роботою та за клопотом то й розважиться, а як прийде неділя або свято - цілий день виголосить.
Знахар. Невістка?
Степанида. Та вона ж... Як не плаче, то щось таке з нею коїться, ніби остовпеніє, і мовчить, мовчить, хоч ти їй що хоч кажи.
Знахар. Мовчить все?
Степанида. Еге ж, мовчить. Я чула, що як іншій людині дошкулить до болячого, то у неї все в грудях замре, - чи так?
Знахар. Бува й так, а бува й не так.
Степанида. Спасибі вам, що потрудились пожалувать, може, вас почастувать?
Знахар. Якщо є, то... Мене люде частують.
Степанида (бере пляшку і чарку). Дай, Господи, щоб ви допомогли їй.
Знахар. Допомогти можна... Жалаєм доброго здоровлячка. (Випив.)
Степанида. Мені здається, що ви неодмінно їй допоможете. Закусіть, будь ласка!
Знахар. Допомагав багатьом, то й вам допоможу. (Закусює.)
Степанида. Звісно, побивається за чоловіком, бо його скалічено на войні... Прислав листа.
Знахар. У нас, сказать, мого свояка сина теж скалічено.
Степанида. Скрізь те лихо коїться!
Знахар. На те воно й лихо.
Степанида. Може, викушаєте ще?
Знахар. Як почастуєте, то викушаю.
Степанида. Я вам така вдячна... (Налива.) Хто це вас напутив?
Знахар(випив). Василь... Як-бо його? Ось що... Москаленко.
Степанида. Ага, це наш недалекий сусіда! От добра душа, спасибі йому!
Знахар. Ідіть, каже, там вас чекають.
Степанида. Хотіли ми вже кинутись до хвершала.
Знахар. То не хвершалове діло.
Степанида. І я так кажу. Як тепер хвершали понаставали такі, що краще б їх і не було: ні шепотіння він тобі не тямить, ні заговору...
Знахар. Без шепотіння та без заговору не можна.
Степанида. Скажи йому, щоб злизав зазіх або здмухнув пристріт, так він баньки витріщить...
Знахар. Може б, почастували по третій, та й за діло?
Степанида. Викушайте. (Налива.) Пожалуста, поможіть їй, сердешній!
Знахар(випив). Людським допомагав... Ходім! (Встав.)
Степанида. Куди ж це?
Знахар. До неї ж.
Степанида. Вона ж пішла у розправу, ось вернеться.
Знахар. Хто?
Степанида. Невістка.
Знахар.Ми її не ждатимем. А мазниця є?
Степанида. Є-є!..
Знахар. Коли б ще обичайка з старого сита або з решета!
Степанида. І обичайка знайдеться.
Знахар. Інші штанами або хвартухом шию труть, а я завжди обичайкою... Де ж вона, у хліві чи...
Степанида. Хто?
Знахар. Телиця.
Степанида. Яка телиця?
Знахар. Та у вас же телиця захворіла, перелоги б то чи що?
Степанида. Ніякої телиці нема у нас хворої!
Знахар. А вас же як звуть?
Степанида. Ми Шапуваленки, з діда, з прадіда Шапуваленки.
Знаха р. А мені треба Рябошапку... Виходить, я помилився?
Степанида. Рябошапчина хата поруч з нашою.
Знахар. То так би й казали зразу, а то почали: "Сідайте" та "викушайте..." І що за народ! Не скаже тобі товком, а... Прощавайте! (Пішов.) Згаяв тільки уремня!..
Степанида. Я думала, що він людський знахар, а він товарячий!..

ЯВА 3

Данько. Моє поштеніє, тьотєнько! Вашу ручку! (Чоломкається.) Катрі нема дома?
Степанида. Пішла на часинку до розправи, зараз вернеться, посидь.
Данько (сіда). Приніс одну книжку Катрі... Папаша купили на ярмарку, ну, кажеться так, што по безграмотству їхньому, вочень глупую... Зветься "Сердешна Оксана"...6 Так, пустякова сторійка...

ЯВА 4
Денис і Іван.

Денис. Чи бачиш, стара, хто прийшов?
Іван. Здрастуйте, мамо! (Цілує її руку.)
Степанида. Здоров-здоров, сину! Насилу ти вернувся.
Денис. Глянь ти на його, неначе аж подужчав і якось ніби вилюднів...
Іван (скида зайву одежину). А таки вилюднів.
Денис. Сідай та відпочивай.
Іван. Я вже трохи відпочив. (Сів.)
Степанида. Чи не дати пополудновать?
Іван. І їсти не хочу: по дорозі заходив до Юхима, і він мене підгодував, спасибі йому.
Данько. Моє поштеніє, дядєнька! Вашу ручку! (Чоломкається.) Здрастуй, Ванька!
Іван. А, здоров-здоров, школяр! (Чоломкається.) Вчишся ще?
Данько. Вчусь.
Іван. Вчись, братухо, вчись. Я не довчився, а тепер і шкодую. Ну, тату, приніс я вам стільки новин, що й за тиждень не переслухаєте.
Данько. Інтересно б послухать.
Денис. Набачився усякої святині?
Іван. Святиня, окроме... Скажу вам, що хто не бува по світах, той і не тяме, що по людях коїться... Чого-чого я тільки не навидався за п'ять місяців, чого не наслухався... Я почав дещо розказувать Юхимові, так він аж рота роззявив. Ще нагодився і Давид Крамарчук  -  і той аж цмокав губами. Прийдуть надвечір до нас, щоб я їм ще дещо розказав... Чого-чого тільки я не чув...
Степанида. У Києві був?
Іван. Був, і в Воронежі був, і у Серафима Саровського, був і в Почаєві, а нарешті вже і в Святих горах...
Степанида. Набачився святощів?
Іван. Хотів вам принести проскуру від Почаївської 7 та загубив заразом з торбиною.
Денис. Отакої!
Іван. Ішли ми, бачите, лісом; ішло нас аж шість чоловік заразом... Тих вже, з котрими я з дому пішов, не було, бо то були таки справжні богомоли... Ідемо ми лісом, аж чуємо гупотить позад нас. Один оглянувся та й каже: "Це не інакше, як за нами погоня, тікаймо мерщій". І кинулись ми всі врозтіч по лісу. Одбіг я ступенів з півсотні, дивлюсь, лежить гнила колода: я пуць - і пропав за колодою; аж це біля мене вершник як затупотить, а я зарився в листя та й лежу. Далі вже не чуть стало вершника, підвів я голову, бачу - побіля хтось ще ворушиться, далі і той випростав голову з листя. "Це ти?" - питає. Я, кажу. Долежали ми там до вечора. Як почало сутеніти, вийшли на шлях та вже не наперед пішли, а назад... Пройшли гін з п'ятеро та й звернули уліворуч; ішли, мабуть, до півночі, потомились, одійшли набік і полягали спать. Хотів я попоїсти хлібця, зирк - аж торби нема, загубив; спасибі товаришеві, підгодував мене трохи... Удосвіта прокинулись, товариш і каже: "Прощай, брате! Тобі туди, а мені туди; ти мене не бачив, я тебе не знаю. Укупі як підемо, часом наздоженуть і тебе зачеплять, а нарізнь безпечніш..." Так ми вже більш і не бачились. Люде справили мене на Святогорський манастир8, а звідти вже я пішов прямо додому... Багато дечого наслухався я від своїх товаришів. Як почали вони тлумачити мені, як належить поводитись людям та через що люде живуть у злиднях та в темноті...
Денис. Треба, щоб ти і нам дещо розказав.
Іван. Авжеж, розкажу.
Данько. Дольжно буть, інтересні історії!
Іван. Це ж ти по-якому белькочеш?
Данько. Как по-якому? Как у школі, так і в семействі дольжно.
Іван. А я чув від людей розумних, що воно не так дольжно!..

ЯВА 5
Юхим, Давид і  ще  деякі люде.

Юхим і другі. Здрастуйте, з неділею будьте здоровії (Цілує батька і матір в руку.)
Денис і Степанида. Спасибі, будьте і ви здорові.
Сідайте у нас.
Сідають.
Юхим. Ми оце прийшли, якщо не виженете з хати, прийшли послухати богомола; таку завдав нам задачу, що аж в голові все заворушилось...
Данько. Все одно што іменовані числа, да!..
Денис. І нас він зацікавив... Набачився світа та й начувся.
Іван. Про віщо ж вам?
Юхим. Та от ти почав був про колишнє, про пра-дідівщину...
Іван. Можна. Тату! А може, й ви чували, хто такі були ваші діди та прадіди?
Денис. А хто ж вони були? Звісно, кріпаки, стало бить, панські.
Іван. А з якої ж причини вони стали панськими?
Денис. Про це вже я не скажу. Мабуть, так воно здавна запроваджено... Інші кажуть, що так воно від Бога призначено...
Іван. Ні, тату, не від Бога, а від людей. Прадіди ваші були вільними козаками, вони воювали з турками, з татарами, з ляхами, з москалями, здобували землі, скарби та боронили віру Христову.
Данько. Вот про єту сторію раз почав був розказувать нам вчитель, а хтось ниспекторові доніс, так той йому сказав: "Сматріть, штоб вам не прийшлось загонять телят заразом з Макаром..."
Юхим. З яким Макаром?
Данько. А хто його знаїть, ну, тольки вчитель спужався...
Давид. І мій хлопець школяр щось подібне розказував, та я не розібрав...
Іван. Колись, може, гуртом розберем все... Була у козаків на Дніпрі головна сила - Січ9, там був у них і січовий отаман, котрого козаки вибирали вільними голосами. Звались ті козаки січовиками, або запорожцями...
Денис. Я чув колись казку про запорожців; та думав, що то так собі побрехенька, як-от про Івасика-Телесика або про Лисичку-сестричку...
Іван. Із Січі запорожці ходили воювать з ворогами, плавали у байдаках по морю під турка та бусурмена, нападали на Польщу, на татарву... І взяли завидки ворогів на їх хист та одвагу, і почали вони, то той, то другий, умизгатись біля запорожців та запрошувать у спілку, щоб з'єднать гуртом велику силу війська та подужать слабшого... Думали-думали, обміркували та радились запорожці, до кого б їм прилучитись?.. І надумали пристать до москаля, бо у москаля одна з ними віра, і через те певні були, що спілка з москалями буде найміцніша...

ЯВА 6

Катря (входе, ридаючи). Ой, Боже мій, Боже мій! Тату, мамо! Спалили Прохора, спалили!..
Всі. Що, як?
Катря. Японці спалили той шпиталь, у котрому лежав хворий Прохор, всі поранені погоріли!.. Ой доленько ж моя нещасная, голівонько моя пропащая!.. (Припада до комина і голосить.)
Степанида (вхопилась за голову). Ай-ай!.. Голова!.. Прох... Про-хо... (Рве на собі сорочку.)
Денис. Що це з тобою? (Хапа її за руки.)
Степанида(силкується вимовить). Про-х-хо-ра    спа-ли...
Денис. Що ж це? Юхиме, бігай мерщій по хвершала!..
Юхим. Зараз, тату!..
Давид(до людей.) Ходімо... Не в час ми прийшли... Така оказія...
Виходять.
Іван. От тобі й закидали японця шапками!.. Завіса.

ЯВА 1

Денис(лагодить тина, з-за повітки виходить Іван). Ні світ ні зоря знов з подвір'я втікаєш?
Іван. А чого я сидітиму дома? Робить ні сокирою, ні лопатою не можу - задихаюсь... Тільки й мого, що шкундиляю ще по селу, від хати до хати, доки в силі, а як знесилюсь, тоді вже лежатиму до пропадющого...
Денис. Може, посидів би біля хворої матері?
Іван.Що я їм допоможу? Я не лікар. Води хіба подать, так вони і самі ще здужають встать і напитись.
Денис. Я, бувши на твоїм місцеві, не вештався б.
Іван. Промеж людьми, тату, охотніш дихається, а дома такий сум, що й... Мати хворі, ви мовчазні та богобоязні...
Денис. Таким вже я і помру.
Іван. Не в тім сила, а що ви раз у раз затикаєте вуха і не хочете слухать, об чім тепер люде гомонять, а я так не можу...
Денис. Оте, що декотрі затівають, то з того не буде ніякого пуття,- я тобі скажу, що не буде... Раніш теж затівали подекуди щось подібне, а нарешті списали інших так, що й досі чухаються, інших по острогах згноїли або позасилали невіть-куди...
Іван. А я певен, що воно так скоїться, як сподіваються люде.
Денис. Та й тоді сподівались, що одберуть у панів землю та поділять...
Іван. І одберуть, і поділять, от побачите!
Денис. Хто одбере?
Іван. Знайдуться такі. Ну, і скажіть по правді: хіба ви не хотіли б, щоб... вам прирізали землі?
Денис. Та мало чого я не схотів би...
Іван. Багато ви за цілий вік розхазяїнувались на чотирьох десятинах? Ще доки вкупі жили, то сяк-так перебивались, а як отділили Юхима, то і в нього не повно, і в нас порожньо... Коли б Прохорову хату не продали, то вже на весну не було б чим і орати... Що б ви робили з однією шкапою?.. Злиднів би годували!
Денис. А годували б... Нам до того не привикать.
Іван. Я не хочу до того привикнуть... Ну, я піду. Сьогодня біля розправи сходка. Чого ви хоч раз на сходку не підете?..
Денис. А матір слабу на кого кинуть?
Іван.Та... То тільки відмовка... Сьогодня мусять приїхать знов з города такі, що будуть промовлять до громади...
Денис. Он чутка є, що вже скоро замиреніє буде... Салдати, котрі вертаються звідти, кажуть, що ось-ось мусить бути замиреніє... А після замиренія, може, і справді землі приріжуть... Чув же й ти, що якийсь біля Митьчиної лавки розказував, що нібито синод10  дозволить цареві по сім десятин на душу прирізать?.. То краще підождать би...
Іван. Ця ж чутка була ще до войни, одначе і досі не прирізали... (Пішов.)
Денис(помовчав). Тільки хліб переводе, прямо дармоїд... Думка шибала, як пішов на прощу, що десь при манастирі зістанеться, рипатиме там ворітьми або що - і годуватимуть... Мабуть, і там калік не треба... (Помовчав.) А може, й справді якесь пуття вийде з тієї помовки, що нібито рух обхопив вже багато сел?..

ЯВА 2

Катря. Здрастуйте, тату! З неділею будьте здорові!
Денис. Здорова будь і ти. Спасибі, що одвідала...
Катря. Що це ви? У неділю робите?
Денис. А роблю. Робить за мене нема кому. Куди так спозаранку? Присядь.
Сідають на призьбі.
Катря. Нарочито таки прийшла до вас... А мати як?
Денис(махнув рукою). Хоч і не питай... Позавчора Никодим вернувся з войни.
Катря (зітхнула). Я чула.
Денис. Прострелено йому долоню і плече... З хрестиком на грудях... Хоч поранений, а все ж вернувся...
Катря. Я бачила його...
Мовчать.
Денис. Що ж, надумалась заміж іти?
Катря. Надумалась... Не з власного переконання, а з людського, ще більш з материного. Але хоч я вже тепер і не ваша, а все ж таки прийшла до вас поблагословитись...
Денис. І нехай тобі Бог помагає. (Зітхнув.) Мертвим царство небесне та вічний покій, а живому слід користатись тим життям, котре Бог йому послав... Смерть - вона у свій час прийде до кожного, нікого не обмине; хто на черзі - лягай в домовину... Так-так... І неньці твоїй під старість буде до кого голову прихилить, та й сама матимеш притулок... Звісно, наша сем'я тепер тобі зовсім чужа... Та й яка наша сем'я? Де вона? Юхим в отділі, у нього вже своя сем'я; Галька - дочка, теж відрізана скиба від хліба... Іван - каліка, стара - непритомна... Он яка сем'я!..
Катря. Ви Василеву сем'ю знаєте, яка вона?
Денис. Сем'ю Степанців я добре знаю. Люде гарні, смирні, богобоязні... Певно, і Василь добряча душа!..
Катря. Я йому прямо сказала, що Прохора ніколи не викину ні з думок, ні з серця...
Денис. Василь і сам удівець, і ти ж не докорятимеш його за те, як добром згада покійницю.
Катря. За віщо б я його докоряла?
Денис. Ото-то ж бо й є!.. Вийдеш заміж, спаруєшся. З щоденним клопотом та з невгавною турботою, та ще як посиплються діти, то вже й ніколи тобі буде згадувать минуле; бідкатимешся об тім, щоб діток вигодувать та зростить, та до розуму довести... Я тобі це по серцеві кажу...
Катря. Спасибі вам... Вговоряли мене мати, довго вговоряли: і гнівались, і сварились, і плакали... Думала-думала, а нарешті сказала: вчиню вашу волю, нехай буде по-вашому... Прийшла я оце з вами вже й попрощатись, бо сьогодня і до вінця ідемо.
Денис. І нічого надалі відкладать, з Богом!..
Катря. Хотіла б з матір'ю попрощатись?
Денис. Хоч прощайсь з нею, хоч не прощайсь, їй вже однаково, нічого не втямить... Ось я її зараз покличу сюда... (Пішов в хату.)

ЯВА З

Мелашка. О, Катря!.. Здорова, Катре!
Катря. Хоч і прощай.
Мелашка. І досі гніваєшся?
Мовчання.
Заміж ідеш за Василя? Це ти гаразд робиш... Скільки не журись, а опріч журби, нічого не вижуриш. Та й поговору не буде... Ні від чого так не боляче, як від поговору, га?..
Мовчання.
        Поговір - як половоддя, не зупиниш і не загатиш... Га?
Мовчання.
Чула про онорала, що позавчора балакав з людьми біля розправи? Ти й справді приндишся і досі?.. Чи ба, яка хвасониста!.. Пхі!.. Ну, то не клич же мене до себе і на весілля!.. Смієшся? Сімсот тобі болячок та ще й дев'ять... Тьфу. (Пішла.)

ЯВА 4
Денис і Стенанида.

Катря(підходе до Степаниди). Здрастуйте, мамо!.. (Цілує її.) Невже не пізнаєте мене?
Степанида. Мене...
Катря. Я ж Катря, невістка ваша...
Степанида. Ваша...
Катря. Іду, мамо, заміж за Василя, благословіть мене. (Кланяється їй і цілує руки.)
Степанида. Мене...
Денис. Нехай вже тобі, Катре, Господь допомага і пошле щасливу долю!.. (Цілує її.)
Катря(поцілувала його в руку). Спасибі! (Пішла, втираючи сльози.)
Денис(до Степаниди). Може, хочеш знов лягти, чи посидиш?
Степанида. Посидиш... (Іде в хату.)
Денис (іде з нею поруч). Ти пізнала Катрю?
Степанида. Катрю...
Денис. Заміж іде Катря...
Степанида (зупинилась раптом і вдивляється в простор). Прохор!..
Денис. Невже він тобі привидівся? Чи не душа його тут витає?.. Ох, треба буде в ту неділю панихидку відслужить... Як ти думаєш, стара?..
Степанида щось показує рукою.
 Ну, ходім, ходім в хату.
Пішли.

ЯВА 5

Юхим(хутко йде до хати). Нема батька в подвір'ї, певно, в хаті. (Іде до дверей.)
Назустріч Денис.
Здрастуйте, з неділею!
Денис. Здоров, синашу. Що доброго скажеш?
Юхим. Та от прийшов до вас... Тут, бачите, таке цікаве діло... Тільки що ви... той... Якісь дуже богобоязні...
Денис. А хіба й ти вже Бога не боїшся, як Іван?
Юхим. Та не в тім річ... Бога боюсь я, а як Богові байдуже про нас, то виходить, що треба вже самим клопотатись...
Денис. Та ти кажи пряміше, не мудруй!.. Що там затіваєте? Чи не підбадьорює знов хто на розореніє?.. Сиділи б оце по острогах, коли б тоді, як з п'яних очей намірялися спалить якономію, не послухали розумних людей та не одумались загодя...
Юхим. А може, й не сиділи б?..
Денис. А все горілка призводить до бунту.
Юхим. Ви думаєте, що всім миром керує горілка?..
Денис. Ти і зараз вже клюкнув?
Юхим. Не в тім рощот...
Денис. Чув, що тепер роблять з іванівцями, котрі розорили та попалили якономію свого пана? Всіх перетрусили, позабирали не тільки пограборане, а і власне; багатьох посадовили в острог...
Юхим. Може, то ще й брехня?.. А як і посадовили, так що ж: сьогодня посадовлять, завтра випустять.
Денис. Де це ти такого розуму свіжо набрався?
Юхим. Є такі, котрі більш нас тямлять. Посадовлять пани, а цар звелить ослобонить.
Денис. А чи звелить же?
Юхим. Ось побачите! А що спалили панське добро, то краще - ні нам, ні йому!..
Денис (не слуха). Що воно з дзвоником їде верхньою вулицею, гляди, чи не становий? (Придивляються.) А, це Катря поїхала з Василем до вінця... Ач, з дзвінком, як пишно!..
Юхим. Не одним же панам з дзвінком їздить, пора і нашим хоч до вінця з пихою... Так слухайте, тату, ось у чім річ. Скільки на вас землі брать?..
Денис. Де?
Юхим. Я так думаю, що і на вас не менш, як десять десятин?
Денис. У кого брать?
Юхим. У нашого пана.
Денис. Віддає в аренду, чи як?
Юхим. Ні, самі візьмемо.
Денис. Як візьмете?
Юхим.Чого ви так галаснули? Так, візьмемо, та й годі, з царського дозволу... Вже умовились громадою, щоб завтра всім виїздить в поле і поділить землю... То я оце нарочито забіг до вас, щоб спитать, скільки брать на вашу долю.
Денис. Та чи ти при умі? Хто це вас на таке напутив?
Юхим. Царський посланець.
Денис. Що-о?!
Юхим. Ось тут у нього хрест, а тут медалі, а ось тутечки зоря, чи та, як-бо її? Звізда!.. Позавчора смерком підбіг до розправи, а тут якраз люде були на сходці. Підійшов до людей, поздоровкався, далі розщебнув балахона, що зверх був на йому, та й пита: "Бачите, що оце таке?" Дивимось: мундир на ньому, хрести, та медалі, і звізда. "Догадуєтесь,- пита,- хто я такий?" Ми зглянулись промеж себе та мерщій шапки поскидали. Він тоді вийняв бамагу і показує: "Оце,- каже,- царське..." От забув, як він сказав: чи цвинкуляр, чи приговор?.. Ну, а далі почав читать. І там прописано, що дозволяється хрестянам брать землю у панів, по десять десятин на душу...
Денис. Де ж та бамага?
Юхим. Він взяв з собою. Бачите, йому треба їхать по других селах оповіщать людей... "Нас,- каже,- багато розіслано по всій Расеї..."
Денис. Ото шкода, що бамаги не взяли, безпечніш би було діло.
Юхим. Перед усією ж громадою вичитував, навіщо ж та бамага? Був і староста, і соцький, і судді...
Денис. Краще б було, коли б і бамагу дав...
Юхим. То брать на вас?
Денис(оглянувся). Та хто його зна?
Юхим. Який ви страхопуд!..
Денис. Коли б бамага...
Юхим. Як назад їхатиме, то можна буде попрохать, щоб дав... То брать?
Денис. Та вже якщо той, то бери... Як громада, то так вже й я...
Юхим. Дасте завтра ваших биків та спряжемо з моїми... Може, і ви поїдете?
Денис. Та хто його зна?
Юхим. Вся ж громада виїздить, і староста, і писар, і...
Денис. Коли вже вся громада, то й я за громадою...
Юхим.Так, звичайно, найкраще... То прощавайте. Просьба ще забігти до Давида, у нього є зайвий плуг, бо у моєму чересло зломалось... (Пішов.)
Денис(сам). І хотілося б земельки придбать, і якось ніби страшнувато... І як таки бамаги не взять... З цвинкуляром в руках безпечніш... Ну, та коли вже вся громада, то треба й собі за громадою... Шкода, що бамаги не взяли!..
 

ЯВА 6

Іван (хутко йде). Був Юхим? (Тяжко диха.)
Денис. Був.
Іван. Розказував?
Денис. Ну, розказував.
Іван. Я завтра теж поїду в поле, нехай і мені приріжуть десять десятин...
Денис. А тобі нащо земля? Робить ти не в силі...
Іван. Так що ж?.. Я землю продам та поїду в який-небудь город, там буду вчитись усяким наукам; я хочу бути великим вченим, щоб усяку книжку зміг прочитать... Тоді вже цілком зрозумію все, що в світі коїться. Інші люде у чужі землі їдуть, в Америку тощо, і мене цікавить Америка.
Денис. І чого б ото вештатись по світах? Вже коли землі приріжуть, то хазяйнуватимем...
Іван. Хазяїнуйте вже ви... Я, тату, дивуюсь, як це ви прожили вік, а далі Києва і не були?
Денис. Годі з мене й того, що в Києві був, далі Києва мене і не кортить... Інші і Києва не бачили...
Іван. Дайте мені мого двогривеного.
Денис. Навіщо тобі двогривеного?
Іван. Хочу купить книжку у лавушника Митьки.
Денис. Навіщо тобі та книжка?
Іван. Читатиму. Книга зветься "Іван Вижигін" Фадея Булгаріна11.
Денис. Та аж двадцять копійок за неї?
Іван. Вона дорожча, а Митька віддає мені за двогривеного з тим, щоб я вибрав йому чай з маслин... Бачите, купив він у городі товару усякого, купив і чаю, і маслин... Чай з маслинами поклав в один мішечок: два хунти чаю і десять хунтів маслин; а папір, у котрім був чай, роздерся, чай і висипався у маслини... Тепер треба чай вибирать з маслин, бо шкода ж чаю...
Денис. Купив би краще яку церковну книгу.
Іван. Хіба церковні книги дешевші? Та й навіщо мені церковна, я в попи не збираюсь. Дайте ж двогривеного.
Денис. Цвиндриш гроші.
Іван. Свої ж цвиндрю, а не ваші, я їх заробив у лавошника за те, що читав псалтиря над його покійним тестем.
Денис. Та на вже. Пожалуста, більш не давай мені твоїх грошей у схованку! (Віддає.)
Іван. Отакої, вже й розгнівались? (Пішов.)
Денис. Бреше, мабуть, що на книгу. Чи не гратиме у карт? Там у лавошника Митьки щовечора збираються та в карт грають. Хведька-столяр на тім тижневі програв аж десять цілкових... Ловку забавку завели!.. (Прислухається.) Що воно топотить так здорово? (Придивляється.) Чи ба!.. Салдати на конях їдуть, ого-го, скільки їх!.. Куди ж вони? Раз, два, три, чотири... Ого-го, їх і не перелічиш!.. Мабуть, більш як на півсотні... Куди ж це вони простують?.. Повертають до панського двору. О, зупинились біля двору: двоє заїздять у двір... Чого ж то вони?

ЯВА 7

Мелашка. Бачили, скільки солдатів, драгунів, чи що?
Денис. Та бачу ж.
Мелашка. Я ж казала, що не виховаються наші з своїми заходами, ніколи не виховаються!... Вчора нарочито побігла до панського двору довідатись, чи там вже знають про те, що позавчора на сходці казав онорал; спитала одного, другого - тільки баньки витріщають... Аж це сам пан тиць на ганок. "А здрастуй,- каже,- гражданко, яку новину принесла?" Ніякої, кажу. "А йди,- каже,- до горниці". Увійшла я, він зараз почастував мене горілкою, а далі й каже: "Садовись, Мелашко! Тепер вже ми скоро будемо рівні всі, як перед Богом, так і перед людьми..." Налив ще стаканчик, я викушала. "Чув я,- каже,- що вчора біля розправи якийсь пан балакав з людьми, ти не бачила?" Я й одмовила: хоч і бачила і чула, про віщо балакав, але вам того не скажу. Він ще налив стаканчик, я викушала. Знов почав розмовлять, силкувавсь випитати, але я цупко держала язика за зубами...
Денис. Не віриться мені, щоб ви не проговорились.
Мелашка. Ні-ні... Навіть і ненароком ні жодного словця не бовкнула, вже так цупко держала язика за зубами... Щоб мені сімсот пухирів на язика, ще й дев'ять, коли... (Побачила Юхима, хутко щезає.)
Юхим. Козаки приїхали!.. Це якась іродова душа сповістила пана, не інакше, а той, певно, гінця послав по козаків... Он які промеж нас людці завелись... Ви, тату, мовчіть, як часом почнуть розпитувать... Знать не знаю, відать не відаю, кажіть... Козаки поїдуть, а ми тоді нишком зберемось всією громадою та на ніч у степ, а на зорі і поділимо землю; тоді вже, як поділимо, не одіймуть... Глядіть же, тату, мовчіть... Ну коли б довідатись, яка то анахтема сповістила?.. (Пішов хутко.)
Денис(сам). Чого доброго, халепи придбаєм... Що ж воно оце таке? Приїздив онорал з звіздою, сказав, що панську землю дозволено поділить, а тепер пан викликав козаків?.. От і розбери, де правда, а де брехня.

ЯВА 8

Прохор(виходе з-за вугла, з клунком за плечима). Здрастуйте, тату.
Денис (жахнувся). Що?.. Хто це?.. Сину мій, Прохоре!.. (Туле його до грудей.) Та чи це ти? Ти живий, тебе не спалили?
Прохор. Ні, Господь помилував. Тільки скалічено було, а як рана загоїлась, я вернувсь в строй, і мене захопили японці у полон. Але, хвалити Бога, я з полону втік... Тепер мене відпустили на поправку. Ви не одібрали від мене листа, я ж писав вам, невже я попередив свого листа?.. А де ж Катря?
Денис. Катря?.. Іди перш до матері. Мати, сердешна, стерялася, як почула, що ти згорів.
Прохор. Згорів?.. Ото, хай Бог боронить! Де ж мати, Катря?..
На порозі з'являється Степанида.
Матінко моя ріднесенька, жалібнице моя щирая!.. (Кидається до неї і цілує їй руки.)
Степанида(довго вдивляється в його, далі крикнула). Сину, синочку мій, моя ти любая дитино!.. (Цілує його і хрестить.) Тебе відпустили, не взяли на війну?..
Денис (тихо Прохорові). Кажи, що не взяли...
Прохор. Не взяли, мамочко!.. Ходімо, ходімо у хату... Де ж моя Катруся?..
Ідуть в хату.

ЯВА 9

Соцький, з ним урядник і два козаки.
Соцький(стука у вікно). А вийдіть, Денисе, сюди!
Денис (виходе). А чого вам треба?
Урядник. Ігдє, старик, твой син Іван?
Денис. Не знаю, кудись пішов.
Урядник. Может, вон у хаті?
Денис. В хаті його нема.
Урядник. А вот посмотрим.
Денис. У хаті син-солдат, котрий оце туж-туж вернувся з війни.
Ідуть всі в хату.
Іван (з книгою). Купив "Івана Вижигіна", може, у цій книзі списано про те, як дошукатись правди? Коли б мені  дізнати, у якій книзі про людську правду списано?
Урядник, козаки, соцький і Денис, а опісля і Прохор.
Денис. Осьдечки і наш Іван.
Урядник. А, от это вон? Тебя, голубчик, нам и надобно. Возьміть його, ребята.
Козаки беруть Івана.
Іван. За віщо це?
Урядник. А вот пойдьом з нами, там всьо узнаєш.
Іван. Куди з вами?
Урядник. Куди? Спершу в штани всипем, а потім можна будеть і в спину. (Регоче.) Ведіть його до командера!..
Пішли.
Прохор. Тату, що це Іван налихотворив: невже прокрався?
ЯВА 10
Катря, Василь і весільні гості.
Катря(кланяється Денисові). Просю вас, тату, до нас на хліб - на сіль і на весіллє!.. Не погребуйте!..
Прохор(побачив лице Катрі). Що, як? Катре?..
Катря (пізнала Прохора). Прохоре, ти? Ти живий?.. Ах!.. (Падає йому в ноги.)
Прохор(підіймає її). Катю, Катрусе моя!.. Зомліла!.. Води, води. Бога ради швидше води!..

Кінець.