У 1994 – 98 роках ми з чоловіком здійснили навколосвітню подорож на яхті «Лелітка». Яхта мала довжину 9 метрів і була побудована нашими друзями яхтсменами в київському крейсерському яхт клубі. Мій чоловік мав звання майстра спорту з вітрильних перегонів і мав вже досвід ходіння під вітрилами в Тихому океані.



Під час подорожі ми мали можливість відвідати острови французької Полінезії, де корінним народом були полінезійці. Ми познайомилися з міфами та історією цього народу і були здивовані, що деякі національні риси, що йому притаманні, нагадують нам національні риси українському народу. Пам’ятаю, як пізно вечором ми прогулювалися містечком на острові Раіатеа і були зачаровані співами, які доносилися майже з кожного будиночку. Мелодії цих пісень так нагадували мелодії наших українських народних пісень, що ми просто відчули, що отут, посеред Тихого океану, ми наче опинилися на своїй батьківщині. Людина живе на території України з найдавніших часів. У Києві на вулиці Фрунзе Вікентієм Хвойкою було відкрите наприкінці ХІХ ст. поселення давніх людей, датоване 22 тисячоліттям до н.е. [1]. У той час це була суха холодна савана, на якій у великій кількості водилися мамонти. Їхніми кістками: черепами, іклами і т.п. повні всі краєзнавчі музеї України від Борщева до Харкова. Навіть у селі Кулішовка Недригайлівського р-ну Сумської обл. ще у 1841 р. був встановлений пам’ятник останньому мамонту на тому місці, де були знайдені його кістки [2]. Це був могутній і витривалий звір, набагато більший за сучасного слона. Але людина навчилась полювати на нього і завдяки цьому вижила у суворі часи льодовикового періоду. Геологічні дані констатують сповзання льодовика навіть до широти Києва (500 північної широти). Тобто умови життя людей були дуже суворі. Проте у печерах Київських круч людина хоронилась від лютої негоди, жила й вдосконалювалась. У Києві, на давньому Смородинову спуску, що веде до Подолу, можна побачити одну з таких печер. 14 тисяч років тому почалося нове потепління, і льодовик почав відступати на північ. Але людина далеко від Київських гір не пішла. При будівництву автошляху у с. Добранічівка Яготинського р-ну (100 км від Києва) було відкрите поселення людини доби неоліту (12 тисяч років тому). Воно досліджене археологом І.Г. Шовкоплясом у 1967 р. [3]. Hайсуттєвіший доказ того, що людина не ходила за мамонтами у той час далеко, це знайдене під час розкопок у Добранічівці вогнище, що горіло у житлі людей майже тисячу років, як показав радіо вуглецевий аналіз. Було розкопано чотири таких житла. Одне залишили на тому самому місці і зробили над ним павільйон музей. Друге можна побачити у Києві в природознавчому музеї. Третє і четверте знаходяться зараз у Переяславському музеї народної архітектури та побуту. Майстерність і пристосованість до життя у людини зростала все більше. Вона навіть спромоглась розрізати навпіл ікло мамонта і побачила на цьому зрізі дивний магічний знак – меандрований ромб. На рис. 1 зображено браслет на пластині з бівня мамонта з таким меандровим орнаментом [4].


Рис. 1

Так ось що давало цьому звірові силу і могутність – магічний знак, що знаходився у середині його ікла. Людина вирішила, що коли вона матиме на собі цей знак, то буде така ж сильна і витривала, як мамонт. І цей знак стали вирізьблювати на печатках-штампах, браслетах, статуетках богинь та інших різьбленнях з кості, а пізніше вишивати на одязі, рушниках, ткати на килимах, малювати на посуді. Льодовик все далі відходив на північ, клімат теплішав, ставав вологішим і мамонти цього не витримали: їх волога вовна змерзалась і більше вже не зігрівала їх у холодні ночі. Вони гинули. А людина вистояла, вона все більше вдосконалювала свої знаряддя полювання і перейшла на здобування більш спритних ніж мамонти звірів – турів, оленів, коней та ін., на рибальство, а, пізніше, і землеробство. Вченими встановлено, що саме на території України 7 тис. років тому був приручений кінь [5], а 5 тис. років тому вже був розквіт трипільської землеробської культури з її неперевершеними досягненнями у керамічному виробництві, у будівництві 2-3 поверхових жител із вбудованими меблями [6] і навіть у письменстві (як відомо, на Україні віднайдена перша літерна абетка) [7]. З території України цілі племена, котрі дуже збільшились, розходяться у всі сторони світу – на схід, захід, північ і південь. Відомо що 3,5 тис. років тому на територію Індії прийшли арії (тобто орачі), і індійське туземне населення вперше побачило коней. Це записано у знаменитій “Рігведі”. Відбулося злиття націй і культур, яке і започаткувало сучасну самобутність Індії. Досягли наші пращури і Малої Азії, Болгарії та Греції. На цокольних брилах Афінського акрополя був барельєф із священним українським птахом – лелекею. О.Знойко у своїй праці «Міфи землі Київської» наводить докази, що італійські етруски також є вихідцями з території України [8]. Вченим також відомо, що кельти три тисячі років тому пішли з північної території України на захід. Їх повели жреці-друїди, що мали толстовську філософію «непротивлення злу» і під тиском кочівників відводили своїх людей все далі на захід, поки також не знайшли спокій хоч на деякий час на Британських островах. Відомо, що кельти започаткували такі сучасні нації як датська, голландська, бельгійська, французька, англійська. Чисті кельти – це шотландці та ірландці. Але з території України вони, мабуть таки, безслідно не зникли, бо звідки ми б тоді знали назву Дніпра, Дністра, Двини, Дунаю, Дону. Це все кельтські назви, що означають «вода» (дана): бога Перуна (Дніпро), дана бога Вія (Двина). Дон – це вода, Дунай – це по кельтські «ріка». У словнику власних імен є ім’я Македон, що по кельтські означає Син Води (Мак – син, Дон – вода) [9]. У шотландців дуже розповсюджені прізвища із початком Мак: Макдональд, Мак-Кінлі, Максвелл – що означає син такого то. І от один такий Син Води повів своє плем’я на південний захід і заснував у чудовій гірській долині річки Вардар своє царство – Македонію. Бо у ті далекі часи ще було багато вільних земель і островів, якщо вони подобались поселенцям, то там і осідали. Останні населені острови людина освоїла вже в цьому тисячолітті – острови Океанії і Нової Зеландії. І це зробили люди, що також колись вийшли з території України. Вченими встановлено, що полінезійці відпливли на своїх човнах – довбанках з Індії біля 400 р. до н.е. під тиском негроїдних завойовників, бо не хотіли коритися їм, але мали достатньо знань для далекої подорожі океаном [9]. Добре зналися астрономії – мандрування степами багато чому навчило. Пристосували вони і човен-довбанку для далекого плавання, доробивши для нього балансир. На островах Індонезії і Мікронезії вони не прижилися, бо ті були вже зайняті, і населення вороже зустрічало чужинців. Проте острови Фіджі, Самоа, Тонга, Туамоту, Кука, Торвариства, Тубуайї, Гавайї, Пасхи виявилися вільними і протягом першогоі другого тисячоліття нашої ери були освоєні полінезійцями. Останньою вони освоїли Нову Зеландію. Прийшли туди у 1350 р. під проводом ватажка Хотуроа на каное «Таінує». Є пам’ятний знак на тому місці, де вони причалили, (рис. 2).



Рис. 2

Вражає багато спільних рис побуту і культури полінезійців та українців. Вони дуже люблять співати і співають цілі ночі без перепочинку. Дивує також подібність в архітектурі житла: такі ж самі прямокутні будівлі під досить крутою солом’яною стріхою з плетеними стінами (рис.3). В Індії, звідки вони відпливли, первісні дахи є пласкими, а у Гвинеї та Індонезії будівлі круглі. Їхні пироги або каное – це човни з видовбаного дерева, які ще 30 років тому можна було зустріти і на Дніпрі (рис 3).



Рис.3

Улюблена їжа – це смажене порося (рис. 4)



Рис.4

Головний елемент національного одягу жінок – це вінок на голові (рис.5).



Рис 5.

Але головним доказом спільних коренів полінезійців і українців є ромбічний орнамент, що в тропічній зоні татуюється на тілі (рис 6),



Рис.6

а в полінезійців Нової Зеландії (маорі) малюється або викладається на одязі (рис. 7) [11].



Рис.7

Цей орнамент започаткований мисливцями за мамонтами, які його бачили на зрізі ікла. Це знак сили, могутності, життєздатності. Його слід носити на собі. У маорі, як і українців, цей орнамент чорно-червоного кольору і притаманний як для чоловічого так і для жіночого одягу. Дуже подібні до українських орнаменти килимів і скатертин маорі. А з іншого боку вченим відомо, що полінезійці – це європеоїди: у них світла шкіра і пряме волосся. Хоча за 3.5 тисячі років, відколи вони залишили Причорноморські степи, шляхи розвитку і умови життя дуже розійшлися. залишилося незмінним найважливіше зі спадку пращурів – це червоно-чорний ромбічний орнамент і легенда, що вони вийшли з землі, де «дерева півроку стоять без листя, а чорно-білий птах хотів би злетіти, та заважають суворі холоди. Там навіть люди ходять по воді (тобто. по кризі)» [9]. Дивовижно, як це пройшло через 140 – 150 поколінь і залишилося у пам’яті нащадків. Наші спостереження під час візиту на острови Французької Полінезії і Нової Зеландії переконують нас у тому, що саме з території України приблизно 20 тисяч років тому почала свій розвиток індоєвропейська цивілізація, яка поступово поширилася усім світом. Більш докладно про це можна дізнатися у вікіпедії на сторінці «Петущак Валерій».



Рис.8



Рис.9

Вченим відомо, що полінезійці - європеоїди, що ілюструє ця світлина. На картині - полінезійський вождь, поряд - капітан вітрильника "Лелітка" Валерій Петущак



Рис.10

Мапа розселення племен з території Середнього Подніпров'я з 3500 р. до 2500 р. до н.е., опублікована в англійському підручнику для студентів “The story of English”.

Література 1. Хвойка В.В. Каменный век Среднего Приднепровья /Труды Археологического съезда, ХІ АС т.1. – М – 1901 2. Пам’ятник останньому мамонту. Пам’ятники історії і культури УССР. Каталог – справочник інститут історії вид-во. «Наукова думка» Киев, 1987, с.467 3. Шовкопляс И.Г. Исследование Добраничевки //Новейшая история, часть 1, Киев, 1975. 4. Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта //Наукова думка, Киев, 1981, с.23. 5. Березанська С.С., Гладилін В.М., Гладких М.І. та ін. Давня історія України АН України, інститут Археології //Наукова думка, Київ, т.1, 1997, стр.180. 6. Збенович В.Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины //АН УССР, ин-т археологии, изд. Наукова думка, Киев, 1989, с.211. 7. Суслопаров М. Розшифрування найдавнішої писемності з берегів Дніпра //ж. Київ, 1986, №9, с.138 – 150. 8. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні //вид-во .Молодь, Київ, 1989, с.149. 9. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей //вид-во. Наукова думка, Київ, 1996. С.73. 10. Куиличи Фолько. Океан //изд. Мысль, М.,1976, с.20,21 11. Іванченко М. Знак богині //ж.Соціалістична культура, 1988, №9, с.30