Оксана ЛЯТУРИНСЬКА
ВУНДЕРКІНД

Згадуєш про неї – і на пам’ять одразу ж спадає Маланюкове:

Аж пуща зашумить волинська
Й на оксамит і златоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава.

Так, Лятуринська ввійшла в нашу поезію з волинських пущ, мовби з далеких, ще княжих часів. Вона заговорила голосом далекої епохи, заворожила магією історичного театру, яким була її рання поезія. Важливо не тільки те, що тут яскраво й справді експресивно відтворено тогочасний антураж, що тут кожна – навіть найдрібніша, суто побутова – подробиця промовляє від себе й має свою «біографію», завдяки чому вона й має всі ознаки достовірності, і, читаючи Лятуринську, хочеться вигукнути слідом за тією друкаркою Томаса Манна, яка, прочитавши його роман «Йосиф та його брати», вражено вигукнула: «Тепер я нарешті знаю, як воно насправді було!». Важливо й те, що Лятуринська в своїх віршах творить не тільки історичний час, а й історичний простір. І її небо – це не небо двадцятого століття, в якому народжувалися твори Лятуринської, а таки небо княжої Русі, і сонце, вітри, й саме повітря – звідти ж.

Зуб, ратище, копито, пазур.
Тут муж ішов на силу вражу.
Сурмив тут мамут. Тут ведмідь
печерний вів кошлатий слід.
Кружляв тут яструб в яснім небі,
по озеру плив чорний лебідь.

Слово Лятуринської вживається здебільшого в його автологічному значенні. Здається, ніяких образних «надбудов», повсюдно панує літературний аскетизм, ба навіть мінімалізм. І навіть не можеш збагнути, звідки ж береться ота її неповторна емоційна атмосфера, яка переконує: цей голос звучить до нас із темряви того безмежно далекого часу.
Ось із тих же «Печерних рисунків», де звук примхливо накладається на колір, де рух, «мізансцена» й пейзаж миготять, мов у калейдоскопі:

Ліси ловитв! Опійні ночі!
Звір затремтить, птах затріпоче.
Непевен час ані барліг,
ані відбочини доріг.
Вогні запалять хтиво очі.
Хижак напружиться і скочить
і переможно зподалік
у ліс потужний кине рик.

Версифікаційна майстерність Лятуринської, без будь-якого перебільшення, на рівні просто віртуозному. Вона винахідлива в оркестрації, динамічна в думці й слові. Приклад знову з «Печерних рисунків»:

Устами славлена
стріла стужавлена.
Хвалена, хвалена
В отруті калена!
Стріла окрилена,
стріла доцілена.
Кров’ю гартована
стріла гачкована.

Характеризуючи цей твір (а він, очевидно, найяскра­віше ввібрав у себе якісні прикмети ранньої Лятуринської), Юрій Шерех відзначав: «Якщо можна говорити про аскетизм у поезії, то це він. Увесь вірш – простий перелік. Жадних підкреслень. Центральний образ мужа ніби загубився серед образів тварин – нема перспективи, як у печерному малюнку. Тільки опис, жадних висловів почуття, не казавши вже про «я» автора. Воно було б неможливе. Замість рим асонанси, що на перший погляд можуть здатися виявом невмілости: пазур – вражу, ведмідь – слід, небі – лебідь. Якщо є звукові повтори, то вони навмисне затінені (…) Перше враження від цілости – ріжучий антиестетичний дисонанс. І тільки по хвилині роздуму стає ясно, скільки в цьому сміливости й майстерности…».
Вона почала писати рано. Її перші поезії російською мовою з’явилися ще в дитячому віці. Але першу збірку «Гусла» видала пізно – 1938 року, в 36. Її учнівський період пройшов не знаним для читача. Ранні поезії Лятуринської загинули в Празі 1939 року. «Гусла» явили абсолютно сформовану поетичну індивідуальність. «Не було початківця Оксани Лятуринської», – пише Галина Лащенко, яка лишила цікаві спогади про поетесу.
Лятуринська вийшла з літературного середовища «віст­никівців», де ідеологом був Дмитро Донцов. Вона прийшла в поезію слідом за тими, кого називали Празькою школою: Юрій Дараган, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Наталя Лівицька-Холодна. Юрій Лавріненко писав, що на час появи книжки Лятуринської, здавалося, «на вістни­ківському парнасі вже нічого було відкривати», однак до всього, що принесли «пражани», вона «додала щось зовсім нове, своє. Коли ті старші дали пружність сталі, часом тонкої, аж співучої, Лятуринська взяла цю сталь і додала до неї безмежну глибінь поетичної ніжности». Лавріненко застерігає від асоціації «Сталь і ніжність», що звучала в контексті радянської поезії за назвою вірша Павла Тичини, – там це створює враження аж надто парфумерне. А ще, додам уже від себе, й карикатурно-претензійне, як багато чого в соціалістичному реалізмі. Лавріненко просить не схематизувати: мовляв, у «Печерних рисунках» та в «Княжій емалі» – сталь, а в «Волинських майоліках» – ніжність, бо «ви знайдете елементи елегантної тонкости й ніжности в перших і сталеву пругкість у других».
Як зізнавалася вона сама, особливий вплив на неї мав Юрій Дараган, якого вона особисто не знала. Він помер 1926 року, коли вона вже пробула рік у Чехії, але ще не ввійшла в тамтешнє українське літературне життя. У своїх спогадах Лятуринська писала, як вразили її Дараганові рядки:

Бисть тишина в Щипіорні у шпиталі,
Бисть тишина і тіні-козаки,
Що від сухот мовчазно умирали
Бисть тишина і нічегоше бисть.

Дараган став її духовним героєм, а його збірка «Сагайдак» завжди була з нею, аж доки 1945 року, вже в Німеччині, поетесу не пограбували, видерши при тому й дорогу їй книжку. Її творча фантазія створила різні варіації образу Дарагана й поселила його в різних історичних сюжетах: «Дараган – гридень бога сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма…», «Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володимира Красного сонечка; скаче по полю сірим вовком, шугає соколом…», «Він Вольга трьох лицарів. Він січовик-характерник, кидає бранку поперек сідла, рубає бусурмена…».
Дараган вплинув на всю Празьку школу. Історики літератури знаходять цікаві перегуки з ним у Маланюка, в Ольжича, в Лівицької-Холодної. Особливі духовні зв’язки з ним були в Лятуринської. Вона мовби підхопила одну з його мелодій про княжу добу, взяла для себе за взірець мужню Дараганову лаконічність, екзотику історичних сюжетів. Підкреслюючи його благотворний вплив на її слово, Лятуринська присвятила пам’яті Дарагана свою «Княжу емаль».
Вона довела в українській літературі до абсолютної віртуозності поетичну стилізацію. Маланюк так писав про її «Гусла»: «Ця досконалість, ця стилева завершеність поезії Лятуринської наче аж тривожить. Справді, досконалість стилю поетки стоїть на самім краю тої небезпеки, що зветься стилізацією. Один крок і живе трьохвимірне життя її поезії може обернутися в плоску досконалість двохвимірної графіки, в закам’янілий безрух мертвої краси…».
Оця дивогідна технічна вишуканість ще більше вражає в її другій збірці «Княжа емаль», що стала творчою вершиною Лятуринської. Микола Глобенко добачив у ній акмеїстичні прикмети. Василь Барка вловлював у її віршах відлуння «Пісні про Роланда», а також «образ із тяжкою ходою, в ретельному випрацьованні…». А упорядники відомої антології «Коор­динати» (вийшла 1969 року) Богдан Бойчук і Богдан Т. Рубчак писали про невипадковість самої назви «Княжа емаль», яка підкрес­лює зв’язок поетичних творів Лятуринської з пластичним мистецтвом. «Навмисне трохи приглушена музичність і трошки затьмарений кольорит справляють враження мініатюрних емалей: вони посилюються ще й від того, що жести і пози старовинних постатей у віршах стилі­зо­вані в своєрідній вишуканості (хочеться сказати непри­род­ності) балету. Разом з тим ощадність засобів, кар­бо­ваність ритму і мініатюрність окремих творів – поєд­нуються в одну тонку, але при тому точну і чітку графіку».
Лятуринська, здається, далеко не в усьому зреалізу­вала себе. Вона почала писати прекрасну прозу. Її збірка оповідань для дітей «Материнка» з’явилася під псевдо­німом «Роксана Вишневецька» й розкрила в ній великі потенції прозаїка. Вона була фольклористом, есеїстом, перекладачем. Її історіософські теорії мали категоричного опонента в особі Юрія Шевельова. Не відомо, яке значення мають вони для науки, але для літератури – незаперечне. Бо ж саме з них народився цілий художній світ.
Від 1949 року Лятуринська самотньо жила в амери­канському місті Міннеаполіс у штаті Міннесота. Вона й раніше мала проблеми зі слухом, які почалися після перенесеної скарлатини. А після бомбардувань Праги у 1944–1945 роках втратила слух. Це ускладнювало її спілкування з людьми. 1970 року її не стало.
Читаючи її сьогодні в Україні, воднораз гортаємо сторінки цієї біографії, в якій сконденсовано характерний зміст українського таланту, вирваного жорстокою рукою історії і кинутого у далекий світ.
Життя їй випало тяжке й гірке. Не злічити всіх випробувань і прикростей, які вишарпали й висушили її душу. Як утрачений рай, згадувала вона у віршах далеке дитинство. Однак не один Юрій Шерех засумнівався в тому, що воно було справді раєм. Вона мовчала про свої невеселі таємниці, однією з яких були непрості стосунки з батьком, а також те, чому так дочасно скінчилося її отроцтво і чому урвався її ранній шлюб.
Вона народилася на хуторі побіля Вишневця і Крем’янця восьмою дитиною Михайла й Ганни Вишне­вецьких. Майже на схилі віку в розмові з літераторкою Оксаною Соловей у неї вихопилося: батько був людиною із заскладним харак­тером, що й спричинило ранню материну смерть. Він присилував сімнадцятирічну доньку до шлюбу з нелюбом. Вона втекла від осоружного «судженого» мало не на край світу. Опинилася аж у Німеччині, нелегально перейшовши кордон, а далі – в Чехословаччині.
Вдома вона закінчила п’ять класів гімназії. Спершу вчилася в російськомовній. Там вона, вже авторка багатьох поезій російською, прочитала книжку Олександра Олеся «З журбою радість обнялась». Після неї Лятуринська стала писати україн­ською, а також поміняла навчальний заклад, перейшовши до нововід­критої української гімназії ім. Стешенка. Так зробила український вибір ця золота дитина, в чиїх жилах текла кров різних народів – і німецька, і польська, і французька (з відомого роду Лятур), і татарська, й українська, яка й перемогла.
Вона потрапила до Української академії мистецтв у Празі. Серед конгломерату її студентів були не тільки українці. Лятуринська писала у спогадах, що навчалися там чехи, болгари, серби, хорвати, росіяни, німці, французи, італійці. «Між ними були початкуючі мистці; такі, що були записані і в чеських високих школах, і такі, що вже й закінчили високі мистецькі школи». Вона з великою вдячністю згадувала професуру академії: Куленця, Мако, Русова, Січинського, Лісовського, ректора Антоновича, згадувала атмосферу, яка панувала там. Ось один із характерних моментів її спогадів: «Найбільше студентів притягала школа Мако. Вона була модерного тоді експресіоністичного напряму, рисунок, виходячи з Енгра, вівся в дусі неоклясичному, не цураючись впливів інших модерних «ізмів». А далі кожному вільно було шукати свого власного шляху. Дехто з учнів не хотів сприймати навчання чи не міг сприймати і залишався осторонь; тому Мако говорив: «Я не можу вам нічого дати. Ви готовий майстер».
Лятуринська жадібно засвоювала науку, експери­ментувала, поєднуючи футуризм та експресіонізм. Мако знайомив своїх учнів з творами Архипенка, Кричевського, Новаківського, Петрицького. Вони гаряче дискутували про те, як поєднати національний елемент із європей­ським модерном. Лятуринська згадувала, як на одному з диспутів професор Антонович кваліфікував, що таке саме українська творчість, а вона сказала до своєї болгарської колеги, що не поділяє його думки. А та їй відповіла: «Професор говорить так гаряче, що і камінь переконає!». І в цьому розумінні студентам Української академії в Празі справді пощастило.
Лятуринська винесла зі стін українського мистецького закладу поза Україною таке загальне враження: «Солідарність учнів і та покревність були розвинені у високій мірі. Ніхто не заперечував чиїхсь успіхів, ніхто не боявся висловити свій осуд, який би він не був, і ніхто не ображався, навпаки, був вдячний за будь-яку принагідно негативну критику». Минали десятиліття, шквал подій відтіснював із пам’яті минуле, засипав його пилом забуття, але мистецька Прага не забувалася – Лятуринська, судячи з її спогадів та листів, була задивлена душею в ті роки, коли вона ставала сама собою.
Володимир Січинський лишив дорогоцінні свідчення до мистецької біографії Лятуринської. Він пише про інтенсивні пошуки скульпторки в техніці й формі, називає й високо оцінює її тодішні твори «Лицар», «Змагунка», «Ведмідь», «Чорношличник», «Летунська катастрофа». Всі вони, за словами Січинського, відзначалися мис­тецькою довершеністю, їх хвалили професори й митці, їх відзначали різними преміями. У своїх творчих пошуках Лятуринська взорувалася на панівні тоді загально­європейські тенденції. Цікавими були її стосунки з чеським монументалізмом. За словами Січинського, в цьому монументалізмі панувала «надто утрирувана, монументальна, груба і дещо навіть брутальна форма, жіноча форма, жіночі фігури з непомірно атлетично-розвиненими, грубими ногами, тяжкою, завалистою поставою, непорушно-тяжкою позою, недбалою, спрощеною моделязацією». Лятуринська не піддалася цьому стилеві. Вона враховувала в своїй практиці досвід чеських сучасників, але була проти них граціозніша, поетичніша, гармонійніша, інтимніша, – так свідчать історики мистецтва.
Уже згадуваний Січинський зазначає, що в її «Змагунці», «Чорношличнику», «Летунській катаст­рофі» досягнено «одно з найтяжчих завдань вільної, статурної різьби – не фіксувати одної якоїсь точки погляду глядача, позбуватися так званої фронтальності фігур, але скомпонувати фігури так, щоб кожна точка погляду глядача була однаково добра», щоб скульптурний твір однаково добре виражав «характер, ідею і форми постаті. З цим завданням Лятуринська справлялася, навіть у своїх ранніх працях, якнайкраще, без штучности, зайвої ефектовности й надуманости».
Пам’ятники, погруддя, скульптурні портрети – все це активно творила Лятуринська в довоєнній Празі. З-поміж них, за спогадами багатьох, вирізняється погруддя Тараса Шевченка, призначене для Української гімназії в Ржевіцах побіля Праги (Лятуринська завершувала там середню освіту). Скульпторка відмовилася від усіх ознак «селянськості» поета – там не було ні звичного кожуха, ні баранячої шапки, що без­­заперечно спрощують зовнішність Шевченка. Ляту­ринська творила образ українського патріота й інтелектуала; для неї тут не мало ніякого значення селянське чи козацьке походження Шевченка. Вона відійшла від етнографічних шаблонів і узагальнила. Їй важливо було передати не соціальне походження генія, а його українську універ­сальність. І народницькі, і комуністичні, і націоналістичні публіцисти надмірно налягали на простонародному походженні Шевченка, а тому домежно спростачили образ поета, розмили його інтелігентність. У ньому, як правило, домінує зовсім неістотне, а поінколи торжествує безпросвітньо повзучий натуралізм, що навіть карикатуризує враження. Отож думала про те чи не думала Лятуринська, але вона полемізувала з панівною тенденцією зображення Тараса Шевченка. Лятуринська в своїх пошуках взорувалася на французів Родена та Бурделя й серба Мештровіча, а найвищі досягнення живопису для неї уособлювали Ван Гог та Поль Гоген.
Війна не тільки перекреслила будь-яку можливість для її мистецької роботи – у ті роки загинула переважна більшість скульптурних та живописних і графічних творів Лятуринської. Власне, до скульптури вона вже не повернулася. Переїхавши згодом до США, взялася за кераміку. Сподівалася, що це дасть їй кошти на прожиття. Однак особливого комерційного успіху її твори у земляків не мали. Переважна більшість потенційних покупців прагнула патріотичного кічу – гарненьких дівчат у віночках та вусатих козаків. Натомість задивлена в княжу добу Лятуринська творила образи в дусі фресок Київської Софії. Щоб збагнути їхню оригінальність, треба було мати хоч якусь мистецьку підготовку.
Ще в таборах переміщених осіб, а далі у США Лятуринська виготовляла ляльки. Для цього в хід ішла всяка тканина, що трапляла їй під руку. Кожна з ляльок мала індивідуальний вираз фізіономії – там панували сатира, гротеск.
За прикладом свого земляка Уласа Самчука взялася до прози. Хотіла написати щось у дусі «Благословенства землі» Кнута Гамсуна, який, за словами Самчука, був одним з кумирів у їхньому середовищі. Замахувалася на щось вельми епічне, прагнучи намацати саме прозовий регістр. Але, як вважав Самчук, «їй не легко було розстатися з Перунами, волхвами, мечами, чаклунами. Її світ десь там далеко і коли вона намагалася писати «прозою», то, замість родинної епопеї, вийшла збірочка віршів, писаних під прозу...».
Самчук так мотивує причину того, що Лятуринській не вдалося написати епічно розлогу родинну хроніку на взір, скажімо, його «Волині». «Делікатне плетиво її духовної істоти не було призначене для таких тягарів, як проза, а до того ще й епіка. Її прозора, ясно-соняшна, позачасова приємність краси була зіткана з особливого шовку, з надміру вражливості, з гіперболічного відчуття простору, в якому, здавалося, не було меж досяжності, байдуже, як це було давно й далеко. Це була поетка зі справжньої Божої ласки, призначена лише вибранцям...»
Визнаючи Лятуринську як поетесу, Самчук зі снобізмом прозаїка (він є в багатьох прозаїків у ставленні до поетів) заперечив будь-які її претензії на прозу. А визнавав він тільки прозу на кшталт своєї, тобто зображення тільки в формах самого життя. І тут взірцями можуть бути вже згадувана «Волинь» чи «Марія». А ось такі твори, як, скажімо, «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Еней і життя інших» Юрія Косача, «Київ» Олекси Ізарського чи оповідання Ігоря Костецького, були не в його «школі». Це вже інша метода, інша «школа». Крізь призму свого творчого досвіду Самчук не зміг добачити того, що «Материнку» Лятуринської треба оцінювати за іншими критеріями. Її позірна родинна хроніка втікає від важкокопитного реалізму. Цей ілюзорний світ витворено за тією «технологією», за якою народжувалися, наприклад, «Пошуки втраченого часу» Марселя Пруста чи «Зачарована Десна» Олександра Довженка. Це принципово інша проза, яка виходила не з минулих літературних традицій, а сама народжувала традиції ХХ століття.
Від юних літ вона була напродив талановитою особою. Ще шестилітньою почала малювати. З восьми років віршувала. Четвертокласницею в гімназії писала «сочинения» для семикласниць. Була такою книжницею, яких зустрічається справді мало. Цілком заслужила свого гімназійного прізвиська – «вундеркінд».
Не розгубила своїх талантів і захоплень до останніх днів життя.
Юрій Шерех у своїх спогадах «Я – мене – мені... (і довкруги)» подав такий яскравий її портрет періоду таборів переміщених осіб: «...було в цій немолодій жінці з шпакуватим волоссям і з першими натяками на майбутні зморшки, цій старій дівці, – щось від дівчинки. Тяжко повірити, але її посмішка була радісна, як у дівчатка, її очі пускали задерикуватих бісиків, – і це було аж ніяк не пародією, а грало справжньою привабою й чаром».
А про американський період її життя Шерех писав: «Як і Стефанович, вона померла в самоті, духовній і фізичній, хоч це не так упадало в око, бо все-таки вона жила в місті, де було трохи більше української інтелі­генції. Америки вона так само не хотіла й не могла прийняти, як і він».
Характерна деталь. Галина Лащенко згадує, як разом із Лятуринською вони потрапили до великої бібліотеки в Нью-Йорку. Лятуринська побожно оглядала нескінченні стелажі з книжками, а далі мовила, світячи захопленими очима: «Це є мій світ!».
Цей світ був не тільки в книгах, а й у її прекрасних фан­тазіях, у її невтишимій ностальгії за великим і справжнім.
Її життя – це також і мудра книга, і яскравий твір. Як і Василь Барка, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка, Олекса Стефанович, вона піднеслася духом над щоденням і побутом еміграційного життя в Америці, прирікаючи себе майже на схимництво, і не загубила себе там, де без сліду по собі губилося так багато.

У безкрай, далечінь-дорогу
надломлено я закричу
про самоту і про тривогу,
про дні, яких я не лічу...

Так писала вона в одному з віршів «Княжої емалі», вже маючи досвід самотності й свого духовного самовизначення, знак якого лягав уже й на майбутнє.
Вона знала (бо вирішила для себе), як його проживе.
І саме так вона його прожила.
І, певно, це теж має не останнє значення в тому, що ця тендітна й архіскромна жінка була – і до останніх днів лишалася! – саме Оксаною Лятуринською. Тільки собою. Без жодного натяку на когось іншого.

Оксана ЛЯТУРИНСЬКА

НА ВАРТІ
Світлій пам’яті Юрія Дарагана.

Не знаєш гасла – боронись!
Освячений держу я спис.
Я попіл бороню батьків,
героїв – славу, честь – борців.

Зухвальче, чолом, оком ниць!
Тут недоторканість гробниць,
багаття, і священний дуб,
і Володимирів тризуб.

СВЯТОСЛАВИЧІ

Не царських одягів, прикрас
престольних божеських Софії!
На це ми не піднімем вії
і цим не виникне в нас пря.

Долоня в нас тяжка, тяжка,
гне, граючися, візантини.
Наш погляд пожадливо синій,
Ромеє, волить, що й рука:
двогострий меч, червоний щит,
шолом на виголене тім’я!
Як тих суворих давніх римлян,
Христос і нас благословить.

*   *   *

Хилились стязі, пнулись вгору
і хвилювали, як ковиль.
Усе зловісніш і суворіш
темніли черню корогви.

Світ хижим птахом, звірем кидавсь,
стріл гнало чорно, яко тьми,
а обіч страшно йшла Обида
і дотикалася крильми.

Було червоне поле бою.
Лягали ратію брати.
А день відтрублював сурмою
і золотив щити.

День догоряв так світозарно!
Душа просила корабля.
Десь біля голосила Карна,
тужила Жля.

*   *   *

Недобреє віщує Див.
Лише в один кінець сліди.
А сурми сурмлять войовничо.
Степ майорить і кличе, кличе.

Іти за Дін чи не іти,
шоломом зачерпнуть води?
Схрестити меч свій харалужний
на поклик бойовий і тужний?
Ануж не буде вороття?
Назад підкови не слідять.
Багрянці стигнуть. Страшно краєм.
І Див кричить, коня лякає.

ПІСЛЯ БУРІ

В гущавину від спаду муру –
сліди сполоханого тура.
В степу широкім – горлиць пера,
венецьким склом лягли озера.

Я знала: ранок буде ясний,
проквітне ніби рястом рясно,
прозорі будуть повні плавні –
так виплакала Ярославна.

Була ж то вчора громовиця!
Палахкотіло на бійницях,
і острахом земля здригалась,
і чи ж не чула це Каяла?

І понад половецьким низом
злітали соколиці сизо,
а вітер тугу гнав із шалом,
не озираючись за валом.

*   *   *

Перуне, освяти мечі!
Вперед, зловіщі посланці:
Іде! Іде!
Із-під копит
вогонь і пил.
Побідная тремтить Ітиль.
Царгороде, тремти!
Тремти, Дунаю, Волго!
Іде, іде син Ольги.

ГЕРОЇЧНЕ

Рівний степ, широкий степ
видовжується і росте,
могили товпляться узгір’ям.
Як вимірять страшне безмір’я
висот і сил, стремлінь, снаги?
Як не притиснуть остроги
тяжкокопитному коневі?
І обрій дальній і рожевий
наближується, рветься вшир.
Пне дужі груди богатир.

ВОЛИНСЬКА МАЙОЛІКА

Ліси, бори великі.
У пущах – тури, дики.
Над буйним бездорожжям
хмільне лице Дажбоже.
Гучні, меткі на гони
Перуна стріли, коні.
Логовища, оселі –
у хащах, темних скелях.
Ні зрубу, ані поля.
Не час на заборола,
щити – дрючок і камінь,
широке мужнє рам’я.
1 міцно пне прапращур
тятиву лука й пращі.
Він ледве вкритий шкір’ям
з білиці чи буй-звіря.
Своєї ж долі паном
дуліб і деревлянин.
І хто зухвалість вчинить,
ярмо ганьби накине?
– Посягачеві вмерти! –
кричать князі роздерті.

*   *   *

Стинає час могутність ікол,
із лип на згин зриває лико,
долущує чужих навали.
Ляхи, татари, угри чвалом,
їх сила – й око не огорне.
Ти, злий Стрибоже, зрадив чорно!
Ліси під полум’ям, у димі,
і при землі чернеча схима.
Як серце русича не вразить? –
Хиткіш, хиткіш корогви й стязі.
І оклик: «За стремено, враже!»
з щитом, з мечем зломився княжим.
Упали вежі, впали стіни
і зрівняно вали. Руїни.
Здобувчий князь, його дружина
на Лодомерії твердинях.
І, мов молитва у відчаї,
угору зноситься Почаїв.
………………………………………
Де келії, хрести печерські,
князі могутні Лодомерські?

*   *   *

Із саду тихо залями пройду
і кількакротно відіб’ють свічада
моїх очей зіницю золоту
і блискітки – дар листопада.

Ще згортки нігу дотику таять.
Цілунок на руці моїй тепліє,
солодко в’яне запах царських м’ят
на вогкім подолі мантилі.

Крізь грати сяйво місячне струмить,
молошний промінь по паркетах губить.
Іще одна підслуханая мить,
і затихає кінський тупіт.
*   *   *

Став пахне водоростями і резедою,
і наче з Балтики той вітрів струмінь.
Належить покоритись тузі і задумі,
мандрівці з вітром збитою косою.

Із далечі встають тумани сизо-сині.
З яких країн? Ви відкіля, сталеві?
Чи не відтіль, де, бачиш ти, мигочуть меви,
де, знаєш, береги таять бурштини?

Іду все далі, далі, звідки віє вітер,
де море починається за ставом,
і щогли кораблів побачу незабаром,
чудерні грифи в грі несамовитій.

*   *   *

Недавно ще стояли копи
пшениць, гречок. Неначе вчора
вози шляхом збивали порох.
Пішов вже вересень, листопад
за смугу сіру, наче попіл,
туди, туди! Там виночерпій
склянки тернового зачерпить,
гіркого боднями відчопить.

*   *   *

Дивіться: осени пейзажі!
Туманом ранки, наче газом,
палету барв прикрили чисту.
І з почуттям побожним, урочистим
розгортую неторкані полотна.
Як передати, осене, твою істоту?
В твоїх очах і синь, і смуток сохне,
а в серці, де гориш, – кармін і охра.
На шиї в тебе трохи злота сяє.
Вже завтра, знаю, ти не будеш тая;
ти зацвітеш криваво-золотая
і затремтиш чи з муки, чи з тривоги,
вітри у гніві понесеш по безвістях-дорогах
Схоплю я лет і пристрасть, і стремління
й твої розбиті крила на камінні.
І кожний день затре один на лицях колір.
На полотні моїм – все більший холод
білої осени в безбарвнім колі.

*   *   *

Дощ крапає за вікнами сьогодні.
Шумить безперестанку сад мій
і з наріканням віддає злинялий кадмій.
З вікна схилився сум тяжкий сьогодні.
Його це віддих в синіх сутінках кімнати.
Я чую: замикають грати. –
Не зайде вже ніхто сьогодні.
Вагаючись, злетить сопрано
без супроводу на піяні.

*   *   *

У безкрай, далечінь-дорогу
надломлено я закричу
про самоту і про тривогу,
про дні, яких я не лічу,
про дивовижну німоту
без слів та звуків, про нечулу
німу, глуху, пусту, пусту –
що серце далечі жахнулось.

*   *   *

Вже ходить пусткою луна,
іржавіє залізна зброя,
похмуро стіни око поять,
а ще похмуріше з вікна.
Колишню славу не пізнать.
Занепад, глуша, дичина.
От-от впадуть похилі вежі,
а біля брами – слід ведмежий.
З портретів сходять предків тіні,
сахнувшись, зброєю бряжчать,
простують з лицарських палат
на вал: «Так, замчище в руїні!
Було ж над градами міцними...»
На синім полі – меч і серп.
Додолу перевернуть герб
на знак, що рід славетний вимер.

*   *   *

Уранці будять осокори:
Сьогодні біло так надворі!
Так біло-біло, наче ново.
На білому вінок миртовий.
Ламають тони осокори:
Хтось кригою застигне в горі.
На полі хтось упав поранно.
Сніг ліг і, може, не розтане.
Зо скрипом нижчим на октаву
На полі хтось упав криваво.

З ВІЗІЙ

От крикнув хтось. (Чи тільки так здалось?)
Ковзнув у серце жах, як черевата скойка.
Хтось крикнув знову – чуєш? – ось і ось.
І вмить усе довкілля в лементі і зойках.
– Зупиняться планети, западеться світ
У проглибінь бездонну страшної чорноночі.
І по Землі тут залишиться міт,
Як і по тямці про Добро, про Божий почин?

Не потече ріка, не проросте спориш,
Ні інша рость, ні квітяна, ні зільна –
Враз ти сама – усе сильніш, сильніш –
Кричиш, кричиш, як божевільна.

О, Магико прапервісних, всетворчих слів!
Та ти незнана із смертельників нікому,
відкрита тільки Тому, Хто світи створив –
Всевидючому Оку, Богу Пресвятому.

Мій крик росте й росте. А тут не крик, а спів,
зливаючись у хорі гігантично-громовому:
Ледь-ледь помітні порошинки з Божих постолів,
що спали, як Господь витрушував солому!

Ні, не замре життя і буде, як було,
і вічна Правда в всесвіті над Злом пребуде!
Пресвітле Сонце – життєдайне джерело
В Створителевім твориві – у всесвіті-чуді. –

І в серці, в серці – безконечний космос,
весь із якинту, з ізмагарду, з лисковця,
і звіздочоти дивні без кінця,
й містичний поряд чисел тих по-осьмо.

І в серці, в серці, як вогнем пойняте ріща,
велика туга – жити, жити, жить!
Нехай благословенна буде смерти мить
і вічна туга станеться провіща!

Настане новий світ і в ньому тьма і світло
і в ньому Зло й Добро, і твар земна всія.
Й напише хтось всесвітню Книгу Битія,
а в ній чудесні наголовки, штихи титла.

НА ДАЛЕКУ ДОРОГУ
                                 Євгенові Маланюкові.

Він кликав «посестрою» й «побратимом»
і був за посестру й за побратима,
і прислюб вірности він дав мені, мені,
немов царині,
чого,
бодай би з опалу,
не склав чужинці,
не склав чужинці!

І насадив при слюбі перстень з сардоніксом,
і вклав намистом золоте опліччя.
Світилкою з мечем стояла Цар-Зоря,
а цілий Біл-світ був за свідка слюбу,
за свідка слюбу.
Світилкою стояла Цар-Зоря.

Не заздріть ви мені,
не заздріть, руські жони! –
Він прислюб дав мені, немов царині,
і вам, і вам,
хто бути зміг і посестрою й побратимом!
І насадив мітичний перстень,
з сонцекамнем,
і вклав намистом золоте опліччя,
в барві Сонця,
в барві Сонця!

Складіть йому «вінець життя» в могилу,
складіть «вінець життя»,
«незгасний яс»,
«нев’ялий цвіт»!

     Най на дорогу, на далеку,
в темені темінній
світилкою
присвічує йому «лице Зорі»,
«лице Зорі»!
Він з роду воїн був
і не відклав присвятний пояс,
і не згасив у серці
«іскри золотої»:
онукою ж Дажбожичевим пращур слив!
Він з роду воїн був. Зламавсь стилет.
Зламавсь стилет – схопив він стилос. –
Складіть йому «вінець життя»,
«вінець життя»,
«лице Зорі» –
«цар-зоре-цвіт»!

А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет!
для свідчень, свідчень Вартовому –
«Товаришеві милому Зорі»,
про Кого
з «Щедрик-Ведриком»
весь світ співає,
весь світ співає!

Кого ж це досі величає й диво-пісня
як «ясен-Князя із князів»? –
Таж «Шестикрилого»
тих «мрійників дивинних мрій»!
Таж «Ясноликого» із пращурньої «Ясни».
Хто «Вартівничим Неба і Землі»
і «в Сонце-Правди правою рукою»!

Йому, Йому складає воїн звіт,
стримує й від Нього свій присвятний пояс.
І «нагородою із нагород»
залічується в регімент,
залічується в регімент
до Ясноликого «Свят-Полку».

Складіть же воїнові ви до свідчень
«вінець життя», «вінець життя»!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет
в обмін, в обмін
за Месників Небесних меч,
за Месників Небесних меч!

РОМАН МСТИСЛАВИЧ,
князь Галицько-Волинський

Ліс шумить... Усе потворніш
буря, темінь, ніч.
Натовпи виходять, чорні,
з давнини сторіч.

Ліс шумить... Гукає пугач
відкілясь із мли.
Ні, не пугач – кличе туга,
аж тебе болить.

Це вона, чаклунка, з пущі
пісню все гуде.
Ти вже чув слова із лущин,
де було це, де?

А чаклунка все говорить,
зачаклує вмить:
мариш, тужиш, аж до змори...
Слухай, слухай! Цить! –

... Кидавсь, наче лев, Мстиславич,
сміливий, як тур...
– Хто це гонить вражі лави?
Хто це креше мур?

– ...Як орел, був зіркоокий,
а лихий, як рись...
– Лави врозтіч на всі боки,
тільки зброя – блись!
Спалахне шолом червлено –
вже ти знаєш сам:
князь Роман це, достеменно,
пострах ворогам.

– ...Не повадься, половчине!
Угрине, тікай,
бо загинеш, бо загинеш,
тут тобі і край!
В князя й рученька залізна,
калена в боях!
Слухай, слухай аж до пізна,
як повчився лях!

Чи ж вона далась до тями
тільки не йому? –
Не один, тверду, затямив
та й пізнав чому!..

Вже й відбій туровим рогом
з пущі відгули.
Вколо враз нема нікого,
чи й хто був коли.

Ти ж почув ще при відбої
рик погроз комусь:
– Хто це потай зраду броїть?
Голову зніму!

І луна у відбивало:
– Хто це, хто з бояр,
хто підійме меч зухвало,
все ладен до чвар?..

Вже здалека мовкне Галич,
бунтівний чванкий.
Наче із землі повстали
побужан полки.

І виходять з яру тьмою.
Це куди, куди? –
До Мстиславича під зброю
в лави і в ряди!

Під знамена, де на синім
полі пнеться лев! –
І зникають у грабині
під гіллям дерев...

Ліс шумить... Гукає пугач
відкілясь із мли.
То не пугач – кличе туга,
ранить і болить.

Ліс шумить, гуде із пущі,
аж до дня, сливе.
Все у пісні невмирущій
князь Роман живе.

ПОХМУРЕ ТЛО

З готичних стін базник,
Роками вимерло тепло.
Не заспокоює бароко,
Ні Сухарди, ні Білик.
Шукає вибагливе око
Верх полоненої краси
Тремтить так тепло, підсвідомо:
Ти, ти один його даси!
У брилу втілиш травертину,
У мармур слівінецьких гномів.
І подив лавром буде Твого чину.
Була досягнена мета?
Була укохана гординя?
Сам відібрав собі життя
Різьбар надійний колядинський.

*   *   *

Без пут, розбурханії змисли
Зірвались з гуком тяглим
Ні! не затрима Ваґнер
Того – без форми й мисли, –
Що в степ жене дикунським предком,
Що страшить в повний місяць,
Виходить вовком з лісу,
Не має назви й осередку.

*   *   *

Нам сняться сині береги
морей далеких і ясних,
подертий одяг дорогий,
і спущені уряд човни.

Ось море стрілем загорить.
На страх і подив стамбулян
приб’ємо ми Олегів щит.
Але мовчить наш отаман.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори