Наталя ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА
ОСТАННЯ З ВЕЛИКОГО ПОКОЛІННЯ

Зовсім неподалік за стінами цього дому ревіли на гайвеї мотори XXI століття. Теж зовсім поруч, за Торонто, з гуркотом злітали й сідали літаки. Ми щойно вийшли з того світу й опинилися на цьому острові, де, здається, зупинився і назавжди законсервувався втрачений час. Охоплений пожадливістю Марселя Пруста, що воскрешав минуле, намагаюся прозирнути в глиб далекого.
Я читав про нього, бо давно готувався до цієї зустрічі.
Мені незвично буденно сказали, щоб я почекав. Усе ще не зовсім вірячи в реальність того, що відбувається, я згадав:

І час настав. І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І Квітень під снігами січня
Ту зустріч подихом зустрів.

Які ж наворожили зорі,
Що два життя в людській імлі –
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть казкою землі?
Який же янгол зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав!

(Дяка Леонідові Куценку за його книжку «Наталя Лівицька-Холодна», де я вичитав цей вірш Євгена Маланюка, написаний вісімдесят років тому в Подєб­радах, коли спалахнув їхній епістолярний роман).
Я для неї – мов пришелець з іншого світу. І не тільки тому, що прибув з іншої півкулі. Розповідаю їй про той клаптик землі, де стояла хата, в якій вона народилася, а в неї по щоках течуть сльози, і вона тихим голосом промовляє: «Як хочеться жити!..» А далі – після мовчання і напруженого взирання в далеку околицю пам’яті – запитує: «То яка ж вона, Україна?!».
Це так важко – змалювати їй сьогоднішню Україну, а ще ж і розповісти поетесі, якою вона постає в історії української літератури. Непосильно те зробити за якусь годину, коли, звичайно і природно, прагнеться не говорити, а слухати її.
Слова їй даються важко. І кожне з них – справді на вагу золота. Вона називає імена, мовби читаючи їх не з пам’яті, а з історії української літератури. Кожне ім’я голосне, як ціла епоха. Ця епоха також і в неї за плечима. Стоїть, із нею не­­розлучна, мов тінь її життя. І як про все те виповісти?! Як знайти для всього земні й конкретні слова?! Не всім поетам дано говорити, як простим людям. Поетам набагато легше мовити про те, про що невсилки сказати смертним, – про історію і вічність, про горе і щастя (хоч щастя, як свідчить кожне життя, так катастрофічно мало в цьому недосконалому світі), про людство й людину. А також про те, що ніколи не вмирає у цьому світі під цим сонцем...
Але про своє земне існування, про свій хліб і сіль поетам говорити важко або ж нецікаво. Хай про це візьмуть слово документи й усезнаючі біографи, які, однак, усе перекроять по-своєму. Поінколи й так, що людина, якій належить це життя, може його не впізнати!
Намагаюся уявити обличчя, тіні, імена, слова, відлуння подій, які обступають її з пам’яті, а тому згадую все, що знаю з історії письменства за вісім десятиріч. Усе те було і для неї, бо хоч краєм торкнулося її долі, ввійшло в її слово. Про нього вже говорять велемудрі дослідники текстів та контекстів, ілюзій та алюзій, імпресій та рефлексій. Їхні висновки, звичайно, і важливі, і цікаві, але завжди на вагу золота те, що почуємо від самих поетів. Хоч і багато про що вони змовчать або не встигнуть промовити. На жаль.
Вона не скаже вам, що той огром життя, який у неї за плечима, – то все українська історія. Там – двадцяте століття. І цим усе сказано.
Вона завжди була не схильною до надто гучних слів (хіба у віршах), значно більше полюбляла іронію. Так свідчать ті, хто її знав раніше. Здається, це збереглося в ній і донині. А їй уже – уявімо собі – сто другий рік.
Звичайно ж, вік бере своє. І самопочуття, і пам’ять, як мовиться, вже геть не ті. Але такі винятково сильні індивідуальності, як вона, не анігілюються безслідно. У її жестах і словах нараз проступають риси, про які я читав у спогадах тих, кого вже сьогодні нема. Епоха скінчилася, але її книга розгорнута, і ми завжди можемо її читати. Час і люди не вмерли, а перейшли в іншу якість. А живе відлуння їх – вона, Наталя Лівицька-Холодна. І все ж, незважаючи на реальність побуту «сеньйор­ського дому» (тут усе дихає американською матеріальністю, чути запах ліків), її не можна сприймати інакше як легенду. Чи як відлуння давньої поетичної строфи.
А ще її ім’я відразу ж викликає з пам’яті імена Симона Петлюри, Андрія і Миколи Лівицьких (перший – це батько її, а другий – брат), Мілени Рудницької, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, двох Петрів Холодних (старший – її свекор, молодший – чоловік), Олени Теліги, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Тодося Осьмачки, Юрія Шереха... – треба урвати цей ряд, оскільки він може довго не закінчуватися.
Ранок її життя – хутір побіля Золотоноші на Чер­кащині, де вона виховувалася у баби. Потім вона не раз згадає хутірну ідилію. Згадає родинне щастя й тепло, врочистий храм полів під блакитними небесами, піщані горби над Дніпром (на одному з них лишилася могила її діда ), згадає, що до п’яти літ вона звідусюди чула тільки вкраїнське слово. Їй не довелося, як, скажімо, Олені Телізі, йти до українства, до мови – вона все це мала й понесла з собою, як своє ім’я.
Дитинство в хуторі над Дніпром стало для неї спогадом про втрачений рай, про світло гармонії. Вона часто поверталася до нього в своїх віршах (особливо пізніших літ), згадуючи все, з чого воно складалося. І воно переслідувало її звуками, барвами, ще тоді чутими «старосвітськими» словами, які, мов далекі зорі, світяться в її рядках урочистими лексичними раритетами.
Вчилася в Золотоніській гімназії. Але Перша світова війна й революція змусили міняти гімназії одна за одною: Полтавська, Київська, Жмеринська, Переяславська... – і то ще не був кінець навчанню, бо матури так і не завершила. Від двадцятого року з батьками за кордоном. 1923-го – вступила до Карлового університету в Празі, а завершувала студії романістики вже у Варшавському університеті. Дев’ятнадцятирічною дебютувала з поезіями у віденському часописі «Воля». Історики літератури віднесли її в контекст Празької школи.
Петро Холодний, що зустрівся їй на життєвій дорозі, також син політичних емігрантів (його батько теж був в уряді УНР). Колишній кадет кавалерійської школи, родом із Києва, здобував освіту в Українській Студії плас­тичного мистецтва в Празі та в Академії Мистецтв у Варшаві.
Йому з генами перейшов від батька мистецький талант. Холодний-старший, що був фізиком та хіміком, закінчив відому рисувальну школу Миколи Мурашка й еволюціював, за словами С. Гординського, в імпресіоніста з елементами неовізантизму. Холодний-молодший поєднав візантизм із кубізмом та конструктивізмом. Успішно працював він і в книжковій графіці («Поезії старі і нові» вийшли в його оформленні).
Переїхавши до Праги, поетеса увійшла до тамтешньої літературної групи «Танк», натхненником та ідеологом якої був Ю. Липа. До групи належали П. Зайцев, А. Коломієць, Ю. Косач, А. Крижанівський, Олена Теліга й П. Холодний. Згодом вони створили літературно-мис­тецьке об’єднання «Ми», яке мало видавництво «Варяг», де 1934-го з’явилася перша книжка тридцятидворічної Лівицької-Холодної.
По Другій світовій війні поетеса пройшла всіма тими шляхами, якими мусила пройти українська еміграція. Все починалося з таборів Ді-Пі. Ю. Шерех у своїх спогадах кинув такий штрих про неї тодішню: «Кола УНР майже не грали ролі в МУРі. Наталя Лівицька-Холодна, правда, не була заангажована в політику, як її батько й брат, але давала взяти себе в полон щоденним жіночим клопотам і викладанню в школі. (...) Відгороджена від світу великими чорними окулярами, вона все ж таки зізналася, що хотіла б укласти збірку поезій, але думаю, що це були тільки мрії». Так, цим планам тоді було не суджено здійснитися. Але в табірній періодиці вряди-годи з’являлися її вірші, які Шерех відносить до найпомітніших творів періоду МУРу, ставлячи їх поряд із поезіями О. Лятуринської, О. Стефановича, В. Барки, М. Ореста.  1950-го подружжя Холодних переїхало до США, де оселилося в Нью-Йорку. Там поетеса співпрацювала з журналом «Жінка», була одним із членів управи Союзу українок Америки.
Я не знаю, хто ще з українських поетів написав так мало. Особливо ж – зважаючи на таку тривалу в часі літературну й життєву біографію. Бувало, що вона замовкала на цілі десятиріччя (скажімо, збірка «Сім літер» вийшла у Варшаві 1937 року, а вже наступна «Поезії старі і нові» з’явилася у Нью-Йорку аж 1986-го). Уважний дослідник її творчості Богдан Рубчак пише: «Виникало враження, що поетка, разом із багатьма еміграційними письменниками, припинила систематичну творчість. Дослівно, декілька близьких людей знало, що в архівах Лівицької-Холодної зберігаються рукописи приблизно двох сотень віршів, себто куди більше, ніж було поміщено в двох надрукованих збірках. Що головніше, майже ніхто не знав, що в цих нових творах поетка поволі й систематично міняла манеру свого почерку». Склалося враження, що вона була активно неприсутньою в літературі української діаспори, а коли ставала присутньою, то – неактивно.
Несуєтна в побуті, несуєтна в літературній роботі й не вельми охоча до публічних об’явлень чи нагадувань про себе друком – це справді характерне для неї.
Від перших своїх віршів вона показала себе як поетеса здебільшого камерна. Вона пише про себе й про себе, але вона пише про епоху. Це соціальна лірика чи лірична соціальність. Це – мовби листи, щоденник, особистий документ.
Епоху вона розглядає на ландшафті своєї душі. Інколи в найдрібнішій, найкомічнішій подробиці постає воднораз і трагічний, і трагікомічний зміст. Її зірке око помічає зв’язки речей і їхній перегук там, де цього не помітив ніхто. Ю. Шерех наводить як зразок такі її рядки:
А на даху, де в тиші на дротах
білизна сохне, вогка і рум’яна,
хтось емігрантську тугу розгорта,
мов сторінки бульварного роману.

Хто скаже, що це – не роман (чи, принаймні, не конспект роману) про еміграційне життя? Її ситуаційна лірика пізнього періоду буквально рясніє ось такими епізодами. Тут, ясна річ, нема ніяких обіцянь, запевнень, ефектних слів і жестів, а є плин побуту, який, здається, може геть задушити думку й душу, залишивши тільки спогади про ностальгійно далеке. Твереза реальність на порозі дому і жодної з тих ілюзій, які живили й прикрашали молодість. І знову – як не призначений для сторонніх очей рядок зі щоденника:

Долі своєї не підкупиш
і лиха свого не об’їдеш, ні!
То ж збери себе, жінко, докупи,
вже ж лишились місяці, може дні.

Рання Лівицька-Холодна інколи могла навіть стати в екзотичну позу і з екстатичним захватом вигукнути:

Так кличуть очі ваші темні!..
І відповідь моя проста:
Ось пристрасті лихі й таємні
Мені розтулюють уста.

Пізня – у вірші «Остання молитва», написаному через сорок п’ять літ по тому, 1975-го, повторює майже спокійно:

Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і засмічувати не буду
плюскіт хвилі й цвіт вишняка.
І тоді не таблетки насонні,
ні, то буде щось страшніш:
буде потяг, чи з підвіконня,
чи просто кухонний ніж.

Оцим мотивом передчуття підсумків пронизано чимало поезій третьої книжки. Життя прожито. Вже ніде нічого в ньому не змінити. Даленіють у часі люди та імена. Вона ні до кого не має ніяких претензій. Усе залишиться так, як є. Як записано в книгу пам’яті. І вже нічого не важить те, що «...червень і тепер такий», бо «на устах поетових не ті слова, // не пристрасть і не гнів, лише печаль», «і в душу закрадається зненацька // страхіття – ти коло розбитого корита: // Вже рибки золотої не зловити, // ні з птиці синьої пера. // Це інший світ...».
На цій сцені – вже інші дійові особи, інші реквізити, інші статисти і суфлери. І – цілковита смиренність та капітуляція. Ось він, фінал: «Скільки вистраждано було, // скільки вилито сліз без пуття? // А тепер тільки уст залом // і понівечене життя». Але людина – це людина: хіба ж вона може навіть дихнути без якоїсь віри та надії?! Це необхідно їй, як сонце в небі. І – подяка життю – цей живодайний спалах:

Та коли по безсонні в вікно
проллється рожевість зорі,
в серці зродиться знов
нездійсненність мрій.

Це той випадок, коли особистий досвід і зміст стає справді універсальним. І передовсім ним дорога нам лірика Лівицької-Холодної. Та лірика, в якій серце і розум знайшли спільну мову.
Поезія Лівицької-Холодної сотнями незримих зв’язків пов’язана не тільки з Україною в її пам’яті, з історичним середовищем української еміграції, а й несе в собі живий перегук, діалог з багатьма літературними явищами. В ній не лише оживають величні тіні Маланюка, Ольжича, Теліги, Липи; в ній майже на кожному кроці є тексту­альний перегук з їхніми – і не тільки з їхніми – творами; Б. Рубчак та Ю. Шерех розшифрували прямі цитати з них; то там, то там у її тексті зринають приховані алюзії (окремою темою можуть бути взаємовідносини її з французькою поезією, і то не тільки переклади з Бодлера, Валері, Роліна, Люїзи Лябе, Марселіни Реборд-Вальмор, а й творче збагачення образними мотивами французьких авторів). Маланюк якось назвав Лівицьку-Холодну українською Ахматовою. Звичайно ж, малося на увазі не спрощене трактування: мовляв, Лівицька-Холодна – український відповідник російської поетеси, а суголосний мотив, у якому раптово «накладаються» одна на одну життєві ситуації і реакції на них ліричних героїнь, в якій жіноча вразливість поєднується із силою проти­стояння, зі здатністю все перемогти і все перетривати, перебути, все зрозуміти і серцем і розумом.
Як і кожне авторитетне літературне явище нашого часу, Лівицька-Холодна – наскрізь «літературна». Коли читаєш у неї про те, як час глумиться над людським тілом, то раптово згадуєш рядки Л. Первомайського: «Із мене вийняли ребро, // та не зробили з нього Єву, // а кинули в брудне відро...». Не раз зринають у пам’яті Рильський, Ліна Костенко, Василь Стус – той чи той рядок Лівицької-Холодної «відсилає» нас до них. Цю ж роль виконують і епіграфи з Лятуринської (їх найбільше), Антонича, Осьмачки, Богдана Бойчука; численні мотто з українського фольклору. І в такий спосіб слово Лівицької-Холодної «оркестровано» голосами інших поетів, що посилює його поліфонічність. У цьому слові сказано не тільки те, що безпосередньо сказано, бо воно провокує найширшу рецепцію. Ця поетеса вимагає читача не лише вдумливого, а й справді очитаного в поезії. Ясна річ, не того, який шукає у віршах солодкаві дзеньки-бреньки чи орнаментально- декларативні анахронізми в дусі XIX століття.
Подумаймо сьогодні про поетесу. Останню з тього великого покоління.
Може, саме в цю мить вона бере до рук поетичну книгу. Бо без читання не може бути й сьогодні. Чи, може, її донька Іда Холодна-Харина, що приїхала навідати матір, грає їй на фортепіано Моцарта, Баха, Шопена, Штрауса, бо їхня музика супроводжує її, даючи силу і розраду, впродовж уже стількох десятиліть.
Уявімо собі живий профіль поетеси на тлі нашої історії.

Стаття була написана за життя Наталі Лівицької-Холодної. Поетеси не стало 2005 року.

Наталя ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА

*   *   *

Припасти знов до рук коханих,
Почути знов твій любий сміх
І знать, що, завжди мною п’яний,
Ти все шукаєш уст моїх.

Було і є, і вічно буде
Це свято соняшних утіх:
Твоїх палких обіймів чудо
І ніжність пестощів моїх.

*   *   *

О, стрункі твої ноги, стрункі,
і усмішка така проста!
А у мене обійми палкі
і солодкі, як мед, уста.

О, міцні твої руки, міцні,
і бездонна глибінь очей!
Золоті, як весна, наші дні,
і палка самота ночей.

*   *   *

Цвіте тобою кожна ніч,
І кожний день тобою повний.
О, як забути ніжність віч,
І палкість рук і шал любовний?

Але слова згубила я:
Чи ти сказав мені «єдина»?
О, любий, знов твоє ім’я
В моїй душі немов перлина.

*   *   *

Знов зустріну тебе в трамваї,
Чи побачу в театрі знов,
І злетиться споминів зграя,
І заграє татарська кров.

Кинеш знов лиш один, звитяжний,
Погляд гострих очей своїх,
І безкрила душа відважно
Вип’є знов, як отруту, гріх.

*   *   *

О ні, не хочу ні Верлена,
ні Мореаса, ні Реньє!
Сьогодні Рильського натхненна
в моїй душі весна встає.
І чую я під гомін міста,
під скрип докучливий пера,
як прокидається барвиста
на Україні мрій пора.
І чую я зітхання трудні
землі, що плідна і глевка,
і вітру подихи могутні,
й весняне гавкання Сірка.
І бачу села, що й донині
Дніпро приймають навесні,
і лети бачу журавлині
в блакитній неба далині.
О краю мій! Весни такої
ніде немає й не було!
І серце згадкою ясною
знов, як троянда, зацвіло.

НА РОЗПУТТЯХ

В серце вбиваються вістря ножів,
серце надвоє роздерте...
Поможи мені, Господи, поможи!
Не дай на розпуттях умерти!
Кров’ю серця стікають уста,
кров’ю слова набрякають.
Мужність, суворість і чистота...
Так, я знаю, знаю!
Ритмів нових невблаганний закон,
гімн стрункої фаланги,
пісня про місто і про бетон,
про дреднавти, порти і танки,
пісня про море й дівичість пущ,
про Борнео, Суматру, Яву...
А мені – о, Боже! – калини кущ
і верба над забутим ставом.
А мені по чужих світах,
під накази нової Европи,
сниться все, що у Неї, там,
закривавились тяжко стопи.
А мені під паризьким мостом,
чи в понурих шільйонських мурах
все – о, Боже! – вогненним хрестом
Rue Racine, Monparnasse, Петлюра.

МОЛИТВА

Боже, великий, Ти,
що створив моря й океани,
що сонцю сказав: «світи!»,
а людині: «будь паном!».
Боже! Прийди й поглянь,
що зробили з Твого діла,
з трону свого встань,
зійди на хрести й могили!
Відвідай руїни столиць,
порожні міста й оселі,
заглянь у пустку лиць,
в дитячі сни невеселі!
Ступи на поріг церков,
де тиша багатомовна,
де серце Твоє й любов
твою запльовано!..
Покажи мені стежки,
якими ще ходять люди,
бо навколо вовки, вовки...
І виття їх серце студить.
Боже! Але Ти десь там,
де мертво блимають зорі,
а між нами й Тобою густа
хмара моторів.
І вони гудуть, гудуть
роєм пекельним над нами...
Чи ж знайдуть до Тебе путь
слова ці, повні нестями?
Чи почуєш Ти, Боже, їх
серед цього гуку?..
Вислухай молитов моїх,
подай мені, Господи, руку!
Хай віра моя проста
буде тверда, як камінь!
Я знаю – треба так,
я вірю – Ти тут, з нами.
1945.

ОСІНЬ
(Листки з щоденника)

Синій вечір крилом торкає,
та не згасить в серці пожеж,
і не втомиться серце, знаю,
хоч і час було б уже.
Я чекаю на смерть без ляку,
тільки знаю: не досить ще,
не тепер складу подяку
за життя, що повне вщерть.
Як на землю багряна осінь
розсипає вогненний цвіт,
я проллю ці пізноголосі
вірші у світ.
І чи хтось над ними заплаче, –
це вже байдуже, хай і ні!
Адже й серце моє гаряче
в цьому світі,
мов у труні.
1945.

НА ГРАНІ

У простріл літ, блакитний і лункий,
В те, що було, і те, що буде,
Вдивляюсь оком втрачених надій
І келех болю та облуди,
Питва гіркого, міряю до дна.
О, ще іскриться пінява й ясна,
До половини повна чара.
Ще вистачило б на ціле життя,
Життя, що в ньому гріх і кара,
І шал згорання й спокій забуття.
Тісний людських змагань трагічний кін,
Все ближче виступ мій останній,
Зате все дужчає угору гін,
Готичне в височінь зростання.
І все, що пристрастю колись було,
Тепер – то тільки марне, сіре тло,
Для вартостей нових підстава.
О, молодосте змінна і дзвінка,
Що йдеш у ранках золотавих,
Яка ж була ти дивна і гірка!

НОВІ СВІТАНКИ

Благословенна та скорбота,
Благословенні сльози ті,
Що несподівано і потай
Проллються в тиші й самоті.
О, сльози й біль, що в них жага та,
І нездійсненність юних снів,
І за гріхи гірка заплата,
Й світанки нерозквітлих днів!
Спинився час, і бідне серце
Вхопити хоче давній ритм.
Чи радість це, чи жаль роздер це
Німу заслону довгих літ?
Рука шукає, в сні неначе,
Ось пера вічні й золоті! –
Щоб записати нетерпляче
Слова нестямні і прості.
Це з болем проростають крила,
Незрячому світають дні.
Це вітер напина вітрила
На позабутому човні.

ЧОРТОПОЛОХИ

Ність тишини ніде у нас в таборі...
                   Оксана Лятуринська.

За стінкою хідня, і сміх, і гамір:
ось раптом сварка, потім хтось регоче.
Що їм до того, що в святій нестямі
дурний поет писати вірші хоче!
О демократіє благословенна!
Ми всі лиш люди, всі створіння Божі.
Тут кожний скількись там кальорій денно
в піснях і сварці витрачати може.
І ти, поете, запихайсь горохом
та мрій щодня про сало і ковбаси.
Давно вже заросла чортополохом
в твоїй країні стежка до Парнасу.
1947.

НЕ ТРЕБА СЛІВ
(Листки з щоденника)

Не треба слів! Усе завмерло,
в душі замкнулося навік.
Не відібрать корони й берла
в юрби обманців і калік.

Нехай же царствують на славу,
бо знають: за гріхи оті
знов у вінку з тернів кривавих
умре Спаситель на хресті.
1947.

ЖНИВА

Сивий попіл притрусив принаду,
золотий волосся мого спліт,
і весни мені ти не пригадуй,
не бентеж спокою зрілих літ.
Буде осінь гарна й плодовита,
овочів не вбили громи з хмар,
і душа, як стиглий колос жита,
зберегла для житниць свій тягар.
Хай же прийдуть ті нежданні й пізні,
ті жнива, сподівані такі!
І впадуть покоси, зрізані
вимахом Господньої руки.
1948.

ЕКСТАЗА

В мовчанні гордім стиснені уста,
В напрузі серце і думки на гранях
І віра предків, щира і проста,
Єдиним щастям в мандрах і розстаннях.
О, втіхо несказанна і терпка,
Молитви скритої свята екстазо!
Не дай упасти на крутих стежках,
Сіяй у темряві ясним алмазом.
Не дай загрузнути в намулі слів,
Веди вперед крізь хамство і сваволю
І очі висохлі купай в теплі
Цілющих сліз, що гоять в серці болі.
І жити дай мені, коли вітри
Нових змагань засурмлять в сурми судні
І блисне вечір з-під похмурих брів
Зірницями світань майбутніх.
1949.

ТИМ, ЩО ТАМ, З НЕЮ
Прочитавши Леоніда Кисельова.

Чом не винесла її очима,
так, як він, у безвість крадькома,
щоб була зо мною, хоч незрима,
а не ця, що тут, чужа й німа.
Щоб казала мені вдень і ніччю,
що ростуть іще такі, як він,
із очима, що, як зорі, вічні,
із любов’ю, що як гнів і чин.
Ти, мій сину, моя горда дійсність,
ствердження, і доказ, і любов:
справді – все на світі тільки пісня
в українській, у найкращій з мов.

ЛІРИЧНИЙ СПОГАД

І

Та доба була неповторна,
як поезія Маланюка,
а була вона недоговорена,
наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос,
що стилетом серця проймав?
І невже, невже не снилось,
що померкла «Княжа емаль»?
Дорогі, незабутні друзі,
ми зустрінемось в райських садах,
а на древньому празькому бруці
ходять духи по наших слідах.

II

І знайомий голос вчується:
«Ось, маленька, сама йдете,
і ніхто не знає на вулиці,
яке в вас чудо цвіте».
Усміхнеться від вуха до вуха
з-за озер пенсне Леонід:
«Ви не зводьте мені друга,
не літайте відьмою в ніч».
Рукавом махне Олена –
тоді Леночка ще для всіх –
і сипне очима зеленими
по обличчях сміх.
А вино, що його відмучимо
голодівкою кілька днів,
розіллється думками блискучими
й дотепом блисне на дні.
1971.

ВЕЧОРИ

Це нічого, що вже не такі
вечори ні взимку, ні
весною.
Ти їх любиш тепер із кимсь,
а я сама з собою.
І так добре мені в самоті:
самота – то гордість духа.
Це нічого, що очі вже
не ті
і що вже ні батька, ні друга.
1971.

ОСТАННЯ МОЛИТВА

Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і засмічувати не буду
плюскіт хвилі й цвіт вишняка.
І тоді не таблетки насонні,
ні, то буде щось страшніш:
буде потяг, чи з підвіконня,
чи просто кухонний ніж.
1975.

ТРУНОК ПІВНОЧІ

П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю...
поки уп’юсь докраю.
Місяць – постійний товариш –
дивиться в око зловісно.
Чом ти вже зілля такого не звариш,
щоб від нього повісилась.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори