Галя МАЗУРЕНКО
НАРОДЖЕНА В ПЕТЕРБУРЗІ Й ПОХОВАНА В ЛОНДОНІ

«Коли б не революція, моє б життя пройшло в студіях. Як і в моєї матері».
Галя Мазуренко.

Її життєвий шлях охопив мало не ціле XX століття. Такими довгожителями в українській літературі були тільки Наталя Лівицька-Холодна та Григорій Костюк. І ще, слава Богу, є сьогодні Петро Одарченко.
Народжена в Петербурзі й похована в Лондоні, Галя Мазуренко – одна з леге­нд і загадок нашого письменства.
У відомій антології Богдана Бойчука й Богдана Т. Рубчака «Координати» читаємо про неї: «Галя Мазу­ренко походить з відомої родини культурних діячів. Її мати переїхала вчитися до Петербургу; там зустріла проф. Василя Мазуренка і одружилася з ним. У цьому місті наро­дилася їх дочка Галя Мазуренко...».
Але тут є неточності. Батько поетеси – зовсім не Василь Мазуренко. В її життєвій історії все набагато складніше й цікавіше.
Вона цілком логічно могла опинитися в російській культурі. Адже народилася в Петербурзі, батько – знаний російський аристократ. Виховувалася – принайм­ні, попервах – у суто російському дусі...
Появі на світ дитини бурхливого роману передували такі події. Її майбутня мати – недавня випускниця Воронезької гімназії – шістнадцятирічна слухачка курсів Лесгафта Єлизавета Мазуренко поїхала з приятелькою в село Карасі неподалік од Тули і толстовської Ясної Поляни, де потрапила до маєтку генеалогічно споріднених з Татіщевими і Муравйовими Боголюбових. Був там на той час і студент Петербурзького університету молодший Боголюбов, який одразу ж закохався в Мазуренко, котра відповіла йому взаємністю. Без довгих роздумувань вони зареєстрували шлюб, в якому поєдналися український козацький рід Мазуренків і російське дворянство Боголюбових з пишним генеалогічним древом. А вже наступного року в церкві Святої цариці Олени, що при Хрестовоздвиженській церкві сестер милосердя столиці Російської імперії, охрестили Галину Боголюбову. Це було 25 грудня в перший рік ХХ століття.
Здається, заповідався винятково щасливий шлюб. Та сталося не так, як гадалося тим, хто, спостерігаючи за молодятами, намагався вгадати їхню долю. Вони швидко розлучилися.
Відомі наші літературознавці Надія Миронець і Микола Чабан опублікували автобіографію Галі Мазуренко, з якої довідуємося чимало істотних подробиць про всю родину Мазуренків та про стосунки її батьків. За словами Галі, мати конфліктувала з батьком завперш через те, що він не хотів учитися. Поетеса згадувала: розлучившися, батьки дали їй змогу вибрати, з ким вона житиме. «Я вибрала мати, але зісталась в дружніх відносинах з батьком аж до його смерти... Я скінчила школу під прізвищем батька, як його законна донька – Боголюбова, але для віршів і дальшого життя взяла дівоче прізвище моєї мами».
Амбітна й спрагла до освіти Єлизавета Мазуренко після закінчення курсів Лесгафта їде на навчання до Швейцарії. Донька була з нею. Потім мати вийшла заміж за інженера Олександра Сергієнка, і вони переїхали до Катеринослава. Там донька навчалася в комерційному училищі й у малярській школі місцевого імпресіоніста В’ячеслава Корнєєва, де вчилася не тільки малювання, а й брала уроки скульптури. Диплом про середню освіту одержала 1919 року. Навіть склала екзамени на історико-філологічний факультет тамтешнього університету, але навчатися там їй не судилося. Ще до вступних екзаменів спробувала вона зовсім іншого життя – Мазуренко вже була бійцем Третьої Залізної стрілецької дивізії армії УНР. Брала участь у боях, хворіла на тиф, була наго­роджена «Хрестом залізного стрільця». Поразка, відступ, еміграція.
Живе якийсь час у Варшаві. Навіть трохи навчається тут в університеті, а ще відвідує лекції у Варшавській академії мистецтв. Випадкова зустріч із голов­ним отаманом Симоном Петлюрою, який дав їй із власної кишені гроші для поїздки на навчання до Берліна, де вона була студенткою філософського факультету університету та Художньо-промислової школи, дарує надію на завершення вищої освіти. Однак за два роки їй довелося залишити Берлін з причин, як вона писала, «погіршення відношень у німецького уряду і професури до студентів-закордонців».
Приїздить до Праги й подає заяву до місцевого Українського педагогічного інституту. Мріє вивчати українську мову й літературу, щоб «підготуватися до діяльности на рідній ниві». Вчиться там, а воднораз ходить на лекції в Українському вільному університеті та в Студії пластичного мистецтва.
Коли вона відходила на еміграцію з військами УНР, то, звичайно ж, і уявити собі не могла, яким складним і драматичним буде там її життя. Хронічні нестатки, невпевненість у завтрашньому дні, невдале особисте життя – треба бутидуже сильною натурою, щоб усе це витримати. Саме такою, якою вона була.
Не пощастило в шлюбі з Євгеном Равичем, геть безпорадним у практичному житті. «Життя було дуже тяжке, і я не дивуюсь, що Женя не міг витримати. Розстались ми дружньо». Тільки-но народивши­ся, помер їхній первісток. Постійно, від самого народження, хворіла донька. Важко й уявити, які глибокі нестатки довелося пережити Галі Мазуренко. Саме тоді несподівано з’явилася підтримка – нею і донькою попервах енергійно заопікувався студент на прізвище Байков. Врешті вони одружилися. Мали двох дітей – сина Олеся й доньку Лялю. Але 1940 року Байков утік до Англії, полишивши її з малими дітьми (до того ж син був нервовохворий) напризволяще. Навіть не уявити, як умудрялася вона давати їм і собі раду.
«Писала дисертацію, возячи з собою друкарську машинку, в лісі під Прагою, поки діти купались у Влтаві. Спали ми в похідній палатці, їли гриби, ожину, що попало! А коли прийшли большевики і знов почались арешти і доноси, то я поїхала з дітьми до Словакії, в гори, де що­тижня мусіла продовжувати свій дозвіл на перебу­вання, аж призначили стару візу з Англії...» І її давній приятель Євген Вировий, котрий два десятиліття тому був одним із організаторів концерту для того, щоб зібрати гроші на видання її першої поетичної книжки, знову прийшов на допомогу – Мазуренко добралася до Англії його коштом.
А в Україні росла її донька Марина Гончарова, з якою вона давно вже попрощалася в думках. Галина мати Єлизавета Петрівна приїздила до Праги 1926 року (тоді ще була така змога) й забрала хвору дитину в Україну. Сподівалася, що на короткий час, а вийшло – назавжди. Вже через кілька років Мазуренко-старша разом із чоловіком Степаном Гончаровим удочерили Марину, а дитині інколи говорили, що в неї є старша сестра на ім’я Галя і колись таки вони зустрінуться.
Поетеса знала, що вся родина Мазуренків в Україні була репресована. Три її дядьки – материні брати – визначні діячі Української Народної Республіки, а також і мати вислухали на свою адресу вироки суду, в яких їх звинувачували в контрреволюційній діяльності.
Найстарший Василь Петрович – був членом Революційної Української партії, а згодом входив до УСДРП. У квітні 1917-го обраний до складу Української Центральної Ради від Харківської губернії. Був заступником міністра фінансів України, головою дипломатичної місії УНР в Італії. Після повернення в Україну після 1920 року працював у Харкові директором Палати мір і ваг. 1931-го заарештований у справі «Українського Національного центру» і репресований. Випов­нилося йому тоді п’ятдесят три.
Молодший за Василя на два роки Семен – один із орга­ні­заторів Всеросійського Селянського Союзу, зазнав від цар­ського уряду арешту й заслання. Після повернення 1917-го в Україну став членом УСДРП. За дорученням керівників УНР був головою дипломатичної місії у Москві, де вів переговори про можливість досягнення порозуміння з Росією й унормування стосунків між державами. 1925 року заарештований, після чого по ньому згубився будь-який слід.
Наймолодший Юрій, 1885 року народження, як і брати, належав до УСДРП, у квітні 1919-го очолив Головний Повстанський штаб, який координував діїповстанців проти більшовицьких військ на українській території. Був членом ЦК Української Комуністичної партії з 1920 року й аж доїїліквідації 1925-го. Професор Харківського інституту народного господарства, начальник планово-фінансового сектора Наркомосу УСРР, він був 1934-го заарештований і засуджений у «Справі Боротьбистів». За три роки по тому разом із письменниками В. Підмо­гильним, М. Кулішем та Г. Епіком за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській області йому було винесено смертний вирок.
Так і не стало всіх Мазуренків. Галя вважала, що донька загинула разом з ними. А дитина лишилася з вітчимом Степаном Гончаровим, котрий справді замінив їй рідного батька. Вже в роки державної незалежності України київський письменник Дмитро Чередниченко, який зробив надзвичайно багато для популяризації імені й творчості Галі Мазуренко в Україні, допоміг їй розшукати доньку, яка теж нічого не знала про свою справжню матір. Щоправда, особисто вони не зустрі­лися, оскільки обидві були вже дуже хворі, їхнім спілкуванням стали тільки епістолярія та телефон...
Звичайно ж, їй було неймовірно важко приживатися в Англії. З двома малими дітьми на руках, без родичів, без знайомих у геть чужому краю. Нікому тут не був потрібен ні її диплом доктора філософії, ні знання української мови чи літератури, ні педагогічний хист. Безправна чужинка могла претендувати хіба що на право перебування на найнижчому щаблі соціальної ієрархії. У цьому розумінні їй довелося повторити сценарій, пов’язаний із сотнями українських лікарів, мистців, учених, які по Другій світовій війні потрапили в західний світ. Усі негайно мали перекваліфікуватися в шахтарів, лісорубів, чорноробів. З великими клопотами Мазуренко нарешті пощастило влаштуватися у друкарню, що давало прожитковий мінімум. По якомусь часі вона стала кимось на взір асистента в студії польського художника Шишка-Богуна, а вже згодом – «повноцінним» і повноправним! – викладачем у мистецькому коледжі при Лондонському університеті.
Микола Чабан не тільки відтворив хронологію подіє­вого перебігу життя Галі Мазуренко, а й докладно описав її людське середовище, розшукав багатьох тих, хто зустрічався з нею. Серед численних документів у його архіві є листи лю­дей, які знали Мазуренко, навчалися в неї. Виявляється, тривалий час у неї вдома збиралися люди різного віку (від двох до сімдесяти чотирьох років!), яких вона вчила малювати. Фактично це була її приватна художня студія.
Одна з колишніх учениць Мазуренко Кей Стоут написала в листі до М.Чабана про свою менторку: «У неї було дуже незвичайне ставлення до всього; вона завше реагувала на речі у своєрідній, лише їй притаманній манері, і вона відкрила мені очі нового погляду на різні речі і ситуації.
Багато років на помешканні у Галіраз на тиждень зустрічалися ми – люди різних національностей, які приходили туди, аби малювати. Попервах ніхто з нас не вмів малювати, але вона підтримувала нас у нашому починанні, ніколи не критикувала, але завжди хвалила за найменші успіхи і показувала, як їх поліпшити. Іншими словами, вона ніколи насправді не вчила нас, як треба малювати в загальноприйнятому розумінні, лише давала поради. Наслідком стало те, що ми всі домоглися успіху, про який раніше не мріяли, і що ми всі розвинулися у наших власних, відмінних один від одного стилях...».
Понад 25 років тривали Мазуренківські мистецькі «Вівторки». Цілий десяток самвидавівських альбомів репродукцій видали студійці зі своєю навчителькою. Відомою художницею стала онука Галі Мазуренко Тамара Тейлор. А на честь бабусі вона прибрала мистецьке ім’я «Тамара Мазуренко».
Кілька років тому, за життя Галі Мазуренко (їй тоді наближався дев’яносто восьмий), Юрій Покальчук розповідав на сторінках «Дзеркала тижня» про свої зустрічі з Галею Мазуренко в Лондоні. Про її домашню художню студію. Абсолютно унікальний навчально-мистецький заклад. Виявляється, Мазуренко не набирала туди кандидатів у генії. Свідчення тому – біографія кожного її сту­дійця. Скажімо, прийшла до неї вбита своїм горем сусідка, котра, за її сло­вами, готова була накласти на себе руки. Мазуренко не стала її втішати, а сказала: «Сідайте й малюйте, це вам допоможе!..». І та вперше в житті взяла в руку пензель. А потім у неї навіть була персональна виставка. Отак і виросла здебільшого з «проблемних» людей студія Галі Мазуренко.. За словами Покальчука, «студія «художньої» терапії; хлопець з Мексики, жінки зі Швей­царії та Франції. Галя вчила їх не малювати – жити». Автор статті розпові­дає, що й він якось потрапив до Мазуренко в час, коли він ускочив у прикрі життєві тарапати. І вона йому сказала своє традиційне: «Розслабтеся і малюйте, може, вам і легше стане...».
Коли Мазуренко стало особливо важко давати собі раду (тоді їй уже повернуло за дев’яносто), на допомогу прийшли її численні приятельки й учениці. Про одну з них – також уже геть немолоду жінку – розповів у згадуваній статті Ю. Покальчук. Це була англійка на ім’я Кей. Представляючи її своєму гостеві, Мазуренко сказала: «Вона – чудова людина, в неї серце на своєму місці». Згодом Кей виправила сказане Галею, уточнивши для гостя з України, що це саме в Мазуренко «серце завжди було на своєму місці, щире й добре до людей».
Один із журналістів хвацько пише на сторінках газети «Без цензури» про те, як «Мазуренко приїздила в Україну (ясна річ, після здобуття нею дер­жавної незалежності. – М.С.) та настраждалася від інтерв’ю українським мас-медіа, що ставили властиві їм запитання про те, що вона полюбляє їсти та чи сподобалася їй рідна українська тополя. Начебто в жінки, яка воюва­ла в українській армії з 1918-го по 1920-й і зустрічалася із Симоном Петлюрою, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою, Леонідом Мосендзом, немає про що запитати.
Звичайно ж, легко уявляється така ситуація. Наша вижовтіла преса часто ґвалтує людей ось такими дурними запитаннями, виставляючи інтерв’юйованих примітивами. Але те просто не уявляється з Галею Мазуренко вже хоча б тому, що вона в Україну не приїздила. Тому і згадувана газета, і її кореспондент, воюючи проти примітивізму й усякого нездальства, демонструє елементарну професійну безвідпо­відаль­ність, вигадуючи те, чого не було, й переконуючи свого читача: ось, мовлялечки, як воно тоді вийшло...
Але чим це краще за жовтопресне дурнолобство й спримітивлення та оглуплювання інтерв’юйованих? Чи, може, це кореспондент розповів про свій сон, повіривши, що то – яв? Брехня брехнею залишається, байдуже чим вона продиктована.
Але повернемося до того часу в Празі, коли Галя Мазурен­ко, колишня комбатантка армії УНР і студентка еміграційних українських навчальних закладів, остаточно дозрівала як виразна творча індивідуальність.
...Вона зустріла їх усіх у Празі, в тамтешній українській літературній «коло­нії»: Юрій Дараган, Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Леонід Мосендз, Наталя Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, Олена Теліга. Дехто з істориків літератури потім зарахував її до Празької школи, але робити це тіль­ки на підставі того, що Мазуренко саме в означений час була там разом із означеними людьми, немає ніяких підстав. Хоча Мазуренко й поділяла чимало творчих імпе­ративів «пражан» (необхідність культу сильного українського характеру, зневага будь-якого інфантилізму, заперечення сльозоливства й усякої «зоресоловейківщини» запізнілих романтиків і т. ін.), хоч вона подеколи й друкувалася в Донцовому «Вістнику», все ж стояла трохи осібно від «пражан». Як, зрештою, осібно стояв од них і Леонід Мосендз, якого ми також не зараховуємо до цієї школи, хоч він теж перебував загалом у приязних стосунках із «пражанами».
Звичайно, поняття цієї літературної школи стосується не сповідування якихось ознак стильової манери (тут маємо цілковите розмаїття: Маланюк у цьому розумінні анічим не схожий на Лівицьку-Холодну, а Лятуринська на Ольжича чи Стефа­нович на Телігу – в цьому вони справді дуже різні, настільки різні, що мовби представляють різні стильові школи). Спільне в них – це пере­довсім плекання сильних українських характерів, героїчні сюжети й енергійні вольові ритми.
Дехто з критиків намагався зарахувати Мазуренко до тих, у кого вчутно відлуння неокласиків. Але тут також бажане видається за дійсне, бо насправді відгомін неокласиків можемо легко вловити в Михайла Ореста й Ігоря Качуровського.
Галя Мазуренко – щось геть відмінне і від «пражан», і від неокласиків. Спочатку ще мовби намагаючись ступати у слід «пражан», вона творить строфи, якими трохи уподібнюється їм. Ось, наприклад, вірші з її першої збірки «Акварелі», виданої 1926 року:

Світе любий, таємний, далекий,
Так, як зоряні ночі Вкраїни,
Як лелека в ту світлу країну,
Я полечу туди, як лелека.

Є той світ! Є ті зоряні люде,
Що душа в них, як казка красива!
Люто грудьми розіб’ю я сиві,
Сиві хмари зболіли грудьми!

Тут так тісно. Так тепло. Так спяче.
Рвуся марно, як птиця у клітці,
Мряче дощ на прив’язані крильця
І сміється із мене, і плаче.

Від «пражан» вона тут відрізняється хіба що мінор­ністю настроїв, продиктованих ностальгією.
Ігор Качуровський, якому належить, певно, най­цікавіша розвідка про Галю Мазуренко, зараховував до Празької школи від найстарших Дарагана, Маланюка й до наймолодших Івана Ірлявського та Андрія Гарасевича, але Галю Мазуренко виносив за дужки, наголошуючи, що саме до Празь­кої школи вона «за характером своєї творчости аж ніяк не належить».
Той же Качуровський писав про цю ситуацію з «пражанами»: «Якщо деяких представників цієї школи можемо ставити десь між імпресіонізмом та парнасизмом, інших – між експресіонізмом та парнасизмом, а третіх, як Ольжича, – ставимо на найвищий щабель українського парнасизму, то Галя Мазуренко – принаймні сама вона так уважа – належить до сюрреалістів. Застерігаюся, однак, що із сюрреалістами типу Костецького та Нью-Йоркської групи має вона ще менше спільного, ніж із пар­насцями (чи неоклясиками)».
Галя Мазуренко – різна в різні періоди своєї творчої біографії. В неї можна знайти, як мовиться, чистої води сюрреалістичні вірші, є східна містика, є майже хрестоматійні зразки символізму. Говорячи про останнє, не можна відмовити собі в задоволенні зацитувати ось такі рядки:

Я поклала троянду зів’ялу,
У куток, де кінчались перила.
Хтось залишив її після балу
У покої веселої вілли.

І спокійно і тихо на сходах,
Тільки пахощі ніжні від квітки.
Вже запізно приносити воду –
Та й хіба їй захочеться жити?
Пелюстки оксамитно-шовкові
Тихо мріяли, снили, чекали,
Шепотіли на мові невловній
Тим, хто слухав з ненашого краю...

Є в неї й поезії, позначені темними глибинами релігійної міс­тики (часто згадують як приклад її прекрасний вірш «На темнім небі срібний місяць...»), є по-неореалістичному доклад­ний побутопис і є суто автобіографічні наголоси в поетичному матеріалі, фіксація всіх своїх настроїв, які супроводжували дні її життя.
Ось, наприклад, такі рядки, характерні для ранньої і для пізньої Мазуренко, яка, здається, заміняла собі щоденник віршованими замальовками, де, за словами Ігоря Качуровського, «фіксуються не стільки події, скільки окремі думки про них, вражен­ня, рефлексії, медитації»:

Серед людей – як у пустелі.
Душа – залишена оселя.
Меланхолійні акварелі
У серці, нібито в постелі,
Поснули любо.

Чому, чому, як у могилі,
Даремно кличу, трачу сили,
А мрії, як пташки безкрилі,
В безмежнім одчаї застигли
І чують згубу?

Якщо всі без винятку «пражани» рішуче відрубали саму можливість настроєвої чи стилістичної інерції Олеся, Вороного, Чупринки, то Мазуренко в цій порі ніби намагається примирити в своїх віршах і тих, і тих. Вона – мовби перехідний місток від перших до других.
Пізніше Мазуренко поволі відходитиме від стилізацій під народну поетику (наприклад, «Козак і дівчина») і від сумлінно дотримуваних нормативних строфічних форм.
Тільки рання Мазуренко могла писати так, як ось у цьому вірші для дітей:

Лісунець собі на грудці
чистить ногітки,
у болоті лози куці
заплели вінки.
Лісунець хапа косиці
місяця сріблясті,
б’є мохнатенькі копитці
так, що може впасти.
А вода сумними зморшками
кривить місяць ясний.
Промінь котиться горошками
та у глибу гасне.

Чимало творів Мазуренко можуть викликати у вихованого на традиційній поезії навіть розгубленість. Ось, скажімо, один із таких віршів:

Після війни: у горах, цілий день працюючи в таборі,
Старий директор школи та з учителів ще троє
Зібрались ввечері над книгою в гурток,
Вивчали французьку мову.
Хоч руки в німців нили, цілий день рубавши дрова,
Й до праці в п’ять годин ізрання їх будив гудок.

А перед тим, ще за Масарика, у Празі,
У скульптора за ванною, де глину він місив,
Зібравсь поетів скит.
Професор Бем (до речі, України друг) із Києва
Стояв на їх чолі.
Так воно діялось із розвитком гуртків серед чужих...

Тут голий автобіографізм та літературний мінімалізм цілковито «з’їли» художню тканину. Ці рядки сприй­маються як звичайна нотатка для пам’яті, яка так і не стала художнім текстом. Отака технічна недовер­шеність сусідує у неї з творами, де маємо і вражаючу поетичну графіку, й музику:

Хитались тополі. Густішали тіні.
Хрест на хрест, хрест на хрест лілеї хилило.
Хрустіла зів’яла трава під коліном.
Учитель молився...
Взагалі, важко уявити, як могла вона творити в Англії, не маючи не тільки ані більш-менш реальної прина­лежності до літературного процесу, відчуття себе в якому­сь його контексті. Та ж навіть елементарного редактора чи коректора, щоб «підстрахували» автора, вдумливого критика поряд не маючи. Тому й цілком закономірні всякі зриви й випадання зі стилю. Але, ясна річ, не за нимивизначають рівень поета. Мірило тут – не його падіння, а висота творчих злетів. Сьогодні часто цитують такі її рядки:

Коли відквітнуть наші мрії
Та й вітром відлетять осіннім,
Надійдуть інші покоління,
Ті довгожданні, молодії.
І ми боролисьішукали,
Та від ідеї до ідеї
По двадцять роковин минало,
Щоб не лишить нічого з неї.
Надійдуть інші покоління,
Палатимуть і згинуть щиро,
І двадцять років ляжуть сіро
На правду їх страшною тінню.
І стане істина – брехнею.
Вогонь їх – чадом. Смерть – зорею.

Цей вірш чимало скаже читачеві про духовний досвід еміграційної української поезії, про її гірке розуміння суті речей у світі. Власне, те, чого ми найчастіше й чекаємо від поезії.
В усіх її книжках зустрічаємо ось такі поетичні вершини, як, скажімо,«Сузір’я риб» із збірки «Ключі»:

Біле небо синіє вгорі,
Переходить у чорну безодню.
По зеленій траві на зорі
Хтось розсипав намисто Господнє.

В кожнім спить і поет і маляр,
Спить у снах, – у кайданах незнаний,
А рибалка давно розілляв,
Ніби воду, сонячне сяйво.

Він прозорий, не видно руки,
Жовту рибу витягує з хмари
І минають роки і роки.
Ніби парусних лодок отари.

Або ось такі філософські мініатюри з тієї ж книжки:

Говорять, ніби то душі дума.
Мені ж все віриться, що ти між зір була
І там заснула, впала і сама
Тепер не знаєш, де колись жила.
І все сумуєш тут і на землі
Тебе замучили. Невесело тобі.

Вона написала чимало таких мініатюр. Стилістично прозорі, нескаламучені настроями, вони воднораз містично глибокі. За ними вгадується особа автора, заглиблена і в східні філософські вчення і, за свідченням уже згадуваного Ігоря Качуровського, очитана в європейських істинах: Сведенборг, Рудольф Штайне. Про те, що Галя Мазуренко «перейшла через вишкіл теософії і антропософії», свідчить у передмові до «Ключів» Володимир Шаян. За його словами, Мазуренко в малярстві й у поезії – це геть інші світлові сигнали з іншого, аніж ми досі знали, світу.
Є в неї вірш із назвою «Ви пишете в діалекті?». Там поет-чужинець (зро­зуміла річ, англомовний), здивовано запитує: чому, мовляв, вона тримається за якийсь там діалект? Он для нього – саме через його мову – півсвіту відкрито...
І на його нетактовне запитання вона відповідає, що пише зовсім не в діалекті. І її впевненість у тому, що таки постане вільна Україна, – непохитна.
Отака віра й отаке відчуття й тримали її на силі стільки десятиліть у чужині.

Галя МАЗУРЕНКО

ПРОЗОРО-ПРОСТІ

Вони живуть, мов діти, коло нас
І, власне, їх, не наше, Боже Царство.
У школі насміхається з них кляса,
А в боротьбі судилось їм пропасти...

Ввійдуть, ніби Ісус додому, в храм.
Прозоро-прості та крилато-мудрі.
Останні з нами, будуть перші там.
А в нас на серці жорнов і нам трудно.
1916 РІК

Прокинулась. Бліді падучі зорі
Пропали в небі, в храмі без колон.
У ранішній росі плив, підіймався вгору
Мій молодий і мій пророчий сон...

Півсотня літ той сон запорошила
І відчаєм і жахом... Чи не жаль?
Мов зараз бачу храму довгокрилу
Блакитну вись, зорі рожевий жар...

А голос каже. Чи Дніпрова хвиля
Той голос чує? Чи людей він гріє?
Шепнуло: «Ти надійся. Будуть сили!
Надійся, чуєш? В тебе є надія!»
Звивалися із плавнями тумани,
Прозоро-синя хмарка сни ловила в сіть.
І я розкрила руки, щоб руками
Піймати небо в ранковій росі.

*   *   *

Ти плачеш?
Плач і забувай.
Хай сохнуть потихеньку сльози.
По вкритій злиднями дорозі,
Мов птах безпечний, заспівай.
Надійде лихо – забувай.
Хай сохнуть потихеньку сльози,
Та не барися, бо вже друге
Тебе чекає, ніби друга.
Не плач, не бійся й не минай.
А там, де смерть, де Бог і ти,
Там не сховає, не врятує
Ніхто... й ніколи не почує
Тебе в предсмертній самоті.

СЛОВНИК ГРІНЧЕНКА

В дорозі вітер розганяє хмари,
Оживлює в обличчях напівусміх.
Тут щастя роздають, здається, даром,
Й не тільки тим, що в світі мають успіх...

По пляну буду жити на сьогодні.
Додому доберусь, – візьму Грінченка!
Вже сорок літ (чи згадувати годі?)
Купила я його й листаю помаленьку

Слово за словом. Словничок коханий!
Коріння слів, близенькі до санскриту...
Учитель був такий: жив в хаті, де селяни
На лавці спали, постеливши свиту.
Він книги роздавав, як кажуть, даром
Убогим школярам. Сам їв картоплю.
У попелі, посолена, від пари
Вуста пекло до сліз, як від окропу!

Цілком не ті, що в світі мають успіх,
Вечеряли із ним, – ягня, телята!
І півень прокричав, було, сороковустий,
А все балакали дядьки з ним бородаті.

Весняний вітер на щоці холоне
І сонце забирається до втечі.
Я вже вернулася. Жде на полиці вдома
Пожовкла книжка і спокійний вечір.

ПЕРЕСПІВ З ЧУЖОГО

Осінній дощ плаче і мряче і дзвонить.
Ляга на дороги немов від утоми.
У просторах темних безгучно лягає.
Як холодно сонцю! Чи сонця немає?
Було так і буде навіки, навіки,
І в море течуть безупинно сторіки…
Осінній дощ сипле і сипле прокльони,
Дріма на руїнах щоночі безсонний.
По темних проваллях, по чорних дорогах,
Де діти конають, залишені Богом.
Де люди складають потомлені руки
І повінь все ширша... мовчазно, без згуку.
Осінній дощ сіє і ниє і дзвонить,
Бездушний, холодний, невпинний, безсонний.

*   *   *

Гляджу, до ранку недалеко,
Згорів від жару абажур.
Під лямпою старий Сенека.
Як я слова перекладу?
«Виходить так», – Сенека пише,
«Як кращий ти, – так гірший гнів?»
Покинь, прислухуйсь, яка тиша
І лад і щастя у богів.

ІЗ АЛЬБОМУ ОРІЄНТАЛІСТІВ

Листя клену по вазах. Садок.
І розмови про Індію, Канта.
У куті з орієнтальних книжок,
Сам господар – мудрець на дивані.

Я в Палі альфабеті дійшла...
Починаю із першої літери.
Не пішла далі літери «А»,
Бо в тій літері сонце і вітер.

Ніби вітер її обірвав,
Четвертину від сонця відбито!
Повна світу у теплих словах!
Стільки «А» золотих у санскриті!

Я від «А» відійти не могла.
Хіба «А» не здивоване око?
Хіба «А» не полум’яне Ра?
Він у кожної літери збоку?

А друг каже мені: «А» – Баран...

*   *   *

Диха гірко, по-весінньому
Вітер білий.
Що намисто темносинєє –
Ллються тіні.
Ніби глечиком полив’яним
Вщерть налили,
Потопили гори в синь вони
І застигли.
П’є повітря тепле – тьмянеє
Ніч рум’яна.
Весно чорна. Весно святочна
Ти – кохана.

*   *   *

Блукає вогник над болотом.
Чого він там ворожить?
Яку невловну насолоду
Дасть сила зловорожа?

Яку болючу насолоду?
Яку чудну оману?
Коли погасне й над болотом
Блукати перестане?

Прозористі в тумані маски
Ажурні та порожні...
Коли засне? Коли погасне
Той вогник подорожній?

ПАРК

Ти тут проходиш кожен день
Між тіней заспаних каштанів,
І цей промоклий, сірий пень
На тебе дивиться в тумані.
І ввечорі, коли поет,
Чи місяць з неба сяє дружньо,
Він бачить темний силует,
Що повертається зі служби.
У чорних кучерях твоїх
Лежать сріблясті мертві змії,
Голубить сумно місяць їх
Без радости та й без надії.
Твій шлях незмінний без кінця.
На серці гіркість. Що ти скажеш
На голубливий зір Творця,
Коли в його долоні ляжеш?
Лунають кроки, темний парк.
В тумані парочки і шепіт.
Вони зникають тихо так,
Мов спомин тихий і далекий.

ТІНЬ
(Зулуське повір’я)

Не ступай на тінь, – потолочиш!
Тінь та тягнеться за видноколо!
Вона легша від нитки, що доля
Нею шиє тобі сорочку.
Є слова та не ті, щоби знати,
Що воно, як немає тіні!
Тінь жива, і губити не вільно,
І не гарно на тінь ступати.
Якось то я був у тілі шакала,
У кущах заховавсь край оселі:
Я там бачив дитину веселу,
Немовлятко із тінню грало!
Я причаївсь. Ці очі блискучі
Не могли нічого не знати!
Але в білих... немає в їх хаті
Дійсних слів, і тінь голод мучив!
Прожила тінь в дитини недовго.
Сам я бачив, від чого тінь вмерла.
Я чекав, чи відчинить хто двері,
Чи не вимовить дійсного слова?
А в дитини в руці місяць блискав,
На долонях, і сонце, і зорі.
Ми обоє гляділи, як вгору
Утікали вони з колиски.
От хтось вийшов: «Мерщій, шакали!»
І на мене поцілив з рушниці!
Це все так. Ось рубці, подивіться!
О, я бачив, як тінь вмирала…
Згадуй слово моє, – зулус я.
І не раз залишав своє тіло.
Люди є без душі. Вони – білі!
Тінь їх вмерла, і в серці пустка.

 ГОГОЛЬ

Гоголь сидів перед згаслим каміном,
Ворушачи чорні листи манускриптів.
Мов кажани, тіні по стінах
Тікали від свічки. Тіні і тільки...
І в ритмах холодних чудне божевілля,
Дух гордості, суму і відчай без краю
І мчали над серцем поета безсилим
Потоком невпинним, чудним водограєм.
Із попелу вгору портрет за портретом
Жахливих, покривджених душ підіймались,
І кашляв Білинський, і лаяв поета,
І чувся регіт безодні і галас.
«Поетом не будь!» – батоги ніби свищуть.
«Поетом не будь! Хай живе громадянин!»
І Гоголь схилявся все нижче і нижче,
І Гоголь сміявся й нічого не тямив...

*   *   *

В болючій тузі народилось  с л о в о,
Безгрішне, змучене до нетривких, до грішних:
«Люби ти ворога, немов себе самого...
Вони не відають, що чинять».
Безутішне, жахливе слово зрадженого друга.
А там, в безодні, шепотіння люте:
«Чом не примусив їх? Чому терпів наругу?
Нащо їм воля, смертним, каламутним?
Півтваринам, півдухам, – рабство щастя!»
А Божий Дух все віє над землею,
І серце пада і не хоче впасти,
Придушене свободою своєю.

*   *   *

Куди ведеш нас, Господи? Куди?
Рятуй, спаси від злих, немилосердних!
Дай поховати рідних, молодих
У землю, від морозу тверду.
Дай їх оплакати, бо вже немає сліз...
В сухих повіках біль, не бачать очі.
По образу Твоєму зліплені, дивись,
А на який іще ми здібні злочин!

ГЕТСИМАНСЬКИЙ САД

Хитало тополі. Густішали тіні.
Хрест-навхрест, хрест-навхрест лілеї хилило.
Хрустіла зів’яла трава під коліном.
Учитель молився. Наблизились кроки.
Мечі забряжчали. Навколо шуміли,
Стогнали, тремтіли тополі високі,
І все, що любив Він, зрадливо зникало.
Залякані учні ховались без сили.
Спинялися кроки зловісно, помалу.
Сторожа питала: «Іудо! Де Вчитель?»
Де Вчитель? Де Вчитель? Тополі шуміли
Зневажливо ніжно, посмішливо хитро
Гуділо, свистіло у хаосі вітру.
У пісні предвічній, у пісні безумній
Убивче дзвенів поцілунок Іудин.

ОСТАННІЙ ВІРШ

О, Музо!
Музо непривітна!
Чи ти не зробиш з мене
Робінзона Крузо?
Самій писати,
Самій і друкувати! й видавати!
Ой, щоб не довелось до того
Ще й самій себе читати?

ЗАЛІЗНА ДИВІЗІЯ
(Написано під враженням книги)

Згадувати треба, трудно – не трудно.
Заплачено тяжко за Очі візії.
Я бачу: ростуть Драконові зуби.
Залізна сила залізної Дивізії...

Туманом стягаються по горбках, горбочках
Спомини про розстріляних тифозних в обозах,
Порубаних старшин у гробах-поточках,
Де Різдвяним снігом запорошило лози...

Але вони були – Три Роки самостійної волі!
І за них билися, їх оберігали!
Драконові зуби, засіяні в полі,
Залізні лицарі підростають помалу.

Страшно Мужів, що вже не бояться смерті,
Виростають з землі боронити свою Україну.
Вони вже бачили смерть, і їм немає смерті,
Знали Три Роки Волі, і їм немає спину.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори