Юрій ЛИПА
ЯСНОЗБРОЙНИЙ

Це особливо його рядки. Їх міг написати тільки він, Юрій Липа:

Був день, як – плач, а потім – горд і гнівен:
Уколісницю відьм запряженії пси,
В огнях шаліючи, гарчали на ліси,
На степ, на зляканість...
І – німо.
Післязливен
Зіп’явся міст. Вечірняя зоря
Із сутіней глядить на гри семибарвисті,
На хмари у шаленій, душній ристі,
На учту янголів, що тепло догоря
У глибині високій, променистій.

Так, це він. «Яснозбройний Юрій» – так називали друзі Липу, цитуючи його відомий рядок. Тут, як мовиться, увесь Юрій Липа. З його вольовитістю та експресією. З його біблійною врочистістю слова. З патетичними прозаїзмами. З культом здорової сили.
Така поезія була разючим антиподом інфантилізму Олеся, Вороного, Чупринки та їхніх наслідувачів, які залили читачів ніагарами сліз. Плаксивість Шевченкових епігонів загрожувала народженням сльозоточивої традиції – в нашій поезії було так мало онтологічної радості й лицарської гідності, з якою тримають найважчі удари долі.
Юрій Липа – один із тих небагатьох, у кого нічого й шукати якоїсь зрозпаченості, сліз, нарікань. У кожному його слові – впевненість і віра. Але це не ті віра й упевненість, які бувають у наївних примітивів, котрим годі збагнути, що світ не такий простий, яким він їм здається. Це впевненість і віра людини, яка давно вже не тільки все для себе осмислила й визначила пріоритети, а й твердо знає: ніщо й ніколи не зіб’є її з обраного шляху; а труднощі на те й існують, щоб їх долати. А ще – найголовніше – таким людям у житті «присвічує» велика мета, що не дозволяє їм відволікатися від неї на неістотні дрібниці й жалі.
Важко сказати, що з того Юрій Липа, як мовиться, успадкував на генетичному рівні, а що є результатом самовиховання, «освіти душі». Одне зрозуміло, таких сильних індивідів у нашій поезії за всю її історію було зовсім небагато.
Історик Надія Миронець виявила й опублікувала листи молодого Юрія Липи до дружини Дмитра Донцова Марії Бачинської. Вони дають чимало важливого біографічного матеріалу. Вражає те, які високі завдання й вимоги ставив до себе цей юнак, тоді студент-медик. Він наполегливо вивчав французьку й англійську мови. Писав вірші, оповідання, наукові розвідки, публіцистичні статті, політичні трактати. В листі від 1924 року є фраза, що може бути його найкращою автохарактеристикою: «Хоч мною слушно можна бути незадоволеним, лишень неслушно робитиме той, хто мені малі завдання в життю поставить».
Він нищівний у самооцінках, суворо коментує свої літературні твори. У нього немає анінайменшого натяку на літературний нарцисизм, яким зде­більшого уражені служителі муз. Щойно з’явилася друком (усього сто примірників!) його збірка віршів «Світлість». Донцова радить йому звернутися до Маланюка з проханням про рецензію. Липа відповідає: не треба нікого тур­бувати з такою ідеєю. «Чорт бери, взагалі сі купки рецензопоетів і поеторецензентів!..», уся ця метушня й самореклама – не для нього.
Йому неймовірно важко давати собі раду, бо постійно мусить шукати гро­шей для того, щоб заплатити за навчання. Він перебивається випадковими підробітками, позичає і перепозичає. Пише в одному з листів: програма-максимум для нього – щоденний обід і вечеря, а без сніданку якось пере­живе. Не маючи коштів для сплати за університет і на видання своєї книги, він клопочеться виданням книжки батькових творів – люблячий син не може інакше. 7 січня 1924 року пише: «Приїхав (зі Львова до Познані. – М.С.) задоволений. Може найбільше задоволений, що я з татом: його рукопи­си, його слова й діла довкола мене. Перебираю клаптики паперу і легко мені...».
Він народився в Одесі в останній рік дев’ятнадцятого століття. Лікар і письменник Іван Липа, що був членом «Братства Тарасівців», а потім міністром в уряді УНР – його батько. Як і найкращі українські поети, яким у двадцяті роки судилося опинитись на еміграції, брав участь у національних визвольних змаганнях. Юрій був козаком збройного куреня морської піхоти армії УНР, а потім – заступником командира Одеської Січі.
З початком еміграції Липа-молодший шукає свого місця в мирному житті. Довершує у Львові середню освіту. А 1929 року в польському місті Познані закінчує медичний факультет тамтешнього університету. За два роки по тому, скінчивши спеціальний курс у Варшаві, одержує диплом військового лікаря. Лишився асистентом при медичній катедрі Варшавського університету. Через якийсь час для нього знайшлася спеціальна стипендія до Лондонського університету, й Липа навіть поїхав до Британії, однак йому швидко довелося розпрощатись зі столицею туманного Альбіону – в польській амбасаді він рішуче виступив на оборону Західної України. Вже наступного дня він був видворений із Лондона.
Лікарював у Варшаві до 1943 року. А потім, коли всі емігрували на Захід, перебрався в Галичину й оселився в Яворові. Богдан Стебельський писав: «1944 року Липа мав можливість виїхати на Захід і врятуватися від московських окупантів, що поновною хвилею заливали Україну. Запряжені вози чекали, щоб заладувати його лікарське влаштування, речі домашнього вжитку і родину. (...) Усі розмови про виїзд кілька місяців до того кінчалися відмовою. Липа був невгнутий. Нам було відомо, що в Липи були зв’язки з підпіллям і він часто пропадав на кілька днів з хати. Його викликали до ранених воїнів УПА в лісі...». Липу схопили енкаведисти й уже не випустили живим.
Остап Тарнавський пропонував як епітафію на невідому могилу Юрія Липи написати ці рядки з його ж вірша «Голос забитого»:
Вознесіте знамено
святого великого краю!
Говорить серце надхненно,
говорить серце: «Я знаю!
Це твоя корогва, Україно,
наді мною клекоче, –
Хто ж мене вбив безневинно
за мої вірні очі?»

Цими рядками він прокоментував своє життя і ніби прозирнув у свою мученицьку смерть. І ще раз потвердив провиденціальність своєї поезії.
Збереглися слова сучасників про те, що він був справді добрим лікарем. Свідченням цього й те, що його перу належить ціла низка таких оригінальних праць, як «Ліки під ногами» (книга про травознавство, що витримала кілька видань, вперше з’явившися друком 1943 року), «Фітотерапія» (1933), фундаментальна студія «Лікарські рослини в давній і сучасній українській медицині». Чимало статей на фахові теми розкидані в періодиці і донині не перевидані. Вражає широта його інтелектуальних заці­кавлень, де ми бачимо й історію, й археологію, антропо­логію, філософію, соціологію, економіку, політологію, психологію. «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Союз визволення України», «Пану­вання труд і лад», «Чорноморська доктрина», «Українська доба», «Українська раса» – це його історіософські, політологічні і економічні праці, написані впродовж двох із половиною десятиліть. А поміж них особливо вирізняються «Розподіл Росії» та «Призначення України».
Очевидно, в часи написання «Розподілу Росії» (цікава подробиця: авторська передмова до неї продатована 22 червня 1921 року) та й ще, скажімо, якихось два з половиною десятиліття тому Липині прогнози розпаду Радянського Союзумогли сприйнятися як безплідні фантазії. Комуністична імперія видавалася вибудуваною на віки. Липа ж писав про те, як загострюються в ній усі можливі суперечності і як невідворотно йде вона до свого краху.
Читаючи цю книгу, не раз згадуєш «Росію в 1839 році» маркіза Астольфа де Кюстіна, який сказав різкі слова про російський менталітет. У цьому розумінні Кюстін – попередник Липи, який продовжує буквально там, де поставив крапку Кюстін: «Російське життя завжди було повне ідей-фантомів, ідей другорядних і третьорядних. Соціяльно інтелігент-росіянин заслужив у своїх західних сусідів на назву таємничої вічно змінної людини. Російське суспільство останніх десятиліть культивувало всі можливі ідеї, знані на Заході: від сенсимонізму до теозофії. Культ цей був поверховий, як і всякий позичений культ».
У західному світі продукувалися сотні найрізно­манітніших соціально-політичних доктрин, і поява кожної з них не ознаменовувалася черговими барикадами, з приводу них дебатували головним чином в політичних салонах. Російська ж еліта, майже абсолютно безплідна на такого характеру ідеї, хапалася за кожну, народжену на Заході, як за свою вистраждану й одразу ж намагалася послати народ умирать за неї. Російська інтелігенція сама створила свій культ у своїх же очах. У відповідь на це самопоклоніння Микола Бердяєв говорив: російська інтелігенція ще повинна відповісти перед історією за те, що вона зворохоблювала народ, постійно нацьковуючи його на владу, провокувала криваві зіткнення й страшні своїми наслідками соціальні катаклізми. Замість згармонізовувати стосунки влади й народу, сприяти їхньому конструктивному діалогові, ця інтелігенція ціною тисяч і тисяч людських життів намагалася утвердити в Росії виплоджені західними інтелектуалами екстремні ідеї, зчаста доволі скептично оцінювані на самому Заході. Якщо в цивілізованих країнах спробували кривавий «жанр» революції і відмовилися від нього на користь еволюції, то росіяни нечувано фаворизували й поетизували його.
Микола І у розмові з де Кюстіном зронив глибоко символічну фразу. «Ви думаєте, що ви перебуваєте серед москвинів, – сказав цар, показуючи на оточення. – Ви помиляєтеся: ось цей – німець, цей – поляк, цей – грузин, он той фінляндець, цей – татарин... І всі разом це і є Росія...» Або ж – додамо від себе за аналогією – Вавилон. Вавилонська вежа, яка – передбачав Липа – неодмінно завалиться. Ми стали самовидцями того процесу. Розпад Радянського Союзу – це і є здійснення Липиних прогнозів. Він недвозначно наголосив: історичний шанс України – попереду. Розпад комуністичної імперії ознаменується постанням незалежної Української держави. Це було справді дуже сміливе пророцтво, оскільки на той час Радянський Союз, здавалося, приростав і приростав на силі, а тому найсміливіші тоді «совєтологи» не ризикували заходити так далеко в своїх прогностичних розмір­ковуваннях.
Липа бачив неминучий крах СРСР не тому, що йому тільки хотілося це побачити. Він аналізував ситуацію як історик, економіст, етнопсихолог; він добре знався на факторах геополітичних й суто ідеалістичних (яких матеріалісти й зовсім не брали до уваги). Він враховував і силу російського експансіонізму, й месіянське засліплення російських шовіністів, і їхню асиміляторську агресію, але воднораз і силу інстинкту самозбереження пригнічених націй, їхню історичну запрограмованість на зовсім інше життя, зрештою, генетичну пам’ять народів, яка народжує в них ностальгію за тим існуванням, яке є для них справді органічним. Іпоказує Липа це не лише на прикладі українців, а й киргизів, калмиків, туркменів, зрештою, і самих росіян, які, хоч і вигадали і себе, і свою історію, здійснивши брутальний акт мародерства, «підверставши під себе» історію Київської Русі, також не заперечували й проти кращого – і не під чоботом тоталіта­ризму – життя.
Аналізуючи більшовизм як один із різновидів російського імперіалізму, Липа водночас пише про велику необхідність для українців «бути приготовленими довласної історії», про потребу навчитися бачити власну історію на власні очі. Російські й радянські історики пересівали нашу історію через своє сито, виділяли нам якісь крихти так званої «спільної з старшим братом» історії, прив’язуючи українців ланцюгами минулого до Москви. «Але коли для здобуття одности з недавньою історією не треба посередників, то для одности з давніми віками треба істориків із суцільними переживаннями історії. Тоді виросте велика історія. Лише треба визволитись. Треба визволитися від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українськім – але річ незмірно тяжча дослідити, хто і як, чому й де затроїв українців чужим історизмом. Затроїв, бо не тільки накинув корисні для чужої індивідуальності погляди, але й дав те, що в істоті своїй нищить українців, паралізує всякий розвій».
Нещодавно було розшукано у варшавських архівах ще один рукопис Юрія Липи, що його опублікував на сторінках «Української газети» зі своїм коментарем Леонід Череватенко. Є там ось такий важливий акцент про чужих істориків і нашу національну історію: «Як чужо і бридко звучать їхні літописи й історія про нас, як образливо. Бо хто ж може з великою любов’ю, що все розуміє, підійти до української людини на протязі тисячоліть, хто інший, як не сам Українець? Не можна відчути власної історії, препарованої чужинцем. Більше, не можна навіть зрозуміти історії хоч би наших сусідів, що завжди здаватимуться нам чудернацькими фрагментами, як довго не подамо її собі писаною з погляду нашого, українського...».
На жаль, усе це аж надто актуальне в Україні й сьогодні, на півторадесятиліття її державної незалежності. І в наших школах, і в університетах ми вивчаємо свою історію все ще як частину історії Росії. Липа називав це «самокалічуванням». Саме воно й сьогодні забезпечує інкубаторне виховання малоросійства. До слова, часто навіть іноземці орієнтуються в тому, як, що і з якого погляду кваліфікувати в українській історії краще, аніж високі функціонери з нашого освітянського міністерства, які й досі твердять про Велику Вітчизняну війну та спільну українську й російську історію. Нещодавно з’явилася книга японського історика й дипломата Юдзі Курокави «Оповіді про історію України», в якій він виразно наголошує: історія Росії та СРСР не була історією України. Й Україна не виникла в світі як уламок СРСР – вона завжди була , хоч її не бачили. «І тільки коли почала розвалюватися радянська імперія, вона з’явилася у світі так само несподівано, як виринає на поверхню землі підземна річка».
Його літературна діяльність розпочалася ще в юності, коли він навіть заснував 1917-го видавництво «Народний шлях». 1919 року, коли Юрій опинився з батьком у Кам’янці-Подільському, де був уряд УНР, і якийсь час навчався в тамтешньому університеті, також активно взявся за видавничу й літературну діяльність. Від осені 1919-го до 1922 року в Тарнові, куди емігрували українські урядові установи, Липа разом із Наталею Лівицькою, донькою президента УНР, Борисом Лисянським та Миколою Ковальським заснував творче об’єднання «Сонце-цвіт», яке видавало однойменний альманах. Тут було оприлюднено один із найсильніших ранніх віршів Юрія Липи «Князь полонений», який вирізняється мужнім, вольовим ритмом, аскетичною фразою:
Господь міцним мене створив
І душу дав нерозділиму;
І вчув я шум весняних нив:
«Звільни вівтар Єрусалиму!»
Лунало, в палацах, як ріг:
«Град Божий визволь із полону, –
Там на розтоці всіх доріг
Земля прикраситься в корону!»
Де стану, – Божі вістовці
Кладуть у душу слово Боже!
І берло у моїй руці
Вказало далечі ворожі.

Це вже той Липа, яким ми його знаємо. Він змі­нюватиметься в усіх трьох, виданих за життя, поетичних книжках: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931) «Вірую» (1938). Він легший, стилістично прозоріший у «Світлості», громохкіший ритмом й алітераційно складніший у «Суворості», «найпрозаїчніший» і філософсько «навантажений» у «Вірую». На жаль, як поет він швидко замовк, цілковито присвятившися прозі, історії, політології.
Євген Маланюк особливо виділяв «Суворість»: «...на тлі нашої літератури XIX і початків XX століття «Суворість» Ю. Липи треба було б визнати книгою «безтрадиційною». Традиції «Суворости» (а лінія тієї традиції – яскрава) треба шукати далі глибше, в тих добах національно-культурної повноти, що давали нам «Поученіє» Мономаха; барокові будівлі Мазепи, епіграми Величковського, і, майже одночасно з «Суворістю», – київську графіку Нарбута. Новим у «Суворості» був передовсім тон».
Так, слово Липи мало особливу поетичну позицію, воно було не тільки піднесено патетичним і звучало мовби десь високо згори, понад метушнею щодення. Під час читання цих віршів виникає те рідкісне відчуття, з яким слухаєш пристрасну молитву, гаряче заклинання:

Бездомних псів, що лижуть кість суху,
Нагороди притулком теплим, Боже,
Вкажи ропухам їх вологе листя
І гайворонам їх колючі гнізда.
А тим, що злочин тління розсівають,
Убійникам душі, – з’явись у гніві,
Показуючи путь, що – безконечна.
Хай з божевільним острахом у зорі
Покинуть справедливу Батьківщину
І іншої – довіку не знайдуть.

Ще одна цитата з Маланюка: «Поезія міцно насичена історизмом (підкреслення Маланюка. – М.С.) – і то не лише тематикою, чи навіть словництвом, – поезія Юрія Липи вичаровувала нам самий дух історизму, самий дух героїчних діб нашої історії. І звідсіля її незвичайний тон. Тим-то така трудна і, може, навіть безнадійна була б праця критика-формаліста над «Суворістю». Саме в цім може й таїться причина того, що вірші Ю. Липи ще довго залишатимуться тим, чим вони були в 20-х і 30-х роках: «поезією для поетів», якій не судилося ані т. зв. широка популярність, ані т. зв. масовий читач».
Микола Мухин розповів у своїх спогадах цікавий епізод. Липа почав надсилати йому частинами рукопис роману «Козаки в Московії» для передруку. Мухину видалося, що мова твору – особливо ж мовна «партія» Латки-Старушича – аж надто зархаїзована; тому він у процесі передруку почав її трохи модернізувати. Зізнався в цьому Липі, і той не заперечував проти цього «перекладу».
У розумінні мови ХVІІ століття, яким окреслені подієві рамки роману, Липа почувався абсолютно «вдома». «Козаків у Московії» він писав мовби «зсередини» того часу. Це був «його» час. Богдан Стебельський, який спілкувався з пись­менником в останній період його життя в Яворові, наголошував, що Липа не любив XIX століття. «Це деправатор національних облич народів, нівелятор їх характерів у лібералізмі, соціялізмі і матеріалізмі». Це був час в усіх розуміннях для нього чужий і не­прийнятний. Липин духовний погляд був заглиблений в інші епохи. То було щось значно більше, аніж суто літературна гра, пошуки мовної екзотики чи тільки поетичне зачарування. То була, сказати б, його духовна пристань. Без неї він просто й не уявляється. Без неї він – геть не він.
Як поет, Липа жив у далекій княжій та ранньокозацькій добі. Звідти його образні мотиви, звідти врочисті і гранчасті архаїзми, що, здається, й зродилися саме для його поезії. Він прагнув не просто колориту, а самої автентики. Його робота зі словом нагадує гру скрипаля-віртуоза. Липа працював і працював з мовою, бо мова саме для такого поета – це все. Липа вивчав літописи й усі можливі джерела, добре володів складною літературною мовою періоду литовської доби. Його вертеп «Ярмарок» та присвячені Маланюкові «вірші-ме­дальйони» показують, наскільки природно він почува­ється в химерній «макаронічній» стихії, де поряд живуть і латинізми, і слов’янізми, і комічні канцелярити, і непишні вислови з просторіччя. Ось зразок його блискучої стилізації під бароко в «Ярмарку»:
«Гисторії своєї оповідантом будемо не яко зводця і гонитель марностей тогосвітніх, тільки ознаймуємо і слюбуємо правду чистую в тім держати.
Декамврія місяця а року Божого 1930 позверховне тяжко захоровавши, знайдовався я в шпиталю войсь­ковім, місті найбарзій пиху смиряючім. О, сліпото человечеськая, што о животі многих а плодних літ піклуєшся! Возьмут тебе за гріхи твої вшетеченські до шпиталя войськового, гді в недостатках, небезпеченствах і утрапінях великую часть мучеництва а може й смерть самую прийняти змушон будеш...»
Тут у концентрованому вигляді бачимо його бароковий стиль з усією химерією синтаксису й словника, з гротескними акцентами. Липа в цьому єдиний з українсь­ких письменників. Він не просто володів бароковим стилем – «пізній» Липа (хоча який може бути ранній чи пізній чоловік, що прожив лише 44 роки?!) жив у ньому, як у своєму рідному, єдино органічному середовищі. Б. Бойчук і Б. Рубчак цікаво схарактеризували його стосунки з бароко: «Коли писали про бароковість Юрія Липи, мали на увазі бароковість українську, «білостінність» і «вертепність» козацької доби. (...) Коли Дараган, Лятуринська, Стефанович цікавилися насамперед княжою добою, – Липа і почасти Лівицька-Холодна та Юрій Косач черпали з доби «панської» козаччини, гетьманської аристократії. До того – у творчості Юрія Липи б’ється пульс Могилянської Академії, витає бароко типу Йоана Величковського (хоч без формальних і тематичних елементів «дотепу» цього поета, про який говорить Дмитро Чижевський): бароко формальної і тематичної екстравагантности, філософських протиставлень душі й тіла, льоту й провалля, життя й смерти, з особливим зосередженням на ніщоті тіл. Отож, Липі найчастіше йдеться не про «вертепність» і «білостінність», а про бароко темне і трагічне, бароко надгробників Берніні й сонетів Гріфіуса, йдеться про традицію, що виросла на руїнах середньовічної готики».
Раптова зміна ритмів, примхливі алітерації, піднесена до інтонацій молитви риторика, екстазне поривання й пристрасне заклинання, релігійна сила віри в пломінну, освячену всіма поколіннями національну ідею – це Юрій Липа в «Суворості». Щонайперш – у циклі, що її відкриває («Націє, народжена з огня...»).
Кожен вірш тут відрізняється зовсім іншим – принципово іншим – строфічним та інтонаційним малюнком. У цьому циклі Липа віртуозно демонструє все своє версифікаційне мистецтво. Якби в нас існували турніри поетів, на яких вони змагалися б саме у володінні ремеслом, коли воно вже перестає бути ремеслом, а переростає в мистецтво, то саме цей цикл міг би перемогти на такому турнірі.

То є тіло тяжке, більмооке, жабине, руїнне,
Смішнохитре, голодне до крови, до ґвалту, до крику,
Вал високий, багатоокий, що котиться, плине
Над усе, що ясне, що струнке, що єдине, велике...
Виють пси, як чакали, захмарене небо;
– О, спиніться, – убивства, пустого убивства не треба!
Усе – ближче. Все – ближче. Як ніч, як безодня,
як фурії...
– О, Юрію, святий Юрію,
Благослови меча взяти
Препоганого смока стяти,
Визволяти край наш з полону
Для святого людського закону,
Для щастя всього світу!

Святослав Гординський називав «Світлість» однією «з найчудніших книжок нашої поезії». Чудна саме вона, за його словами, «диспропорціональністю справжньої глибини й трагічності з простотою, що межує подекуди з наївністю». Гординський твердив, що вона могла стати «маніфестом нашої молодої поезії», якби була ширше знана, бо ж з’явилася виданням напівпідпільним і мізерним накладом.
Французький критик Жалю писав про Кіплінга, що той «обмежується до самого передавання «голосу раси», не стараючись ні разу його усвідомити» чи щось раціонально з’ясувати й аргументувати. Саме це ставить у заслугу Юрієві Липі й Святослав Гординський, який 1936 року був твердо переконаний: найзначніші українські поети в еміграції – Маланюк і Липа. (Ще раз нагадаємо, що тоді Липа як поет цілковито замовк; те, що за його підписом ще вряди-годи з’являлося друком, – давні вірші).
Кількісно зовсім невелика поетична спадщина Липи й украй обмежені тиражі його книг та часописів, де він публікувався, не ослабили його впливу на українську літературу – і «тамтешню», і «тутешню». Під її знаком була так звана Празька група, особливо ж О. Стефанович та Оксана Лятуринська. Відгомін її вчувається в М. Бажана, передовсім у його «Будівлях», у Ю. Яновського, О. Влизька. За словами Є. Маланюка, Липа в нашій літературі має таке значення, як Рільке в німецькомовній, а Валері – в романській.
Окрема тема – проза. Схоже на те, що Липа надавав їй більшої уваги, аніж поезії. Принаймні, він набагато охочіше говорив про роман «Козаки Московії», аніж про свої вірші. «Козаки в Московії» мають цілу колекцію захоплених оцінок літературних авторитетів різних поколінь.
Юрій Косач, який багато й цікаво працював в історичному романі й став серйозним авторитетом у ньому, наголошував, що «Козаки в Московії» – це «художня візія державницької, соціяльно-економічної, геополітичної доктрини Хмельницького, що більше – це розглядання минулого України не в про­вінційному масштабі, як самобутнього процесу, а в зв’язку з всесвітньою історією. Ю. Липа писав у своїй знаменній статті «Розмова з минулим», що український історичний белетрист ніколи не збагне як слід рідної історії, якщо не вивчить історії всього світу, і писати роман про Хмельницького чи Мазепу, не відчуваючи зв’язків цих українських мужів з їхніми сучасниками Кромвелем чи принцем Евгеном, буде завжди фальшуванням минулого. Тим-то Юрій Липа є першим українським європейським історичним романістом».
В особі Липи органічно уживаються художній реконструктор та етнопсихолог, який, зображуючи минуле, воднораз прагне показати в романі національні типажі. Не випадково Латка цитує з книги голландського мандрівця, що «московитини суть люди хитрі, спритні, затяті, неповстримані, немилостиві, розпусні». Московія у Липи – це щось на взір антисвіту. «Сюди йдеться, як на кінець світу, – каже Липин герой. – За цею Москвою і Христос кінчається». Ідеальним пеклом називає Московію у зображенні автора роману «Козаки в Московії» львівський літературознавець Стефанія Андрусів, яка звернула увагу й на те, що мова персонажів «того» світу – «антимова: «дивна, акаюча» і насичена лайкою. Поведінка теж обернена: духовні особи лаються і п’ють, вчиняють розбій, недуховні ще гірше: «Одні плювали, другі лаялися, треті гучно випускали вітри», а «цілком голий москаль», пропивши весь одяг у шинку, хіба пучком трави «свій стид затулював». Тут навіть вішали людей навпаки – униз головою...».
Одіссея у пекло завершується для персонажів роману прозрінням. Не знайшли вони примарного скарбу, наобіцяного брехливим Шуйським. Їхній скарб – Україна, яку піднімає на всенародне повстання Хмельницький. А скарбом України стали тисячі нових прозрілих сердець. Окрема тема для дослідження – мистецтво організації прозового повістування, характеротворчі засоби автора, детектив, містифікація, гротеск і сатира в канві роману. Цікаво було б провести порівняльний аналіз «Козаків у Московії» з історичними повістями популярного в 30-і роки на Західній Україні Семена Ордівського «Багряний хрест», «Срібний череп» та «Чорна ігуменя», які теж мають сюжети з козацького життя та українсько-російських стосунків. Усе це – той масив української історичної прози, який ще майже не освоєний нашим літературознавством і якого практично не знає читач «великої» України.
Зовсім інша проза – три томики новел з однією назвою: «Нотатник», окремо видана новела «Рубан» і збірка «Кіннотчик та інші оповідання» (дві останні окремими виданнями з’явилися вже після смерті автора). Тут значно менше елементів літературної гри, творчого експерименту. Майже всі ці сюжети – українські визвольні змагання. Криваві події, сильні характери, рішучі вчинки – це спільнить усі твори з «Нотатника», перейняті гулом боїв, що, здається, відлунює на всю земну кулю. Ось характерний мотив із «Нотатника»: «Вночі глухо озивались простори, озивались потужні громаденні струни, натягнуті через цілий степ. Вони здригались, зазвучавши, і в тім глибокім звуку тряслася, як пилинка, людина, не знаючи: звідки це, що це, куди кличе це щось, що сповнює небо і землю?..».
Рецензуючи «Нотатник» далекого 1936 року (ще коли не з’явився третій томик новел) на сторінках львівського часопису «Назустріч», Святослав Гординський писав, що в цих творах «почуємо немов стихійний подув життя; видно, що письменник багато із того, що описує, сам пережив, що він дихав безпосередньо вітром революції та дає нам постаті наскрізь вірні в житті – найбільша похвала, яку можна зробити новелістові. «Нотатник» – один із найкращих прозових творів останніх літ у нас, що хвилює, полонює кожного вдумливого українця своїм жорстоким образом доби і сил, що ще повернуться».
Ідейним вогнем, пристрастю, експресією ці новели були суголосні Липиним поезіям. Здається, саме тими поезіями вони й були інспіровані. Можливо, їхній автор відчув, що він повинен «перекласти» зміст своєї поезії на мову прози. Тоді він попрощався з поезією і вже не писав віршів. Далі було й прощання з прозою, і від середини тридцятих років він цілковито віддався історії, політології, публіцистиці.
У написаній 1928 року новелі «Література», яка, за словами Є. Маланюка, має бути цікава нам і як своєрідне «прощання» Липи з літературою, зокрема – з поезією, літературний неофіт письменства Єрлець читає свої твори відомому письменникові Приступку.
Там є дві цікаві авторські характеристики, з яких можемо відчути непряму авторську оцінку нашої літератури.
Перша: «Приступко, як і більшість українських письмен­ників, був чистим ліриком і свій ліризм тепер із приємністю виявляв і підкреслював. Се було щось, якби стара панна оповідала про свої балі молодости...».
Друга: «...ви пишете як я. Тобто: ви є непотрібні, бо ж я вже своє виконав. Не вітряки інтелігентської буденщини, не сморід мужицького пригнічення, та й не Афонська гора естетів, – а щось інше тепер буде на чолі...».
Мовби собі давав поради Юрій Липа. Він міняв і тон, і жанр, і проекцію погляду.
Одне лишалося незмінним. У своєму есеї «Провід­ництво письменства» він писав, що «як особа, як вільна людина, що творить і потрапить обмежувати свою творчість, письменник безумовно відповідальний перед своїм суспільством, перед своєю расою. Прив’язання до своєї раси – це критерій провідництва письменника».
І саме тому теж він – «Яснозбройний Юрій»...

Юрій ЛИПА

*   *   *

Благословен, розгорнений просторами, морями
Ти, що відвік перебуваєш з нами!

Як сонце в променях, що палить і тремтить,
Як сонце в променях, іскристостях і громах,
Благословен, що рвеш в надлюдську шир і помах,
Блатословен єси за кожен день і мить!

Щоб душу визволить, Ти нам ламаєш тіло,
І світиш, як закон, і плинеш, як кадило,
І ось відроджуєш і кличеш до нового,
Щоб знову міць була, і серце знов тремтіло, –
Благословен єси! – довічно славмо Бога.

*   *   *

В покорі просять покоління:
– Зійди до нас і освіти,
Як зрозуміть Твої веління,
Як покоряти їм світи?

Повстань не в сяєві корони,
Не в сріблі й золоті, – в серцях,
Щоб потвердити нам закони,
Щоб показати правди шлях.
Ось лиця всіх до Тебе, Боже,
Звертаються в молитві й ждуть;
Ти вивів нас на роздорожжя,
Щоб ми пізнали праву путь,

Щоб вже тепер ми цінували
Твоєї ласки чорні дні,
Щоб всім наступним передали
Цей Твій закон: «Служіть Мені!»

ВИНОГРАДНИК

Побачив видиво я. День сірів, і в нім
З тисячолітніх соків лози виноградні
Препишні кетяги зродили в цілім полю.

Почув я голос: То – вітчизни ґрона,
То – найбагатші жнива, що зросли з любови,
У дозріванню пишнім мислі, чину й літ.

Побачив видиво я. Всі на чорних конях
Безжалісні їздці один за одним гнали
І, наче в помсті, тратували стиглий сад.

І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива
С в о й о г о   краю й крови, і були свої це
З тавром скажености, і страху, і зневіри.

О, хай би не діждати ще раз того стиду,
О, хай би не діждати ще раз тої ганьби,
Як діло знищення не від чужинців бачить!
Чи ж довго нищить будуть, чи ж не стануть врешті
Ніколи в обороні свого, що найбільше й
Найбільш беззахисне – душі? Чи жтут не буде
Господаря ніколи, тільки – пиха слуг?..

І голос відповів: – Це тільки мить і проба.
Господар є. То – Бог. І він лозу відновить.
*   *   *

Тюрми і голод, нещастя, убивства й помори
Шли нам, Найвищий, бичуй нас, – нам певне потреба
Раз покоритися волі небес і молитись,
Раз у нужденність тілесности вчутись і впасти,
Твердеє серце скрушити й наново почати
Ще раз, ще більш так, як досі такого не було,
Більш, як гетьманства, король чи великі князівства,
Божиїм троном поставити край свій і нарід,
Біль перелить на молитву, що в битві і в мирі триває.

МОНАХ І СМЕРТЬ

М о н а х:
– Смерть – мій учитель, мій брат і мій рід,
З смерти зродивсь я, до смерти – мій хід.
Все, що – глибоке, то смерти слова,
Все, що найкраще, то смерти жнива.
С м е р т ь:
– Сам ти родився на світ,
Сам попрощаєшся з ним, –
Не продай же себе ні за радости цвіт,
Ні затруду плід,
Ні за слави дим –
Будь твердим!
М о н а х:
– Мої дні – то є тільки покров,
Під ним – смерть, сповідальник сердець.
Чую, в’яне кров,
І найвища любов
Посилає її,
Що стоїть у млі, –
Мій кінець.
С м е р т ь:
– На всіх, на все, що тут довкола,
Дивися гостро і проходь, минай.
Все – порохом. Лиш угорі – твій край,
Лиш угорі твоя є нагорода,
І лиш від Бога – радість, не від роду.

МАРІЇ ЛИПІ

 Нехай світ радіє,
Що серед людей
Були Ви, надіє
Сердець.

Це ж Ваші жіночі очі
Кохали батька і сина,
І Україна
Широка, промінна
З Ваших очей

Гляділа на них,
Коли з болем і жалем
У серцях своїх
Вони від’їжджали
В похмурний день.

Їх до смерти леліє,
Їх оповиває, гріє
Ваш погляд, надіє,
Надіє сердець.

                                                                                            10. І. 1935.

ЖІНКА

Так, знаю я тебе, як ти себе не знаєш,
Так, брала я тебе на руки ще малого,
Дивилася на тебе, як ти ріс і бавивсь,
Як став мужчиною, став коло мене поруч.
Не гнівайся жна мене, – я з тобою завжди,
Я – так, як вітер свіжий, що довкола тебе,
Як та земля, що ходиш, і вода, що п’єш,
Як зорі, що, ти віриш тайно, є незрушні...

...І я була б слабіша, коли б ти не вірив.

*   *   *

Людська душа, як дерево гіллясте,
Як дерево гіллясте при дорозі.
Із вихором дорожнім прилітають,
І осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
Побачиш – блисне з ізмарагду око,
Або, обважнене надміром бісів,
І жовкне, й гнеться дерево додолу.

Ідеш задуманий в алеї душ людських
І оглядаєш ці гримаси й вихиляси;
Бо жто так рідко струнчиться і квітне
Душа, як дерево, очищена громами...

*   *   *

Мужчино, смирися, бо стервом є мужеське тіло,
Бичів йому мало, і мало нещасть, щоб смирити,
Все прагне безоглядно стрічні жінки для забави,
Впаде під бичем, підведеться і прагне наново...

О, жінко, усе, що у пробах накажеш, – від Бога,
Наказуй ламатись в терпінні і гнутись у пробах,
У соромі й стиді наказуй відкинуть нечисте,
В огні і горінні наказуй вмиватись з полуди.

Аж може прозріє. Аж може дозволить Господь
Побачити в тілі жіночім не те, що – як світ,
А те, що – безсмертне, побачити душу жіночу.

БАТЬКОВІ

Шляхотнеє чоло мойого Батька
Укрийте пелюстками від троянд.
До рук йому трьохбарвне дайте берло,
Від трьох світів, що він в життю кохав:
Золото-хвильних, теплих нив південних,
Високих гір, зеленоверхих гір,
І моря, моря, що бурхливе вічно...

Мій Батеньку, творіть, мов Службу Божу!
З життям людським довічно будьте злиті,
Немов шумні вітри, що віють без спочину,
Немов грімучі води, випорснені в далеч;
Мов соняшне тепло, так розвивайте душі,
Душе великая в незмінному пориві!

А в Вас є бенкет вічно. Бачу там, над морем,
Проходить Правда, гість у левій шкірі,
І Вірність тиха йде і з нею розмовляє,
І Непідкупність з золотим ключем,

Ось і Братерськість в шоломі з орлом
Їх обіймає любо. Ось дубовий
Вінок Знання вбирає й усміхом Краса
Дарує всім гостей Душі, що гідна.

БОГ І НЕПРИМИРИМІСТЬ

Ми – нація, сузір’я міліонів,
Ми – серце воль, ми – буйна кузня сили,
Що розсипає блиски, що як громи-стріли,
І думці не догнать тих громів-перегонів, –
Ми – Нація, сузір’я міліонів!

Від нас, звиваючись, ростуть залізні руки,
Бескиди торсають, глухі лани зорали,
І дзвінко б’ють сусід у груди мідні, –
Ми – Нація! Злились усі хорали,
Ми – Нація! Усі – в один побідний!

– Куди, завзятих лиць полив’янії лави,
Куди женетеся під прапорами слави?

Ми – Нація! Ми килими колоній
Розкидали йдучи, верховодимі шалом.
Глухі внас – шоломи. Мечі нам – як долоні.
Бог і Непримиримість! – Ми ж єБожим валом!

КИЇВСЬКІ ЛЕҐЕНДИ

1. Про шевця Кожум’яку

Ой і славен Київ
Та по всій Україні,
Та й на цілий світ
Від віку і донині,
І до кінця літ.

Увесь Київ у татарській неволі,
Тільки швець – Кожум’яка на Подолі
Шкури мне,
Реміння тне,
Тяжкую пісню співає.
І прийшли до шевця Кожум’яки чесні мужі і жони,
І він каже – що скиглите, ворони?
Шкури мне,
Реміння тне,
Тяжкую пісню співає.
І прийшло до шевця благочестиве попівство.
Попівство – каже швець – лінивство.
Шкури мне,
Реміння тне,
Тяжкую пісню співає.
І прийшов до шевця сам Володимир-князь:
– Князеві від шевця зась. –
Шкури мне,
Реміння тне,
Тяжкую пісню співає.
І прийшли до шевця Кожум’яки дрібні діти, –
І не міг швець усидіти,
Шкури рвав,
Булаву брав,
Став істиха говорити:
– Ой годі вам, діти, лебедіти,
Що над нашим ланом
Тільки Київ паном!
Ой і славен Київ
Та по всій Україні,
Та й на цілий світ
Від віку і донині
І до кінця літ!

2. Про Святу Софію

Будувало дванадцять лицарів Софію,
Що збудують, день мине,
Земля проглине,
Сміються люди на таку чудасію.

Будувало дванадцять лицарів – роки,
А вночі їм Мати Свята
Вкладала в уста
Пісню про храм високий.

Сталось чудо велике одної ночі:
Вийшла з землі рано
Софія осіяна,
Вийшла, засліпила людям очі.

 
СУД СІРКА

Гудуть літаври, тнуть пищалки, сурми грають
В степу широкому розлігся голос війська, –
То сам Сірко-кошовий з славним товариством,
Веде звитяжну Січ із Кримського походу.
Вертається не сам – з ним тисячі втікають
З полону злого визволених бранців, –
Лицарського меча найбільша нагорода.

Та на Савур-могилі вождь спинив коня:
– Земля козацька дужа мусить бути,
І не інакше – слово наше й предків,
Кого жпровадимо тепер на Україну?
Душа козача в них, чи може бісурменська?
Брат ворога – не брат єкозакові.
Спитайтесь: хто не наш, таких пустіть до Криму.
І видно у степу, як стали завертати
Одна по одній гарби в бік Гнилого Моря,
Верталась спішно міць до ворогів велика, –
І застогнав Сірко, недовірків злічивши,
У груди вдаривсь, помолився ревне,
І рік: – Скарать на горло їх. Лишень дітей щадіть,
Бо неповинні очі дитячі за гріх. –

Наказ упав. Дві сотні скачуть степом.
Ось їх не видно. Пил. І в пилі – блиск шабель.
Ось сталась смерть. До стіп Вождя вернулись.
А він мовчав, камінний, в землю кінь уріс...
– Хто ж дітьми сироти забитих назове? – 
Спитав Вождя отець духовний смутно.
Сірко вказав на прапор Михаїла
І степ лункий у гомоні комоннім.

БАЙРОН

Свої рядки вогненні він кидав,
Мов маски, викривлені страшно, у юрбу,
І край свій – низькую, вдоволену рабу,
Проклявши, опустив в червоності заграв.

І був він скрізь. Його орел шалів,
Озлочуючи неба вечорову сталь,
Бо в серці вольному палав бездонний жаль,
Молитва до прийдешніх, творчих днів.

Кривависті, яркі його путі
Прекрасні женщини убарвили тілами,
І чорні пристрасті укрила перед нами
Його амбіція, ридальна в самоті.
І він упав.
І в темну хвилю скону
Нам блиснув меч його, що брязнув об корону.

НАРАДА ВНОЧІ
(Б а л я д а)

Воїни генерала грають у карти,
Воїни не сплять, цідячи вино;
Терпкі жорстокі їхні вояцькі жарти, –
Воїни не сплять, цідячи вино.

Пан генерал скаче вночі по рівнині,
Першу зустрів маркитанку Любов:
в її подолі – хміль, її ніжки – звивні.

Г е н е р а л:
Добривечір, маркитанко Любов!
Де мій полк? я їду на параду.
Що з ним є, панно вірна і щира?

Маркитанка:
Що за зустріч! я так люблю владу.
Пане генерале, – буду щира:

Пане генерале, твій полк коло річки,
Жовніри не сплять, – чистять рушниці,
Обшивають золотом мундури й лички,
Вони не сплять – ладують рушниці.

Пан генерал прибув, і сурми заграли
І всі ватри запалахкотіли,
Воїни покинули забави і встали,
І всі ватри запалахкотіли.

В о ї н и:
– Дивно! на цю постать закриту зирнувши,
Ми вчули владу несамовиту;
Очі нам посліпли, поглухли уші,
Бо вчули владу несамовиту!

Стихли фанфари, впав голос генерала
На бійців у блискучих лавах.

Г е н е р а л:
Я прийшов до Вас, як насмертельна слава,
Ви, що стали в блискучих лавах!
В о ї н и:
– Пане генерале, як нам здобувати,
Ми – в лахміттях, ми – майже без зброї?
Здобувати – не пити і грати в карти:
Ми – в лахміттях, ми – майже без зброї?

Г е н е р а л:
– Поведу Вас у найбагатші країни
На підбій лютий, скарб у граніті!
Гляньте на мої лиця ви, змінні, –
То є сам наказ!

І відкрив свої лиця закриті.
І задрижали воїни жорстокі і п’яні, –
То була сама смерть!
...І вирушили невблаганні.

В о ї н и:
– Хай живе генерал Смерть!
Вперед, вперед несповненні бажання!
За нами, – маркитанко Любов!..

ЩОДЕННИЙ БІЙ

1.
Неправдою – кожні стіни,
Перегороди і стелі,
Коли чую голос змінний
Д о л і   своєї;

Як ловлю той голос у сіті
Розуміння свого,
Голос глухий і неситий
Про здобич.

2.
Ім’я сучасного – ми,
Ім’я будучини – чин,
Хто опинився, – той служить тьмі,
Хто в поході – звитяжить він,
Він підлетить, як орел,
Він зіллє все,
Що з глибоких джерел
День нам несе.

3.
Мертвота, стерво живуче
Є все, що творить тіло,
Коли в щоденності тучі
Архангелів меч і крила
Серце людське не узріло,
Коли серце не повстало
Над буднями своїми,
Як вічности знак – Хорала,
Що незглибимий.

4.
Щоденний бій, мов корона
На чолі Того,
Хто є істота Закона
І зерно всього.

Щоденний бій – молитовні
Сурми для Того,
Хто держить дві чаші повні
Всесвіту всього.

ТРИ БРАТИ

1. П о е т

– Знаю, ви скажете, браття,
Молодший і ти, старший,
Що чоловік без завзяття,
То чоловік без душі.

Що годі бути суддею,
(Або й Богом самим, ще більш!)
І розсипать над землею,
Як благословенство,  в і р ш.
І наче в світлі розвинуть
Себе, – і так рости!
Ох, чую, – мене покинуть,
Покинуть мене брати!

А я, однак, став би і ріс би
І сіяв радість життя
Крізь мури, стіни і призьби
Будив би, грів чуже «я».

Старим, старим законом
Створено, браття, нас
На те, щоб ми розгоном
Переганяли час.

І в цій розкоші розвою
Нам забраний брали рай,
Бо то – найбільше: – Собою,
Собою життя сповняй!

2. Л і к а р

Мій менший мене не взорить, –
(Що йому братній привіт!)
Для нього є тільки хворі
І власний великий світ.

Він каже: «Я б тільки стежив,
Як тліє життя вогонь
В людській, тілесній одежі,
У смутку очей, долонь.

«Я бачу, – життя в людині
І смерть провадять свій змаг,
Мій зимний зір понад ними,
Хоч серце – буря сама;

«І гнів, і блискучість м и с л і,
І жаль, і волі «вперед!»
Окрили, вбрали, нависли,
Упоюють мій лянцет,
«Неспокій, – вічний фехтунок
З прокляттям роду людей, –
Чи ж то не є подарунок
Долі самої моєї?

«Скажи ж мені, Сліпа Сило,
Що так мене рвеш у бій,
На те ж ти мене створила,
Щоб ставить чоло тобі?»

3. Т р е т і й   б р а т

Мій старший в тузі безсонній
Ніколи не стулить віч, –
Перед ним – книги законів
І людство, Велика Річ,

І Нація – не Геєнна
І знижень, і поривань,
Лише тріпотливі звена,
Що треба знайти-зв’язать.

Бере екстази й залізо,
Щоб зважить на терези, –
Коли ж стає мрячно, пізно
Обходить хати, вози,

Лічить фабрики й чесноти,
(Йому незнаний є зрив!)
Його мислі, це польоти
Сокола, що завжди вбив.

Ненаситна воля різко
Обгортає ввесь мій край
І слухайте, – він є близько й
Його холодна пора,

В серце, що – відрух, сваволя,
Вбиває він циркеля вісь,
А вістрям викреслює коло,
Де стане державна мисль.
4. П р и с я г а

Тупости скривлені маски,
Нахабний і підлий сміх,
Напевне, браття, не раз ви
Десь збоку почули їх?
І я тепер, як відходжу
Від виразних, вас, до мли.
Бачу ці злобні сторожі,
Що є, що завжди були.

Що на кров і дух голодні,
Що зв’яже, виссе, затче, –
А тоді пальці холодні
Ляжуть на ваше плече:

То Посестра прийде біла,
Що Найласкавіший дав,
Як хвилювання кадила,
Як найважніша з правд.

Тим часом хай вища  п р и с я г а
Від мислі про неї спиня, –
Незаспокоєна спрага
Пізнать джерело вогня,

Спалитися в безупиннім
Життю, що в іскрах пливе,
В неопалимій купині,
Що родить вічно нове.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори