Леонід МОСЕНДЗ
ІДЕАЛІСТ

Недосяжність його була сливе легендарною. Рідко хто зі смертних міг похвалитися його приязню.
Любив затінки, задні місця, провінцію (...) аскет, скептик, бич і кара всіх гріхів смертних,
яких він, здається, не мав мужності ані бачити спокійно, ані як небудь їх толерувати.
Улас Самчук.

Один Мосендз, і я за це дуже ціню його, залишився ідеалістом у своєму тяжкому життю.
Олена Теліга.

Треба дивуватися його здібностям, його енергії, його пильності...
Треба подивляти таку несамовиту істотно творчу енергію
в невеликій сухуватій постаті тієї людини, якої – дивно! –
ніколи не пригадую собі ані «стомленою», ані спраглою «відпочинку»,
ані неакуратно чи навіть неохайно одягненою.
Починаючи від його точних, стриманих виповіджень і кінчаючи його чітким,
майже каліграфічним і при тім оригінальним почерком,
– він був людиною цілком закінченого стилю.
Євген Маланюк.

Богдан Кравців, який був не тільки поетом, а й вельми сумлінним літературознавцем, текстологом, біобібліографом, писав 1960 року: поминуло тільки дванадцять літ після смерті Леоніда Мосендза, ще живі представники його генерації, а вже виникають величезні труднощі при з’ясуванні фактів Мосендзової біографії. Вже тоді в ній було чимало плутанини й документально не підтверджених фактів.
Здається, саме Кравців першим здійснив спробу реконструювати біографію Мосендза на основі його численних листів, ним самим підтверджених подій, а також проаналізувавши його автобіографічні твори, виокремивши в них те, що могло насправді відбуватися в дійсності, оскільки воно перегукувалося з іншими джерелами.
Мосендз не перебував у гущавині діпівських таборів-«республік», де люди одне про одного знали багато, не мав аж такого широкого кола приятелів, як деякі інші еміграційні українські письменники. Він був мовби закрита книга на далекій від людських очей полиці бібліотеки. Усамітнившися спершу в Австрії, а далі в Швейцарії, цей терплячий бранець хвороби зі стоїчною витримкою ніс свій важкий хрест. Смерть скосила його в справжньому творчому розквіті; йому тільки повернуло за п’ятдесят перший рік.
Дехто підозрював, що Мосендз – зукраїнізований поляк. Він писав у листі до Р. Гармаша 1948 року: «Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крови. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти моска­лів і багато їх упало в чесному бою, а не захищаючи Москву, як унтерофіце­ри, чи підбиваючи Кавказ або Бухару...».
Він на три роки молодший за Юрія Дарагана й одноліток Євгена Маланюка. Побачив світ 20 вересня 1897-го в Могилеві-Подільському в родині службовця Марка Мосендза й Марії, що в дівоцтві була Лясковець. Її прізвище він і взяв за псевдонім, який часто використовував.
Тих, хто хоче знати, яким було дитинство Мосендза, Кравців відсилає до його автобіографічної повісті «Засів» (вона вийшла в світ 1936 року в Чер­нівцях), де розповідається про хлопчака, який виростає в родині, що спер­шу була сполонізована, а потім зрусифікована. Українську в його домі знали, та використовували тільки в спілкуванні з просто­люддям. Але під впливом розпо­відей про козацтво та гайдамаків у малого прокидається зацікавлення українською історією. Кравців з’ясував таке:  Мосендз у ті далекі літа захоплено читав Шевченкового «Кобзаря», що, звичайно ж, також справило на нього важливий вплив. Хоча в одному своєму листі він писав про такий факт періоду свого навчання у Вінницькій учительській семінарії (успішно закінчив її 1915 року): «Знаєте, я вчився в Вінниці в учит. семінарії, нас бу­ло 40, і коли була 1913 перепись – всі написали, що вони – малороси – лише я й один ще – що ми – «русскіє». Був я російський патріот».
А в іншому листі того ж року Мосендз розповідає про свою еволюцію, повторюючи: «до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом», а вже «за 1 мі­сяць з мене був український націоналіст. Бо, прочитавши історію Грушевського, доти незнану мені, я захлиснувся від величі того народу, з якого пішли мій дід, моя мати, мій батько, серед якого жив, виріс і якого доти не смів знати я».
Відомо, що після Вінницької семінарії його мобілі­зували до армії і він брав участь у Першій світовій війні. Відомо також, що Мосендз був в армії УНР. Але є тут розходження в часові й адресації того факту. Плутанину вніс сам Мосендз. У листі 1948 року до Михайла Селешка він писав: «А що члени УПА молоді, то це не так страшно. Скільки мені було років, коли я був у 1918 році в армії УНР?». Воднораз маємо його ж свідчення про те, що він устиг десь у проміжку між 1918-им і 1920-им ще й повчителювати. І ще одна подробиця з його ж листа: «я р. 1920 весною після маминої смерти хотів попом бути... Я вже почав і студіювати, але, поїхавши до вінницького єпископа Володимира, довідався, що обов’язково треба женитися. А я не хотів». І тут же – зно­ву: «А потому прийшла армія УНР...».
З військами Української Народної Республіки відійшов у Польщу. Був там у Ченстохові, знайшовши працю в українській читальні, яку влаштував Британський допо­моговий комітет. 1922 року переїхав до Подєбрадів, де після закінчення матуральних курсів став студентом хіміко-технологічного відділу Української господарської академії. Під час навчання в ній працював асистентом на кафедрі технічної фізики, а потім – хімічної технології. Його цікавило перероб­лення нафти. Це й стало темою його дипломної роботи під керівництвом професора Василя Іваниса. Одержавши диплом інженера-технолога, залишився в академії як професорський стипендіат. 1931 року, захистивши докторську дисертацію, став одним із двох перших інженерів-технологів, що здобули в стінах академії звання доктора технічних наук.
Про Мосендза багато може сказати такий епізод. Коли він поклав собі спеціалізуватися на технології пере­роблення нафти, професор Іванис порадив йому поміняти спеціалізацію, оскільки майже вся фахова література в ній була німецькою та англійською мовами. Мосендз одразу ж рішуче кинув: «До осені я вивчу німецьку!». І так воно сталося.
У дослідженні С. Наріжного «Українська еміграція» викладено послужний список Мосендза-вченого впродовж його перебування в академії. Ще студентом він пере­клав із чеської підручник Я. Форманека «Короткий нарис неорганічної хімії». Разом із професором Іванисом удосконалив ряд лабораторних приладів. Для монографії В. Іваниса про бітуми та їх аналоги створив понад тисячу ілюстрацій. Один із винаходів Мосендза закупили чеська й швейцарська фірми. Коли йому до­велося працювати в 1937-му й 1938-му роках у Хусті на Закарпатті (вчителював у комерційній школі), він написав підручник із товарознавства. Після окупації Закарпаття мадярами  перебрався до Братислави, де працював у тамтешньому дослідному відділі винарства. Тоді й з’явилася низка його праць словацькою мовою уже з цієї галузі.
Будучи, за свідченнями авторитетних фахівців, справді видатним ученим, він не мав ніякої змоги реалізувати свій багатющий потенціал. Тому маємо всі підстави з сумом констатувати, що Мосендз у науці – це, по суті, пропаща сила.
За якихось чотири місяці до смерті він писав у листі до свого приятеля Арсена Шумовського: «Моя хемія була добра. Лише я з неї покористав мало. Коли я р. 1931 працював над дисертацією на техніці чеській у Брні, малося на меті, що опісля поїду до Англії спеціалізуватися на газовому ділі... Докторат зро­бив, але Академія луснула... Потому я працював як інженер-будівник: проектував дороги, на кампанію їздив на цукровари. Варто для того було робити докторат? Р. 1939 до 1945 в державному словацькому винарському інституті. Канцелярщина й рутина. У Брні би з мене були люди. Знаєте Ви, що таке «важка вода»? За її відкриття Урей дістав Нобелеву премію. Я про неї знав перед Уреєм. А де було робити? Було ще декілька речей, от, напр., тепер модерні  силікони. Я пропонував професорові ще р. 1930 над ними попрацювати. Але ці ре­чі робляться лише в лябораторті. Добра це річ, чиста, прецизна! Одна така мікровага чого варта (а я вже й забув на ній важити!). От тепер з мене «він і хемік і поет – одним словом вінігрет…».
Саме те, що Мосендз за нормальних умов для своєї наукової діяльності віддався б їй цілковито, а література лишилася б його гобі, і мав на увазі Євген Маланюк. Але за ці слова дехто – і там, у діаспорі, і тут, в Україні, – накинувся на «залізних імператора строф»: бачте, мовляв, відмовляє Мосендзу в праві називатися поетом за покликанням, це ж тільки за собою літературний сноб Маланюк убачає всі підстави так глорифікуватися.
Але ж Мосендз і сам вважав себе передовсім ученим. Нереалізованим ученим. І він мав час та якісь можливості для літературних занять саме через те, що не мав своєї держави, яка сповна використала б його інтелект і науковий талант, що в кожній нормальній країні вважаються національним скарбом. Історія знає немало випадків, коли цікаві твори писали не «чисті» письменники (скажі­мо, фабрикант-інженер Італо Звево, автор роману «Самопізнання Дзено» чи медики Микола Амосов із його «Думками й серцем» або Аксель Мунте, автор книжки «Легенда про Сан Мікеле»), серед них міг опинитися й хімік Леонід Мосендз. Але йому мимоволі довелося перейти в «чисті» письменники.

*   *   *

Епістолярний «роман» між ними не випадковий. Адже їх поєднували справді приязні стосунки. Мосендз свого часу готував Телігу до матуральних іспитів при академії, активно українізу­вав і виховував. Про позитивну роль ментора Мосендза в житті Теліги говори­ть і її біограф Олег Жданович, який підкреслює Мосендзів вплив на «формування її національної свідомості» саме тоді, «коли українство їй здавалося дуже кволим і вона шукала опори, яку справді знайшла...».
Теліга – Лівицькій-Холодній про Мосендза: «...а тепер він взагалі мені часто пише хороші теплі листи...» (22 травня 1932).
«Мосендз по-старому пише метрові листи, але надзвичайно цікаві, такі ціка­ві, що розбурхують мене завжди на пару днів». (26 червня того ж року).
«Та найсумніший лист був від Мосендза. Він вже вийшов із санаторії, але становище його жахливе. Попередню свою посаду він загубив під час хвороби, а нової роботи нема. Грошей теж нема... Сидить тепер в Братиславі, в брудному бараці і не уявляє, як житиме. Не дуже-то він розписується над своєю бідою, але розпач аж в душу вдарила мені з його листа. Ми з Мішею (чоловіком Михайлом Телігою. – М.С.) недавно, ціл­ком несподівано, дістали трохи грошей – старий борг. Завтра хочу відіслати, хоч в листі, Леонідові. Але що ж це? Крапля в морі... Ох, дорогесенька, як же тяжко на душі, коли не можеш допомогти своїм приятелям».  (9 серпня 1932).
Звичайно ж, між такими різними за ментальністю й життєвою поведінкою людьми не могли не спалахувати дискусійні моменти чи якісь колізії. Це буває навіть просто на рівному місці, коли спілкуються ось таких двоє індивідів: трохи екзальтована, екстравагантна, звикла до велелюддя та й до ефектних жестів Теліга й інтровертний, раціоналістичний відлюдник Мосендз. Обоє не були у великому захваті від писань іншого. В ідеалі вони мали б взаємовідштовхуватися. Але була між ними ідейна близькість, що завжди високо цінували і Теліга, і Мосендз, а також звичайна людська симпатія, що часто вносить у людські стосун­ки момент ірраціональності.
26 червня 1932 року Теліга повідомляє Левицькій-Холодній: «Мосендз пише продов­ження своєї повісти «Засів», а тепер послав Донцову 5 віршів під спільною назвою «Криниця ніжности». Із 5-ти переслав мені лише один. Тяжко судити, яка решта, але цей один, задуманий дуже цікаво, але виконаний, на мою думку, досить тяжко. Вийшов якимось занадто розумним, але бездушним. А чи може бу­ти така «Криниця ніжности»?».
Маланюк таки не випадково вважав, що в Мосендзові поета переважає науковець. І упорядники відомої антології «Координати» Б. Бойчук та Б. Рубчак наго­лошували, що Мосендз був насамперед мислителем, потім прозаїком, а вже тоді – пое­том. «Створюється враження, що Мосендз вирішував передати ту або ту думку віршем, а вже потім уважно примірював до неї готову, традиційну поетичну структу­ру...» Може, сказано аж надто безапеляційно, але щось у цій характеристиці таки є. Мосендз не був таким вигадливим версифікатором, як, скажімо, Маланюк чи Ольжич; у нього немає такого віртуозного звукопису, гри алітераціями, винахідливого римування, як, скажімо, в Стефановича чи Лятуринської. Він у цьому розумінні, як слушно відзначала Теліга, таки важкуватий і скутий. У Мосендза просто не уявляється ота граційна, сказати б, моцартівська гра літера­турного артистизму. Це – не його і не для нього. Він для цього архісерйозний і занадто раціоналістичний. Маланюк мав рацію, коли стверджував, що «справж­нім покликанням Л.Мосендза була наука, в нім-бо корінився  вчений  в найточнішім значенні цього, на жаль, так стертого за останній час слова».
З певною умовністю його можна віднести до того типу поетів, яких уособлюють, скажімо, Тіт Лукрецій Кар із його «Природою речей» чи Гесіод із його «Трудами і днями». Є в літературі і така дефініція: наукова поезія.
У нелюбих Мосендзу французів вона була особливо популярною. Бернар де Фонтенель викладав віршами астрономічні теорії. А перший нобелівський лауреат Сюллі-Прюдом віршами описував досягнення механіки. Взагалі ж основоположником наукової поезії вважається Рене Гіль. У Росії ці лаври належать Валерієві Брюсову.
Ілюструючи Мосендзів прагматизм у ставленні до світу й раціоналістичність як поета, здебільшого наводять ось такі його рядки:

Той сам закон напрямно-точних ліній
обмежує обчислений кристал,
і снігові зірки, й волошки сині,
і мутно нашарований опал.

Спіраль стихій на скрайніх межах неба,
прудкий в орбітнім леті електрон...
Від сяйв зеніту до глибин Ереба
один у Необхідності закон.

Його пізнать від альфи до омеги.
Йому віддать напруженість турбот.
Від точки охопити аж до Веги
матерії незупинимий льот.

І перейти дорогами Нютонів,
в жаху перед Невідомим вклякать...
Щоб метафізикою для законів
достатність необхідності надать.

Звичайно ж, порівняно з безпосередньою, емоційно збуруненою поезією Теліги такі рядки видаються майже науковими формулами. Як писала Надія Миронець, Теліга не шукає «логічного пояснення явищ, сприймає світ лише емоційно». І звідси теж її протест проти такого раціо.
Теліга присвятила Мосендзу вірш «Лист», у якому вона звертається до нього:

Твоє життя – холодний, світлий став,
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
І поки – спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерех.

А в мене дні – бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам,
І тиснуть в серце вогненну печать,
І значать все – не сірим, а червоним.

Теліга без надмірної акцентації, але все ж емоційно- експресивно окреслює себе й антипода, докладно перелічуючи найголовніше з того, що їх різнить.

В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа – в червоній амазонці,

І вже тоді сама не розберу:
Чи то мій біль упав іржавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук...
Для тебе ж захід – завжди тільки захід!

Характерно, що Теліга й Мосендз, будучи такими безнадій­но різними, зберегли приязні стосунки до кінця своїх життів. І це при тому, що обоє розходилися з людьми не тільки з ідейних міркувань. Досить згадати, як категорично відійшла Теліга від Лівицької-Холодної, а Мосендз цілковито пере­креслив для себе однодумця Олега Ольжича. Чи як обоє накину­лися з різкою критикою на не меншого, аніж вони, націоналіста Юрія Липу. В кожному з тих епізодів були фак­тори об’єктивні і суб’єктивні, які важко даються для раціо­нального пояснення. Але те ж було й у цьому випадку. Однак справжня взаємоадорація виявилася набагато сильнішою.
Кравців стверджує, що Мосендза – як автора віршів – знали вже в його вояцькі часи і студентом академії. Він брав участь у літературних вечірках, читав свої поезії. Вони були українською мовою, і це сприймалося як належне. Й, очевидно, мало хто знав, що починав Мосендз російською. Як і Маланюк, і Дараган, і Драй-Хмара, і Филипович, і Клен. Але, як і всі вони, пережив глибоку переоцінку цінностей.
Він став одним із «вістниківської квадриги» (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Клен, Л. Мосендз). У той час його улюблений жанр – сонет. «Захопившися формою сонета, що відповідала прецизійній та організованій вдачі Мосендза і його стислому спря­муванню науковця («Улюблений мій – різьблений сонет... Обчислений і точний, як брегет… Покірний зовам кожного нюансу»), Мосендз дає тоді низку досконалих формально і змістово сонетів», – пише Богдан Кравців, до речі, сам великий фаворизатор сонета.
Але постійним чи улюбленим його жанром сонет не став. Він створив вінок со­нетів «Юнацька весна», де, за висловом Б. Бойчука і Б. Рубчака, продемонстру­вав якщо не надхнення, то бодай систематично проведену філософську мисль із певним відтінком містицизму.
Мосендз, як бачимо, хрестоматійний «вістниківець». А чи правомірно вписувати його в реєстри Празької школи? Ось тут і починаються дискусії.
Термін «Празька школа» ввів у літературознавчий обіг у своїй статті «Три роки літературного життя на еміграції (1945–1947) Володимир Державин, котрий виносив Мосендза за межі цієї плеяди. Аналізуючи еміграційну літературу між двома війнами, Державин пише, що в той час відбувалося «поступове зростання поетичного мистецтва, позначеного в першу чергу іменами Юрія Дарагана, Юрія Липи, Євгена Маланюка, а за 30-х мав місце блискучий розквіт так званої празької літературної школи (О. Ольжич, О. Теліга, О. Лятуринська, О. Стефанович – у поезії; Ю. Липа, М. Чирський, У. Самчук, Н. Королева – в прозі)». І тут же підкреслює: «Своїм ідеа­лістичним піднесенням і глибоким артизмом той літературний розквіт 30-х років гідно продовжував невмирущу традицію київського неокласицизму 20-х років, збережену і перенесену на Захід (1931 року) наймолодшим із поетів київського «п’ятірного грона» – Юрієм Кленом – і плідно відбиту в поезії С. Гординського, Л. Мосендза та інших».
Микулаш Неврлий у своїй студії з назвою «Празька поетична школа» до означеної групи зараховує Івана Ірлявського, Ірину Наріжну, Івана Колоса, Максима Гриву, а вилучає з її реєстру Юрія Липу та Наталю Лівицьку-Холод­ну (мабуть, «прописуючи» їх за «Танком»). На думку О. Астаф’єва та А. Дністрового, доповнення Неврлого до реєстру «пражан» не можна приймати всерйоз, бо всі названі імена не означають справді творчо сформованих індиві­дуальностей. Але – це вже інша тема. Наразі ж ідеться про те, що Мосендз був «правовірним» «вістниківцем», а ось вважати його абсолютно канонічним «пражанином» погоджу­ються не всі історики літератури. Отож полишимо їм можливість дискутувати на цю тему.
В листах до М. Селешка вже в останній рік життя Мосендз з благородним ригористичним імперативом звинувачує Донцова в тому, що той «проповідував одне, а робив друге».
Загалом же тема Донцова і «вістниківців» і ширше – Донцо­ва та української еміграційної літератури – це складна тема, яка вимагає окремого дослідження. Донцов тривалий час був володарем дум західноукраїнської молоді й молодих українських письменників у тридцятих роках. Це – його зо­ряний час. Редагований Донцовим «Літературно-науковий вістник», «далі «Вісник», де сповідувалися ідеї «чинного націоналізму», мав яскраве авторське гроно: Ю. Липа, О. Оль­жич, Є. Маланюк, Ю. Клен, У. Самчук, Л. Мосендз. Потім усі вони з ним розійшлися. Як коментує цей факт автор політич­ного портрета Д. Донцова Ми­хайло Сосновський, причина «цього була не в тому, що, мовляв, їх придавлювала індивіду­альність Донцова, що вони не були стійкими у своїх поглядах (як твер­див пізніше Донцов), а в тому, що ідеологію Донцова треба було прийняти у та­кій формі, як він її подавав, нічого не віднімаючи, нічого не додаючи, або ж її цілком відкинути».
Але до загострення Мосендзових стосунків з автократором Донцовим часопис мав в особі Мосендза активного автора, а його редактор – відданого апологе­та.  Характерна подробиця. 1928 року Липа й Маланюк створили у Варшаві літературну групу «Танк», у якій вони бачили й Леоніда Мосендза. Як пише Сер­гій Квіт, Донцов «надзвичайно вороже… сприйняв справу виникнення мистецького угрупування», хоча «ті вісниківці, які ввійшли до групи «Танк», зробили це не спеціально на зло Донцову. Вони постійно контактували з ним і значною мірою розглядали створення «Танку» як розширення свого середовища. Проте Дмитро Дон­цов не допускав жодних зазіхань на власний ідеологічний монополізм». Мосендз увійти до «Танку», а потім і в пере­трансформовану на його базі групу «Ми», дові­давшися про реакцію Донцова, категорично відмовився. Наталя Лівицька-Холодна згадувала: «Ніяких ворожих планів щодо «Вісника» і ніякого підкопу під нього з боку «Ми» не передбачалося. Однак відразу ж почалась та сама історія, що й на початках існування групи «Танк». Всі ті, що були зв’язані з Донцовим, давши спочатку свою згоду, відкликали її пізніше. Всі, що з ним не були ближче зв’язані або не піддалися його пропаганді, радо приступили до співпраці... Найболючішою втратою для журналу були Оле­на Теліга і Леонід Мосендз».
Коли Ю. Липа розійшовся з Донцовим, Л. Мосендз, який з великою адорацією ставився до нього, піддав його нещадному остракізмові. Коли з’явилася в світ поетична збірка Н. Лівиць­кої-Холодної «Вогонь і попіл», у якій були майже всі вірші, раніше публіковані на сторінках  «Вісника» і які, за її словами, любив Донцов, Леонід Мосендз виступив з різкою на неї рецензією. Він був відданим Донцову доти, доки не розчару­вався в ньому. А розчарувавшися, уже ні за що не міг підтриму­вати якісь із ним стосунки. Ніякі компроміси з образом Мосендза не уявляються.
Самчук пише, що Мосендз «хотів бачити природу Божу без диявола... Пристрасність його не мала меж, і бути толерантним не мав сили. Десь 1936 року відвідав його в Братиславі другий святий, але не скептик, а віруючий Олег Ольжич. Здавалось, будуть нерозривни­ми при­я­телями, але Ольжич вернувся назад його ворогом». Йому було важко з людьми, він вважав, що він – ще не досить самітній (так написав про себе в дедикації на книжці Олені Телізі). Але й людям із ним також було важко. Він міг вивергати неспра­ведливі літературні присуди. Ска­жімо, в листі до Шумовських пише: «Не люблю віршів Осьмачки – взагалі віршів не люблю і пишу їх з великим болем, а – проза (Осьмаччина. – М.С.) – те, що знаю, – гарне по формі і дрібне по духу. Дрібне!».
Тут маємо рецидив або звичайної впертості, або даль­тонізму, бо ж ані жахливий фактографією «План до двору», ані трагічну «Ротонду душогубців» аж ніяк не випадає назвати дрібними в тому розумінні, в якому це має на увазі Мосендз. І, ніби на віддяку йому за таке верхоглядство, як повернення бумеранга справедливості, звучить на його адресу присуд Ігоря Качуровського, котрий пише про «геніальність Олега Ольжича та Юрія Клена», яких він, мовлячи про Празьку школу, протиставляє «зовсім посередньому Мосендзові». Про химерні рецидиви в літера­турних поглядах Мосендза і в його судженнях говорить у своїй прекрасній книжці «Леонід Мосендз – лицар святого Грааля» Ігор Набитович: «Незва­жаючи на те, що Л. Мосендз учився писати у Гі де Мопассана, він не любив ні французької літератури, ні мови. Письменник не брався перекладати жодного з французьких авторів». Набитович наводить один із листів Мосендза, де він пише, що у французькій літературі «все якесь поверхове, гниле, як той їхній Нобельпрайстреґер А. Жід. Жах!».
Хоча загалом «з погляду вічності» такі кричуще неспра­ведливі присуди в історії літератури зустрічаються часто. Скажімо, Лев Толстой дорікав Чехову, що той пише п’єски ще гірші, ніж Шекспір. А Бунін висміював «Війну і мир» за водянистість та багатослівність, казав, що якби його воля, то він зробив би з цього твору добрий роман в одному томі. Микола Зеров не сприймав Валер’яна Підмогильного й іронічно називав його бухгалтером у мові. Сергій Єфремов вельми критично оцінював театр Леся Курбаса...
І. Набитович підкреслює, що Л. Мосендз був взорований на найкращі зразки європейської культури. Про його захоплення нею свідчать уже хоча б навіть згадки в поемі «Волинський рік» таких імен, як Андре Шеньє, Вольфганг Гете, Герберт Велс, Хрістіан Моргенштр, Адам Міцкевич, Фрідріх Шіллер, Райнер Марія Рільке, Джон Кітс і т. д. Остап Тарнавський, ре­цензуючи Мосендзів роман «Останній пророк», наголошує: «Леонід Мосендз близько стоїть до проблем сучасної світової літератури. Він письменник європейської культури, і в його творах переважають загальнолюдські теми».
Безперечно, він мав моральне право сказати про себе:

Було прочитано томи книжок,
томи своїх написав...
Читаний, писаний – кожен рядок
краплю душі відбирав.

І. Набитович цитує лист Мосендзової приятельки, яка пише про його напружене духовне життя і широчінь інтелек­туальних зацікавлень: «Мосендз був дуже начитаний. Читав переважно по-чеськи, бо чехи мали всю класичну світову літе­ратуру, перекладену на свою мову, особливо читав французьких класиків – Золя, Бальзака, Флобера та інших... Дуже скоро Мосендз захопився англійською літературою. Знаю, що читав він Кіплінга, Велласа, Честертона, Голсворси, а пізніше і Лонґфелло… Мосендз зізнавався: відчуває, що на нього мала вплив проза Мопассана («Бо я від того автора вчився писати. Він – простий, влучний, ощадний і до прецизности мальовничий... Велика простота – є першою ознакою краси, як у творах вели­ких клясиків...»)».

*   *   *

Поема «Вічний корабель», задум якої Мосендз проніс крізь ціле десятиліття (перші уривки з неї оприлюднив 1924 року, а закінчив твір 1933-го), при­свячена подіям далекої Фландрії ХVІ століття. Ворожа навала, героїчна боротьба з понево­лювачем, прощання з рідною землею і відхід на чужину – хто скаже, що це тільки про Фландрію Вільгельма Оранського, прозваного Мовчаз­ним? Хто скаже, що це – не про Україну з її визвольними змаганнями й пораз­кою національних сил та їхнім відходом в еміграцію?
«Вічний корабель», при читанні якого легко виникають політичні алюзії, власне, цілком можна назвати твором політичних аналогій чи історичних декорацій. Бо ж  рецепція активно диктує українські політичні реалії, українські проблеми.
У літературі є різні типи історичних творів. Без­хитрісно- ілюстративні, в яких сумлінно переповідається те, що було; там жодних авторських інтерпретацій чи «відсебеньок». Романи в дусі Вальтера Скотта, в яких реальні історичні персонажі діють поряд із вигаданими; часто вигадані герої – головні дійові особи; плетучи сюжетні колізії, автори не загля­дають до підручників чи монографій із історії. Є й художня практика за ре­цептами Дюма, котрий казав, що історія – це цвях, на який можна повішати що завгодно. Є так звані романи політичних аналогій на історичному матеріалі. Класичним прикладом тут може бути «Лже-Нерон» Фейхтвангера, котрий, скажімо, описуючи Рим періоду Нерона, мав на увазі передовсім гітлерівську Німеччину. От саме до цього типу творів і тяжіє Мосендзова поема. Читаючи в ній про Нідерланди, задумуєшся про історичну долю політичної еміграції. Ясна річ, у творі є ціла низка окремих тем і сюжетних мотивів, є так звані вічні сюжети європейського фольклору й літератури (кораблі мертвих, кораблі-привиди, «Летючий голландець», Агасфер).
І. Набитович кваліфікував «Вічний корабель» як твір, у якому яскраво виражено елементи неоромантизму. А символіка поеми, її алегоричність та символізм є національно прозорими. «Вічний корабель» сповнений ідейних поєдинків на­вколо проблеми еміграції, навколо обов’язку боронити рідну землю та відповідальності людини за свої вчинки».
Є в літературній спадщині Мосендза твір, який він вважав найголовнішим із усього, що він написав. Це – роман «Останній пророк». Роботу над ним було розпочато ще 1935 року, й тривала вона до самісінької смерті письменника. Біблія, історія Палестини, давньоримська історія, Талмуд, Йосиф Флавій – ті джерела, які він ретельно вивчав у процесі творення «Останнього пророка». За цей твір йому час­то дорікали: мовляв, замість того, щоб писати про сучасність, про боротьбу за визволення України, про піднесення націоналістичного руху, він емігрував у далекі, нічим з Україною не пов’язані епохи.
Отже, Єгохан – син Захарії та Елісеби, в якому легко впізнається Іоанн, предтеча Ісуса, а потім Іван Хреститель. Але Мосендзів Єгохан далеко не в усьому повторює відому нам біографію Іоанна. В його душі живе любов до зброї, дух війни. Мати віддає його в науку до фарисеїв і садукеїв у єрусалимському храмі. Юнак переживає довгу і складну духов­ну еволюцію, в результаті її переходить до зелотів, які ведуть підпільну боротьбу проти римських окупантів. Зелоти – більш ніж радикали. Їхнє слово і діло – меч, їхня філософія – апологія меча. Меч нищить ворогів і зрадників з-поміж самих зелотів. Зелоти вважають, що їхній народ повинен жити в нужді і бути якнайбільше приниженим – це добре, бо полегшить їм завдання підняти його на боротьбу з наїзником. Єгохан дедалі більше почувається збентеженим серед зелотів. А вони страшенно невдоволені ним, бо він «забагато думає». Борючись із цим, зелоти намагаються тісніше зв’язати його з терористичною акцією – йому доручається експропріація скарбу в єрусалимського багатія Беназара.
Єгохан ніде не може знайти духовної опори. Одні гноблять його народ. Другі не мають ніякого морального впину, освячують усі засоби боротьби і стають йому через цю політичну практику геть осоружними. І тут знову з’являється той художній ефект, який ми бачили у «Вічному кораблі», – політичні аналогії описуваного в романі матеріалу з авторовою сучасністю. Є така закономірність: історичний твір – якщо він справді талановитий – неодмінно пов’язаний з епо­хою його літературного народження. Ще більше, аніж із тими часами, про які в ньому розповідається. У минулому ми вичитуємо таємниці сучасного.
«Останній пророк» – не тільки безпосередньо описувана автором епоха; це – плід авторських роздумів про долю і шляхи українського націоналізму. В тогочасних Мосендзових листах – багато різких висловів про «вчителів-ідеологів» і провідників. Ось рядки з його листа до М. Селешка: «Не злися на мене за моє гостроязиччя, але моє розчарування безмежне й головно в моральних якостях, бо політичні – їх творить лише язик, а коли люди живуть з революції, то що ж їй робити, як не язика вправляти». А ще згодом до того ж адресата: «Ці сварки «івців» – це і льокальні справи, від яких зле робиться. Але в УПА я маю приятелів, і це не фантом. Мені здається, що у взаємній ненависті «івці» не признали б собі навіть носа між очима... Гріхи «івців» – це старі гріхи націоналізму: неграмотність, зарозумілість, нетерпимість і самозакоханість. Але людей гудьмо, з людьми будьмо й я теж українець…».
У передмові до «Останнього пророка» Богдан Кравців наводить і такі різкі слова Мосендза з іншого листа: «Над нашим націоналізмом нависла одна загальна велика хиба: неуцтво й зарозумілість. Всі ці «діячі» в’яжуть воєнну дійсність з реальною сірою і думають, що пістолями мож­на диригувати. Я з жалем бачу, що від людей хотять не знання й праці, але пос­луху й підлизування. На це я не здібен, я звик до співпраці й товариського по­розуміння, а не до задирання носа й експлуатації для персональних цілей. І мені гірко, прегірко на душі».
Автор ставить у творі цілу низку запитань. І він збирався запропонувати на них свої відповіді вже в четвертій книзі роману. Але ми її вже не прочитаємо. Мосендз не завершив головну книгу свого життя.

*   *   *

Отже, коли 1932 року за наказом уряду Чехо-Сло­ваччини значно скоротилося фінансування академії, Мосендза разом з іншими асистентами було скорочено. Опинившися з цієї причини в Братиславі, де став працювати в лабораторії винного заводу, Мосендз тоді зазнав першого крововиливу, причиною якого був тубер­кульоз. За словами Є. Маланюка, ця хвороба в Мосендза розпочалася під час перебування в польських таборах для інтернованих у Ченстохові та Каліші. Поета треба було госпіталізувати й серйозно лікувати. Але коштів для цього не було. Цей епізод із його біографії описав В. Іванис. У Мосендза закохала­ся молода словачка Магда Папанкова. Вона була доктором філософії Брати­славського університету, знала кілька мов (згодом Мосендз навчив її й українсь­кої). Панна Магда запитала Іваниса, в який спосіб можна відправити Мосендза до санаторію, оскільки він ні від кого не хоче брати грошей. Іванис пише: «Я порадив внести до каси хворих певну суму і щоб каса хворих написала до Мосендза, що посилає його на свій кошт до санаторії. В Татрах у санаторії він пробув один рік і написав мені: «Уявіть собі, Василю Миколаєвичу, що й в демократичних державах бувають добрі інституції, як каса хворих, що мною заопікувалася». Очевидно, він не знав, хто дійсно фінансував його побут у санаторії».
Він одружився з молодшою за нього на 18 років Магдою, яка стала його добрим ангелом. У листі до В. Іваниса від 6 липня 1943 року пише: «Я, як бачите, ще живий, але моє здоров’я не блискуче. Тримаюся лише Магдиною любов’ю...».
Вони вже ніколи не зустрічалися після того, як наприкінці квітня 1945-го Мосендз, утікаючи від радянських людоловів, полишив у Празі Магду з трирічною донькою Марією і зі спеціальним (нансенівським) паспортом для утікачів виїхав до Австрії.
Як пише І. Набитович, усі джерела стверджують: «доля дружини й доньки пись­менника – невідома». Та ось важливе повідомлення: «1989 року Магдалина Мосендз подарувала Бібліотеці НТШ у Нью-Йорку архів свого чоловіка. До архіву долучено лист від Магди Мосендз від 14. 08. 1989 року, в якому вона ін­формує НТШ про передачу творів Леоніда Мосендза».
З бездонного провалля невідомості виринув поетів ангел-хранитель і від­дав нам усе, що він беріг усі ці десятиліття. Не анігілювалося його слово і не розвіялося вітрами часу.

Леонід Мосендз

КРИНИЦЯ НІЖНОСТИ

Вже нижче зорі.  Чорно-синій обрій
присунувсь і над лісом звис поволі.
Чийсь теплий подих пролетів по полі.
Над кружиною хтось схилився добрий…

З благословенням простягає руки,
ось-ось кладе їх на притихлу сніжність.
І в тишині ловлю я перші звуки
того акорду, що зоветься ніжність.

*   *   *

Осіння ніч... Коротка, як і влітку...
– Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
– Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
Я буду вірною!..   Не забувай!..

Був ясний ранок. Злотом старовинним
прозорився напроти сходу ліс.
Усе здавалось довіку незмінним,
як ти сама в спижевій рямці кіс...

Та я через далеке і прадавнє
минув межу твоїх здогадних меж!
Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,
снуєш безплідність килимних мереж?
*   *   *

Пригорнути й уст палаючим вулканом
На долоні випекти п’ять літер...
(Хай собі надворі скептик-вітер
До схочу регоче над обманом!)

Викликать причаєну тривогу
У очах і шепіт: «Ні, не треба»...
(Хай собі з нахмареного неба
Грім гукає пильну осторогу!)

Цілувать уста, дивитись в очі,
Загасивши вогник недовір’я...
(Хай там буря рветься на подвір’я,
Вогкими устами щось белькоче!)

А на ранок, в промінясту днину
Позирнуть без жалю і без стиду.
(Сонце йде по буревійнім сліду,
Все спліта в симфонію єдину).

*   *   *

Є. Маланюкові.

Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапур ти
над військом предківських степів.

Знова торують леґіони
шляхи задернілих доріг...
О, хто поставить перепони
оцій розмірності каліґ!

А вождь глядить звитяжним оком
на міць незірваних ще пут,
здіймає вгору меч високо
і заслухається в салют...
Та тільки ніч над містом шатер
почне зміняти черги чат, –
зникає вождь і імператор
і днини відгуки мовчать...

МІЙ ШПИТАЛЬ

Abyssus abyssum invocat!
Ruysbroeck Admirabilis

Безодня смерти і безодня
життя спіткались на межі,
а на лезі її сьогодні
знова нап’ятий він лежить.

Лежить, мов жертовна офіра,
якій жерців байдужий спір
і тільки існування міра
вся зосередилася в зір.

Та у серпанку гарячковім
він нерухомістю повік
зорить на дні минулі знову
аж по грізний двадцятий рік.

Але нема жалю ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло...

Встає майбутнє. І могили
вчорашні – це його межа...
Яка ж це мука буть безсилим
під лезом смертного ножа!..

PER ASPERA

Довга ніч, як довгий спомин.
В них все тан жити.
І знова я змушен  в соннім
Денну путь пройти... –

Із піснями перемоги,
Як мандрівний  скальд;
А закличуть грізні боги –
Знову, як Гаральд,

За твоє ім’я, Єдина,
П’ю боєвий хміль,
Щоб здобуть тебе, дівчино
Українських піль.

І твоє різьблю  обличчя
Постатям Мадонн
Між готичного  величчя
Склепінь і  кольон.

Вірним лицарем для тебе
Землі обхожу...
Хоч ти з пекла, хоч ти з неба,
А в свою вежу

Я примчу тебе, князівно,
Час плянет наспів:
На  долоні в мене дивний
Камінь мудреців... –

Спомин з днем сплива осяйним,
В ньому дійсність – Ти.
Змушен я тепер в наявнім
Фавстів  шлях  пройти.

ПОЕМА «ВОЛИНСЬКИЙ  РІК»

Спів IX (Уривок)

Столітніх сосен  червонасті вежі
Замкнули непроступно виднокруг,
Та в їхні присмеркні, таємні межі
Поклався ледь помітний сліду пруг.
Відважся-но лише на їхні стежі,
І доведуть тебе до тихих смуг
Галяв забутих  в зелені і тиші,
Де все поганством предковічним дише,

Де, мавши душу Лесину живу,
Почуєш пісню білої  берізки,
Побачиш і русалку лісову,
Як косу запліта в дрібненькі кіски,
На чарівну натрапиш сон-траву,
До тебе лісовик підійде близько...
Причастен станеш тайни  і краси,
Що їх таять волинські ще ліси.

Натрапивши на запуст між пеньками,
Скуштуєш і суниць і полуниць
(За першими бо «сунеш» між балками,
За другими  – згинаєшся «півниць»),
Й обтяжений мовчанкою й думками,
Умостишся край лісу горілиць
Та підглядатимеш, як білі хмари
Будують в сині казкові примари,

Як починає половіти  жит
Ще донедавна прерія  зелена,
Як... Та послухай краще, Марку, міт,
Що прийняла його Волинь  хрищена
З отих посивілих прадавніх літ,
Коли оці, на почув лиш, імена
Були тоді живі і близькі нам,
Оцим полям, і лукам, і хатам.
За тих часів Христос з учениками
Вчащав охоче на свою Волинь,
Коли над лісом, нивами й річками
Тремтіла   переджнивности   теплінь,
Коли рої дзуміли, а садками
Йшов стиглий дух, і в першу золотінь
Вбиралася чиясь сквапливо нива,
Щоби ось-ось вже розпочати жнива.

Тоді,  мандруючи  через садки.
Де, мов краплини в зелені застиглі,
Обтяжили гілля важкі грушки,
Такі сочисті, запашні і стиглі –
Побачили  святі мандрівники:
Під  грушкою  простягсь  козак,  навідлі
І руки й чуб, та жде, щоб без турбот
Йому упала грушка просто в рот.

–  О майстре! І пощо таке ледащо? –
Зачудувались з нехіттю святі.
–  На світі, любі діти, кожне нащо
Дістало значені свої путі
Й не схибити йому із них нізащо... –
Сховавсь ласкавий усміх у куті
Христових  уст.  Мандрують   мовчки   далі
В передполудневім липневім палі.

І бачать: у долинці тихій жне
Злотистий житній лан красуня-жниця.
Хоч вколо жаром печі поле дхне,
І запливають потом очі й лиця –
Але й на мить дівчина не спічне,
Невпинно блискає серпова криця,
Перевесло  підперезало  сніп,
І вже новий росте їй біля стіп.

–  Яка дівчина гарна й працьовита!
На світі мало, вчителю, таких!
Сама-одна на лан широкий жита,
Однісінька,  без друзів помічних...
Чека її напевно знакомита
Відплата в днях  майбутніх життьових! –
І посміхнувсь Христос: – Оцю дівчину
Козак-лінюх  дістане за дружину. –

Це нагорода, равві,  їй така? –
Апостоли від дива аж спинились...
Таж це покута дівчині гірка
За те, що праці віддає всі сили! –
І знов засяла усмішка м’яка
Христові на обличчі: – Друзі милі!
Якби й дружина в неї мав цей сприт
Вони б удвох загарбали весь світ!..

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори