Євген МАЛАНЮК
ВОЖДЬ

«Книга ця висушена гарячим вітром історії, обезбарвлена
їдкими кислинами спізнілої, ретроспективної мудрості.
Але в цій книзі скудної лірики й ослабленого мелосу
мусить хоч зрідка розкриватися Софія страсної і темної історії України:
роки 1918, 19 і 20 освітили її особливим, незабутнім світлом».
З авторської передмови Євгена Маланюка до збірки «Земля й залізо» (1930 р.).

Маланюк-Сізіф – це виклик історичній долі українства.
Відчайдушний протест проти кричущої несправедливості.
Подолання комплексу рабства.
                                          Володимир Базилевський.

Він ще зовсім не збирався помирати. Лиш обмовився кілька разів близьким знайомим, що його починає турбувати серце, а тому до його джентльменського набору знедавна ввійшов і нітрогліцерин.
Високорослий атлет і красень не виглядав на сімдесят. Хоч і не культивував спортивних вправ і фізичних наван­тажень і вже трохи розповнів, але в будь-якому то­ва­ристві з-поміж усіх неодмінно вирізнявся не тільки особ­ливою елеганцією і в одязі, і в манері триматися. В ньому схрестилися два впливи: те, що було властиве кращій частині староре­жимних офіцерів з їхнім культом честі й гідності та легкий шарм богемного нарцисизму, чий дух ще затримався в деяких літературних салонах Європи.
Поставний, галантний, дотепний, широко знаний у культурних колах української діаспори, він притягував до себе зацікавлені жіночі погляди; від нього вимагали донжуанства (що ж це за офіцер, якщо він не серцеїд?!), він мав романи, які лишили нам його важливі епістоли й інтими. Досить бодай згадати роман з Наталією Лівицькою-Холодною, в якому, здається, літератури було більше, аніж безпосе­реднього «романування».
П’ятнадцятирічний епістолярний роман з Оксаною Сембай-Галицькою дав нам книжку «Весна на віки», де з-поміж неодмінних у такому разі ритуальних фраз вичитуємо масу важливих подробиць із його життя, творчої роботи, взаємин з іншими літераторами; ці листи виразно «підсвічують» не просто особу того, хто повідомляє ті чи ті обставини та події, а, як це часто буває тільки в літературно якісних текстах, змальовують «образ автора», – гордого, розумного чоловіка, який добре усвідомлює, що живе в українському гетто, і судить про все, не стаючи на котурни (це властиво багатьом ураже­ним гігантоманією) й не впадаючи в діаспорну істеризацію.
Він мав би ще чимало написати, бо сімдесят літ, здається, анітрохи не позначилися на роботі його мозку – та ж гострота інтелектуальної реакції, та ж глибина й оригінальність мислення. Його смерть була справді несподіваною. Він збирався до театру. У його кишені знайшли театральний квиток. Саме на той день, коли прийшла смерть.

*   *   *

В його особі ніби зустрілося два антиподи. Перший – це пристрасне й гаряче серце, яке прагнуло вмістити в себе весь світ і в якому болісно відлунювали всі українські болі. Другий – це сміливий і воднораз холодний розум, який спокійно розтинав аналітичним скальпелем усі явища й проблеми, терпляче дошукувався першопричин і наслідків. Отже, поет і вчений-«емпірик». Чи, може, так: поет і філософ...
Їм нелегко було знаходити згоду – подеколи вони дуже заважали один одному. Він не раз нарікав у листах, що його робота за фахом заважає літературним заняттям. І, цілком зрозуміло, поезія анітрохи не сприяла – а, можливо, навіть навпаки – професійному вдосконаленню інженера та його службовій кар’єрі. Для цього потрібно було більше голого прагматизму й звичайного спокою душі.
Не випадково він, мовби відчуваючи складність своєї духовної конституції і вглядаючись у себе, наголошував: «Матері я завдячую дві речі: серце й мистецтво, а батькові – основи з його інтелектуального та світоглядового розвитку».
Він не тільки вірив, а й знав, що його рід має глибоке козацьке коріння. Це потвердив йому і Василь Сімович, який знайшов Маланюкове прізвище в реєстрах старшини періоду Хмельниччини. Очевидно, вже після знищення Січі Маланюки стали чумаками. Пам’ять про це безвиводно жила в їхньому кам’яному домі в Архангороді на Синюсі. Коли 2 лютого 1897 року в подружжя Гликерії та Филимона Маланюків народився хлопчик, названий Євгеном, у домі жили «на дві хати» – дідову й батькову. Поет потім згадував, що в першій хаті «панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму» (в свідомості діда неукраїнці були безсумнівними «унтерменшами»)». Батьківське помеш­кання, за словами поета, це «атмосфера, приблизно кажучи, «українського інтелігента», теж «сві­домого», тобто не спокушеного ані далеким Петер­бургом, ані навіть близькою Одесою».
Якийсь особливий чар і цілий флер осмутнілої таємності витали біля імені матері. Поетовій уяві за нею вимальовувалася геть інша життєва традиція: «якихось степових, досить колоніяльного типу «дворянських гнізд» з клявесинами й дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про «южних» декабристів і байронічних лермонтовських поручників, засиланих «на погибельний Кавказ».
Після дочасної материної смерті шістнадцятилітній син знайшов у її паперах аркуш зі старовинними оздобами, а на ньому каліграфічним почерком переписано Лермонтового «Демона». То був подарунок од її нареченого поручника-улана, в якого Євгенів батько вкрав наречену. Вона походила зі збіднілої дворянської родини чорногорських військових осадників-переселенців Стоянових. Долею судилося, щоб син зустрів доньку материного нареченого в Києві 1918 року. Можна тільки уявляти, як дивився поручник Маланюк на дитину чоловіка з далекої юності його матері, що перед смертю став золотопогонним генералом, які сюжети йому спалахували і що думалося про те безповоротно відшуміле молоде життя цих двох людей, котрих, мовби граючися, доля звела і розвела і яких удвох із цією дівчиною вони продовжували у світі. Маланюк обмовився про те, що ця історія мог­ла б бути темою «для цілком неймовірної повісти, яку я просто боявся б написати під закидом штучности, фальшу і т.п.».
Дивно, але провінційний Єлисаветград, куди батьки віддали Євгена для навчання в земському реальному училищі, був справжнім на тоді культурним центром. Тут для захопленого книголюба Маланюка стали легко доступними всі книжкові скарби. Він знайомиться з класикою світової літератури, читає всіх відомих російських поетів. Це дуже важливо – вчасно прочитати такі книги, вчасно зазнати благотворного впливу видатних майстрів. За зізнанням самого Маланюка, чи не найбільше його захоплювала філософська лірика Ф. Тютчева. Не проминуло безслідно і його захоплення Р. М. Рільке, Ш. Бодлером, А. Рембо. Згодом мало хто з еміграційних українських письменників міг дорівнятися йому в знанні російської літератури. Маланюкова «Книга спостережень» найкраще це потверджує – там оригінально осмислено чимало найпомітніших явищ та імен російського письменства. Ще в якихось тринадцять чи чотирнадцять років у його руках опинилася книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році» (він припускає, що то міг бути нелегальний переклад). Відомо, що Кюстінів твір був холодним душем для так званої російської еліти й сенсацією для Європи. Кюстін, м’яко кажучи, вельми критично говорив про саму російську ментальність, про витоки російського месіянізму, який несе загрозу для всього світу.
Дмитро Донцов, з яким упродовж довгого часу був духовно близьким Євген Маланюк, писав 1958 року в передмові до книги-експозе Кюстінової «Росії...»: «Що ж це за дух тієї націївуяві нашого автора? Яка є московська вдача? Кюстін стверджує, що це дикунська вдача, байдужа до святости даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливости. Все в ній тріюмфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку(...). Суспільний устрій? – москаль не має нічого власного, ні власної хати, ні дітей, ні серця, ні думки, все підлягає чужому наказові. Московщина – це «суспільство, упорядковане страхом». Це суспільство або ця імперія – це орда номадів, кочовиків на біваку. Кожний з них – «замаскована маріонетка». Відзначає їх страшна ксенофобія, ненависть чужинців, випливаюча з заздрости до них, основана на почутті власної інферіорности (нижчости). Все в Росії – «анрежіманте», скошароване, це взагалі «штучна нація». Все – фасад, фальш, чвань­куватість і злоба. Це раби фізичні, душевні, з рабською душею і з рабською совістю. Лад чи система за доби Кюстіна панують в Росії такі самі, як за Івана Грозного, як за Сталіна чи Хрущова...».
Цей пафос не раз відлуниться і в публіцистиці, і в поезії Євгена Маланюка, який ставив виразні акценти, говорячи про російський експансіонізм. Ось, наприклад, уривок із відомого «Посланія», де мовиться про культуру, що її приніс на «астріє штика» від «сов-царя» північний посланець на Україну. Виглядаючи загнивання Європи (мрія російськокомуністичного серця!), кремлівські вожді вважають, що з Україною справу зроблено – тут вони вже не матимуть ніяких проблем («А там вкраїнськії степа, // Натреніровані скоряться, // Все пухнуть, пухнуть кров’ю праці// Сліпого темного раба, // Й на балалайці, й на талянці // По селах грають бруд і пранці...»).
Маланюк тут анітрохи не поступиться силою гротеску й сарказму де Кюстіну, на ту ж, що й у нього, російську тему:

Одначе що ж це я? – Для Вас
Ця філософія російська,
Здається, надто не нова:
Русь – Рим, христолюбиве військо,
Синод, нагайка, Петербург.
Та хижий свист сибірських пург.
А в тім масштаб поширивсь значно, –
З «асвабаждєнія славян».

Звичайно ж, «якбитологія» (альтернативна історія: «а що було б, якби?..») – мати фантастики, яка дуже серйозно аналізує те, чого не було, – та рідна сестра наївних романтиків і пересичених теоріями інтелектуалів, не може бути джерелом серйозних аргументів (між тим, що було, й тим, чого нам хотілося б, – бездонна прірва), та все ж у цьому випадку, здається, є всі підстави стверджувати: українська література мала б в особі Євгена Маланюка зовсім іншого поета, якби він не був активним учасником визвольних змагань і якби вони не зазна­ли такої тотальної поразки. Власне, він весь вийшов із тієї поразки, нещадно обпалений нею, зностальгований за перемогою і жадібно націлений на реванш бодай у слові. Власне, Маланюк – саме як Маланюк – такий поет, яким ми його знаємо сьогодні, почався саме після поразки. До читача заговорив воїн. Чи колишній воїн.
Ранній Маланюк мав зовсім мало спільного із Маланюком-вигнанцем. Один із наших найсумлінніших маланюкознавців Леонід Куценко вивчив і впорядкував Маланюкові поезії з нотатників. Є там і «проби голосу» гімназіальних літ, і студентські вірші, і твори прапорщика російської армії Маланюка у Першій світовій війні. Одне слово, є напружена підготовча робота, є захоплена літературна гра. І, здається, ніяких провіщень особливого літературного майбутнього за цим автором.
Він починався з російської поезії, мав рідкісну в ній очитаність і писав тоді тільки російською.

 Лицо мое – о, жуткие черты
Невиданной эпохи кондотьера!
В них странствий ритм, пугающая мера,
Как грешных дум застывшие мечты.

 Важко повірити, що це – Маланюк. Навіть беручи до уваги те, що авторові – вісімнадцять. Здається, тут немає жодної «клітиночки» того поетичного організму, який нази­ватиметься Маланюком. Юрій Шерех побіжно мовив про «джерела йо­го закорінености в російській літературі – символісти, акмеїсти...»; критик подивовано відзначав, що Маланюк почувався як удома не тільки в українському, а й у російському, польському та й частково західно­європейському письменстві. Він мав справді широку лектуру, читання супроводжувало його впродовж усього життя. І в цьому розумінні він був нетиповим українським письменником, з-по­між яких бачимо цілі натовпи людей, котрі не мають книгу в друзях. Не випадкові його слова, які наводить у своїх спогадах Леонід Полтава: «Грома­дянство все менше читає, так знову просплять Україну... Нечитання вижене українців зі світу». Як виразно перегукується це зі словами іншого нашого інтелектуала Ігоря Качуровського: «Про яку державу можуть мріяти українці, коли вони не знають (у масі своїй), хто такий Петрарка?».
Треба було багато пережити в серці й передумати, щоб геть відійти з полону російського декадансу а la:

Вот ты спишь. Просыпаться не надо:
Жить отрава томительных мук.
Оборвалась струна. И соната
Сократилась в рыдающий звук.

Це – теж із Маланюка. «Зразка» 1915 року. Такі рядки теж можуть бути своєрідною точкою відліку.
У січні 1916 року Маланюк закінчує Київську військову школу, що забрала в нього рік і чотири місяці. Після недовгого перебування в запасному полку він опиняється на Західному фронті, де відразу ж узнає, що таке газо­ва атака, рукопашний і багнетний бій. За особисту хоробрість його підвищено до звання підпоручника. У березні 1917-го йому вдається правдами й неправдами (бо ж чи є війні і високим командирам справа до чужого горя) вирватися в «посад Ново-Архангельский по делам службы» – на похорон батька.
Нездале керівництво Тимчасового уряду вело Росію до поразки у війні. Здеморалізовували армію і повсюдні бунти. У Маланюкових спогадах «Євген Мєшковський» про той час лаконічно сказано: «Південно-Західний фронт залишався тільки на мапах штабів, бо ж в дійсності він являв собою майже одні прориви». Солдати скидають командирів і обирають нових. Анархія, хаос, безглуздя. Спеціальна кулеметна частина, очолювана поручником Маланюком, на його безмежне подивування, теж піддалася цій епідемії. «Міцна, здорова частина, предмет гордости цілого полку, заховуючи до останку зовнішньо повний поря­док, раптом в два дні стала руїною».
Цю деструктивність, ярмарок дрібнесеньких амбіцій побачить згодом старши­на Маланюк і в армії УНР. Усе там відбувалося майже так само, як і в охопле­ній дурним революційним ентузіазмом російській армії. Як і в частині Маланюка: «Чи треба додавати, що «революційний народ» мене «заболотірував» і на чолі команди став темний, але хитрий, з кар’єристичними нахилами фельдфебель, якого ж я сам протегував і який завдяки мені був підвищений з єфрейторів». При цій нагоді Маланюк підкреслює, що його наступник – із «землячків», що поза службою вони навіть заговорювали вдвох рідною мовою, але глибоко в нім си­дів «черв заздрости» – ця невиліковна зараза охлосу, яка й зумовлює всякі інсурекції. «Цей парубок (...) став прототипом того типу військовика, що таку фатальну роль зіграв у нас в рр. 1919, 20, 21...»
Маланюку назавжди запам’яталася та довга і безсонна ніч у волинському селі, де стояла його частина, і він, її колишній командир, услухався в балачку двох солдатів. Почуте значно розширювало його політичний досвід. «Розмова їх, яку вони вели в найбільш мажорнім тоні, вся складалася з таких слів, як «ліворуція», «пролітарят», «бальшавики», «товаріщ Лєнін». Телефоном увесь час передавалися новини з корпусу про петербурзькі події. Крім мене був тільки один ще (молодший) старшина, але явно закоханий в фантом демократії...»
І тут утрутився перст долі. Він указав поручникові Маланюку його шлях. Телефонний виклик до штабу дивізії, де полковник Мєшковський збирає з-поміж вояцтва український елемент. Уся армія охоплена гангреною дезертирства й мародерства, а цей незбагненний чоловік, як «скеля серед розбурханого моря», – він ду­має не про якісь свої вигоди, а про Україну, якої насправді ще немає. Адже те, що проголошене в Києві, – це тільки туманна надія на державу.
Але всякі червоні комітети, підозріливі до національного питання ліберали, шовіністи всіх мастей, дурнолобий імперський охлос, зодягнений у солдатські шинелі, всі однаковою мірою проти «хахлов». То був ще один урок Маланюкові. Він його запам’ятав і описав у спогадах. «Бували жахливі моменти. Бувало, що сп’янілий від безкарности, розхристаний і звільнений від усяких людських почувань, солдатський мотлох вривався до помешкання штабу з тим чи іншим «ультиматумом». І коли здавалося, що в атмосфері проходив зимний подих смерти, а рука хапалася револьвера, щоб спасти свою гідність людини від останніх образ і тортур схамілого солдата, – тоді в зловісній тиші штабу голосно й сильно лунав могутній голос полковника Мєшковського, що один-на-один з натовпом вмів не «умовляннями», не проханнями, не потакуванням, а суворими, ляконічними військовими наказами Начальника вернути натовп до притомности, отверезити його».
Маланюк був і соціально, й психологічно готовий стати тим, ким він став. Незважаючи на всі його захоплення (справді глибокі!) російською літературою, він лишався українською людиною. Це було закладено в ньому на генетичному рівні. Не випадкові ж його слова в уже цитованих спогадах про Євгена Мєшковського: «І оттут то я й зрозумів, що таке органічний, з крови й виховання, українець, хай «несві­домий» політично, та проте свідомий органічно, свідомий своїм національно-дідичним інстинктом, одержаним в спадщину від дідів і прадідів».

*   *   * 

Ім’я Маланюка зазвучало на Україні з 1920 року, коли відомий літературний критик Фелікс Якубовський обмовився про те, що є та­кий талановитий поет, «учень Донцова». Після цього на Якубовського накинулися пролетарські поети радянської України, які застерігали від позакласових по­зицій у літературі, а відомий погромник Андрій Хвиля затаврував поета-емігранта як найлютішого ворога, поклавши початок довгій низці компартійних глорифіка­цій Маланюка, де звучали й «оскаженілий фашист», і «петлюрівський недобиток», і «затятий русофоб», і «попихач імперіалістів», і ще хтозна-що.
1925 року в Подєбрадах з’явилася книга «Стилет і стилос», якій судилося стати етапною для всієї української поезії. Авторові її на той час виповнилося двадцять вісім.
У цей час і пізніше на противагу «тутешнім», більш ніж брутальним, назвиськам Маланюка продукуються антиподні «тамтешні»: «залізних імператор строф», «поет апокаліптичних літ», «поет заліза і вогню», «поет вольового пориву», «поет крицевої волі». Поява Маланюка в поезії стає справді принципово важливим і справді якісно новим явищем. Про те виразно написав 1955 року Дмитро Донцов, ретроспективно поновлюючи тодішній літературний контекст і відзначаючи задушливе повітря в українській поезії перед Першою світо­вою війною. Характеризуючи того чи того з авторів, Донцов дає їм такі різкі визначення: «поезія згорілої душі й перетлі­ло­го серця», «тихого суму в серденьку тужливім» (за автохарак­теристикою М. Вороного), «анемічної сатири», «безсилої мелянхолії», «наївних альковних захоплень»... Деякі з тих характеристик, може, й надаються до оскаржень, але загалом не можна не погодитися: в тій поезії було так мало здорової онтологічної енергії і так багато безвиводного песимізму, мінорного мряковиння й безпросвітності.
«В цю добу увірвалася поезія Маланюка: і в лірику перед­ре­во­люційну і пореволюційну, із зманірованим квилінням Тичини, і з гістеричним сюсюканням Сосюри», – пише Д. Дон­цов і наводить як програмові для Маланюка такі його рядки:

До Тичин і Сосюр я навмисно
тверезим варягом
Увійшов в цю добу історичних
вітрів і злив.

І далі з тієї статті: «Архипелаг поснулих хуторів» Еллади степової – року Божого 1917 – враз сколихнув великий землетрус. «Над гробом народу хитнувся камінний хрест, на древнім кров’ю залитім просторі» розверзлися могили, і –мертві встали. Щоб знов хопитись за мечі... Вогонь отих залізних літ блискає в поезії Маланюка».
А Богдан Романенчук наголошував на такому принципово важливому моменті: «Винниченко протиставив красу силі, але Маланюк захоплювався силою, бо бачив у ній красу». Звичайно ж, автор мав на увазі ось такого характеру строфи, якими Маланюк звертався до України:

Несамовитим криком крови
Роздерлися твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий,
Вагітна бурями повстань.

Чи такі мотиви, в яких, за словами Б. Романенчука, виразився його революційний підхід до перестарілого «ненькоукраїнського» народництва з його солодкавою зоресоловейківщиною й усією одноманітно інфантильною орнаменталістикою:

Не хліб і мед слов’янства: Криця! Кріс!
Не лагода Еллади й миломовність:
Міцним металом наллята безмовність,
Короткий меч і смертоносний спис.

Біографи й літературознавці пишуть про визначальний вплив на Маланюка Дмитра Донцова. Так, йому в творчій – та й у життєвій – біографії поета належить особливе місце. Сам Маланюк визнавав: «Ми задихалися в світику, щільно обмеженім границями огієнко-винниченківщини. А ось несподівано опиняється серед нас року 1922 перше число відновленого «Літературно-наукового вістника». Ім’я редактора – д-р Д. Донцов – ми вже чули, але тільки ім’я, бо ми просто не встигли були прочитати його перші речі. Але від того першого числа ЛНВ вже дихнуло на нас першим передчуттям можливої відповіді. Це вже було щось, якби прорив облоги, якби вихід у широкий світ, якби відзискання вільного духу і вільних рухів – після довгого спаралізування. Так таборовий період нашого існування несподівано і вже навіки розколовся на дві частини: до ЛНВ (отже, Д. Донцова) і після ЛНВ...». Очевидно, ще належно не вивчено вплив таких книг Донцова, як, скажімо, «Підстави нашої політики», і на всю так звану Празьку школу, і на все Маланюкове покоління, для якого ця книжка була своєрідною Євангелією (Б. Романенчук про те пристрасно свідчить).
У цій книжці був поетичний диптих «Сучасники». (До збірки він друкувався в еміграційнім часописі «Веселка», що виходив у Каліші). Перша його частина присвячена Максимові Рильському:

Ще молитесь, далекий брате,
Серед звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви – еллін, схимник і Гоген!
Навколо хащі й печеніги,
А в кельї – тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги
І Ви – алхімік мудрих слів.

Це була своєрідна рецензія еміграційного поета на «Синю далечінь» Рильсь­кого. Вона легко здолала кордони й виразно прозвучала на Україні. Голосний резонанс викликали й рядки, заадресовані Павлові Тичині. Емігрант захоплювався феноменом «Соняшних кларнетів»:

 На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр, –
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі.
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Але те, що сталося з Тичиною, потрясло захопленого читача. Те, що неповторно звучало на весь світ, «ридально навік розірвалось... І бездонним проваллям дихнула порожня луна». Так згинув цілий неоглядний світ, розпросторений у поетовім слові. І все обернулося брутальним кошмаром:

...від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась
...в окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна.

Такої нищівної оцінки Тичині ще не доводилося чути. За спогадами кількох близьких до нього людей, Тичина з різними інтонаціями повторював ті слова в різні періоди свого життя.
М. Мухин пише про те, як 1925 року до Праги при­їз­дила письменницька делегація з України. В її складі були Досвітній, Поліщук і Тичина. В місії УРСР (була тоді така) прибулі виступали перед охочими їх послухати, се­ред яких було й чимало емігрантів. Особливого успіху письменники з України не мали, бо весь цей захід мало не перетворився на базар: один запитував у прибульців одне, другий друге – одне слово, кому що болить, той про те й кричить... Але не це важливо. Важливо, що тоді зустрілися Маланюк і Тичина. Власне, Тичина переказав через когось, що хотів би побачитися з Маланюком. Маланюк умовив Мухина піти з ним. На Мухинове віднікування і його критичну характеристику Тичини Маланюк пристрасно сказав: «Ви не розумієте... Тичина – це як перше кохання. Цього забути не можна».
І ось у першокласному празькому готелі ця трійця намагається поговорити. Однак знервований і підозріливий Тичина (разуразно він підходить навшпиньках до дверей і прислухається, чи не стоїть хтось за ними) для розмови зовсім не здатний. Мухин твердить, що «Тичина дбайливо тримався радянської урядової лінії». Отже, нічого з того не вийшло, жодного натяку там на щирість і відвертість не прозвучало. За свідченням спогадувача, «Тичина, як виходило з його власних слів, беззастережно й безповоротно духовно скапітулював перед російським займанцем. Шкода було з ним говорити й ба­читися з ним». Цікаво, що під час тієї зустрічі Мухин побачив у Тичини на столі серед стосу книжок, газет і журналів часопис, у якому було опубліковано згадувану Маланюкову інвективу про пофарбовану дудку замість кларнета (до речі, в попередній редакції була рурка, яку поет виправив на дудку вже перед самісіньким друком). Там же був і свіжий номер сатиричного журналу «Подєбрадка» з такими рядками М. Чирського: «Прокляття тим, що ось чим став // Замість сонетів і октав», проілюстрованими без­жальною карикатурою на Тичину, що її виконав Петро Холодний-молодший. Можна тільки уявляти, що відчув Тичина, побачивши обидві публікації. Але Маланюко­ві й Мухину він про те не обмовився ані словом.
1927-го замість Рильського й Тичини до Маланюка звернувся з «Відповіддю» на його «Посланіє» Володимир Сосюра:

  Вирує в кожному краю...
Уже пливуть грозою тучі...
Шановний пане Маланюче,
Ми ще зустрінемось в бою!..
Ви перелякані і так.
Це почуття у вас незмінне
Ще з тих часів, з тих днів, коли
Нам росіяни помогли
Прогнать Петлюру з України.
Так, ми йдемо... ми прийдем, пане,
У віршах мойого пеану!..
«Симфонія мускулатур»
Вам не такої заспіває...
Ми вам «Посланіє» згадаєм,
Коли ви станете під мур...
Похмура Сосюрина інвектива з’явилася як наслідок несамовитого тиску на пое­та, який опинився на грані психологічної катастрофи, що переконливо довели у своїх книгах «Вогнем пречистим» Тарас Салига й «Біль аж до краю дороги...» Віктор Костюченко. Тодішня дійсність виявилася такою, що автор «Червоної зими», який був під час національно-визвольних змагань в одному таборі з автором «Стилета й стилоса», тепер виступав проти нього як супроти свого класового ворога.
Ще ж 1924 року Сосюра сповідався: «І пішов я тоді до Петлю­ри, // як громами в степах загуло...». До речі, покій­ний Олесь Жолдак, покликаючись на самого Сосюру, розповідав, що балада «Комсомолець», яку нас змушу­вали зазубрювати в школі, насправді мала зовсім інший текстологічний варіант: «Бій одлунав... І червоні знамена // затріпотіли на станції знов...// І до юрби полонених // сам комісар підійшов...»; знаний нами рядок «– Є ком­со­мольці між вами!.. Я знаю!» насправді звучав: «– Є гай­да­маки між вами!..», а завершувався вірш слова­ми не «– Я – комсомолець... Стріляй!..», а «– Я гайдамака... Стріляй!..». Ось чому історію нашої літератури треба переписувати заново, пояснюючи палімпсести в багатьох текстах, які видавали нам як непорушно канонічні.
Сосюра, який майже під дулом пістолета виконав соціальне замовлення партії, і виконав його, якщо вірити словам Михайла Доленга, «із правдивим художнім захопленням», що, ясна річ, викликає глибокі сумніви, небагато виграв у режиму – тільки ненадовго відсунув прес, який безжалісно душив його. А його «Відповідь» поповнювала радянську «маланюкіану», де щодалі більше з’являлися нові й нові образи еміграційного поета на взір таких, як «мобілізатор зарізяк з битого шляху» (В. Коряк) чи «духовний Квазімодо» ( Я. Савченко).
Поступово твори Маланюка в підрадянській Україні цілковито зникли. Часописи з його публікаці­ями або поховали в спецфондах, або – ще ймовірніше – знищили. Але ім’я його лишилося лідером з-поміж імен політичної еміграції, згадуваним компартійними ідеологами в Україні.
Юрій Шерех пише про таку закономірність. «Засадою радянської пропаганди в діянні з ворогами було не популяризувати їх. Для нападів обиралося одне чи двоє імен, решту замовчувано. З-поміж закордонних діячів культури й політики такими «обраними» були саме Донцов і Маланюк». Це дуже характерна закономірність кремлівських ідеологів – обирати для своїх скажених нападок одну-дві постаті з усього ворожого їм оточення. Так було в часи національно-визвольних змагань, коли всіх не червоних в Україні називали петлюрівцями. Навіть тоді, коли Симона Петлюру було виведено з українського уряду, коли він став, сказати б, суто приватною особою, все одно вони для більшовицької пропаганди були петлюрівцями, і тільки петлюрівцями. У такий спосіб затавровувалося все національно свідоме. За всі роки комуністичного панування слово «петлюрівець» перетворилося на справжню лайку. Так сталося і трохи пізніше, після появи «петлюрівця», зі ще одним утвором комуністичної пропаганди – з «бандерівцем». Ним лайливо обзивали не ті­льки закордонних націоналістів, а й навіть жителів західних земель України. «Ми нічого не знали про Ольжича, Лятуринську, Стефановича, про того ж таки Самчука. Зате безнастанно стояв га­лас про тих двох, хоч, крім імен, і про них ми знали дуже мало, – пише Ю. Шерех про той пропагандистський феномен. – Звичайно, їм і належало, вони були запеклими ворогами радянської системи і «трудящихмас», буржуазно-націоналістичними запро­данцями, ідеологами хрестового походу проти рідного народу, збанкрутованими гавкунами, спраглими крови й людських жертв. Образ цей ми, звісно, перевертали, знак мінуса ми заступали на знак плюса. Але що, попри нашу свідомість, лишалося – була надлюдськість. Вони ста­вали для нас героями й велетнями, понадособовими, грандіозними. Ми всі були проти них ліліпутами, карлами, гномами».
Важко сказати, хто з критиків, літературознавців та біографів Маланюка не цитував рядків про «імператора», що веде свої вірші, «як когорти». Справді «паспортні» для тодішнього Маланюка рядки. В них, сказати б, автопам’ят­никовий Маланюк. Таким він не тільки хо­тів бути. Таким він був. Різкий, жорсткий, нещадний до всяких слабкостей і половинчатостей, категоричний, нещадно саркастичний, коли йдеться про українські ментальні хвороби, про схиль­ність до рабства й національного нігілізму.
Ще одна характерна в цьому розумінні його інвектива:

Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати, мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа,
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів
– Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.

Такі твори викликали різкий осуд більшості представників старшого покоління еміграції. Ними Маланюк наражав себе на шквал страшних звинувачень. Хтось із рецензентів обурено нарік його «поетом тьми й хаосу». Юрій Липа назвав його «настовбурченим і бунтарським вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ». «Одразу ж по появі «Стилету» можна було виразно почути професорський скрегіт зубовний проти молодого поета. Професори-мовники (Сімович, Колесса, Білецький) були ініціяторами чи промоторами цього скреготу...» – пише вже згадуваний М. Мухин. Він же наводить ще такі характерні епізоди. 1932 року на другому з’їзді наукової української еміграції Маланюк виголошував доповідь під назвою «Спроба періодизації української літератури». На той час він уже мав репутацію злісного «ревізіоніста», проти якого старші мужі спрямовували все «посполите рушення». І цього разу Л. Білецький узявся за погром Маланюка. Але тут утрутився Дмитро Антонович, який, заперечивши всі звинувачення на адресу поета, сказав: тільки Мала­нюкові, а не Білецькому чи Сімовичеві, належалося б викладати в університеті історію української літератури.
Тривалий час, якщо навіть не до самої смерті, й поетична, й публіцистична творчість Маланюка мала болісну – подеколи просто навіть ворожу – реакцію певної частини еміграції. Не випадкова ж така Ольжичева фраза: «Досить гостро зненавиджений старшим громадянством для того, щоб увійти в історію літератури – Євген Маланюк». Поетові різкі судження про причини поразки українських визвольних змагань, про безглузду амбіційність провідників не додавали йому симпатій з-поміж сивоголових мужів еміграції. Чужими їм були й Маланюкові літературні присуди, які зчаста їх просто шокували. Не в одних спогадах згадується, що Маланюк без будь-якої дипломатичності негативно висловлювався про «соловейкову легкість» поезії Олександра Олеся (незважаючи на те, що був у приязних стосунках із його сином Ольжичем), навіть десь зухвало виголосив: «небіжчик Олесь». Що таке цілком могло бути, потверджує у своїх спогадах і М. Неврлий, який зу­стрічався з Маланюком, пишучи свою дисертацію про Олеся; Маланюк тоді категорично заявив неофітові літературознавства: Олесь – уже безнадійно перейдений етап української поезії, що «тепер, мовляв, гріх писати лірично-розслаблені вірші, що доба вимагає більш мажорної, бойової поезії».
І все ж із роками опонентів у Маланюка в еміграції зменшувалося. Він привчив до себе саме такого і до саме такого свого думання.

*   *   *

Ігор Качуровський згадує таку істотну для історії літератури й біографії Маланюка подробицю. Уперші післявоєнні роки генеральний прокурор СРСР Вишинський вимагав од альянтів вида­чі небезпечних «військових злочинців» Євгена Маланюка, Миколи Сліпченка й Володимира Кубійовича, «себто по одному визначному представникові від кожного прошарку на­шої інтелігенції: Маланюка – від першої, «уенерівської» еміграції, Сліпченка – від другої, Кубійовича – від Західної України».
Невідомо кому належала ідея у відповідь на ці вимоги «поховати» поета, який жив тоді у Регенсбурзі. Вірші Маланюка почали друкувати під рубрикою «з творчої спадщини». Такою містифікацією намагалися збити репатріяторів зі сліду. Червоні людолови багато дали б для того, щоб у їхніх руках опинився поет, чиє ім’я було для них символом непримиренної політичної еміграції. Ім’я, на яке було вилито стільки бруду й проклять. Можна тільки уявляти, який грандіозний спектакль поставили б радянські людолови, якби запопали дорогоцінну здобич. 
Маланюкові пощастило поминути всі пастки. Повчителювавши в українській таборовій гімназії (викладав математику й літературу), він виїхав до США. Розпочався останній – також вельми прикметний – його творчий період. Жити поетові лишалося заледве два десятиліття. «Залізний» пророчо-патетичний і грімколунний, яким його звикли і тільки таким хотіли чути, він раптом почав «тепліти», обертатися до читача ліричними гранями. В нього значно частіше зазвучали ностальгійні мотиви, прорізалися скупі сантименти, сумніви, перемежовані філо­софською іронією й усвідомленням того, що так багато в світі залежить не від тебе. Він ще пише в присвячених М. Мухину «Нью-Йоркських стенограмах»: «Ще не поржавіла в мені іскриста криця» і мовби заспокоює себе і всіх тих, хто чекає від його слова бурі, грому й вогненних інвектив. Але в цьому ж вірші попереду зізнається: «Я знаю, що надходить час – скориться // І при­мириться. Тяжко це й незвично».
У нього дедалі частіше звучить усвідомлення неспинного бігу часу, який за­бирає людське життя; в його віршах незрівнянно більше тривоги, сумнівів, болю. Здається, це – вже інший Маланюк:

  І зламалось. І вже ні зростити, ні склеїть.
Дні проходять, як риби на темному дні.
Прямокутник блакиті в проваллі Бродвею.
Хвилі каменю й криці. Безсонні вогні.

І якщо в цьому вірші безрадісний настрій поета ще можна пояснити його реак­цією на кам’яні нью-йоркські джунглі й на потворні гримаси цивілізації, яка розрубала оту животворну нить, що поєднувала людину з природою, то у «Дні» маємо ось таке зізнання без ніякого «спису­вання» на причини:

Що ж це таке? І пальці костеніють
І мерзнуть, мов оголені, кістки,
І стомлюється зір.
Це сутеніє
Епоха, чи мій День лише хисткий?
Чи тільки День мій хилиться безсило,
Безкрилий і беззахисний. І ніч
Беззоряна впливає в мляві жили,
І я пливу у океан сторіч.

А в «Парастасі» поет мовби відсторонено роздумує про смерть. Фіксує її зов­нішні ознаки («Проростає коріння труну – // Проростає труна корінням»), намага­ється дати її психологічну формулу («Смерть – це велика всесвітня,// космічна самота»). І під дією ось таких прощань із дорогими людьми загострюється відчут­тя нетривкості, змінюваності на гірше всього в дорозі до фіналу людського життя.

Бачиш, пишу вже
– не ямбом побідним,
Ямбом юнацтва.
Нема навіть ритму ні рими,
Бо серце вже втратило ритм
і не зазнає
консонансу рими.
Воно шарпає жили
рвучким
розірваним пульсом.
Воно раптом стає...

Він бачив багато смертей ще в шинелі вояка армії УНР. Але тоді, по-перше, була війна, а в ній смерть – це справа майже звична. По-друге, він був у ті роки молодим, а в молодості смерть уявляється як щось таке, що без­посередньо до тебе не має ніякого стосунку і здебільшого сприймається як дійство похорону, а не як відхід у небуття.
Ця ж подія сталася тоді, коли Маланюк під вагою літ дедалі частіше задумується про смерть. І тут не стає Тодося Осьмачки. Він не був Маланюкові близькою людиною. Скорше навіть навпаки. Обидва амбітні, жадібні до ус­піху й похвали, трималися один від одного на відстані. До того ж нестерп­ний для оточення через свою психічну хворобу Осьмачка вважав, що більшого за нього в світі українського поета (як, зрештою, і прозаїка) немає. Це він декларував скрізь і повсюдно, чим неми­лосердно дратував усіх, ускладнював свої з ними стосунки. Але зі смертю людини багато, що довкола неї і її імені змінюється. І Маланюк уже зовсім по-іншому дивиться на те, що сталося з Осьмачкою. Його смерть обпалила Маланюка крижаним подихом.
Здається, тільки пізній Маланюк і тільки після такої події міг написа­ти саме ці рядки у вірші «Пам’яті Т. Осьмачки»:

  Не хочу – ні! – цих похорон. Прости.
Хай тільки ворон тричі десь прокряче.
Що вже похований ти, неповторний ти,
Осьмаче-символе, як Вій, від мук незрячий!
Ні, не ув’язнить глина чужини
Твою труну, твій попіл вогнепальний,
Бо правнуки, що будуть знов сини,
Перенесуть у тишу спочивальні.
Посадять дуб. І, щоб з землею злить,
Чебрець розстелять килимом духмяним.
Внизу Дніпро котитиме блакить,
А в Києві шумітимуть каштани.

Вірші повоєнних літ відкрили в ньому дуже при­хованого лірика, що вже не крився від читача зі своїм особистим змістом. Якщо раніше – особливо ж у двадцяті та тридцяті роки – Маланюкові, здавалося б, просто ніяково було говорити про особисте (хоч такі поезії в нього були і він їх або не включав до збірок, або вельми неохоче включав), то тепер воно вийшло на перший план. Поет-історіософ, трибун, поет, який у своєму пристрасному слові вибудовував імперію (на взір залізного Риму) українського духу, відійшов на другий план, лише поінколи нагадуючи про себе. Але й у цьому авторові, який говорить про особисте, легко впізнається той лицар духу, яким він відкрився зі «Стилета і стилоса». Жодного натяку на життєву розгубленість чи знеможеність, хіба що стоїчна готовність прийняти вирок долі, з гідністю зустріти невідворотність кінця. В цей час у його поезіях стає значно менше металу й алітераційного грому, вони м’якші й елегійніші (особливо ж перейняті сумом інтимні вірші). У них уже немає його колишньої «прапороносності». Дехто навіть намагався проти­ставити пізнього Маланюка авторові «Стилета й стилоса» та «Землі й заліза».
Іван Фізер висловлював припущення, що його особиста поезія – цей унікаль­ний людський документ, як це буває тільки у великих поетів, – матиме в нашій літературі значно триваліший вік, аніж його ж твори з національно-історіософ­ською тематикою. Майже такої ж думки дотримувався і Юрій Лавріненко, котрий припускав, що «Земна мадонна» цілковито заступить Маланюкові вог­ненні інвективи. На такі перед­бачення ще 1970 року реа­гував Святослав Гординський: «Це те ж саме, як твердити б, що Шевченкова лірика переживе його «Посланіє» і «Єрети­ка». Цядвоторовість української поезії належить уже до її глибокої традиції, і цього свідомі всі наші видатні поети. Погляд, що поезія особиста пере­важає всі інші жанри, це погляд «ситих» культур, як американська; українська має тут свої власні шляхи і критерії».
З Гординським солідаризується Володимир Бази­левський, який переконаний, що Маланюк «знав за собою більшу правду, ніж його критики». Психологічно можна зрозуміти тих, хто прагнув поезії тиші і «просто» лірики. «Пересит риторикою – часто тріскучою і бездарною (її так само, як і тут, тільки з іншим ідейним забарвленням, багато було в діаспорі. – М.С.) – завадив розгледіти винят­ковість ролі цього поета і всю нелюдську ваготу ноші, яку він, за несповідимістю долі, самотужки звалив на свої плечі», – пише В. Базилевський, покликаючи собі за аргумент не лише національну історію, а й сьогоднішню реальну дійсні­сть, яка засвідчує: Маланюкові присуди мало­російству, на жаль, не втратили актуальності. Але не тільки в цій актуальності пояснення феномену так званої політичної поезії (до чого ж невдала дефініція!). Маланюк став тим, хто висловив надії нації і сформулював те, від чого їй треба відмовитися. Це – теж поезія, а воднораз і щось більше, аніж по­езія, як це часто бувало в нас, українців.
Богдан Бойчук згадує, як лютневого дня 1968 року у похоронному заведенні на Сьомій вулиці у Нью-Йорку прощалися з Маланюком. Читали його вірші. «Похорони були скромні, як похорони кожного поета. Політичного естеб­лішменту, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похоронах не було. Вони почували, що Маланюк їх зрадив на кінці життя, ставши людиною».
Можливо, поет справді розчарував їх цим. Наші полі­тики часто й багато чого не розуміли. Та й нині не розу­міють. Можливо, тому, що політики наші ніколи не до­рівню­вали своїм масштабом нашим поетам. Усе вони якісь корпоративно задрібні. Не виростають на провід­ників нації. (Про роль нації після Маланюка нічого не каза­тимемо).
Добре, що Маланюк не дав себе приватизувати жодній партії. Він стояв над ними. Не випадкові ж його слова про те, що коли у нації вождів нема, то вождями у неї стають поети.
Він був і лишається одним із таких – справжніх! – вождів.

Євген МАЛАНЮК

*   *   *

Стилет чи стилос? – не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом
І весь дзвенить од гімнів п’яних птиць,
Співа трава, ніким ще не зім’ята,
І вабить сном солодких таємниць.

Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут – жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою –
Розгоном бур і божевіллям хвиль.
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

30.VIII.1924.

*   *   *

Брязкіт зброї. Досвітній вітер.
Поле бою. Простір. Синь.
Кривавим туманом повитий
Безкрай краси.
Жовте сонце Азії.
Жорстокі кроки орд.
В раннім вітрі лопотали стязі
Над залізом наших когорт.

– стугонить і дуднить, і дуднить
Українська земля стоголосо –
«Перетни їй шлях, перетни!
Хапай за чорні коси!»

Просвистів татарський аркан
І – вже на сідлі – впоперек.
Зів’яла рука
В безсилім опорі.

...Протупотів у туман,
притискаючи палко...
І знову: тьма.
І знову: Калка.

*   *   *

Внизу – землі людська короста.
Внизу – здригається життя.
А тут все так одвічно-просто,
Ся синь і спокій небуття.

Дзвінкий сей воздух, воздух висі,
Міцне вино височини,
Де я молю його: з’явися
І браму в вічність одчини.

Чому ж часами тут так страшно?
Так зимно диха самота.
Таке тяжке – прозоре брашно.
Так вабить діл і суєта...

І сниться знов солодкий запах –
Земного тіла кров і піт,
І пазурі на вовчих лапах,
І лихоліть огненний слід, –

Всіх згуб земних страсні принади,
Страшна краса отсих степів...
Та дзвін козацької балади
Під степового вітру спів.

БІОГРАФІЯ

І

Завжди напружено, бо завжди – проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так – навпростець – де спалює мета.

Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало – загаснути забутим,
І спомином кінця – кісток народних хруст.

II

Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізблюю німий життєпис
На дикім камені століть.

Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу.
І мудрість протина, як кобра.
Гадючим зоренням красу.

І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок.
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.

Заплутуюсь густіш і гірше
Під діамантовий гіпноз,
І тільки бачу – камні, вірші,
І тільки чую – гул погроз.

І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.

ІІІ

Мушу випити келих до краю –
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю, –
Чи ж побачиш, почуєш ти?

Недорізаним звірем – вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито – надовго збите,
Там чорним повітрям – мор).

А я мушу незморено – просто –
Смолоскипом Тобі Одній,
Я – кривавих шляхів апостол –
В голубі невечірні дні.

ЮРІЄВІ ДАРАГАНОВІ

Життя біжить необориме
Під ураганом лютих злив, –
Спасибі ж, любий побратиме,
За китицю цілючих слів!

Дивіться – ось сталева гарда
Не захистила: крапа кров.
Вже демон б’є останню карту,
Перемагаючи добро.

Вже я хитаюся безсило,
Не криє блідості шолом.
Вже введено останні сили
В глухий двобій з одвічним злом.

Так. І весна, і сонце, й квіти,
Ще ціле літо жде мене,
Та знаю – ніби ясний Квітень –
Моє юнацтво промайне.

Та знаю, що тримавший стилос, –
Стилет тримати не здола,
А так бажалось, так хотілось
Апостольського постола.

Один, полишений скорботам,
Боюсь: розвіється імла –
Петроній стане Дон Кіхотом,
А вітряками – демон зла...

Сплітаю вірші з нервів пасма
І жду кінця страшної гри.
А те, що Вам музична спазма,
Мені – ридання, кров і крик.

 Березень. 1923.

*   *   *

За все – за серця пломінь ярий,
За гострий зір, за владу слів,
За пристрасну жадобу кари,
За дні, потоплені у злі,
За крила гордого кондора,
За те, що все було – ущерть, –
Камінним кроком Командора –
Ось чую: тяжко сходить смерть.

ПАМ’ЯТІ КУЛІША

І
Малоросам.

Невже ж надії всі – пропащі?
Невже ж даремно одгорів,
Врятований з самої пащі
Нещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни.
Під трубний галас голосів.
Коли історія свій згубний
Кривавий засівала сів?

Чому зоставсь з тобою, хохле.
Безславно тліти – на межі
Та чути тільки сморід здохлий
Твоєї мертвої душі?

Та тільки проклинать, та плакать,
Та пружить зламане крило,
Що здохле вже здола  б а л а к а т ь,
Є   п е р е к о н а н и м   хахлом,

Що вже носить краватку вміє
І слинить Маркса вже... А ти,
Малоросійський Єреміє,
Ще блимай відблиском мети!

Довершуй непотрібні вірші,
Віршуй вогнем останніх сліз.
Віршуй!.. Бо вже не буде гірше –
Ні там, ні тут: здихає скрізь.

II

Чим чорніш, чим кривавіш регоче
В моїм лютім безсиллі душа,
Тим простіш, тим страшніш мені в очі
Насувається шлях Куліша.
Він зміїться, протоптаний мукою,
Одкриває самотні сліди,
Він отруйно сичить гадюкою:
– Хочеш? – виведу. Стань – і йди.

...І даремно профіль Орлика
Схиляється наді мною,
І ввижаються ржаві когорти,
І стискається корчами горло...

– Дням не розквітнуть – весною.
Не бути юним і гордим.

 ЗЛОВІСНЕ

Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Що буде степ, руїна й вітер,

Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,
Що тільки віщий свист Сибіли
Лунатиме в сліпім безмежжі.

Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентаграму.
Й новий про се напише Нестор
В самотній катакомбі храму.

*   *   *

І час настав. І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І вітер під снігами січня
Ту зустріч подихом зустрів.

Які ж наворожили зорі,
Що два життя в людській імлі
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть казкою землі!

Який же ангел зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав!

І розійшовся, і розтанув
Сей бідний світ земних пустинь.
З-за міжпланетного туману
Безсмертя заясніла синь...

І вже не знав: сі очі вічні –
Чиї – коханої? сестри?
Ось – квітень, розцвітає в січні,
Співають весняні вітри.

26.ІІ.1924.

ВІЧНА

І
Ганні Редер.

І сяйва сонць, і весняна осанна
Не воскрешать. Душа навік пуста.
Навік, навік ім’я біблійне – Анна
Вогнем офірним спалює уста.

Навік, навік – очей вечірні квіти,
Дрімучих вій замріяний затон...
Ось пристрасний старозавітний вітер
Обліплює на тілі твій хітон.

І рук тонких готичнії лілеї,
І перса – сонячного літа плід.
Ідеш одна ланами Галілеї,
І над чолом – корона світлих літ.

Життя даремно захотіло
Спокуси вигаданих мет.
А там десь в сонці Ваше тіло
Розгубить золото і мед.

Лілейні пелюстки долоні
Розвіє хижий вітер літ,
І на коханім спілім лоні
Чужих обійм зостане слід.

Невже ж довіку не дано нам
Діждати й наш суботній день,
Що, по пророцтвах Соломона,
Обіцяно в Піснях Пісень?

Як забути очей аравійські зерна,
Біблійну красу грудей?
О, жидівко, жидівко, – саронська серно!
О, чому я не був іудей?

Ароматом старозавітним – коси
П’янили. І очі не мали дна.
Й поцілунки труїли солодким укусом.
І з небес дививсь Адонай.

А пекучий вітер розвіяв сором –
Я терзав печенігом твої пелюстки...
І, здавалось, навколо табором – хозари.
І, здавалось, обох нас прошиють клинки.

Суворий Бог, ізраїльтянко,
Той Бог батьків твоїх! Прости.
Там – ти, крові моєї бранко,
Тут – я, кого спалила ти.

А межи нас – регоче вітер,
Лягла жорстока далечінь...
Де ж неба мертвого обіти?
Майбутніх літ весела синь?

В погромних загравах – руїни,
А я згораю і борюсь,
Щоб над ланами України
Засяла Ханааном – Русь.
II

О. Т.-Б.

...Криві шаблі татарських брів.
Відвічних віч жагучий гнів.
На лезах уст горить: кохана!
Та як скажу правнуці хана?
Здійнято серце на мечі
Міцною мукою: мовчи.

І сню...
Скінчивсь на Калці бій.
І чую крик – убий! убий!
І на землі криваві стязі, –
Я – полоненим руським князем.

Не вбито нас. О, стократ – ні! –
Чом не прийняли смерть в борні?
На груди нам кладуть помости,
І на помості – ханські гості.

Буяє бенкет звитяжний, –
Не чути грудей тріск страшний.
Я з-під помосту, в гніві лютий.
Підпер плечем – і звільнив груди.

І з-під полотнища шатра
З’явилась... Ні, не все чадра
Від зору людського ховала:
З’явилась і, як ніч, засяла! –

Відвічних віч жагучий гнів,
Криві шаблі татарських брів,
Гадючий стан, в єдваб повитий,
А з степу – вітер... теплий вітер...

III

Н. А.

Підійти і побачити просто сестру б,
Забути, що я Печеніг і варвар...
Але очі Вам вимріяв сам Врубель
Сталактитами чорних барв.

І тому – мій жах. І тому – несміливість.
І тому я на Вас з куточка лише дивлюсь,
Як П’єро, як П’єро божевільно-білий,
Що знає єдине слово: люблю.

Під гіпнозом кобри – безвладний,
В солодкій нестямі нірвани...
Необорима заглада!
Безоднею п’яний!

Везувій чорної лави, –
Згоріли всі квіти мої.
А голос палить і плавить, –
Соловиний голос змії.

І як? Якими словами?
Ах, все се давно вже сказано, –
Був Лєрмонтов п’яний Вами,
Чорний нарцисе Кавказу!

Лєрмонтов вимріяв Демонам
Пекучі очі Тамар
На Кавказі, на брамі Едему,
Де Казбек у папасі хмар.

Де дзвенить під кинджалом лезгінка.
Креше іскри столітня сталь...
Замовчи, замовчи, Грузинко! –
Бо заріжуть, задушать уста.

*   *   *

Безкровна Муза – нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова –
І окривавлені, і мертві.
Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі. –
Ось кожна думка, кожна мить
Сталевим лезом горло ріже.

Гей, поки б’ється в хвилях злив
Доби сієї лютий вітер,
Так треба грому дужих слів,
Що загули б в литаврах літер!

Гей, де ж той гімн з іржавих сурм?
Де марш непереможних кроків?
Де апокаліпс тих пророків,
Що поведуть в останній штурм?

 ВАРЯЗЬКА БАЛАДА

Необорима сонячна заглада –
Віки, віки – одна блакитна мить!
Куди ж поділа, Степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн
Широчина настримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у сонячнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота
Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, –
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії
І ніч очей з-під п’явок гострих брів, –
І знову – степ. Лиш де-не-де замріє
Архіпелаг поснулих хуторів.
Дзвенить вода. Це він, це він синіє
Балада хвиль – Дніпро. І на горі
Спить Київ – Степова Александрія
Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото – кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безладно
Під ноги орд – на кочовничий шлях.

Гриміли десь козацькії литаври,
Віки несли не раз залізний дар, –
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,
Від мудрості знесилений Владар.

(А ти недовго гаялась в тривозі:
Сарматських уст – отруйний, п’яний мед
Ти віддала татарину в знемозі,
І чув твій сміх батиєвий намет).

І далі, там, де берег Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам’янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом генуезьких кондотьєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон...

Оттак лежиш – замріяно-безсила,
А сходить ніч – і відьмою вночі
Ти розгораєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро, –
Летиш страшна й розхристана на шабаш –
Своїх дітей байстрючу пити кров...

...А з Чигрина й з Батурина, в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п’яні,
І кожен довго плаче і співа.

Один зітха – єдиним зойком: «Тиміш» –
І проклина Виговського всю ніч, –
А другий, – той, що огрядніш і стриманіш, –
На північ кида блискавками віч.

І чуть: «Чекай, бо ж – жодного респонсу,
Ти, Орлику, – гаряча голова!»...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо Степова?!..

26–28.VІ.25.

ГОРОБИНА НІЧ

1

Тьмяні очі пекучі, як тьма,
Душний морок п’янкого волосся,
Ніч глуха і сліпа, і німа –
Все, чим мріяв, так страшно збулося.

Ми програли життя сатані.
Чорний гріх нас заплутав навіки.
Догорай же в пекельнім огні,
Не спускай соромливі повіки!

Ні! Казись, клекочи до кінця,
Дотанцьовуй до брами ночі, –
Щоб вся мука, вся ніжність оця
Простелилась під ноги жіночі.

2

Що мені твої пестощі вбогі?
Жорстока ніжність долоні?
Тут жагуча музика епохи.
Тут сонати останніх агоній.

Ось листва закипає криваво,
Панахиду вітер заводить,
Мертве світло вчорашньої слави
Залива суходоли і води.

І під хмари ширяє, під хмари
Напророкований Звір, –
Непереможні чари
Випромінює зір.

1.10.25.
3

І висота, і самота – намарно!
Щоденний низ – суворих днів поділля.
Де доля бродить відьмою безкарно,
Де осінь, степ, де осет і бадилля.

Сліпий туман, рівнин холодна тиша.
Голодний обрій – зціпив димне коло.
Стара земля – завмерла і не дише.
Лиш де-не-де – торішній мертвий колос.

Лиш де-не-де – проблима вогник-хатка,
Лиш де-не-де голодний пес забреше, –
І чорний пар – сумна самотня латка,
І бур’яни замерзлий вітер чеше.

Ні – так не жити, – не зітхнути. – Досить!
Прощай! Прощай! ім’я твоє не стерти. –
Тож хай мене, немов билину, скосить –
Зазубрена коса старої смерті.

4

Голодний день. Височина
Стіною сизою тумана, –
Даремно пізній отченаш
Душа шепоче окаянна.
Вже не поможуть молитви:
Дощ – псалтирем, туманом – ладан
Та дикий, димний простір твій,
Еллади чорної загладо.

Де висота і самота?
Де гострий зір, де обрис гордий?
Ось листопадами – літа,
Ось знову обріями – орди.

Де висота і самота?
В твердій руці нехибний стилос?
Вже за туманами мета.
Яка пекла, яку хотілось...

Голодний день. Холодна даль. –
Розірвано навіки руки.
І витиска бездушна сталь
Червоні крапелини муки.

1.10.25.

5

Нащо ж білі? Білих не треба, –
Хай – троянди червоні й чорні,
Щоб пекельний подих Ереба
Замінив простори нагорні.

І як ніч пекуча нещадно
Нас затисне в неситих обіймах.
Упиваймося димно і чадно,
Пиймо муку криваву, пиймо.

*   *   *

Білих квітів не треба. Покинь.
Хай під ноги розсиплеться китиця.
Ці слова і гіркі, і терпкі,
Вбогі, бідні і жалісні квіти ці, –
Мов жалоба – їх біла весна...
Ні. Мені безсоромно-криваві щоб, –
П’яну розкіш осіннього сна.
Духів зла засліпляючі з’явища.

*   *   *

Ось вони – п’яні квіти розпусти, –
Ось вони, – щоб не дихать, не знать,
Князю мій, князю мій златоустий,
За всі весни – осіння весна.

За всі весни – остання весна ця,
За отруї, що ними труїв, –
В п’яних квітах ридать і сміяться
Під цілунків твоїх солов’ї.

30.9.25.

6

Чорне. Чорне. Ні вогника в морок.
Чорне. Чорне. Ні іскр. Ні зірок.
Лиш пекучої пристрасті змора, –
До безодні останній крок.

Так пали ж, не гаси мою спрагу, –
Не пускай з кайданів твоїх рук,
Погуби мене пеклами пагуб!
Заголуб мене полум’ям мук!

Щоб останні щілини, останні
Частки серця – з шматками святинь –
Залили хвилі мороку п’яні,
Проковтнула собою ти.

10.9.25.

7

Нема нічого на землі –
Й нічого більше вже не треба:
Ми – нанизу в сліпій імлі,
Вгорі – далекі зорі неба.

І недосяжність – вже навік,
І вічна спрага – вічним болем, –
І тільки мій голодний крик –
Самотнім перекотиполем.

Шляхи в глухонімий туман
Нам доля-відьма не простеле.
З-поза земних, людських оман –
Яка ж печаль! Яка пустеля!

Який убогий, бідний день –
Звемо життям і жить в нім хочем,
І забуваєм, що веде –
Він, як і все, до брами ночі.

Є тільки смерть, є тільки тьма
Та пристрасна музика муки.
Прийди ж ти, мудра і німа.
Склади на грудях мертві руки.

 4.9.25.

8

Горобина ніч тоді була –
Перед нашим шлюбом, –
Горобина ніч.
Це ж вона пророчим знаком зла
Віддала нас згубам
Блискавками віч.

А тепер шумить похмурий дощ.
Крізь негоду – осінь –
За сліпим вікном.
А тепер – на шабаш – свист... Отож
Не збагну і досі
Дійсність – сном.

Знаю – відьма з Лисої Гори –
На німецький Брокен
В чорну ніч, –
І ні ладан, і ні тропарі, –
Коли ненароком –
Леза віч.

Бачу все: намастиш тіло – лиск,
Знов зелені очі,
Знов – мітла.
Тільки іскор електричний тріск, –
В димарі регоче
Ночі мла.

1925. Серпень–жовтень.

9

Все спалено вже. Все. Руїни мук і болю
Та чорні згарища людських земних скорбот.
В пекучім полоні тебе в цю мить неволю, –
Кривавлю стомлено твій спопелілий рот.

А за стіною день і по веселім полю
Блакитним вітром даль – під гомоном висот.
Такий нестриманий, такий прозорий льот
На необмеженім, нестриманім роздоллі.

Та не для мене день. Все ніч, і ніч, і ніч,
В густій липучій тьмі – лункі безодні віч,
Рамена, зведені в нестямних корчах муки,
В’язничним колом (ні, не розкувати!) – руки,
І лоно жадібне – нещадний свідок стріч –
Ці стіни тіл...
Для душ – жах вічної розлуки.

27.8.25.
10

Обпалені уста й цупкі гадюки рук,
І чорна пристрасть знов пекучим чорним вітром,
А десь гудуть скрипки – під пестощами мук
І вторять цілу ніч – глухим похмурим цитрам.

Солодка тьма лягла густим п’янким повітрям,
Ніч катувань і зла заводить темну гру,
Зловісно-низько так північний кряче крук
Назустріч привидам необоримо-хитрим.

Ні іскри, ні вогню. Смертельна німота.
Лиш темна метушня глухих, сліпих агоній.
Кусай, кусай мене, бо ж знаю ти – не Та...
І в вітрі пристрасті татарський свист погоні:
Ось-ось – в проклятій тьмі хроплять скажені коні
І тяжко гупають нещадні копита.

 27.8.25.

11

Перегриміло. Одгуло.
Всю ніч стріляло блискавками.
І вже не знаю: чи було.
Чи ніч мене дурила снами.

Перегриміло. Одійшло.
І знову сонце, знову ранок,
І де грозою пропекло, –
Лишилась тільки чорна рана.

Затягнеться і заживе.
Живе життя ізнов покличе, –
Побідний день вгорі пливе,
Туман тіка услід за ніччю –

І тільки сльози – зливи зла.
...І тільки квітничок зіпсован...
Перегриміла, одгула
Ніч горобина, ніч грозова.
III. ВАРЯГИ

О, прокляття твоє,
богорівне прокляття простору...
                                                                  Юрій Липа.

1

Проклін, проклін степів чорнявим долам.
Ланів полон трима в одвічній зморі.
Вже не дихне нам в душу синє море, –
Бог покарав і прокляв суходолом.

Лиш кочовничі орди – сараною,
Мандровані народи – чорним мором,
Гармата – плугом, шабля – бороною,
Історія – вітрами над простором.

Пекуча спека серпнів у чорнозем,
В смаглявотучне сало суходолу,
В беззахисно зомлілу плоть подолу,
Віддану на поталу темним грозам.

І люд, пригнічен низиною ниць,
Вколисаний в сумирний шум пшениць,
Позбавлен моря, грузне в землю Вієм...
...А степ палає вічним суховієм...

2

І не вирватися, не згоріти, –
Древній обрій ревно стиска.
Синьоокий, стрибожий вітер, –
Мов комонна стать козака.

Свисне шабля хижо і гостро, –
Бо ж відвіку одна мета:
Подолати прострацію простору,
Перелляти століття в літа.

Кінь, мов лук. Тільки вдарять копита,
І стрілою дзижчатиме чвал.
...Не розвідано й не розпитано
Про шляхи степових навал...

Ти, у кого і нерви – бандура,
В чиїм серці ридає раб, –
Стань шулікою, вовком, буйтуром,
Тільки просто, просто – на Муром
Заграбоване граб!

Ти, що змиршавів у корості,
Вигноїв власне ім’я, –
Всю палючу отруту злості
На сусальне злото Кремля.

За набої в стінах Софії,
За криваву скруту Крут, –
Хай московське серце Росії
Половецькі пси роздеруть.

3

На березі синього моря –
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя.
Стерничі власної долі.

Руки їх від вітру бронзові,
Рухи в них, як судьба, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І – як обрію смуга – гострий.

На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.

На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.

Гей, та й міцно ж засмолені шхуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх –
Варягів синього моря!

4

Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій – Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.

Один – отаман, будівничий,
Другий – морозна радість дня.
А у останнього – обличчя
Палає яростю вогня.

А люд – ні елліни, ні скити –
З цих візантійських україн...
Як їх натхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом – Одін?

Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
– І викував Похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча.

Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
– І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.

Як оживить їх мертві душі,
Як запалить ледачу кров?
– І Трувор полум’я ворушить,
І ставить вічну хоругов.

5

Став на землю варяг. І загорілась відвага –
Бористенського плеса обабіч – на дикий степ,
І у скитських Атенах Русі великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.

На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону –
окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:

То човнами і волоком – путь із варяг у греки
Та навпоперек давній, татарський той – Чорний
Шлях...
...І зі сходу на захід далеко летіли лелеки,
І німіла дощами напита осіння земля...

Тільки ржою взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунгів скандинавських крижаний дух, –
Подих моря живий – суходоловій тиші кориться,
М’язи вікінга слабнуть у сонячно-хмільнім меду.

Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, –
Не єдиний варязький стяг, а численнії стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.

1926.

*   *   *

Насичаю себе залізом
В ці жорстокі, в ці трудні дні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Крізь туман степові вогні
Розбігаються темним низом.

І кричить, і кричить далечінь,
В димний простір нестримано кличе, –
Так прадавнє вдивляється в вічі,
Так вночі завивають сичі.

Все воскресло. На Чорнім Шляху
Гонять знову ясир білотілий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не здолали, не вміли, не хтіли
І віддалися тьмі та гріху.

ДОБА

І безумна пустеля натхненним, як мати,
Смаглі груди розкрила свої.
                                                                  О. Ольжич.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзичить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.

Бомбоносних ескадр впокоряючий клекіт,
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батареї далекі,
І рокованим дійством бушує Театр.

Наша юність – палка, наша юність – грозова,
Ураганна, гарматна, шрапнельна весна, –
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерті,
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу

І прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.

10.ІІІ.1940.
З ЩОДЕННИКА

Тут осінь недарма «індійським літом»
Прозвали.
Справді, жовтень розквіта
Рожевим золотом на зелені нетлінній,
Мов другий май. Звичайно, зовсім інший,
Невиданий, негаданий, недійсний,
Можливо, навіть дещо дикий.
День
Купається у зовсім літнім сонці,
Гарячім, як терпка, спізніла пристрасть
Вже літньої людини, (що пізнала
Завчасну весну, так і нерозквітлу,
Грозове літо в згубах блискавиць
Та серпень, що підтятий був зрадливо
Скісним дощем...)
А ночі, трохи душні,
Відслонюють весь чар сузір осінніх,
Що зимними д’ямантами горять
На тьмяно-теплім оксамиті неба, –
І щось несамовите є у тім.
І так тривало довго це індійське,
Уперше пережите дивне літо,
І разом з ним росло й тривало щось,
Теж вперше пізнане.
Ти звала його «приязнь».
А я боюсь і досі називати
Те, що не має назви, ні ім’я
У скудній і нестислій людській мові.

16 –19.ХІ.1950.

ОСТАННІЙ ЛИСТ

...Ім’я біблійне – Анна –
Вогнем пустелі спалює уста.
           1923.
Вибачте, Ганно Редер,
Серце Вас не забуде.
Келих гіркого меду
Офірували нам люди.
Людське, земне, долинне
Ось перестріло нас –
Чи ж своєчасно долине
Наша невчасна весна?

Трояндо Ієрихону,
Ніжна саронська сарно,
Зустрів я земну мадонну
І – гірко мені, і гарно.
І от для анахорета
Трудна, жорстока путь...
Ганно Редер, о Ганно Редер,
Як же звикнути? Як забуть?

10.VIII.1925.

ПАРАСТАС

І

Проростає коріння труну –
Проростає труна корінням.
Сніг розтопиться,
Проліски зійдуть.
Потім – трави.
А в травні,
В травні заквітнуть віти
І Ти знов будеш
– повів вітру,
– віддих землі,
– пісня блакиті,
Як була завжди,
Як була все своє життя.

II

А тепер сніг спадає посмертним квіттям.
Сніг лягає Твоїм покривалом.
І лежить нерухомо.
Недалеко – церковця, хрести, дерева.
А ночами заводить невтішний вітер –
Це я – безсонний –
Оплакую Тебе.

Це я – невтішний –
Стережу
Твій сон
І розгадую його дивну причину.
І не можу ані розгадати, ані вгадать.
...У В’єтнамі чужинці роблять пустиню.
У Конго бомбами возз’єднують Катангу,
А бідний Чомбе у Парижі
чекає Петлюриного кінця.
А на Атлантику бурі гуркочуть,
А З’єднані Нації крають взаємно
тяті рани границь,
що проходять по живому тілі,
відділяючи голову від серця
і серце від геніталій...

...Як добре, що Ти того не чуєш, не бачиш
І не цікавишся,
Бо немає часу:
Смерть – це велика всесвітня,
космічна самота,
Але й – велике космічне
скручення духу.

III

Я зраджую самого себе
– для Тебе, для Тебе.
Бачиш, пишу вже
– не ямбом побідним,
Ямбом юнацтва.
Нема навіть ритму ні рими,
Бо серце вже втратило ритм
і не зазнає
консонансу рими.
Воно шарпає жили
рвучким
розірваним пульсом.
Воно раптом стає,
І в тих павзах я чую
– Твою присутність.
Тоді я беру
крихітку нітрогліцерину:
Вибуховий матеріал
для одержання тиші.
Але знаю, що в певну мить
нітрогліцерин не поможе –
Павза розшириться
у велике мовчання
Перед побаченням
– Назавжди!

19.ІІ.1964.

НОСТАЛЬГІЯ

Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.

І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку –
Крізь всі епохи і віки.

Ще хвилі б’ють в непевний човен,
Ще щогли гнуться і риплять,
Та обрис чайки вітром повен,
Рукам покірна рукоять.

Далекий берег ані мріє,
Хоч знаю, вірю: десь він є.
О мстива необорна мріє,
Це ти – призначення моє.

Ти серце сповнюєш до краю,
На інше місця вже нема.
Тому й безодню хижу краю,
Хоч вколо – самота і тьма.

19.ХІ.1965.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори