Леонід ЛИМАН
ЗАГАДКА ДОВГОГО МОВЧАННЯ

«Ось бачите: мені лише двадцять два роки,
а я вже маю попереду пасмо сивого волосся!»
Леонід Лиман.

«Льоня, чому ви так гостро проти модернізму? Адже ви сам модерніст!»
Емма Андієвська в розмові з Лиманом.

«Можна зрозуміти самогубство тіла, якепокинув дух,
але не можна зрозуміти самогубства духа чи таланту».
Юрій Лавріненко.

Якби МУР (Мистецький український рух) мав свої відзнаки, то вже на першо­му його з’їзді, що відбувався у грудні 1945 року в Ашаффенбурзі найвищі його нагороди (щось на взір «Героїв МУРу») мали б вручити двом Леонідам – Полтаві й Лиманові. Бо без них чи й був би МУР або ж був би не таким. І щонайперш – не мав би друкарні.
Сумлінний історик МУРу, – а ще раніше його гарячий натхненник та ідеолог, – Юрій Шерех розповів про ті події, що могли б послужити основою для авантюрного роману.
Отже, «баварсько-український Сонгород», у якому укра­їн­ські інтелектуали – втікачі з СССР чекали, що ж буде з ними далі, «освітився метою», коли Полтава з Лиманом виклали Шереху свій сміливий план. Потім уже, після його блискучого втілення, аж через півстоліття, згадуючи той карколомний сюжет із реальності, мемуарист удячно назве Леонідів «вину­ватцями змін» і «янголами мети».
В експозиції там бачимо таке. Поки старші колеги Полтави й Лимана нудилися й марудилися в «діпівських» ролях і намагалися розбагатіти надією, що якось таки нагадають світові про себе, Леоніди вивідали, що саксонське місто Пляуен, де є друкарня з українськими шрифтами, альянти передають росіянам. Треба вчинити щось подібне до зухвалого кавалерійського наскоку й викрасти цю друкарню. І тоді вже українським мрійникам з Ді-Пі – всі карти в руки: оприлюд­нюймо відозви, заяви, статті, романи, повісті, поеми.
В зав’язці того сюжету ініціатори вислуховують гаряче схвалення оригінальної ідеї. Шерех благословляє новоявлених піратів на цей чин. Вони знаходять вантажівку і під покриттям темряви рушають на Пляуен...
Кульмінація сюжету: «година наскоку в Саксонію припала на той час, коли американців у місті вже не було і от-от мали ввійти радянські частини – те, що німці назвали «годиною нуль». Уявімо собі: а) американці чомусь затрималися; б) якась розпалена нетерплячкою командирів авангардна група Радянської армії вскочила до Пляуена раніше, а тут – два «неповерненці», така дорогоцінна здобич; в) тандем зухвальців нагнався на якусь групу охорони «орднунгу» чи самооборони або ж просто на мародерів, якими кишів увесь повоєнний німецький простір; г) тут слід припустити всі інші несподіванки, які бувають у мирному часі і щедро помножуються у воєнному…»
І, нарешті, розв’язка: друкарня – в Баварії, яка, завдяки цій обстави­ні, перетвориться мало не на оазу українського національного життя всієї спустошеної, вкритої попелом і руїнами Європи.
Шерех з відстані літ допускає, що операцію «Друкарня» можна кваліфікувати і як грабунок, прояв беззаконня, але уточнює: «Беззаконня було законом нульової години». Але то вже, як мовиться, резюмування на сходах. Справу зроблено. Героям слава! Переможців не судять. І на скрижалях МУРу треба назавжди записати ці імена: Леонід Полтава і Леонід Лиман...
У МУРівському «табелі про ранги» наші герої посіли скромні місця, ос­кільки на перший план вийшли ті, хто вже мав літературні імена ще до початку Другої світової війни: У. Самчук, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, О. Лятуринська, О. Сте­фа­нович, Ю. Косач, І. Багряний...
Герої блискучої операції – скромні літературні неофіти – майже цілковито загубилися поміж них. І це цілком закономірно, бо їхні творчі біографії тоді, по суті, лише розпочиналися, хоча в активі обох уже були якісь публі­кації.
За тодішнім Лиманом є ще одна, здається, зовсім невелика, та все ж важлива заслу­га. Він – опосередковано – прислужився тому, що до нас від Шереха прийшла така хронікально послідовна, персоналізована, з німецькою педантичністю сумлінно деталізована істо­рія МУРу. В другому томі Шерехового тритомника є стаття «МУР і я в МУРі», означена в підзаголовку як матеріали до історії української еміграційної літе­ратури. Там автор пише, що МУР – то не тільки всякі засідання, з’їзди, конференції, публікації, дискусії, а й війна амбіцій, ущерблення особистих самолюбств і т. ін. «Було цього всього кожного дня так багато, що проникливий у своїй стриманості Леонід Лиман одного дня подарував мені величезний зошит у твердій оправі, щоб я, мовляв, записував усі «події», себто розмови й зуст­річі». Шерех гідно оцінив Лиманову ідею і з властивою йому педантичністю взявся за щоденник. Лиман знав, що казав, – мовби на кілька десятиліть уперед дивився.
А творча біографія Леоніда Лимана складалася неймовірно трудно, подеколи цілими десятиліттями виявляючи себе ледь примітним пунктиром.
У це навіть важко повірити: поет – справді талановитий, – який почав публікуватися ще понад півстоліття тому, не мав жодної збірки. Й ось тільки недавно – аж до його вісімдесятиріччя! – зусиллями наполегливого Ростислава Доценка, який буквально по крихтах збирав написане Леонідом Лиманом, нарешті з’явилася ця – перша – книжка автора ось такого маленького шедевру:

Ми поїдем на острів зелений,
Там не чутимем вальсів Шопена,
Але щастя нема взагалі
На руїнах цієї землі.

Даленітиме фата моргана,
I нам стане тоді, як омана,
Вітер степу, вінки золоті
І усе, що було в цім житті.

І тубільців оберне у жах,
Шкіра звіра в жіночих руках,
Бо, коли ти малою була
Біля вовчої хати жила.
(«Казка»).

Цей вірш було надруковано 1952 року, коли Леонід Лиман уже жив у США. Його творчий стаж на той час дорівнював майже півтора десятиліття. А ще за десяток із лишком років упорядники антології української поезії на Заході «Координати» Богдан Бойчук та Богдан Рубчак писали про цього загадкового поета так: «Хоч дорібок Леоніда Лимана дуже малий і хоч поет не має влас­ної збірки, дехто з критиків вважає його за одного з двох-трьох найкращих поетів його покоління. І справді, коли порівняти його творчість із поезіями однолітків, вона дивує дозрілістю, великим художнім контролем та холодною проникливістю спостереження. Тепер, з двадцятирічної перспективи та з досвідом великих перемін, які цей час вніс в українську поезію і на Україні, і на еміграції, – бачимо вірші Лимана і далі свіжими та цікавими, чого не можна сказати про писання багатьох його колег».
За словами Вадима Лесича, поезія Леоніда Лимана має «сувору і спокійну архітектуру, своєрідну елегантність... і якесь спокійне, хоч по суті трагічне, сприймання доби». Лиман мовби змагається з Олексою Веретенченком у лако­нічності й благородній стриманості вислову – ніде зайвого чи афектованого слова, повсюдно домежна стислість, а воднораз – дивовижна духовна пластика, почуттєва енергіяй ота універсальність художнього змісту, за якою вгадується екзистенційна глибина.
Ось типові в цьому розумінні його рядки:

Лягло життя, як снігові намети:
Повторюється Біблія й Коран -
Загрожує перебудовою планети
З червоного плакату партизан.

Непередбачені явилися герої,
На дверях пльомби і наказ – мовчи.
І не минути попелищ нової Трої,
До Бога ще незнаного йдучи.

Із черги випхне вас юрба, що хліба хоче,
І ви повернетесь в холодний дім.
Бо не з’явилося грядуще і пророче
Із днем линявим і наскрізь пустим.

Старший на чотири роки за Лимана Качуровський склав реєстр літературного покоління Другої світової війни, до якого вони обидва належать. У тому реєстрі бачимо такі імена: Віталій Бендер і Володимир Біляїв, Олекса Веретенченко й Олег Зуєвський, Олекса Ізарський і Володимир Кримський, Борис Олександрів і Леонід Полтаваг Микола Понеділок і Михайло Ситник, Олександр Смотрич та Оксана Соловей, Яр Славутич і Остап Тарнавський,  Ганна Черінь і Володимир Шелест... – у реєстрі їх набагато більше, тут перелічено відоміші з них. Принагідно треба сказати, що добра половина тих імен – вимушені літературні псевдоніми, оскільки і в таборах переміщених осіб, і вже в країнах свого поселення «не-поворотці» мусили замітати свої сліди й утаємничуватися, боячись за долю рідних в Україні, яким вони мимоволі могли до драматичності ускладнити життя.
Усі ці люди, незважаючи на свій молодий вік, мали за собою біографії. Епіграфом до цілого покоління напрошуються слова набагато старшого за всіх них Михайла Ореста:

Я пережив наругу і полон,
Я зацілів в убивчім гурагані...

Не так просто складалися їхні літературні біографії після оприявлення творчих амбіцій у публікаціях на сторінках «діпівських» часописів чи й навіть появі у декого своїх книжок. Одних, як справді талановитого Михайла Ситника, навіть не прийняли до МУРу (потім у США він поневірявся без житла і засобів для існування, геть спився і ще порівняно молодим загинув у бійці з бомжами). Другі також не змогли знайти своєї «ніші» в звичайному житті, як це було з Карпенком-Криницею, котрий ступав у сліди Ситника й під час своїх поневірянь серед американського «дна» законфліктував із законом, але психіатрична експертиза визнала його непідсудним і поета ув’язнили в психіатричній лікарні, де по ньому пропав будь-який слід. Треті, як Леонід Полтава, зійшли на редакторську поденщину, і їхні молодечі творчі успіхи геть призабулися. Четверті, як Юрій Балко, взагалі відійшли від літературних занять. Одне слово, в кожного своя доля, яка не завжди прихильна до творчих амбіцій людини. Та й сама українська людина в тому світі (а тепер уже й у цьому!) має знайти в собі такі неймовірні поклади душевних сил і терпіння, які б дозволили витримати стільки випробувань – як немилосердно велику плату за захоплення рідним літературним словом і віддане йому служіння.
Роздумуючи про долі своїх літровесників, Качуровський відсилає читача до оповідання Віталія Бендера «Вдача», де йдеться не про літературу, а про спорт. Однак зміст Бендерового оповідання позначений універсальністю: «усе те­пер залежало від вдачі кожного зокрема» – «причому без надії на перемогу, а тільки, щоб витримати». В оповіданні є такий момент: менеджер боксера-професіонала, який уже скалічив на рингу двох суперників, викликає із зали: «А ну ж хто вистоїть десять раундів?!» І це – знову ж таки! – без анінайменшої надії на перемогу. Точнісінько як у літературних заняттях. Хто скільки раундів витримає...
Характерно, що Леонід Лиман у «діпівський» період його життя був постаттю в усіх відношеннях справді серйозною й авторитетною не тільки поміж літровесників. Не випадково ж Качуровський свідчить таке: «Чи не єдиний, кого не висміювали, як Ситника, не пародіювали, як Славутича, не викидали з літератури, як Юрія Балка, був Леонід Лиман, на позитивній оцінці творчости якого сходилися такі світоглядно протилежні критики, як Юрій Лавріненко та Володимир Державин». І це при тому, що безапеляційний і вередливий Державин не визнавав майже нікого із цього – та й не тільки з цього – покоління.
Щоб уже вичерпати тему оцінок Качуровським Лимана, наведу ось таку цитату зі статті Качуровського «Покоління Другої світової війни в літературі української діаспори», опублікованої в його відомій книзі «Променисті сильвети»: «Лиман виступав як вдумливий критик (назву зокрема його рецензію на «Білий світ» Василя Барки – на мою думку, це найвартісніше, що про Барку писане), і розважний поет, який уміє зробити художній твір з невтрально-естетичного матеріалу (а це – найтяжче), і як досить цікавий прозаїк.
Повість Лимана «Колгоспники» опублікована 1956 року. Відтоді його проза більше не з’являлася (хіба що це була запізнена публікація писаного раніш). А вірші він перестав писати ще перед тим».
Так, написав Лиман неймовірно мало. Але, слава Богу, в літературі значення письменника ніколи не вимірювалося кількістю творів. Тільки якістю. Тільки художньо яскравими творами. І в цьому розумінні просто дивуєшся: всього лише кількадесят поезій з’явилося з-під пера Леоніда Лимана. Але стільки художньо неперехідних! Власне, справжньою літературною подією, пригодою чи­тацької душі стає зустріч чи не з кожним його віршем.
Юрій Лавріненко захоплювався тим, що Лиман «має особливе мистецьке (підкреслення Лавріненка. – М.С.) знан­ня слова і взагалі життьового матеріалу», що він уміло користується саме цим знанням, «щоб з виру подій, з вихору явищ вибрати своєрідного «репрезентанта» (деталь чи слово), що, бувши поставлені на своє несподівано нове місце, – скажуть усе про все клясицистично адекватними самозрозу­мілими образами». Нагадуючи відомі слова Малларме про те, що справжній поет уміє знайти місце новому слову, критик наводить як еталон такого поета саме Лимана, який перетворює прозу на поезію, вживаючи навіть стовідсоткові прозаїзми.
Зразком такої ситуації він вважав Лиманів «Краматорськ» з його елегійно-іронічною інтонацією, за якою життя, що «вже від першої вістки про війну схаотизувалось, якось перекосилося набік, дало тріщину...».

Робочий поїзд з Красного Лиману,
Спізнившися, приїхав уночі,
Коли ствердили височінь весняну
Високих домен вогненні смерчі.

І танки йшли з заводу на плятформи,
Зенітки збили, але свій літак,
Донбасівець (за браком уніформи)
Ішов на фронт, одягшись у піджак.
Лишились там індустріяльні клени,
Робочі клюби вицвілі й бліді.
Вже шоста осінь, як віднято в мене
Залізне місто, де я жив тоді.

Минулого не треба повертати:
Чомусь тривожно в серці вирина
Останній поїзд, без рушниць солдати
І жінка, що ловила шпигуна.

У Лимана – не один такий маленький шедевр, де вражає художня сила епітетів (щоб переказати значення, вкладені, скажімо, в такі епітети, як «індустріальні кле­ни» чи «робочі клюби вицвілі й бліді» або ж «залізне місто», треба витратити чимало інформативно-прозових пояснень). Вражає й лаконічність, домежна точність деталей, несподіваний їхній монтаж (зенітки, що збили свій літак, донбасівець у піджаку йде на фрот, солдати без рушниць, жінка, що ловить шпигуна, – усе це створює атмосферу тривоги й відчуття безглуздості та жалюгідності, а в настроях переплелися і сумне, й смішне). А ще ж ота неповторна лиманівська інтонація, якою він дистанціювався від матеріалу, обравши, здається (так завжди здається в талановитому творі!), єдино відповідну цьому матеріалові емоційну «оркестрацію».
Ще в «діпівський» період Лиман написав (як майже й усі свої твори) «Повість про Харків». Такого твору в українській літературі немає. Можна узагальнювати, кажучи: це повість про страх. Про великий, неосяжний, непоборний, неусвідомлений страх індивіда бути самим собою. Про страх перед майбутнім, від якого персонажі не сподіваються нічого доброго. Водночас це повість про людей, що не тільки не знайшли, а й не шукали себе, і можливо, вони так ніколи й не стануть собою. І це також повість про перше покоління тих, кого у світі назвуть гомо совєтікус.
Колись класик вигукнув: блажен, хто змолоду був молодим. Цим персонажам – за винятком кількох – у межах двадцяти років, вони уже давно не молоді. Точніше, вони ніколи молодими й не були. Вони й народилися старими. Жорстка регламентація поведінки, муштра, ідеологічний прес і страх – причина цієї старості.
А ще це твір про соціалістичний побут та етикет. Не випадкові в повісті такі фрази: «Мати адміністративно подивилася на Марію»; «Вулиці й парки Харкова з соціалістичною привітністю приймають усіх»; «Люди говорять викуваними зворотами, як першотравневими гаслами, що кожного року ті самі», «В країні з обмеженим уживанням електроструму, одягу, харчів обмежено на користь урядових установ також вияв щирости». За цим учувається абсурдна реальність на взір оруеллівської.
Життя за командою і за непорушними рецептами. Всі мають бути однакові думками, настроями, переконаннями. І навіть убраннями («У добу індустріалізації я носила плаття з малюнками гайок, коліщат, шрубів...»). Донька думає про те, чому її мати така нецікава, як ушосте побачений фільм «Чапаєв». І ось вона, материна одіссея: «Маріїна мати дійшла до цих днів разом з героїнею «Каховки», яка в озброєних загонах боролася за радянську владу. Не вистачало часу, щоб оглянутись і побачити життя і шал зайвої романтики, в жертву якій усе жорстоко віддавалося, і всі з презирством ставилися до особистого щастя: воно було звалене в одну купу і в роздріб не потрібне жадному штабові, жадній установі, навіть жадному напівуніформованому червоноармійцеві. І життя пройшло, як не прочитана, а лише вітром перегортана книга…».
Події твору відбуваються – знаменно – в червні 1941 року. Над болотом радянського побуту вже здіймається неусвідомлена тривога, незрозумілі передчуття, які бувають напередодні великих потрясінь. Усі чогось чекають, але не знають чого. То єдиний – ледь відчутний – оптимістичний промінь у цьому похмурому песимістичному творі. Художник не міг форсувати те, чого немає. Не випадково ж Тичина зрозпачено вигукував: «Харків, Харків, де твоє обличчя?».
Цікава подробиця літературного життя «Повісті про Харків». Ще в таборах переміщених осіб Шерех читав її в рукописі. Великий фрагмент із неї він навіть видрукував у журналі «Арка». Лиман привіз із собою твір до Америки, але зовсім не намагався його надрукувати. Коли Шерех став редактором «Сучасності», то буквально видирав у Лимана цей твір. І тільки після довгих умовлянь той віддав «Повість про Харків» до друку. Уявімо собі: понад тридцять років автор не робив жодної спроби видати твір! «Це була інерція – був стимул написати, але повна байдужість до написаного, – згадував Шерех. – Не знаю, коли це почалося, але в усякому випадку перед нашою першою зустріччю».
Ще дуже характерна для Лимана подробиця. Про неї – теж у спогадах Шереха. Коли заснували МУР, йому було двадцять три роки. Коли Шерех прощався з ним, виїжджаючи до США, йому стало двадцять шість. За цей час його літровесники видали по одній або дві збірки. А він надрукував в «Арці» лише чотири вірші. І ті в нього довго випрошували. В нього була – чи, може, вже в той час з’явилася – цілковита нехіть до друкування своїх творів, яких він писав дуже мало, а потім і майже зовсім перестав.
Юрій Лавріненко зазначав: «Під враженням перших друкованих поезій Леоніда Лимана два старші досвідчені знавці поезії Євген Маланюк і Володимир Державин готові були публічно визнати в дебютантові зернятка геніальности. І, мабуть, даремно, бо Лиман, ніби злякавшись аж такого першого успіху та комплімента і опинившись у виснажливих життьових умовах та в нетворчому кліматі української громади в США, перестав писати поезії (і прозу теж). Більше того, відмовився видавати книжками написане, наче бажаючи підкреслити поетичне самогубство». До речі, В. Домонтович був абсолютно переконаний – і не одному повторював, – що Лиман геній.
Лиман не любив розповідати про себе. Мало хто знав у таборах, хто він і звідки.
Він народився 13 серпня 1922 року в Малих Сорочинцях на Полтавщині. Батько його був священиком. Цим зумовлені перші конфлікти хлопця з соціумом. Він пережив колективізацію, голод, переслідування. Йому пощастило стати студентом Харківського учительського інституту. Навіть почав тоді друкуватися. Війна. Окупований Харків. Публікації в «Новій Україні», де друкувалися А. Любченко, О. Веретенчен­ко, Д. Нитченко, Ю. Шевельов. Далі – Львів, табори Ді-Пі в Німеччині. Переїхавши до США, заробляв на хліб радіожур­налістикою. Почав видавати часопис «Нотатник», в якому він був єдиним автором. Він же – й коректор, літредактор, кольпортер і т. ін. 
За свідченнями Юрія Шереха, Лиман ніколи не був мізантропом, але він завжди був самотній, не входив ні до яких організацій. Про його цілковиту безпорадність у побуті свідчить такий факт. Його взяли на роль двірника для будинку Української академії в Нью-Йорку й да­ли йому кімнату на третьому поверсі, під дахом. Там він жив багато років, але «вона лишалася такою ж холостяцьки-необжитою, якою була б, якби він там зупинявся на один-єдиний день».
Є там і така подробиця: «У ті роки, коли ми мало звертали уваги на життя в Україні, він пильно стежив за радянською пресою»; він буквально не вилазив з бібліотек. Лиман постійно коментував на радіо і в своєму «Нотатнику» події в Україні. 3дається, це єдине, що його тоді не перестало цікавити.
Я не знаю, які аргументи знайшов Ростислав Доценко для того, щоб переконати Леоніда Лимана видати цю книжку. Слава Богу, що він їх знайшов.
У примітках до публікованих у книжці творів упорядник пише, що тут немає Лиманових віршів пізнішого періоду, і висловлює сподівання, що вони будуть оприлюднені «вже у майбутньому повнішому виданні».
Отже, Лиман почав повертатися в Україну. І є в тому своя символічність, що ця книжка – яка запізнилася чи не на шість десятиліть! – вийшла саме в Україні.

Леонід ЛИМАН

ЧЕКАННЯ

Сходяться й розходяться дороги,
Ходить по дорогах курява,
І минуле, сповнене тривоги,
В ніжнім серці часто ожива.

Заплітала й розплітала коси,
Ждала мужа, а його нема.
По діброві, де спадають роси,
Вечорами ходить самітна.

Зацвітають й відцвітають груші,
А тоді появляться плоди.
Може, і в твою скорботну душу
Прийде щастя, прийде назавжди.
1944.

ВАЛЬС

Десь грає море, пахне цвіт жасмину,
І все, що є, минулось і було,
Віддавши щедро світові данину,
Як біль і сум, зів’яло, відцвіло.
Нове життя повернеться весною,
Прилинуть знову пережиті дні  – 
Хвилюйся, серце, і не знай спокою,
Дзвеніть, бокали, в голубій тіні.

І на плече лягають тихо руки,
І ніжний погляд опадає вниз.
Пливтимуть вальсу неповторні звуки,
У котрих повно радости і сліз.

Життя іде і розсипає дати,
Ми горимо немолодим вогнем
І, всіх красот не встигши розпізнати,
У день скорботи помремо, помрем...
  1944.

ДОЛЯ

Жовте листя, що недавно висло,
Вже ліниво падає на брук.
Ти заплачеш, схилишся на крісло,
І лице закриють злами рук.

Так неждано завітає горе...
На дорогах ще боїв сліди,
Ще шумлять підбиті осокори
І свистять тривожно поїзди.

Сіре небо і камінні брили,
Не тобі володаркою буть,
Тих не стріти, що отут ходили,
Ними пережите не збагнуть.

Все забути? Кинутись в погоню?
Перетяти ворогові шлях,
І шукати рідних легіонів
З кликом слави на своїх устах,
Бо ішли ми за Дністер, за Вислу,
Щоб колись вернутися назад.
І тоді заплачеш ти у кріслі,
Повна щастя і нових відрад.
  1944.

МГАРСЬКИЙ МАНАСТИР

Здіймається над берегом Сули,
Хотять воскреснути іржаві стіни,
Та губляться дороги, що лягли
Через усі століття України.

І виростає із отих століть
І землю четвертує непокора,
Жахаючись приречення зотліть
Безумним днем Содому і Гоморри.

Гіркий полин далекої весни,
І холод б’є у манастирські входи,
І ждуть червоно-білої війни
Саперами прибиті загороди.

Бо не у стайні, не в ярах степів
І в захист візьмуть не зорю червону
Вони за тінню еллінських богів
Останню розташують оборону.
1946.

ЛЯГЛО ЖИТТЯ

Лягло життя, як снігові намети:
Повторюються Біблія й Коран  – 
Загрожує перебудовою планети
З червоного плакату партизан.

Непередбачені явилися герої,
На дверях пломби і наказ  –  мовчи.
І не минути попелищ нової Трої,
До Бога ще незнаного йдучи.

Із черги випхне вас юрба, що хліба хоче,
І ви повернетесь в холодний дім.
Бо не з’єдналося грядуще і пророче
Із днем линявим і наскрізь пустим.
1946.

НІЧ

Спадає лист осінній навмання.
Жовтневі дні становляться коротші.
Переступивши всю жахливість дня,
Ти повертаєшся в інтимність ночі.

Останнє в місті погаса вікно.
Новий журнал дочитано тобою.
А ніч устоюється, як вино,
Стає чутливішою і німою.

Із півдня хмари за Дунай пливли.
Давно вже люди непробудно спали.
І генії, уникнувши хули,
Верталися назад на п’єдестали.
1948.

РІЗДВО В КИЄВІ

Обліплює Софійські стіни
Недокурками київська шпана,
І перед храмом на коліна
Із сповіддю не стане сатана;
А ранком знову буде жерти
Тривогою сполохані міста,
Бо сном віщуючої смерти
Зрадливо сплять відступники Христа.

ЛЮДИ

По вулицях мокрих, вузьких
Проходять малесенькі люди.
Тепер є вже більше для них
Одягу, мешкань, посуди.
І вулиця вічно пливе,
Мелькають кашкети зелені,
Не видно, хто добре живе,
А в кого пусті кишені.

Вже п’ята година за чверть,
І праця закінчиться всюди,
Щоб вічно змарнілі, як смерть,
Спочили маленькі люди.
1950.

ПЕЙЗАЖ

Позавчора тут ями були
(Ця планета утратила скарби),
На вагонах німецькі орли
Виглядають з-під сірої фарби,
Розірвав хтось плакат на стіні,
Перекопано ровом алеї…

Із-за рогу назустріч мені
Наближаються два фарисеї.
1950.

*   *   *

Ти зупинися і поглянь угору
(Під нами лише попіл та гроби),
Як обіч гострої вежі собору
Описують овали голуби.

Забилося у грудях серце. Очі
Неждано занялись новим вогнем.
Ставали дійсністю слова пророчі
Про другий, нами створений Едем.
Невже це збувся подих неземного,
Незнаний подих, що близький до сну.
А зовні мов не трапилось нічого  – 
Все як раніш було: далечину

Іржавила захмареність груднева.
Був той же брук і ті ж старі доми,
Що проростають, як сухі дерева,
З середньовічної пітьми.

В кафе відкрились і закрились двері,
Трамваї розминулись, як завжди;
Чекаючи недоброї вечері,
Замовили вже пиво три діди.

*   *   *

Однакова романтика портів
Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти...
Повсюди та ж неумолимість слів:
«Коли від’їхати  –  це трохи вмерти».

І погасають, як даремний міт,
Усі чуття, нікому непотрібні;
Нове життя і зовсім інший світ,
Як гостя, ждуть на заході чи півдні.

(Ще вчора нас безжурно пестив сміх,
Коли напала випадкова злива).
Хай буде так: на всіх шляхах своїх
Людина є по-своєму щаслива.

Вже в невідоме корабель несе
(Немов новонароджений тепер ти).
Усе залишено, забуто все
(Коли від’їхати  –  це трохи вмерти).
1952.

СТАВКИ

Почалися легкі морози,
І на землю вже падає сніг,
На Посуллі ставки, як сльози,
Їх ніхто не копав, не беріг.

Не замерзли в цю пору ставки,
Сніг розтанув у їхній воді
І наповнені болем роки
Осідають, як намул, на дні.

Прийде літо  –  пектиме жалом,
Стануть кісткою в горлі віки.
І далеко в ставках тавром
Відіб’ються чужі літаки.
1952.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори