Леонід ПОЛТАВА
ТОЙ, ХТО ДОПОМІГ НАРОДИТИСЯ МУРу

Вірити в майбутнього читача означає вірити в остаточну перемогу української справи.
Я вірю, і це додає мені снаги до праці. Хоч не легко...
З листа Леоніда Полтави.

Хоч і звуть його Полтава, та в Полтаві не бував…
Іван Манило.

25 грудня 1972 року він писав в Австралію до свого приятеля Дмитра Нитченка: «У мене багато літературних задумів, як звичайно, але в газеті мене заганяють живцем на той світ, «з титулу», що я «наймолодший» (минув 51 рік); як ви знаєте, я прихильник бандерівців, на тому грунті і в газеті також маю непорозуміння, бо там більшість за УНРада...».
У цьому листі сам Полтава підкреслює два найхарак­терніших моменти своєї життєвої і творчої біографії. Перший: чи не все його життя минуло в ярмі журналістської поденщини, і він, гублячись од незліченних літературних задумів, не встигав їх реалізувати, або ж брався до них прихапцями, не маючи можливості зосередитися для допрацювання тієї чи тієї книги.
Це відзначив у своїх спогадах і Юрій Шерех-Шевельов: «Він писав легко, багато й розхристано. Усе це пішло в забуття. Але якби знайшовся терплячий літературознавець і перечитав усе Полтавою написане, думаю, можна було б укласти вибір речей, що могли б претендувати на скромне, але власне місце в історії літератури».
Другий момент – заангажованість Полтави в партійному середовищі, його вимушеність час од часу підкорятися корпоративним інтересам. У листі від 12 серпня 1981 року до того ж Дмитра Нитченка, який був симпатиком багрянівців, Полтава наголошував, що він – «бандерівець, який уміє шанувати людей інших переконань». Такі благородні наміри в нього справді були і часто він так і діяв, але поінколи виходило й так, що мусив «іти в ногу» зі сво­єю партією. І тоді Полтава – разом зі своїм середовищем або накидався на Винниченка чи на Багряного, або ж виконував деструктивну роботу в «Слові» (Об’єднанні українських письменників в еміграції). Нам, тутешнім українцям, еміграційне українське життя малюється в барвах мало не ідилічних. Добре структурована політична еміграція, яку в єдине ціле й цільне звела благородна національна ідея, то, по суті, українська держава поза Україною, в якій живуть однодумці, що всіма силами наближають незалежні­сть уярмленого російським комунізмом народу…
І зовсім не уявляються нам чвари, розбрат, інтриги – одне слово, все те, що завжди було, є і, звичайно ж, буде в світі людей. А все це там було. Почасти просто неймовірні колізії такого характеру описані в спогадах Юрія Шереха, Григорія Костюка, Дмитра Нитченка, Анатолія Гака та багатьох інших.
Цікаві міркування про психологічний стан творчих представників з-поміж політичної еміграції, про їхні обіцяння й звершення, про надії та розчарування, про заявки на право назватися поетом (вислів І. Кошелівця) і про самоаванcи та критичні провіщення містить стаття Вадима Лесича «На межах незавершеного покоління (Поети української еміграції 1940-их років)», яку він опубліку­вав у 1960-му, ретроспективно поновлюючи особливості духовної ситуації пе­ріоду таборів Ді-Пі та змагань за «велику літературу».
Зважаючи на недоступність цієї статті для нашого читача, доведеться наво­дити довші цитати з неї Лесича, який пише, що саме в означений період «незвичайно буйно зарясніли імена поетів на еміграційному небі. Моменти гнітючої ностальгії, родинних і особистих, нечуваних досі трагедій, тривожна доба воєнних страхіть і потворних жахів, нелюдський терор окупанта, врешті, непомірно звужене коло життя – почали діяти кристалізаційно на емоції молодих тоді ще адептів поезії. Виглядало, що цей вели­кий розмах передасться дальшим десятиліттям та що новооб’явлена широченна і жива течія поезії досягне таких глибин і такої потужности, що наша історія могтиме записати на своїх сторінках цю добу великої поезії світових масшта­бів. І провість великої літератури, великої поезії почали заповідати кількоро ентузіастів...».
Ось їхні імена: Василь Барка, Олег Зуєвський, Леонід Лиман, Олекса Веретенченко. Схарактеризувавши кожного з них, віддавши кожному належне в його творчих здобутках, автор статті зізнається: все ж чекалося значно більшого. Чекалося від кожного з них саме отієї «великої літератури», про яку так при­страсно мовилося на з’їздах МУРу.
Чому ж так сталося?
«Не достало довгого віддиху, снага потахла, люди розбрелися по світу, ве­ликий розмах замкнувся кліщами заробітчанства, великий «ісход» розплився в дрібних, по суті, протирічностях діаспори. Сподіваної і очікуваної великої поезії не створено...»
Авторова мотивація причин незвершень не переконує. Очевидно, кожен випа­док і кожна – окремо взята – літературна біографія дадуть тому суто своє індивідуальне пояснення. Та й, зрештою, в кожної творчої особистості – своя «стеля» і своя «зоряна мить». Скажімо, на той час, коли з’явилася стаття Лесича, Барка ще не написав головних своїх творів, ще дозрівав до головного в його творчій біографії Зуєвський (він мав тоді лише дві поетич­ні збірки), вже безнадійно замовк (так і не видавши жодної книжки) Лиман, а Веретенченко, опублікувавши ще й досі недооцінену «Чорну Долину», цілко­вито зійшов на перекладацтво.
Поміж найближчих до названої Лесичем творчої «квадриги», за його ж словами, стоїть «талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів (дуже доб­рі поезії для дітей), із поетичною проекцією якогось наче б Вергарнівського засягу та деякими Бажанівськими акцентами (про ці моменти в Полтави ми ще говоритимемо далі. – М.С.) – хоч часами недопрацьований і, може, надто лег­кої руки, життєрадісно стверджений Леонід Полтава...».
В Ігоря Качуровського, який теж належить до цього ж покоління, є докладна розвідка про письменників цього творчого призову.
Одні з молодих літераторів потрапили до Німеччини як остарбайтери чи як полонені. До закінчення війни вони гуртувалися довкола українського журналу «Дозвілля», що його редагував Спиридон Довгань, та газети «Голос», редактором якої був Богдан Кравців.
Ганна Черінь, яка тоді теж потрапила на територію Райху, написала у шістдесяті роки спогади «Під бомбами в Берліні» (згодом опублікувала їх у своїй книжці «Їдьмо зі мною!», що побачила світ у видавництві Юліяна Середняка в Буенос-Айресі 1965 року). Вона розповідає про вбогу та обдерту Німеччину кінця страшної війни, про зустрічі з українцями в різних кінцях «фатерлянду» і про дивовижні долі наших людей у Другій світовій війні.
Редакція «Голосу», де стала працювати й Черінь, не тільки видавала газету для українців у Німеччині, а й опікувалася курсами німецької мови під Берліном. На тих курсах був і Леонід Полтава. За словами Черінь, більшість курсантів потрапила в табори за колючим дротом – на вербувальні пункти СС, де формувалися різні частини Російської визвольної армії під командуванням генерала Власова та формації з інших національностей, які мали стати гарматним м’ясом для порятунку Німеччини, яка вже наближалася до своєї капітуляції. І лиш кількох українців пощастило врятувати працівникам «Голосу», озброївши їх в редакції підробленими посвідками. З-поміж них Черінь запам’ятала Михайла Ситника і Леоніда Полтаву.
А до Німеччини він потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять. Він звідав смак табірного хліба – звезені з різних країн молоді люди жили в обплетених колючим дротом таборах і охоронялися, як в’язні у тюрмі. Саме тим часом продатовані ось такі його рядки:

Мій любий краю, ти в мені
Гориш кривавою зорею.
В незрозумілім чорнім сні
Іду без тебе я землею.
……………………………..
Мій любий краю, всі пісні
Мені лише тобою дані.
Я розпалю їх на вогні,
Щоб розтопить твої кайдани!

Як бачимо, в таких рядках було почуття, але не було майстерності. Але за автором, незважаючи на ранню молодість, уже була ціла біографія. Як була вона й за іншими поетами, поколінням Другої світової війни (О. Зуєвським, Лиманом, О. Веретенченком, Вересом, Ситником, Карпенком-Криницею, Остапом Тарнав­ським...)
Один із поетів того покоління Ігор Качуровський заува­жував: коли читати біографії радянських письменників, членів Спілки письменників, то ніби й не вид­но за ними інди­відуальних біографій (народився, вчився і т. ін.). А ці юнаки були дітьми переслідуваних, репресованих чи розкуркулених батьків; за ними були бої, оточення, штрафбати, полон, голод, холод, концтабори...
«У повоєнні роки був у моді екзистенціялістський термін: «межова ситуація». Отож, якщо не ми всі, то більшість із нас знала – що це таке – і то з власно­го досвіду, – пише І. Качуровський. – Майже кожен з нас міг застосувати до себе слова Михайла Ореста:

Я пережив наругу і полон,
Я зацілів в убивчім гурагані...

Він має винятково важливі заслуги перед еміграційною організацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУРу. Про це згадують майже всі без винятку мемуаристи.
Разом із іншим Леонідом – Лиманом – вони вдвох викрали український шрифт із радянської окупаційної зони й привезли його в один із таборів переміщених осіб, де нетерпляче ждав утаємничений у план молодих зухвальців майбутній ідеолог МУРу Юрій Шерех. За його словами, Полтава був людиною не просто кмітливою, в якої в голові з’являлися найнеймо­вірніші плани й ідеї. Ось характерний тому приклад. Шерех задумався про те, як утво­рити табірний український комітет. Його мемуари зберегли блискавичну відповідь-рецепт Полтави: «Нема нічого простішого як закласти установу. Треба тільки, щоб була кімната, в ній бюровий стіл і стілець. Ви сідаєте на стілець по один бік столу, а відвідувачі стоять по другий – і це вже установа».
Полтава був великим імпровізатором та авантурником. Очевидно, за інших обставин саме з таких виходять видатні полководці й політики. Це він, вирвавши шрифти з Пляуена, до якого вже входили радянські війська, зробив ще одну велику справу. До шрифтів потяглися руки керівників кількох українських табірних організацій і редакторів часописів. Ніяких юридичних прав на них групка літераторів не мала і, здається, мати не могла, і тоді Полтава майже в істериці накричав на Шереха, щоб той заснував спілку письменників.
З таких епізодів розпочався МУР.
Описуючи передісторію МУРу й ідею та наслідки «пляуенського рейду», Шерех виразно змалював його героїв: «Леонід Полтава був мало не в усьому протилежністю Лиманові. Їх можна було б описувати на протилежностях, як Гоголь описував своїх двох Іванів. Полтава був русявий, Лиман чорнявий; очі в одного були блакитні, в другого з нахилом до карости; обличчя Полтави було круглясте, готове в старечому віці перетворитися на твар зморшкуватої бабусі (...) Полтава не був аж ніяк схильний до інтроспекції, він не виношував своїх поезій, вони хвилею заливали його, і він їх швиденько кидав на папір, з удатними й невдатними і образами й фразами...».
Схоже, що в ньому жив тип Володимира Сосюри, який також фонтанував віршами; тільки літературне обдаровання Полтава мав скромніше.
Отже, саме завдяки Полтавиному зухвальству (а саме він був ініціатором пляуенської операції й просто потяг за собою інертного Лимана) виразно унапрямилися підсвідомі зусилля українських літераторів до структурування й уможливилося постання в занесеній повоєнним попелом й укритій руїнами Німеччині повноцінної (це мовиться без будь-якого перебільшення!) спілки еміграційних українських пись­менників.
Взагалі життя цього чоловіка могло б дати цікавий роман про долю української людини в контексті XX століття.
По-перше, як він став Полтавою?
По-друге, як і чому він став Єнсеном?
По-третє, чому так старанно приховував і на еміграції, хто він і звідки?
Ясна річ, у цьому він не був аж таким унікальним – чимало наших людей, потрапивши тоді в інші країни, ретельно замітали за собою всі сліди.
Вони потерпали за своїх рідних, які лишилися в Україні й могли зазнати всяких переслідувань комуністичної влади. І не випадково: історія зберегла багато таких сюжетів.
Ігор Качуровський, укладаючи реєстр представників покоління Другої світової війни в українській літературі, зазначав тих, хто сховався за псевдонімом: Юрій Балко, Богдан Бора, Микола Верес, Діма, Олег Жданович, Ігор Журливий, Володимир Кримський, Євген Крименко, Андрій Легіт, Борис Олександрів, Микола Скеля, Яр Славутич, Олександр Смотрич, Ганна Черінь, Іван Чернятинський... – і це ще далеко не всі. Є ще чимало українців, які писали іншими мовами й також узяли собі літературні імена. (Про не літераторів, не музикантів і не художників, які, однак, також поміняли свої імена, при цій нагоді вже не говоритимемо; то – інший сюжет, хоч і пов’язаний з цією темою, і він має мотиваційно суголосну ситуацію).
Цей час української літератури ввійшов в історію як період її найінтенсивнішої псевдонімізації.
Вже після смерті Леоніда Полтави, публікуючи його листи, Дмитро Нитченко писав, що «прізвище Полтава, певно, було його псевдом. Він ніколи не розповідав про точне місце свого народження, а одного разу в розмові назвав мені справжнє прізвище, запам’яталось, що воно закінчувалось на «ович» (...). Переїхавши до Америки, він прибрав собі прізвище Єнсен, тому що його предки ні­бито походять з колишніх полонених шведів, що вціліли після бою під Полтавою».
Отже, як бачимо, унікальність його ситуації була ще й у тому, що і «мирсь­ке» прізвище для проживання в еміграції в нього було прибране, і літератур­не ім’я він мав також прибране.
Коли в Україні 2000 року виходила збірка творів Полтави «Обжинки» (вид-во «Задруга»), що її впорядкував Дмитро Чередниченко, то він у своїй передмові розсекретив справжнє прізвище поета: Леонід Едуардович Парфомович. Там же подав довідку про його родину та про довоєнну біографію автора «Задруги».
Родом поет із села Вовківці на Полтавщині (тепер це Роменський район Сум­ської області), де побачив світ 24 серпня 1921 року в родині інтелігентів. Батько Едуард Адамович був лікарем, мати Любов Іванівна – вчителька. Як дослідив Д.Чередниченко, шкільну освіту хлопець завершував у Любецькій середній школі на Чернігівщині. Переїзд стався буцімто через те, що його батька перевели на роботу до Любеча. Але в Полтавиній новелі «У вишневій країні», пронизаній одвертою автобіографічністю, описано, як над батьком героя вже «зависло» НКВД і він, побоюючись арешту й намагаючись загубитися, швидко виї­хав до Любеча. 1938 року, коли Леонід уже був студентом Ніжинського педінсти­туту, Едуарда Адамовича заарештували. Більше батька Леонід уже не побачив. У неоглядному ГУЛАГу по ньому пропав будь-який слід.
Д.Чередниченко висловлює припущення: можливо, саме заступництво Максима Рильського допомогло хлопцеві закінчити інститут. За розповідями Полтави, він бував у Рильського вдома, розповідав йому свою родинну історію. Рильський протегував початківцеві. Одне слово, його присутність у тодішніх Леонідових днях мала позитивний вплив на хлопцеву долю. До речі, за словами самого Полта­ви, в нього було понад півтора десятка листів од Рильського, які він возив із собою і в Німеччині. Вони згоріли «в бараці десь біля Юнгфернгайде, в Берліні, куди, мабуть, безпосередньо влучила літунська бомба (ми сиділи в рівчаку)».
Його перші поетичні публікації припали на 1939 рік, коли юного неофіта слова підтримали доброзичливі до молодих Рильський і Сосюра. І в цьому він нагадує Олега Зуєвського, Олексу Веретенченка, Леоніда Лимана, Бориса Олександрова, Ганну Черінь, Яра Славутича, Михайла Ситника, Карпенка-Криницю, які теж дебютували в  останні довоєнні роки.
Не відомо, як склалися б їхні життєві і творчі долі, якби не Друга світова війна й не еміграція. Одні з них, цілком можливо, стали б жертвою безжальної репресивної машини, бо режим не міг би не оцінити їхніх національ­них сантиментів. Інші, обачніші й не дуже охочі афішувати свої україн­ські переконання, уціліли б та навчилися б мистецтва «наступати на горло власній пісні». Вони видавали б одну за одною – подібну одну до одної – збірки віршів; авторів їх важко було б розрізнити між собою, бо непорушні постулати соціалістичного реалізму безслідно «з’їли» б усі індивідуальні прикмети їхніх талантів.
Як писав класик: «Блажен, хто змолоду був молодим!». Саме таким молодим – зухвало молодим – був у німецький період свого життя Леонід Парфомович, який вже нарікся Єнсеном і Полтавою. Про його романтичні пригоди і про карколомні амурні сюжети ходили легенди. Він, «високий, стрункий, балакучий, приємний, трохи розхристаний в своїх думках і поводженні» (за спогадами Д. Нитченка), здається, і створений був для того, щоб зачаровувати прекрасну половину людства, носити ореол героя-коханця й писати вірші а ля Володимир Сосюра:

Навіщо ці чудні листи,
Нудні і сірі, мов жовніри?
Я Вам не зможу повісти,
А Ви не зможете повірить.

Так буде краще: Ви ідіть
І інші вулиці любіте,
Бо ми, ми справді молоді,
А Ви, пробачте, – квітка літа.

Так мало — правда? — дій, хотінь,
А молодим назвався нині;
Бо тут говорить з Вами тінь,
А я...  я там, на Україні.

Ну як це все розповісти
З чудною долею своєю?
Листи – завжди лише листи,
Душа лишається душею.

Вірш цей написано 1944 року, коли ще гриміла війна. Здавалося б, його світлий мінор має дисонувати з реальною дійсністю, для висвітлення якої значно більше підходив би грозовий колорит. Однак, як відомо, життя значно багатше за всі наші про нього уявлення. Так, війна, кров, смерті, страх, небезпека на кожному кроці, але ж молодість – це молодість, її не відкладеш до завершення війни, в неї – свої стосунки зі світом, свої закони, своя мова.
У тодішніх Полтавиних віршах поряд із мотивами чорної чужини й підневільної праці на Райх чимало й світлих, молодечи дзвінких рядків, елегійних інтимів, як ось у «Баладі про любов», написаній, щоправда, вже по війні:

Вечір стелиться. Пахнуть сквери.
Пішоходи вітер замів.
Повільніше стукочуть двері –
Дерев’яні серця домів.
Я не буду тебе чекати.
Ти й не знаєш, куди прийти.
Так сьогодні зірок багато,
І для мене у кожній – ти.

Хто ж ти? Хто я? Ми ж незнайомі!
Може, ти між сибірських хвиж... –
Вмерло серце в останнім домі.
Ключ у дверях...
Заснув
Па
ри
ж…

1946 року в Авгсбурзі з’являється перша збірка поезій «За мурами Берліну». Всі тво­ри в ній написано 1942–1945 років. В них виразно прочитується фактографія днів молодого українського остарбайтера, що намагається не зважати на підневільні умовини існування в Німеччині. Поряд із сюжетами жорстоких знущань з людей у німецьких таборах, історіями українських родинних трагедій, у ній немало камерних та інтимних творів. З усього відчутно, що ліричний герой Полтави має в собі невичерпний заряд життєвої сили, оптимізму й іронії, що й дозво­ляє йому вистояти в будь-якій ситуації.
Звичайно, йому далеко в літературній майстерності до Леоніда Лимана, Олекси Веретенченка чи Олега Зуєвського, які є найцікавішими представниками свого літературного покоління; можна навіть без перебільшення сказати, що на час виходу Полтавиної «За мурами Берліну» ця трійця була вже справді творчо сформованими поетичними індивіду­альностями. Полтава ж тільки формувався.
Зустріли його книжку більш ніж прихильно – майже з оплесками. Леонід Мосендз писав у рецензії на сторінках «Звена»: «Таку гармонійну цілість між формою і змістом рідко трапляється читати серед наших теперішніх екзильних поезій. Це є справді збірка, а не поетична саламаха. Збірка, ведена одною провідною дум­кою, виконана майже бездоганно щодо літературно-мистецької форми». А Юрій Клен на сторінках МУРівського збірника схвально говорив про Полтавину поему «Пані Герта», стверджуючи, що вона «являє нам зразок тонкої досконалості, якої сподіватись можна від цілком дозрілого таланту. Такого формою і змістом довершеного вірша ми не знайдемо ні в кого з молодих поетів».
Щедрі на похвалу рецензенти – сьогодні це вже виразно помітно – значно перебільшували Полтавині здобутки. Так, у літературу прийшов справді здібний автор. Його дебют давав усі підстави сподіватися від нього в майбутньому вагомих здобутків. Однак – у майбутньому.
Навіть після появи друком «Жовтих каруселей» у 1948 році він ще лишався уч­нем. Здібним, але – учнем.
«Українські балади» (Париж, 1952) стали кроком уперед проти двох попередніх збірок. Полтава намагався переорі­єнтуватися і жанрово, й стилістично. Він спробував культивувати динамічну сюжетом баладу. В нього, за словами упорядників антології «Координати» Б. Бойчука та Б. Рубчака, з’явилася «своєрідна експресіоністична «розмашистість», характерна для радянської поезії 30-х років, з твердою, рішучою ритмікою, цікавим приблизним римуванням та порушенням строфічних структур». Щоправда, в його баладах було чимало рито­ричного тріску. Але ці «накладні витрати» не перекреслюють його творчого поступування.
«На цих творах, – пишуть упорядники «Координат», – як і на деяких інших поезіях раннього періоду («Пані Герта», «Гофманів день»), залишив цілком виразний і художньо благодійний слід Микола Бажан. Стати на такий твердий берег, як поезія раннього Бажана, молодому поетові могло бути дуже корисно.
У всякому разі така школа має більше творчих перспектив, ніж лірика Сосюри, що її так сумлінно переспівували деякі поети Полтавиного покоління».
Бажан дисциплінізував, бо ж розхристаний і не дуже строфічно дисциплінований Сосюра заохочував своїх послідовників до такої ж невиразності й строфічної неохай­ності.
Ось приклад благодатного впливу Бажана – вірш «Селянин із Льомбардії» з книжки «Римські сонети», виданої вже 1958 року.

Як зором я припав, схвильовано і радо,
До тебе хоч на мить з експресного вікна,
О земле золота, вітчизно винограду,
Запетляних доріг, потоків і вина!

Прогуркотів тунель. І сонячні каскади
Знов залили тебе, країно неземна:
Стежки – узори гір, тополі – колонади,
Озера голубі – із небом замість дна.

А виноградники, повиті теплим сном,
Налиті келишки з затаєним вином,
Чи ж це зродили вас вершини кам’янисті?

Он постаті селян на скель суворім тлі –
Хто скаже: праця то, а чи поклін землі,
Чи Богові молитва урочиста?

Бажанова школа відчувається й у тужавих рядках «Крику» зі збірки «Біла трава», виданої 1963 року. Бажан легко пізнається й у вірші «Першими зникли...» з тієї ж книги:

Першими зникли полотна.
Тільки завзятий Гойя
По-хлопчачому тримався життя!

Потім – лишилися рами,
Тисячі рам у Прадо
Ще мить золотіли на стінах,
Танучих воском стінах;

Додолу котилися сходи,
З брязкотом розпадались
Колони різьблені
З Божим благословенням;

Останній фонтан у Мадріді
Висох, немов у казці;
Не стало вселюдського Дон Кіхота –
Не стало людства!
І все покрилося білим –
Білою травою смерти.

Саме книжка «Біла трава» мала в його творчій біографії принципово важливе значення – вона стала його книгою відкриттів, книгою власного голосу. Якщо тут у нього подекуди й учуваються чиїсь мотиви, то вчуваються вони завперш як алюзії чи асоціації. В «Білій траві» до читача заговорив зрілий, нарешті цілком сформований поет. Ритмічно й інтонаційно незалежний од своїх недавніх літера­турних кумирів, він легко поєднує вільний вірш і регулярну ритміку, майстерно «перемикає швидкості». Одне слово, якщо раніше в нього були поряд і Сосюра, і Бажан, і Маланюк, і Гайне і якщо він лише вряди-годи виривався з потоку патетичної декламації, то нині видається, що автор «За мурами Берліну» й «Жов­тих каруселей» нарешті здобув природне поетичне дихання.
Щоправда, далі він ще не раз зриватиме голос, втрачатиме здобуті вершини; в його віршах витикатиме свій прісний лик заримована публіцистика. Невдачі й успіхи в Полтави чергуватимуться як ніч і день. Той, хто хотітиме проілюстру­вати творчу біографію Полтави як ланцюг зривів і поразок, має досить матеріа­лу для такого присуду. Але вдосталь матиме аргументованого матеріалу й той дослідник, котрий показуватиме, як наполегливо переборював Полтава спокуси легкопису й усякі потужні літературні віяння і, часто заплативши їм щедру данину, виборсувався до справді свого.
І якщо ми сьогодні думаємо про Полтаву, то на згадку відразу ж приходять ось такі його рядки:

І ніхто вже не знайде мене –
Із жахом замість очей,
Із болем замість серця.
Навіть люди з Помпеї
Не змогли до кінця померти,
Бо ми їх знайшли, поселили в музеях
І живили бодай цікавістю.

Це – з його «Крику». А ось – із «М’ячика»:

Якщо ж Господь тебе благословить
Своїм приходом, Земле юродива,
То може спинить погляд свій на мить
Над всеземним, над щонайвищим дивом –
Над м’ячиком дитячим, що лежить
На пішоходах – мертве сторожить.

Можливо, одна з причин таких «температурних пере­падів» у поезії Полтави – окрім усього іншого – й та, що аж надто легко йому давалося писання і він по­деколи навіть не встигав углиблюватися в те, що робив. До того, відзна­чаючись пожадливою літературною всеїдністю, він легко перескакував від жанру до жанру, як мовиться, завиграшки демонструючи добру літературну техніку й фактично підміняючи нею індивідуальну чистоту тону та безпосе­редність інтона­ції твору. Досить нагадати, що він видав три десятки книжок для дорослих (серед них 9 прозових, 9 збірок поезій, 6 поем, а також пару десятків прозових і віршованих збірок для дітей). І це – не перебуваючи на так званій літературній роботі.
Важко сказати, хто ще з українських письменників діаспори так спонтанно переходив би, скажімо, від прозового роману до віршованого оповідання, від поеми чи балади до лібретто опери, рецензії, партійної публіцистики.
Звичайно ж, йому, як чи не кожному творчому чоловікові на еміграції, не вистачало засобів для існування. Проза буднів і дума про хліб насущний відга­няли поезію. А що не мав своїх підприємств чи акцій, то всі надії на швидкі підробітки пов’язував із літературною поденщиною. Важко сказати, хто ще з українських еміграційних письменників перередагував – чи й геть попереписував – стільки всяких текстів. А ще ж – і газети та журнали!
Полтава охоче береться за журналістську роботу («Журналістика поневолі стала частиною нашого щоденного життя», – без особливого захоплення від цього факту пише в листі до Дмитра Нитченка). Редагує різні часописи. Був кореспондентом газети «Українець – час», що виходила в Парижі. В 1952 – 1953 роках мав посаду керівника українсь­кого відділення Іспанського націона­льного радіо (тоді в його поезію ввійшла іспанська екзотика). 1958-го переї­хав до США, де чи не три десятиліття працював кореспондентом популяр­ного щоденника «Свобода». Воднораз з роботою в газеті редагу­вав чимало книжок та збірників партійних документів.
Ясна річ, журналістсько-редакторська поденщина, на яку він не переставав скаржитися в листах до Нитченка, не давала йому змоги зосередитися на літературній роботі, хоч, як це не дивно, і там він устигав дуже багато. Видав десятки книжок для дітей. І серед них є дуже добрі твори («Слон по Африці ходив», «З лісу зайчики ішли», «Лебеді», «Котячий хор», «Зайчик Клаповух», «Жучок Щербачок»).
1952 року з’явилася його збірка новел «У вишневій країні». Вітаючи прозовий де­бют свого земляка по Ніжинському інституту, вже відомий на той час критик Іван Кошелівець відзначав, що Полтава «вважає себе учнем Хвильового, Яновського і італійця Маляпарте (дуже непогане літературне товариство, що засвідчує вибагливий літературний смак Полтави. — М.С). Явища, на наш погляд, майже несполучні і щодо навчання дуже різної вартости: наскільки небезпечно українському письменникові вважати своїми метрами перших двох, настільки ж корисно вчитися в останнього. Але тим цікавіше буде чекати на наслідки. А поки що можемо ствердити, що Полтава цікавий оповідач, який розумів слово і вмів з ним вправно експериментувати”.
Потім була пригодницька повість «Чи зійде завтра сонце» (1955), а 1961 ро­ку з’явився історичний роман «1709», присвячений постаті Івана Мазепи й тра­гічної для української історії Полтавської битви. Романові передувала напруже­на підготовча робота. Навіть дивно для непосидющого й динамічного Полтави – гадається, що висиджування в Парижі над різними джерелами для роману забрало йому більше сил, аніж безпосереднє писання твору; навіть важко уявити, де в нього набралося стільки витерпу для нелюбої його серцю рутинної роботи. Але й мав він за це справжню сатисфакцію – «1709» став саме тим твором, який з усіх Полтавиних, мабуть, найширше знають читачі.
Він не дожив до проголошення державної незалежності України якихось півтора року. 19 квітня 1990 року в Нью-Йорку зупинилося серце Леоні­да Полтави. Йому виповнилося шістдесят дев’ять. Він відійшов з цього світу другим (слідом за Борисом Олександровим, що нагло загинув у Торонто, збитий автомобілем) із грона найталановитіших у цій літературній генерації, представленій іменами І. Качуровсько­го, О. Зуєвського, Л. Лимана, О. Веретенченка, які мали щастя побачити крах комунізму й колоніалізму в Україні.
Поховано Полтаву, як і більшість видатних українців США, у Бавнд Бруку.
Між українськими Вовківцями й американським Бавнд Бруком крізь час і простір пролягла незрима нить...

Леонід ПОЛТАВА

ЛЮДИ

І знову потяг буде йти
На Харків. Знов бліді дівчата
У вікна подають листи.
А, може ж, дійде? Може, мати
Візьме та й вийде? А як ні –
На потяг гляне із порогу.
Нехай хоч ці рядки дрібні
Побачать топтані дороги,
Оселю рідну... Все в листі
Так списано: про хліб, роботу,
Про дні, повиті чорним сном...
Щоб десь на гострім повороті
Їх німець кинув за вікно.

 КАТЕРИНЩИК

Танцює вітер на площах,
Полоще площі дощ:
– А хто ще, а хто ще, а хто ще
Сьогодні вийде до площ?

Танцюйте, шипучі зливи,
Кружляй, дощова перезва:
Іде катеринщик сивий
До танцю заграти вам.
І вогко рипить катеринка –
То радісна, то смутна,
Але ні одна берлінка
Тепер не відкриє вікна.

І тільки на вогких площах,
Танцює на площах дощ:
– А хто ще, а хто ще, а хто ще
Сьогодні вийде до площ?

ВЕСНА 1943 РОКУ

Стоять почорнілі тяжкі димарі,
Неначе сторожа. Що їм, що у полі
Земля дочекалася нових вітрів,
І сонця нового, і нової долі?

А в темних бараках, закутих у дріт,
Нічого нового. Так вогко і млисто.
І тільки з вікна було видко: на схід
Ключі журавлів пролітали над містом.

 РІВНІСТЬ

Гудки. Берлін біжить в підвали,
І в небі хряскає гроза.
На темний, вогкий камінь впала
Чиясь розпачлива сльоза.

Там збились у страшнім чеканні
І фабриканти, й візники.
Так ось коли іде братання
На міст, непевний і хиткий!

Яким живеш ти справді богом,
Яка тобою водить лють,
Коли лише у час тривоги
Всі люди рівними стають?
Гуде і дужчає хуртеча,
Вже й по землі вогонь біжить.
І тиснуться тісніше плечі,
І недостойний хоче жить.
1944, Берлін – Юнґфернгайде.

ДРУГОВІ

Не оживити цих руїн,
Не стерти диму чорних каєм.
Осінній вітер поміж стін
Нудним господарем блукає.

В глибокому тяжкому сні
На вулицях камінні брили...
Як добре, що в твоїм вікні
Самі шибки лише пошклило,

Що можемо піти геть-геть
Під мосту скорчені завіси.
Там, кажуть, Гітлера портрет
На шибениці хтось повісив.

В чуже ти вірити не звик.
Іди, тобі покаже місто,
Що в наш реалістичний вік
Іще не зникли символісти.

УЧИТЕЛЬКА

Я знаю дівчину. В підвалі
На вбоге ліжко іній ліг.
А там, над головою – залі
І тупотіння п’яних ніг.
Щодня машин огидний гомін.
Увечері – одно й одно:
Том Байрона і жовтий промінь
Крізь півзакопане вікно.

А роки йдуть, як в’язні скуті,
Під чорний мур, без вороття.
І в серці більше жалю й люті
За це утрачене життя.

Я знаю дівчину. В підвалі
На вбоге ліжко іній ліг.
А там, над головою – залі
І тупотіння п’яних ніг.

ГЕНРІХ ГАЙНЕ

Усе змело шаленим здвигом
Залізних, ріжучих долонь. –
Колись тут Гайне віщі книги
Читав шаліючий вогонь.

Вдивляюся. Тяжким припливом
Вогонь і дим з будинків б’є,
І в тім содомі, наче привид,
Тінь Гайне вічного встає.

Спинилось все. Життя не стало.
Лиш голос, ніби грім, гучить:
—             Німеччино! Чи ж мало ткали
Тобі проклять твої ткачі!..
 1944.

МИ НАВАНТАЖУЄМ ВАГОНИ...

Ми навантажуєм вагони
І знаєм: це останній рік.
У поліцая сиві скроні,
Він дивиться кудись убік.
Він все утратив: дім, дружину,
А щастя бачив лиш в кіно.
І що там робить «українер»,
Йому і справді все одно.
Складаєм ящики докупи,
А ніж в дротах повзе, повзе.
Не радіо – калічні трупи
На фронт цей потяг повезе!
І десь в оточеному лісі
Даремно лютий офіцер
Ввімкне дроти. В німім залізі
Не загойдається етер.
У поліцая сиві скроні,
Він дивиться кудись убік.
А ми вантажимо вагони
І знаєм: це останній рік.

ГОФМАНІВ ДЕНЬ
Поема

Я в смерті ще раз хитро видер
Кипучу ніч з натхненням і вином.
М. Бажан. «Ніч Гофмана».

Під синьою, сіяючою даллю
Небес, настромлених на вістря труб,
Лежить Берлін, неначе у проваллі
Розхристаний, півобгорілий труп.
Розкинув руки, вибряклі і грубі,
Криві мости у поросі й смолі,
Шпилів зухвалих витрощені зуби
Розсипавши безладно по землі.
Сіріє день. Та не співають дзвони,
Не свищуть ні машини, ні гудки,
Лише у небесах чіткі закони
Життя і смерти пишуть літаки.

І радник Гофман, що сидів уперто
У затишку пліснявої корчми,
Також у ріднім місті може вмерти,
Як гість приблудний, десь під ворітьми.
В старім плащі, згубивши капелюха,
Тепер щоденно він на тій путі,
Де паща бункера ковтає глухо
Людей рвучкий, шумуючий потік.
І світлом дня наляканий без міри,
Серед мундирів, і облич, і морд
Він аж тепер побачив і повірив,
Який страшний отой німецький чорт.
Гудуть гудки.
Повільно всі виходять,
Щоб за годину бігти знов сюди.
Ах, як же тяжко плентатись по сходах,
А він же був ще вчора молодий!
Поплівся радник, стомлений, голодний,
Та, обійшовши зламані мости,
Він аж тепер побачив, аж сьогодні,
Що вже додому нікуди іти,
Бо дім лежав розкраяний натроє,
І на руїнах танцював пожар.
Лиш під ногами вибитим набоєм
Стирчить його преситий каламар.
Єдине, що лишилось нерозбитим,
Єдине, що судилося знайти,
Єдиний
Ти!..
І радник Гофман, сірий, посивілий,
Згубивши все – від туфлів до жони, –
Простяг в руїнах руки, наче крила,
Притисшись до пробитої стіни.
Не молиться.
Не плаче.
Не сміється.
Навіщо мертвим плач і молитви?
І тільки серце, що нерівно б’ється,
Нагадує, що він іще живий.
Здригається. Колючими очима
Впивається в незрозумілий світ.
Збагнуть його! –
Та ще незнані рими
Йому страшний жбурляє динаміт,
І сунуться запінені квартали
В провалля, глибше, в божевільне дно,
І в Гофманові очі засміялась
Весела кров, як випите вино.
Тоді вхопив він каламар преситий,
Аби жбурнути ним в слизавий труп,
Але безсилий, роками розбитий,
Він падає у чорні пальці труб.
Давно згорів той льох, де вин задуха,
Важких люльок і дотепів легких
Ховали мрійника від днів, що глухо
Котились у провулках кам’яних.
І радник Гофман, сірий, посивілий,
Що не дійшов до щастя навмання,
Лежить в руках нежданої могили –
Жорстокого, негаснучого дня,
Того, що свастики щербаті зуби
Крутив, як млин, розбризкуючи кров,
Аж доки твердо, впевнено і грубо
День Гофмана сьогодні не прийшов,
День Гофмана під голубою даллю
Небес, настромлених на вістря труб
В глибокому, задушному проваллі,
Де дотліває півзгорілий труп,
Де не співають вимріяні дзвони
І у льохах не цокають чарки,
А тільки в небесах чіткі закони
Життя і смерти пишуть літаки.

ЖОВТІ КАРУСЕЛІ
Масєю Сядньову і Леонідові Лиману.

В перефарбованій шинелі
Ти вийшов з дому. Осінь. Дощ.
Кружляють жовті каруселі
Втопаючих у листі площ.
Ти повернувсь у рідний Харків,
Пройшовши добрих півземлі,
Щоб знов зустріть плакат і арку,
І тінь Монгола у Кремлі.
Все, як раніш: руда шинеля,
На бруці – люди, осінь, дощ
І ті ж невтомні каруселі
Втопаючих у листі площ;
І страшно робиться за Харків,
Де справді щасливіша ця
Струнка плакатна санітарка
Біля плакатного бійця...
Лише в душі думки закляті
Стримлять багнетом: – Вороття!
Такого, щоб і з цих плакатів
До нас просились у життя!
1946.

БАЛАДА ПРО НІЖ

Дороги, стежини, доріжки – вужі,
Самотні дерева – немов сторожі.
Дерева без зброї (нові покоління!),
Підійди – почастують власною тінню.

Чорнобрива країна – своя і чужа.
Ради чести – турніри й герці,
А для помсти і досі немає ножа,
Бо ще й досі стримить у серці.
Чорнобрива країна – еспанська сестра.
Жовтобура вода водограю.
Вам би краплю води із мого Дніпра,
Та і я тії краплі не маю.
1976, Мехіко (біля Куернаваки).

ОДА ПОМІДОРОВІ
Вже червоніють помідори...
                   Максим Рильський.

Багаттям сонця не заміниш,
Без якоря – не з’якориш.
Промерзлий хліб жуєш, мов сіно,
І – Боже! – помідором сниш:

Червонощоким, яснобоким,
Аж сонячним у глибині!.. –
Відходить варта. Гаснуть кроки.
І виє вовк у далині.

І сняться-маряться городи,
А в них схилились край Дінця
Червоні зверху, жовті сподом
Не помідори, а сонця!..

Це тут, аж під Полярним колом,
Де в білу безвість коридор, –
Так пахне українське поле,
І сонцем світить... помідор!
 Matanuska Valley.

ДЗВОНАР
Балада
До 1000-ліття хрещення України–Руси.

Він щоденно ішов на дзвіницю
Крутобокими сходами вгору.
І летіли дзвони, мов птиці,
У захмарені, у простори;
Оживали руки зів’ялі,
Знов робилися молодими,
Коли села шапки скидали
І куріли привітним димом.

Та як тільки червоні кашкети
Підійшли уночі до брами,
Щоб святиню, як люте гетто,
Закувати навік цвяхами, –
Не зійшов дзвонар із дзвіниці:
Бив на сполох гарячим билом,
Ніби руки не з тіла – з криці
У старого тоді зробились!
Бив до ранку, заперши двері,
Щоб востаннє, на радість миру,
Тим, що звикли ні в що «нє веріть»,
Показати безсмертну Віру!

Так старенького і зірвали,
Разом з церквою – амоналом.
28.1.1947, Новий Ульм.

ВІДГРИМІЛИ...

Відгриміли, відвили, відплакали
І малі, і великі бої.
Були люди людьми, і собаками,
І чужими були – свої.
Обдавало морозною парою
Серед літньої спеки не раз;
Гільйотинною падало карою
Те, що вабило нас.
То полками ішли, то циганами,
То на милицях наші дні.
Не лишилося тіла за ранами,
Тільки серце тріпоче на дні...
Та пройшли ми життя не за хмарою,
Не заклеїв ніхто нам уста.
І хоч старість надходить повною парою,
Хай живе ста... –
До ста!
1980, Америка.

БАЛАДА ПРО П’ЯТОГО ЛЕБЕДЯ

Вірш написаний на смерть
мого вчителя Максима Рильського.
                                                                  Л.П.

І

Зорепад прошумів у зіницях,
Цілий світ пролетів напролом,
І твоя Україна-зигзиця
На прощання махнула крилом.

Увостаннє збиралися друзі
Й ті, що друзями звав ти колись.
В передсмертній,
В осінній
У тузі
Голосив Голосіївський ліс.

Та нікого тоді не ховали,
Хоч боялись своїх почуттів:
Над проваллям дахів і підвалів
П’ятий лебідь у вирій злетів.

Як ти міг бути справді великим
І по-справжньому бути малим?
Бути праведником і чоловіком?
І вселюблячим, і всезлим?

Київ рикає раненим звіром.
В тиші серпня – осінній звук.
Не усім вибирати Сибіри
І долати нещастя розлук.

Зорепад у холодних зіницях,
Цілий світ – у гарячий пролом,
І твоя Україна, – мов птиця,
На прощання махнула крилом!

II

Світ розколовсь і зойкнув у нестямі
Від жовчі, люті, жестів і протестів,
А ти хотів у тиші над вудками
Своє життя непроданим донести.

Та ріки сохнуть в цім краю, Максиме,
Земля у камінь обернулась трудний;
Вже й найдорожчі виноградні рими
Розпродають на торзі велелюднім.

Ще крик, ще дзвін... Ще «Орлеанська Діва»,
Ще «Пан Тадеуш» і про сосну слово –
Останнє чудо і останнє диво
На попелищі паленої мови...

В божниці серця ще засяли тіні
Найкращого, потоптаного вами –
І піднялися крила лебедині
Над білими від жаху островами.

III

Серця схилились, мов сумні знамена.
І я, твій учень, музикою болю
Пронизаний, не знав я – нене, нене! –
Де посадити страдницьку тополю,
В якому континенті, між якими
Людьми і юродивими, в цім краю?
Мій старший друже, батьку мій Максиме, –
Я лісом Голосіївським ридаю.
І, терплячи за нашу рідну Матір,
Виводжу правду на стрімкі шпилі:
Немає місця лебедям крилатим
На цій прокаженій землі.

IV

Все сталося – але не стало.
Нам так багато пробачає смерть,
Що й ордена скривавлене кружало
Закотиться... Наповненими вщерть
Ми будем пригорщами пити соки
Із виноградників, залишених для нас
На горах київських, над Дніпром всеглибоким,
Де над Шевченком зупинився час,
Де ти ходив, здається – тільки вчора,
Чекаючи великого світання,
Віщуючи бандури рокотання
На батьківщині радости і горя...
Кленовим листям облітають друзі,
І часом смерть – неначе справжній дар.
Пів-Києва, півсвіту – у напрузі:
Йде за труною серпня володар,
І лікар київський, і мати з немовлям,
І українець з аргентинських прерій:
Іде уся Тарасова земля
Супроти всіх на світі есесерій!
Нехай чоло поета – без вінця,
Хай світ, неначе штора, опадає –
В оркестрі, що над Києвом ридає,
Кричать не труби, а серця.

V

Та нікого тоді не ховали,
Хоч боялись своїх почуттів:
Над проваллям дахів і підвалів
П’ятий лебідь у вирій злетів.
Описавши над Києвом коло,
Заґратоване небо розбив
І піднявся у світ, щоб ніколи
Не покинуть того, що любив.
  24.8.64, Елленвіл.

НА СМЕРТЬ Ю. ЛИПИ

Лопотять у полях намети,
Як і триста років назад,
В тій землі, де уже і поети
Прикували себе до гармат.
В тій землі, де вічно орали,
Де одвічно шумів батіг –
Перев’язані знов устали,
Тільки ти устати не зміг.
І хоч брат заступає брата,
Хоч ясніше горить гроза –
Вічну рану твоєї втрати
Хто зуміє перев’язать?
Тільки вістки не стрінем хлипом:
Он земля повсталих рабів
Ставить вічні, злотисті липи –
Ніби пам’ятники тобі!
10.1.1948 р.

КИЇВСЬКЕ РІЗДВО

Київ – у ярмі,
Дим – поверх Карпат...
Брата в тій пітьмі
Ледь пізнає брат.
В Лондоні – туман,
Над Парижем – сніг.
Мов сліди від ран,
Тисячі доріг.
Та в Різдвяний час
Вчуйтесь, матері,
Як єднають нас
Промені Зорі!

На моїх полях –
Слід чужинних ніг,
Перекрито шлях
Тисячам доріг.

Там гуде війна,
Там земля сумна,
Та встає вона –
Зірка Різдвяна,
Щоб у вічний май
Зиму обернуть,
Щоб у Рідний Край
Присвітити путь;
Щоб в одну злились
Тисячі доріг,
Щоб і знов прийшли
Ми на свій поріг!

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори