Борис ОЛЕКСАНДРІВ
ТАКОЖ САМОТНІЙ І ОКРЕМИЙ…

Засніженого грудневого дня 1979 року в Торонто загинув український поет Борис Олександрів. Йому виповнилося 58 років. Його життя обірвалося, коли він був справді у творчому розквіті.
Вже без нього вийшла книжка вибраних поезій (за цілих сорок літ: 1939 – 1979) «Поворот по сліду», що нею опікувалося Об’єднання українських письменників «Слово».
Добрий приятель поета – художник Мирон Левицький, – в чиєму оформленні з’явився «Поворот по сліду», писав у передмові до збірки, що автор устиг під­готувати її до друку, здав у друкарню, а потім одержав звідти набір для оста­точної коректури. Але настав той страшний день...
Гадається, що поет по-особливому ставився до майбутньої книги і з нетерпінням її чекав. Адже вона мала бути – і такою стала – справді репрезентативною і підсумковою в його творчій біографії. Одне слово, перше вибране. І в ньому відібрано – самим автором – усе найкраще, що вийшло з-під його пера.
У передмові до книги, яку з великим пієтетом до поета написав його приятель художник Мирон Левицький, було зроблено спробу окреслити місце автора в поезії, визначити «профіль» його лірики. «Поезія Б. Олександрова не належить до спонтанно-емоційних виявів, – пише М. Левицький. – Його творчість – це глибоко пережита і передумана лірика, сповнена спокійною мудрістю і зодягнута у філігранну форму поетичних картин, з дотриманням усіх норм поетики й літературної мови. Основним мотивом його поезій є туга за сонцем, тобто за батьківщиною. Поет знає, що він ніколи не повернеться на Україну, і саме тому він думкою на тій межі, якої не дійти»!
Читаючи ці поезії і думаючи про Бориса Олександрова, дивуєшся його інтуїції, яка йому підказувала, що він таки справді уже ніколи не повернеться в Україну. Навіть тоді, коли для цього з’явиться можливість і по довгих десятиліттях розлуки її побачать майже всі колеги Бориса Олександрова. Йому ж судилося повернутись лише словом.
Його автонім – Грибінський. А родом він – із Ружина на Житомирщині, де побачив світ 21 липня 1921 року.
Редактор першої в Україні збірки Олександрова й автор фундаментальної післямови до неї Леонід Череватенко розповів: 1937 року Олександра Зосимовича Грибінського, поетового батька, репресували. Навряд чи він був якимсь запеклим опозиціонером. Добре знаємо, що заарештовували не тільки тих, хто в недалекому минулому брав участь у національно-визвольних змаганнях, не тільки тих, хто був помічений в антирадянській агітації. Арештовували й просто так, «для годиться», «для порядку», для залякування людей. Очевидно, саме з такою метою відконвоювали до НКВД і скромного бухгалтера Грибінського. Понад два роки намагалися вирвати з нього на когось компромати й тримали в підвалах НКВД. Але він вистояв, ні проти кого нічого не посвідчив. Отже, тим порятував і себе, і тих, кого збиралися з його допомогою перевести в розряд так званих ворогів народу. Отож після падіння Єжова Грибінського таки відпустили. Були тоді такі щасливці, за яких, здається, заступилися самі небеса. Бо ж рідко після арештів поверталися додому. Ясна річ, Олександр Зосимович лишався серед підозрюваних у НКВД і в будь-який момент, як це бувало з іншими, його могли заарештувати повторно. Слава Богу, до сорок першого, як мовиться, пронесло.
Син пробував вступати до Київського університету – не пощастило. Вступив до столичного вчительського інституту. Звичайно ж, на філологію, бо він уже віршував і навіть починав друкуватися. На здібного початківця звернули увагу Тичина й Сосюра. Це вже було прологом до літературної кар’єри в умовах радянської дійсності.
Але розпочалася війна. В окупаційні часи колишній студент учителював і редагував тамтешню газету. «Мабуть, не треба пояснювати, чому і батько, і син Грибінські з поверненням радянської влади визнали за краще не випробовувати долі, а подалися подалі від гріха – на захід», – пише Л. Череватенко.
Він опинився в таборі переміщених осіб у Зальцбурзі, що на території Австрії. Там розпочав публікуватися на сторінках української газети «Земля», що ви­давалася у Саксонії передовсім для так званих остарбайтерів – української молоді, живосилом вивезеної для сільськогосподарських робіт. У її редакції працював Григорій Костюк. У своїх спогадах «Зустрічі і прощання» він пише, що на сторінках «Землі» з’являлися друком поетичні твори літературно здібної молоді, і називає при цьому імена Ганни Черінь, Петра Ротача, Михайла Ситника, а також Бориса Олександрова, що був «одним із найвникливіших і найчуліших до поетичного слова». За характеристикою Костюка, «його один корінь ішов з глибин школи Риль­ського, а другий – від Плужника. Наслідком цього, гадав я, буде щось цікаве. І мені приємно тепер ствердити, що я не помилився».
За свідченням Ігоря Качуровського, який теж перейшов табори переміщених, поетичні «метелики» тоді виходили форматом завбільшки з долоню, на жахливому папері, сяк-так зшиті дротяними скріпками. Але – дивно! – поезія навіть у такій «упаковці» таки знаходила свого читача. Цей феномен пробували пояснити в своїх мемуарах і Ю. Шерех, і Костюк, і Самчук, і вже згадуваний Качуровський, і все ж загадка так і лишається загадкою: чому людям, які існували серед невідомості про свій завтрашній день, було «до поезії»? Тим більше, що табірний контингент – то ж не тільки інтеліген­ція. Було там і чимало людей, які не могли похвалитися доброю освітою.
Отже, перший повоєнний рік. Руїни й руїни. Табір Ді-Пі у Зальцбурзі. Поетична збірочка Олександрова, яку написав Грибінський.
Вона з’являється 1946-го. Авторові «Моїх днів» – 25 років. В журналі «Звено», що виходив в Інсбруку, – співчутлива рецензія Юрія Клена: «Поезія Бориса Олександрова відзначається чудовою українською мовою і на­віть у мелодійній українській поезії надзвичайною мелодійністю (...) Може, не буде перебільшенням сказати, що він є найме­лодійнішим з наших поетів (...) Ті вірші так і просяться на музику». Ю. Клен ніби прозирнув у творче майбутнє дебютан­та – вже за життя Б. Олександрова з’явилося понад сімдесят пісень на його сло­ва.
Другий рецензент – Григорій Шевчук (за цим псевдонімом стояв учорашній харківський мовознавець Юрій Шевельов, він же ідеолог МУРу Ю. Шерех) – писав у двотижневику «Час», що виходив у Фюрті: «Лірична обдарованість автора незаперечна. Він уміє схопити ледве відчутний настрій, він легко й плавно володіє канонічним післяромантичним віршем».
Однак були в рецензента й застереження: «Ця поезія надто вузька – і темати­кою, і формальними засобами, вона надто несамостійна. Майбутнє Олександрова як поета залежить від того, чи він зуміє вийти за межі того вузького кола, в якому його поезія перебуває, чи зуміє знайти своє, неповторно своє облич­чя». Застереження молодому поетові не зайві на майбутнє – в них нагадується про небезпеку, яка його може підстерігати. Хоча щодо тематичної вузькості, то з тим можна й посперечатися, бо те вже трохи нагадує писання пролетарсь­ких критиків, які звинувачували поетів у короткозорості: вони не бачать, мовляв, живого жит­тя, а поглинуті лише стражданнями своєї душі. Одне слово, їхня поезія – то вузькотем’я, дрібнотем’я. І саме з цього й починається вульгаризаторський підхід до поезії, авторові інкримінують те, чого інкримінувати не можна, – часто буває так, що поет говорить про суто особисте, про важливе тільки для його власної душі, а читач знаходить у то­му глибоко універсальний зміст.
Звичайно ж, у першій збірці Олександрова було чимало недоліків, але важливо, що книжку, як мовиться, було прийнято. Тобто – що її помітили і що про неї заговорили. Ігор Качуровський, який належав до того ж літературного покоління, що й Олек­сандрів, писав: «Моєї першої збірки (...) критика фактично була і не помітила. Щодо «Моїх днів» Бориса Олександрова, то їм припав, так би мовити, середній успіх. Одні хвалили, але досить стримано, інші ганили (але не гостро)».
Автор «Моїх днів» перевисав думкою в недалекі дні юності в рідних краях, його душу огортала гостра ностальгія, були в нього прекрасні інтимні емоції – і все це давало йому читача з «діпістів», який був психологічно готовим до таких почуттів та переживань. Так звана тематична вузькість, проти якої застерігав Шерех, зумовлена станом і статусом автора і його читачів, тут якраз сприяла успіхові – хай неголосному, але ж таки успіхові – книжки Олександрова.
І, звичайно ж, важливе значення мала версифікаційна майстерність молодого поета. Мав усі підстави Л. Череватенко стверджувати: «І мало хто міг позмагатися з ним у володінні класичним віршем, його багатющими різновидами і прийо­мами». Літературну культуру ніколи нічим не заміниш – нікому з поетів вона не буває зайвою. Звичайно, Олександрів дбає про зміст – і має той зміст, – однак видається: якби він постав перед вибором поміж змістом і літературною умовністю, поширенням засобу естетичного впливу, то він вибрав би друге. І саме з арсеналу поетичної класики.
Очевидно ж, в інституті студента Грибінського вчили, що література – це «партійність», «народність», «класовість» і т. ін. Ця отрута робила своє – множилися лави ідейних графоманів, спримітивлювалися смаки зага­лом нормальних людей. Після винищення діячів українського літературного ренесансу двадцятих років в українській радянській літературі старанно плекалося недолуге простацтво. Для цього компартії вже не треба було докладати ніяких зусиль – після того, як вона оголосила робітничий та комсомольський призови в літературу, до слова прийшла величезна кількість естетично недорозвинених і справді безграмотних людей, що стали «активними творцями літератури». Вони задавали тон і рівень. Уся їхня творча продукція, за незначними винятками, ніякогісінького стосунку до творчості не мала.
Важливо, що студент Грибінський у тій ситуації не став дезорієнтованим. З творів, які він писав у той період, виразно видно, що він взорувався не на віршопродукцію «героїв дня» – високоідейних графоманів, а на те краще, що було далеко позаду в тодішніх випадково уцілілих класиків.
У вірші «Імпровізація», що вийшов із-під пера початківця 1939 року, легко впізнаємо відлуння раннього Тичини:

Там, на заході, сонце вмирало,
(Хтось на обрії рани відкрив...)
І проміння його погасало
У вечірньому присмерку нив...

Йду в простори, сумний – і щасливий,
(Сонце вмерло під саваном хмар)
І вслухаюсь, як дихають ниви,
І радію, що в серці пожар.

Закінчилася оргія муки,
(Сонце вмерло, а промінь живий!)
В мене в серці хвилюються звуки
І співають, що я молодий!

З цих рядків угадується, що в студента Грибінського є ще інша літературна школа, в якій він буває набагато частіше й значно охочіше. У ній вивчається не те, що в інститутській програмі. Ідейному зомбуванню він не піддається.              
Ранній Олександрів не приховує, хто були його літературними учителями, на кого він підсвідомо взорувався у своїх писаннях. Ось вірш, написаний 1941 року, де епіграфом з Тичини «Подивилась ясно – заспівали скрипки» автор ще раз зізна­ється читачеві, в кого він «підхопив» і повів далі свою мелодію. Як бачимо, автор «Соняшних кларнетів» важив для нього багато.

Подивися щиро. – Може ми й не друзі?
Обійми востаннє. – І прощай навік...
Тільки вітер віє, гірко плаче в тузі
Та сумної чайки серце крає крик...

Знав я, чув душею: щастя, як химера –
Засіяє ясно, – і умре в журбі...
Обійми ж востаннє... Очі – як озера.
Душу, муки серця – все тобі, тобі...

Цю елегійність і нефорсованість настроїв, стилістичну прозорість, з якою він прийшов у поезію, він не розгубив упродовж усієї творчої біографії. Серед його літе­ратурних батьків критики і літературознавці, окрім Тичини, почергово називали М. Зерова, М. Рильського, Є. Плужника, В. Сосюру, але їхнє коло можна значно розширити, бо Олександрів був дуже начитаною людиною, а тому, як у кожного талановитого поета, в нього можна простежити інші творчі впливи (скажімо, Ю. Клен писав про цікавий перегук у раннього Олександрова з Лєрмонтовим, Блоком, Єсеніним), але поет не став нічиїм епігоном. Він пройшов добру літературну школу (а хто зміг без неї творчо сформуватися?); а те, що йому подобалося в згадуваних поетів, Олександрів не намагався відгетьковувати – все це, переплавлене його творчою індивідуальністю, по-но­вому зазвучало в його поезії.
Ось його «Замок», у якому Олександрів завдає чимало роботи для експертів впливології:

Задумою віків холодні віють мури,
Минуле криючи в понурій тьмі бійниць,
Коли про славу тут співали трубадури,
А переможені схилялись мовчки ниць...

Тут у боях кувалась велич славна, 
Що дзвоном-піснею пройшла в далекі дні...
Чи може й тут чужинна Ярославна
Колись давно ридала на стіні?..

Це, очевидно, один із найсильніших поетичних творів раннього Олександрова. Такої ж думки був і прискіпливий І.Качуровський, який відзначав, що тут «сприйняття чужого – як рівнорядного зі своїм, точніше – розуміння єдности європейської культури, те розуміння, що було притаманне лише неокласикам та Хвильовому і що його ще бракує деяким літераторам нашої еміграції, хоч вони й прожили в західньому світі по три з половиною десятиріччя» (стаття Качуровського була написана в середині сімдесятих років).
Упорядники антології «Координати» Б. Бойчук і Б. Рубчак чомусь кваліфікували як банальну назву другої збірки Олександрова «Туга за сонцем». Звичайно, назва ця не найкраща, вона – з тих, які називають рядовими, але заявляти безапеляційно про її банальність немає підстав. Взагалі треба сказати, що в оцінці Б. Олександрова, як і низки інших поетів (скажімо, І. Багряного, І. Качуровського – прибічників класичного письма, взорованих на традиції), в антології помітна певна тенденційність. Так Олександрову закидається те, що він, мовлялечки, аж надто тримається «за полу» Сосюри і лише вряди-годи несміливо відходить у бік Ю. Клена.
Але такі діагнози – спрощення ситуації, зодноманітнення творчої характеристики Олександрова. Так, як уже мовилося, у багатьох його віршах відчувається сосюринська легкість вислову й мелодійність. Ось, наприклад:

І знову путь. І знову битий шлях.
Шуміла даль, розбурхана і п’яна,
І від пожеж світилася багряна
Ріка у непорушних берегах.
І сіра тьма клубилася в полях,
Зловіща тьма, уперта, нездоланна,
І захід був, неначе довга рана,
Прорізана косою в небесах.

А тут – зовсім інший Олександрів. Тут він ближчий до неокласиків з їхньою кованою строфою. І навіть до «залізних імператора строф» Маланюка:

Ще день-два, може три – і ось тут закопають мене,
У одвічнім снігу, в цій холодній північній пустелі.
Рідний край, дальній спомин, востаннє в очах спалахне
І розіб’ється вщент, як літак, налетівши на скелі.
Знаю: смерти проваль неспромога ніде обійти –
Темні ями очиць від колиски чатують і стежать.
Та по волі чиїй крізь хуртечі я мусів пройти,
Щоб померти отут? Мої кості сюди не належать!

Словник в Олександрова зовсім звичайний, немає ніяких пишнослів чи лексич­них раритетів (згадаймо, наприклад, Богдана Кравцева, який колекціонував для своїх віршів рідковживані лексеми). У нього звичайна мова інтелігента, але поет віртуозно володіє вмінням живописати найтонші відтінки настрою оцими звичайними, почасти навіть буденними словами і не афектованими інтонаціями.

Ну от і все. Спалив твої листи
І засмутивсь, відчувши ніби втому.
Мов не дими, а так немовби ти
Десь відпливла у далеч невідому…

Спали мої... І будем знову ми,
Як мандрівці, що стрілися на мості.
Нехай пливуть твої й мої дими
І, може, десь зійдуться в високості...

Ця тиха поезія вимагає зосередженого вслухання в неї. Не уявляється читання її перед величезною аудиторією – їй необхідний інтимніший контакт: тиша, спокійне світло настільної лампи, книжка, в якій закладено кленовими листками сторінки, де надруковано улюблені вірші…
Говорячи про своєрідність Олександрова і його мінливий творчий профіль, не можна не зацитувати його «Спомин про голубиний гомін», на який звертає увагу читача Л. Череватен­ко, стверджуючи (абсолютно резонно), що тут Олександ­рів демонструє просто віртуозне володіння всіма засобами звукопису:

Говори, моя горлице, говори
Із підгірного Гориня. Грай
Прогаптованим голосом, гомоном
Голубиних розгуляних зграй.

Говори у долини голублені
В гомінливому гаю, в гурті,
Де гудуть у гущавині згублені,
Голокорі грабини густі...
Говори, гомони мені гостею,
Гіркуваті гадки мої грій.
Хай загублену згоду погостимо
В голубиній гряді голубій.

Характерно, що не один із тих, хто писав про Олександрова, якось ніяково, – мовби вибачаючись за поета, – зазначав: Олександров – песиміст. Ясна річ, він не бренькає на струні мажору, хоч у нього й були такі світлі настроєм поезії, як, наприклад, «Пісня», «Березень», «Сині зорі – і небо без дна». Однак було б навіть дуже дивно, якби він із його життям, із його емігрантською долею був великим оптимістом. Як відомо, ніщо не минає для нормальної людини безслідно. Скажімо, ось такий похмурий сюжет, який дивиться з минулого страшними очима голоду. Вірш так і називається: «1933».

Це хлібина, остання...
Очі горем налиті вщерть.
Батько й діти не їли зрання.
Це остання хлібина, остання...
Після неї – голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину.
Пильно дивиться дітвора.
– Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку –
Умирати вже вам пора...

Олександров – із того покоління, яке вирвалося зі смертельних обіймів голоду. Пам’ять про нього могла отруїти все життя. Бо ж таке не може вивітритися з неї:

Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою – клекіт орлій,
А на вигоні – трупи чорні,
Там, де саваном сніг білів...

Олександрів віддавав багато сил журналістській та редакторській роботі. Люди з його рівнем освіти були в еміграції справді на вагу золота. Адже не вистачало кваліфікованих кадрів у засобах інформації, в українських освітніх структурах. Він був редактором і співредактором часописів «Промінь», «Літаври», «Нові дні», «Молода Україна», «Новий шлях». Часто виступав з доповідями на літературні теми. В періодиці розсіяно його численні рецензії та статті. Давно треба перевидати в Україні його студію «Слово о полку Ігоревім».
Активно працював він і в поетичному перекладі. Б. Олександрів – один із трьох (Вольфрам Бургардт і Віра Вовк) перекладачів фундаментального видання – антології квебекських поетів. В його поетичній інтерпретації з’явився 1973 року «Реквієм» А. Ахматової. Є в нього численні переклади з Пушкіна, Лєрмонтова, Гумільова, Буніна, Блока, Пабло Неруди, Карла Сандборга, Алена Гранбуа, Аластера Ріда, Сільвена Гарно, Антоні Пекта та інших поетів з різних літератур світу.
Єв нього й численні гуморески та фейлетони (що реабілітує його за песимізм у поезії). Він писав ці твори під псевдонімом Свирид Ломачка. Вони виходили окремими виданнями у двох книжках: «Свирид Ломачка в Канаді» та «Любов до ближнього».
Минали його роки в еміграції. Смерть забирала його колег, що їх усіх він добре знав. Ще 1947-го нестало Юрія Клена. 1959-го – Михайла Ситника. 1962 року обірвалося життя Тодося Осьмачки. 1963-ій забрав Івана Багряного та Михайла Ореста. 1968-ий приніс смерть Євгена Маланюка. Олександрів був молодший за них. Здавалося, що йому ще зовсім далеко до фіналу (уявімо собі: він міг дожити до незалежності України, міг приїздити сюди й до сьогодні!), але той трагічний випадок поставив передчасну крапку в його життєвій і твор­чій біографії.
Десь за півроку до своєї загибелі він писав у вірші «Пам’яті Т. Осьмачки»:

Цей сірий плащ. І бриль. І буйні брови.
Чола ясного лінія крута.
Так, це Тодось... Гортанний виспів мови,
І саркастично складені уста.

Який же він інакший, незбагненний!
Все ніби так – і ніби все не так.
Поет, злидар. Бездомний і шалений,
Що по світах бродив, як вовкулак.

Тут мовиться не тільки про Осьмачку, а й про нього самого, хоч подієво його життя відрізняється від Осьмаччиного, а характером Олександрів також був зовсім інший, ніж Осьмачка. І все ж у підтексті не можна не відчу­ти, що Олександрів, думаючи про Осьмачку, думає і про себе, мовби «приміряє» вже свою могилу. Чи не було це його передчуттям близької смерті?

«Ніхто, ніхто не буде нас жаліти,
Коли крилом війне над нами тьма...»
Ну, що ж, бур’ян. Він теж – немовби квіти,
Коли нічого іншого нема...

Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми.
Ця вічна пам’ять – брама в забуття.
А він лежить – самотній і окремий,
Цілком такий, як був і за життя.

Позірно Олександрів, очевидно, не був «самотній і окремий» (тим більше, кажуть, що він був щасливий у шлюбі з поетесою Світланою Кузьменко і мав двох синів); самотність у них, поетів нашої еміграції, була в ширшому розумінні – це самотність у чужому краю. Були вони – бо вони поети – й окремими з-поміж усіх. Ці два епітети стосувалися і його, Олександрова. Отож, кажучи про Осьмачку, він казав про себе і про багатьох інших.

Борис ОЛЕКСАНДРІВ

ІЛЮЗОРНЕ

Мій прадід, кажуть, був садівником
В поміщиці Браницької. До світа
Підводивсь рано, спати йшов смерком,
Виводячи у люди мого діда.

Мій дід, підрісши, квітів не плекав,
А шпали й рейки клав на залізниці.
За сина дбав, і батько мій зростав,
Нових надій леліючи зірниці.

На схилі літ мій батько зрозумів,
Що час іде і все з дороги горне.
Що прадід, дід і сам він щось хотів,
Для чого справжня назва – ілюзорне.

Однак і я, за предками услід,
З надією на сина поглядаю.
Іди, мовляв, у кращий, ліпший світ,
Іди, твори! Хоча я добре знаю,

Як марно мало здійсниться в житті,
Які ми всі малі і неспроможні.
Куди не йди – змикаються путі,
Куди не глянь – ілюзії порожні.
28.04.1971.

СПОМИН

Довгі вії. Ліхтар за плечима.
Реклямові вогні голубі.
Ти мене просвердлила очима,
Посміхнулась – і зникла в юрбі.

Промайнула. І більше ніколи
Не зоріли ні очі, ні сміх.
Тільки спомини душу кололи,
Неспокійні і звабні, як гріх.

Тільки синю, зірчасту фіранку
Колихали вітрильники снів.
І не знати, навіщо до ранку
Проти неба ліхтар паленів.

І не знати, навіщо до стінки,
Ніби зляканий, тягся ліхтар.
А холодні сріблисті сніжинки
Умирали, спадаючи з хмар.
24.10.1971.

*   *   *

У нашому саду ще стоїть красень-каштан, а більше вже нічого немає...
                 (З листа сестри).

Каштан лишився в нашому дворі.
Ні хати вже немає, ані плоту.
Та ще лишилась стежечка по воду,
Яку носив я з річки у відрі...

Вже не співають півні на зорі.
Немає їх... Лиш жаби на погоду
Так само кумкають з левади біля броду,
Там, де сусід наш ставив ятері...
Спустів наш сад... Старих родючих слив
Давно нема. Хтось, мабуть, їх палив
У лютий рік, як вдарили морози,

Лише каштан дрімав під вітру свист...
О сестро, сестро, втішся, витри сльози,
Пришли мені з каштана того лист...

НА СМЕРТЬ ПОЕТА

Чия вина? Ти жив не знати як.
Коротав дні бездольні і самотні.
І щось писав, незбагнений дивак,
І щось горлав до темної безодні...

Твоя вина. Чи ти б, скажім, не міг
Так, як оті, котрі за себе дбають?
Не дбав. Не міг. І ось, згорнувши сніг,
У мерзлоті діру тобі довбають...

Моя вина. Моя гірка печаль.
Усіх вина – але й вини немає.
Замкнувся круг. І тільки пізній жаль,
Як чорна шаль, над білим світом має...
21.01.1971.

НА ПЛЯЖІ

В тебе сонце в очах, у волоссі,
В тебе легкий, танцюючий крок.
Ти пройшла – та сліди твої босі
В золотий затяглися пісок.

Море блисками-бризками грає,
Нескінченно міняє пейзаж.
Тільки хлюпне – і зразу змиває,
І піщаний вигладжує пляж.
Раз у раз, без кінця, без упину,
Щоб на хвильку пісок не просох.
А ти прутиком креслиш хатину,
Де з тобою ми житимем вдвох...
7.07.1973.

РОЗМОВА З ПАНОТЦЕМ ПРО КОХАННЯ

Ви кажете мені: «Не пожадай!»
Ласкавий отче, легко Вам казати.
А що, коли я вимучився вкрай,
А іншої не хоче серце знати?

А що, коли крізь ночі темний чад,
Крізь нетрі снів, як злива срібноткана,
Лише одна, принада із принад,
Вона приходить, палко пожадана?

Ласкавий отче! Мрій не зводить сон.
Які слова гойдає ночі барка!
І що якби, шануючи закон,
Та був замовк закоханий Петрарка?

ПЕТРАРКА
(1304 – 1374)

Він пережив її на цілих двадцять сім,
На двадцять сім печаллю критих років.
І в самоті, у затишку німім,
Він чув луну її останніх кроків
По авіньйонських плитах кам’яних,
Роздзвіння слів, малі уривки речень,
І в храмі, між уквітчаних святих,
Тремкі слова прохань і заперечень.
Канон. Закон. Заказана межа.
Тривожний сон у ранньому розсвітті...
О чарівна, єдина і чужа,
Для мене ти – єдина в цілім світі!

Одна, одна... осяяним чолом,
Очима, голосом, поставою – назавше!
Він так і вмер, в сутані, за столом,
На книгу віршів голову поклавши.
Липень 1974.

ПОКАЖУ ТЕБЕ, ДІВЧИНО,
СИНОВІ

Ой, які в тебе очі бурштинові,
Повні сяйва, промінні, мов світ!
Покажу тебе, дівчино, синові –
Хай приглянеться пильно, як слід.

Голос – повен сріблистої струнности,
Афродіти ясної – чоло.
За моєї буремної юности
Я не бачив таких – не було.

Не було. Чи були? Не пригадую.
Може, ти – неповторна, одна.
І звивається думка досадою,
Що на скронях моїх – сивина...

Чорні брови, а губи – малинові.
Степовий, невпокорений рід.
Покажу тебе, дівчино, синові –
Хай приглянеться пильно, як слід.
24.01.1974.

*   *   *

Кожна людська смерть збіднює  м е н е, бо я належу до  л ю д с т в а.
Тому ніколи не виходь питати, по  к о м у дзвонить дзвін; він дзвонить по  т о б і.

                                                                                         Джон Донн.

Залишились по ньому годинник, перо, камізелька,
Залишились газети в безладді в кутках, на столі,
І картатий жакет, на якому прорвалась петелька.
От і все. От і все. І його вже нема на землі...

Спорожніла кімната. Безсило звисає фіранка,
І герань на вікні, перелита підливами вщерть.
Тут проходили дні. Тут проходили ночі і ранки –
Непотрібне життя. Та для кого потрібна ця смерть?

Зеленіють поля. Рожевіють осяяні хмари.
На дорогах землі – нескінченні сліди підошов...
Кружить мати-земля, віє вітер у сині флояри,
Тільки він занімів. Тільки він у нечас відійшов...

Увижаються очі – і ночі, як темні безодні.
І остання теплінь з-під останньо закритих повік.
От і все. От і все. І навіщо ці руки холодні,
Ці безкровні уста? І невже це назавжди, навік?
30.06.1974.

*   *   *
А скільки мрій було зеленою весною!
                                                                                         М. Рильський.

Чи був лихий? Чи, може, був нечесний?
Чи не любив? Чи звабив – і забув?
Чи міг би я у ті зелені весни
Не буть таким, яким я з Вами був?

Думки, думки... Сріблисті альбатроси,
Дзвінкі слова і серця тихий щем...
І синя ніч. І Ваші теплі коси,
Такі пропахлі вітром і дощем...
Це все було. Як дальній рокіт грому,
Як сонця гра над степом весняним...
І ось тепер на камені рудому
Це все, як сон, як літа легкий дим,

Що тане, тоне, губиться поволі,
Кудись пливе без цілі і мети.
Ну що ж – пливи. Зникай на видноколі,
На тій межі, якої не дійти...
                    2.11.1974.

НОКТЮРН
(Жовтневий)
                                                                                         І. Качуровському.

Вже, друже, осінь. Ні, ще не сльота,
Ще у повітрі лагідь промениста,
Ще далечінь бринить, прозоро чиста,
Але щедрота сонця вже не та!

Як міниться корона золота
На пишнім клені, сяйно урочиста!
А на калині – кетяги намиста
Осінній вітер пружить і гойда...

Це – час на спогади, на трохи пізній жаль,
Але також це – час на мудру втіху.
Все повертається в невпиннім колобігу –
Весна і осінь, радість і печаль.

У сонці зводиться, пливе в обійми дню,
В цей тихий жовтень, сповнений вогню...
                         6.10.1978.

ВЕЧІРНІЙ ДЗВІН
                                                                                                                 Батькові.

Ця нитка – золота чи срібна, чи проста,
Чи, може, лиш тоненька павутина,
Що з неї – ось – зривається людина
І в ніч, у глиб, у темінь відліта?

Мов краплі з гілки, скапують літа
Кудись туди, де тінь, і тлінь, і глина,
І ледве чутно пісня журавлина,
Мов пізній плач, з підхмар’я доліта.

Яка ж вона непевна і крута,
Життєва путь! Колиска... Домовина.
А поміж ними – цяткою – людина,
Приміткою – чи грішна, чи свята.

Криваве сонце котиться на кін.
Вечірній дзвін. Сумний вечірній дзвін...
                                                                  9.03.1979.

*   *   *

Свій тихий жаль я туго прив’язав
На дні душі. Чуття моє шалене!
Іще я Вам нічого не сказав,
А Ви вже дивитеся злякано на мене.

Не треба. Я нічого й не скажу.
Десь там комусь займаються світання,
А я вже став на ту лиху межу,
Яку мені накреслено зарання.

І ось тепер – які мої жнива?
Куди піду, нерадісно зібравшись?
І я пишу гіркі оці слова,
Немов кажу «прощай» – не привітавшись..

ПАМ’ЯТІ  Т. ОСЬМАЧКИ

Прийди... я самотній... я не чув цього літа ні зозулі, ні солов’я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суду, ні управи...
Прийди!.. Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень усіх пташок з усіх садків весінньої України...
Прийди!
Т. Осьмачка.

Могила Тодося Осьмачки, на відміну від інших могил побіч його, цілком занедбана, забур’янена.
   З листа.

Цей сірий плащ. І бриль. І буйні брови.
Чола ясного лінія крута.
Так, це Тодось... Гортанний виспів мови,
І саркастично складені уста.

Який же він інакший, незбагненний!
Все ніби так – і ніби все не так.
Поет, злидар. Бездомний і шалений,
Що по світах бродив, як вовкулак.

І не було ніде йому спокою.
Весь білий світ здавався чорним сном.
І ось тепер – цей камінь над тобою,
Над гробівцем, що вкрився бур’яном.

«Ніхто, ніхто не буде нас жаліти,
Коли крилом війне над нами тьма...»
Ну, що ж, бур’ян. Він теж – немовби квіти,
Коли нічого іншого нема...

Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми.
Ця вічна пам’ять – брама в забуття.
А він лежить – самотній і окремий,
Цілком такий, як був і за життя.
              31.05.1979.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори