Олег ЗУЄВСЬКИЙ
ПОЕТ ДЛЯ ПОЕТІВ

Як бузина гойдала білі стіни  
І перші вина квітом налились.
Мій син прибув з казкової країни
Спочити  біля мене як колись.

Він розповів про всі зневаги й болі,
Що в мандрах зазнавав на чужині –
А я б хотів, щоб кращої він долі
Не прагнув як утіха при мені.

Та небо все змінило наостанку –
Відплата дорога зустріла крах...
Він геть пішов прославленого ранку
Я бачу тільки щит його в полях.

Це – Стефан Георге. Але це водночас і Олег Зуєвський, який допоміг Георге зазвучати українською.
Коли збираєшся говорити про цю творчу індивідуальність, то починаєш вагатися, хто він передовсім: поет чи перекладач?
Говорячи про перекладачів української діаспори, в яких саме переклад забрав часу й сил набагато більше, аніж власна творчість (і це навіть продемонстровано кількісними показниками), авторитетний Ігор Качуровський називає Олега Зуєвського, зараховуючи його до серйозної школи Миколи Зерова.
«За рідкими винятками, – пише І. Качуровський, – наші діяспоральні переклади ближчі до оригіналу од вітчизняних, котрі натомість більш плинні і невимушеніші – що почасти пояснюється надто вільним поводженням із текстом, а це, в свою чергу, може бути наслідком живої ще й досі традиції Жуковського – перекладати, не знаючи мови і віддаючи себе на ласку підрядника (...) З другого боку, далеко не всі перекладачі на еміграції йдуть за вказівкою Зерова: «Перекладач повинен знати свою мову краще, ніж чужу, з якої він перекладає...».
Зуєвський, за багатьма свідченнями, добре знав мови, з яких перекладав (він був лінгвістично обдарованою людиною), і відзначався тонким знанням української. Взагалі ж Зуєвський належав до найосвіченіших літераторів еміграції (Ю. Шерех-Шевельов, Ю. Клен, М. Орест, Ю. Луцький, І. Качуровський, І. Костецький, О. Ізарський).
Народився Олег Зуєвський 16 лютого 1920 року в старовинному містечку Хомутець Миргородського повіту на Полтавщині. І його дід, і батько були вчителями. І це не могло не накласти своєї специфіки на виховання хлопця, на його ставлення до книги, що свідчило про жадобу знань.  Від  самісіньких ранніх літ велося йому нелегко. Професор Василь Яременко, що неоднораз зустрічався із Зуєвським, докладно розповів його життєву одіссею.
Батьки розлучилися й роз’їхалися, полишивши його з дідом. Дід Іван, який і виховував хлопця, був віруючим. Отож йому довелося попрощатися з учителюванням – радянська школа підняла похмурий прапор атеїзму. Влада не просто косо дивилася на колишнього вчителя. Він став одним із кандидатів на розправу. З 1931 року Олег Зуєвський, утікши з Хомутця, живе по роди­чах. Адже належить до розкуркулених. Це – майже тавро. Куди б він не потрапив, повсюдно йому буде важко.
В той час по всьому неоглядному Радянському Союзі було велике переміщен­ня людських мас. Одних правили в ешелонах у «Сибір неісходиму». Це кра­щі сільські господарі, яких мародери, що називалися владою, обібравши до нитки, переводили в розряд небезпечних ворогів режиму й, перейменувавши їх на розкуркулених, ґвалтовно відривали від рідних гнізд і рідних могил. Других (це репресовані за різними статтями й випадково не розстріляні) правили до ГУЛАГу, що розростався на території СРСР на цілий чорний мате­рик. Треті (утікачі з рідних сіл та містечок) хотіли загубитися від пере­слідувачів, замести за собою всі сліди, щоб безжальні людолови не змогли їх віднайти.
Зуєвський нарешті прибився до батька в Мерефу на Харківщині. Було йому тоді заледве дванадцять. А любий дід Іван, якого хлопцеві не судилося поба­чити, з’явився посеред зими в  своєму Хомутці – привела його надія роздобути тут документи, щоб влаштуватися на роботу десь у Харкові. Домежно виснажений і нікому не потрібний, він упав на вулиці й замерз.
Був тоді голодний 1933 рік.
Мертвих по українських селах навіть не встигали закопувати.
Зуєвському щастить потрапити до Харківського технікуму журналістики. Вибір цей зумовлений тим, що він пробує писати. Значно більше за журналістику юного книжника цікавить поезія. 
Колишній викладач Харківського технікуму журналістики Юрій Шевельов згадує чотирьох своїх тодішніх учнів, які вийшли в літератори. Це фантаст Василь Бережний, прозаїк Олесь Гончар, поетеса Валентина Ткаченко й Олег Зуєвський. За спогадами   викладача, Зуєвський вирізнявся з-поміж усіх мовчазністю й задумливістю. Він не розкривався так, як інші, беріг якісь свої таємниці. Автор спогадів не знає, чи писав Зуєвський уже тоді поезії, однак переконаний, що вже відтоді він виніс символістські впливи – викладач добре запам’ятав суперечку, що спалахнула в нього зі студентом (він писав тоді курсову роботу), який раптом заявив, що деякі слова не надаються до поетичного стилю. Здавалося б, цілком нормальні слова він вважав завульгарними як для поезії.
Істотна деталь. Не важливо, мав чи не мав тоді рацію юний Зуєвський. Важливо те, що він був заглиблений в «алхімію слова», що творчо дозрівав під знаком стихійного символізму.
Роздумуючи про тодішнє обгрунтування Зуєвським його позиції і знаючи його подальшу еволюцію, Шевельов зазначає, що Зуєвський у зрілі роки, «коли йому відкрилася містика в щоденному», легко вийшов за свої приписи, «він подолав ці ліміти символістичного а ля Філянський словника, він зберіг вірність своєму минулому в поетичній традиції плекання езотеричности своїх віршів».
Але про те – далі.
Поки що про  канву довоєнної біографії Зуєвського.
З 1939 року він – уже студент щойно заснованого в Харкові Комуністичного інституту журналістики. Встиг закінчити там два курси. Здається, доля готувала із Зуєвського ще одного радянського поета. Й особливого значення тут не мали  деякі плями в біографії – не в одного класика соціалістичного реалізму в тому розумінні не все гаразд було з біографією. Владці в такому разі навіть раді були – його, як мовиться, легше тримати на гачку, шантажуючи і залякуючи (згадаймо, наприклад, Тичину, який писав про «України цвіт», чи Сосюру, котрий був під знаменами Симона Петлюри...).  
Отже, перші поетичні публікації Зуєвського з’явилися в дитячій газеті «Юний ленінець», далі – на сторінках альманаху інституту журналістики та в «Літературному журналі». І навряд чи став би він тим Зуєвським, яким ми його знаємо. За тих умов, коли література є справа суто державна і коли вона так тотально – аж до найдрібніших дрібниць – контролюється державою, поетові неймовірно важко чимось вирізнитися з-поміж легіону одописців режиму, який культивує офіціозне зоднаковіння і як втрату політичної цноти кваліфікує спроби стильової неконвенціональності, що вже само по собі означає естетичний протест чи навіть і бунт. А протестанти й бунтарі – індивіди в тоталітарному суспільстві вельми непевні й підозрілі.
Саме війна принесла в життя Зуєвського злам. Вона повернула в інший бік його життєву і творчу долю. Швидким маршем німецькі війська зайняли всю Україну. Студент Зуєвський опиняється в Миргороді, де починає працювати в окупаційній газеті «Миргородські вісті», в якій часто публікуються його вірші, оповідання і статті. Ясна річ, має змогу вже не взоруватися на приписи соціалістичного реалізму. Чи відчував він, що для нього, тільки двадцятирічного, закінчилася ціла  епоха? Перебував у ранньому шлюбі. З дружиною Людмилою, яка стала на ціле життя його однодумцем і найближчим помічником у всіх літературних планах, рушили назустріч невідомому.
Примусово вивезений до Райху, працював на фабриках і фермах. Після війни, як і багато інтелігенції, що різними шляхами потрапила до Німеччини, відмовляється повертатися в СРСР. Він поринає в українське літературне життя, яке вирує в таборах переміщених осіб. Мав притулок у таборі в Авгсбургу. Його ім’я часто з’являється в табірній періодиці («Наше життя», «Нове лицарство», «Світання»), в редагованому його ко­лишнім технікумівським та інститутським викладачем Ю. Шевельовим (тепер Шерехом) журналі «Арка». Ще перед тим його поезії з’являлися в празькому часописові «Пробоєм».
Як спостеріг І. Качуровський, кількість молодих українсь­ких поетів поза Україною тоді була значно більша, аніж в Україні. Як  пам’ятаємо, відразу по війні в Україні з’я­вилися Любов Забашта, Валентина Ткаченко, Василь Швець, Абрам Кацнельсон і Микола Руденко. На захід пішло і значно більше, і значно якісніше в розумінні освіти й таланту.
«Це пояснюється тим, що наша мисляча молодь наприкінці війни подалася якнайдалі від радянської армії, соцреалізму й Смершу, – пише один із тих утікачів – Ігор Качуровський. І далі конкретизує якісний склад цієї вікової групи: – Серед нас були літератори з більшою чи меншою літературною культурою, з міцнішим чи слабкішим талантом, але всі ми – за винятком автора герметичних віршів Олега Зуєвського – творили певну літературно-стилістичну єдність. Спільним у нас було те, що більшість із нас мала незакінчену або щойнозакінчену вищу радянську освіту (переважно – педінститути), отож не було ані чорноземних – від плуга чи станка – неуків, які так захаращували українське письменство 20-их років, ані осіб зі знанням класичних мов і європейським рівнем культури (можливо, за одним чи двома винятками); усі ми пройшли крізь війну і здобули чималий, як на наш вік, життєвий досвід і тому мали що сказати, не потребуючи вдаватися до так званих шукань у мистецтві».
Чимало з них за першої ж нагоди пішли до університетів. Воднораз цим людям   довелося працювати здебільшого  на фізичних роботах – одні з них побули шахтарями, другі лісорубами, треті підмітали вулиці й установи, четверті пішли на фабрики...
1949 року Зуєвський з дружиною, як і багато інших таборян, а поміж них і переважна більшість «мурівців», змушений переїхати до США. Епоха Ді-Пі завершилася разом із фінансовою реформою в Німеччині. Наївно уявляти, що Америка розпростерла гостинно обійми, вітаючи політичних емігрантів із СРСР. Попер­вах їм довелося тут дуже важко. Місце під сонцем нікому задарма не давалося.
Зуєвський також віддав кілька років непрестижній фізичній роботі. Але вечорами він слухав курс славістики в Пенсільванському університеті. Завершивши його і захистивши докторську дисертацію, працював в Фордгам­ському та Ратгерському університетах, викладав російську мову й літературу. Далі переїхав до Канади, де тривалий час був професором славістики Альбертського університету, там, до речі, де зібралися авторитетні українські науково-освітні сили. Не випадково ж саме при Альбертському університеті з’явився Канадський інститут українських студій (КІУС).
Після смерті   поета його донька Тамара Зуєвська подарувала його книжкову колекцію  (понад чотири з половиною тисячі томів) Києво-Могилянській академії. Вона допомагає простежити наукові та літературні зацікавлення Олега Йосиповича. Серед цих книг чимало   україномовних, російсько-  та англомовних видань з  мовознавства, з теорії художнього перекладу, літе­ратурознавства, критики та художньої літератури. Судячи з років видання (1946 – 1947), немало книжок привезли Зуєвські з Німеччини. Це – тодішні видання «мурівців». Є й чимало творів поезії та прози, що їх поет придбав уже під час приїздів в  Україну після здобуття нею державної незалежності. Окрема група – наукові видання американських та канадських університетів. Не випадково третина колекції – мистецтвознавча література. Як з’ясу­валося, шанувальник і знавець мистецтва Зуєвський був членом Альбертської ради українського мис­тецтва.                                                                                                   
Бібліотека – незалежно від того, велика вона чи й зовсім мала, – завжди вичерпно характеризує власника. Сказати, що книгозбірня Зуєвського відразу ж засвідчує в його особі поета й перекладача, – це ще не все. Треба додати: це бібліоте­ка українського інтелектуала й ерудита. І «там»,  і «тут» таких у нас і було, і є справді мало.
Та повернемося до творчої біографії поета і його місця в літературному процесі поза Україною.
Керівники МУРу декларували високі творчі амбіції організації. Аж надто високі для того, щоб вони були досяжними. Це легко помічається з дистанції вже сьогод­нішнього  дня. Але це прекрасно, що вони так високо ставили «планку», що і голова МУРу Самчук, і його заступник Шерех говорили тільки про велику літературу. МУР мав подивувати світ.                                                                   
Уявімо собі ситуацію, в якій опинилися українські люди в Ді-Пі. Жахливі побутові умови. Тотальний дефіцит усього необхідного для існування. (Все це докладно описано у книжці Самчука «Планета Ді-Пі», яку давно слід перевидати в Україні). Це – з одного боку. З іншого, діпівський контингент має  мінімальне забезпечення найголовніших життєвих потреб, є надмір вільного часу, адже люди там не зайняті працею, скажімо, на виробництві чи в сільсь­кому господарстві, і їм не треба її шукати. Отже, навіть у цих примітивних умовах існування, як згадував колишній таборянин С. Гординський, для них «наче створювали якісь, не скажемо – оранжерейні, а просто городні умови для виплекування поетичної городини».
А щодо якихось специфічних умов для творчості, то, як справедливо зауважував Гординський, часто літературні шедеври народжувалися за обставин явно ненормальних. Досить згадати Шевченка, який писав за солдатчини, чи однорукого Сервантеса у в’язниці, або ж прикуту недугою до ліжка Лесю Українку. Тут усе вирішує сила духу. Як звучить це у відомій латинській сентенції: «Дух віє там, де хоче».
Знайомлячися з літературним життям таборів, дивуєшся величезній кількості віршопродукції, публікованої на сторінках періодики (її теж було немало – чи не кожен табір  мав свої газети й журнали), а також в окремих виданнях. Видруку­вання збірочки-«метелика», за спогадами таборян,  дорів­нювало ціні кількох банок консервів. А який же віршувальник не погодився б навіть поголодувати задля   появи його книжки?!
Отже, ентузіазм, амбіції і найсміливіші мрії літературних неофітів. Кому з них тоді не здавалося, що своїм словом завоює якщо не весь світ, то велику його частину?!
З-поміж повені газетно-примітивних чи й одверто графоманських віршів чимало дорогоцінних людських документів, на яких виразно помітні  тінь війни і  відблиски всесвітньої пожежі. Були там і ті твори, без яких сьогодні годі уявити українську літературу (Є. Маланюк, В. Барка, Т. Осьмачка, Ю. Клен, М. Орест, Л. Лиман, О. Веретенченко, С. Гординський...). Та загалом амбіції табірних поетів – особливо ж молодшого призову – були таки завищені. Й Ігор Качуровський з його оцінкою освітнього цензу покоління Другої світової війни надто опти­містичний. Те, що в багатьох (чи, може, й у небагатьох) було, – те було. Але в дуже й дуже багатьох його не було. Йдеться про справді серйозну освіту, а не про прослухані лекції в скромних радянських пед­інститутах, що аж ніяк не були освітніми центрами на взір зарубіжних університетів.
Оглядаючи 1947 року на сторінках альманаху «МУР»  творчість повоєнних укра­їнських поетів, С. Гординський відзначав: «Те,  що передусім впадає в очі при читанні цієї поезії, – це що надзвичайно малий загальноінтелектуальний багаж її авторів. Усякі теперішні дискусії про стилі й напрямки будуть тільки збивати цю молодь з пантелику, бо їй треба передусім підручника поетики й добрих перекладів класики. Далі: діапазон зацікавлення молодих поетів ще надзвичайно вузький. Вони навіть нікого з чужих поетів  не наслідують, бо здебільшого їх не знають...». За словами автора, загальноосвітня ситуація в українських поетів-емігрантів після Першої світової війни була набагато краща. Вони (Маланюк, Дараган, Лівицька-Холодна, Мосендз) знали й Вергарна, й Вітмена, й Метерлінка; хай і «з других рук», тобто з російських перекладів. Добре знали й вершинних російських поетів, чию творчу спадщину  комуністичний режим або вилучив з ужитку, або ж замовчував, або ж жорстко дозував і до невпізнання спотворив усілякими ідеологічними інтерпретаціями та рецепціями. І якщо випускники радянських філфаків могли похвалитися тим, що про деякі з тих імен вони чули, то можна сказати, що все ж чули вони зовсім і зовсім мало.
Зуєвський дебютував у табірній періодиці з гуртом своїх літровесників (Леонід Лиман, Леонід Полтава, Борис Олександрів, Ігор Качуровський, Яр Славутич), які теж ще до війни опублікували свої перші твори. А Олекса Вере­тенченко навіть устиг видати збірку й стати членом Спілки письменників України.
Перша поетична збірка Зуєвського «Золоті ворота» вийшла в діпівський період – 1947 року в  Мюнхені. Це один із найцікавіших дебютів МУРу. «Золоті ворота» засвідчили, що за їхнім автором стоїть справді висока літературна культура. Окрім доброго знання української та російської поезії, в нього вже тоді вчувалася й непогана очитаність у західних літературах. Уже тоді Ігор Костецький намагався переконати всіх, що в особі Зуєвського криється чистої води символіст. І в цій характеристиці, як мовиться, щось таки було.
Ось Зуєвський часу «Золотих воріт»:
Я вертаюсь до тих воріт,
Що пройти їх збиравсь відколи,
Та, здається, за ними світ
Не весніє, а й досі голий.

Де ж дорога до тих оаз,
Де цвітуть на узбіччях маки?
Може в небі яснім для нас                                                                       
По сузір’ях сплелися знаки?

Може ранком, коли в степу
Опадають холодні роси,
Перша пташка у дальню путь
Таємницю про те відносить?

Оглядаючи «Три роки літературного життя на еміграції (1945 – 1947)», Володимир Державин солідаризувався у високій оцінці з І. Костецьким: «Однією з найбі­льш значущих літературних подій другої еміграції є книга лірики мало­відомого досі поета-символіста Олега Зуєвського (...) Є в аристократичній викінченості О. Зуєвського щось маркантно правдиве, без найменшої надуманости, а немов глибоко пережите (попри рафіновану своєрідність і евентуальну парадоксальність окремих примхливих образів)».
І як характерний приклад критик наводить такі рядки:

Отут її незаймана хода –
у нерозтлінній розкоші спокою.
Старіє час... А ти її такою
зустрінеш знов, де провесна й вода.

Малюнком не назвеш її краси,
бо сніг розтанув, а вона – як мрія:
кладе вінок на щедрий сплет коси
і зором воскрешати світ уміє.

«В межах символічного стилю (що далеко ще не сказав свого останнього слова в нашому письменстві) О. Зуєвський спромігся створити лірику вишу­кану й оригінальну», – наголошує В. Державин. (Цей огляд з’явився друком у видавництві «Академія» у Мюнхені 1948 року).
Вже ретроспективно поновлюючи творчий шлях Зуєвського, упорядники антології «Координати» Б. Бойчук та Б. Рубчак, аналізують «Золоті ворота» крізь призму наступних книжок, які стали його літературними вершинами. Навіть при пізнішо­му перечитуванні, за словами упорядників, у збірці «Золоті ворота» є низка формально добре зроблених віршів. Автор демонструє в них високу технічну майстерність, поетичну граційність. Одне слово, ту серйозну літературну шко­лу, якої не було в багатьох інших неофітів із Ді-Пі. І якби навіть він лишився автором єдиної  збірки «Золоті ворота», все одно були б підстави говорити про нього як про одного з найобдарованіших поетів покоління війни.
У цих поезіях є  якийсь неповторний мистецький чар і грозовий колорит, у якому чутно відлуння громів і запах диму від спалених домівок. От, скажімо, його дивовижна «Балада»:

Увіходь, не спиняйся ні раз –
Жовтолику, в сліпучім серпанку,
Ми зустріли твою полонянку,
І вона не боялася нас.

Ще й дарунки їй клали до ніг,
Як ішла і ступала на килим.
Хай сміється, не плаче за милим,
Що в нерівному герці поліг. – 

Так сказав не один побратим,
Кращі друзі мої і знайомі.
То ж, як хочеш, у нашому домі
Ми й тебе залюбки пригостим.

Тільки, правда, сьогодні сумна
Світла заля, що маєм для вхожих,
Служба з ранку в ній правиться Божа,
І стоїть біля вікон труна...

Та ввіходь – не спиняйся ні раз;
Жовтолику, в сліпучім серпанку,
Ми зустріли твою полонянку,
І вона не боялася нас.

Здається, саме в цих строфах уже проглядав завтрашній Зуєвський, якому ставало тісно в рамцях традиційного символізму.
Вже згадувані Б. Бойчук і Б. Рубчак писали в «Координа­тах», що між першою і другою збіркою Зуєвський «пройшов довгий і трудний шлях зростання і самовдосконалення. Хоч світогляд поета і навіть його  формальні принципи за той час драстично не змінилися, все ж зростання було таке велике, що виникає вражен­ня, ніби перед нами два поети – учитель і його несміливий учень. Перехід відбувся на двох площинах: у тематиці та світогляді, від елегантної казковости до глибинного міту; а в формі – від досить знайомих засобів символістичної традиції до цілком індивідуальної поетики, збагаченої досвідом Маллярме...»
На думку літературознавців, новий Зуєвський у його другій збірці «Під знаком фенікса» – це вже неосимволіст, який перейшов маршрут літературних впливів Ореста–Валері–Рільке–Георге і надовго затримався біля Малларме. Це справді  дуже тривалий і глибоко прихований процес. Зуєвський небагато публікувався в періодиці, але напружено працював над новими творами й багато перекладав Емілі Дікінсон, Новаліса, Оскара Вайлда, Рільке, Стефана Георґе. Перекла­дацька робота також впливала на його поезію, збагачуючи її тими складними технічними прийомами, які й народжували у віршах Зуєвського, за словами його захопленого читача Вадима Лесича, «холодні палахкотіння символів».
1952 року Юрій Шерех написав свою відому – можна навіть твердити багато в чому програмову – «Велику статтю про малий вірш». Приводом для неї  стала публікація на сторінках філадельфійського журналу «Київ» шістнадцятирядкового твору Зуєвського.
Ось той вірш:

Цей звід – це дерево: при ньому
Не гомін слав свій шлях,
Немовби спогад і знайому
Веселість на устах.

Він ще про весну неодцвітну
В щедроті віт підняв
І світлом галяви привіт нам
Зігрів і розхмар дня.
Так не здогадно, мов на травах
Це все, що ми несли,
У перших зацвітах вогнявих –
Віконниці з імли,

І днів здобуток не розтлінний
Пильнує шати всім,
Де сторожі зелені стіни
Звели нам рідний дім.

Шерех пропонує читачеві вглянутися в цей вірш, а далі спробувати вдуматися в нього. Вихованому на поезії Вороного, Чупринки, Олеся зрозуміти ці рядки важкувато. Вони вимагають іншого літературного і читацького досвіду. От, скажімо, найперше: порушення синтаксичної інерції зупиняє читача, і він починає безпорадно борсатися в словах, ніяк не просуваючися за першу строфу, що лишається для нього чимось на зразок шаради.
«З погляду логічності і однозначності мови можна було б (...) звести проти поета важкі обвинувачення. Можна було б, очевидна річ, послатися і на широкі народні маси, що, навіть двічі прочитавши цей вірш, його потім не зрозуміють. Можна було б також послатися на те, що тепер, коли перед українським народом і. д., поезія повинна кликати до боротьби і собі покликaти назад до Олеся...»
За словами Ю.Шереха – і з ним не можна не погодитися – саме така позиція переважної більшості поціновувачів поезії була на той час (та й нині вона не зникла) і в діаспорі, і в Україні. В усіх статтях і промовах є звороти-рекордсмени частотного словника: «література повинна», «поезія повинна» бути зрозу­мілою найширшому читачеві. Багатьом читачам, а часто й літературним критикам (Шерех обзиває таких критичними терешками) так хочеться, щоб вірш означав щось дуже конкретне – здебільшого саме те, що легко переказати прозою. Вони вимагають, щоб поезія закликала, мобілізувала, нагадувала, наголошувала, під­креслювала, загострювала увагу, наповнювала почуттям (гордості, радості, гні­ву, обурення, щастя...).
Автор статті наводить слова Мек Ліша: «Вірш повинен бути, а не означати». І пояснює: «Ці слова справді в пара­доксальній формі, але схоплюють посутню ри­су сучасної поезії (ще раз нагадаю: писано це ще 1952 року! – М.С.) Франції, Англії, Америки в її вищих проявах. Проте українська поезія не тільки в УРСР, а і на еміграції вперто й за всяку ціну хоче насамперед означати». І саме тим віршем, який не означає, а  справді є, автор статті вважав вірш Зуєвського. За його словами, цей твір – «адекватне відтворення типу сучасної поезії Заходу».
Думку Шереха-критика аргументує Шевельов-мовозна­вець, який пише про пере­обтяженість нашої мови зв’язками з фактами, зі щоденною дійсністю. І дуже часто – якщо не сказати, що в переважній більшості випадків, – поети в поло­ні цих буденних мовних зв’язків. І тільки справді видатні поети виходять поза їхні  межі. Бо ж чиста «або абсолютна поезія саме хотіла б вирвати мову з цих обтяжливих зв’язків. Ціла низка спроб останніх десятиріч свідомо чи не­свідомо йде в цьому напрямі. Найрадикальніші були спроби заумників – вони взагалі відмовлялися від значення слів, брали з мови тільки звуки, що самі собою, як відомо, не мають значення. Це не прищепилося і не могло прищепитися, бо, позбавляючи мову значення взагалі, розривало зв’язки мови не тільки з зовнішньою стороною людського буття, а і з внутрішнім світом поета й читача, – а не це – завдання поезії. Інші обмежувалися на зреченні пунктуації. Це робило межі речень плинними, переплетеними, створювало якесь переливання речення в речення, а тим самим виривало мову поезії з звичайного її членування. Однак і це був засіб більше зовнішній, бо поза тим усе лишалося «нормальним», і фактично читач просто змушений був «в умі» розставляти відсутні розділові знаки, ремствуючи на автора, що той переклав на нього цю працю...».    
Відмовлення від пунктуації підштовхнуло авторів до ідеї розхитування трафаретних зв’язків між словами; поетична мова розходилася з мовою побутовою. Зросли автономна вага і роль слова, наростилося його поетичне значення. Виявилося, що слово має додаткові – раніше не використовувані – ресурси. Наводячи як характерний тому приклад поезії французів Макса Жакоба, Андре Бретона й Франціска Понжа, апелюючи до творчої практики Малларме й поміркованих сюрреалістів, Шерех продемонстрував принципову відмінність цієї поезії від тієї, яка не є, а «тільки означає»... Порушення синтаксичної і фразеологічної інерції мови показав автор статті й творчою практикою флюктуаціоністів, які, не привносячи в мову нічого від себе, використовують ли­ше те, що в ній є. Це – не насилля над мовою, а співпраця з нею.
За словами Ю. Шереха, принцип флюктуаціонізму дає поезії широкі можливості для користування найзвичай­нісінькими словами. І це особливо важливо для еміграцій­ної поезії, що, «надзвичайно трафаретизована синтаксично, кинулася надолужувати це вишукуванням незвичайних «поетичних» слів, старанно обминаючи слова звичайної мови». Тут – і засилля церковнослов’янізмів, і лексичні рари­тети, й інші екзотизми. І дуже характерний момент: українські перекладачі, що вдаються до такої мовної практики, мають нездоланні проблеми, коли намагаються передати звичайність і простоту словника Рільке. Наші перекладачі мають у своєму творчому арсеналі щось на зразок словника незвичайних слів. За іронічним зауваженням Шереха, «поезія зрештою просто пере­стає бути українською щодо своєї мови. Поруч трьох дотеперішніх східно-слов’янських мов – української, російської й білоруської – витворюється якась четвер­та».
За всієї полемічної загостреності й, може, навіть деякої екстремності висновків у міркуваннях критика й мовознавця є великий резон. А сьогодні, через п’ять з лишком десятиліть після написання статті, він ще більше актуалізується, бо ж так багато наших поетів, народившися, скажімо, в шістдесяті або сімдесяті роки, емігрували в п’ятдесяті, самовіддано культивуючи і зоресоловейківщину, й орнаментальний примітивізм, й усякі інші варіації римованих балачок – одне слово все те, що і є прикметами так званої означувальної поезії.
Автор статті висловлював сподівання, що цей та інші подібні до нього вірші стануть початком нового етапу в творчості Зуєвського, оскільки схоже, що  такий стиль цілком відповідає самій натурі поета. «Він може повернути дійсність довкілля в  поезію Зуєвського, не роблячи її ні важкою, ні матеріяльною».
Важко знайти іншого українського поета і в діаспорній, і в тутешній літературі (хіба тільки М. Бажан може спасти на думку), який був би так, як Зуєвський, цілковито заглиблений у світ культури і був би таким «літературним» (іменами, що згадуються в його творах, сюжетами, алюзіями, відлунням вишуканих технічних прийомів...).
Ось два характерні в цьому розумінні вірші з його збірки «Парафрази», куди ввійшли твори 1980–1986 років.
Перший – «Гаданий мотив д’Анунціо»:

Поза плечима темні віядуки,
Але вона близька, немов портрет,
В якому птаха припинився лет
Унаслідок щоденної науки.

І він гачком зміїним павича
Підводить голову свою в короні,
Та не торкнеться до блідої скроні
І до шовками вкритого плеча:

Його злякали кольори гарячі
На поясі й заплетені в стьожках.
І зграєю очей квітує страх,
Для спогаду, Юнониної вдачі.

Цей приклад може бути, сказати б, абсолютно хресто­матійним для Зуєвського з його безособовістю вислову й версифікаційною віртуозністю. Навіть якби не знати імені автора цього тексту, його легко було б атрибутувати: так, Зуєвський, і тільки Зуєвський.
Бо ж із ким іще можна його порівнювати. Надто дивна, якась безособова, беземоційна поезія. Його справді ні з ким не переплутаєш. Григорій Грабович, коментуючи Шерехову характеристику Зуєвського й звертаючи увагу на відсутність у його поезії емоційного силового поля, додавав, що в ній немає «нічого сюрреального або у формальному плані дивного, але його поетичне слово, оця безголоса, безідейна, квазі-, чи крипто-, чи не комунікація насправді моторошні. Сенс такої поезії, повертаючись до ширшого контексту, стає очевиднішим, коли вийдемо поза її герметичний периметр й побачимо її як ідеальний антипод крикливості, розхристаності й бундючності попередньої генерації. Не тільки «трибунності» вісниківської й казенно совєтської, але й ще глибше закорінених романтично-популістських традицій».
Спостереження справді глибоке, й літературний діагноз точний. Лишається тільки додати, що герметичність Зуєвського не лишає ніякого шансу таким звичним для української поезії пафосності й риториці.
І другий приклад – «Триптих пам’яті Аполлінера»:

Відкрите слово деревом росте
У всіх поновленнях зразків і руху,
Оскільки визнання у них просте
І світом він здіймає завірюху.

А цвіт його лише краса зразків,
Що в «бестіарії» знайшла б одміну
Чи в Зодіяк постала б ліком днів,
З’явивши рибам простір і дельфіну.

Та, доглядаючи старих плянет,
Яка з них виповнить життєве море,
Поет верблюда й голуба поет
Шукає значень з рубрики: «Суворе».

Уже згадуваний літературний адоратор Зуєвського Ігор Костецький, що позиціонував себе як послідовного «євро­пеїста» й оцінював усе в письменстві тільки з позицій своєї «європейськості», відзначав: «Поезія Зуєвського існує насамперед для поетів – тобто для тих, хто шукає поезії в поезії, незалежно від того, чи вони самі її творять, чи тільки сприймають».
І ще дуже важливі подробиці про поета, спосіб його творчої поведінки й сповідувані ним імперативи з тієї ж статті: «Олег Зуєвський належить до тих поетів, що можуть входити тільки до вузького кола, до кола з п’ятьох-шістьох осіб, де в просякнутій тютюном кімнаті (славнозвісна посудина з тютюном у вітальні Маллярме на рю де Ром – у спогадах Андре Жіда! Хоч сам Зуєвський не курить) годинами можуть найдокладніше говорити про речі, що їх загально мають за занадто спеціа­льні – і нудні: про   особливості розміру першого терцета в одному з «Сонетів до Орфея» Рільке або про щось подібне. Критик творів Зуєвського обов’язково по­винен входити до того самого кола, він повинен знати й відчувати кожен крок і кожен зворот його поетичного руху, і як реванш за таку чуйну уважність Зуєвсь­кий присвятить критикові котрусь із своїх поезій (у нас цього не розуміють, уважають за фамілійність, за прикмету «товариства взаємної адорації»). І воно не може бути інакше: це ж бо не творчість на продаж, на виставку, на ярмарок! Це творчість на певну адресу».
Ясна річ, Костецького тут таки більше, ніж Зуєвського, однак принципово важливі моменти при розмові про Зуєвського тут означено.
Є в життєвій біографії Зуєвського поет, з яким він творчо змагався впродовж кількох десятиріч. Зуєвському належить повний переклад його поезій. Його праця втілилася в прекрасно виданий (ілюстрації Анрі Матісса) Канадським інститутом українських студій том, куди ввійшли переклади, передмова й примітки Олега Зуєвського.
У передмові Зуєвський не тільки простежує долю творчої спадщини французького поета, шлях його поезії до визнання в самій Франції, а й те, як у різний час у архісерйозних ен­цик­лопедіях оцінювався Малларме в СРСР, де писалося навіть те, що він буцімто «виступав проти демократичної поезії».
Зуєвський також докладно з’ясовує вплив Малларме на українську поезію, його відлуння в творах М. Вороного, Д. Загула, Я. Савченка, М. Драй-Хмари, М. Рильського, М. Зерова. Розглянуто й усі українські переклади француза, починаючи від Щуратового перекладу «Квітів», що був першим українським перекладом Малларме. Пізніше до нього зверталися М. Рильський, давши високомистецькі інтерпре­тації «Морського вітру», й Ю. Клен, М. Драй-Хмара, М. Тере­щен­ко і, як казус, – В. Державин, який своїми перекладами буквально калічив оригінали. Всі твори всіх авторів у його інтерпретаціях через «штучність його травестійно-бурлескної мови» мали одверто макабричний ефект.       
Свого часу М. Драй-Хмара створив сонетну композицію-парафраз другого сонету з циклу Малларме «Кілька сонетів». Це твір під назвою «Лебеді», що його Драй-Хмара присвятив приятелям-неокласикам, «грону п’ятірному». Виправдатися у відповідь на страшні політичні звинувачення Драй-Хмара не зміг.
Зуєвський нагадує ту історію і подає в коментарях Драй-Хмарин парафраз, а також і його переклад відомого сонета. Поряд – переклад того ж твору, викона­ний Миколою Терещенком. Є й уривок із російського перекладу, що належить Валерієві Брюсову.
А ось переклад самого Зуєвського:

Веселий, радісний і неповторний день,
Чи подолає він крилом своїм зухвалим
Це мертве озеро під білим покривалом,
Аби для злетів шлях відкрити навстіжень?

То  лебідь згадує свій давній чар лишень,
Що  власним голосом, ніколи не луналим,
Не  виспівав землі він тим своїм причалам,
Де   смуток і зима не сковують пісень.

Стрясе він шиєю конання бляклу шкоду,
Що небо вислало на птахову незгоду,
Але не жах землі – в’язницю  рвійних крил:

На білім просторі він з’явою самою
Біліє в холоді образи марних сил,
Що лебедя всякчас поймає чужиною.

Знавці французької поезії та авторитетні текстологи скажуть, наскільки тут присутній Малларме. Ми ж виразно відчуваємо тут присутність Зуєвського. Це водночас його тріумф і як перекладача, і як поета.
У вже цитованій попереду статті Ю. Шереха є такі слова: «У поезії Зуєвського сказано все те, що в ній має бути сказано. Якщо вона тому чи тому конкретно­му читачеві нічого не сказала, значить, поет і читач розмовляють різними мовами».
Вони духовно розминулися. І на те, як кажуть, нема ради.

Олег ЗУЄВСЬКИЙ

ПРОТЕЙ

Від сьогодні немає привіту:
Одшуміли в минуле сонця,
І, як згадка ворожого світу, –
Білий усміх німого лиця.

Золотий, коралевий – нерівний
Він приходив у блискові дня
І для тебе, Найвища Царівно,
Навіть зорі вечірні спиняв.

А тепер його порух, мов камінь,
Наче кара від ночі, застиг,
Щоб майнути у тьмі сторінками
Дорогих непрочитаних книг.
(«Під знаком фенікса», 1958).

АКТЕОН

Він забуває часу лет і пору,
Що білим світлом виткала зима.
Палац мов давній, де луна сама
Глядить карнизи, день його простору.
Та ось на скелях, де обнятий світ,
Що вічна просинь пригостила чаром,
Стають ліси, як непокора хмарам,
А в нього усміх, мов на сході літ.

Бо знає: в час, коли розквітнуть ґрона
В чеканні вин, як зрине тупіт ніг,
Струмок зажде, щоб олень перебіг,
І привітає постать Актеона.
(«Під знаком фенікса», 1958).

Кассіопея

Дорогу всю без марев чужини
Ти в зелені багатій привітала:
Ти бачила сузір’я з глибини
І їхні білі покривала.

Ти слухала, як пломінкі слова
Подобу щиру називали долі,
І їхня правда, пристрастю жива,
Тобі відкрилася поволі.

Але годин ревнивий кругобіг,
Що світ завихрив попереду,
Ніч нетривалу спритно переміг
І вкрав надію – Андромеду.

І щоб у грудях наших збереглось
Привілля наполоханій любові,
Змогли б хіба зарадити якось
Персея подвиги казкові.

Цариця Сабська

Кого мій вірш цікавістю пойняв? –
Говорить так цариця Сабська нині,
Що з мрії вийшла між громади з’яв
У цій для неї приязній країні.
Його в конверт замкнули, і печаль
Нехай уся здіймається до неба.
Він попливе у вимріяну даль,
Як у воді розгойдана амеба.

А ти, що мав непереможний хист
Займати тіло їй, немов у спеку,
Тебе так само вислали, як лист,
В дорогу невідомістю далеку.

Хто скаже – нащо? Ти ж не мовив їм,
Як відповідь на ці слова одна є:
Аби вернутись до тієї в дім,
Що віршів у світи не посилає.

Одіссей

В непевний двір, що знаджує подвійно
Городами і пристанню ліжок,
Він зайде, крадучись, але постій-но,
Так і весна не квапила свій крок!

Густих дерев просвічуються сіті
(Для раківниць у летові до дна?),
Бо ще садки не розцвіли на світі,
Де він схиляється біля вікна.

Казатимуть: пора твоя придбала
Найкращі справи і міцний напій,
З коштовного дарований бокала,
Що спразі був не зайвина твоїй.

Тут не соромляться гілки весняні
І ледве стоптана кругом трава,
Адже й тепер любов твоєї Пані,
Як перші сходи – чиста і жива.

І, наче десь у полі золотому
Натомлені дбайливі косарі,
Він ще радітиме догіддям дому,
Спинившися на власному дворі.

*   *   *

Верхівців розкидані рої
Вкрили річку-море, що від рання
Почерез урочища свої
Золоте горнула хвилювання.

І здається хай: вона в ті дні
Проти неба, що вогнем іскриться,
Простягає ноги у труні
Гострозубій, мов руда лисиця.

Та для тих, що скінчили жнива
Всіх дарів, сподіваних від літа,
Видно, як лежить вона жива,
Нині збайдужіла Афродіта.
1979.

Журбою Осьмачки

Дібравши вихор, як фасон,
Вона, здалося, вийшла в танці,
Змикаючи слухняні пальці
В опорі сонячних колон,

Хоча й ступала на перон
У подорожній кожушанці,
Де в коліях похмурі шанці,
А не іскристий одеон,

Для них оркестрою гриміти
Зачнуть без ляку і приміти
Його довкола на землі,

Куди пропасти їхня доля,
Неначе цвіт зникає з поля
І в темну вічність королі.
1982.

Фавн і одаліска

Зберуть вони і літню втому,
Неспокої жаркого дня,
Рвучися в далеч невідому
На крилах відгульня-коня,

Але до сховів будуару
І там, де затінки яруг,
Цю надокучливу отару
Магічний переможе круг,

Де лінощі панують зрання,
І тінь від пурхотів листа,
І фавна щире залицяння
Або ласкава самота.
1980.

Новітня данина
(З Пабло Пікассо)

Вино зустріти справжнє на полях
Поміж зірки не згубленого ока,
Що подолало знов той самий шлях,
Яким данина плавала жорстока,
Тепер лише моделями вони
Збираються у згоді почергово,
Прибувши разом не з далечини,
Звідкіль їх приганяло владне слово,

А тільки від кафе і від сусід,
З іменнями Козета, Гретхен, Мавра,
На свій нудний, без голоду, обід
У мирнім товаристві Мінотавра.
1983.

На тлі Гогена

Що в кожній думці і в руках
Переростало й поважніло,
Все фарбою на сторінках
І сукнею, що вкрила тіло.

Воно знялося до гілок
Смарагдовим простором вежі
Завдати ще прилюбний крок
Тому, хто сяє у безмежжі,

Хто мав палітру пломінку:
Тобі, як світ, його спромога,
Аби впізнав ти на віку
Неперевершеного Бога.

Стефан Маллярме в перекладах О. Зуєвського

СТОРІНКА З АЛЬБОМУ

Неждано й наче для потіхи
Панянко ви схотіли гру
На мить почути на котру
У мене здатні флейт огріхи

Та я б сказав що вправа ця
Перед ясним угіддям краю
Все кращає як я змовкаю
Від чару вашого лиця

Тож подиху цьому пустому
В якім наснагу всю зберіг
Моїх невдалих пальців біг
Бракує вміння щоб самому

Ваш сміх повторювати влад
Відлуннями його принад.

СОНЕТ

Чи дальня ти чи ні, чи сяєш світлом сталим,
Ти завжди дорога, Маріє, і мені
Незмінно маришся, мов пахощі міцні
Квіток, нагаданих затемненим кришталем.

Ти щирим усміхом, як райдуга посталим,
Від давніх пір уже, мов зірка вдалині,
В минулі й завтрішні постійно зносиш дні
Той самий рожі квіт із літом небувалим.

Моєму серцеві, коли про згоду снить
Чи з ласкою тобі шукає слів щомить,
Розрада, як тихцем назву тебе сестрою. –

Бо це ж мене твоя голівка золота
Навчила ніжністю пройматися новою,
Коли до кіс твоїх я притуляв уста.

ПРОСТАЦЬКІ ПІСНІ

І

Полатайко

Смола весь досвід полатайка.
Хай біла лілія зросла,
Від неї аромату пайка
За нього кращою була.

Додати зайву шкіру й лайка
Йому не в пам’яті до мешт:
Оголена п’ята й окрайка
Тепер не з’явить крізь арешт.

І молоток цей без вагання,
Гвіздкам потіху щоб знайти,
До підошов приб’є бажання
В обладі іншої мети.

О ноги! як таке вам гоже,
То й капці він змінити може!

II

Продавчиня ароматичних трав

Не май надії, щоб змогла ти
Цією грою смілих вій
Мені леванди крам продати,
Як гіпокритові, що в свій

Несе куток, раз-по-раз годен,
Куток увільнення від лих,
Для живота під час відродин
Напливу настроїв журних.

Тож краще у своє волосся,
Памело ніжна, як зефір,
Кинь це стебло, щоб розлилося
Пахтіння по тобі без мір

Або щоб подалась до мужа
Твоя щонайплідніша нужа.

Стефан Георге в перекладах Олега Зуєвського

*   *   *

Нас кличе знову та земля багата
Що серцем змалку жив ти в ній
Ти шию обійми свого бахмата
І притискай рубін його гнузди:
Без небезпек ти в спраглу ніч мерщій
Домчиш туди.

ДИТИННЕ КОРОЛІВСТВО

Обранцем був ти вже коли для трону
В садах родинних поміж камінців
Шукав клейноди і свою корону
Разками з них прикрашувати вмів.
Далеко в затінках попід кущами
Ти власної держави зводив стяг
І там до тебе ринуло з піснями
Жадання дібр незнаних і звитяг.

Ти землі й золота догідні суми
Призначив друзям що з тобою йшли
Повіривши в твій задум без надуми
Вони й життя б за тебе віддали.

Величних снів твоїх краса розквітла
Коли твій люд клячав чужий журбі
У залі повній барв гілок і світла
Щоб див почути звісних лиш тобі.

Простягся над тобою прапор білий
А синя хмарка з бронзи пропливла
До щік твоїх що гордо пломеніли й
До сяйного і строгого чола.

*   *   *

Що в мене на устах німотна мука –
Пильную кроків я своїх нестрим:
Де інший паном скарбам дорогим.
Либонь ще не страшить мене розлука
Однак я бачу: крізь віконні грати
Той погляд що хиливсь я перед ним
Поради жде чи прагне знак подати.

*   *   *

Ти знову – стала в тінях під вербою
На березі а віялові спиці
Чоло тобі вдягли мов блискавиці –
Ти для розваг береш його з собою?
А я в човні що в лозах на причалі
Сюди я марно звав тебе в гостину...
Я бачу: верби гнуться без упину
А по воді пливуть квітки зів’ялі.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори