Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ
НАЙЄВРОПЕЇЗОВАНІШИЙ ПОЕТ

Він полюбляє звіряти свої найзаповітніші думки у віршах-присвятах. Ось один із таких віршів, написаний до дати – дружині до дня народження:

Найглибші думки, ідеали найвищі –
В глухому підвалі у пітьмі вологій
Чи між павутиння на вбогім горищі –  
В забутих поетів старих антологій.
Є стільки симфоній, котрі не гриміли,
Сонат, що звучали у колі вузькому,
А потім уже не прийшлося нікому
Розкрити їх звуків незвідані сили.
І жоден світанок іще не розжеврів
У сховищах дальніх столичних музеїв –
Найкращих, найтонших малярських трофеїв,  
Безвісного пензля незнаних шедеврів.

Це – один із притаманних йому мотивів: мистецтво, старі поетичні антології, невизнані генії, прекрасні музичні твори, яких не почув світ, музеї, що стали своєрідними цвинтарями для шедеврів, скептичний погляд на те, що називаємо об’єктивною історією культури.
З вірша «Мистецтво» виразно проступає ота духовна субстанція, яка складає умовний «образ автора».
Цей автор – Ігор Качуровський. Найбагатогранніша творча особистість у сучасній українській літературі. Однаково  беззаперечний авторитет у критиці, літературознавстві, теорії літератури, перекладацтві та поезії. Кого ще в нас сьогодні можна поставити з ним поряд?
Очевидно, його ім’я здавна знайоме багатьом із передач української редакції радіо «Свобода», на якому він працював тривалий час, починаючи з кінця сімдесятих. А до того поет, прозаїк, літературознавець, критик і перекладач Ігор Качуровський пройшов багатьма крутими життєвими дорогами. Народився 1918 року в Ніжині у сім’ї українських інтелігентів. Батько – випускник юридичного факультету Київського університету святого Володимира, мати закінчила Вищі жіночі курси. Під містечком у Качуровських був невеликий маєток із кількагектарним садом. Це автоматично вписало їх до того класу, проти якого спрямували свою агресивну увагу господарі Країни Рад. Настав тривожний день, коли вони з розгубленістю чекали візиту експропріаторів (сусіди попередили, що Качуровських уже заплановано виселити в ті краї, де гуляють білі ведмеді). Прагнучи уникнути цієї сумної участі, сім’я потай і поспіхом виїхала аж до Курська. Це був період великого переміщення мас. Одних переселяли в далекі краї ґвалтовно, під конвоєм. Інші самі кидали обжиті місця й рідні домівки й утікали від уготованої їм категоричним розчерком пера долі, але не всім щастило – багатьох вона наздоганяла або знаходила навіть на далеких околицях найбільшої імперії світу. Качуровським пощастило – вони вціліли.
Їхній син порівняно спокійно закінчив десятирічку. Щоправда, були деякі перипетії, спричинені тим, що Ігор не виявляв бажання вступати в піонери, але на тлі всього, що відбувалося в країні на той час, це загалом благополучний період. Більше того – доля зробила йому неоціненний подарунок, який мав велике значення для всього його майбутнього, по суті, визначивши наперед духовні параметри життя Ігоря Качуровського.
У скромному провінційному педінституті в Курську, студентом якого він став, зустрілися йому люди, котрими міг би пишатися й столичний університет. Це – Борис Ярхо й Петро Одарченко. До речі, Ярхо був і викладачем Московського університету, але щось у його анкеті чи в поведінці не сподобалося тим, хто визначав ступінь благонадійності людей, і Ярхо звідти звільнили, виславши до Курська під пильний нагляд відповідних інституцій. Промовиста деталь. Коли через багато літ з’явиться книга перекладів Качуровського з Петрарки, то там у списку використаної для біографічного нарису про поета літератури зустрінемо таку позицію: «Ярхо Борис: Лекції, читані в Курському педінституті. (Рукописи, запис І. Качуровського)».
Епопея Петра Одарченка трохи складніша. Відомий літературознавець, автор цікавих розвідок про творчість Лесі Українки, в науці «хрещеник» Сергія Єфремова й Миколи Зерова, відбувши друге ув’язнення, одержав місце доцента в Курському педінституті. Люди глибокої (явно не пролетарської!) культури (Ярхо, наприклад, знав два десятки мов) прилучали Качуровського до серйозної науки. Під їхнім керівництвом він написав студію про метрику Державіна для колективної  наукової монографії (книга не вийшла, бо почалася війна), вони прищепили йому смак до перекладацтва, від них він уперше почув про Миколу Зерова, познайомився з його творами.
З початком війни Качуровські повернулися в село під Ніжином. Вони вже не застали більшості своїх знайомців. Одних розкуркулили й виселили, інших викосив голод. Як згадує сам письменник, одна із сусідських родин налічувала тринадцять осіб. З усіх них лишилася тільки одна дівчина.
Вже 1943 року, бачачи, як складаються події на арені війни, сім’я покидає село. Очевидно, батьки Ігоря розуміють, що не повернуться сюди ніколи. Отже, біль розлуки, тривожна невідомість попереду і несмілива надія: якось воно та буде. Вони перебираються до Австрії, живуть якийсь час у Карінтії. Тут навіть є українське літературне оточення. Перше оповідання Качуровського відзначене премією тамтешнього конкурсу. 1948 року він видає першу поетичну книгу «Над світлим джерелом». Характеризуючи її, відомий поет і есеїст Вадим Лесич наголошує, що «Ігор Качуровський доволі послідовний учень неоклясичної школи і володіє доброю віршованою технікою... Його поезія прозора й досить точна в окресленнях, не позбавлена ліричного тремтіння і щирої постави».
В одному з тодішніх віршів Качуровський писав:

Мене колись не брала жодна сила,
І спробує, було, та не здола.
Я з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села,
З народу, здесяткованого тричі,
З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

Болючий соціальний досвід рвався крізь «парнаські» канони неокласиків, чия поетична школа була найближчою авторові книги «Над світлим джерелом».
А життєві дороги вже повели Качуровських у далеку Аргентину, де молодому письменникові судилися особливо тяжкі роки. Працював вантажником на залізниці, асфальтував вулиці, з годин відпочинку уривав час для вивчення іспанської мови й літературної роботи. Наприкінці п’ятдесятих він – вільнослухач Графотехнічного інституту (щось на зразок літінституту). Потім уже сам читає там лекції. А на початку шістдесятих Качуровський веде курси давньої української літератури й давньослов’янську мову на курсах славістики при Католицькому університеті, потім – російську літературу при університеті Спасителя в Буенос-Айресі.
Там, у чужому й далекому латиноамериканському світі, він не самотній. У нього є серйозне літературне середовище, до якого входять і Юрій Клен, і Михайло Орест, і Докія Гуменна, і Микола Глобенко, й Іван Багряний, й Олекса Ізарський, і Тетяна Фесенко, й Анатолій Галян. Відстані – не перешкода для слова. Качуровський стає, певно, одним із найбільших українських знавців і перекладачів іберійської та ібероамериканської поезії. В цей час з’являються його книжки: невеличка монографія «Новела як жанр» (1956), збірка поезій «В далекій гавані» (1956), дилогія «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (1966), повість «Залізний куркуль» (1959). Видані вони переважно у Мюнхені. Тільки у вихідних даних збірки віршів зазначено Нью-Йорк та Буенос-Айрес.
Качуровський, здається, єдиний із українських  літераторів, особисто знайомих із Хорхе Люїсом Борхесом – одним із тих, хто визначав обличчя так званого магічного реалізму латиноамериканської прози, що стала чи не найяскравішим феноменом усієї світової літератури другої половини ХХ століття, давши світові поряд із Борхесом такі імена, як Г. Г. Маркес, X. Кортасар, М. В. Льоса, Р. Бастіос, Ж. Амаду, А. Карпентьєр.
Вже після смерті Борхеса, 1999 року, Качуровський напише   прекрасний сонет «Борхес», у якому відтворить свій – і не тільки свій – пієтет до сліпого генія аргентинської літератури:

...Він говорив про давніші часи,
Про Беовульфа й бій під Брунанбургом,
І сам ставав немовби деміургом,
Що творить світ з відійшлої краси.
А світову богему в «Бар Модерно»
Тягло тоді на вулицю Майпу*.
Ми бачили його ходу сліпу,
Ковіньку впізнавали характерну...
За столиками ми були – внизу,   
Та відчували серцем: поблизу   
Великий хтось – аж глянуть страшно вгору…
Здавалось: наша творчість – тільки гра, 
І ми усі – неначе дітвора,         
Що бавитись прийшла в тіні собору.   

Після переїзду 1969 року до Німеччини працю в літературній редакції радіо «Свобода» Качуровський поєднує з викладацькою роботою в Українському вільному університеті. Тут він захистив докторську дисертацію на тему «Давні слов’янські вірування і їх зв’язок з індо-іранськими релігіями», а також ґабілітаційну (на право обійняти посаду доцента): «Основні функції літератури». В УВУ Качуровський читає кілька курсів: «Напрямки української літератури», «Українська література між двома війнами», «Віршознавство» і зі стилістики: «Основи аналізу мовних форм». Отже, літературознавець, мовознавець, теоретик літератури. А ще – критик, оскільки встигає прокоментувати майже кожне помітне явище письменства. Він пише підручники й монографії. В Мюнхені з’явилися окремими виданнями його «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984) і «Нарис компоративної метрики» (1985). Його перу належать проникливі студії про Шевченка і Лесю Українку, Володимира Винниченка і неокласиків. Показові самі назви досліджень І. Качуровського: «Роль «хатян» у розвиткові української літератури», «Український парнасизм», «Антоничів місяць і проблема українського імажинізму», «Відгуки творчості Ґете в поезії Юрія Клена», «Релігійно-містичні елементи в творчості Михайла Ореста», «Медозбір» Володимира Свідзінського». Його радіокнига «Бесіди про українське письменство», що прозвучала в програмах «Свободи», налічує кілька тисяч сторінок і тільки нині частина з них з’явилася друком у велетенському томі під назвою «Променисті сильвети». А коли буде видано всі ті матеріали, то це може стати оригінальною авторською історією нашої літератури на взірець тих, що належать перу Д. Чижевського чи С. Єфремова.
Підсумком багатолітніх зацікавлень іберійською та ібероамери­канською поезією стала авторська антологія «Золота галузка» (1991), де репрезентовано чи не всіх видатних поетів іспаномовного, португальськомовного та каталансь­комовного світів. До речі, про багатьох перекладених авторів у Качуровського є друковані розвідки, що можуть бути своєрідними путівниками в художніх світах цих поетів. Гадаю, дослідникам перекладацтва в українській літературі дасть цікавий матеріал для вивчення індивідуального перекла­дацького мистецтва зіставлення інтерпретацій Качуровського з роботою майстрів перекладу материкової України.
Ще одним підсумком перекладацької діяльності Качуровського став великий том його перекладів з ґрунтовним літературним портретом Петрарки (1982). Тут не тільки пунктирно окреслено етапи творчої біографії великого італійця, а й висловлено цікаві гіпотези (скажімо, про те, що Лаура – «це збірне ім’я для різних осіб, які існували, а може, й не існували насправді»), а також зроблено докладний аналіз усієї історії перекладів Франческо Петрарки на Україні, починаючи ще від Гулака-Артемовського. На основі доскіпливого текстологічного аналізу Качуровський неспростовно довів цілковиту залежність україномовних інтерпретацій італійця від російських перекладів (виняток складають лише інтерпретації М. Лукаша, Г. Кочура, Бориса Тена). «Працюючи над перекладами з Петрарки, я мав на меті не лише впровадити українського читача в поетичний світ одного з найбільших ліриків, що їх знає історія літератури, а також звільнити й унезалежнити українське перекладацтво від російського», – пише у вступному нарисі дослідник. А поет забирає в нього слово й відповідає в сонеті «Петрарка» на всі його гіпотези про особу великого італійця та його оточення.
Це в Качуровського часто буває: до однієї й тієї ж теми він звертається як літературознавець, критик чи біограф і як поет. Поет, здається, не в усьому солідарний із доскіпливим дослідником. У нього – свій погляд на речі. Розтаємничення образу – це вбивання поезії, тобто той випадок, коли звичайна, подеколи відверто прозаїчна подробиця руйнує прекрасну легенду. І поет стає на її захист.
І все ж головне в багатогранній творчій роботі Ігоря Качу­ровського – поезія. В ній вичитуємо чимало важливих прикмет не тільки духовної, а й суто життєвої, подієвої біографії автора, як, скажімо, у вірші «Пригадались далекі дороги…» (збірка «В далекій гавані»). Поетова пам’ять веде читача тими тривожними маршрутами, якими вирушало назустріч невідомості й поневірянням у чужих краях чимало людей з України перед приходом Радянської армії після німецької окупації. Після голодомору, колгоспного «раю» і масових репресій вони знали, що їх може чекати знову таке ж лихо тут, у себе вдома. Цей поспішний відступ мирних людей дуже подібний до панічної евакуації на початку війни. Тоді втікали від німців, тепер – од «визволителів», які несли з собою не тільки звільнення від жахів окупації, а й реставра­цію страхітливого репресивного режиму, що при ньому найменшу ціну в суспільстві мають людські життя, людські права й людська гідність. З миготіння подробиць складається картина початку сумної епопеї тих, кого, мов зірване з дерев листя, рознесуть холодні вітри по далеких од рідного грунту світах:

Нам у вічі б’є хуртовина.
Гук гарматний росте на сході.
А на тій он сусідській підводі
Народилась в дорозі дитина.
У якомусь розбитому домі,
Що лишила сім’я «фольксдойчерів»,
Ми на краденій спали соломі,
І я знову без хліба вечеряв.
Ми на вікна прибили рядна,
Сніг колючий змели з підлоги.
І стогнала, така безпорадна,
Та, що мала невчасні пологи.

Після цієї ретроспекції йде соціальне узагальнення всього того, чого довелося зазнати і всім утікачам, і самому авторові після відчайдушного пориву до волі:

Наше плем’я завзяте і вперте:
Мов кровинки народнього болю,
Ми таки просочились на волю
Між кістлявими пальцями смерти.
І не той уже світ біля мене.
Кораблі і матроси на трапах,
І п’янкої магнолії запах,
І бамбуку царство зелене.
І цікаво б нині зустріти
Тих, що з нами пройшли крізь негоди,
Відтворити разом пережите
На жорстоких шляхах свободи...

Звичайно, в плані суто художньому – цей вірш далеко не найсильніший поміж творів І. Качуровського. Але він по-своєму цінний для істориків, які тільки сьогодні починають осмислювати психологічні імперативи цього покоління еміграції, і, звичайно ж, для біографів Качуровського та інших письменників, що попрощалися з Вітчизною у ті дні й за таких обставин.
Загалом у його поезіях розкидано чимало містких і точних деталей того середовища, в якому поета поселяла доля. Ось, скажімо, «аура» аргентинських днів його, коли, живучи поблизу гамірливого порту, почувався мовби занесеною сюди з інших планет істотою:

П’яна суміш масок і облич.
Барабан. Заупокійне танго.
Скорбне сяйво похоронних свіч.
Дика пісня про орангутанга...

Як художники-імпресіоністи писали багато разів один і той же краєвид за різного освітлення, так і поет знову й знову описує порт з акваторією і екзотичними прибережними подробицями:

В сажі й димі, ніби в чорній повені,
Хай стоять, до молу пришвартовані,
Кораблі англійські, вкриті брудом;
Порт гуде важким машинним гудом.
Хай з бетонної глухої сірости
Лиш димар фабричний може вирости,
А над ним – їдкого хмара диму... 

Є в нього й строфи, які можуть нагадати  автора «Квітів зла»  Шарля Бодлера, а в деяких рядках виразно вчуваємо духовного спадкоємця неокласиків з їхньою тугою за гармонією світу й чітко сформульованими естетичними ідеалами. І це видається цілком закономірним, бо разом з Юрієм Кленом та Михайлом Орестом Ігор Качуровський замикає гроно «нездоланих співців», як називав неокласиків у своєму відомому програмовому сонеті «Лебеді» Михайло Драй-Хмара.
Сам поет у вірші «Овідій» дає цінний автокоментар до своєї творчої еволюції:

Часом себе я питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських
джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину –
П’ятеро лебедів рідних, подоланих – та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

«Шостий, молодший їх брат» – Михайло Орест, брат Миколи Зерова, з яким Ігоря Качуровського єднала багато­літня дружба.
В «Овідії» маємо чіткий пунктир творчого шляху поета, зізнання про найголовніші читацькі захоплення в різні періоди життя, що, звичайно ж, не могло не впливати на його поезію, оживаючи в ній багатющими мистецькими нашаруваннями. Дбайливо виплеканий формою, щедрий на алюзії та ремінісценції зі всього європейського письменства вірш І. Качуровського завжди несе в собі високу мислительну напругу.
Звичайно ж, він, сказати б, найєвропеїзованіший наш поет. У всіх розумін­нях. І не тільки тому, що, здається, немає жодного авторитетного явища в європейській поезії (особливо ж – у її класиці різних періодів), з яким він не був би «на ти». І не тільки тому, що переклав цілу бібліотеку видатних майстрів. За словами І. Дзюби, хіба що І. Костецький, поряд із Качуровським, «вирізняється (...) якоюсь пластичністю вростання, вживання в культурний світ Заходу (...) Йдеться не лише про активне, цілеспрямоване опанування мовами і широкий діапазон перекладацької творчості, про яку треба говорити окремо, а про й оригінальну творчість, у якій велике місце посідає рафінована поетична інтерпретація подій і фактів європейської історії та культури». Саме «знаки історії», мовби нотні знаки для музиканта, дають йому поштовх для поетичних роздумів про долю культури й примхи поведінки людності старої Європи. І його «культурний пафос», як слушно зазначає І. Дзюба, часто переходить у скепсис та гірку іронію. 
І це ще одна виразна нить, яка поєднує І. Качуровського з неокласиками, яких просто важко уявити поза контекстом усієї європейської культури. Навіть із тим же скепсисом та іронією. Те, що було тільки ледь уловиме в них, помножилося й увиразнилося тепер у звучанні.
І. Качуровський міг би, коментуючи свою поетичну практику, з повним правом повторити і відомі слова Драй-Хмари: «Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю…» – в його віршах маємо чіткість і завершеність ліній поетичного малюнка, а також багате використання кольорів. Суголосні йому й такі рядки з того ж вірша Драй-Хмари: «Люблю слова ще повнодзвонні, як мед пахучі та п’янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки». Качуровський полюбляє давати нове життя, здавалося б, безнадійним лексичним раритетам, охочий до творення неологізмів, що дивують своєю влучністю та органічністю звучання («кошулька», «утульно», «оболоки», «хмаросяги», «празелень», «наостіж», «недугуючи», «провість» і т. ін.).
Це – близькість Качуровського з неокласиками на рівні лексичної партитури. Ще яскравіше помітна вона на орбіті поетичних ідей:

Це не день умирає на овиді,
Бо не стало б і тисячі днів
Для такої кривавої поводі,
Для таких пурпурових вогнів.
Хто ж побореться з ніччю хмурою?
І пощо вже якась боротьба? –
З гуманізмом, прогресом, культурою
Догорає стара доба.
І, забуті в далекій гавані,
Ми плекаєм романтики хміль,
Щоб за радощі наші удавані
Заховати глибокий біль.
І як хмари криваво-розхристані
Заливає смертельна тьма –
Споглядаєм з останньої пристані,
Звідки виходу більше нема.

Поет гостро відчуває, як навально накочується на світ людей «ніч хмура», як закінчується стара доба з «гуманізмом, прогресом, культурою», а співці краси й гармонії на взір неокласиків почуваються в ній справді самотніми й забутими.
Здається, в автора немає ані тіні сумніву в тому, що наша сучасність саме у вимірах гуманізму й культури не може вважати себе найвищим досягненням в історії людства. Краса й ідеали гуманізму не зупинили ні більшовицький терор проти народів, ні наступ фашизму, ні багато інших трагедій у житті людства. І чи ж не найбільше страхітливих злочинів проти людства сподіяно саме в нашому двадцятому столітті, яке «стоїть на плечах» таких титанічних епох, як, скажімо, Відродження, Просвітництво.
Так, оптимізму в нашому звичному розумінні цього слова в І. Качуровського явно замало. Поет не збирається втішати ні себе, ні свого читача. Але й ніхто не відбирає в усіх поколінь обов’язку жити й сповняти все те, що на них покладено долею.
Та враження про Качуровського-поета було б одверто схематичним і неповним, якби уявляти його тільки безпросвіт­ним песимістом і фаталістом. Є в нього чимало віршів, у яких бринить тиха вітаїстична радість, насолода спілкування з живою природою (наприклад, цикл «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности», що вийшла в Мюнхені 1990 року), є пригоди душі й розуму в подорожах (цикл «Стара Європа» в згадуваній книзі), є, зрештою, імперативи творчості...
Ігор Качуровський, як і кожен серйозний поет, цінний для нас справді індивідуальним духовним досвідом і глибоким художнім осмисленням не тільки життєвої долі тієї частини свого покоління, яке винесли з рідного краю на чужину жорстокі вітри. І не тільки у відновленні «часу перерваної ниті», пов’язаної з іменем неокласиків, бачиться його значення. Поезія Качуровського сповнена багатьох важливих запитань до людини, запитань про ті речі, без яких саме її існування стає духовно кастрованим і безглуздим.

*   *   *

Творчий портрет Качуровського неповний без його прози, особливо ж – без повістей «Шлях невідомого» й «Дім над кручею».  Ці твори сюжетно споріднені. Власне, вони сприймаються як дві частини однієї книги, об’єднані спільним героєм, у якому легко впізнається сам автор. З початком війни він пробирається інкогніто в рідні краї з тих місць, де йому, втікачеві, доводилося переховуватись од тих, хто вважав себе господарем його (і до нього подібних) життя. На тому шляху хлопця підстерігають найнесподіваніші небезпеки – його мобілізують в ополчення, він потрапляє до німецького полону й утікає звідти. І ось у фіналі повісті «Шлях невідомого» розділ із назвою «Вдома». З поодиноких подробиць пейзажу пізнається село під Ніжином, у якому колись жила сім’я Качуровських, а з кількох біографічних штрихів, розкиданих на сторінках твору, вимальовується майже двійник того, чию духовну історію розказано у вже згадуваному вірші «Овідій».  
Пейзаж із вірша легко «накладається» на пейзаж довкіл батьківського дому героя в повісті. І в «Овідії», і в «Домі над кручею» в матері героя вгадується одна й та ж особа. Звичайно, проза Качуровського не мемуарний звіт про пережите, а художній твір. І все ж є всі підстави стверджувати: з деякими «відхиленнями» маємо тут яскраво виражену автобіографічну канву, збагачену всіма тими жанровими мотивами, які несуть у собі «роман виховання» або «роман авантюр», оскільки їх елементи органічно уживаються в прозі Качуровського з його зовні нібито геть непретензійною настановою викласти епізоди з пережитого. А пережити героєві повісті випало немало. Він раз у раз опиняється поміж двох ворожих сил. Йому доводиться втікати від німців, його катують і ведуть на страту партизани, і тільки випадковий збіг обставин рятує хлопця. Такої жорстокої правди про війну й окупацію українська радянська література не говорила. Досить бодай згадати епізоди, як селяни влаштували облогу на парашутистів і позаколювали їх (інакше німці прийдуть і знищать село) або як радянське командування зібрало з усієї передової вагітних і хворих сифілісом жінок і погнало їх на позиції німців; вже холонучі жіночі трупи на снігу народжували...
Звірства карателів, звірства партизанів, жорстокість червоного командування – все це війна, описана Ігорем Качуровським. Його ніким не заангажоване перо не замовчує ніяких фактів. Досі в книгах наших авторів ця трагедія змальовувалася відверто тенденційно. Говорилося про те, які ми мужні й благородні, і про те, який боязливий та жорстокий ворог. Повісті «Шлях невідомого» й «Дім над кручею» легко розвіюють ці пропагандистські схеми. Цими творами про війну сказано правди набагато більше, аніж цілою бібліотекою книг на ту ж тему, створених десятками наших авторів під наглядом недремної цензури.
Качуровський у прозі – не лірик і не патетик, як то здебільшого буває в українських письменників. Це той рідкісний тип прози на взір Валер’яна Підмогильного, що не намагається стати поезією чи замінити її. Філігранно вибудувана фраза не здіймається в метафоричне позахмар’я. Вона – предметна й точна, як то, власне, й буває в прози, що хоче лишатися саме прозою.
Оповідач Качуровського – особа іронічна й «зіпсована» історично-філологічною освітою. У повістях повсюдно розкидано відступи й резюмування з різних приводів, екскурси в художні твори й у минуле людства. Ось, наприклад, одна з таких типових «прокладок» між подіями, що затягують героя, мов трясовина: «Не знати, як там було в добу трипільської культури: може, справді існував у нас матріярхат, а може, це тільки фантазія археологів. В історичні часи Україна під владою жінок опинялася двічі. Перший раз – за Російської імперії, коли царювали дві Катерини, дві Анни і весела Єлисавета...».
«Дім над кручею» закінчується тим, що герой повісті знову змушений утікати з рідного села – сюди вже наближається Радянська армія, – бо знає, що нічого доброго від цього режиму йому чекати не можна, хоч і не був він фашистським поплічником. Увесь попередній досвід життя жене його туди, до кордону, на захід. Мусить загубитися поміж тисяч таких же, як і сам. «Завтра я буду іншою людиною. За ніч придумаю собі ім’я, фах, час і місце народження...»
Гадаю, якби проза І. Качуровського була відома в нас одразу ж після виходу цих книг у світ, вона неодмінно вплинула б на все, що писалося тут про війну, показавши авторам приклад, як можна не замовчувати нічого з того, що відбувалося на нашій багатостраждальній землі.

*   *   *

Наші публікатори люблять таке радісне «кліше», яким супроводжують оприлюднення того чи того твору «діаспорного» автора: «його слово прийшло в Україну». 
Про Ігоря Качуровського так сказати не можна. І, можливо, ще не скоро можна буде так сказати.      
Від  початку державної незалежності почали (щоправда, не надто активно) з’являтися публікації його творів в Україні. Та аж надто утривалився в часі цей процес. І дивовижно багато створив цей творчо продуктивний чоловік. І надто байдуже ставлення усіх наших Держкомінформів до того, хто вже за свого життя став однією з легенд української літератури.
Мені аж страшно подумати: якою була б українська література без Ігоря Качуровського?

«БАЧУ Я ДУШУ МОЮ КРІЗЬ ПРОЧИТАНІ КНИГИ...»
Володимир Базилевський і Михайло Слабошпицький – про феномен Ігоря Качуровського

В.Б.:  Один звук цього імені пробуджує ностальгію за втраченою фундаменталь­ною основою філологічної культури. Багато хто пише сьогодні так, ніби з нього починається література. Та й природа творчості мовби зміщує письменника у центр світобудови. З літами впевнюєшся, що й егоїзм поко­лінь – то таки не порожній звук. Кожне з них відстоює свою правду. Важливо, щоб ця правда не вступила в суперечність з правдою універ­сальною, над якою билася людська думка упродовж сторіч. Здавалось би – аксіоми, але й аксіоми потребують нагадування. І не стільки тому, що маємо діряву пам’ять, як тому, що багатьом з нас бракує системних знань,  а відповідно – й широти погляду.
Ігор Качуровський отримав добру освіту і отримав її своєчасно. З його розповідей знаємо, як багато він узяв від свого улюбленого вчителя Б. Ярха – медієвіста, перекладача, адепта точного літературознавства. Роки навчання в Курсько­му педінституті стали для нього тим міцним підґ­рунтям, на якому він потім, уже перебуваючи в еміграції, нарощував і вивершував свою літературну і культурологічну будову. Я не знаю, кого з нині живих письменників можна поставити з ним поруч за системністю і ґрунтовністю знань. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, кри­тик, теоретик літератури, історик культури, зрештою медієвіст, як і його вчитель, ба навіть міколог, цебто знавець грибів, – у кожній з цих галузей він так чи інак лишив свій слід. У західноєвропейських культу­рах він почувається як риба у воді, що дає йому можливість зіставляти часто, здавалось би, незіставлюване, зближувати незближуване...
Качуровський – унікальна постать у нашій літературі уже хоча б тому, що він представник отого самого точного літературознавства. Працям йо­го з теорії літератури у нас просто немає аналогів. Чого вартий лишень ілюстративний матеріал – розмаїтий, свіжий, доказовий...

М.С.: Іван Дзюба писав у передмові до поетичної збірки Ігоря Качуровського, куди ввійшли поема «Село» та лірика «Осінні пізньоцвіти», що Качуровський в Україні і відомий, і невідомий. Можна ще навіть наголосити на цій парадок­сальності: однаковою мірою відомий і невідомий. Це майже виняткова ситуація. Скажімо, його ім’я широко знане у вузьких колах літературознавців та теоретиків літератури, для яких він є вельми незаперечним авторитетом (окиньмо бодай побіжним поглядом цей ряд його монографій: «Метрика», «Фоніка», «Строфіка», «Генерика і архітектоніка»... – якби тільки це вийшло з-під його пера, але ж то далеко не все, це вже надзвичайно багато!). Знають його перекладачі й теоретики перекладу – в нього є студії   найпомітніших явищ українського перекладацтва, а до того ж він знаний і як один із найцікавіших наших перекладачів світової поезії з немаленьким, надзвичайно яскравим доробком, якого цілком вистачить на повноцінну кар’єру й творчу біографію «чистого» перекладача.
Отак можна говорити про різні грані Качуровського, розглядаючи кожну зо­крема і подеколи навіть не уявляючи його загального портрета, самого масштабу цієї творчої особистості, оскільки все те, що він зробив, тільки починає приходити в нашу культуру. Визнання його в різних колах ще не перейшло в справді широке загальнонаціональне визнання, яке він за­служив. Оприлюднення його текстів в Україні ще триває, потрібен ще час на осмислення всього того, що зробив Качуровський.
Так, Ігор Качуровський у нашій літературі – постать абсолютно унікаль­на. І виняткова творча багатогранність, й освіченість – справді не уяв­ляєш, кого можна поставити поряд із ним. От де доречні слова про те, що існує в однині, а що – у множині. Качуровський, ясна річ, – однина. Константа в усьому, до чого він береться: поезія, проза, перекладацтво, культурологія, теорія перекладу, літературознавство, критика...
Ми дуже любимо оперувати в літературі поколіннями (абсолютно надуманий і геть непродуктивний підхід у будь-яких розмовах про літературу, бо її творять не покоління, а одиниці, і тільки одиниці); але гляньмо на тих, хто міг бути поколінням Качуровського в «тутешній» літературі (найяскравіший серед них представник Андрій Малишко): чи є поміж них ще одна творча величина такого масштабу й такої багатогранності, такої широти зацікавлень та осягів? Вже не казатиму про те, що просто важко назвати індивіда такого рівня літературної культури й освіченості. Не випадково ж Качуровського часто пойменовують останнім з неокласиків, підкреслюючи цим те, що він майже в усіх розуміннях «уступає в їхні сліди». А вже за ним – здається, нікого...

В.Б.: «Променисті сильвети» – плоди роздумів автора багатьох років. Мате­ріал строкатий – лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. У вступно­му слові Качуровський уточнив, що в основу цієї праці, обсягом майже 800 сторінок, ліг цикл лекцій, читаних ним в Українському вільному університеті в Мюнхені. У свою чергу поштовхом для них стали радіо-скрипти, писані автором для української програми радіо «Свобода». Як запевняє він сам, цим передусім обумовлений стиль цих статей, зокрема, тяжіння до короткого спрощеного речення.
Що частина цих матеріалів розрахована на усне мовлення, гадаю, відчу­ває й досвідчений читач. Важливо інше: не форма пирога, а його начинка. І вона в Качуровського завжди висококалорійна. В кожному матеріалі відчуваєш його присутність, його суверенний погляд, його кут зору. Він пише так, як думає, не озираючись ні на кого і ні на що, хоча й свідомий того, що комусь це може не сподобатися.
Оця  зухвала  внутрішня свобода, як на мене, перша і най­харак­терніша ознака його письма. Друга – широка обізнаність з тим, чого торкається його перо. Навколо окремого факту він вибудовує цілий ряд йому тотожних з різних культур, епох, літератур. Аналізує, знаходить парале­лі, узагальнює.

М.С.: Всі ми читачі вибіркові. Поети здебільшого читають поезію, а їхні уявлення про сучасну їм прозу почасти, м’яко кажучи, поверхові й приблизні. Прозаїки в основному мають за лектуру прозу. Критики також для полегшення життя обгрунтували для себе непорушне правило спеціалізації. Хтось, наприклад, студіює поезію, а до прози йому нема діла (якось один мені зая­вив у відповідь на моє запитання, чи прочитав він уже Іваничуковий «Манускрипт з вулиці Руської»: «А навіщо? Я ж не збираюся про нього писати...»; ду­же показова в тому розумінні реакція). Другий аналізує прозовий потік і зчаста навіть зеленого уявлення не має про сучасну поезію. Третій всю свою увагу віддає драматургії (оскільки вона присутня в нашому літпроцесі хіба що суто символічно, то може дозволити собі надовго впадати в інтелектуальний анабіоз)...
Качуровський – читач, яких майже немає. (Хіба що Дзюбу та Загребельного тут можна згадати). Його веде крізь життя невситима допитливість до всього. Він легко й вільно орієнтується в епохах, стилях, мистецьких напрямах. І повсюдно він, як мовиться, свій. У статті «Святослав Гординський як поет і перекладач» Качуровський пише: «Тому для нього «солодкий запах надвечірніх піній» десь в околицях Риму такий самий близький і дорогий, як і «струнка готична колонада» дерев українського лісу. Скарби західньої культури він сприймає як спадкоємець цієї культури, а не як зайшлий турист, що вірить теревеням безграмотних гідів, а потім намагається похизуватися набутим знанням».  Це й мимовільна його автохарактеристика.
У його листах до Дмитра Нитченка є така гірка фраза: «Про яку державу можуть мріяти українці, коли вони не знають (у масі своїй), хто такий Петрарка?» Писано це було ще 1984 року, й той докір заадресовувався головним чином українській діаспорі. Але, на жаль, ще актуальніше те сьогодні звучить тут. Ок­рема тема розмови – нечитання, яке набуло загрозливих розмірів, стало нездоровою тенденцією нашого суспільного життя. Не можу втриматися тут від відступу вбік од теми Качуровського, щоб не нагадати ось такі кричущі реалії сучасності. Один наш віце-прем’єр з гуманітарних (!) питань закриває в Україні бібліотеки, другий (вже «помаранчевий») замахнувся розігнати Академію наук.    І це при тому, що обоє мають амбіції пойменовувати себе не більше й не менше, а вченими. Коментарі зайві. Хіба що можна додати: наших державних мужів просто страшно слухати. Після кількох фраз кожного з них одразу ж відчуваєш: він справді не знає, хто такий Петрарка. А де ж український Мальро? Де наш Гавел?!
Перепрошую за цей відступ «про накипіле». Спричинений він фразою Качуровського, до якого з приємністю і повертаємося.

В.Б.: Качуровський – пізнавальний критик. Читаючи його, збагачуєшся. Коли він пише, скажімо, про Лесю Українку, то дає цілий перелік творів світової літератури, споріднених з її творами, знаходить найвіддаленіші точки дотикання. Всі ми вивчали в школі «Напис на руїні». За версією Качу­ровсь­кого,;першопоштовхом цього вірша міг стати чи й став сонет Шеллі. Качуровський зіставляє Лесю Українку з Рубеном Даріо, віддає їй перевагу й аргументує чому. Пишучи про О. Телігу, він пропонує читачеві прогулянку алеями світової жіночої поезії. І робить це з явною насолодою, таке враження, що поезія Теліги для нього тільки при­від для подібної прогулянки. Він називає при цьому чи не десяток імен, починаючи від старогрецьких поетес, провансальських трубадурок аж до «солодких руських поетес», так чи інакше пов’язаних з Україною. Навіть таких менш знаних, як Мірра Лохвицька чи Поліксена Соловйова, сестра ві­домого філософа. І, звичайно ж, не оминає увагою Ахматову і його, Качуров­ського, землячку З. Гіппіус, яка народилася в Ніжині.
Свідзінського він розглядає в колі таких поетів, як Тютчев, Норвід, Гельдерлін. Для нього це камерна поезія, а камерну поезію, каже він, як і камерну музику, сприймати може лише найтонший, найдосконаліший слух. Свідзінський, за Качуровським, людина, яка стояла осторонь свого часу, поет безнадії, як Шевченко й Плужник, виразник глибинної етнопсихології, що постійно торкався теми смерті. На його думку, віршами Свідзінського можна проілюструвати окремі тези Шопенгауера. Прецікаві міркування Качуровського про ескапізм, втечу Свідзінського із своєї епохи, його аристократизм і ширше – про аристократизм та охлократизм у поезії взагалі...

М.С.: Трохи продовжу цей перелік. Качуровський пише про символіку й містику звуків, що можуть мати незбагненне, справді ірраціональне значення. Про зв’язки строфіки Шевченка з бароковою поезією періоду козацьких воєн та гетьманату. Аналізує наші помилки   у визначенні «чоловічих» та «жіночих» рим, мотивує свої пропозиції усунути невідповідність у їх означенні й, звернувшися до грецького досвіду, переназвати «жіночу» риму окситонною, а «чоловічу» – паракситонною, а «дактилічну» –пропарокситонною. В полі його зору, окрім української, російська, французька, англійська, поль­ська, німецька, іспанська, італійська поезія. Він розглядає їх то як істо­рик літератури, то як перекладач, зіставляючи з українськомовними інтерпретаціями, то як віршознавець, досліджуючи естетичну вартість рими. Пише Качуровський про задавнену тенденцію русифікації українського віршознавства, задавленого каменем авторитету Ломоносова, який категорично наполягав: силабічна система не характерна для тих мов, що мають рухомий наголос. Усе це вичерпно прокоментував Олександр Астаф’єв на сторінках «Сучасності», докладно схарактеризувавши концептуальну  систему Качуровського.
Ти сказав про пізнавальність Качуровського. Я не знаю, з ким ще його можна порівняти в цьому розумінні. Це так властиво для нього: ведучи мову про суто теоретичні моменти, він  може раптом зупинитися й обрушити на читача шквал пізнавальної інформації, скажімо, про архаїзми, аргонізми, діалектизми, неологізми, синоніми, антоніми, омоніми, антропоніми, пароніми, патроніми, матроніми, топоніми, гідроніми, андроніми, теоніми, гомоніми, гомофони, гомографи, про слова-близнята, слова-монстри, слова-привиди, іллітерати... і скрізь маємо докладний «опис» їх та аналіз їх  функціональної ролі...

В.Б.: Щоб зрозуміти Качуровського-літературознавця, Качуровського-критика, необхідно озирнутися на Качуровського-поета. Так, він чи не останній сьогодні у нашій поезії чистий неокласик. Від часу виходу своєї першої книжки і до сьогодні він послідовно підтверджує свою естетичну віру практикою. Коло його улюблених українських поетів відоме: 3еров, Рильсь­кий, Филипович, Драй-Хмара, Клен, особливо ж Орест і духовно спорідне­ні з ними Свідзінський та Плужник. Можна лишень пошкодувати, що в «Променистих сильветах» відсутні портрети Рильського й Плужника. У вступ­ному слові автор і сам бідкається з цього приводу.
Свою приналежність до неокласиків Качуровський не тільки не запере­чує – він її активно декларує. І, цілком природно, з позицій неокласи­цизму судить інших. Тут є свої плюси і мінуси. Цікаві його думки з приводу самого цього явища. Якщо французький парнасизм, каже Качуровський, був бунтом проти романтизму, то український – виник як реакція на російську народницьку традицію утилітарного мистецтва, реакція на розрив з нею. Теоретичну базу українського парнасизму створив, за Качуровським, В. Державин, статті якого, на превеликий жаль, досі не видані окремою книгою в Ук­раїні. А постать неабияка – літературний критик, історик, знавець праісторії, єгиптолог, санскритолог, гебреїст.   
Так ось щодо парнасизму. У статті, йому присвяченій, Качуровський, якщо ти зауважив, висловив неординарне спостереження: у французів логічним продовженням парнасизму став імпресіонізм. У нас же навпаки: імпресіонізм пере­дував парнасизмові. Аргументи? Твори Лесі Українки й Стефаника...

М.С.: Таких принагідно висловлених спостережень у Качуровського, як мовить­ся, майже на кожному кроці. Він просто не вміє розглядати факт як тільки факт, а текст – як тільки текст. Скажімо, пишучи про роль журналу «Українсь­ка хата» й «хатян» у розвиткові української літератури, Качуровський згадує і письменників, ідеологічно споріднених із народництвом, що гуртувалися довкола Чикаленкової «Ради» (їх називали «Радонами» і на чолі їх був Сергій Єфремов). «Хата» уміщувала тих, хто перебував під впливом західноєвропейського та російського модернізму. Качуровський не втрачає жодної можливості, щоб бодай по­біжно не схарактеризувати авторів-«хатян»: «мережана легкість вірша» Філянського, «легкоплинна співуча поезія» Чупринки, «містерія життя та вмирання» Оле­ся, який разом з Чупринкою  схилявся до імпресіонізму, «схильність до класичної чіткості вислову, до канонізованих форм» Миколи Вороного. А поряд із ними – літературна молодь, схарактеризована коротко й виразно: ранній Рильсь­кий, що попервах «не підносився над середнім поземом», оскільки його творчий злет припав уже на двадцяті роки; нічим не затьмарена радість «українського вітаїзму» (вислів Хвильового) Павла Тичини; ніким не помічений Володимир Свідзінський, якого канадський поет Ватсон Кіркконнел включив до своєї антології світової лірики, а французький літературознавець Емануїл Райс вважає одним із найбільших поетів світового письменства у двадцятому столітті...
Коли говориш про Качуровського-критика, то починаєш підпадати під його вплив і сам стаєш докладно розлогим, надихаєшся його колекціонуванням цікавих літературних фактів...

В.Б.: Ігор Качуровський – консерватор. Але його консерватизм – це консерва­тизм самої культури, яка захищає себе від нашестя варварів. Ця теза прекрасно надається до ілюстрації прикладами з поетичного повсякдення останнього десятиріччя. У нас сахаються консерватизму, як чорт ладану. І даремно. Є консерватизм здорового глузду. У певні календарні періо­ди він важливіший від новацій. Згадаймо бодай гасло, задеклароване у ми­нулому столітті: «Вперед до Пушкіна!».
Для мене Качуровський – оборонець і хранитель того, що він сам називає фортецею загальнолюдської культури. Самим фактом свого існування цей, завжди готовий до відсічі невігластву у будь-яких його формах, чоловік нагадує про те, що дотепно висловив один сучасний критик: якщо класик тобі не подобається, то маєш знати – дурень ти, а не він... Втім, я повторююсь: я вже писав про це...
Між іншим, консерватор Качуровський не заперечує шукань. У його статті про Йогансена у тих же «...сильветах», ти, мабуть, помітив це, є пасаж, де автор посилається на період експериментаторства в українській літе­ратурі від 20-х до початку 30-х рр. І буквально твердить таке. Сам по собі експеримент – ні позитив, ні негатив. Усе вирішує талант, міра таланту. І наводить відомий ряд: кіно – Довженко, драматургія – Куліш, театр – Курбас, поезія – Семенко. Якщо експерименти перших трьох були плідними, а Довженко домігся навіть світової слави, то четвертий, з його точки зору, карикатурна постать нашого письменства. Сказано, можливо, занадто різко, але не без підстав. Щодо самого Йогансена Качуровський висловив оригінальну думку: його «Подорож ученого доктора Леонардо» не що інше, як спроба створити новий літературний жанр – пейзажний роман. І хоч зробити це йому не вдалося, він дав зразок доброї пейзажної прози. У цьому зв’язку промовисте  одне місце у статті про поезію Галі Мазуренко – цієї, на його думку, сюрреалістки й свідомої послідовниці східних містиків та Рудольфа Штайнера. Качуровський щиро зізнається: колись, мовляв, я вважав фігурні поезії грою. Тепер же вважаю, що досягнення ефекту зорового враження, то не зовсім гра. Ось тобі й неокласик...

М.С.: Качуровський-поет може відгетьковувати чимало з творчої практики інших поетів, а Качуровський-критик, історик літератури – навпаки – уваж­ний до відгетьковуваного. І тут немає ніякої суперечності. Бо поет, як уже мовилося, він – у руслі неокласичному, а критик, літературознавець – це вже відкрита естетична система. Вона визнає все талановите, їй цікаві всі школи й естетичні тенденції.

В.Б.: До речі, щодо назви «Променисті сильвети». Ще до того, як книжка вийшла, я написав автору щось у тому дусі, що слово «сильвети»  ріже слух, чуже мені, хоча й зрозуміле. Не було його в обігу, мовній практиці мого покоління. То інша річ, що його вживав Франко й інші, та це принагідно... Позитив цієї книги ще й у тому, що вона проливає світло на художню творчість автора, дає поживний харч для припущень, підтверджень і здогадів, допомагає глибше збагнути широке коло його зацікавлень...
Качуровський перекладає з двох десятків мов, у багатьох з них вільно орієнтується. Зараз, коли йому вже далеко за 80, він завершив переклад славнозвісної «Пісні про Роланда». Хто зна, може, це й виклик улюблено­му вчителю, бажання позмагатися з ним у точності: Ярхо теж переклав цю пам’ятку французького Середньовіччя. А може, й реакція на недоскона­лі, з його точки зору, чужі й наші переклади чи переспіви того ж де ля Барта. Між іншим, в одній із статей Качуровський зауважив для  невтаємничених: те, що незрідка називають французькою мовою, – насправ­ді три мови. Старофранцузька мова «Пісні про Роланда», середньофранцузька, якою послуго­вувався Війон, і сучасна французька.

М.С.: Це в статті про Святослава Гординського, якого він називає чи не найбільшим «європейцем» серед українських поетів. І як тут не згадати оту відому закономірність: говорячи про щось, ми найпершою мірою говоримо про себе. Сказане про Гординського не меншою – якщо навіть не біль­шою – мірою стосується самого Качуровського.

В.Б.: В одному з недавніх листів Ігор Васильович (маю втіху листуватися з ним упродовж багатьох років) зронив мовби аж з подивуванням: з’ясувалося, що старо­французьку я знаю краще, ніж французьку. Ця фраза – пряме відлуння ос­воєння ним «...Роланда».
До слова сказати, підготовлений до друку великий том перекладів Качуровського має назву «Круг понадземний». Як відомо, знамените зіб­рання саг ісландця Сноррі Стурлусона називається «Круг земний».  З «...сильветів» довідуємося, що Клен зараховував поетів Шеллі, Верлена, Рільке, Стефана Георге до «кругу понадземного», акцент промовистий і полемічний. Реальний чи міфічний Стурлусон та Клен напевно й підказали­ Качуровському назву для книжки. Принагідно скажу, що його розвідка про Клена – з найкращих і найзворушливіших. Справді-бо: етнічний німець Освальд Бургардт, що потім обернувся на Юрія Клена, людина освічена й глибоко релігійна, – воістину рідкісний птах у наших пенатах: українською почав писати у 37, а першу книжку видав, коли йому було вже 52. Мені пригадується тільки один такий же запізнілий дебют: мого земляка Арсенія Тарков­ського, тісно пов’язаного з Тобілевичами, але його збірку поезій раніше розсипали в наборі. У статті про Клена мою увагу привернули два моменти: там, де Качуровський говорить про джерела незавершеної епопеї «Попіл імперій», і там, де він ставить Клена поруч із Шевченком та Франком як одного з творців національного епосу. Стаття завершується саркас­тичним, природним для Качуровського зауваженням: «Звісно, «Круг  понадземний» герметично закритий для тих наших критиків, котрі існують у тривимірному світі».

М.С.: Читаючи Качуровського – критика й літературознав­ця, часто не можеш уловити межу, де починається вже Качуровський – теоретик літератури. В його, здавалося б, найзвичайнісіньких оперативних відгуках і рецензіях раптом виникають серйозні віршознавчі тексти, глибокі теоретичні спостереження. У цьому Качуровський глибоко схожий тільки на самого Качуровського. (А щоб уподібнитися до нього, треба мати бодай половину того огрому знань, який має він). Я хотів би, Володимире, щоб у нас не загубилася тема саме Качуровського-віршознавця...

В.Б.: Іншого такого віршознавця, як Качуровський, я не знаю. Щоб збагнути це повною мірою, треба знати його праці з теорії літератури: «Метрику», «Строфіку», «Фоніку» й інші. Обсяг його обізнаності, як і масив залуче­ного в обіг матеріалу, просто вражаючі. Є один яскравий приклад і в «Променистих сильветах»: стаття «Метрика Олександра Олеся». Качуровсь­кий дослідив і підрахував, що Олесь користувався 37-ма розмірами. Це, підкреслює він, більше, ніж у Пушкіна і Шевченка (у першого – 24, у другого –23), проте вдвічі менше, ніж у Брюсова і Сєвєряніна. Кожен з цих розмірів дослідник назвав, а рідкісні описав і зобразив графічно. Це за­пам’ятовується ще й тому, що не всі наші поети спроможні відрізнити ямб від хорея, не кажучи вже про складніші розміри.
Точний літературознавець Качуровський переконаний, що Антонич – єдиний український імажиніст (імажиністи, як відомо, сповідували культ метафори), що в історіософській ліриці Дарагана закладені основні риси поезії чи не всіх представників Празької школи, що мотив блудниці навіяв Маланюку Волошин, що існує прямий зв’язок Ольжича з Брюсовим, що один із секретів поезії в тому, що в бриластих, як він висловився, рядках її може бути більше, ніж у випрасуваних. Цей ерудит так багато знає, що складається враження – те знання інколи навіть шкодить...

М.С.: До речі, про поезію в «бриластості» – це з його спостережень про Багряного. Говорячи про той чи той факт літератури, Качуровський не помине нагоди сказати й про те, що є навколо факту, зауважить його аналогії, окреслить «родовід». Інколи він і взагалі відбігає далеко вбік од теми розмови, і його відступи з різних приводів, здається, цілком можуть жити своїм автономним життям. Чи й треба казати, що критик, який стільки знає й залучає в свої статті стільки різноманітного матеріалу, вимагає для себе й добре підготовленого читача. Власне, це критик не «для народу», а для інтелектуалів.

В.Б.: Мені думається, Михайле, є потреба знову повернутися до Качуровського-поета. З тим, щоб чіткіше уявити, чому він у своїй літературознавчій праці розставив «межові знаки» саме так, а не інакше. І тут я дозволю собі повторити те, що колись уже казав. Качуровський – поет стриманої, сповненої відчуття власної гідності сили. Естет, гурман краси, сторожовий духовних скарбів, він живе в культурі і культурою. Вона для нього факт і постійний об’єкт особистого переживання. Він такий, який є, іншим його не уявити. Дорікати йому у відчуженості від дійсності – все одно, що уподібнюватися лейтесам, корякам чи стебунам, які шпетили Рильського за «співочі Лангедоки». Він не відчужувався від дійсності. Він дивився і дивиться на неї крізь окуляр культури. «Бачу я душу мою крізь прочитані книги. І в нереаль­нім знаходжу найвищу реальність», – читаємо в одному з його віршів.
Качуровський сильний аристократичним первнем. Тим, що Маланюк називав готикою духу, а інші – патриціанством. «Це – пережите. Це те, що наві­ки зі мною»,  – скаже він і тим мовби зачинить браму для інакомислячих, йому близька теза Уайльда – мистецтво вище від реальності. І чи можна засуджувати за це? Тим більше, що патриціанської поезії на наших тере­нах ой як негусто...
Заслуга неокласицизму в тому, що він залатав зяючі дірки на одежі ук­раїнської поезії. Про це в полемічному запалі забував велемудрий Шевельов, який назвав Ореста маленьким поетом, наслідуючи, очевидно, Писа­рєва, що у такий же спосіб розвінчував Пушкіна: наш маленький Пушкін. Стаття Качуровського про Ореста сприймається як спростування цієї легкомисної фрази. Спокійне й доказове. Хоча й без посилань на опонен­та. Зрештою, їй протистоїть сам Орест. Як поет він своєрідніший (не кажу кращий) від свого блискучого брата, бо доторкнувся таких метафі­зичних глибин, яких до нього не торкався ніхто. Шкода, що не всі це розуміють і зараз. Орест – з непрочитаних наших поетів...

М.С.: Орест ще чекає свого критика. Цей критик має «вписати» Ореста в лінію української поетичної  естетики. «Домашні завдання» йому вже сформулю­вали Качуровський та Соломія Павличко. Критик має проревізувати оцінки літературних захоплень Ореста і в баченні Зуєвського. Формула: Орест – «поет, який закриває, радше ніж відкриває добу» з антології української пое­зії (упорядники Б. Бойчук і Б. Рубчак) вимагає – чи то в солідаризуванні зі сказаним, чи в запереченні його – конкретизації і докладної моти­вації. Не позбавлена в цьому розумінні цікавості й ось така думка про Орестову «Душу і долю» С. Гординського: «Це не тільки неокласика, а й її переріст, переквіт». І, звичайно ж, майбутній дослідник та тлумач Орес­та взоруватиметься на спостереження Качуровського про тісну пов’язаність Орестової поезії з західноєвропейським малярством, музикою, архітектурою, які вплинули на нього чи не більше, аніж західноєвропейська лі­тература, яку він знав також блискуче. Качуровський наводить його поезії, які можна сприйняти за українські  тексти до музики Моцарта чи до Вагнерового «Лоенгріна». Цікаві думки Качуровського і про суголосність Гойїних «Акілярів» або «Велетня» з Орестовими строфами. Перспективними для мовознавчих студій  видаються й тези Качуровського про лексичну партитуру Ореста, де особливо виразно помітні засади неокласичної школи: відгетьковування будь-якого натяку на вульгаризм чи арготизм, заперечування права на присутність у текстах простацьких зворотів. Ну, а вже аналіз його, як і багатьох інших поетів, строфіки – то вже одне з найулюбленіших занять Качуровського...
Але повернемося до поета Качуровського. Його довго не хотіли визнати в цій ролі. Перевагу Качуровському-прозаїкові перед Качуровським-поетом надавали й упорядники вже згадуваної антології «Координати» Б. Бойчук і Б. Рубчак. Там у передмові до його поезій сказано: «Він досить активно виявляється в прозі, і тут має, мабуть, найбільші  успіхи». Маланюк тоді теж не був надто прихильним до нього: «Качуровський-поет не належить в області поезії до Колюмбів, від­кривачів нових світів, конкістадорів». Вадим Лесич був значно прихильнішим, хоча також, відзначаючи добру неокласичну школу, ліричне багатство настроїв у поезії Качуровського й версифікаційну майстерність, зауважував, що Качуровський, «виходячи із своєї доброї школи поезії, міг би, осві­жуючи свої прийоми більше сучасними стильовими засобами, яскравішими і більш співзвучними з нашою добою візіями, – стати куди індивідуальнішою і незалеж­ною постаттю».
Прозаїк він справді цікавий, зі своєю виразною стилістикою. В Ук­раїні, на жаль, досі не видано його дилогію «Шлях невідомого» і «Дім над кручею». Це проза високого літературного артистизму; в ній вигадливо зорганізоване повістування, духовна пластика й тонка психологічна деталізація. Я маю колекцію його друкованих у періодиці оповідань. Він написав їх у різ­них літературних техніках. Так свого часу Марсель Пруст свою першу книжку «малої прози» створив у різних стильових манерах. Він пішов на цей творчий експеримент, аби переконати літературні кола, що він легко володіє всіма літературними техніками. У Качуровського є майже нарисовий, зі скрупульозним нагромадженням життєвої «емпірики» «Турксиб»; є, сказати б, звичайна любовна історія (щоправда, з соціально виразним тлом) «Цибуляне весілля»; є абсолют­на хрестоматійна готика «По той бік безодні»; є авантурницька сюжетом «Кри­ниця без вагадла»; є містично  пронизлива новела «Очі Атоса»...
І все ж головне в нього – поезія. Для мене він – передовсім поет. Ти в своєму літпортреті Качуровського «Шлях до кастальських джерел» наводиш такий його рядок: «А дійсність – тільки вірш і ліри чистий тон». Він видається мені доволі  симптоматичним для Качуровського – саме як для літературного патриція, як глибоко літературоцентричного індивіда, для якого творчість, пое­тичне слово – особливі висоти в ієрархії буттєвих цінностей. Я згоден із твоїм твердженням про те, що Качуровський живе культурою і в культурі й дивиться на світ крізь культуру. І саме це – найголовніша прикмета його поезії. А все решта – то вже, мовлячи словами Зерова, з якими Качуровський багато в чому суголосний: «Класична пластика, і контур строгий, // і логіки залізна течія – // Оце твоя, поезіє, дорога...».

В.Б.: Чи помітив ти, що, декларуючи свій естетичний кодекс, Качуровський постійно озирається назад? «Але ці храми, що ми бачим тут, – їх будував не той місцевий люд, а ще давніший – вищої культури».
Алюзія-наголос. І якщо для когось вона анахронізм, то я хотів би нагадати два рядки з Ліни Костенко: «Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні береже». Прямий перегук, значуща одностайність. Качуровсь­кий не оминув своєю увагою поезії Ліни Костенко. І лишився вірним со­бі. Аналізуючи «Марусю Чурай», почав з того, що найдавніший у європейському письменстві роман у віршах був написаний у середині XI століт­тя у монастирі невідомим автором. І сам же й переклав перший розділ з того роману. Це його улюблений і послідовно дотриму­ваний ним принцип – розглядати значний твір у контексті світової літератури. Ба навіть така деталь. Зачепившись за рядок Ліни Костенко, що море уміє «взяти й поховати, ні труни не треба, ні хреста», Качу­ровський тут же згадав аргентинську поетесу Альфонсіну Сторні, яка запливла в море і не повернулася. Читаємо: «Хотілося б мені знати: чи відомо було Ліні Костенко, коли вона писала ці рядки, про самогубство Альфонсіни?» Питання не до нас з тобою...

М.С.: Не один Качуровський говорить про світовий контекст, але Качуровський – один із зовсім небагатьох, хто його знає. У нас часто з різних трибун – особливо від поетів – лунають безвідповідальні заяви: наша поезія, мовлялечки, найцікавіша сьогодні в світі чи, наприклад, поет ікс – поет європейського чи й навіть світового рівня. Звичайно, це і смішно, і сумно. Бо заявляють те люди без знання іноземних мов. Але коли українських авторів з зарубіжними зіставляє Качуровський, коли він знаходить у них якісь суголосні мотиви, то це вже цікаво, бо в цьому випадку слово забирає не просто знаюча людина, а справжній ерудит, який відповідає за свої слова своєю репутацією.
Ми ще навіть не встигли зреагувати на появу першого тому «Генерики і архітектоніки», яка вражає багатством обсервованого матеріалу літератури європейського Серед­ньовіччя. Еволюція художніх систем, оригінальність літературних явищ. Ти згадував про Качуровського-медієвіста. Отут він розкрився просто блискуче. Жанри літератур християнської доби. Видіння як характерний жанр Середньовіччя. «Беовульф» та героїчні кантилени. «Пісня про Сіда» й «Сім інфантів із Ляри». Житійна, марійська та релігійно-містична поезія. Ваганти, міннезінгери, «Волсунга-сага», «Біда Нібелюнгам» і «Кудрун»... – і все це описано, систематизовано, осмислено; багато перекладів з різних мов, що виконують роль ілюстративного матеріалу, належать самому Качуровському.
Цю працю ще треба вивчати, засвоювати. На першому ж етапі знайомства з нею просто вражаєшся масштабом зробленого й чекаєш другої книги дослідження, яке вщент руйнує живучий стереотип про те, що Середньовіччя – це безпросвітня темрява й безнадійне мракобісся. У передмові до книги І. Дзюба до­тепно зауважує, що такі уявлення про Середньовіччя – то «один із недоброякісних плодів зарозумілості пізніших епох, у яких вистачало власного мракобісся».

В.Б.: Знаєш, Михайле, мені б дуже не хотілося, щоб у наших читачів склалося таке враження, що ми з тобою у чотири руки ліпимо культ Ігоря Качуровського. Передусім цього не потребує він сам, позаяк належить до критиків непоступливих, прямодушних. Та й наш діалог був би одно­лінійним, коли б ми не зачепили того, що я про себе називаю цікавинками, забавинками, несправедливинками, відсе­бетинками, категоризмами Ігоря Качуровського. Ось він зосереджується на Франкові і починає з того, що писати в окремій статті про нього – все одно, що принести із зоо­парку додому слона в кишені. Це в такий спосіб він підкреслює неосяж­ність Франка. Пише, що в ньому, Франкові, поєднався атеїст і містик. Що ритм «Мойсея» – щось таке, що не підвлад­не розуму. Це свіжо, нес­подівано, тому й цікавинка. Горький у «...сильветах» постає у двох іпостасях: як графоман і як «необтесаний самородок». Погодься, різниця суттєва, позаяк необтесаний самородок може бути й алмазом. Качуровський відважно каже, що не любить Блока. Поема «Дванадцять» викликає у нього враження антисанітарії. Огидніше від нього, мовляв, тільки твердження Гегеля, що християнство найповніше втілилося у французькій революції. Ще десь сказано, що таких авторів, як Блок і Бєлий, у світовій літерату­рі тисячі. Думається, що це той випадок, коли «Дванадцять» заступили все інше. А може, й не тільки вони. Блок іронізував з приводу української поезії, якої по суті не знав, слово «українці» брав у лапки, в’їдливо відгукнувся про Лесю Українку, про творчість якої судив з небагатьох ві­домих йому віршів. До речі, ще більше дісталося від нього євреям... І все ж Блок – це Блок... Коли Качуровський пише, що участь у визволь­них змаганнях Теліги й Ольжича – то не здобуток, а трагедія України, він, подобається це комусь чи ні, тисячу разів має рацію. В ОУН їх могли б замінити інші, а ось не написаного ними не напише ніхто й ні­коли. Цікавинка, це й коли на закид Багряного Оресту, що поезія неокласиків далека від життя, Орест, за словами Качуровського, відповів так. Ми, мовляв, робимо те, що й ви, тільки ви – на першому поверсі, а ми – трохи вище. Постріл в десятку! Забавинка, це коли Качуровський підловлює на недоречностях класиків. Так він підловив Бажана, автора рядка «щоб танець могутній кіломбо». З’ясовується, що танець малямбо. Кіломбо ж – то публічний дім. Качуровський – полеміст із перших. Він абсо­лютно розкріпачений. А це – неоціненна якість для критика. Але він ще й людина, як і всі. І як і кожен із нас, грішних, буває стихійно залежним від особи автора. Можна лишень пошкодувати, що між ним і Шевельовим не склалися добрі стосунки. Але вони й не могли скластися. За всієї властивої обом, сказати б, культурної багатовекторності ба­гато що їх  роз»єднувало. Тут маємо пряме втручання літературної долі. З Маланюком розвів Винниченко. Для Качуровського Винниченко передусім потужний письменник. У Маланюка ж були з ним свої порахунки. Листування обірвалося...

М.С.: Ми дивимося на минуле кpiзь окуляри наших бажань. Нам прагнеться побачити там – особливо ж у стосунках наших талантів – те, що нам хочеться. А вони також були людьми. Незрідка з якимись негативами харак­терів, з ненайкращими звичками, з комплексами. Он скільки всього цього виписав у своїх спогадах зі свого літературного оточення Юрій Шерех-Шевельов. Інколи навіть видається, що він заповзявся знаходити оці «плями на coнцi». А який різкий у характеристиках на сторінках свого щоденника Аркадiй Любченко. Набагато простіше спілкуватися з пись­менником тільки через його текст, не будучи з ним знайомим. А письменникам-сучасникам нелегко в стосунках один з одним. Окрім ірраціональних моментів, схованих далеко в глибинах пiдсвідомостi, є ще й турнір амбіцій, шанолюбство, боротьба за лідерство. На це теж треба робити поправку.

В.Б.:  Я пригадую, як у принагідній розмові ти висловив свій спротив щодо оцінки Качуровським творчості Лятуринської, про яку він пише як про особу «малоінтелігентну і досить таки бездарну». Не знаю, як щодо інте­лігентності, але «Княжа емаль» та «Гуслі» промовляють самі за себе. Гадаю, тут прорвалася давня образа, яку сам критик же й оприлюднив: «для неї, Лятуринської, ми всі були людьми «з совіцького смітника».
Качуровський надзвичайно чутливий на обертони чужого голосу в творчос­ті того чи того поета. Він знає, хто і скільки у кого взяв: Тичина – у Сологуба, Рильський – у Пушкіна й Буніна, Сосюра – в Єсєніна, Зеров – у Брюсова, Маланюк – у Волошина й Гумільова. Але коли я читаю «усі ці Белінські, Чернишевські, Герцени, включно із Максимом Горьким – усе це чистої води графоманія», – я не знаю, як на це реагувати. Всерйоз це сказано чи це імпульс, перебіжна реакція. Хоча й розумію – тут озвала­ся сама емігрантська доля, яка не пробачила тим, хто – хай і опосеред­ковано – а все ж винен у її сирітстві. Хоча й пам’ятаю, що Толстой перек­реслював Шекспіра, а Толстого – мало кому нині відомий Ткачов, той са­мий, якого Бердяєв вважав більшим марксистом, ніж сам Маркс.
Про Горького я вже казав, скажу про Герцена. Якщо мене не підводить пам’ять, саме йому належать слова про те, що українське питання завжди буде випробуванням на істинність російських демократів. Та мова про інше: такого блискучого стиліста, як він, навіть у багатющій ро­сійській прозі ще пошукати. Коли я, шестикласник, у глухому, загубленому в степах селі вперше прочитав «Минуле і думи», мені назавжди врізався в пам’ять натхненний пасаж, присвячений Бєлінському. Я ще й зараз, плутаю­чись, можу процитувати з пам’яті цей шматок. Герцен і прилучив мене до Бєлінського, до його критичного солоспіву. Коли ж, уже гай-гай пізніше, придбавши академічного Бєлінського, я прочитав у його листах: «Какая свинская фамилия Кулиш!», а особливо як він відреагував на заслання Шев­ченка, скажу тобі, як на сповіді: то був для мене удар із тих, які зби­вають з ніг. Ось тут я переконався, що від любові до ненависті справді лишень один крок. Слава богу, з роками зрозумів, що ненависть почуття неплідне й самовбивче, і тепер спокійно читаю шаленого Віссаріона і не перестаю дивуватися з його критичної прозірливості... Раз по раз споти­каючись об голослівні патріотичні випади у нашій періодиці, я собі ду­маю – пора б уже й подорослішати. Не витрачати калорії на безперспективні розвінчування, не відповідати образами на образу, несправедливостями на несправедливості, а виробити чітку лінію поведінки щодо таких особистостей, як Бєлінський, Сенкевич, Солженіцин, той же Блок, – і не змішувати грішне з праведним...

М.С.: Цілком згоден. Єдине застереження. Не робімо комплімент Бєлінському, ставлячи його в такий ряд. Каюсь, я не маю пієтету до його критичних творінь. Мені в сто разів ближчі Сент-Бев, Брандис, Шерех.  Бєлінський – це часто вульгарний соціологізм і шовінізм. Щодо ін­ших імен і їхнього неприйняття чи несприйняття Качуровським, то це зовсім нормально. Так було, так є, так буде. Бунін казав, що якби йому дали «Війну і мир» Льва Толстого, то він, безжально скоротивши роман, зробив би з нього хороший  твір. Толстой докоряв Чехову: він, мовляв, пише поганенькі п’єси, ще гірші, аніж Шекспір. Шерех «проочив» чи не захотів визнати Ореста, майже перекреслював Маланюка. Новиченко заперечу­вав Вінграновського. До речі, ми не здаємо собі справи в тому, що ми в шко­лі й університеті виховувалися  – чи нас виховували так, – буцімто наша рідна література й рідна культура – російська. В нас вбивали російськоцентризм. Усе написане російською мовою – найкраще. А переважна більшість (щоб не сказати всі) українських письменників то чогось не розуміли, то були націоналістами. Одне слово, типово колоніальне виховання. Нам приписано було, щоб ми приймали і сприймали як найбільшого друга нашого народу навіть Бєлінського – Савонаролу російського месіанізму. Інша річ Чехов, Бунін – цілковито поділяю твої симпатії. І не тільки тому, що вони прихильно ставилися до України. Але, здається, ми знову відійшли трохи вбік. Хоча такі відступи цілком у дусі нашого «персонажа» – Ігоря Качуровського.

В.Б.: Різкість атестацій з боку Качуровського-критика має свій позитив: допомагає глибше збагнути його як літератора і як характер. Так, він суддя суворий. Але в цьому ж один із секретів і його притягальності. Навіть викликаючи опір, він заряджає енергією критицизму, розхитує стереотипи й інерцію мислення. І це, зауважмо, за стриманої манери письма. Тільки він, Ігор Качуровський,  міг висловитися в тому дусі, що до тих чинників чи факторів, які зумовлюють письменницьку славу, талант, як такий, належить найменше. Найбільше ж, на його думку, самов­певненість, зарозумілість, нахабство. І тут же говорить про пробивну силу Маланюка, що теж цікаво, як штрих до портрета поета...
Звичайно ж, є й зворотний бік медалі.  З такими чеснотами важко розраховувати на прихильність. Його колосальна ерудиція, дотримання ним раз і назавжди встановлених для себе правил, прямота суджень людини, спраглої передусім істини, – усе це не вельми сприяє гармоні­зації стосунків з примхливим літературним оточенням. Мені здається, що в емігрантському середовищі його так і не зрозуміли, як не зрозуміли свого часу Ореста. За винятком хіба що В. Державина, прихильного до них обох, хоч він і віддавав перевагу Качуровському-прозаїку. Але Державин був свій, парнасист. Дяка долі, тут, в Україні, ситуація відчутно міняється. Інтерес до нього зростає, з найсвіжіших і найпереконливіших свідчень – круглий стіл, присвячений різним аспектам його творчості, що торік провів часопис «Сучасність».
Нам є чого в нього повчитися. Передусім його прискіпливості до фак­тів, підозрюю, що найменша неточність викликає в нього щось схоже на алергію. Пригадую, як він виступав у нашій Спілці і з козирями в ру­ках критикував знаного поета. Ця вимогливість, цей здоровий педантизм за нашої сваволі й розшарпаності просто подиву гідні. Хоча й провокують на крамольну думку: часто художня правда важливіша від правди факту. Класичний приклад – Гоголь. Він у «Тарасі Бульбі» пере­тасував 150 років української історії, але жодному автору точних історичних романів не вдалося ще «переше­деврити» цей шедевр...

М.С.: Звичайно, критик у багатьох моментах має вимагати від письменника точності (Ренарове: «Точність – ввічливість письменника»). Точності у слові, у психологічних харак­теристиках і т. ін. Зоїл – це позитив, який поступово переходить у негатив – за умови абсурдизації методи. Звичайно, Качуровський – це дисципліна й дисципліна, ота Ренарова ввічливість, точність неокласиків. А саркастичний він до нездальства, недбальства, неписьменності, нечитання, до пустомельства й пустописання.
Щодо варіантів на зразок Гоголя й буквалістичної точності, то це вже інша розмова. Показовий тут  досвід так званих неісторичних історичних романів, у яких автори не озираються на приписи ревнителів буквалістичної точнос­ті, а сміливо виписують своє відчуття й переживання історії. Скажімо, Вінграновський із його так і недооціненим у нас «Северином Наливайком»...

В.Б.: Гадаю, Ігор Васильович не образиться на нас з тобою за деякі висловлені тут міркування, позаяк і сам проти «безкритичного сприйняття» будь-кого. Між іншим, ще на зорі незалежності він передбачив: на зміну тотальному запереченню письменників діаспори неодмінно прийде тотальне захвалювання. Так воно й сталося. Я б остерігся в розмислах про нього впадати в пишну риторику на кшталт: людина античного профілю, людина масштабу такого-то... Він – Ігор Качуровський і цим притягальний. З ним можна не погоджуватися. Але щоб ця непогоджуваність була плідною, треба знати бодай частку того, що знає він. І тоді на йо­го випад щодо неорганічності верлібру для української поезії можна б і нагадати: Ігоре Васильовичу, а ваш улюблений Максим Тадейович, хо­ча й зрідка, а все ж не цурався верлібру. Ба навіть дав два чи три вельми пристойні його зразки. Як ось «Прочитавши Містралеві спогади»...

М.С.: Так, це справді сталося.  Діаспора так загіпнотизу­вала нас, що ми почасти навіть елементарного графомана з Нью-Йорка чи з Торонто канонізуємо в літературні святі. Щоправда, деякі з тамтешніх графоманів просто купують тутешню автуру і їй диктують, яким штилем про них писати, скільки суперлативів на сторінку тексту навергувати. Особисто знаю не один такий випадок. Але це – інша тема.
Такі, як Качуровський, ніколи не бувають «приємними в усіх відношеннях». Таких, як правило, недолюблюють, оскільки вони незручні в стосунках. Бо кажуть правду. На жаль, у нашому літературному господарстві ми, розсипаючи на всі боки незаслужені  компліменти, лицемірячи, мабуть, і позабували, як до кого ставимося, хто ким насправді є в літературі. Ми «заетикетилися» й забули про ієрархію цінностей. Мене якось дуже вразила така фраза в Набокова: «У нього були занадто добрі, як для письменника, очі». Письменник – а тим більше критик – це лікар.  А лікар ставить діагнози, не зважаючи на те, сподобається пацієнтові ним сказане чи не сподобається. Цезар писав у листі до Клеопатри: «Лікуйся в того лікаря, котрого колеги ненавидять». Оце можна сказати й про критика. Інша річ, що для об’єкта уваги критика такий варіант не зовсім бажаний. Але для  користі справи – то найкраще.

В.Б.: Добре, Михайле, що ми з тобою дійшли згоди щодо необхідності цієї розмови. Сьогодні на тлі багатьох ущербних явищ творчість Ігоря Качуровського сприймається як символ здоров’я духу. Це напрочуд цільна  особистість. Він ліпив себе й тоді, коли 20 років заробляв на життя фізичною працею, коли працював вантажником (хоч уявити це й важко), возив мішки з кавою, асфальтував вулиці Буенос-Айреса. Ліпив, коли й перекладав Борхеса і читав ті переклади самому Борхесу, а сліпий поет напружено вслухався у звуки екзотичної мови...
І. Качуровський – один з тих небагатьох, хто творить фасад української літератури, культури загалом. В його особі маємо майстра, увесь доробок якого мовби вказівний перст у напрямку вартісного і непроминущого. Мушу тобі зізнатися: як член Шевченківського комітету, який перечитав гору книжок претендентів на Національну премію, почуваюся дискомфортно, що ось таку постать обійдено, і це тривожний симптом – з нами щось діється, ми катастрофічно втрачаємо зв’язок з прадавніми скарбами... Насамкінець хотів би звернутися до тих, з ким І. Качуровський листується: бережіть його листи. Він і в епістолярному жанрі, на жаль, вимираю­чому, сказав своє глибокозмістовне слово. І це слово діймає; як добре старе вино...

Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ

*   *   *

Різьбили з мармуру невиданих богів.
                                                                           (М.З.).

«Різьбили з мармуру»... А час робив своє, 
І гнив античний світ (як наш тепер гниє).
Дичавіли думки, темнішали століття,
І меркли генії – ясних зірок суцвіття.      
Майстерного різця ніхто вже не беріг:
Адже краса це зло, адже мистецтво – гріх.
Розбито статуї, розвалено кумирні,
Дощенту спалено священні книгозбірні,  
Повив печальний плющ ряди струнких колон,
І став дияволом владика-Аполлон.

Лише на півночі, від Росі до Аркони,
Були в землі слов’ян свої діла й закони.
Там арфи древньої не стихла ще луна,
Плелись глаголиці узорні письмена
І – докір мовчазний Коринту і Атенам –
Стояв поганський бог над синім Бористеном.
Стояв поганський бог... Тверда, сувора міць,
Що розкривається у гуркоті грімниць,
І срібна голова і вуса золотії –
На подив дикунам із Риму й Візантії!

*   *   *

Ще в доках портових не почалась робота.
Отруйні випари смердючого болота
Летючим саваном встеляють пустирі.
Уламок місяця виблискує вгорі.
Важкими росами трава намокла плаче;
Гниє у бур’яні ослизле падло псяче;
І майже поруч з ним, під парканом, навзнак,
Хропе обшарпаний п’яниця чи жебрак.
А далі знов пустир. І сміття чорні купи:
Заливши нафтою, тут палять кінські трупи.

Куди ж це я іду? Невже нема доріг,
Щоб їхній жах і бруд вигнанця не стеріг?
Щоб долю оминуть жебрацьку і собачу?
Чи, може, я тепер своє майбутнє бачу?
І через кілька літ, можливо, це мені
Отак судилося лежати в бур’яні?

…А досі думалось: до смертної хвилини
Я вірші кластиму – цеглина до цеглини –
І будуватиму краси незримий Рим
З колонами дзвінких і витончених рим...

ПОЕТ

Не має значення: тіара чи галера,
На раменах твоїх лахміття чи вісон.  
Чи ти переступав чи пильнував закон
І хто була вона – мадонна чи гетера.

Чепіги  рільника, рушниця браконьєра,
І навіть міць берла, залитий кров’ю трон –
Не це важливо нам. Бо це міраж,  химера,
А дійсність – тільки вірш і ліри чистий тон.

Хоч ти плазуєш псом до панського підніжжя
І ночі присвятив науці чорнокнижжя,
Сплітаючи діла в один гадючий сплет.
Хоч на твоїй путі отруйне зло цвістиме,
Та ми найтяжчий гріх і злочин непростимий
Тобі прощаємо, тому що ти – поет.

СОНЕТ

Зірви і покуштуй з усіх дерев плоди,
Хай трапляться тобі, після вина і рому,
Вночі напомацки напитися води
З калюжі темної в болоті лісовому,

З мандрівки дальньої прийти назад, додому,
Або лишати дім, йдучи хто-зна-куди,
В чеканні зустрічі ловити поїзди,
Чи, проводивши всіх, зостатися самому.

Пройди усі шляхи, що має їх життя.
Хай будуть мрії там, любов і забуття,
І невблаганна сталь блискучого багнета.

І тільки не забудь згадати на путі,
Що поміж днів твоїх не втрачені лиш ті,
Коли ти написав бодай рядок сонета.

ПЕТРАРКА

Сонет

Воклюз чи Авіньйон – не в тому справа,
І не в мадам де Саде – дар Фортуни.
Ім’я – це знак. А дійсність і уява –
Однакові, напнуті поруч, струни.

А може, це Поезія чи Слава,
В лавровому вінку, прекрасно-юна?
А чи на мить відроджена Держава,
Італія останнього трибуна?

Франческо люба... Блудний син Джованні...
І знов за ними постаті туманні...
Одна чи дві? Яка таємна повість!

Тож не вичерпуймо до дна криницю,
Солодку зберігаймо таємницю,
Лишім речам прекрасну загадковість.

*   *   *

Ще мла на горбах і на водах,
І сон на оселі наліг.
А море в зелених розводах,
І вічність шумить біля ніг.

Ще хмуро уздовж узбережжя,
Де тіні від хмар і від скель.
І тільки на грані безмежжя
Пливе осяйний корабель.

Немов йому в царство свободи
Лягла опромінена путь...
...Тут Данте натрапив на сходи,
Які в пурґаторій ведуть.

Давно завалило ті двері
Важезними брилами скель.
...Це звідси відплив «Аріель»–
І вже не вернувся до Мері...

ОВІДІЙ

Часом себе я питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину –
П’ятеро лебедів рідних, подоланих – та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

З чого ж таки зайнялося? Де кільчик знайду я найперший,
Звідки доглянув я полиск далеких вершин Гелікону?
Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:
Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,
Сосни і клени впритул старий обступили будинок.
(Певно, було це останнє шляхетське гніздо України...)
Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові,
Під очеретяний шелест я слухаю вірші всевладні,
Зміст, невідомий мені, не затемнює музики слова,
Повагом мати ритмічно скандує латинський гекзаметр,
Повість стару і сумну про кохання Пірама і Тізби...

*   *   *

Про Іґдразіль, про Вотана й Вальгаллу
Нагадували древні ясени.
Когось це непокоїло й лякало –
І ось уже порубані вони.
Рістні дрібної в паркові без ліку,
Та довгого їй не прожити віку.
А пні корчують, щоб загинув слід,
Де існувала велич стільки літ.

Вже старших понад мене в жоднім лісі
Я не зустрів ні дуба, ні сосни:
Занадто рвались у блакитні висі,
Занадто вже прямі були вони.
Тут, правда, пнів знаходжу я доволі
На зрубах, що сіріють, напівголі –
Мов полягли і сестри, і брати,
Лише один живим лишився ти...

Коли вони лягають ряд за рядом
(Дрібноті – простір, велетням – кінець!),
Вбачається мені залізний задум:
Найменшу згадку стерти нанівець,
Що десь були – шляхетність і величність,
Що це життя тривати може – вічність,
І щось єдине в’яже нас усіх,
Бо сік дерев – це кров із жил моїх.

ВІДЧАЙ

В старім порту солоний вітер віє;
Повзе по мурах празелень віків;
Дбайливо підмальовані повії
Полюють на пропійних моряків.

Спливає труп з ножем посеред спини,
Під плескіт хвиль погойдуючись ниць.
А скільки ще ховають ці глибини
Незраджених жорстоких таємниць?

Пожар на рейді охопив шаланду,
Похмурий дим клубочиться здаля.
І темні типи зносять контрабанду
З блакитного, як мрія, корабля.

А там – бур’ян, старе залізо, сміття,
Якісь кущі – я їм не знаю назв –
І прокаженний кутає в лахміття
Безпалу ногу з гноєм давніх язв.

*   *   *

Було це в сорок першім, восени.
По кількаденній зливі, в подощів’я,
Прийшла вода з карпатського верхів’я
На придністрові села і лани.

За валом вал – росла сліпа навала.
Дерева з листом, дошки і снопи.
Роздуте падло – все це об стовпи
Ріка під мостом з люттю розбивала.

І, кажуть, з мосту бачили тоді,
Як уночі Дністром пливла хатина,
Здалека бовваніла на воді,
Світилося – і плакала дитина.
.......................................................

Кому й пощо ми світимо вогні
І плач душі кому звіряєм всує?
Той, хто панує в чорній вишині,
Не допоможе і не порятує.

*   *   *

І знову ніч. І знову курс зюйд-вест.
Високе небо нап’ялось над нами.
Цвяхований блискучими зірками,
На наші плечі ліг Південний Хрест.

Давно позаду втрачена мета. 
Та в порожнечі нам блукати доти,
Аж доки ми тягар того Хреста
Донесемо до нашої Голготи.

На Королівському озері

На вільне плесо ринучи з саги,
Беззвучний катер набирає скорість.
Повітря нерозгадана прозорість
Зненацька наближає береги.

У ту модрину камінцем поцілю,
Ще трохи – і рукою досягну.
Та до зануреного в глибину
Стрімкого схилу буде з добру милю.

Матрос бере трубу і от здаля –
Зі здивуванням чуємо одразу –
Відлуння музиканта виправля
І подає несхибно кожну фразу.    

Тож в озера навчімося, ачей,
Поки жовтневість барв пала й не гасне,
Далеке наближати до очей,
Творити з недолугого – прекрасне.
1.11.96.

З вікна

Ці тополі – зубчасті шпилі,
А приземиста ива
В облямованні кіс до землі
Вся од інею сива.

Там, де сонце сягає вершин –
Іней білий і срібний,
Гарно віття оздоблює він,  
І на те вже потрібний.

Чорна птаха зліта в вишину,
Срібну струшує пудру...
Добре б мати ворону ручну,
Нехапливу і мудру...
24.01.99.

Ліричний нотатник

І       

Люблю передосінні надвечір’я.
Коли спадають яблука з гілок
І дальні, ледь накреслені верхів’я
Нагадують застиглий оболок.

Жар-птиця осени багрянопера
Ще не спустилась на ліси й поля,
І по ночах остання енотера
Мосяжні диво-чаші розтуля.

Від ночі і до смерку має жити
Недоторканна світлість жовтини.
Тож якось сумно бачити ці квіти:
Лише одну добу цвітуть вони...

14 вересня 97.
ІІ

Вдивляйсь у їхні лиця ти:
Вони подібні, мов брати,
Ці Шеллі, Шуберт і Белліні,
Новаліс, Шіллер, Мендельсон...
Вони були – найкращий сон
З усіх, що снилися людині.

 27.Х.97.

ІІІ

Оголились долини й горби,
Зникли квіти і щезли гриби,
Од модрин золота кушпела  
Вже стежки лісові замела.
Та погляньмо на буки старі,
На замшілі важкі конарі:
Притуливши крило до крила,
Темносизі сидять голуби
Їм розмову й ходу нашу чуть.
Та вони не злетять, не втечуть:
Це ж бо гливи незрушно-німі,
Що на буках ростуть узимі.
Листопад  97.

*   *   *

...А місто-дракон
Іще не сягає сюди:
Поринули в сон                  
Тополь поріділі ряди.

А інші – гнилі,
Що вітер недавно звалив,
Лежать на землі,
Обліплені гронами глив.
Місцями поліг,
А тут – височіє бур’ян.
Зірвався з-під ніг
З ображеним криком фазан.

Навіщо цей крик,
Образа твоя й переляк?
Куди ж бо ти втік? –
Такий бо красунь, а дивак...
………………………………..
...«Таксівка» пройшла,
А там – димарі і мости…
Нам, дітям села,
Од міста уже не втекти.
25.12.97 –18.10.99.

*   *   *

Ще підлітком любив я малювати,
І, кажуть, непогано малював.
Тягло мене до квітів і до трав,
Кудись у поле й ліс – аби з кімнати.

Із мрії чи фантазії якось
Намалював я квітку невідому,
На вигляд досить просту, та нікому
Знаходити таких не довелось.

І все життя не кидав я любити –
Чи не палкіш од віршів і людей –
І різьблену тендітність орхідей,
І дягелю гігантські дужі квіти.

А квітку ту небачену, яку     
Колись моя фантазія створила,
Знайшов, її природа повторила
Живою у чужому квітнику.
14.11.99.

Символ

Коли кондор на старість осліпне
Від безмір’я земної краси,
Він могутні крила розіпне,
Наче смерти важкі паруси.

І летить у захмарні безмежжя,
У осяяну сонцем пратьму,
Понад гори, міста й узбережжя,
Що не бачити їх йому.

А вгорі він згортає крила,
І в найглибшу з гірських щілин,
Ніби чорна камінна брила,
З високости падає він.
23.4.1975.

ПЕРШЕ ЗНАЙОМСТВО

У Бахмачі, на клунках і валізах,
Покривджені, налякані й бездомні,
Чекали ми на потяг. Літній день
Був якось не по-літньому холодний:
Тоді дочасно осінь надійшла...
Своєму тілу я чужим здавався:
Порожні рейки і порожній час,
І рук закостеніла нерухомість
Байдуже існували поза мною.
А потяга так довго не було.
Напроти нас мужчина в однострої
Все щось оповідав своїм сусідам,
Мабуть, веселе, бо вони сміялись, –
І в павзах поміж жартами своїми
Насвистував мелодію журливу,
Глибинно-нетутешню і ясну.
І в пам’яті чомусь закарбувались
Баби, чували, діти на валізах,
Високий, у військовій уніформі,
Ставний мужчина – балакун дотепний
І та його мелодія смутна.

Її пізнав я через тридцять років –
В альбомі у Елізи...

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори