Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО
«Я СЛОВОМ НАЦІЇ СЛУЖИВ…»

А про мене просторів і неба,
Та щоб сонце котилося горове.
Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий.
Слово – живе.
Олекса Веретенченко.

Василь Боровий розповів такий епізод про початки літературної біографії Олекси Веретенченка. Сімнадця­тирічний початківець приніс свого вірша Майкові Йогансену. Той викреслив із восьми строф половину й повернув твір розгубленому авторові, який потім поскаржився на Йогансена Ігореві Муратову. А Муратов прочитав творіння неофіта і викреслив ще строфу. Тепер, на гадку Муратова, твір можна було друкувати...
Очевидно, ця ситуація помітно вплинула на Веретенченка, чиї, за спостереженнями Василя Борового, «лаконічні, почасти мініатюри об’ємного змісту, переважатимуть у доробку, закінчуючись афористичністю пуанти, що звучить, як вибух».
Це ранній Веретенченко:

Стихли шуми зорної пітьми,
Обсипались віти ясенові...
Пам’ятаєш, як стояли ми
у саду осіннім на розмові?
В білу хмару молодик зайшов,
довго ти дивилася угору,
і в очах, де я шукав любов,
я побачив відблиск метеору...

А ось – трохи пізніший:

Палало небо і земля, іводи,
Ми падали і знову йшли на бій...
Коли вночі пригадую походи –
Не віриться, що й досі я живий.

Шаліє дощ… Дванадцята пробила...
Важкі вітри гойдають явори,
І все мені ввижається могила,
Де я лежу обличчям догори.

Отака домежна лаконічність, така пластичність і прозорість, що засвідчили в його особі справді філологічно культурного поета, відкрилися у Веретенченкові вже від перших публікацій на сторінках «Червоного шляху», де він дебютував усімнадцять літ.
Його помітив Максим Рильський і порекомендував до Спілки письменників. І ось Веретенченко – заледве двадцятилітній і ще до появи першої збірки! – член Спілки письменників України. Дебютна книжка його «Перший грім» вийде аж за два роки – 1941-го.
Той дебют – майже тріумфальний. На тлі мертвоофіціозної віршопродукцїї літературної епохи «хайживізму» Вере­тенченкове слово розлунилося свіжо й дзвінко:

Тихо-тихо у саду моїм,
тільки віти: бризнули росою;
ледве чутний серцю – перший грім
стугонить за даллю хмаровою.

Дощ прогнало, вітер прошумів,
і затихла знов весіння слава:
наче слід пролетних журавлів –
вигнулася райдуга блискава.

Юрій Шерех у своїх мемуарах «Я – мене – мені ... (і довкруги)» описує окупований німцями Харків і журнал «Український засів», який редагував Віктор Петров (він же прозаїк В. Домонтович), де друкувалися Дмитро Ніценко (на еміграціїНитченко), юний Василь Боровий і Леонід Полтава. Тоді ж Шерех уперше побачив й Олексу Веретенченка, «якого перед тим знав переважно з нападів на нього радянської критики, що обвинувачувала його в занепадницьких і розкладових настроях. Він показався дуже порядним і зовсім не «розкладовим» хлопцем, що просто почасти був щирим у своїй поезії і, нормально, часом був у сумному настрої, а почасти виріс як поет у традиції Сосюри, якого теж усе його життя нищили критичні ортодокси».
А запізнавши його ближче, вже в таборах переміщених осіб, він знову дивувався: якмогла радянська критика звинувачувати Веретенченка в анар­хізмі та богемності?! Адже в Новому Ульмі, де вони жили в одному таборі, Веретенченко справляв враження справжньої дисциплінованості і надійності. Одне слово, глибоко позитивна людина. Це твердження він ілюстрував на багатьох прикладах, а з-поміж них – і на матримоніальній історії Веретенченка. Поставний, чоластий, «з вольовими бровами» красень у побуті анічим не нагадував поетів-донжуанів і дивував усіх винятковою відданістю дружині, якій, здається, було глибоко байдуже до його віршів і взагалі до книг. А на свою малу доньку, що народилася в таборах, він, як мовиться, навіть дихнути боявся. Чи ж не мріє про такого зразково-показового чоло­віка кожна жінка на світі?!
Ставши вдівцем, глибоко переживав свою втрату і вже не одружувався, беріг вірність покій­ній дружині. Писав у листі до Дмитра Нитченка, що не знайде в собі душевних сил на другу сім’ю. Тож і доживав свої дні самітником.
На початок війни йому було неповних двадцять три. Незважаючи на молодість, він уже мав у Харкові не тільки тверду літературну репутацію, а й навіть популярність. Не випадково ж Рильський напівжартома-напівсерйозно називав Веретенченка «знаменитим харківським поетом».
Родом він із села Білий Колодязь Вовчанського району на Харківщині. Кілька дитячих літ прожив у селі Охрімівці. Далі Веретенченки переїхали до Харкова. Як згадує приятель його юності Василь Боровий, котрий ось уже друге десятиліття клопочеться оприлюдненням творчої спадщини Веретенченка в Україні, батьки Веретенченка мріяли, що син стане лікарем. А дядько навіть обіцяв, що візьме на себе всі витрати на період його навчання, якщо племінник піде до медінституту. Але доля вже повела його в зовсім інший бік.
Він став студентом Харківського педінституту, воднораз почав працювати на ра­діо. Безжурна молодість і радість од відчуття літературних успіхів беруть своє навіть у тривожній атмосфері тоталітарного суспільства, й Веретенченку, очевидно, навіть на гадку не спадає, що життя вже підготувало йому такі складні випробування. В спогадах Борового маємо його тодішній привабливий портрет:
«Як зараз бачу – в приміщенні письменницької Спілки на Чернишевській – Веретенченко стрункий, дотепний читає Свідзінського. Ніби аж опромінюється – все його єство, фізичне й духовне, здається, оживає в поезії. Таким було не тільки моє враження, зеленого початківця, коли я познайомився з поетом. Власне, захоплення нашого покоління Свідзінським пізніше і здружить нас». А радянська критика в цей час мовби заповзялася звести Свідзінського зі світу. Його громили, приписуючи йому ідейні збочення, А. Клоччя, Т. Масенко, М. Шеремет. Якийсь Г. Сеульський на сторінках «Радянської України» навесні 1941 року застерігав: його жахає те, що Свідзінський розтлінно впливає на новобранців літератури, «основна негативна тенденція його творчості (відірваність від сучасності) характерна, хоч і в меншій мірі, для цілого ряду поетів молодшого покоління». І серед тих, кого треба рятувати від цього поганого впливу Свідзінського, автор передовсім називає Олексу Веретенченка та Василя Борового.
Їхня молодість затягалася димом війни. Як писав про той час на сім років молодший за Веретенченка й ровесник Борового Микола Карпенко з Київщини, «а тим часом шилася пілотка на веселу голову мою...».
Шок і розгубленість перших днів війни. Тотальний погром Червоної армії. Куди й поділася ота бравурна самовпевненість, яка в неоглядній комуністичній імперії повсюдно звучала похваляннями про те, що доблесні радянські воїни «будут бить врага на его территории»?! Страшні бої під Харковом. Оточення радянських військ. Неймовірна кількість червоноармійців у ролі полонених.
Слава Богу, Веретенченкові пощастило вирватися з того пекла й пробратися додому. Шерех у своїх спогадах передав атмосферу й реалії тодішньої столиці Слобожанщини: «469 днів в окупованому німцями Харкові. А людині треба тільки сорок днів, щоб померти з голоду, і лише кілька годин, щоб замерзнути до смерти, і лише кілька хвилин, щоб померти на шибениці в петлі. Усі ці можливості вповні були забезпечені в ті дні від 25 жовтня 1941…». Мемуарист свідчить: мало не ввесь Харків лежав у руїнах, води не було, електрики не було, крамниць не було. «Усе, що було знищене, було знищене пляново перед відступом», ясна річ, радянськими військами; одна за одною вибухали закладені червоними диверсантами міни. Сподівання людей на унормальнення ситуації не справджувалися – окупаційна влада анітрохи не палала бажанням наводити свій хвалений «орднунг».
А міни вибухали й вибухали, вщент розносячи будинки, ховаючи під руїнами десятки невинних. Німці почали лютувати й вішати людей, ловили й відправляли до «фатерлянду» остарбайтерів. Зима вкрила вулиці не тільки снігом, а й трупами померлих з голоду. Тодішній пейзаж міста у різних проекціях – політичній, демографічній, культурній, національній – виразно постає з мемуарної книги екс-бургомістра міста Олександра Семененка «Харків, Харків...».
І все ж у Харкові помітні спроби налагодити національно-культурне життя. Уже згадувані «Український засів» і «Нова Україна» друкують твори репресованих Г. Косинки і Є.Плужника. Виявляється, що в окупованому місті лишилися Аркадій Любченко (правда, незабаром він пробирається до Львова), Юрій Блохін-Бойко, літературознавець Павло Петренко (пізніше він під псевдонімом Я. Ган видасть свою відому книжку «Трагедія Миколи Хвильового»), працює в «Новій Україні» також літературознавець і публіцист Микола Оглоблин (в еміграції його знатимуть як Глобенка), тут же дебютує як журналіст і критик мовознавець Юрій Шевельов, що за кілька літ у таборах Ді-Пі стане відомим як Юрій Шерех. Силами професійних режисерів та акторів відбуваються перші театральні вистави. Одне слово, українська творча інтелігенція Харкова пробує згуртуватися й робить що може.
Згодом колишній голова Харківської організації Спілки письменників Юрій Смолич у своїй відомій «Розповіді про неспокій», перераховуючи харківських «залишенців» і вергаючи на їхні голови несправедливі звинувачення, дуже дивуватиметься: «Як там міг з’явитися молодий талановитий Веретенченко?» Начебто він із самого неба впав у полишений радянськими військами й окупований німцями Харків.
І ніби саме авторові «Розповіді про неспокій» відповідав Олекса Веретенченко, конкретизуючи, звідки і як він там міг узятися.
Ось цим віршем, де зафіксовано пережите ним – і не тільки ним – у вогненній бойні, яку комуністичні історики назвуть Великою Вітчизняною війною.

Скінчився бій – і тихо стало,
Де кров’ю значено сліди,
І навіть люди не кричали,
І не просив ніхто води.

Лежали ми на полі бою,
Обнявши землю вікову,
Припавши долі головою,
Лизали росяну траву.

Дивились вгору, щоб не спати,
Боліли очі, а проте
Хотілося запам’ятати,
Як світить сонце золоте.

Нічого спільного немає в цих рядках із тією хрестоматійно-пафосною, «ге­роїчною» поезією, яку видушували з радянських поетів комуністичні наглядачі. Війна у Веретенченка – це війна з усіма її складовими: смерть, жах, каліцтва, знущання над людиною, моральне звиродніння. У тому ж вірші читаємо далі:

І раптом шум в степу барвистім –
Уже з села невдалеки
Із криком, гомоном і свистом
З мішками бігли мужики.

Та не шукали старожили
Своїх згорьованих синів –
Голодних коней батожили,
Стягали чоботи з мерців!

А в «Думі про марш» – ще одна сумна сторінка змобі­лізованих, як і він, на захист Вітчизни:

Коло гаю у цвіту-розмаю
Вічний шлях куриться, як димар,
Курява здіймається до хмар.
Хто ж то суне без кінця і краю,
Нібито сторгований товар?

Вже ніщо не миле в цьому світі.
Спека. Спрага. П’яні патрулі.
Без обмоток ноги. Мозолі.
Сконані, обдерті, гнані, биті,
Полонені – на своїй землі.

У «Фронтових примарах» є ось такі рядки, якими завершується вірш. Ці рядки викликають із пам’яті картини з творів Олдінгтона, Ремарка, Осипа Турянського, які писали про те, що робить війна з людською душею:

Сів на трупі, тяжко загадався,
І не міг згадать – пощо змагався?
І в очах, червоних від знемоги,
Не світила радість перемоги.

Такого повороту в темі людини і війни радянська література не знала. Вона культивувала казенно-плакатний героїзм, у якому проглядала цілковита зневага до окремого людського життя, зате обрамлена вона була солодкавою квазігуманістичною риторикою, що мала видавати в ній бажане за дійсне. Але у Веретенченка було не тільки заперечення офіціозної фальші й звинувачення тим, хто цю війну розв’язав. Мав усі підстави Юрій Лавріненко написати, що «Тичининський мотив спустошення і збідніння людського серця на тлі катастрофи тотальної війни проходить крізь чимало віршів Веретенченка. Але цей мотив існує, щоб показалась інша сила. Це любов. Любов, мов світло в ліхтарику, освітлює з середини трагедію світової людини серед темної ночі війни на Україні. Ця любов проносить героя поезій Веретенченка крізь пожежі збомбованих міст, крізь німецький полон. Батько, брати, наречена, друзі, дерева, Україна, світ весь вміщається в серці і, парадоксальним чином, не руйнує його, а дає йому надлюдську силу. Ця сила більша за ворожу, що роздирає тіло поетової країни…».
Так багато випало пережити двадцятитрирічному Веретенченку. Проти своєї волі він побував там, де «самі вчинили суд // Безумні люди».
От звідти й узявся Олекса Веретенченко в окупованому Харкові. А разом із ним – десятки тисяч змобілізованих, а потім полонених, яким пощастило утекти з усяких «ям».
Веретенченко розповів, як він, вибравшися з оточення й прибившись до Харкова, довідався про жахливу смерть свого літературного кумира Володимира Свідзінського. Поета спалили живцем у замкненому бараці біля Старого Салтова. НКВС заарештував у Харкові велику групу знаних людей, серед яких був і Свідзінський. Їх конвоювали в бік Куп’янська. Навальний прорив німецьких військ стривожив конвоїрів. Вони загнали арештантів у якесь господарське приміщення (буцімто на ночівлю) й підпалили його з усіх боків. Збереглися свідчення самовидців: тих, хто був ще живий, хоч і страшенно обпечений, солдати добивали прикладами…
Правду про смерть Свідзінського ретельно приховували аж до днів горбачовської «перестройки». Мовляв, поет пропав безвісти в евакуаційній веремії.
«А діло було так, – читали ми в спогадах Юрія Смолича, – коли Харкову почали загрожувати гітлерівські десанти і почалась евакуація міста, ми, письменники, теж почали одержувати евакуаційні талони (…) Отоді ми запропонували евакуаційні талони й Володимиру Юхимовичу. Але Володимир Юхимович прийняти талони відмовився, пославшись на сімейні обставини: дружина лежала хвора, не транспортабельна, і він залишити її не міг. Тож просив відкласти його евакуацію аж поки дружині полегшає...»
Але коли це прочитав у Детройті Веретенченко, то він зауважив: свою дружину Свідзінський утратив ще за десять літ до описуваних мемуаристом подій. На той час він мав лише доньку, яка тоді справді хворіла.
«Та трапився невдовзі отой прорив танкового десанту під самий Харків – наг­ло, вночі, евакуйовані були всі письменники (...) Аж згодом нам стало відо­мо, що слідом за нашим вирушив ще один евакуаційний ешелон, людей евакуюва­ли похапцем, декого навіть без попередження – аби мерщій вивезти з-під німецького наскоку. В тому ешелоні були письменники: Свідзінський та російський поет Веденський. Ешелон цей попав під бомбардування з повітря, кілька вагонів розбомбардовано, і люди в них, справді, загинули в огні бомбардування. Був поміж них і Володимир Юхимович Свідзінський», – так виглядала офіційна версія загибелі поета, в якій намагався переконати читача Юрій Смолич.
Веретенченко ж цілком резонно запитував автора мемуарів: якщо Свідзінський не був заарештований і не перебував на окупованій території, а став жерт­вою фашистської бомби, то, може, його засудили посмертно? Інакше чим пояснити те, що ім’я Свідзінського цілковито зникло в Україні? І лише 1959 року по довгій перерві з’явилися друком кілька його віршів. У Веретенченкових спога­дах про Свідзінського є такий образний коментар офіційної версії загибелі поета: «Юрій Смолич напрочуд влучно розмахнувся фашистською бомбою...».
Веретенченко зберіг для нас рукопис поетичної книги Свідзінського «Медобір». Він одержав її з рук Миколи Оглоблина й вивіз за кордон. Поезії Свідзінського до появи окремим виданням довго мандрували з ним крізь простір ічас. І не дуже підприємливий та неініціативний у пошуках спонсорів для видання своїх книжок Веретенченко таки домігся, щоб «Медобір» з’явився в світ у видавництві «Су­часність» 1975 року. І редактором збірки був, звичайно ж, він, Веретенченко.
Війна котилася на захід. Харківські письменники слідом за Любченком пробиралися до Львова. Після Шереха опинився там і Веретенченко. Знайшов для себе працю в «Українському видавництві». Але «львівський ренесанс» тривав недовго – ще до закінчення війни чи не вся тамтешня письменницька організація, в якій було чимало «східняків», опинилася на території Німеччини й Австрії, де виник еміграційний МУР, серед членів-засновників якого бачимо й Веретенченка. А через п’ять років він переїздить до США,  оселяється в Детройті, заробляє на хліб насущний важкою працею на «Дженерал Моторс» й намагається вигадати годину-другу для літературної праці.
1951-го – через десять років після «Першого грому» – з’являється його друга книга поезій «Дим вічности». В ній, за словами винятково вибагливого Ігоря Качуровського, «немає слабких, художньо неповноцінних віршів», вона належить до «найкращих здобутків української поезії повоєнних років».
Це справді дивовижна поезія. Тут органічно поєдналися й пісенний вірш, і домежний лаконізм вислову, й філософська глибина, й мудра печаль, і стоїцизм людини, якій довелося багато побачити й пережити.
Ось, може, «найверетенченківськіший» вірш:

Падають сніжинки на мертвий брук,
Прахом пахнуть міста чужинні.
Навзаході сонце, мов жовтий павук
В срібнобілому павутинні.

Звалище заліза. Камінна гора.
А вгорі голубині крила...
То були бої – Европа стара
На тисячу літ постаріла.

Знов на серце лягла зима.
Узялися кригою дні прожиті.
І нічого дивного нема
В цьому дивному світі.

Все минає, неначе дим,
Все таке незвичайно звичне,
Навіть слово стає старим,
Навіть вічне – не вічне.

Без Веретенченкових поезій психологічна картина української людини поза Україною буде далеко не повна. Відтворивши трагізм воєнної доби й українську людину в загалом чужій війні, він глибоко сказав про зустріч наших вигнанців із чужиною, про конфлікт української і західної ментальності. В цьому розумінні твори Веретенченка – специфічно емігрантська поезія. В нього немає радісних поезій – на більшості віршів лежить печать скорботи чи смутку, навіть інтими його пронизані передчуттями вже недалекої довічної розлуки.
І раніше зовсім не продуктивний, Веретенченко в США тільки вряди-годи нагадує про себе поетичними творами. Так мало писав – або майже не писав – тільки Леонід Лиман, якого доля також водила схожими на Веретенченкові шляхами. Окрім уже згадуваної напруженої і виснажливої роботи на автозаво­ді Форда, мав він і багато літературної поденщини, оскільки як чоловік високої літературної кваліфікації був в еміграційному українському житті, як мовиться, нарозхват, його постійно запрошували редактором і коректором найважливіших видань. У листах до Дмитра Нитченка він пише про постійні «пожежні» замовлення (редагує то п’ятитомник М. Хвильового, то щоденники В. Винниченка, то спогади Г. Костюка «Зустрічі і прощання», то «Набої для розстрілу» Г. Снєгірьова…).
За Шереховою версією, причини спаду творчої активності Веретенченка в американський період його життя, окрім заводських буднів («Праця поглинала його сили, висмоктувала з нього поетичну мисль»), були ще й у ньому самому, бо ж надто незбагненно-химерно він був влаштований. Автор спо­гадів пише, що він не помічав «того, щоб він (Веретенченко. – М.С.) жив роздвоєним життям. Це не було роздвоєне життя – це було двоє зовсім окремих життів, що містилися в одній особі. Праця, родина, кухня, ремонт будинку – це було одне життя. Поезія – не зв’язане з цим інше. Конфлікту між ними я не помічав. Не думаю, що він був прихований, занурений у глибі­нь. Якщо так, то він був страшно глибоко захований. Дві людини в одній жи­ли і під різними іменами...» Говорячи останню фразу, автор мав на увазі той цікавий факт, що поет узяв своє справжнє ім’я за літературний псевдонім, а «мирським», документальним його прізвищем, яке мало повторюватися в буднях життєвої прози, стало те, що, здається, більше надавалося для імені поетичного, – «Розмай».
До поезії він ставився винятково відповідально. За його переконанням, необхідно віртуозно володіти поетичним ремеслом, а вже далі може початися справжнє мистецтво. Шереху його робота нагадувала роботу Я. Гніздовського над його дереворізами. Колись Мікеланджело сказав, що в кожному камені ховається скульптурний шедевр, треба тільки повідсікати все зайве. От приблизно такою була робота Веретенченка над своїми віршами. Справді: для нього мистецтво писати полягало передовсім у мистецтві викреслювати написане. Він домагався граничної простоти викладу й прозорості змісту, не гублячи багатства ритміки й строфіки.
Укладачі відомої антології «Координати» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак відзначали: «Веретенченкові «паспортні» прикмети: «карбованість слова, контроль засобів, легка – найчастіше пісенна – ритмічна композиція та вибаглива строфіка, включно з такими раритетами в сучасній поезії як ронделі та октави. Образи поет вживає скупо, але доцільно. Алітерація в нього повнотонна і барвиста; лексика також добірна, багата…». Він справді може бути дуже доброю школою професійної майстерності для молодих поетів.
Ще в літературній юності він зійшовся і мало не заприяз­нював з Леонідом Первомайським. Але коли похвалився йому, що розпочав перекладати Байронову поему «Мазепа», Первомайський вибухнув ідеологічними звинуваченнями й погрозами. І вони розійшлися.
Через багато літ відповідав Веретенченко Первомайському віршем «Я молитися буду» на його зловісний вердикт:

І не треба пробачень –
Досягнути б мети!
Я намордник собачий
Не схотів одягти.

Мертво здушений подих…
Жах цей кожен збагне.
Де немає свободи,
Там немає мене.

Що ж ти кличеш до суду
При червоній звізді?
Я молитися буду
На Страшному Суді,

Щоб на рідній планеті
Линув голосно спів,
Не судили поетів,
Не палили творців.

 А від перекладу «Мазепи» він не відступився. Непос­пішний, безмежно самокритичний і вимогливий, він віддав цій роботі – з вимушеними через обставини перервами – майже два десятиліття. Веретенченків пере­клад уперше побачив світ 1959-го в Детройті.
На гадку Ю. Шереха, саме досвід роботи над перекладом байронівського «Мазе­пи» став у великій пригоді Веретен­ченкові при написанні його поеми «Чорна Долина». Ясна річ, ідеться тут не про копіювання Байронової стилістики чи наслідування його ритмів. Зв’язок між твором англійського поета й «Чорною Долиною» складніший, і його не треба шукати, як мовиться, на поверхні. Шерех кваліфікує «Чорну Долину» як байронічну поему в тому її визначенні, яке сформу­лював «опоязовец» В. Жирмунський, що кваліфікував композицію Байронового твору як вершинну. Шерех запропо­нував на означення твору англійського поета своє уточнення: ця поема – «рембрандтівська»: «Як у Рембрандта промінь світла з невидимого – і чи реального? – джерела вириває окремі світляні точки, лишаючи решту в непрогляд­ному сутінку, – в просторі, – бо малярство не говорить категоріями часу, так у байронічній поемі поет вириває світляні точки з потоку подій у часі, лишаючи решту в непроглядному мороці».
Критик нагадує, що Байрон анітрохи не клопотався так званою мотивацією вчинків і характерів своїх героїв, то тільки «критичні терешки» й усякі квазівчені нудяри-теоретики соціалістичного реалізму звикли все розжовувати й пережовувати так, що поінколи навіть не треба читати твору, аби дорозумітися, що і як у ньому сталося. Мотиваційні студії – це заняття не для письменника, а для репортера, який веде журналістське розслідування. Не можу втриматися, аби не зацитувати при такій нагоді ось це Шерехове «освідчення в любові» до соціалістичного реалізму: «Соціалістичний реалізм убивчий не тільки тому, що він пропагандивний, а й тим, що він усе пояснює. Він убиває письменника, але передусім читача. Того творчого читача, що хоче йти поруч свого письменника».
Отаких пояснень зовсім немає у Веретенченка. Тут панує романтичний морок і лише здеколи його розривають промені світла. Тут є любов і смерть, і жорсто­кість, і світ, який повстав проти окремої людини, і є ще багато чого з того, що складає земне життя людини, підвладне незбагненним законам і силам. І є дивовижна версифікаційна винахідливість автора.

Там, угорі, на довгих лапах
Чутким погодником загруз
Дрімливий птах. Почувши запах
Тонкого диму – чорногуз
У сад полинув. Знову тиша
Остання згаснула зоря.
Немов молитва найсвятіша,
Зринає дим із димаря.

А це – теж із «Чорної Долини» – зовсім інша художня «система» – синкопований хорей:

Полетіли стріли здаля,
Свиснула аркану петля,
Коні ржуть, татари йдуть,
Бубнарі у бубон б’ють,
Стугонить і стогне земля.

Експресія, рваний ритм, віртуозна оркестрація, вигадливий строфічний малюнок – усе це маємо в «Чорній Долині». Святослав Гординський наголошував, що саме ритмічне багатство – «може, найцікавіша і найвартісніша риса поеми». Він же зауважував і таку цікаву особливість: «подібним тактовиком користувався вже Влизько, але коли в нього цей ритм звучав якось по-футуристичному, у Веретенченка він зовсім зукраїнізований і ународнений».
Ось ще приклад:

Через села і міста
Вибивають копита,
Вибивають копита,
В’ється курява густа.

Наче тінь – в далечінь.
Пролітає білий кінь,
Шия вигнулась крута,
Має грива золота.

І ще один:

Крик. Шум. Гук. Свист.
Колотнеча. Гана.
Наче то пишуть лист
До султана.

Тут, як бачимо, художній аскетизм на грані літературного мінімалізму. І всі слова вжито в цілковито автологічному значенні.
Усі ритми, образні мотиви, стилістичні ключі, здається, хаотично сходяться й розходяться, примхливо сплітаються. Але то тільки позірне враження. Бо Веретенченко все вміло контролює. Він, ніби досвідчений диригент, безпомильно «веде мелодію», подаючи знак, коли якому інструментові вступати зі своєю партією.
Це трагічна поема не тільки сюжетом (Сірко з козаками вирубують до ноги всіх, хто був у татар у ясирі і не захотів після визволення повертатися додому).

Не всі ви хочете додому
На Україну, до Дніпра,
Бо вже статарили малечу,
Бо вже чужі батькам старим
Що ж – ваша воля. Не перечу,
Ідіть собі, хто хоче в Крим.

І раптом бачить приголомшений кошовий, як тисячі з них рушили назад. Туди, звідки їх визволили козаки. Сум’яття охоплює душу Сірка.

І думав він: свої біжать...
Пішли, пішли... Куди? У Крим!
Так ось за кого мерла рать...
Невір-земля дорожча їм...

Помах руки кошового – і вже всіяна земля трупами. «Ніхто не вернеться до Криму // Плодити яничар». Блідий Сірко даватиме звіт про сподіяне на Страшному Суді. Чи виправдають його посилання на жорстокий час і страшні обставини?
Та тільки сюжетними колізіями не вичерпується трагічний зміст поеми. «Чорна Долина» – це й роздуми про ту велику ціну, яку платить за своє існу­вання Україна, і про зраду, відступництво і кару за них, і диспут про те, кому дано право бути верховним судією, про гріх і його спокуту…
Одне слово, це поема багатьох запитань до читача. Сам автор сказав тільки те, що він сказав. Саме в байронівських традиціях. Без пояснень і без моралізаторства.
Очевидно, все це й зумовило таку захоплену оцінку твору більш ніж вимогливого Юрія Шереха: «Тридцять сторінок Веретенченкової поеми важать більше, ніж чимало многотомних творів».
Веретенченко дожив – хоч і з важкими тривалими хворобами – до днів нашої державної незалежності. Зібрався приїхати в Україну. Вже навіть оформив візу. І тут раптово обірвалося його життя.
В одному з віршів він писав:

І все-таки душа горить –
Благословенна кожна мить
І все-таки я був щаслив,
Я словом нації служив.

І це найточніша автохарактеристика. В ній жодного перебільшення. Бо він мав право так сказати.

Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО

НОКТЮРН
Що ж неймовірним здається тобі,
коли Господь воскрешає мертвих?
Св. ап. Павло.

Палало небо і земля, і води,
Ми падали і знову йшли на бій...
Коли вночі пригадую походи –
Не віриться, що й досі я живий.

Шаліє дощ... Дванадцята пробила...
Важкі вітри гойдають явори,
І все мені ввижається могила,
Де я лежу обличчям догори.

ДУМА ПРО МАРШ

Коло гаю у цвіту-розмаю
Вічний шлях куриться, як димар,
Курява здіймається до хмар.
Хто ж то суне без кінця і краю,
Нібито сторгований товар?
Вже ніщо не миле в цьому світі.
Спека. Спрага. П’яні патрулі.
Без обмоток ноги. Мозолі.
Сконані, обдерті, гнані, биті,
Полонені – на своїй землі.

Перед ними поле половіє.
Вигнулась веселкою Сула.
До старого підійшли села,
Їм назустріч вибігла Марія
І комусь хлібину подала.

Кинулись в повітря пальці гострі
(Захопити, захопити крихт!)
Мнуть шалено у руках брудних,
Кидають до рота. Навіть постріл,
Навіть постріл, наче не про них.

Хто ж то вмився Божою сльозою?
Потьмарилась далеч голуба.
А навколо – скрізь хліба, хліба.
Чи ж не краще вмерти серед бою,
Як така наруга і ганьба?!

Вечоріє. Стихли дальні згуки.
О Маріє, мріє золота!
О Маріє! – хиляться жита.
Заломила руки, світлі руки,
І лежить, убита, як свята.

МАТИ

Місяць кидає сріберний жмуток.
Вийшла мати (ні роду, ні плоду)
В чорнім крепі, як вічний смуток.
Мов подоба мого народу.

Тихо-тихо вітер має.
Сива мати синів гукає,
А вони, мов кривавий колос,
І не чують далекий голос:
«Ой, сини мої, вірні сини,
Слава рідної сторони, –
Всюди вас у боях суворих
Пізнавав лиховісний ворог.

А тепер почорніли руки,
Орлі очі п’ють хижі круки,
Що на землю цю, горем биту,
Налетіли з усього світу.

Ой, сини мої, вірні сини.
Ви заснули – незбудні сни.
Як же маю тепер я бути?
Вас ніколи уже не вернути!

Спіте, любі мої ви діти.
В нашім краї не можна жити.
Спіте, любі мої, серед поля.
Доля Січі – то наша доля».

Так голосить і плаче мати,
І шукає синів забитих.
Україно моя, розп’ята –
О, як тяжко тебе любити!

СУДНИЙ ДЕНЬ

Живі і мертві йдуть на бій
І рушаться в огні споруди.
Самі вчинили суд страшний
Безумні люди.

Кричать, кленуть, метають гнів,
Аж доки їх чума знеможе:
– Чи ти оглух, чи онімів,
Великий Боже?!

Але яріють надарма
Ті погляди несамовиті.
Вони побачили – нема
Його на світі.

Лиш трупи й кров на бруках площ,
Де тріскає кора стареча.
Лиш вітер віє... Мертвий дощ...
Скрізь – порожнеча...

Та Він об’явиться в імлі,
І свій вінок терновий скине,
Як все затихне на землі,
Як все загине.

*   *   *

Прокотились відляски розламу,
І земля розсипалась кущем,
Стопудова бомба чорну яму
Вирвала залізом і вогнем.

Довго-довго зяяла пустиня,
Та весна взяла свої права:
Там пробилась квітка жовто-синя
І сказала людям:
– Я жива!
1942 р.

*   *   *

Від галактики до галактики,
Між туманами, серед заграв
Я стомився літати. Отак таки
Людський розум іще не літав.

Відпочину на соняшнім промені
Янголині часи охрищу:
Відчепіть з Водолія відро мені,
Принесіть мені трохи дощу.

*   *   *

Що кому судилось: долі прясти ниті,
Сонцеві світити, а землі цвісти.
До мети своєї прагне все на світі,
І яке це щастя досягти мети.

Визначено міру матері-натурі,
Камінь і рослина, птах, людина, звір –
Борються невпинно з бурунами бурі,
Плавають, літають – вгору, вглиб і вшир.

А мені на груди налягає брила,
Радість існування я давно забув.
І звестись не сила, глянути не сила.
Скільки тисяч років дома я не був?

Як же ви далеко, простори простерті,
Що такий свіжистий збуджували щем!
На прарідне лоно я вернусь по смерті
Блискавкою-громом, зливою-дощем.

ПОЕТА СТРОФИ

Поета строфи похоронні
Знов пригадали давні дні.
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові – ні.

Уже не вернешся тепер ти
До найдорожчої мети.
Бо треба жити, треба вмерти
За землю, де родився ти.
Землі зелені оксамити.
Любив я небо голубе...
Та не судителям судити –
Я сам судитиму себе.

Сам визначу межу провині,
Що з виру вирватись не зміг
У тій завійній хуртовині
І коні збилися з доріг.

Гей, мчіться, коні, від погоні,
Хоч в пекло, коні вороні!
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові – ні.
1933 рік.

*   *   *

Український збіджений народе!
Україно, мати січова!
Всі твої знамена і клейноди
Обікрала, знищила Москва.

Хай шаліють вороги неситі,
Ми не кинем вічне бороття!
Прийде час – і в західному світі
Зійде сонце нашого життя.

А тепер не чути серед степу
Орлього клекання угорі,
Славу про Хмельницького й Мазепу;
Не співають сиві кобзарі.

Тільки чути гупання кайданів
В Соловках, в Сибіру, в Колимі –
То козацька нація гетьманів
Гине у московському ярмі.

Де поділись – усмішка весела
І купальські вогнища дівчат,
Де поділись українські села
І сади вишневі біля хат?

Щезло все в голодному пожарі,
Матері дітей своїх жеруть.
Божевільні люди на базарі
Людське м’ясо людям продають.

Щезло все... І всюди на руїнах
Бенкетують п’яні вороги.
Українці мруть на Україні,
Яничар як грязі навкруги.

Ні, ми ще обстанемо, як хмара!
Ні, ми ще ударимо, як грім! –
І коли за все приходе кара,
То якої кари треба їм?!
             1942 рік.

Джордж  Ґордон  лорд  Байрон

МАЗЕПА
Поема  (Уривки)

Переклад з англійської Олекси Веретенченка

XVIII

Далеко обрій вечорів –
А я один серед степів
Лежав на мертвому коні
І щось ввижалося мені,
І вже було в моїх думках,
Що тут змішається мій прах.
Ні, я не мав уже сподій
В замученій душі моїй,
А так хотілося пожить! –
І ще раз глянув я в блакить:
Там ворог-ворон угорі
Кружляв, розкривши пазурі.
Давно побачивши мене,
То сяде він, то знов сплигне.
Все ближче крила чорнопері,
Він готувався до вечері.
Його в опоні темноти
Я б міг рукою засягти,
Відчуть в руках тремтіння крил,
Коли б на те хоч трохи сил!..
Моя рука зробила порух,
Вона гребла до себе порох,
Із горла видобувся хрип,
Заледве чутний кілька стіп,
Та досить стало й цих признак
Збудити в ньому переляк.
Востаннє снилася мені
Ясна зірниця в вишині,
Що в темряві тієї ночі
Мої освітлювала очі,
І потемніла, наче дим,
В рухливім сяєві своїм.
Війнуло холодом, натомість
Моя стуманена свідомість
То поверталася, то знов
Приймала мороку покров.
Слабе дихання, радість дум
І мить чекання – в серці струм
Враз увірвав. Огні якісь,
У мозку іскри зайнялись,
Важка задуха, вдар до того –
І, крім зітхання, більш нічого.

XIX

Я опритомнів... Де ж це я?
О бідна голово моя!
Невже це сон, невже це сниться,
Що я у затінку світлиці,
Невже це личенька дівочі?
І в сумніві закрив я очі.
Та це не сон був, не мана –
Висока дівчина, ставна,
Сиділа мовчки під стіною,
Ласкаво стежачи за мною.
Очей проміння осяйне
Найперше вразило мене,
Ті очі чорні і печальні
Струмили погляди благальні.
Я подивився на яву
І зрозумів, що я живу,
А не пожива хижака, –
Примара щезнула тяжка.
Ні, це було вже не ві сні,
Всміхнулась дівчина мені!
Я мовив щось – а слів нема,
Тоді вона прийшла сама,
Із пальця й губ зробивши знак,
Вірніш наказувала так,
Щоб умирив я свій порив,
Нічого їй не говорив.
Ті руки в неї – мов лілеї:
Вона торкалася моєї
Напівобвислої руки,
Підклала вище подушки,
По тому тихою ходою
Пішла до іншого покою
І, прочинивши двері там,
Щось мовила своїм батькам
Солодким голосом... Повіки
Не чув я кращої музики!
Так ніжно плинув милий стан
І кожен крок був, як пеан.
Та їй ніхто не відповів,
Бо сон міцний у козаків.
Тоді, поглянувши з-під вій,
Вона зробила знак новий,
Що всі мені у цій господі
Готові стати у пригоді,
Що тут мені не буде зла,
Щоб я чекав, – і відійшла.
Мене опала самота,
Я був, неначе сирота.

XX

Прийшли за нею батько й мати.
Та що я можу ще сказати?
Не буду стомлювати Вас
У цей лихий незручний час
Своїми довгими згадками,
Як жив тоді я з козаками.
Вони в степу мене знайшли,
В найближчу хату принесли
І до притомности вернули
Любов’ю, догляданням чулим.
О знав би я, що оживу –
Й візьму гетьманську булаву!
Так був я гнаний на коні
У далину широкополу.
Старий безумець! – він мені
Проклав дорогу до престолу.
Забудь свої незгоди злі,
Забудь свої пекельні болі:
Ніхто із смертних на землі
Не відгада своєї долі.
Нехай безсонні вороги
Тепер шугають навкруги –
Ми всі уникнемо погоні
І відпочинуть наші коні
На правім березі Дніпра.
Добраніч, друзі! Вже пора.

Тут стомлений гетьман упав
У пахновинні свіжих трав
На листя дуба та осик.
Постілля зовсім непогане
Тому, хто всюди спати звик,
Де тільки сон його застане.
Та не здивуйтеся, однак,
Що не було йому подяк,
Мазепа добре знав причину –
Король бо спав уже з годину.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори