Юрій ДАРАГАН
«...ДАЙ МЕНІ СТАТИ ВЕЛИКИМ ПОЕТОМ»

І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Щоб знов би, знов у дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак!..
 Юрій Дараган.

Оксана Лятуринська, яка майже п’яніла від рядків Дарагана і ніколи його в житті не бачила, витворила в уяві образ поета – образ синьоокого русича. Саме «Сагайдак» під­казав Лятуринській поета таким.
«Дараган – гридень бога сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає «за лиман» зима, синонім усього земного й злого. Її нагоняють його білі коні, і топчуть.
Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володимира-Красного сонечка; скаче по полю сірим вовком, шугає соколом. Не сумним, а радісним балядним ладом їде князеві Воло­димирові здобувати князівну...»
Не відомо, чого більше в цій рецепції – відлуння його поезії, в якій чутно грім кінських копит з глибокої історії, гулу дале­ких віків чи образів самої Лятурин­ської, які здаються інспі­рованими Дараганом. Не випадково ж вона, відчуваючи цей

І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Щоб знов би, знов у дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак!..
 Юрій Дараган.

Оксана Лятуринська, яка майже п’яніла від рядків Дарагана і ніколи його в житті не бачила, витворила в уяві образ поета – образ синьоокого русича. Саме «Сагайдак» під­казав Лятуринській поета таким.
«Дараган – гридень бога сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає «за лиман» зима, синонім усього земного й злого. Її нагоняють його білі коні, і топчуть.
Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володимира-Красного сонечка; скаче по полю сірим вовком, шугає соколом. Не сумним, а радісним балядним ладом їде князеві Воло­димирові здобувати князівну...»
Не відомо, чого більше в цій рецепції – відлуння його поезії, в якій чутно грім кінських копит з глибокої історії, гулу дале­ких віків чи образів самої Лятурин­ської, які здаються інспі­рованими Дараганом. Не випадково ж вона, відчуваючи цей виразний перегук, присвятила його пам’яті свою першу книгу «Княжа емаль».
Ось вона, духовна зустріч Дарагана й Лятуринської:
«Він Вольга трьох лицарів. Він січовик-характерник, кидає бранку поперек сідла, рубає бусурмена.
Він вірний джура Мазепи, натхненний боян його «помаранчового заходу».
Він тужний кобзар козацьких походів, його кобза ридає ніжно і мелодійно сумною згадкою, спомином:

Так червоніє кров півоній,
Так гірко скаржиться полинь,
Бо вже давно козацькі коні
Відтанцювали в далечінь.

І коли я говорю з його вірша устами Ольги-Месниці за Ігоря:

Вітай, мій ладо синьоокий,
Роздертий, мертвий ладо мій!

– я уявляю Дарагана, з його пошматованими хворобою, роз­дертими кривавими грудьми».
Вже набагато пізніше Лятуринська побачила Дара­гана на знімку. Він був геть не схожий на синьоокого русича, що жив у її уяві. На неї дивився гордоокий гостролиций грузин. Його виразний портрет зафіксував у своїх спогадах Микита Шаповал: «Високий, худий, з орлячим носом і блискучими очима...». Лятуринська і не сприйняла його, і не прийняла. Розумом вона знала, що насправді Дараган – це таки він. Але коли в ній звучали його рядки, то вона відмовлялася вірити, що їхній автор – не він, синьоокий русич.
Так інколи буває з поезією. Буває, що образ її автора не має нічого – або, принаймні, дуже мало – спільного з людиною, що в реальному житті носила те ж ім’я.
Десять років близькі приятелі Дарагана ходили на його могилу в Ольшинах. А потім вони її не знайшли. Зник хрест, на якому було написано: «Дараган і Колядинський» – вони мали одну на двох могилу. Поет і різьбяр. Їх обминули кулі в боях, не скосили шаблі. Смерть наздогнала їх тут у мирні дні.
Могили просто не стало. Не було й інших з нею поряд. Скінчився передбачений угодою термін, відведений на таке використання цієї землі. Тут була плита з чужомовним написом, який сповіщав, що могила тепер має іншого власника.
Так часто буває з поетами, що після смерті їхні імена відлітають у небеса, а на грішній землі навіть не полишаються їхні могили. Знайдіть, наприклад, де поховані Вергілій, Катулл, Овідій, Франсуа Війон, Фрідріх Шіллер, Шеллі.
Очевидно, поетам те вже зовсім байдуже. Могили їм не потрібні, бо вони лишаються завжди живими – для нас квітне вічнозелене древо їхнього слова.
Могили поетів потрібні для нас, живих. Живі сиротіють без цих могил.
А в українських поетів через трагічність нашої історії то майже норма – відсутність могил. Чупринка, Зеров,Драй-Хмара, Филипович, Плужник, Свідзін­ський, Влизько... – де їхній останній притулок?
...Тільки тридцять два роки життя. І так багато в ньому. І така біографія, мовби то було не насправді, а в романі.
Його батько помер за три місяці до його народження. Мати відразу ж полишила острів серед степів, який називався Єлисаветградом, і поїхала до Тифлісу. На свою Батьківщину. Вона була грузинкою. Її заможна родина мала чотири­поверховий будинок. Привезеного з України хлопчика оточила ціла армія родичів, в основному тіток. Усі вони були меломанками й почали брати малого із собою до опери та оперети ще з п’ятилітнього віку, а коли йому додалося ще трохи літ, то його відпускали до театру й самого. Отак він і ріс, і нічого не змінилося й після материної смерті, якузвели на той світ сухоти тоді, коли її одинакові виповнилося дев’ять років. Одна з тіток стала його офіційною опікункою. Решта також випробовували на ньому свої педагогічні таланти.
Ніяких батькових родичів він не знав і не бачив, бо у батька, як написав в автобіографії, був з материною родиною «крупний скандал, про який я маю дуже туманні відомості...».
Він зустрів своє шістнадцятиріччя, коли померла опікунка. Після низки юридичних колізій звання опікуна перейшло до чоловіка другої тітки, який жив у Петербурзі, куди йому довелося переїхати. Звичайно ж, йому цікаво було поміняти місто, мав чимало нових вражень, хоча в принципі нічого особливо нового з тою подією не з’явилося. В автобіографії він писав: «Мати виховувала мене, яко росіянина...». Тітки, дарма що грузинки, також виховували його з російському дусі. Він, як і раніше, не чув жодного українського слова, читав тільки російські книги, мріяв стати поетом. Уже від 14 років почав друкуватися в періодиці. Отже, виростав ще один російський поет.
«Читав книжки «запоєм», поезію любив «до божевілля», я був віруючим підлітком і часто потай так молився: «Боже, зроби зі мною що хочеш, якщо треба – за­муч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим поетом», – писав він про той час. – У добу російського модернізму Брюсов, Бальмонт, Блок, Андрєєв, Сологуб, Городецький по черзі цілковито посідали мою душу, але пізніше зосталися моїми кумирами Блок, норвежець Гамсун і англієць Уайльд».
І як же воно сталося, що він опинився в абсолютно непрестижному, тисячу разів упосліджуваному, сто разів розгромленому українському таборі?
Звідки взявся Дараган? Звідки взялися «пражани»?
Маланюк пристрасно запитував себе і своїх ровесників, як сталося, що всі вони, озброєні духом великої ідеї і великої віри, зазнали поразки й опинилися поза Батьківщиною в оцих таборах, як у гетто. Не могли дати їм відповіді вчорашні бойові командири, не знаходили вони її й у тих нечисленних книжках, які трапляли їм до рук, бо й бібліотек у них там не було. Вони пробували самі дати собі відповідь. «І лірика заговорила перша. Але й лірика хоч-не-хоч, керувалася на ту саму генеральну тему: яксталося? чому сталося? Осо­бисто думаю, що незабутній Юрій Дараган (...), тріумфально відкриваючи Княжу Добу і Слово о Полку і квітнучи сухітичними півоніями на запалих щоках, – щасливо прийшов до тих відкрить, саме, шукаючи відповіді «чому?».
У таборі, що вельми нагадував в’язницю, серед холоду, голоду, розчарувань ізневіри багатьох, Дараган не тільки не заломився, а й знайшовся на силі дати відповіді на всі «чому?» і стати духовним предтечею того, що назвуть Празькою школою в українській поезії. Цей вірш написаний у холоднім листопаді 1925 року. (Менше ніж за чотири місяці Дарагана нестане). В цих рядках виразно передано саму психологічну атмосферу табору Шипюрно, де був туберкульозний шпиталь і де згасало життя багатьох не достріляних у боях вояків, яких тут скосили сухоти.

Бисть тишина – в Шипюрні, у шпиталі
Бисть тишина та міні-козаки,
Що від сухот мовчазними вмирали...
Бисть тишина безмежної тоски...

Ми знали, що потай улюблений військами
Отаман виїхав надовго... назавжди...
Ми чули, на серцях лежав могильний камінь
І воском танули гартовані ряди...

І осінь йшла... і плакали безрадно...
Рік двадцять другий – мовчазний відчай...
В таборі мряка – наче сивий ладан,
І напівтемний з сахарином чай...

– Хто це робив? Пригадуєш, не знаєш.
Чи Гуня, чи Павлюк, чи Гордієнко Кость? –
Стояв облуплений, трагічний «Каліш»,
Ридав Nord-West – і нічегоже бисть?

Загадка, феномен. Простір для гіпотез.
Скільки їх пішло в чужу культуру, ставши її творцями. Колоніальні народи завжди були донорами імперій. Та чимало їх поверталося з російського середовища, з російської літератури до українського слова!
Починав як російський поет Євген Маланюк. Починали російською Драй-Хмара і Филипович. Формувався в російській культурі Леонід Мосендз.
Він сам те пояснив аж вельми лаконічно, не вдаючись до особливої деталіза­ції та мотивації: «З 1915 року старшиною на фронті був ранений, революція захопила мене після поранення у Петербурзі. Вихований не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але твердо знаючи, що я «малорос» і нащадок запорозького сотника, у травні я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу завжди бути у грунті тієї російської модифікації (як я тоді рахував малоросів), до якої я належу по крові. У кінці 1917 року я вже був у Києві. Думкою ніколи не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово. Найбільш помагали наша пісня і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часом так нелюдськи бичує ганьбою і соромом...».
Дараган – це вже була не просто нова, це була інша поезія. Не тендітно-інфантильні мотиви Чупринки, Вороного, Олеся. Не розболілий спів про муки розбитого серця чи про душу, яка ніде в цьому пекельному світі не може знайти собі прихистку. Ця поезія несла велику духовну силу, оспівувала велич і незламність духу. Її слово було впевнене, як крок легіонера (не випадково в одного з них – Євгена Маланюка – так виразно зазвучать «римські» мотиви), її енергія б’є через край, її ентузіазм може зрівнятися з ентузіазмом конкістадорів (також популярний у них образ!), які поспішали відкрити й підкорити незвідані землі.
З їхніх поезій, мов Атлантида з дна океану, піднялися з далекого минулого Київська Русь і Козацька Україна, населені масштабними героїчними постатя­ми, людьми чину, які навіть не відають жодного натяку на якісь рефлексії чи сум’яття душі. І навіть думка про можливу смерть звучить у них зі справді героїчною патетикою («Так пишно вмерти, ясно жити!», «О, дай же і мені в свій час умерти //Так пишно і безжурно»).
Леонід Куценко, який найбільше зробив для повернення Дараганового слова в Україну і який має цікаві студії про нього, резонно писав: «Поет творить образ ідеального національного героя, не ідеалізуючи його. Ідилія хіба присутня у твореному скупими пастельними мазками ескізі короткого козацького щастя: могили, квіти, ставок і в «степ закоханий садок...». І далі в Куценка важлива заувага про те, що Дараган, звичайно, не був трибунним поетом, «але провідництвом позначена вся його поезія, що будила думку, що кликала пізнати в собі українця, що мала творити людину стійкішою, мудрішою, відважнішою в життєвих змаганнях».
Дараган став своєрідним камертоном Празької школи. Можливо, його всі вони почули, бо були готові почути. В кожнім разі лишається фактом: Дараганове слово повело за собою всіх. Улітку 1922 року пише він у вогкій таборовій землянці в Каліші про далекий Київ, що велично виступає на екрані історії:

Над містом в темряві – вогнистий хрест.
Знявсь догори, як сяєво пожежі,
Вечірніх ліхтарів протест –
Що ніч загарбала барвисті межі,
Схилила день за виднокруг, за Брест...
Над містом в темряві вогнистий хрест.
Вогнистий хрест, накреслений над містом,
Оповідає всім, що ні, не вимер
Наш славний рід! Людських осель намистом
Керує дотепер Великий Володимир.
І в небі символом яскравим і вогнистим
Палає хрест, накреслений над містом.

Та не тільки духовною силою, потужною енер­гетикою вирізнялася ця поезія. За нею – добра літературна школа (подив охоплює: де вона могла взяти­ся в молодих людей, які, замість висиджувати в університетських бібліотеках, віддали себе під оруду бога війни, а потім несли злигоди голодних інтернованих осіб у просмерділих таборах?). У Дарагана, як і в інших, виразно відчутно вплив французького й російського символізмів; літературні експерти знаходять там і елементи акмеїзму та імажинізму. І все це подолане й переплавлене сильною творчою індивідуальністю в органічну цілість. Ось, наприклад, свідчення вір­туозної інструментації вірша – ознака високого рівня поетичної техніки:

Шамотіння шамшаве, шипшина...
Пу-гу!.. лине в тугу, жахається ніч...
Довгі, чорні крила пташині
– На Січ...
Ні душі... ніч осіння... Очерет, шамотіння...
Над лиманом завмерли
Зорі-перли...

Упорядники відомої антології сучасної української поезії на Заході «Координати» Б. Бойчук і Б. Рубчак писали, що в Дарагана, порівняно з чупринківсько-олесівською традицією, «барви стають відчутнішими, як в образотворчому мистецтві; звуки складені разом з особливо витонченим музичним відчуттям. Ці прик­мети проявляються навіть у численних епізодичних віршах – у моментах, в уривках, – записаних десь у поїзді або в шпитальному ліжку». Упорядники склали своєрідний реєстр несподіваних і оригінальних образів у Дарагана: «Злітає день, вогнистий півень...», «У склі води мигтять... перевернуті руїни замків», «Як князь ранений – день схиливсь на захід...».
Ця – єдина видана Дараганом – тонесенька кни­жечка і сьогодні лишається одним із унікатів усієї нашої поезії. Бо ж вона була важливою не тільки як програмова для поетів Празької школи. «Сагайдак» і сьогодні дивує як яс­краве літературне явище, як особливо конденсована енергетика українського духу на драматичних пере­хрестях історії.
Думаючи сьогодні про «Сагайдак», з вдячністю згадуєш ім’я Микити Шаповала, якого зустрів 1921 року в Празі Юрій Дараган. Шаповал тоді стояв на чолі емігрантської благодійницької організації, що називалася Українським громадським комітетом. Шаповал допоміг сотникові Дарагану потрапити на матуральні курси при Українській господарській академії в Подєбрадах (мобілізація до війська в час Першої світової війни не дала змоги Дараганові завершити середню освіту). Після одержання документа про середню освіту Дараган вступив на відділ української літератури Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі.
Шаповал і Дараган заприязнювали. Дараган присвятив старшому приятелеві вірша «З літопису днів біжучих» (Надія Миронець переконана, що цей твір був задуманий як поема, однак смерть автора перервала роботу над ним). Саме Шаповалові належить головна заслуга в тому, що «Сагайдак» побачив світ. За його енергійними наполяганнями Український громадський видавничий фонд, чиї можливості були вельми обмеженими, таки видав Дараганову книжку.
Шаповал заохочував Дарагана до роботи над другою збіркою, яка мала нази­ватися «Під чужими зорями». Саме за його наполяганнями написав поет відому нам автобіографію, з якої довідуємося важливі факти його дитинства і юності, які цілком могли лишитися невідомими.
Збереглися листи, які писав Микиті Шаповалу із санаторію смертельно хворий Дараган. Сам Шаповал лишив нам спогади про поета, в яких читаємо:
«Я поїхав до його з одним товаришем 10 березня ц.р. Худий аж прозорий лежав на своєму ліжкові проти великих вікон, з яких видно було далеке пасмо гір і білі хмари, пливучі над ним.
О, він хотів на південь; коли б негайно виїхав, то напевне стався б по­ворот на краще! На його думку, я міг би це зробити. (...) Ми говорили про «Сагайдак», про Україну, про всячину. Він цікавився дуже партійними справами (вони обидва належали до Української партії соціалістів-революціонерів. – М.С.) і як іде ріст організації. Він мене почав запевняти, що він не має малодушія перед смертю, бо він  козак.
Передав мені рукописну збірочку поезій, прохав, щоб я зараз же прочитав при йому вірш про шпиталь у Шепіорному...».
Той рукопис зберігся для історії. На ньому Шаповаловою рукою зазначено: «З останніх поезій т. Юрія Дарагана». 
Поета не стало рівно через тиждень після тієї зустрічі – 17 березня 1926 року.
Для нас лишилися тільки диво і чар його слова:

Сьогодні ранок – мов служба Божа,
Урочистий і світлий.
В снігу шепоче гай-вельможа
Палкі молитви,
Обрядом править митрофорний
В парчевім строю,
Моління дня, мов пісні «горні», –
З аналою.
Сьогодні ранок – мов служба Божа,
А я – жебрак на паперті...
На сніжно-білій скатерці.

Він знав, чого просив у Бога.
І Бог визнав за ним право бути саме таким поетом, яким він хотів бути.

Юрій ДАРАГАН

ВЕЛИЧНЕ

Мої думки – як місяць у фіорді,
А небеса – урочиста пустеля.
Звучать, звучать в душі акорди горді,
Як із Вільгельма Теля.

Зоряна ніч – душа Вільгельма Теля,
Зоряна ніч – відбиток орлої думки.
Хто це казав, що небо – мертва стеля,
А зорі – візерунки?

І тіні на снігу мережать візерунки,
Все глибше угорі озорена пустеля,
А серце п’є і п’є міцні напої-трунки
Душі Вільгельма Теля.

Подєбради, 16.02.1924.

ЦВІТ

              О. Кобилянській.

Обіймає серце туга, гай!..
Зачарований, зелений марить гай,
Тихим вогником розквітне ясний цвіт,
Щастям тужним замережить світ.
Серед папороти, в хащі, у яру,
Як не стріну, не побачу, то умру...
Наливає серце туга вкрай,
Зеленіє, променіє гай.

Подєбради, 24.02.1923.

ЛІТО 

Прозоре золото та іскри,
І над ланами пар,
Моїх думок ліниву низку
Вогонь вкінець приспав.

Хай колисає колисанка
Єгипетського Ра –  
Піду степами і лісами,
Жбурну сліди у прах!

Іду, іду шляхом, ой, Ладо! –
Ясніє краєвид.
Ось ти, володарю Багдаду,
Гаруне-Аль-Рашид!

Вже мінарети зовсім близько,
Вітає гук фанфар!..
Лежу... проміння, злото, іскри,
А над ланами пар...

Подєбради, 14.07.1923.

*   *   *

Дніпро, пунсовий захід, кручі,              
Липневий супокій...
Чомусь ввижається Веспуччі,
Смагляві моряки.
Чомусь зухвале та величне,
Немає перепон.
Мить розгортається у вічне,
І в океан – Дніпро.

І ось досяжні всі принади,
Легенди і казки,
Гудуть далекі водоспади,
Бринить тропічний спів.
Здається, піднесеш правицю,
І з голубої мли
Поважно вийде чорна жриця
На берег золотий.

І ткане пурпуром склепіння
Урочистих небес
Пошле гудіння, і проміння,
І спів казкових мес.
Так солодкі і так болючі
Уста і стріли вій...
Дніпро, пунсовий захід, кручі,
Липневий супокій.

Прага, 1.02.1925.

ЧОРНЕ

І знов, і знов пройду навмисне,
І вітер слід мій замете...
Хай кров на сніг із серця присне,
Червоним маком зацвіте!
Не відігнати ясний образ,
Я вітром сніжним іздіймусь...
О, невимовно гордий обрис
Чола, і брів, і тужних уст!..

І я останнім чорним гімном
Схиляюсь на холодний сніг,
І вип’ю синє-синє зимно
В килимах чистих і пухких.

Прага, 27.12.1923.
КАВКАЗЬКЕ

Де зазирають в прірву скелі,
Де, як поета, барвний світ,
Над сном маленької оселі,
Мов стрічка синій оксамит.
І тільки гук прудкої річки
Та дикий спів із верховин,
То з мінарету тужно кличе
Старий і сивий муезин.
Не знаю, десь згорає сонце,
Прозорий день вже спопелів...
Зникають, ніби в ополонці,
Намиста молитовних слів.

Прага, квітень, 1924.

ЛУНА МИНУВШИНИ

Три старших лицарі стернею продудніли,
Три старших лицарі над яром зупинились,
Коли над ним туман піднявся білий,
А за селом в степу стріляли, бились...
Вони шукали гострими очима –
Когось шукали... В темряві, як хорий,
Вогонь пожежі гарячково блимав,
І перелякано тремтіли зорі.
Вольга питає: «Що за диво, любі,
На край святий навалу чинить північ.
В степу не вилягли відважні люде,
І не дають вони належну відсіч?!»
У Муромця зійшлися грізно брови,
Вольга обурений поволі замовкає.
Шолом блищить на страшнім Святогорі,
Він дивиться вперед і не питає...
На землю смугами лягла розкішна грива,
А кучері сягають сталі плеч,
І руки лицарів в страшній задумі гніву
Поволі опускаються на меч...

Каліш-табір, 23.06.1922.
МАЛУША

І пестощі, і юний гридень,
Рожеві хвилі мрійних слів,
Що линуть на далекий південь
Слідами золотих підків.
Вже княжі відійшли дружини,
Земля дудніла цілий день,
А серце в’яне, серце гине,
Немов поранений олень...
А що, як ворог переможе
І меч впаде із любих рук?
О, світлий, радісний Свароже,
Не допусти до тяжких мук!
Перуне, зглянься ти над нами!..
Упевнитись, дізнатись де б,
Що він червоними щитами
Заслонить половецький степ?

Каліш-табір, 2.06.1922.

ПОХІД

Княжич-місяць вийшов на стежину,          
Викликає гриднів і бояр,                               
Він скликає молоду дружину
В латах легких і ясних, як жар.
І піде він колом сафіровим
Серед танку герцю і гульні...
Він, як бог, блищить запалом новим,
Радощами нової борні.
Айстри-зорі квітнуть в оксамиті
Урочистих лагідних небес,
Ніч впилася пахощами квітів,
Дивами і сяєвом чудес.
І квітки спішать йому зачерпти
Келихи пахучого вина,
А світанком він зуміє вмерти,
Кине усміх морю і ланам.
Мріє ніч, і чуйно зорять зорі,
Зорі-айстри і букети зір,
Ясний шлях відбився в тихім морі,
Чуйно зорі – в небезпеці мир!

Каліш-табір, 20.07.1922.

ОЛЬГА

Чолом... шаліють гнів і муки...                    
Пекучі сльози, вам – чолом!..                     
В розпуці заломила руки
Ти над захмареним чолом...
Як уявити дійсність втрати?
Роздерли Ігоря раби...
О, помсто, над зухвалим катом
Нехай палає облик твій!..
О, груди, тверді і широкі,
Хвилини пестощів і мрій...
Вітай, мій ладо синьоокий...
Роздертий... мертвий ладо мій...
Конає день в кривавих плямах,
Як князь зшматований в лісах.
Осель намисто у нестямі –
Шаліють полум’я і жах...
Жорстоко мститься і карає
Найбільша від усіх орлиць.
І люд зухвалий знає, знає
Понятих полум’ям лисиць.

Прага, 11.09.1922.

СВАТИ

У степу, шляхом незнаним, у далекий край
Іде з любим побратимом лагідний Дунай –

По царівну, по Рогніду в половецький степ,
Де б її сватам дістати, вишукати де б?
Бо у темряві ховає дівчину отець,
Бо Рогвальда не вблагає жоден посланець.

І Добриня каже стиха: «Чуєш, брате мій?
А буде танок кривавий, буде герць гучний!

Ми вночі вкрадем Рогніду – нас не доженуть!»
І летять свати стрілою у далеку путь.

Красну дівчину дістануть князеві свати,
Дзвони, сурми залунають в Києві святім,

Володимир з нею зійде на батьківський стіл.
І летять свати на південь, мов із лука стріл.

Каліш-табір, 1.07.1922.

ВЕЧІР

Як князь ранений – день схиливсь на захід,
Одкинув свій червоний щит.
Рубіни крови бризнули на дахи,
І червінню спокійний став блищить.

Зітханням лине тихий повів вітру,
І ладаном – осінній аромат.
На очі насуває вечір митру
І править жалібний обряд.

А  герць гучний був, променистий, впертий.
Мій Боже! Радісно співа сурма...
О, дай же і мені в свій час умерти
Так пишно і безжурно.

Каліш-табір, 3.07.1922.

СРІБНІ СУРМИ

Дажбог лякає білі коні,                      
Бучний табун зими,                               
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вогке тло землі.

Зима вже білий стяг підносить,
Підносить стяг зима,
Благає порятунку, просить:
«Не треба бою, досить, досить!»
І лине за лиман...

І коні-велетні женуться
І крешуть лід дзвінкий,
В бігу птахами розіпнуться
І в дикім полі розіб’ються,
Розвіються вони...
Прогавлена остання змога,
Долічені вже дні...
І гридень світлого Дажбога
Сурмить блакитну перемогу
На золотім коні!

Подєбради, 30.03.1923.

*   *   *

Співає юний січовик.                 
Нічного степу вільний пташе,
Сам знаєш, пишне щастя наше
На вістрії шабель і пік.
Ой, сонних виб’ють до ноги...
Дивись, татарин вузьколобий
В зелені хвилі, ніби окунь,
Пірнув і стежить з-за могил.
А ти співаєш про Стамбул,
Про байдаки та бідних бранців,
Що з зойком прокидались вранці,
І з України вітер дув,
І тужно-тужно сльози сьорбав
І танув золотий туман...
Ой, стисне пристрасно аркан
Твоє, твоє співуче горло.

Подєбради, 16.01.1924.

*   *   *     

Шамотіння шамшаве, шипшина...
Пу-гу!.. лине в тугу, жахається ніч...
Довгі, чорні крила пташині
– На Січ...
Ні душі... Ніч осіння... Очерет, шамотіння...
Над лиманом завмерли
Зорі-перли...

Подєбради, 10.02.1923.

*   *   *

Гойдається місяць на хвилях,          
Як п’яний...
За обрій туманний
Вже більш не сягне моє око –
А туга широка-широка
У серці і вітах похилих...

Гойдається місяць, як п’яний,
На хвилях,
Мов «ратію виліг»
Сухий очерет над водою.
А вітер – як сурма до бою.
Ввижаються чалми, тюрбани...

Подєбради, 18.03.1923.

ДИКЕ ПОЛЕ

О. Ренгевичеві присвячую.

Закотилося сонце за обрій,
А козацького сонця нема ще...
Фіалкові степи, фіалкові
Трав розмріяних хащі.

Тільки чебриком пахне та тужить
По ярах, над річками полинню.
Ой, чолом тобі, місяцю друже,
Я в степи за тобою полину.

Подєбради, 20.09.1924.

*   *   *

В степу, по зелених травах зляканий
Кінь окульбачений скаче,
Чорні ворони вчора ще крякали,
А галич сьогодні кряче...

Скаче карий бистрий кінь козаченька,
Скаче і тіні лякається...
Бідна матінка, мати старенькая
З гострим болем спізнається.

Прага, 2.09. 1922.

*   *   *

Зійшло козацьке сонце – місяць,
Степ цвіркунами задзвонив.
Земля – цілунки синім висям,
А небо степу – жмені снів.
Чебрець пахтить несамовито...
Та десь дуднить, дуднить в яру,
Жене конем... Дівчино, квіте,
Бодай би в серці ніж загруз!..
Дарма, благання не упросять,
Помазав східні очі лой,
Він чує тьмяний пах волосся
Своєї бранки чарівної.

Подєбради, 17.09.1921.

ЗАПОРОЖЖЮ

Спливло, занурилось, загасло...           
І дня нема – пішов кудись,                     
І вечір на високе прясло
Смаглявим парубком схиливсь...
Здається темний явір ляхом...
Здається, так давно-давно
Курить мій віз чумацьким шляхом,
Туманом, сріблом і вином.

Прага, 14.ІІ.19.

БРАНКА     

Тремтить осика всім єством
В обіймах ранку,
А ранок пестить знов і знов,
Мов турок бранку.  
Очей не звести, все внівець!
І застидалась...
А поцілунки і вітрець
Не зчинять галас...
Заступлять червінь супокій
І помаранчі,
Тож день розміряний такий,
Вона не плаче...
Лише без ліку, до зорі,
Мов за обійстям,
Мов нуждарі на цвинтарі,
Тріпоче листя.

Жідловіце на Моравії, 10.06.1924.
*   *   *

В глухих алеях рясно рожею  
Старий вквітчався парк.
Легендою нічим не схожою,
Я мрією пройнявся гожою,
Про тебе, Жанно д’Арк!
Рожево-білою шипшиною
Покрито славний шлях...
Була ти богом і людиною
І до цього часу єдиною –
В укоханих казках.

Каліш-табір, 7.07.1922.

*   *   *

Сьогодні ранок – мов служба Божа,    
Урочистий і світлий.
В снігу шепоче гай-вельможа
Палкі молитви.
Обрядом править митрофорний
В парчевім строю,
Моління дня, мов пісні «горні»,
З аналою.
Сьогодні ранок – мов служба Божа,
А я – жебрак на паперті...
На сніжно-білій скатерці.

Каліш-табір, 8.07.1922.

*   *   *

Не одна промова буде виголошена,
Пісні пролунають рідні...          
Старі боги, поверніть же і ви колись і нам
Мрії і сни наші срібні!

А за чулими піснями і промовами
Нас огорне лагідний сум,
Ми давно сповиті «важкими умовами»,
Як нам рідна лірика дум.
І прегарною наляканою птицею
Серце так тремтить в грудях.
Осіни ж, Великий, Тихий, десницею
Тернистий, скривавлений шлях...

1923.
МІСТИЧНЕ     

Зорі злякано дивилися в очі близькому
Дневі, що займався вже в бою...
Ніби очі на малюнках Котарбинського,
Ніби краплі плинного вогню.

Чи ж тому в завоях мли увечері
Тоскно квилили нічні птахи,
Ніби віщували в коротких реченнях
Непоправність хиб...

2.12.1925.

ПІД ЧУЖИМИ ЗОРЯМИ

Своїх сузір незнаний візерунок,
Заграви рідні – під чужим кутом.
Дрібні хмаринки, наче срібні руна
Понад Чумацьким радісним шляхом.

І ціла ніч – мов чуйна кобилиця,
Що на отави вибігла зі стаєнь,
На чорному коні казковий лицар
Женеться чвалом в мій далекий край.

Йому Дніпро і степ безкраїй сниться,
І Київських хрестів лискучий ліс,
Але назустріч їм небіжчик місяць
Поблідле чоло мертвенно підніс.

Кінь вороний знявсь гопки від жаху.
Кінь вороний у дальню путь не хоче,
І срібним порохом Чумацького шляху
Засліплює мандрівникові очі.

1.10.1925.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори