Остап ТАРНАВСЬКИЙ
БАГАТОГРАННІСТЬ Остапа ТАРНАВСЬКОГО

Він був, мабуть, одним із наймолодших членів Спілки письменників Радянської України. 1939 року, коли після приєднання Західної України до СРСР, радянізувався Львів, там під орудою Петра Панча творилося відділення Спілки письменників. Надійних кадрів, ясна річ, не вистачало, бо ж чимало літераторів не влаштовували владців через свої політичні переконання, тож відбір у «легітимні письменники» був надзвичайно суворим.
Остап Тарнавський увесь той процес згодом цікаво, з живими подробицями і глибокою іронією описав у своїй книжці «Літературний Львів 1939 – 1944». І навіть якби він лишився автором цієї однієї-єдиної книги, це вже мало б важливе значення і його ім’я було б «прописане» в українському письменстві. Мемуари Тарнавського – дорогоцінна лектура і для істориків літератури, і для біо­графів Святослава Гординського, Богдана Кравцева, Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки, Михайла Ореста, Уласа Самчука, Романа Купчинського, Юрія Горліса-Горського... – і це ще далеко не увесь перелік; тут багато подробиць із їхніх життєвих – а часом і літературних – біографій львівського періоду. У великій пригоді стане вона і просто історикам, які досліджують той час і ті події саме у Львові.
Описав Тарнавський і як його – навіть і для нього самого несподівано – було рекрутовано в українські радянські письменники. Двадцятидворічний сту­дент Львівської політехніки, який устиг опублікувати в періодиці десяток чи півтора віршів, а також кілька нарисів та оповіданнячок, успішно пройшов ідейно-політичне «чистилище», яке визначало рівень лояльності до нового режиму пошуковців офіційного письменницького статусу.
З одного боку, мало значення те, що батько Остапа Тарнавського не належав до жодної націоналістичної організації – він був діячем робітничого руху. І син, який розривався між навчанням спочатку на філфаці Львівського університету, а далі в Політехніці та заробляв на хліб газетярською поденщиною, не виявився активістом котроїсь з українських організацій.
З другого боку, в процесі обговорення кандидатури Тарнавського під час прийому до Спілки його несподівано підтримав близький до радянофілів незрячий поет Андрій Волощак, який наговорив про нього позитивних слів: мовляв, співчуває нашій справі, і тво­ри з позитивним зарядом, і перспективний і т. ін. Здивований юнак відкрив у його особі доброзичливу й благородну людину.
Спогади О. Тарнавського містять ще й цікаві психологічні подробиці не тільки про поведенцію радянських літературних вельмож, які прибували до Львова «на лов­лю щастя і чинів» та для перевиховання тамтешніх несвідомих майстрів пера, а й про сприйняття прибульців культурною громадськістю міста, її ставлення, скажімо, до О. Корнійчука, О. Десняка, П. Панча. З них, наприклад, можна довідатися про великий сантимент львів’ян до щирого, безпосереднього, безмежно наївного й непрактичного Сосюри, якого Тарнавський з приятелями екіпірували, закупивши вбрання в спекулянтів, щоб він справді виглядав на поета.
Війна. Тепер уже окупований німцями Львів. А в ньому кипить літературне життя. Прибульці зі Сходу Осьмачка, Любченко, Багряний, Орест… Спілка письменників після трьох років напруженого культурного життя. Цілий письменницький десант вибирається в еміграцію. Закінчилася цікава сторінка української літератури, яка буде цілковито зігнорована офіціозною історією, а тому зовсім не відома в Україні впродовж майже п’яти десятиріч. Цікаво, що тут, у Львові, запроектувалося чимало тих важливих починань, які потім розгорнуться й наберуть сил в еміграції (і МУР, і «Слово»). Тарнавський нагадує, що саме у Львові, в атмосфері тодішніх ініціатив визрівала мрія про велику літературу. Не випадково ж після Львова в таборах Ді-Пі опиняться і Шерех, і Самчук, і Костюк, і Лавріненко, і Маланюк, і Багряний, і Гординський... – усе це заоблікував і дбайливо систематизував факти сумлінний мемуарист Остап Тарнавський.
Можливо, розповідь про нього треба було починати саме як про поета, оскільки він – хоч і різнобічна творча індивідуальність – увійшов в історію літератури передовсім як поет. Однак моє перше знайомство з ним було саме як з мемуаристом; я став захопленим читачем Остапа Тарнавського і завдяки його книжці відкрив цілий масив не знаного мені літературного матеріалу. Тому й почнемо ніби «не з основного».
Далі були есей «Подорож поза відоме» і збірка статей «Туга за мітом». Виявилося, що поет Тарнавський – фахівець у галузі порівняльного літературознавства. Він – один із тих небагатьох українських авторів, які легко зіставляють письменників, філософів, художників різних часів, різних народів, знаходячи спільності й відмінності, помічаючи оте найважливіше, що й складає їхню сутність.
Характеризуючи цю особливість, Олег Бурячківський пише: «Його порівняльні аналізи зазвичай достатньо обґрунтовані, і це не дивно, бо Тарнавський удома в огромі світової культури, од якої не відокремлює рідну йому культуру українську. Понад те: саме заради з’ясування і підкреслення цієї невіддільності Тарнавський вдається до порівняльних студій, в осерді яких – головна тема: література українська і література світова, українська література у світовій літературі».
О. Тарнавський належав до найосвіченіших письменників української еміграції. I, звичайно ж, не тому, що він мав докторат із філології. Виняткова ерудиція, широкі зацікавлення в філософії, історії, мистецтві. Літературний критик, літературознавець, театральний критик, публіцист, політолог, культуролог – усе це різні грані Остапа Тарнавського. Ось промовисті назви деяких статей: «Бертран Рассел – Сковорода наших днів», «Альбер Камю – сумління нашого часу», «Микола Руденко – Паскаль доби соцреалізму», «Поет Ярослав Сейферт – нобелівський лауреат», «Юрій Липа – поет національної думки». Він осмислював такі постаті, як В. Гомбрович, Андре Жід, Артур Кестлер, Ґемінґвей, а також Юрій Клен, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Богдан Кравців, Улас Самчук, Докія Гуменна, Іван Багряний... – власне, не було жодного помітного літературного явища в українській діаспорі, про яке не писав би Остап Тарнавський, котрий ніби змагався в активності з критиками. І це при тому, що він так багато сил віддавав громадській діяльності – 1958 року його обрали секретарем Об’єднання українських письменників в екзилі «Слово», а від 1975-го він – голова «Слова».
Можна стверджувати, що поетом Остап Тарнавський став уже в еміграції, хоч публікуватися почав від юнацьких літ у Львові на сторінках часописів «Назустріч», «Ми», «Дажбог». Його вірші були позначені вправністю, пронизані ліризмом, але, як він і сам згодом вважав, чогось справді свого в них ще не було. Видані в Зальцбурзі 1948 року «Слова і мрії» несуть на собі сліди авторських експериментів. Тарнавський шукав формальної самобутності й подолання «загальних місць», за якими не видно індивідуальних рис поетичного обличчя.
Характерно, що від самісіньких перших кроків Тарнав­ського вабив сонет, і він на різних етапах своєї творчої біографії знову й знову звертався до цього жанру.
Ось сонет із «Слів і мрій»:

Дозрівають жита. Соковите колосся
обважніло під соняшним медом. І мак,
що недавно красунем пишався в житах,
похилився зів’ялий. А вітер розносить

пошум стебел і запах хлібів. Довелося
зустрічати жнива на селі. Мов на знак
чародійний, дозріла любов моя так,
як доспілі жита, що серпів срібних просять.

Наливається винами чаша небес,
наливається серце хмільним почуванням, –
і тобі, за якою шукав я зарання,

я дарую доспілу любов. Ти зірвеш
її наче наповнений золотом колос,
з-поміж маків, що квітли червоно довкола.

Є тут версифікаційна майстерність, є настрій лагідної романтичної замрії, однак говорити про цілковиту самостійну виразність поетичного голосу ще не випадає.
Це – якщо за великим рахунком, якщо «з погляду вічності». Авторові не вистачає чогось таки істотного, чогось «ледь-ледь». Як в отій відомій з біографії художника Іллі Рєпіна історії. Він оглядав у студії роботи своїх учнів. Підійшов до одного полотна, довго вдивлявся в нього, а потім узяв пензля й зробив кіль­ка штрихів. Захоплений учень вигукнув: «Ви ж нічого не домалювали, тільки ледь-ледь торкнулися пензлем картини – і вона вже зовсім інша!». І тоді старий художник сказав молодому: «Мистецтво насправді й починається з отого ледь-ледь...».
Саме ось такого «ледь-ледь» і не вистачає у віршах багатьох поетів для того, щоб вони заграли всіма барвами поезії.
І все ж уже тоді зустрічалися в нього такі поетичні перлини, як сонет «Заклята ніч»:

Мов п’яний волоцюга серед ночі,
шукаю мрій, шукаю світла зір.
Вантаж зчорнілих мурів тьму толочить,
і ніч лютує, наче звір.

Мені не лячно. Серце радістю цвіте.
Ліхтарні – несподівана соната.
У ніч далеку йду, куди веде
мене любов нестримана, заклята.

І так спокійно. Світ – це тільки ніч,
великих мрій велика таємниця.
Та образ ангела не сходить з віч,
на яві привидом і в снах він сниться.

Веди, шляхетна пані, в гущу ночі,
де зір отари на сумній толоці.

«Закляту ніч» написано ще 1938 року, коли двадцятирічний Тарнавський спілкувався з поколінням поетів, що вже утвердило себе у львівському літературному ландшафті: Богдан-Ігор Антонич, Богдан Кравців, Святослав Гординський, Богдан Нижанківський, Ярослав Ярий (у майбутньому – Вадим Лесич), які протистояли «живим анахронізмам» (вислів Миколи Гнатишака) Петру Карманському, Василеві Пачовському, Богданові Лепкому, Уляні Кравченко, котрі вже на той час належали історії літератури.
Нове покоління показало себе значно вигадливішим у поетичній техніці, жанрово і формально вишуканішим, однак, як застерігав М. Гнатишак, воно мало в своїх поезіях значно менше душевного тепла і серйозною загрозою для нього могли стати «штучний холод, бляшаний патос і кривлення душею». Втомлені життям і різними розчаруваннями, старші шукали тихих пристаней у спогадах про відшумілу молодість. Вони відчували, що довкола них і в усьому великому світі все бурхливо змінюється, але намагалися того не помічати. Вони дійшли тієї життєвої пори, коли люди значно більше живуть минулим, аніж сучасним чи майбутнім. Молоді ж практично ставилися до минулого й через голову сучасного дивилися у майбутнє, вважаючи себе його господарями. Вони, як і ведеться, були різні: аполітичні, як Антонич, політично активні, як Кравців, парнасисти, як Гординський. Ясна річ, вони були значно ближчі Тарнавському за «старих панове» і молодий поет з цікавістю приглядався до них.
Він не міг не зазнати їхнього впливу. В чомусь він був корисний (молодий автор увійшов у русло найновіших творчих шукань), а в чомусь і стримував його, не відпускаючи в «самостійне плавання».
Чи не від перших своїх літературних кроків Тарнавський однаково активно працював і в поезії, і в художньому перекладі, і в літературній критиці, і в журналістиці. Гадається, що саме заняття перекладом і критикою прискорили його формування як поета. Адже інтерпретуючи своєю мовою твори зарубіжних поетів, неминуче аналізуєш кожну «клітинку» їхнього стилю, осмислюєш особливості лексичної партитури й неминуче робиш для себе якісь висновки, що стають твоїм творчим досвідом. Те ж можна сказати і про користь літературно-критичної роботи для літературної практики. Бо ж навіть писання найкоротшого відгуку підштовхує до роздумів, що, чому, як і навіщо в рецензованому творі.
Микола Ільницький, який скрупульозно простежував особливості творчої еволюції О. Тарнавського, зауважував, що в нього в книжках «Життя» (1952), «Мости» (1956), «Самотнє дерево» (1960) стиль інтелектуалізувався і яснішими, чіткішими стали «основоположні поняття його лірики: людина перед обличчям вічності, уособле­ної в Богові». І як характерний тому приклад критик наводить «Баладу про ніч­ну варту», де читач слідом за поетом доторкається однієї з тих загадок буття, які не дано до кінця розгадати:

У вартівні палахтіла ватра,
і на лавах ждали вартові.
Враз підвівся перший: Чуєш? Кличе...
І, забувши нарядить шолом,
вискочив із вартівні, мов вітер,
двері розмахнувши навстіжень.

І ніхто не ворухнувся навіть.
На весілля не збиралися дружки.
Всі вони сиділи, як раніше,
вижидаючи на виклик
звідтіля, де замок на горі.
І ніхто не глянув там, де двері,
що відкрили занавісу мрії,
де очікує князівна ніч.
Не питав ніхто: за чим, куди?
Знали,
що ніхто ще не вернувся з темноти.

З критиком не можна тут не погодитися – О. Тарнавський, з одного боку, екзистенційно глибокий, художньо винахідливий (образ смерті як князівни ночі), а також віртуозний в оркестрації вірша; звукопис у нього справді тонкий, примхливий, елегантний, власне, саме на ньому, здається, і тримається увесь вірш. Це – одна з загадок поезії, коли поет, як алхімік, ворожить над звуками і видобуває з них несподівані розлуння.
Цікаві спостереження над особливостями віршування Остапа Тарнавського маємо в антології «Координати», де Б. Бойчук і Б. Рубчак пишуть, як зживав автор зі своїх віршів ту романтичність, що була властива його ранній ліриці, як вводив у поетичну канву сухі прозаїзми та «книжні» слова, «навіть хемічні формули, намагаючись таким чином перевтілити в поезію складники нашої доби, надати їй звучання важкого фактажу й інтелектуальности». Одне слово, він оновлював для себе поетичну мову, категорично відгетьковуючи оті хрестоматійні поетизми, якими залюбки послуговувалися радянські поети з їхнім традиційним мажором, барабанним пафосом та уніфікованою лексичною партитурою.
Тарнавський ніби колекціонував у своїх віршах анти­поетизми (технічні терміни, формули). «Він ламає строфу, грається трудними дисонансами, скреготливою дисгармонією, звуковими зударами, – пишуть упорядники «Координатів». – Він також іноді пробує писати вільним віршем. Виникає враження, що О. Тарнавський довіряє долю своїх рядків абсолютному контролеві розуму, заперечуючи всякі сліди романтизму та неопарнасизму, які домінували в його перших двох книжках, та відкидаючи впливи інтуїції чи підсвідомости на поетичне мистецтво».
Оце і є той випадок, коли читане з професійного інтересу – студії поетики та естетики Т. С. Еліота – відчутно вплинуло на О. Тарнавського, котрий не тільки захистив дисертацію (вона називалася «Т. С. Еліот і Павло Тичина»), а й перекладав Еліота, мимоволі зазнаючи його впливу.
Микола Ільницький також твердо переконаний у тому, що ім’я Т. С. Еліота виникає в розмові про поезію О. Тарнав­ського не випадково. «Стиль поезії Еліота інтелектуальний, насичений ремінісценціями образів, понять, символів з різних джерел. Українському поетові теж не чужа сприйнятливість «чужого» (...), але при цьому О. Тарнавський ніколи не втрачав зв’язку з національною традицією, хоч виявляється вона переважно опосередковано: в образній структурі віршів пісенні символи, образи інших поетів комбінуються по-новому, витворюючи своєрідний стильовий сплав, де переплітаються пам’ять і туга, ностальгія і сподівання, де брили будинків перетворюються у білі вежі спомину».
Тарнавський мав серед українських поетів еміграції роль своєрідного моста поміж своїм поколінням і генерацією, яка пойменовувала себе Нью-Йоркською групою. Можливо, ще Вадим Лесич був так само близький молодим своїми шуканнями, які продиктувало прагнення втекти від тра­диційності й не просто оновити словник, а віднайти нову поетичну мову. Отут вони й звернули допитливий погляд саме на Еліота, чиє ім’я так голосно пролунало в англомовному світі. Кожен із Нью-Йоркської групи шукав і знаходив у нього своє. Епізодично звертався до Еліота Лесич. Стосунки ж Тарнавського з Еліотом, як уже мовилося, були значно триваліші і складніші.
«Балада про міт смерти» видається одним із тих творів, на яких позначився виразний вплив Еліотової поетики.

Як добре умиралося у вірі,
що там на тебе жде затишшя раю...
– Чи в славі вмреш, чи гнаним псом сконаєш,
то буде нагорода тій офірі,
що зветься смерть.

І як відважно йшли до тої смерти,
лишаючи цей світ недосконалий,
щоб у кінець сподіваний причалить,
де в безконечність світ новий відвертий,
що є життя.

Та хтось перемінив речей систему,
підсунувши нову, підступну думку,
що сонце нам даровано в дарунку
на відстань, вложену
між світ
і
темінь,
що зветься смерть.

Ось у такі рядки виливається боротьба Остапа Тарнав­ського з «волошко-барвінковістю» й ритмічною та строфічною одноманітністю. Є тут здобутки і втрати. Здобутки – втеча від тієї романтичності, якій він віддав данину в літературній юності, безжальне відгетьковування будь-якого натяку на сентиментальність. Є виразність строфічного малюнка, який не переплутаєш із жодним поетом української діаспори, але при читанні цього тексту все ж ніяк не можеш позбутися відчуття надмірної лабораторійної «відкритості» вірша.
Тарнавський поєднував сміливі – аж до ризикованої деструкції вірша – експерименти зі скрупульозною роботою в жанрі сонета, зі створенням вінків сонетів (1952 року з’явився окремою книжкою вінок сонетів «Життя»; чимало сонетів було написано й пізніше; 1984-го вийшла його підсумкова в цьому жанрі «Сотня сонетів»).
Святослав Гординський, рецензуючи «Життя», писав, що О. Тарнавський належить не до тих авторів, у яких «поезія, розтоплена до пливкого стану, вливається відразу в потрібні їй форми; вони тільки контролюють плав». Він – із тих, котрі «мозольно і з трудом мусять обробляти камінь слова, аж поки отримають потрібний їм ефект. З текстологічною скрупульозністю рецензент простежив різні варіанти творів Тарнавського, показав, як той удосконалював сонети. Воднораз Гординський високо оцінює філософську проблематику цих тво­рів, у яких автор мовить про буття і призначення людини в її земному існуванні.
У «Сотні сонетів» читаємо «Смерть»:

Усім відома ця картина смерти:
костуха – і коса в руці, не квіт –
іде за кожним крок-у-крок услід
та й чигає, щоб горло передерти.

Або більш поетичний образ смерти:
карета, а при ній візник стоїть,
запрошує зальотно: увійдіть!
поїдемо туди, де світ відвертий...

Але чи це правдивий образ смерти?
Ні! Смерть – це друг, що на земній дорозі
товаришить людині в подорожі
на цьому світі, де не можна вмерти...

Життя тут – квіт, що впаде в забуття,
лиш смерть початок вічного буття.

Тут справді нерозривно переплелися і стоїцизм, й іронія, і парадоксальний погляд на обставини та точність атестацій періодів людського перебування на землі.
«Смерть» – також один із особливо характерних для Тарнавського творів. У другій половині свого життя поет, цілковито відійшовши від юнацької романтичності та ліричності, називав речі своїми іменами або ж переосмислював – разом із цінностями людського життя – прийняту в ньому шкалу цінностей.
Окрема сторінка літературної біографії Остапа Тар­навського – переклади Шекспірових сонетів. За свідченням дружини поета Марти Тарнавської, він цікавився Шекспіром ще від юнацьких літ. Писав дослідження про «Гамлета» на українській сцені. Шекспірові сонети почав перекладати ще в п’ятдесятих роках. Вони публікувалися на сторінках «Української літературної газети», а також у його збірці «Самотнє дерево» (1960). Орися Прокопів у своєму дослідженні українських перекладів Шекспіра відзначила: «Чотири переклади Тарнавського виявляють вірність цього переклада­ча стилеві і змістові оригіналу. Хоч сонети Тарнавського поділені на катрени, перекладач тримається точно основного логічного, синтаксичного і формального задуму оригінальних сонетів. Шекспірівські риторичні фігури, образність і схеми образів включені правильно й успішно. Переклади Тарнавського виявляють легкість композиції і мову, позначену ясністю. Сонети CIV і CXVI у перекла­ді цього перекладача є особливо високоякісним досягненням метемпсихозу і є неперевершені не тільки своєю стилістичною і контекстуальною точністю, але і своїм естетичним враженням».
Як писала Марта Тарнавська, 1992 року поет завершив переклад усіх Шекспірових сонетів. Цікаві міркування Тарнавського є в листі до головного редактора журналу «Всесвіт» Олега Микитенка від 16 серпня того ж року: «Я саме викінчив повний переклад сонетів Шекспіра... Це, правда, не перший переклад, бо вже є два: Паламарчука і Костецького. Але Шекспір своєрідний, а переклад Паламарчука поетизований, тоді як – на мою думку – мова Шекспіра більш ділова, як у «бізнесмена»; Костецький знову натворив стільки новотворів, щоб тільки були односкладові слова. В англійській мові цих односкладових слів велика кількість... то ж переклад з англійської на українську, ще й віршів, а то такого виміряного і метричного, як сонет, трохи складна справа. Я бажав віддати головно думку Шекспіра так, як вона в нього репрезентована його мовою, з підкресленням того слова, чи тих слів, що головно репрезентують цю думку...».
Однотомник Шекспірових сонетів у перекладі Остапа Тарнавського побачив світ у Філадельфії 1997 року до 80-ліття від дня народження перекладача.
Цієї етапної в його літературній біографії книги Тар­навський вже не побачив – його не стало ще за п’ять років до її появи.
...У вересні 1989 подружжя Тарнавських приїздило до Львова. В тамтешньому журналі «Жовтень» (нині «Дзвін») з’явилася поетична добірка Тарнавського. Далі у київському «Всесвіті» – стаття (на основі його дисертації) «Т.С. Еліот і Павло Тичина». Легко уявити поетову радість з того приводу, що його твори оприлюднюються в Україні, де читач – у порівнянні з еміграцією – значно ширший.
Ясна річ, у Тарнавського було багато творчих планів. Але здоров’я його вже було підірване. Він мав два інфаркти. А в червні 1991-го під час його поїздки на наукову конференцію в Іллінойський університет в Урбана-Шампей стався третій. Звідти він повернувся в інвалідському візку. 19 вересня 1992 ро­ку вночі за робочим столом у своєму кабінеті Остап Тарнавський помер. Його поховали на Українському православному цвинтарі св. Андрія в Бавнд Бруку.
Не стало людини величезної творчої та громадської енергії.
Якщо взяти тільки літературну сферу, то багато про що скаже такий факт: 1980 року його дружина Марта упорядкувала бібліографічний покажчик «Остап Тарнавський». Він уже тоді налічував майже тисячу позицій назв творів різних жанрів.
Дивовижна творча активність і працьовитість цього чоловіка. І нам ще треба по-справжньому відкрити Остапа Тарнавського.

Остап ТАРНАВСЬКИЙ

МАНДРІВКА

Людське життя – це мандрівка під музику тиху,
що її грають заобрійні музиканти...
Рве у простори дороги розторгані вихор
в далеч, де зв’яли лілеї ласкавої канти.

Вийшов – зібравши манатки і думку найстаршу:
вже мандрівця манівці не заманять, як зорі –
наче розсипані ноти далекого маршу,
що ще виклацував шляхом парадним учора.

Глянув: скелети скалічених стін і склепінь, де
сум скиглить з вікон – запльованих ніччю плякатів,
що не запрошують більше ввічливо: спочиньте,
людоньки доброї волі, у приязні хати.

Слухає: тиша, що бурю віщує невпинно.
Темінь вилазить вужами, заслонює вежі –
дороговкази майбуття. – Куди, ах, куди но?
...Змучений погляд, мов визив, жбурляє безмежжям.

Викрик тривожний повиснув на дереві стрічнім,
що розчепірене в сторони різні вітрами.
Музики жадної. – Хто запровадить у вічність?
Чи заговорить ще небо – замовкле, мов камінь?

Станув з клуночком надії і віри мандрівник
серед доріг незнайомих, в просторів полоні
з серцем, розспіваним спогадом радостей дивних,
стуженим до яблунево-вишневих симфоній.

ВІЧНЕ

І розходяться із храму вірні,
розсиляючи свічок киптінь...
Ти лиш спів, що пташкою до стін,
в серці винесеш у світ простірний.

І відійдеш в сумерки вечірні
там, де сонце застеляє тінь,
там під зводом голубих склепінь,
де тополі клоняться покірні.

Перелічуєш, мов чотки, роки,
та їм ліку і кінця нема:
десь у всесвіті безмірному, глибокім
твій кінець й початок, мов луна.

І далекими левадами ідеш,
наче музика, що без шляхів, без меж.

РЕАЛЬНА ВЕСНА

Весни ніколи не відчує місяць,
який є всесвіту малим органом,
який між мрійним і реальним висить,
мов біоліт, що пережив свій ранок.

Та все ж весну спостерігає місяць,
рахуючи періодів повторність,
і – наче Фавст, що на ціну спромігся,
задивлений у ясність в світі чорнім.

Весна ясна виприскує базьками
на деревах, що мають скам’яніти:
проста верба, що заслонила камінь,
воскрешень заповідником і мітом.

І ми цвітем з весною, зеленієм,
переживаєм кожний день, мов казку,
підносимось, мов горошина, спієм,
загорнені у сонця ніжну ласку,
задивлені у місяць, мов у світлість,
сумні, як місяць в тишині космічній,
де зорі раз були базьки розквітлі,
аж скам’яніли у самотню вічність.

МЕТА

Лежиш на вулиці Калькути,
на вилинялому килимчику,
що становить усе твоє майно,
костисті ноги скорчивши під себе,
– і тільки очі,
голодні, склисті очі,
що з черепа виблискують,
мов діяманти,
жадливо дивляться у небо,
де зорі,
мов діяманти,
і де шукаєш ти дороги
до світлої мети.

Лежиш на пухових подушках,
вигідно розвернувши плечі
і на матрац,
і на пружини,
прикривши сите черево
шовковим покривалом,
в затишній спальні
абажурів і тепла
й не бачиш зір,
ані доріг,
що йдуть у невідоме, –
та все ж у тебе в серці тиха туга
за чимсь незнаним,
що підступає до дверей твого сумління,
яке заставлене байдужістю,
немов котарами важенних вікон,
що в них стукоче зазоріла ніч...

Лежиш із думкою тривожною на серці,
земний мандрівнику,
і хочеш вірити,
що те далеке невідоме,
яке приманює й
тривожить,
твоя мета.

БЕРЕГ ЗЕМЛІ І МОРЯ

Застромлюю яскраву парасолю
на березі безмежних океанів –
на березі,
що став притулком мрії,
що її схопив у клітку
обмеженого мозку
сам Творець;
– на березі, де виріс цвинтар
розбитих черепів,
які згубили
дарунок задумів
про очайдушні перелети океанів,
про вистриб у простори
над плесом вічности –
на березі яскравих парасоль,
що їх щораз зриває вітер,
щоби відкрити вид
на шлях,
куди простує віковічне сонце,
– а наші руки хробаками
обмотують їх, наче крила,
щоб не злітали вище земського спокою...

Хай парасоля – це шатро новітнє,
що закриває страх
перед безмежжями блакиті,
щоб захистить ліниву думку
від злетів у безмірний простір...

Та все встаєш і йдеш, немов дитина,
та й обережно вмочуєш стопу у воду
і дивишся у простір, мов у привид,
де чуєш голос, наче виклик,
де бачиш образ, наче ласку,
–  встаєш і йдеш,
не зрозумівши навіть,
чи йдеш комусь назустріч, чи втікаєш,
щоб не згубитися у цьому квітнику розквітлих
парасоль,
що їх обсіли
придавлені тіла й
придавлені думки,
що раз були злетіли птахами на гривах хвиль
у простір
і... злякались,
щоб не зависнути між синявою неба і морів,
і відцурались мрій,
мов похотей гріховних,
замкнувши їх в тісну коробку серця
на спогад,
що жила колись людина
богоподібна,
аж доки не знайшла спокійного затишшя
під парасолею, що – мов намет ілюзій.

О, синя простороне,
чи зустрітись
самотнім душам,
що посміли мріяти про вічність,
в безмежнім небі реально-сущих океанів,
що їх заслонюють
ілюзії красивих парасоль?

ІНШЕ ДИТИНСТВО
Парафраза на вірш Рільке «З дитячих років»

Був сутінок, як завжди в сутеренах,
і пахло плісню від канальних рур –
та мама не ішла, не шелестів ажур,
як це у Рільке – хоч подібна тема.

Для хлопця вигляд – лиш вікна квадратик,
порізаний залізом чорних ґрат:
крізь ґрати зорі лили аромат –
далекі зорі... без доріг... без хати.
І рук ніхто не клав на клявіятуру...
Де в Рільке фортепіян – стояла піч,
яка не гріла серця, що – мов ніч
загублене, до зір кричало з дуру,

коли хлопчина в темноті підвалу
знаходив в самоті свій власний світ,
де зорі – до далеких станцій зліт,
мораль у серці – камінь в рівновагу.

ПРИСВЯТА
Марті.

Чи чекаєш-ждеш на мене, мила,
при відкритім навстіжень вікні,
як тоді, коли нас полонила
біла мрія – пташка на весні?

Чи співає ще ця давня пташка,
чи зірвався дивний її спів?
Спів пташиний, наче придибашка,
загорівся в полум’я й зотлів.

Чи з вікна ще видні краєвиди,
що ішли аж на кінець землі?
– Розкривались перспективи – види,
і плили уявні кораблі.

Та у нас все ж ті пташині співи,
той же самий краєвид з вікна,
що зродились в серці і доспіли –
мрія, що незмінна і одна.

ВІКНО

Така проста, звичайна річ – вікно,
а скільки змісту в цім короткім слові.
Нові світи, небачені-казкові,
то відчиня, то зачиня воно.
В задушливій кімнаті ми ждемо
на щось, що прийде, наче вітру повів,
чого не висловити в людській мові,
про що замріяли давним-давно.

І вся надія – у малім вікні,
що темну келію зміня в світлицю
і розкриває всім – тобі й мені,
незгаданого світу таємницю.

Та тут же хтось підказує водно:
сама людина – це у світ вікно.

ВТЕЧА

Мов блудний син, я втік перед тобою,
схиливши голову, спустивши зір,
нездібний погляд піднести до зір,
шукати за дорогою ясною.

Блукаю по заулках, темнотою,
у порожнечі челюстей і дір,
розумній логіці наперекір,
щоб тільки не зустрітися з тобою.

І так ціле життя промандрувати,
зійти з дороги і блукать-блукати,
приреченого шляху не знайти!..

Та знаю, що скінчиться це блукання
і – без дороговказу, без шукання
дійду до тебе – до останньої мети.

БАТЬКІВЩИНА

Ти кажеш, я невірним птахом злинув
у вирій, де безпека і тепло,
і безвідповідально вибрав зло,
змінивши рідну стріху на чужину.
Ти кажеш, що я кинув батьківщину,
що осквернив я батьківське житло...
А в мене батьківщини не було
і не дала вона притулку сину.

Я приймаком жив у чужім підвалі,
не знавши теплоти безпечних стріх,
аж люди владні і часи несталі
мене прогнали на розкот доріг...

І так в пошукуванні батьківщини
верстаю я дороги ці донині.

МІСТО

Немов коштовне-дороге намисто,
шліфоване майстерством творчих рук,
людського побуту і суть і сук –
пишається серед просторів місто.

Стоїть воно, мов статуя, врочисто,
піднесене на п’єдесталь, на брук,
де дух життя дуднить, мов серця стук,
– всіх творчих поривань найперший виступ.

Як ці мурашки, трудимось віками,
складаючи ось-тут свій труд, мов скарб, –
коштовний камінь на коштовний камінь –
виносим в небо крик молитв і скарг.

Музей-архів, всіх творів духа збір –
це місто, мов найбільший людський твір.

ПОЕТИЧНІ ПОРИВАННЯ

Не так легко це бути естетом
у цім місті забрудненім, де
людський натовп кричить і гуде
і заглушує все трафаретом.
І не легко це бути поетом
у цім місті, де темінь бреде,
і лиш клапоть небес де-не-де
поетичним заманює летом.

Всі надійні твої одноденки
пропадають у вулиць пітьмі –
автобуси, трамваї, підземки,
маски лиць безвиразних німі...

Так достойні твої поривання
потопають у крику мовчання.

ПОЕТ-МИСТЕЦЬ
Святославові Гординському.

Поетом бути – це велика річ:
уміти треба вірші укладати
і передбачувати точні дати
для нерозгаданих далеких стріч;

із всесвітами бути віч-на-віч,
відвідувати космосу палати
й уміти в дальніх зорях розпізнати,
куди показує Велика Ніч.

Трудніша роля – це поет-мистець:
він мусить жить у світі барв і ліній
та й у реальності непевній, тлінній

до верховин мистецтва навпростець
щодня виходити по путі змінній,
хоч знає: все зведеться нанівець.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори