Вадим ЛЕСИЧ 
«Починаю знов від слів...»

Вадим Лесич? Балакун великий, але в практичних справах для когось – безнадійний.
Григорій Костюк.
 «Зустрічі і прощання».

Він усім цікавився і всюди ходив. Любив людей, а особливо любив говорити з ними.
Богдан Бойчук.

Лесичева оркестра поширена. Спроможності її розмашні.
До неї долучено фортепіяно для «настроєвих» етюдів.
В її складі є й ксилофон, і дзвіночки, щоб значити речі сливе невловні.
Але панує над усім таки либонь, духова група, і саме мідна група!
Ігор Костецький. З післямови до збірки поезій В. Лесича «Крейдяне коло».  Мюнхен, 1960.

Лесича згадують як чоловіка на диво колоритного й книжного.
Відомий мистецтвознавець і прозаїк, а також головний редактор часопису «Сучасність» Богдан Певний, пишучи про Никифора Дровняка з Криниці, не втри­мався від спокуси, щоб не змалювати Лесича. І не тільки тому, що Лесич був таким послідовним популяризатором геніального лемківського самоука і написав про нього дуже цікаву книгу. Не з данини вдячності живописав Певний Лесича, а через свою захоп­леність цим яскравим індивідом.
Певний згадує той час, коли в Нью-Йорку, «на роздоріжжі  Другої авеню і Восьмої вули­ці, якій присвоєно ім’я Св. Марка, в центрі американської України стояв під­пертий тоненькою ліскою чолов’яга, охочий завжди погуторити, і то не про щось  кожноденне чи пустословне, а про недільне, святкове, глибинне».
За словами Певного,  він дорожив тим, що знав, що думав, і говорив лише з тим, хто його міг зрозуміти. «Був він зо всім і про все обізнаний, але в розмові був пристрасний, бурхливий, нестримний у виявленні своїх вражень. У хвилину свого найвищого ораторського піднесення несподівано зупинявся, виймав з маленької кишені камізельки ще меншу коробочку з чудотворними пілюлями нітрогліцерини, обережно клав одну з них собі під язик і відразу ж з цією вираз­ністю продовжував розпочату розмову».
Таким – за Певним – був у мирському житті Володимир Кіршак, що мав літературне ім’я Вадим Лесич.
За словами Богдана Бойчука, Лесич відзначався хво­робливою педантичністю і вразливістю. Це ускладнювало його стосунки з людьми. Бойчук зініціював видання з рамени Нью-Йоркської групи Лесичевої збірки «Предметність нізвідкіль». «У збірку закрався якийсь друкарський чортик, і Лесич мало не дістав нервовий розлад з тієї причини. Безнастанно телефонував мені, сварився...».
Юрій Шерех пригадував Лесича дуже подібним до його поезії.
Лесичева поезія, за  критиковими спостереженнями, це – спонтанність, емоція, вибух.
Сам Лесич – це «чорні вуглини очей, лице циганського типу, рух, емоція».
А ще – «безконечне нарікання, як світ його не цінить і кривдить».
Очевидно, приблизно таке відчуття властиве чи не кожному поетові. Тільки один висловлює його безпосередньо і, як мовиться, на кожному кроці, а другий приховує далеко в душі чи виливає у віршах. Не дуже приємна це – і вельми обтяжлива для оточення –  особливість того, що називається ментальністю творчої істоти. Ніяк ця істота не може подолати себе – і ніхто її не годен переконати в тому, – аби вона не вважала, буцім інші творці захопили її місце під сонцем успіху.
Як відомо, люди – не ангели; а поети, як особи здебільшого акцентуйовані, мають далеко не ангельську поведінку. Історія світової літератури – це екзотична колекція представників поетичного племені, в якій репрезентовано, очевидно, все, що було в людстві. Як пише Ліна Костенко, там тільки не  поетів немає:

Поетів ніколи не був мільйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбійником був Франсуа Війон,
а Гете, Вольфганг, сановником.

Були серед них дипломати, купці,
сангвініки і холерики.
Були різночинці, лорди, ченці,
лунатики і венерики.

Хто коми вживав, хто писав без ком.
Блондином був чи брюнетом.
Героєм,
співцем,
мудрецем,
диваком.
Але жоден поет не був непоетом.

Тому нарікайло Лесич, може, й вирізнявся  з-поміж діаспорного загалу (хоча дуже сумніваюся в цьому) егоцентричними нотками в розмовах з іншими, але загалом у контексті поведенції поетів він нічим особливим не виокремлювався. Скажімо, проти вулканічних егоцентриків – таких, як Тодось Осьмачка, Юрій Косач, які були готові земну кулю зірвати з її орбіти, він – тихий, архіскромний і толерантний чоловік. Ну, заговорив когось   (але ж не про те, що мав на обід чи яка завтра буде погода) чи трохи набрид комусь скаргою на те, що в літературі він – постать значніша, аніж це бачиться його  сучасникам (але ж так багато з нас у глибині душі також свято в цьому переконані, тільки, слава Богу, не трублять про це на кожному перехресті!). Однак ніяких заколотів, державних переворотів, масових демон­страцій чи канібалізму те не спричиняє.
Отже, Лесич. 
Різний у різних очах. А ще різний, як це часто властиво бути різною одній  і тій же людині. Не раз буває так,  що, слухаючи враження про ту ж істоту від кількох оповідачів, ловиш  себе на відчутті, що мовиться про кількох людей.
Характерно, що дослідники його творчості вважають: у поезії існує кілька Лесичів.
Ось перший із них:                          

Ніч осіння над містом застигла,
з ліхтарів тільки світло хихоче,
поруділе, обмокле, мов цегла,
і осліпле привиддями ночі.

Покотився із грюкотом твердо
скрип коліс немащеного воза...
Щось – мов льодом, у смутку нестерпнім,
розмережане квіттям морозу.

Ось візник – бичем ляснув. І гомін
зблідлим шляхом скотився оглухло.
– Десь здригнулося розкішшю лоно,
заніміло хтось в тишу заслухавсь.

Це, за висловом Ю. Шереха, рівна, елегійна (і, додамо, подекуди з елементом експресіонізму), рількеанська лірика.
А ось другий Лесич. Лесич джазової синкопації (так означили його Б. Бойчук і Б. Рубчак). Лесич, який може хіба що віддалено нагадати автора попереду зацитованої «Осінньої ночі»:

Із брам і ущелин хватають
чорним полум’ям рук. Загортають
в любашну і трепітну слизькість губ
і у випуклий загиб задів.
І потім – очам, яких чорність бездонна
рудіє у відблисках гострих жаги,
дають матовість білих наложниць
– чорні дівчата Гарлему.

А тут – третій Лесич, у якого легко вчути відлуння його ровесника Антонича, автора «Зеленої Євангелії». Прочитаймо бодай Лесичеву «Молитву поганина»:

Як у медовому похміллі липи зашелестять
і колисанково-бліді, розпелехані тіні,
я – на вітер мій профіль, і з вітром – крик.
І тоді – у хороводі ілюзій прозорих –
далекий мідний захід – за плинний обрій,
і мої долоні простягаю у простір...
(Все – колом у ритм – як вітряк,
що хвилює набринілу самоту
скам’янілих сумерком безмеж...)

Я не знаю, чи є хто, крім мене?..

А ось іще й четвертий, трохи подібний до попередніх трьох, але все ж його індивідуальні поетичні прикмети дозволяють виокремити його:

віддаляюся сам від себе
димом від вогню
пливу палахкотінням
плоскотінню сплигую
і сам відірваний від себе відійду

хвилину ще момент один
бринітиму струною перспективи
що защемить проносячись в навислий обрій

і  упаду
камінний зойк
у власну порожнечу
не буде в ній уже нічого
ні вогню ні диму
лиш зойк зависне мертвим видзвоном
над капищем вже не існуючого краєвиду

Очевидно, саме тут (зацитовані рядки належать до циклу «Ліричні лабіринти», датовані 1972 – 1977 рр.) він особливо близький до Нью-Йоркської групи поетів. На різних етапах духовно близькими доних був й Василь Барка, й Емма Андієвська, й Олег Зуєвський, і Віра Вовк, і Ліда Палій. До них належить і Вадим Лесич, який  з усього покоління старших найближчий до групи саме стилістичними новаціями.
Може, це враження помилкове, але здається, що молоді поети з цієї групи з усіх старших саме Вадима Лесича сприймали як майже свого однодумця.
Звичайно ж, майже кожна літературна біографія – справді цікава й містить у собі дуже несподівані повороти, що надає їй елементу унікальності.
За іменем Лесича постає одна з саме таких.
За спогадами багатьох, він не любив розповідати про своє  доеміграційне життя, обмовлявся про нього вкрай лаконічно, мало що конкретизуючи. Шерехові здавалося, що Лесич ніби хоче щось у ньому приховати.
Родом він з Галичини. Ріс серед книг у вчительській родині. Після здобуття середньої освіти закінчив Вищу журналістичну школу у Варшаві. Звідтоді жив поза Україною. 
Працював у середній та західній Європі журналістом. Багато писав на теми об­разотворчого мистецтва. Немало сил віддав популяризації Никифора Дровняка. Бібліотека Українського музею в Нью-Йорку має одну з найповніших збірок вида­нь про Никифора, подаровану Лесичем. Там же є і його колекція робіт лемківсь­кого генія наївного малярства.
За словами Певного, Лесич чи не кожну зустріч із ним розпочинав і закінчував  словами про Дровняка.  Чи це була просто звичайна пристрасть мистецтвознавця і колекціонера, чи за цим стояв «якийсь прихований привід до захоплення Никифоровою творчістю», – Певний так і не зміг з’ясувати.   Головне, що Лесич у нього неодмінно асоціюється саме з Никифором Дровняком. Так надійно вони для нього між собою «заримувалися».
Після Другої світової війни Лесич жив у таборах пере­міщених осіб у Німеччи­ні (Новий Ульм і Цуффенгаузен), належачи до МУРу. Вже в 1948 році переселився до США й заробляв на хліб працею у страхувальному бюро. Водночас не полишав журналістику, друкуючи есеї та рецензії, а також виступав у ро­лі мистецтвознавця. Скінчився його земний шлях у Нью-Йорку 24 серпня 1982 року.
Літературний дебют Лесича припав на кінець двадцятих років. Мав він тоді  псевдоніми Ярослав Ярий і Ярослав Дригинич і публікувався на сторінках львівської газети «Назустріч», у журналах «Дажбог», «Літературно-науковий вісник» та «Ми» (останній виходив у Варшаві).
В антології української модерної поезії в діаспорі «Поза традиції» Богдан Бойчук, аналізуючи початки творчої біографії Лесича, зазначає, що в його ранніх збірках («Сонцеблиски», 1930; «Відчиняю вікно», 1932; «Різьблю віддаль», 1935) відчутно, як поет – чи то пак, його ліричний  герой – прибирає ефектних романтичних поз (молодість!), а водночас намагається виборсатися з-під літературних впливів і стати собою. В тодішній його поезії «відбилися голоси інших поетів, українських та іноземних, патріотичні відгуки на події доби й любовна лірика – з часто підкреслюваним експресіоністичним драматизмом. Все ж домінантою в цій поезії є мотиви любовної лірики, що в дечому співзвучні з О. Олесем (...) В той же час його поетичний голос поступово збагачується самобутніми елементами – вибагливішим словником, оригінальнішим словосполученням, сміливішими ме­тафорами та «згущеною» алітерацією, – елементами, які згодом стануть основни­ми прийомами». Відомо, що на його третю збірку «Різьблю віддаль» агресивно накинувся вже добре знаний тоді не лише у Львові критик Михайло Рудницький, який видав молодому  поетові такий іронічний рецепт: мовляв, перш  ніж різьбити віддаль, треба навчитися різьбити вірші, по суті, пере­креслюючи поета.
Як дослідив Микола Ільницький, рецензент був неспра­ведливим. У його твердженні про те, що поетові треба навчитися різьбити вірші, було «більше претензії на дотепність, характерної взагалі для стилю цього критика, ніж об’єктивної оцінки збірки». Він же й зазначав, що тодішні вірші Лесичеві були багато в чому суголосні  поезії його ровесників,   представників «другого покоління», які перейняли в першого – стрілецького – пафос визвольних змагань за державну незалежність і трагедію поразки в тій боротьбі. «Але вони прагнули подати ці теми в іншому ключі: не пісенно-мінорному, а заклично-вольовому, що був згодом названий волюн­таристичним (але не в тому значенні цього слова, яке  вживалося в радянській критиці та публіцистиці, а від «воля», «вольовий»).  Відчувалася і спадкоємність стилістики: вона йшла від поетики символізму групи «Митуса»...».
Мабуть, один із найцікавіших творів тодішнього Лесича – «Причинний Рембо»:

Крізь просинь паморозь химерно мерехтить.
Льодовими узорами навис пейзаж,
немов гротески, мов мінливий шарж
казок незбагнуто простих.

На небі місяць змерз, замерз і побілів,
мов лебідь, срібнокрилий яхт,
і сплив, поплив по сафірних морях
за силуети хмар, причалив до землі.

З далеких островів вантажні кораблі
неждано привезли ладунки негрів і бавовн. 
– А на найвищім поверсі, на мачтовій щовбі
замайоріла тінь причинного Рембо.

Оце вже пролог до майбутнього Лесича. Спроба відійти від ранніх, за висловом Бойчука, компонованих у «традиційній прозодії» віршів із легкою, мелодійною тональністю, майже коломийковою. Тільки в пізніших віршах «поет починає ламати ритміку й розривати рядки, щоб витворити враження бажанівської гранчастости».
Те, що поет після різкої критики замовк майже на два десятиліття, найкраще свідчить про його вразливість. Очевидно, він засумнівався в собі й у своєму хисті. Бо ж у таборах переміщених осіб збірок віршів не видавав хіба що безнадійно лінивий. Вони тоді посипалися, мов сніжини в заметіль. Лесич же німував. Він брав активну участь у всіх літературних заходах, писав статті, рецензії, але як поет – мовчав.
Він ніби наново формувався. Наново творив себе в ті майже два десятиліття. Поява 1953 року його «Ліричного зошита» була появою вже іншого поета. Не випадково ж він уже бувне Ярослав Ярий і не Ярослав Дригинич. Він тепер став Вадимом Лесичем. Вийшло, як у тих японських художників, котрі через певний промі­жок літ беруть собі нове ім’я, вкладаючи в цей факт філософськи символічний зміст.
Цікаву рецензію написав на «Ліричний зошит» Святослав Гординський, який належав до тієї ж літературної генерації, що й Лесич (Гординський тільки на три роки старший за автора «Ліричного зошита»).
Гординський згадує, як було невдоволене їхнє покоління  тодішнім загальним станом галицької «надто розліриченої поезії, а звідси екскурси в поезію західноєвропейську, особливо французьку. Улюбленими авторами молодих наших поетів у ті часи були Бодлер і Рембо, Вергарн і, навіть, Аполлінер». І ще одна важлива подробиця з формування того покоління (і це також повною мірою стосується Лесича): «...промоторами нових напрямків була не так література, як образотворча  критика, і, мабуть, не випадково такий поет, як Антонич, – був членом не літературної, а мистецької організації».
До речі, вже згодом, у 60-ті роки, Богдан Бойчук матиме інтерв’ю з Лесичем. Він запитає поета, чи може той провести паралелі між образотворчим мистецтвом і поезією. І Лесич відповість: «Поезія – це синтеза мистецтв (малярства, музики й філософії!) та ще якоїсь чуттєвої наснаги (...) Бодлер, наприклад, був одним із найкращих критиків мистецтва, Аполлінер також. Саме поети були найвартіснішими критиками, такими, що посували мистецтво вперед». Слова, абсолютно симптоматичні для Лесича в усіх розуміннях.     
С. Гординський писав, що Лесич багато чого навчився саме в художників. І свідомої де­струкції форми й недоговореності, й уривчастої мови натяків. Щоправда, поінколи бувають у нього рецидиви «старосвітськості». Як, наприклад, ось він потрапляє у тон Рильського:

Я хочу крикнути в безкрає
роздолля синіх безбереж,
але душа моя вмовкає                               
і я із нею мовкну теж.

Це було відлунням чужого, для Лесича не органічного. Він уперто йшов до слова геть буденного, важкого, бриластого, кутастого.
Кожен справжній поет – неодмінно полемічний. Усвідомлює він це чи не усвідомлює. Він може навіть не афішувати свою полемічність. Може ні з ким не встрявати ні в які дискусії. Його полемічність часто виявляє себе просто в ставленні до традицій, до своїх сучасників. До панівних естетичних тенденцій його часу. Зрештою, цю полемічність чи не полемічність спостережемо легко в його користуванні тією поетичною мовою, яку він застав, або в її запереченні й намаганні створити для себе нову. Дуже-дуже спрощену. Зведену до мінімалізму. Його пошуки нагадують пошуки Томаса Еліота.
У нього тепер зовсім інше – «фірмово» Лесичеве – римування: «обмоклих – поклик», «плигах – достиглих», «віття  – витязь». У нього немає отих звичних для літературного досвіду попередників поетизмів. У нього, здається, вже немає опису подій, а є лише хапливі натяки на події.
Його тепер можна назвати цілковитим антиподом евфоністів.
Тут «синтакса кубістично поламана, ритміка синкопована. Алітерація  така тяжка, що деякі рядки майже неможливо прочитати вголос. Здається, що напруження таке велике, що воно своєрідно деформує кожний компонент твору», – пишуть упо­рядники антології «Координати» Б. Бойчук і Б. Рубчак.
У згадуваному інтерв’ю Лесич у відповідь на твердження, що в його поезії найцікавіше – це формальні шукання, формальна експериментація, сказав: «...про ек­спери­ментаторство в мене сьогодні вже говорити годі. Колись я старався прориватися експериментаторствами. А щодо слова, то воно основний засіб, яким ми послуговуємося в поезії. Це матеріял, яким ми орудуємо. Слово існує не тільки як звук і семантичне поняття. Воно має свою історію, має свої наверстування,  – є слої слів. І часом треба докопуватися, розвивати їх, може, навіть деформувати. Ви чуєте, ваше вухо диктує вам, як має бути. Надавши слову особливий,  найвластивіший вам кольорит, відхиливши його дещо від норми, тої абсолютної, – ви надаєте слову унікальний смак, який, у моєму відчутті, здається кращим, ніж той, який вживав би нормативно».
Збірки «Крейдяне коло» (Мюнхен – Нью-Йорк, 1960),  «Кам’яні луни» (Нью-Йорк, 1964) та «Предметність нізвідкіль»  (Нью-Йорк, 1972) зовсім віддалили Лесича від послідовних  традиціоналістів і поставили його  при  Нью-Йоркській групі,  але трохи осторонь.  Він був мовби між Лівицькою-Холодною, Качуровським, Веретенченком, Полтавою, Лиманом, з одного боку, та Бойчуком, Рубчаком, Тарнавським, Коверком та Царинником – із другого.
Як і кожен справжній поет, у своїх творчих пошуках він ішов сам, окремо, суто своїм шляхом.
Він намагався не тільки виглядати поза українське літературне гетто, а й виходити з нього, взоруючися на те, що робиться в інших національних поезіях. З такої цікавості  брався він за переклади. Якщо Орест, Клен, Качуровський, Гординський без перекладацтва просто не уявляються, бо   поетичний переклад для них – така ж органічна потреба й дорогоцінний спосіб творчого самовираження, як і їхня оригінальна творчість, то в Лесича це щось інше. В уже згадуваному інтерв’ю він зазначав: «Я перекладами займаюся рідко. Мені цікаво було поборотися з мате­ріалом. Тому вибирав таких поетів, як Еліот і Хіменес, також сучасних польських поетів». А на запитання про те, чи не намагається він «переспівати» чужомовних поетів на свій лад, чи  прагне в усьому «вступати в їхні сліди», зауважив: «Переспів – це не переклад. Я старався робити переклади. А це значить, українською мовою висловити максимально точно, під оглядом словесним і під оглядом музичним, автора, але так, щоб український читач мав враження, що ори­гінал написаний по-українськи, а одночасно, щоб цей переклад був по змозі якнайточнішим – формально й змістовно – до оригіналу».
Як бачимо, Лесич, нагадавши про добросовісність саме перекладача, який повинен слухати передовсім оригінал, воднораз сказав про те, що він перекладав лише тих авторів, елементи чиєї поетики він прагнув засвоїти.
Після появи його «Крейдяного кола» Григорій Костюк писав: «У розвороті світової поезії, в шуканні нових образів і нових мовно-поетичних засобів Вадим Ле­сич ішов шляхами Рільке, Юліяна Тувіма, Гарсія Лорки і навіть, здається, Бориса Пастернака. (Щоправда, Пастернак у цій обоймі, по-моєму, зайвий, оскільки в Ле­сича не помітно виразних із ним перегуків; замість нього я поставив би, ясна річ, Томаса Еліота – поета, який цікавив Лесича чи не найбільше і в якого він справді немало взяв. – М.С.). Але знову ж таки не як сліпий наслідувач, а як співмандрівник і незалежний неспокійний шукач».
Це цікавий творчий досвід. Він і сьогодні може багато що підказати тим, хто прагне оновлення  поетичної палітри і шукає нової поетичної  мови.

Вадим ЛЕСИЧ 

ЛІРИЧНІ ЛЯБІРИНТИ

2

не знаю які слова сказати на прощання
як промовити коли усі мої слова
безбарвні стали однозвучні
та й всі те саме значать
і втратили усю вимову навіть пантоміми
не проймуть нічого не проникнуть
нічого вже і до нікого
не промовлять
їх нема

3

і хто
хто буде пам’ятати
що була людина
як ти як ви
і все пройшло
була і що ж?
була й нема
ще інші прийдуть
і пам’ять вже відходить
пересувається в непам’ять
листками зжовклими колує
перекотиполем даліє у тумані
й розплилася
4

коли вечір схиляється нижче
полум’яним розливом горить ще
коралевим розвернутим дном
замикається обрій півсном

і тоді все зміняється миттю
рівно сплигує в барвну метіль
і даліє у померках тінь
і ще день і ще день пережити –

не впіймати його в теплі руки
і дарма повертатись назад
лиш подзвінням червінці розпуки
мертві чотки молінь невпопад

5

о щоб я не боявся смерти
задивлений у якова драбину
синів моїх
мою дружину
їх обнімаючи притулених оберігав
від бурелому олов’яного провалу хмар
і був собою соколиним зором
з сагайдаком крем’яноверхих стріл
із луком випнутим у ліру

тоді б і зорі у саду небеснім
засвічували темінь тих ночей
що надо мною налягли
обрив небес гудуча чорна туча
у чорториях кровопійчих прірв
о щоб я не боявся смерти
від світлого початку
до безсвіту кінця
і був собою соколиним зором
з сагайдаком крем’яноверхих стріл
із луком випнутим у ліру
і – заграв би
мою єдину пісню
херувимську гру
прозорих нетривожних днів
де ніч нам не грозить
під голим небом
осколками заблукана
розколота
у колах і в углах
плавка переплесками
безгоміння
ні
не боятись смерти
ні життя
собою бути соколиним зором
з сагайдаком крем’яноверхих стріл
із луком випнутим у ліру

благословляти словом
плав життя
у виблисках
у блискавках
у блекоті
ні
не боятись смерти

6

і – напочатку бисть слово
і слово промовило тілом
і слово звершилося ділом
і слово кудись відшуміло

дотліла падь слів тванню трупів
безликих і без’язиких
о Боже мій Боже великий
хто нас відкупить?

слова заростають тернами
на цвинтарі безіменнім
і слова немає між нами
лишилось усе поза нами
і не поверне

без слова лиш магма застигла
безсловна нудьга і безтіла
що з вітром змелась відшуміла
і впала розтала безкрила
світ заступила

лиш котяться бур’янами
мовчання обвали-каліки
о Боже мій Боже великий
заступися за нами

7

поволі проникає тиша
із галасу із криків перехресть
розшарпане нутро
і сіре безголосся

минуле зяє виблисками порожнечі
за кольорами скрита безпредметна прірва
трикутники і кола
заплелись вузлами
до горизонту лінія одна лиш
без лямпіонів молодости
без поверхів
кружґанків повноліття
одна лиш лінія
заледве видна і за обрієм зникає
у ритмі наростання моря

8

шелестіння листя навіває мені забуття
заколисує легковійною каруселлю
день крізь зелене блакитний
несуться горою біловітрильні хмари
біле переганяє блакитне
лежу горілиць у траві
слухаю шуму дерев
дивлюся у небо
й не мислю
вилучаю усю свідомість
мов перелітаю між землею й небом
увесь земний і небесний
людина що забулась сама в собі
людина як хвилина
людина як вічність
як вічність у одній хвилині

9

починалось буйно і стодзвонно
перекочувалось іноді як по шпалах
часом вилітало понад рейки
виблискувалось до сонця
і так миналося
і впало каменем на крайдорозі
рейки увігнались іншим шляхом
у надобрійне бездоріжжя
де очі засипує гарячий пісок
розпечений до синього
безконечно далеким сонцем
із далей помножених
ще й моєю віддаллю

1972 – 1977.

ЧОРНЕ СЕРЦЕ

Увечері серцю тісніше.
Пругасто обсотують тіні
щербату, безколірну дійсність
у ґрати хвилясті й розпливні.

Каштани, до вікон припавши,
розквітли під ніч – свічниками...
Я знаю: я тільки – назавжди
той сам, одинокий останусь.

Бо світ, хоч з вікна, щораз інший,
і інша весна є щороку,
і теж в моїх пристрасних віршах
хвилює уривно неспокій.

Увечері серцю тісніше,
хоч бунтом кипить, наче горно,
в ухмільних, незайманих віршах,
що з серця викапують чорного.

                                            1933.
(«Різьблю віддаль»,  1935).

ОСІННЯ ЕРОТИКА

Хвилястим, пелехатим вихром твого мурого волосся
пестиму прозору радість рівних, плинних буднів,–
аж білими світанками – загубиться марудна осінь
у крижаній, скрипучій студені.

Уже доспіли яблука – й твої пруживі груди
тривожним сполохом, що вже забувся травень... –
Лиш очі в тебе – свіжі, теплі незабудьки,
лиш очі в тебе – пристрасно ласкаві...

І хочеться п’янливим, довгим поцілунком
тулитися до уст твоїх, що викроєні в серце,
і хочеться тебе горнуть до себе струнко
у надвечірнє інтермеццо...

Уже доспіли яблука давно – і ти доспіла,
мов соковитий виноград – розкішна.
І пружиться твоє дівоче і ядерне тіло,
немов до уст придушена – з гнучкої вітки – вишня.

...Нагадуєш мені – маленьку Лі – і срібляне кімоно,
нагадуєш мені, що десь тепер заквітуть вишні...
Нагадуєш мені екзотику далекої Японії,
ще вичитану хлопчиком із книжки.
                                            1934.
                 («Різьблю віддаль»,  1935).

ТЛІНЬ

Вузли вивертисті – крутий хаoс.
Нема початку і нема кінця.
Вирує рій вирлатих ос
над ладаном жерця.

Кружляє соняшний, злотистий жезл
на реях бурі навмання,–
– світ закрутивсь, рвонувся, щез
і куряву підняв.

Кошмарний, дрібен завертів танець,
і слив, мов крапля, в океан –
–  Хліб наш насущний даждь нам днесь,–
і ваготу – подай житам!

І ваготу зготуй, подай житам! –
Нема початку і нема кінця.
І лиш гогочуть копита
в ім’я Отця.

Людина. Камінь. Золотий пісок.
Веселка – семибарвна тлінь.
– Красо, несповнена красо
пропащої землі!
1947.
(«Ліричний зошит», 1953).

*   *   *

В хуртечах і хвищі буремній,                          
як спротив – нещадному злу,                         
–   вгрузає в розтерзану землю
смиренний, пощерблений плуг.

І скитське зерно філософій,
заховане в надрах ріллі,
росте в скам’янілости спокій
у заграві хижих політь.
Сквернивих кумирів невгавність,
причали розгнузданих орд,
піднімаються в синь переливів
і відходять кудись – поодинці.

Це не пам’ять. Це віддаль – щемітніє.
Перевалами котяться відблиски.
–  Ми такі ж, як колись, осамітнені
і закохані в присмерків сріблість.
(«Поезії», 1954).

ПЕРГАМЕН ПАМ’ЯТІ

Пергамен пам’яті пом’ятий, не шелестить,
як шумлять затьмарені сади вечора
і вітер гне, наче лук, дугу далечі
і луки ликують під фіялками сутінку.
Бурий дим – і округла, мов ґльоб, порожнеча.
Дим від кострубатих кістяків життя,
що попеліють.
Порожнеча, яка чекає на повноту.

Пергамен пам’яті іржаво
запалює свічі на вівтарі вечора.
Мов мох полярний – синіють приморозки.
Під білими зорями тремтить,
мов павутиння, музика Ґріґа.
Речі зовсім непов’язані, що існують
окремо кожне для себе,–
але, наче доспілі овочі з різних дерев,
– падають важко у тиші саду
на землю, що меркне в чеканні.

Тіні стають, мов дерева,
і дерева стають, мов тіні.
Пергамен пам’яті
зашелестів
піском розбитих дзеркал
у розсипаній пустині.
                                 1956.
(«Розмова з батьком», 1957).

ЛЮДИ ОСІЛІ

Вибубнюють і виплескують ідолів і табу.
Вгойдують бедрами кукли живих новородків.
І ночі бредуть, і дні – як обух,
важенні, кошлаті й короткі.

Їх маски, прогірклі горілкою і тютюном,
виблискують під мандоліною місяця мертво,
– і ніч обертається вибляклим дном
над вижертим попелом жертви.

Затьмарені очі спливають, хоч хтиво шукає рука
плодів, потонулих – каменем у безконечність,
– лиш кубляться тепло припливами молока
тіла повногрудих танечниць.
1960.
                   («Крейдяне коло», 1960).

ЕПІТАФІЯ НА ПІСКУ

Я сам собі став спогадом.                                        
Тривога ще тріпочеться, але безкрила.
Куди ж вернутися, коли немає вороття?
І зверстані шляхи – як ріки висохлі в пустелі
під жовтим небом.
Пісок не гасить спраги, лиш засипає очі.
Сліди від стіп в піску – розсуне вітер,
і я ітиму навмання.

Я йду. І бачу:
десь далеко догоряє
багаття сонця –
за вежами піску,
за піском веж.

Я пам’ятаю – сонце, як підводилось вогненно,
– й мандрувало.

Тривога вгрузла у піщані вежі,
Я сам – собі став спогадом,
тривожним пам’ятником
із піску,
під жовтим небом.
1962.
(«Кам’яні луни», 1964).

ХРИСТОС ПРОПАЩИХ

Колеса – клепаним лепетом,                    
рипом розхресть дерев’яним
– в чорній, зашерхлій далекості
тванню туману розтанули.

І  – вирекли яструбом слово.
Гайворон грав над дзвіницею,
а на дошках помальовано
з пам’яті стерті обличчя.

Як схла полинами спрага,
як терпли попруги шкури!..
Курява – мертвою плахтою,
вежею прірви – курява...

Розсипані виверти – ризами,
жежелем ржавим – Розп’яття,
дерево болю висохло
під перебитими п’ятами.
1962.
(«Кам’яні луни», 1964).

*   *   *

Треба камінь класти на камінь.
Слова визбирувати з виру пустелі.
Із прірви очей добувати рожеву прозорість ранків,
що сіріють на дні
пам’яті.
Треба цеглу складати на цеглу.
Вигребувати з моху парості папороті.
Будувати треба: на зрубах тесати бервена,
в’язати сволоки,
–  із вітру, що виє,
термосить дерева, бушує пісками –
закреслити простір. І стихлим птахам,
що метані вітром поміж землею і небом,
з хворосту – гнізда.
І бачити – радість людини.

Дотиком пальців, пучків охололих, приторком уст
відчувати тепло, що тілом пливе.
Обплестися волоссям нервів, примкнувши очі,
і бачити, бачити ясно
крізь повіки гаряче закриті
–  як наростає будова.
Між шепотом слів, що несказано спурхують
в зграях пташиних,
між каменоломами серць
на рейках зеленого ранку.
Це буде – день перший.
                                          1963.
(«Кам’яні луни», 1964).

КАТАРСИС ВІЙНИ

Зарубцьовуються розвіяними тінями під подувом
крил, що стали порохом,
на ступенях кольоратури безгоміння
зарубцьовуються прірви ран:
рано, рано, вранці, воротіж,
гайворони, гра в гру, безвороття,
горицвіт, рано, рано, вранці...
Покотигорошок...
Починаю знов від слів,
що їх значіння забув, запах забув,
барву забув... забув... забув...
забув, що був.
Починаю – від печі, від воріт,
від пальців мами, від рук тата, від тепла,
від фортепіяна, від розтрощеної скрипки,
від долонь, м’яких і зотлілих, як попіл,
від облич, що океанами розплились,
восковою окутані позліткою
в німбах – слізьми перемитих райдуг,
від облич – залишених, колишніх,
невеличаних ближніх,
найближчих, що поплили недостижні –
у всевишність,
стали дальшими, найдальшими,
і вже – їх нема...
Попіл... тепло... тілопалення... в Ханаан поворітьма.
Починаю від Йони, Йвана, Йвася, Ясочки,
ясенів, яскорів, соняшників,
від сонця,
хоч бачу місця спорожнілі,
вологі, перетикані плісню;
відтяті голови, мов розбиті кавуни,
які обертаються у ровах;
загублені очі, вилускані, сполоскані баюри,
каламутно незрячі, переіначені;
і куряву шляхів – на руках, на губах,
на волоссі, бачу – тінь: ми – це вони.
Пальці покорчені, хрести тіл,
душі – димами приземлюють обрії,
дні – сиві, сивіші від сивухи,
столочені туманами,
без золочених рам, без срібнокутих саркофагів;
наш краєвид – перерита порожнеча,
кров розораних присмерків –
близною пам’яті.
Осанна...
                      1965.
(Поза збірками).

ПРИЧИННИЙ РЕМБО

І

Крізь просинь паморозь химерно мерехтить.
Льодовими узорами навис пейзаж,
немов гротески, мов мінливий шарж
казок незбагнуто простих.

На небі місяць змерз, замерз і побілів,
мов лебідь, срібнокрилий яхт,
і сплив, поплив по сафірних морях
за силуети хмар, причалив до землі.

З далеких островів вантажні кораблі
неждано привезли ладунки негрів і бавовн.
– А на найвищім поверсі, на мачтовій щовбі
замайоріла тінь причинного Рембо.

II

Затісний був бриластий Париж,
хрещатий у рокоті готики.
– Тільки морю причаєним бунтом коривсь
і в хижу смугляву далінь закохався сірокко.

І майнуло, як тінь: Шарлевіль,
Париж і Лондон, і Брюссель, і Суматра, і Джава,
і порт виноградний Марсель,
і в кнайпі в кварталі латинськім
кирпате й мов химородь – слава.

А як місяць, мов мева, за парусом плив,
як море застигло на поклик сирени,
і безшелесно в море пливли кораблі,
–  згадав божевільно – Верлена.

III

Смугляво шелестить рахманна вечорінь
в розіп’ятих тремтюче тінях.
– Я згадую, розгадую у піжмурковій грі
тебе й твої ліричні очі сині.

Зім’ята самота, хмільне дозвілля й книги,
розкинуті, немов думки, і статуетка Будди.
Папери незаписані, і на столі – чай стигне
ще не солоджений – це мої будні.

Але, буває, іноді читаю вірші,
дзвінкі й несказано принадні, і учу себе.
І ось недавно я читав, минуло, може, тиждень,
читав тривожно у Влизька про п’яний корабель.

І крізь вікно нечайно сплив янтарний приплив,
мов місячний флюїд, – і затопив кімнату вщерть.
(А десь самотній корабель заколихався,
морем впився, море випив...)
– Поет-матрос, немов вітраж, заблимав на вікні – і щез.

В ніч місячну і білу – я не можу спати,
я знаю, знаю – ти блукаєш десь, Рембо причинний,
ступаєш м’яко по антенах, вітрі, по диму із ватри
і знов мені з’явишся на хвилину.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори