Василь БАРКА
ІЗ ЖИТТЄПИСУ БІЛОГО МОНАХА

Можливо, те виглядало ось так.
Їх двоє. Один навпроти одного.
Домежно вихудлий, давно не голений і з очима, які бачили смерті, пожежі, страждання – такий перший.
Другий доглянутий, у суворій суддівській мантії і з тим рівним спокоєм у голосі, якого вимагає від нього професія, й очима, що бачать в людській природі те, чого не бачать інші. Можливо, що так дивляться на цю зарозумілу істоту ще тільки патанатоми.
Поет і суддя – коли ще можна зустріти виразніший бар’єр несумісності?
Лід і полум’я.
Вони, звичайно ж, не палали жаданням знайти одне одного й не мали вели­кої потреби в цьому специфічному діалозі. За кожним із них – своя правда. Вони мовлять так, мовби кожен чи­тає зі своєї книги.
– Ти порушив закон! – сказав суддя.
– Я не порушував ніякого закону! – відповів поет.
– Ти порушив закон Франції!
– Я люблю Францію, але що таке закони Франції перед законами Божими? Головне – що я не порушив законів Божих. Отже, я не можу бути винним і ви даремно прагнете мене засудити.
– Зрозумій ти, нарешті, що це – велике порушення, і ми тебе засудимо за нього. Мусимо засудити.
– Але ж у вічності неба над нами немає кордонів поміж країнами чи зонами – американською, англійською, французькою, радянською...
– Зрозумій ти, нарешті, що ми живемо не у вічності неба, а на грішній землі, де люди встановили свої закони й норми й одне одного судять за ними. А за Божими законами судитимуть уже не тут, а на небі. Отже, тобі належиться бути у в’язниці, і ти там будеш...
– Невже вам так бажається мене туди запроторити?!
– Не хочеться, але мушу те зробити. І не тільки тому, що ти цього заслужив, а, головне, для постраху іншим. Бо що ж тоді виходить: одному можна це робити, бо він знаходить такі сильні виправдання на свій захист, а іншому – не можна, бо він не може так добре, як ти, пояснити свої бажання й виправдати їх іменем Бога?..
– Я таки справді люблю Францію і присягаюся іменем Бога, що ніколи не мав навіть жодної гадки, щоб сподіяти їй зло. Ось послухайте, я прочитаю вам французьких поетів... Кого ви хотіли б почути: Ронсара, Війона, Бодлера, Аполлінера?..
– Не треба читати. Я вірю тобі. Як француза, мене зворушує твоя любов до всього французького, але ж, бач, я нині в службовому мундирі. Я маю забути про свої людські почуття. Я повинен думати параграфами законів!..
– Я розумію вас. Що ж, засуджуйте.
– Але мені справді тебе дуже шкода. Я не хочу заподіяти тобі зла.
– Проте мусите.
– Мушу... Бо як не зроблю цього, то сам стану порушником закону.
– Тоді вершіть свій суд.
– Але перед тим ми повинні подумати про всі твої виправдовуючі обставини...
– Я, звичайно ж, не заперечую... Я вдячний...
– Я гадаю, що твоє ув’язнення буде зовсім короткочасним.
– Це буде справді по-Божому.
– А я гадаю, що по-людському.

Отаким уявився мені його діалог зі стражем закону, який, за словами поета, дуже йому співчував. Чоловік у мантії мав серце і все зробив для того, щоб поетове перебування в старій фортеці, яка правила за буце­гарню, не було тривалим. Поет згадував французького суддю через багато років і написав про нього в автобіографії.
А передували тому судові й ув’язненню такі події. В таборі переміщених осіб у Ляйпгаймі молоді упівці намовили поета перейти «на чорно» кордон Франції. Запевнили його, що легко влаштується викладачем в українській школі поблизу Парижа. Ще й попутник зохотився йому на підтримку.
«Я з днів своєї юності був «парижоманом»; найбільше любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші...»
Попервах усе складалося добре. Кордон – позаду. З піднесенням у душі виглядають вони у вікно вагона, за яким зеленим сувоєм розгортаються простори омріяної Франції. Як прекрасно, що вони зважилися на цей сміливий крок.
І тут вони потрапили в лабети поліції.
Поет зрозпачено згадував усе, що відбулося з ним останніми днями. Ночівлі на мокрій глині в гірських лісах. Блукання в горах під холодним дощем. Не з його кволим здоров’ям такі випробування. Це загартованим і сильним упівцям усе дається завиграшки. Вони мали свої плани. Вони – люди політичної ідеї і їм відомого практичного інтересу. А в нього – втеча від безвиході. Поривання в надії щось змінити.
«Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, – просто – з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії про творчість...»
«Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено. Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в’їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Аме­рики: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях, як кожному – своя. І не помилився...»
Ми навіть сповна й не уявляємо, як багато в нашому житті залежить од випадковості. Але – закономірної випадковості. Як у цій долі. Тут усе складалося з логічною послідовністю тих випадковостей, які хтось зумисне підлаштовував.
Мабуть, це відчув і суддя з Саарлянду, шукаючи варіанту не як суворо засудити, а як дати поетові лише символічний строк.
Майже через п’ятдесят років після тих подій я летів до Америки, і мені в голові невідступно стояла думка: як би побачити Барку? Сказав про своє бажання Володимирові Баранецькому.
Він мене підтримав:
– Справді: як же вам поїхати й не побачити його? Ви ж також письменник, а тому Барка, бачу, значить для вас багато. Це, мабуть, так само, як побувати в Римі й не побачити Папи Римського.
І ось ми мчимо в Глен Спей. Дві з половиною години їзди машиною від Нью-Йорка.
Нарешті ми тут, в українському селі. Або, як це офіційно називається, в культурному центрі «Верховина». Влітку тут дуже людно. Сюди з’їжджаються українці і з Америки, і з Канади. Вони називають цю місцину американськими Карпатами. Американці ж – американською Швейцарією. Український Братський Союз знав, де закласти свою відпочинкову оселю. Мені здається, гарнішого місця не знайти по всій Америці. Чисте озеро в зарослих хвойними лісами горах. Тиша, спокій і високе небо. Глянувши в нього, раптом задумуєшся про те, що є і на цьому світі не тільки суєта, гроші, амбіції та чвари.
Є ще щось дуже важливе, про що ми задумуємося хіба що стоячи на останньому рубежі земного існування.
Можливо, цей настрій навіяв мені Барка. І своїм способом життя, і своїми словами.
Баранецький сказав:
– Але, врахуйте, я з письменником не знайомий. Доведеться вам іти до нього самому...
І я пішов.
Я вже чув про його вежу, де він проводить свої дні в самотині, інколи не мовивши й слова цілими тижнями.
Але цього разу він був не у вежі. Згодом показав її на моє прохання. Я став перед дверима й повагався.
Мені казали, що він не дуже охочий вислуховувати захвати візитерів – нас тоді вже чимало їздило туди з України. І хто ж із літературної публіки міг відмовити собі в задоволенні зустрітися з Баркою? А Барка був уже старий. Він мав багато планів і мало часу.
Я постукав. Він змушений був запросити до кімнати. Майже келія. Скромне пристанище анахорета. Тільки книжки й книжки.
Він здивовано-запитливо дивився на мене, і мені стало ніяково, що я його потурбував. Бо що йому скажу? Те, що маю сказати, він і сам добре знає. Але даремно я так думав.
Барка був глибоко самотнім. І він дорожив візи­терами з України. Він хотів перед ними виговоритися. Це було йому необхідно. Не все можна написати. Дещо проситься, щоб його сказали вголос.
До нас приєднався пан Баранецький, і ми провели втрьох майже цілісінький день.
Барка говорив і говорив. Повільно, ретельно формулюючи думку. Тихим голосом. Утомившися, переводив подих, ненадовго замовкав. Я поспішав запитати про все. Він квапився сказати про все.
Про те, що був дуже ображеним, коли прочитав в Українській літературній енциклопедії (вже перед самісінькою нашою незалежністю), що Василеві Барці властиві антирадянські мотиви. Ніяк не міг збагнути, що подвигнуло поета-«шістдесятника» ще раз «ставити свічку» сатані. Адже в тому вже не було потреби – імперія валилася і комуністичні цензори вже майже не втручалися в тексти. Він сприйняв той суперідейний вибрик як глибоку кривду.
Такою ж кривдою було згодом і кількаразове його висунення на здобуття Шевченківської премії і неприсудження її. Так і пішов од нас на той світ великий письменник без цієї премії. І це потвердило, що в українському духовному королівстві щось негаразд.
Виконавчий директор Освітньої фундації імені Петра Яцика Марко Стех намагався зініціювати висунення Василя Барки на здобуття Нобелівської премії. Ми з ним говорили про те. Марко перераховував усі «за»: Барчині твори є в перекладах на основні європейські мови. Нобелівський комітет міг би за­цікавити або «Жовтий князь», або ж монументальний віршований роман «Свідок для Сонця Шестикрилих» (до речі, його задум, як Гете свого «Фауста», Барка проніс через чверть століття – з 1952-го до 1977 року). Очевидно, нікого з українських письменників другої половини XX століття не перекладали стільки, як його. Та й видавництва, де з’являлися переклади Барчиних творів, на взір «Ґаллімара», – винятково авторитетні. Проти було, як ми обоє добре розуміли, те, що Україна не виявить наполегливості в лобіюванні цієї кандидатури, а діаспора не така потужна. Марко не помилявся – Україна показала цілковиту відсутність ентузіазму щодо Барки вже в голосуванні Шевченківського комітету, а що вже там говорити при більше?!
Гадається, саме з Баркою мали ми шанс на українського Нобеля.

*   *   *

Справжнє його прізвище – Очерет. Він – з Полтавщини. Є таке козацьке село – Солониця. Його назва звучить в історії повстання Северина Наливайка й у віршах Миколи Вінграновського. Він учився в педагогічному технікумі й студіював соціальні науки – дуже рано ставив для себе, а не для екзаменаторів, питання про сенс життя. Десь тоді йому трапилася на очі праця Юринця про Тичинин кларнетизм, яка вразила його на довгі роки.
Вчителював у шахтарському «посьолку» й жахався «культури» пролетаріату: пиятики, бійки з ножами в руках, кров, трупи. Сказав щось поза програмою уроку й про­демонстрував тим, що йде не в ногу з комуністичною добою. Утік од розправи аж на Кавказ. Там здобув в інституті вищу філологічну освіту, навчався в аспірантурі.
Тут йому зустрілася юна адигейська красуня Натхо Довлетхан, яка згодом стала першою адигейською жінкою-письменницею. Довлетхан написала першу свою п’єсу ще до інституту, шістнадцятирічною студенткою педучилища. Вона закохалася в свого викладача зарубіжної літератури (Очерет читав античність, середні віки й Відродження). Він відповів взаємністю. 1932-го вони одружилися, а за рік, голодного 1933-го, мали сина Юрія.
Подружжя випродало все, що можна було продати. Виживали з останніх сил. Чоловік пішов на ще одну роботу – старшим науковим співробітником Краснодарського художнього музею. Отак з дитям на руках перейшли отой страшний голодний рік. Ворогові не побажаєш таких випробувань.
Робота в музеї скінчилася тим, що його віддали під суд. Сьогодні навіть важко повірити в мотиви звину­вачення. Барка розповів про них в автобіографії. Він включив із запасників до експозиції полотна Дюрера, Корреджо, Веронезе та копії з Рафаеля, де були зображені Ісус Христос та мадонни. Скан­дал вибухнув грандіозний. «Контрреволюційне оформлення художнього музею», як це звучало в звинуваченні, могло дуже ускладнити його життя. Вже готувався на примусову «екскурсію» в край білих ведмедів, коли з Кремля прозвучала критика «спрощенців», що «збіднюють збірки класичного малярства в музеях, – прийшов і мій порятунок».
А молодість і жадоба самореалізації брали своє. Натхо після закінчення інституту написала нову п’єсу й стала директором театрального технікуму. Свого подальшого життя вона не уявляла без театру. Вступила на режисерський факультет Державного інституту теат­рального мистецтва в Москві. Успішно почала виступати і як актриса. Одержавши призначення в Майкопський драматичний театр, дебютує тут і як режисер-постановник, а воднораз виконує головну роль у «Дуеньї» Лопе де Вега.
Очерет же в цей час захищає кандидатську дисертацію про стильові особливості Данте. Пригадує: це сталося в день укладення миру з Фінляндією. А відразу ж по тому тяжко захворів. Легені й серце. Далися взнаки і недоїдання, і недосипання, і фізичне та психічне напруження. Довго лікувався, а одужав – розпочалася війна з Німеччиною.
Фронт стрімко котився до Краснодара. Довлетхан мобілізували на риття окопів. Сина Юрія евакуювали разом із Майкопським театром. Василь Очерет не знає, що тепер побачить його аж через п’ятдесят із лишком років. За його словами, міг би, покликавшися на нездоров’я, уникнути «народного ополчення», де опинився з усією Краснодарською інтелігенцією, але він вважав, що повинен виконати свій громадянський обов’язок. Був у протиповітряній службі. Далі потрапив до колективу, з якого готували партизанський загін, що мав діяти в німецькому запіллі. В мене не вистачає фантазії уявити Барку в такій ролі. (Не запитав я тоді, чи він сам таке уявляв).
Фактографія його війни: «...наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової частини. В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу, – тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготовленість (у багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів! забули видати) і через невдалий маневр командування все закінчилося м’ясорубкою. Після удару осколком в голову, коли все плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свідомість...»
Місяць був між життям і смертю. Плече гнило, ніяких медикаментів не було, могла початися гангрена. Лікувався цибулею і часником, прикладаючи їх до рани. Допомагали добрі люди. Пощастило...
В автобіографії докладно описано, як опинився в Німеччині, вивезений на примусові роботи. Не уявляється, що міг робити корисного для рейху цей слабкосилий інтелектуал, який нічого не вмів, зате знав світове малярство й письменство й орієнтувався в світі Данте. Добре, що йому пощастило прилаштуватися коректором в українському видавництві в Берліні.
А Берлін палав. Англійські й американські літаки мовби вирішили стерти його з лиця землі. Вони бомбили й бомбили. Гори руїн і трупів. Людське жит­тя справді втратило будь-яку цінність. І тут з Василем Очеретом стався парадокс. Сталося диво.
...Він почав віршувати після закінчення педагогічного технікуму. Перші твори послав своєму найбільшому поетичному авторитетові – Тичині. І – яка радість! – той опублікував їх у «Червоному шляху», де він тоді редагував відділ поезії. А вже 1930-го в Держвидаві в Харкові (авторові було тоді 22 роки) з’явилася його книжка «Шляхи». «Літературна газета» швидко на неї відгукнулася, вмістивши аж на цілу сторінку погромну рецензію, в якій кваліфікувала збірку Василя Очерета як класово ворожу вилазку в поезії.
Він лишив такий автокоментар «Шляхів»: «Я був тоді цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки», тільки хотів знайти образи для виразу яскравої сутності з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема – в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було – що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика, патера і равіна, ведених під скісний гостряк гільйотини...».
Очерета звинуватили не тільки в антирадянщині й вислужуванні перед Заходом. Оскільки він був українським поетом, то – без цього жодною мірою не могло обійтися! – його, звичайно ж, кваліфікували і як українського буржуазного націоналіста. Йому довелося каятися і каятися на зборах Російської асоціації пролетарських письменників, де була українська секція, до якої він входив.
Керівництво РАППу вирішило дати йому шанс перевиховатися через робітничу тему й робітниче середовище. Хай, мовляв, походить на завод «Красноліт» та ще й трохи попрацює там, наживши трудові мозолі, а далі йому буде дозволено описати трудовий ентузіазм мас. Отакий сценарій спокутування провини. З тих «виробничих» віршів і склалася його друга збірка з назвою «Цехи», що з’явилася 1932 року. Тепер його похвалили: виправляється...
А він відчув неймовірну огиду і до такої «творчості», і до віршованого ремесла взагалі. Писати, як хотілося, не міг, а як вимагалося, не хотів. Вирішив «наступити на горло власній пісні». Назавжди вибрав поетичну німоту.
Поет Василь Очерет зник, зник з літературних обріїв назавжди.
І ось – бомбований Берлін сорок третього. Вогонь, чад, страх, смерть. І по такій довгій перерві – після німого десятиліття – йому знову почали писатися вірші. Незбагненно, бо ж важко уявити собі, щоб за тих умов заговорили творчі стимули. Але це так. Саме в тих «межових ситуаціях» у ньому озвалося поетичне натхнення…
У цих віршах – недосяжно далеке довоєнне, якого, здається, навіть і не було, бо у жорстокому вогні згорають не тільки рукописи, дні, а й спогади та надії; дими збожеволілої від страху і смертей Європи, а також гаряча молитва до Всевишнього, щоб він зупинив світове побоїще. У його віршах – ніякої приземленості, він не виписує побуту, в нього немає традиційних для епіки жанрових сцен. Усі його вірші – мовби уривки з великої книги, яка стане чимось на взір українських «Іліади», «Одіссеї», «Пісні про Роланда», «Пісні про Нібелунгів», «Калевали», помножених на біблійну «оркестрацію». Загалом легкий, граціозний і музикальний у вислові, Барка знову «наступає на горло своїй пісні» – його строфа бриласто важка, як у Бажана чи Маланюка, а ритми поінколи похмуро величні, як в Осьмачки. Він навіть намагається творити свою поетичну мову, де викувані в його робітні лексеми мають утратити конкретику означень і набути абстрактно-узагальнених звучань. Ось частина з тих неологізмів, що їх рясно засіяно в тодішніх Барчиних текстах: «крем’яногора», «огнеоружні», «невслідима», «невідклонимі», «цвітодайні», «пишнодревні», «астроокі», «голубоцвітна», «ніжнорука», «добропромінний». Справді вдалі словотво­ри, які збагачують поетичну палітру. Ось, наприклад, «срібноплетена змія» – маленький шедевр поетичної осяжності зображення. Або яка прекрасна, органічна стилізація під фольклор: «всесудна доленько», де такі виразні регістри згорьованості й гіркоти після життєвих злигод, а також натяк на заклинання.
Його читачі розходяться в характеристиках Барчиних віршів. Юрій Бойко в статті «Про Василя Барку і дещо принципове» писав, що авторові «вдається повнокровний поетичний примітив, що може змагатися силою своєї поетичної виразности з народньою казкою. Мало було б сказати, що він уміє бути безпосе­редньо поетичним. Він є втіленням поетичної безпосередности. В цьому його сила. Але в цьому, може, й найбільша слабість його, бо поети такої духовної структури найменше можуть корегувати свою творчість свідомими зусиллями». А рецензент із журналу «Арка» Юрій Корибут, що насправді був Ігорем Костецьким, запропонував глянути на Барчину поезію через картину Г. Кернера «Пророк», де «зображено людське обли­ччя з несамовито роззявленим для крику ротом в оточенні щоденних пласких фізіономій, вирази яких становлять певну скалю: від наївного спочуття до образливого глузування... – це вища форма мистецького виразу, де трагічне невіддільне від смішного й найбуденнішого, тобто – це чистий гротеск... І з людини цієї можна реготати до болю в животі, а, разом з тим, можна їй поклонитись. Усе залежить від того, якими очима дивитись на поезію Барки…».
Сам Барка згодом, живучи вже у США, писав до редактора часопису «Терен» Ю. Крохмалюка: «Під час війни ряд моїх віршів становлять відгук на її події. Шукання протистави всій її жорстокості. Недовіра до існуючих концепцій авторитарного характеру, що звужують національну думку. Попередні студії з історії європейської літератури спонукають виробляти універсальну систему поглядів: чисто в дусі великого християнського гуманітаризму, але відповідно до обставин української трагедії...». І там же – важлива подробиця з його автокоментаря: «Моя спроба відродити в ліриці споконвічну народно-українську філософію серця».
Очевидно, в кожній із характеристик та в Барчиній автохарактеристиці була певна частка резону. Це нагадує таку ситуацію. На сцені цілий оркестр, і кожен із тих, хто говорить про нього, підкреслює важливу чи й ви­значальну роль у ньому того чи того інструмента. Поезія Барки – справді літературно багатолике явище, що відкриває широкий простір для всяких впливологічних побудов і гіпотез. Не випадково ж Богдан Рубчак, розкладаючи спектр Осьмаччиного стилю у літературознавчій сильветці антології «Координати», зазна­чав: «Одна з найважливіших рис Барчиної оригінальности в тому, що він умів зв’язати впливи різних літературних та усних традицій із цілком власним світом, спершу перетопивши ці впливи вогнем унікальної творчої особистості».
Тодішній Барка, як, зрештою, і пізніший, не боїться ступати в сліди різ­них шкіл і напрямів, інколи навіть навмисне їх відшукує, щоб стати там і з тієї позиції роззирнутися надовкруж, а потім знову йти далі, нічого з літературного досвіду попередників не відгетьковуючи, все жадібно вбираючи в себе й усе переплавляючи в нову поетичну якість. Цим він нага­дує творчу методу видатного американського поета Волта Вітмена.
З віршами в кишені мандрував з Берліна до Веймара, де зустрівся з американськими танками. Але Тюрінгія опинялася в радянській окупаційній зоні. З натовпом тих, хто не мав бажання потрапляти в руки радянських людоловів, відходив на захід Німеччини. Пішки здолав понад тисячу кілометрів. І ось – Авгсбург, табір переміщених осіб. І він пише й пише: вірші, есеї, навіть цілий роман «Рай» (перша редакція). У кімнаті, де він жив, людей – мов оселедців у бочці. Ліжка стоять двома поверхами. Одне слово, ніяких творчих умов. Але він пише в коридорі на підвіконні, надворі за бараком. Вірші здебільшого складаються на лоні природи. Так народжується поетична збірка «Апостоли», її автор – не Василь Очерет, а Василь Барка. Взяв псевдонім, бо, по-перше, прагнув загубитися, щоб ніякого сліду його не знайшли радянські репатріаційні команди; до того ж думав про те, як би не нашкодити дружині й синові. Знав, що можуть їх назвати сім’єю «прєдатєля Родіни». Не відмилися б. По-друге, сам добре розумів, що це – його друге творче народження, що він починає геть з чистої сторінки.
У Німеччині Барка відчув велику потребу в теологічній лектурі. Релігійні книги брав у бібліотеках при церквах, були вони і в емігрантів. Як розповідає в інтерв’ю Маркові Стеху, тоді він заприязнився з монахом у чині архимандрита Іоаном (походив із княжої родини Шаховських), і той ознайомив поета з можливостями «новопосталого образу життя – в білому чернецтві». Барка не раз думав над тим, але ще не зважувався прийняти чернецтво, й аж 1958 року, якраз на своє п’ятдесятиліття, остаточно вирішив прийняти на себе той образ «з його обмеженнями і дожизною посвятою вибраній справі: в моєму випадку – відновити образ Христа Спасителя в українській літературі, як в зосередженні всього культурного життя народу в Україні». Своїм попередником він має Сковороду. Себе називає блідою тінню височезного взірця. Сковорода казав, що світ його ловив, але не впіймав. Барка висловився так: «світ мене впіймав, але не вдержав». Усе його подальше життя зумовлено взятим на себе образом білого монаха: аскетичне обмеження в усьому й подвижницьке служіння названій справі. Він написав багато теологічних творів. Деякі з них уже опубліковані в Україні в книжці «Вершник неба», інші ще чекають свого видавця.
Переселившися до Америки, заробляв на прожиття кочегарством, був санітаром у католицькому монастирі Святого Хреста. Кілька років працював редактором українського відділу радіо «Свобода», але полишив роботу через стан здоров’я. Відтоді цілковито зосередився на літературній роботі.
Барчина творчість ще чекає свого відкривача.
Ми в Україні знаємо трохи його віршів та «Жовтого князя».
Я не певен, чи є ще в усій світовій літературі такий страшний і похмурий твір про винищення нації голодом, про найбільший за всю історію злочин перед людством. Компартія, яка декларувала такі гуманістичні ідеали, насправді сповідувала безпрецедентно людиногубчу практику. «Жовтий князь» – це звіт про Українську Голгофу перед Богом і перед історією. В авторському передслові до першого видання «Жовтого князя» в Україні він написав: «Народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй – в нім подолав супротивника моральними силами! – висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках, подібних хресним, через відданість своїй життьовій правді-вірі. Від неї не відступив, воліючи гинути».
Одна діаспорна письменниця мені скаржилася: він написав стільки, що все це не можна перечитати. Ось тільки головні його твори: книжка лірики «Океан» (у кількох томах), написана після «Апостолів». До речі, перший том її вийшов у німецькому перекладі під назвою «Трояндний роман». Тривалий час працював Барка над історією української літератури, яку збиралося випустити видавництво «Пролог». Частину тієї праці він видав під назвою «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм». Далі була книжка есеїв та статей «Правда Кобзаря». 1963 року побачив світ «Жовтий князь» (другий його прозовий роман після «Раю», опублікованого на десять років раніше). Том вибраної поезії «Лірник» зібрав твори, написані за 25 років. Беручися за переклад Шекспірового «Короля Ліра», «мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної мови».
Уявімо собі: його строфічний роман «Свідок для Сонця Шестикрилих» має чотири п’ятсотсторінкових томи. Яка праця за цим стоїть! Де той літературо­знавець, який «угризеться» в цей текст і бодай «опише» його та прокоментує належно?
Автор передмови до «Свідка...» Віталій Кейс сказав, що це найтяжчий твір у нашій літературі. Навіть щоб його прочитати, потрібна велика наполегливість.
А ще ж поетичні томи «Судний степ» та «Кавказ», а ще ж прозові романи «Душі едемітів» та «Спокутник і ключі землі». Усе це він, Василь Барка, який чекає свого літературного Колумба.
Уже згадуваний Марко Стех запитував його: чи не вважає він, що його набагато більше знали б у світі, якби він писав англійською.
Барка відповів, що «автор-українець, пишучи по-англійськи, мав би більшу популярність. Але в поезії переважно забезпечує найкращі осяги мова, сприйнята з молоком матері. Тут справа вільного вибору. Можу судити тільки про власну долю; замість додати до американсько-англомовних поетів (що і самі якось не дуже приточуються в суспільстві) ще одного другорядного – я, на відміну, вирішив писати по-українськи до кінця днів моїх, маючи особливу мету і обов’язок...»
Він узяв собі в душу й на плечі велику мету та великий обов’язок. І він виконав свою обітницю.

                                                            
*   *   *

Ми прощалися з Баркою. Вечір уже поспішав на землю.
Сівши в машину, ще раз оглянулися на нього.
Він стояв проти призахідного сонця, примруживши очі (вони ставали то сірими, то синіми), а вітер розвівав його білу бороду й довге біле волосся. А за спиною в нього виростала в небо церква Петра й Павла.
Мені подумалося, що згадуватиму я його саме таким, як у ту мить. І коли я сьогодні беру до рук його книжку, то він оживає з пам’яті справді таким.

Василь БАРКА

РАЙ

Моляться соняшники.

Грім на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!
1947.

ГОЛУБИНИЙ МІСТ

Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель – загриміла, заплакала – як немовля...
спочуває їй земля.
Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в десять сурмок променистих заграло.
Шипшина щаслива, троянда радіє.
Тільки верби зеленоволосі
в поривах печалі й досі; –
світлі краплі ронять, ронять сивий лист
на голубиний міст...
а там сизокрилі: – мир вам! – протуркотали,
пурхнули та й позникали.
От тоді то, поправивши чорні шати,
дрозд почав чарувати.
Світиться в світі радість, як небо, велика.
Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка.
Дитяточко переходило через міст,
узнало пісні добрий зміст.
– Люба птася! – тихо сказало,
рученькою привітало.
Голівонька русява. Одеженька –
лілія рожева.
Славлять небо дерева.
Стелися в шумі клена-каштана,
над потоком піщана дорого...
О, свіжість несказанна
життя земного!
1947.

САД

І

На чорній ніженьці, мов срібна хмарка, вишня світиться:
і синьогруда птиця,
важка, розкішну гілку колихає,
і меншенька: крізь листя пурхнула; майнула тінь
крилата
по сірій грядці,
по квітниках...
І джміль у жовто-чорній ризоньці, шукач гудучий,
в’ється й мерщій тікає
понад травою.
Світло. Звідкись – хмара. Тінь. І от тоді
тюльпани так таємно в тій зеленій тіні саду
аж загорілись,
аж спалахнули, як огненна кров;
і гостролистими рядками, в скорбних іскрах,
замерехтіли квітники.
Бабуся сива вийшла думати-ридати в милий сад:
їй сина вбито на війні.
Під вишнею присіла тихо,
від світу білого рукою очі затулила
бабуся сива.
ІІ

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть отут
– за дверцятами залізними!
І вони стоять, коралові разки перебирають...
Прошу: берези в мережаних мантіях, отам – під
фарфоровими хмарами – ждіть!
І вони стоять, зелені сповіді шепочуть...
Прошу: безгрішні трави, музики в кольористих
діядемах, почніть запашний концерт коло вікна!
Земля посилає пахощі, як кадильниця...
Прошу: сонечко в золотій сорочці, постій за дубами
– на далекій дорозі!
– Одну часиночку! – одказує.
Звертаюся: мій світечку, на недовгий вік судився
ти, а таки весь той вік шукатиму щастя!
День одцвітає, хмарніє червоноокий вечір.

ІІІ

...тополі горді шепочуться – їх дві! – показують
на щось у хмарах.
...берези побиваються; зелені коси їх, нечісані,
обличчя закривають.
...а груша, симетрична та струнка, як свічка,
зневажає свіжі віяння.
...самі дуби в громаді, надо мною, мають право
вголос думати аж коло сонця.
...колишеться живий огонь темнозеленого моря,
рветься запалити срібний мармур хмар
та блискучу блакить.
...злетівши з голубого рукава Господня, голуб
чистий в ясності і вітрі поспіша, і світиться,
і за вершинами зникає.
Шум! Блиск! Земля схвильована відкрита небу,
так відкрита, що радісно і страшно. А небеса високі.
Чути і знати безсмертя в світ. Тільки сумно відати,
що ми на цій землі – минучі гості; що наші
діяння і серця цвіт – дочасні. А жити б та
радіти ж без кінця!
1947.

РІКА

Біліє голос, вищий від плянет.
– І я спішу, ріка.
Ні райдуга не наріка –
через грозу біжу,
первоцвіт променів, громів межу.
Ні срібний мак не наріка:
крізь смерть – ріка.
Біліє голос, дужчий від скорбот...
– птахи в вікні веселок
пісні з огнів прядуть –
1958.

АПОСТОЛИ

Просохла по дощах земля південна,
свята земля. В зіницях анемона –
одсвічується вись благословенна,
і процвіта в теплі лоза червона.
А моря глибина весь день бунтує,
весь день запінена вода шумить,
кипить на мшистім камені, нуртує
та бризка на суху рибальську сіть.
Апостоли старі прийшли до моря,
до роздоріжжя на рясному квітні.
Чи ти, країно війн крем’яногора,
кохала зерна їх речей просвітні?
Діди, відклавши вбік ціпки та клунки,
дрімають на яркому моріжку.
Як квіти риз, від сонця візерунки
оздобили одежину жорстку.
Натруджена, згрубіла, мозоляста
рука спросоння листя відслоня...
Помолодівши, три душі від щастя,
підводяться в блакитнім храмі дня.
Стоять і стежать вись, такі потужні,
що хмари їм течуть поміж плечима,
що близько духи сонць огнеоружні
летять, як блискавиця невслідима.
Внизу свічіння моря, й видно – он
шляхи, невідклонимі, як закон,
через ліси й степи лягли на Схід,
на Схід лягли крізь дикий непрохід.
Три напрямки! В краї чаклунства й тайни,
узору казки й зіркового чуда,
поганства по затоках цвітодайних
та звірства в діямантових спорудах.
Три напрямки! Високий світоч віри
по мурав’їщу людському нести
наказано братам на три хрести,
братам – від духа в соняшній порфірі.
Загомоніла моря синь: тоді
старі прокинулись від шуму й шуму
і довго-довго слухали, як думу,
як пісню про страждання молоді,
той гомін моря, моря бриз вечірній...
шафранний відсвіт слався на граніт,
на камінь і пісок, що став темніть,
темніть, як небокраю шовк надгірній.
Земля, з дитинства рідна! Як її
старим покинути й піти в чужину,
а потім горювати: любий сину,
якби то знов побачити її!
Якби побачити в секунду смертну
здаля, хоч раз один; дитячі втіхи
згадати й принести життя, як жертву,
й лягти в землі чужій, од горя тихій.
Тепер іди й неси в страшні юдолі,
степи, ліси та гори, та пустині
неси свій хрест і хрест важкої долі,
і тільки згадуй моря берег синій.
І тільки знай, що враз найглибша рана
недавня рана в серці защемить,
коли дитяча радість несказанна
зустрінеться тобі в коротку мить
серед чужих людей... а ти про діти,
про діти рідних думаєш весь вік.
Сиділи три сіді, самі на світі,
аж поки засвітився молодик
і взявся три шляхи посеребрити,
що труд на них і смерть Господь предрік.
І треба йти і попрощатись треба
з тобою, горо, моренько, з тобою,
з тобою, вицвітко, немовби неба
сльоза блакитна, – теплою, яркою...
простіть! Простіть і ви, найближчі, рідні;
і звідки знати ми могли, що східні,
що три шляхи-дороги хресні йдуть,
навіки йдуть від вас і смерть несуть,
і труд, і жаль, і ніби то знайома
і пережита раз оця хвилина –
ріщальна, судна. Темна моря втома
нагадує про сон, – і зірка синя.
Пішли: Андрій у щедру Україну,
Павло – в сусідню сторону піщану,
Фома – в чудесну землю злототінну
та пишнодревну землю Індостану.
У тьмі розбризкує всі сльози моря,
і щось аж побивається: жаліє.
Вечірній пурпур, світло смутку-горя,
жаріє, на одежі трьох жаріє...
Вони ж пішли собі до царства мли,
пішли собі, по берегу пішли.
1946.

КРИЛОМ ДУНАЙ

Крилом Дунай ще гробу не пригорне,
як і від горя не втече –
воно рясне і, як стихар, нечорне,
до хвиль обсипалось плечем.
Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня,
при квітах, що не видно: тайних свічах:
навіки ніч не обійняв.
Як ти, долонь від айстри лист осінній,
в зіниці найрідніші з іскор –
війнула світлом від вікна пустині,
відкривши, кароока, близько.
То вже я не збратаю смерть і місяць,
покинувшись до дна пилин;
і груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили.
Не прокричу, знеможений, коліном
на камені, де з кістки – кров.
Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.
Це вже востаннє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну;
не я – ласкав’ям хресним і несмертним –
сам берег заквітча промінну.
То буду вік рукавами благати,
щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті,
не забуваючи ключа.
Його, як спів на золотій хустині
до брами раю принесло –
розкриються, мов крин, світи гостинні,
де радість бризка на весло.
Отам доріжка, де вже резедина
і вулик добрості не дрібне,
прошепче вікнами тобі хатина:
все й грішникові хором рідне.
І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа,
тебе все кличу, поцілунком чиста,
і, наче небо, нечужа.
1959.

ОКЕАН

Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають,
як море все на віщім перехресті
та все спливає в сиву тайну.
Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля – як не стали ще подружжя –
вже океаном розвела...
вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіще?
Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан – мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в’яже,
де я до тебе не прийду...
де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде, –
вітання в руки сонця перелине,
зеленим димом доцвіте.
Волошкове – навіки з грому візьме
все золоте, все молоде!
На божевілля вигляне на грізне,
сіяння з келії святе.
І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають...
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і з гаю.
І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть –
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.
Але крізь усміх, райдугами димний,
де лілії, що неодежна,
пішла порогами зірок над ними
стежинка пестощів прийдешня.
Стань, ясна ясочко, стань, цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.
Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою,
над клявішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю;
і музиці, мов кров – живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де пристрасти й несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами;
і день, мов дзеркало, розбито вдрузки,
ні променя твого немає,
і вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.
Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
черпнуло з вихора в долоню; –
за чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну:
що незабудьками відкриє радість, леле! –
твоя над берегами тучі,
і як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.
Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно,
і шепоти від хвиль навкруг не втануть,
що люба кличе на вино.
Як трепет океану, вся спромога
пісенна – від грудей, що з горя
вже кров’ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.
І на вуста нам свіжість несказанна,
що квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівши сизокриле сонце.
Це все – не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.
Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! – все при тій святині,
де я з тобою міг радіти.

ЗАМОВЛЯННЯ
(З поеми «Сонце»)

189

«...не вскочать ящірки на небо: крови
із янголів попити! в павуковій
тюрмі – живу зорю не зв’яжуть;
і змії не задушать при вівсові
сердешне сонце; маківок шовкових
безрогі не замкнуть до сажу; –
тебе ж не спалить неміч! при здоров’ї
гуляй, дитино: зілля кров оновить,
щоб ти забув недугу вражу...
гуляй, де сім по сім святих хресточків
горять – на сім по сім рясних садочків,
і горлиця побілить пряжу.

190

«...де океан дівочу косу змочить,
де квітка – крин, де олень потолочить,
зійди, недуго: з духу згинь!

В ім’я Ісуса – йде стрілець охочий,
змію зачепить блискавкою в очі,
одпустить сивих лебединь;
тебе, метелику, в новій сорочці,
звільня з віконця на цвіток молочний,
та будь здоров собі, – амінь!»
І з громової стрілочки горючу
пилюку вструже, так лиш, «трохи в пучку
візьми: в пиття з криниці вкинь!»
Прощалась тітка – йшла під сиву тучу,
де коло вітряка, ячмінь.
1963.

Примирна розмова
(З поеми «Свідок»)

747

«– Я вже злочинниця своєї долі,
бо проти заборони крок: недобрий,
роблю! чуття – від мене дужче».
«– Я ждав, спішив і мучився в дорозі...»
«– Я передчула: на полон предовгий
страшна розлука брати буде».
«– Забудь! не завжди люта невідомість...»
«– Гаразд; пройдімся в стороні дібровній,
там наше місце неосудне:
здається, десь при течії далекій,
будинки в сонці станули, як скелі,
а ми знайомимося вдруге».

Знайома круча

748

Пливли безмежно, як морська зеленість,
югою вгорнуті – степи вселенські,
кудись під хмарні кораблі:
перед очима двох, що, в хвилі теплій,
стояли при гіллястім велетенстві
на кручі згруджених дубів.
А клопоти відведено маленькі –
в надріччя! в листя, як стара злиденність:
їх збір пилинками здрібнів.
Лиш тіні хмар повзуть синясто-млисті,
мов ніч, розірвана в димкі частини
і звергнута степам на збіг.

Досвід серця I

749

«– Не ждала! звідки найстрогіший іспит
настане: серце в мучення спинити;
але тепер за нього вдячна.
Бо в радості, незвіданій на світі:
моїй – через пожежу проступитись
могла без страхів, крізь безчасся.
Побачила: нема мені стежинки,
крізь гибіль, над проваллями страшними,
де тут під кожен крок чадяться, –
крім просвітку єдиного! в самотність:
назавжди – від любови, серце просить –
і дістає; тропа дівчача...
Досвід серця II

750

Я взнала правду втратности смутної,
ніде не читану: йдучи наосліп,
віджити, як великий біль.
Мені не відбереться кожен спомин
і знак – ні перед смертю в неспокої,
так стали в світлості близькій...
Бо розпізнала вибір свій, на сповідь,
хай буде й суд мені в сім’ї престрогий,
аби ти ввік мене любив».
«– Я йшов, здавалося, на вирок судний,
не знав, від заборон, твоєї думки,
з надії світлик вів слабий...
Тепер ні через повені грядучих
погроз – душа від мрії не відступить:
її, крізь іспит, я зберіг».

Згода заручених

751

Ніде листок пожовклий не поскарживсь,
і від городів не диміли ватри;
згори вікно погляне сизе:
коли зустрілися, обом порадить,
аби вже вимовили згоду, ранні! –
вікно дзвіничне в пам’ять візьме...
Як споконвіку вінчаних, бо, справді,
і їх двозір’я тайно в небокраї
гляділо: що подружжя згідне.
Невже, діливши, доля їх не прийме? –
бо розкидає сніп грози в поривне
і лихо люте, як наїздець.

Близька світлість  I

752

Чи з тіней прокидається сирітське,
самотнє сонце? і добріше стріне –
безвинні погляди: в злиття.
Чи до стежини горнеться і рідне,
аж розсипами росяно нарине, –
горючи, в зілля присвітля...
то ще любіше з ними білокринець
розкриється і радістю розбризне,
де гляне сонце, як дитя;
з ним і щиріше гілка прощебече
в тумані ранків на неізреченне
тепло, що з поля приліта.

Близька світлість II

753

Немає краще, і в гроби не щезне,
як – ожива любов: її зірчезне
вино напроти тьми не в’яне;
що – розцвіта любов, то тихо в червень,
крізь смуток – небо, світлом невичерпне,
прихилить, вівши серце зване:
хай знайде з непроказаних приречень
вино життя, палке і молодече,
і чисте! питиме, як бранець...
коли і в погляді – воно полонить,
і вже очима, на одвічний спомин,
з’єднає! в жар фіялок п’яне.

Трунок юности і зустріч очей  I

754

Це відчиняються не двері зовні,
але – від суджености: що наповнив
безвинно змістик таємниць.
Не скривлений ні криками на позві,
також ні каменями з низькобрових
дворів, що помста їх каснить.
Ні помислами соромів не зловить –
спокуса, хлюпаючи тіні жовті,
не брані в квітковий словник.
А заручила роджена, як річка,
приносячи прозір, і невечірня –
жага, що гріх не знавіснив.

Трунок юности і зустріч очей ІІ 

755

Бо виправдана: з повеління жити
і дозволів душі нецьогосвітніх:
незраджену побрати в радість.
Аби, над мертвістю землі, мов листик,
що рветься з бризок, грозовито литих
до гілки! – втішеннями страдний:
самому кликаному серцю битись,
як випивати втішний дар обітниць,
передчуваючи назавжди.
А тільки очі суджені посвідчать,
повіривши до дна, відколи рідна
призначилася вістка справді.

Трунок юности і зустріч очей  ІІІ

756

Чи скований з нещастя, не надіявсь,
без ланцюгів, що змора їх подвійна,
знайти знаття з криниць очей?
Відтіль, виднівши, течія не зблідла,
і як топаз і колоска подіб’я –
достигши, віями тече,
і віями: до чебреців сусідня!..
зіниці місяців огонь відчинять,
бо вже і сонце йде з ключем,
і голоси відімкне білі – з болю
(хоч і негоду, як біду холодну,
терпіння не спиня річне).

Трунок юности  IV

757

Дивитимуться ввічі: все – з собою,
і все – потайненістю молодою
одне до одного найближчі.
Над мову, до незгоди неголодну,
самою добрістю святого плоду
наситять серце: ніби з вишні.
Та очі та прикликувана доля –
відкрити з крови втішення дозволять,
як і росинку крин залишив,
і маківки – з дощу, в грозі останні,
коли їх ластівка крилом привласнить,
а звіщення настигли більші.

Єдина доля

758

Ніхто не покорив і при нещасті
ні їх нагоди: звіку не віднятись –
не з волі! як і сонце йде...
зведе долоні в посвіти посвятні –
ласкати, де забули болі наспіх,
а житиме: огнем одне.
І ним не мерехти могил сприйняти,
а збудеться, крізь світлоту пристанків,
що сховано в кутки сердець.
І ним, над очі блискавок, бистріше –
запалить, і неначе дві сколише,
в життя дві свічки: небліде.

Зв’язок сердець

759

Ви – і не з воску, і не найгрішніші,
серця, поставлені: терпіть! горівши,
як передвіщено з початків...
бо громовиця набіжить на щирих
і мертвоту несвічення понищить
відразу – з огнища вінчавши:
міцнішого від ланцюгів нашитих;
і вкріплено свічки в бенкет пашіти,
до шлюбу: парі непечальних.
Бо вириває з смерти, наче сниться,
одна – та надсузірна вогневиця:
любов, до вічности квітчати.

Спорідненість

760

Очима читана з очей сторінка –
від подруги, що добрістю рідниться,
тобі довірившися вкрай.
Так і торік: вона, в родині стрічна,
при ясені білянкою звесніла,
де подих півдня розгоряв.
Дорога при обриві камениста,
і душі відділявши, ліс ленився:
пересвітами в любий страх.
Але ні сніг не розділя сьогодні –
ні двох морів, ні колосків голодних,
що торкнуті росою враз.
І вікна тайности душа знаходить:
відкрити, ніби книгу з правд.

Приватна книгозбірня

761

По змисні повісті: про мир голінний!
до приятеля, в повнім безгомінні –
на згір’ї вечора сходжати.
Тоді багрець між сутінки олійні
в вікно бринів, як вічечко бджолівні;
а небо – огняні скрижалі.
Ось двері й стукай! клямки незалізні
впустили: всюди книги на долівці –
приковують зіниці жадні.
До стелі зводяться колірні стоси:
на роки доброго читання досить
понавишукував книжатник.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори