Іван БАГРЯНИЙ
ВИЖИТИ Й РОЗПОВІСТИ СВІТОВІ

Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі
треба мені для витримування всієї зливи мерзості (такої безконечної і такої немилосердної!),
треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи – це душа поета і мистця.
А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзость витримувати –
не має панцера, та я все це витримувати мушу...
 (З останнього листа Івана Багряного до Григорія Костюка).

Виразний психологічний портрет Івана Багряного лишив у своїх спогадах «Я – мене – мені... (і довкруги)» Юрій Шерех.
Узираючись у фотографію Багряного часів МУРу і підсумовуючи всі свої враження від нього, він пише про найхарактерніші особливості його зовнішності: «Незвичайно високе чоло, над ним хвацький, буйний парубоцький чуб – риси інтелектуала й поета. А випнуті щелепи під тим чолом, випнуте підборіддя – ніби булдог, готовий схопити ворога в мертвому закусі й тримати, – цілеспрямованість і воля, може, навіть жорстокість або принаймні нещадність – риси політичного діяча, який мусить не знати жалісности й сентиментальности. Я маю чотири групові фота з ним першого з’їзду МУРу в Ашаффенбурзі, і на всіх він саме такий – дві ніби різні вдачі в різних поверхах його одного об­личчя. Якби Багряний жив в умовах дореволюційного спокійного села, він, ли­бонь, був би першим парубком села, і дівчата мліли б від його погляду й постави, а надто від його кремезних обіймів. Але він жив в інші часи і опинився на інших позиціях і в інших випробуваннях, і на його обличчі, коли він не сміявся, пролягала й риска страждання...».
І за його біографією також видається, ніби він прожив кілька самостійних надзвичайно напружених і навіть автономних життів.
Жертва тоталітарного комуністичного режиму, засланець, а потім в’язень таборів, що на собі конкретно взнав, що таке репресії й нищення людини в людині.
Письменник, що, постійно не маючи ні часу, ні умов для літературної роботи, устиг написати немало, особливо ж зважаючи на те, що неласкава доля вділила йому тільки 57 років.
Політичний лідер, організатор, ідеолог і незмінний керівник потужної української партії в еміграції, яка через кілька десятиліть після здобуття Україною державної незалежності подала руку нашим націонал-демократам.
Прозірливий політолог, який бачив далеко уперед і який видав прогноз-парадокс: незалежна Україна постане завдяки зусиллям тих, хто перебував у лавах комуністичної партії і в комсомолі. До речі, ця теза кош­тувала йому дуже дорого. Знайшлися політичні сили, які оголосили, що Багряний – комуністичний агент зі спеціальним завданням політично розкласти еміграцію.
А ще взагалі – поза цими рубрикаціями – окремо треба сказати про нього як про людину виняткової відваги й вольовитості. Нині ми вже не уявляємо, як мусила маскуватися чи не вся українська еміграція в Німеччині та Австрії, боячись ґвалтовної репатріації. Люди масово змінювали прізвища й міняли біографії, «східняки» переписувалися на «західняків» – для уродженців Галичини й Буковини, що до Другої світової війни не були в складі СРСР, у документах, підписаних альянтами, передбачалися певні пільги, а решта людей із совдепії – полонені, остарбайтери, емігранти – мали бути відконвойованими назад. За ними полювали спеціальні нишпорки по всіх таборах переміщених осіб, і не один став жертвою радянських людоловів. І саме в цей час з відкритим забралом – Іван Багряний під власним прізвищем, відкри­ваючи свою правдиву біографію й географію (хто він, звідки родом і т. ін.), виступив зі своїм пристрасним відкритим листом до всієї світової громадськості «Чому я не хочу повертатися на родіну»...
Усе це – і не тільки це, бо можна назвати ще низку інших життєвих ролей, що належать тій же людині, – він, Іван Багряний.

*   *   *

 Жарке літо 1962 року в Мюнхені. Зустріч двох українських письменників в еміграції. У них – за разючої несхожості доль, літературних біографій і характерів – чимало спільного. Вони знайомі тридцять п’ять років. Разом входили до київської літературної групи «МАРС». Обох переслідували, не друкували й заарештовували в Україні. Обоє мали щастя вціліти на жорнах репресій й під час Другої світової війни вирвалися за кордони радянської імперії. Очевидно, небеса вберегли їх живими, бо на обох було покладено важливу в цьому світі місію і вони мали бути живими до­ти, доки її не сповнять.
Фізично могутнього сина села, який був розрахований на двісті років життя, виснажила тяжка психічна хвороба й скосив інсульт, наздогнавши його після прильоту з Америки до Німеччини.
Те, що сталося з ним, потрясло другого письменника, який згодом написав їхньому спільному приятелеві в Нью-Йорк: «Останній раз я бачив його в лікарні в Мюнхені, розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого.
Ця разюча подібність задуманого, в безпам’ятстві, вимученого і вже потойбічного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. І я тоді мало не заломився навіки в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації – порожнеча.
Не знаю коли, але якщо моє серце трохи протягне, якщо його не доконає швид­ким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі...»
Як відомо, говорячи про щось, ми тим дуже багато говоримо про себе. Багряний тут мовив не тільки безпосередньо про Осьмачку. Він мовив і про себе. Він мимоволі дивився крізь Осьмачку й на своє життя. Виразно відчував гіркий перегук емігрантських доль.
Багряний не знав, що після цього листа мине лише одинадцять місяців – і його теж не стане на цьому світі.
25 серпня 1963 року тільки на 57-му році в санаторії Ст.Блазієн у Шварцвальді скінчився земний шлях Івана Багряного. Тяжка хвороба серця, туберкульоз і діабет довершили свою руйнівну роботу.
Його коротке життя було таким перипетійним, напруженим і багатим на соціальні ролі, що з нього можна було б усього того позичити на десяток біографій.
І саме в цьому з ним дорівнятися міг би хіба лише самотній мандрівець на тривожних шляхах XX століття Тодось Осьмачка. У фіналі роману «Сад Гетсиманський» є такі слова: «Багато доріг пройшли вони, з багатьох рік пили вони, багато могил полишили вони, багато друзів розгубили вони в землі й по божевільнях, і багато ще їм іти, багато ще їм приготовила доля...»
Це було сказано і про самого Багряного, і про Осьмачку, і про Василя Барку, і про Олексу Стефановича, і про Юрія Лавріненка, і про Григорія Костюка, і про Петра Яцика, і про Анатолія Лисого, і про Мар’яна Коця... – це було сказано про всю українську політичну еміграцію в середині XX століття, яке, здається, зробило все для того, щоб українці зовсім перестали існувати на світі – громадянська війна, репресії і репресії, геноцид, етноцид…
Крізь страшні інфернальні вогні перейшла нація і не зникла в полум’ї, не розвіялась попелом. І смертоносне XX століття стало також століттям її відродження. І, мабуть, найвиразніше, найпристрасніше про наше пекло на землі розповів світові Іван Багряний, який називав речі своїми іменами. Без усяких евфемізмів і дипломатичних заокруглень. Він говорив і взагалі, і зокрема, бо скорбна фактографія його життя видавалася одним із актів похмурої драми: «Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ-НКВД, переходячи поступово через всі митарства... Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концентраку, ім’я якому СССР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на вічний стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життьових засобів і вічно загрожена новими арештами та ув’язненнями...».
У нормальній країні можуть запідозрити, що політичний арештант із СРСР є «убивцем-рецидивістом, або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги», бо чому ж тоді він був в ув’язненні? Звертаючись до своєї біографії, Багряний пояснює: ні, не вбивця, не рецидивіст і не ґвалтівник, а тільки поет. «Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і по каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни...».
Чи й треба казати, якими небезпечними вважали для себе комуністичні правителі Багряного і його соратників, оскільки вони винесли цю страшну правду поза кордони совдепії на Захід? Отже, Багряний. Людина-слово, людина-вчинок, людина-вулкан, людина-подвиг, людина-легенда. І жодне з цих означень не видається емоційним перебільшенням.
«...Належав до так званих «попутників», тобто письменників «непролетарських» щодо ідеології», – писав він про своє місце серед авторів часу Радянської України. Не випадково ж опинився (неповних двадцяти літ) 1926 року серед київських «марсіан», тобто у середовищі літературного угруповання «МАРС», що розшифровувалося як «Майстерня револю­ційного слова». Там були вже на той час добре відомі Григорій Косинка, Валеріян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Євген Плужник. За словами Григорія Костюка, «Марс» був не тільки своєрідною київською філією «ВАПЛІТЕ», а й такою ж літературною елітою, як ще одні попутники – неокласики.
І ось поміж них – поривний, гарячковитий студент Київського художнього інституту Іван Лозов’ягін, що взяв собі літературне ім’я Багряний. Позаду в нього – дитинство в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумщина), навчання в церковнопарафіяльній школі в Охтирці, далі – в школі слюсарного ремесла і в Краснопільській художній школі.
Переважна більшість його ровесників була в «Молодняку», де збиралися не просто лояльні до нового ладу індивіди, а, сказати б, агресивно-апологетичні. Та ще – не дуже письменні. «Молодняк» пестував комсомольців-погромників, які накидалися на все непролетарське й не корисне справі світової революції. Потім ці ортодокси кілька десятиліть доміну­ватимуть в українській радянській літературі, задаючи тон і плекаючи естетичний примітивізм.
Багряного не було поміж них уже хоча б тому, що він дуже рано зорієнтувався в тому, що відбувається довкола нього. Молодий поет не мав рожевих ілюзій про те, що революція несе українцям національне визволення і відродження. А саме така віра гріла душу не одного українського митця, які  бачили тоді те, що їм так хотілося бачити, а потім надзвичайно дорого розплачувалися за свої ілюзії. На очах юного Лозов’ягіна чекісти закатували його дядька й немічного діда. Очевидно, ще тільки Тодось Осьмачка так різко не приймав цю владу, відчуваючи себе не просто її опозиціонером, а непримиренним противником. Багряний не приховував свого ставлення до режиму, тому вже в якихось двадцять п’ять років «загримів» на Далекий Схід. А перед тим було довге дійство, що поіменовувалося в НКВД слідством. Як написав Багряний у листі до Дмитра Нитченка, слідчий Герсонський, який вів справу Багряного, запропонував йому дилему: або доля Грицька Чупринки, якого розстріляли 1921 року за участь в антибільшовицькому повстанні, або ж доля Тичини. Гостромовний і дотепний Багряний у відповідь сказав: «Ще не відомо, яка доля буде в Тичини».
Раніше ми прочитували ті епізоди його життя в романі «Сад Гетсиманський», намагаючись розмежувати: це, здається, з реальності, а це – з творчої уяви письменника. Нині ж завдя­ки романові-дослідженню «Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду» Олександра Шугая, який виконав величезну реконструкцію всіх тих – і не тільки тих – подій, прокоментувавши, документально проілюструвавши та психологічно осмисливши їх, маємо змогу розмежувати легенду і правду.
Через шість місяців і дванадцять днів терзань заарешто­ваного, який уміло захищався й заперечував основні звинувачення, «трійка» винесла свій вердикт: вислати його з України терміном на три роки. «Из-под стражи освободить, лишить права…» На той час йому – заледве двадцять шість.
Отже, північна частина Далекого Сходу. Охотське море. Тундра і тайга. І тамтешній промисел – звіроловство, що згодом наштовхне його на написання роману «Тигролови».
У відомих мемуарах Юрія Смолича «Розповідь про неспокій триває», з яких до нашого читача вперше по чотирьох десятиліттях прозвучало ім’я і Багряного, говориться: «Багряний (…) появився з Охтирки чи Богодухова на хвилі другого покоління дожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого (...) Якийсь час у квартирі Вражливого, – коли від нього пішла дружина, – взагалі утворилося пристановище богеми; на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому – Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» – був непосидючий, мав якісь побіч­ні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано – бушував, лаяв весь світ і облягався спати на письмовому столі. Звідтам, з того стола, йо­го й забрано».
З цієї непретензійної замальовки легко складаємо враження про тодішній літературний побут і про Багряного з колегами в ньому. Тоді, коли Смоличеві спогади з’явилися друком (а це була середина 70-х років, характерних інтелектуально розрідженою атмосферою й цілковитою вихолощеністю історії української літератури), навіть ім’я Багряного ніде не фігуру­вало в жоднім курсі історії літератури.
Є в тих спогадах така цікава подробиця. Коли Багряний повернувся з другого примусового «ходіння в Сибір», то при зустрічі зі Смоличем, який був тоді головою Харківської організації Спілки письменників України, розповів, що «там» він також писав. Але – тільки подумки. Знаючи, що записане на папір відберуть (а поінколи навіть паперу не було), він заганяв кожен поетич­ний рядок у пам’ять. Смолича Багряний приголомшив – рецитував із пам’яті годину або й більше…
Автор мемуарів віддає належне літературному талантові Багряного, але – тільки того, довоєнного періоду. Наполохало Смолича те, що почуте – «недвозначна, запекла контр­революція». Багряний зустрівся зі спілчанським функціонером з наміром поновитися в Спілці письменників, однак Смолич, за його зізнанням, не ставив це питання перед правлінням Спілки. А вже книги еміграційного періоду, на Смоличеву гадку, – безнадійна творча деградація («Падку мій, куди подівся той поетичний хист, що заявив був про себе у «Скельці»? Куди зникла навіть та вправність віршування, яка була ще в тому неписаному, завченому напам’ять, заядло контрреволюційному, але формально не безпорадному поетичному романові? Твори Багряного на еміграції – це визнає кожна безстороння людина – звичайнісінька графоманія, злісна, зловредна, сповнена ненависті й рясна неправдою»).
Про творчість Багряного еміграційного періоду поговоримо далі, а при цій нагоді не можна не сказати про таку парадоксальну ситуацію: така ж не­справедлива і абсолютно брутальна за тоном оцінка не раз звучала й в емігра­ції від політичних опонентів Багряного, які звинувачували його в усіх можли­вих гріхах із воістину комуністичною непримиренністю й установкою на його знищення.
Досить згадати злобні писання якогось Володимира Наддніпрянця (свої погромні статті він зібрав 1963 року в окрему книжку під назвою «На літературному базарі»). Тут він виступає вірним продовжувачем непримиренних марксистських критиків а ля Щупак та Правдюк, послу­говується тими ж вульгариза­торськими схемами та брутальністю тону, інкримінуючи Багряному й демагогію, й епігонство, й малолітературність, а головне і найстрашніше, на його гадку, те, що може підірвати основу основ політичної цноти української еміграції, – неохвильовизм.
Майже слово в слово з О. Правдюком, який 1931 року в журналі «Критика» в статті «Куркульським шляхом»  виставляв ось такі політичні діагнози після прочитання збірки Багряного «До меж заказаних»: «Поет незадоволений з сучасности, вона йому осоружна, – тому він або глузує з неї, або шукає способів змінити її чи, принаймні, тікає в романтику минулого...», «Поет неспроможний іншими очима подивитись на місто, нездатний зрозуміти його ролю в соціалістичній перебудові...», «Соціяльні прямування Багряного ріднять його з українським національним народництвом, буржуазним своєю природою, що спиралася головним чином на куркуля». Власне, вся Правдюкова стаття – це каталог ось таких ярликів, вердикт звинувачення в політичній неблагонадійності, де висновок рецитовано без будь-яких підтекстів: «Поет наважив­ся рішуче виступити проти радянського суспільства».
Минає понад два десятиліття – і та чавуннолоба фразео­логія відлунюється з еміграційних видань. Справді парадоксальна ситуація. Але – не єдина в біографії Багряного. У журналі «Життя й революція» 1927 року було надруковано вірш «Канів». І ось через 31 рік над поетичним творінням горопашного автора заніс меча грізний Дмитро Донцов, який вимагав для Багряного політичного остракізму. Багряний коментує той факт у своїй епістолі на сторінках «Українських вістей»: «В запалі політичної боротьби, з усією властивою йому несамовитістю й неперебірливістю в словесних засобах, пан Донцов, на мою думку, переступив усі межі пристойности та етики елементарно культурної людини, вдавшись до пересмикування й перекручування».
Донцов побачив (чи, може, вирішив побачити) у «Каневі» – не більше й не менше – глумління над Шевченком. Сьогоднішній читач може не зрозуміти причини звичайного наклепу на Багряного, якщо він не обізнаний із політичним життям еміграції, з непримиренним протистоянням партій. А такі – й не тільки такі – нападки на Багряного були передовсім атаками не так на автора тих чи тих творів, як на голову ним заснованої Української Революційно-Демократичної партії. У своїй відповіді на цю ескападу Багряний пояснював, що п. Донцов та його клеврети доточують до своїх фантазій найжахливіші звинувачення, і це не що інше, як «дальше варіння політичної каші відомим середовищем».
У «Каневі» Багряний описує самотню постать Шевченка серед радянської урбанізації, яка навіть може на місці цього пам’ятника поставити елеватор, а «Дніпро, замкнуть у шлюзи, як в штани». Багряний нагадує: «Риси політичної сатири цього твору були зразу ж належно відзначені як своїми, ліпшими представниками тодішньої української інтелігенції, так і ворогом, вла­дою, що посадила автора за такі речі дуже скоро до в’язниці. Для чесної голови, а надто для сердець, що боліли спільним болем, зміст із цієї езопівщини вилущується дуже легко...».
Але його не захотіли саме так вилущити політичні опоненти Багряного. Вони воліли підміни понять і ось таких карколомних інтерпретацій та рецепцій. Немає ніяких сумнівів, що та політична боротьба, в яку його була втягнено в еміграції, вкоротила віку цьому тяжко хворому чоловікові. Це було б занадто й для бездоганно здорового індивіда.
Про те, як починали складатися його стосунки з літературою, і про свої найперші проби пера він писав у листі до Дмитра Нитченка 1953 року. «Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще в російській церковно-приходській школі». Згадує, що двоє тамтешніх учителів називали його «мазепинцем», оскільки ніяк не могли  перевчити хлопця рахувати по-російськи, бо він усе збивався на те, як його вже навчила мати: «один, два, три, чотири…».
Десь тоді трапили йому до рук збірка байок Леоніда Глібова й Шевченкова «Катерина». Оця лектура, за його словами, й мала на нього вирішальний вплив. Восьмирічний хлоп’як почав писати, як він згадує, «войовничі» вірші. А за три роки він – учень вищої початкової школи – вже редактор рукописного шкільного журналу «Надія».
1927 року на сторінках популярного журналу «Життя й революція» з’явилася поема двадцятилітнього Багряного «Монголія». Такий екзотичний матеріал (тонку алегорію та історичні алюзії) тоді зустрінемо хіба що в східних баладах Олекси Влизька.

За Каспієм тиша і синь,
Сипучі піски Кара-Куми…
Іду я з вітрами один –
Ідем ми до сонця у куми.
Туди ми, туди, де останній мулла,
Де сонце над муром Китаю,
Туди, де Батиєва слава цвіла,
До гір золотого Алтаю.
Шумлять і шумлять комиші над Аму
І йдуть, і хвилюють ордою.
І шастає вітер, неначе Тімур,
По джунглях важкою ходою.

Відтворюючи колишню велич Монголії, могутній володар якої Чингіз-хан ходив «трусити за душу Європу», поет виразно акцентує на тому, чим стала країна, де «Батиєва слава цвіла». Злиденність і німа пустка на пісках. Нові династії з Росії придушили голодну людність, перетворили її на зацькованих рабів. У поемі Багряного досить натяків, щоб читач зрозумів: так, це про Монголію, але – не тільки про Монголію. Як писав Г. Костюк: «Монголія це так, мовляли формалісти, для учуднення. Бо яка ж та Монголія рідна нам! Яка невимовно трагічна і близька її історична доля. Вітер-басмач, що джигітує в пустелях Монголії, чи це не той самий вітер з Кобиляк, що прийшов промовити грізне слово…».
У двадцять один видав першу книж­ку поезій «До меж заказаних». І то, здається, був безпрецедентний на тоді в Радянській Україні випадок. В провінційній Охтирці з’явилося безцен­зурне літературне видання. Це була поема Івана Багряного «Аве Марія», спон­сорована самим автором. А дозвіл на її появу в світ дав голова тодішньої «Просвіти» Борис Антоненко-Давидович. Як розповідав Багряний, він замогоричив друкарів, і вони за одну ніч випустили в світ книжечку розмі­ром 8 на 12 сантиметрів.
На титульній сторінці була така присвята:

Вічним бунтарям і протестантам,
Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним,
Всім скривдженим і зборканим,
І своїй бідній матері крик свого серця присвячую.

У її вихідних даних гордо красувалося: «Видавництво «САМ». Звичайно ж, це був навіть більш аніж просто скандал. Збірочку негайно сконфіскували. Але доки до крамниць дійшов наказ про вилучення, там лишилися тільки рештки з виданих 1200 примірників. Земляки Баг­ряного розкупили книжку. От що значить земляцький сантимент!
Бувають вчинки, які особливо характеризують людей. Видання «Аве Марії» – один із них. Це надзвичайно в дусі Багряного, котрому, як показав час, були повною мірою притаманні і безстрашність, і зухвалість, і винахідливість. Як і в цьому епізоді.
Ранній Багряний – це розкрилля романтичних образів, ремінісценції з національної історії та фольклору; його герой окидає духовним зором увесь історичний ландшафт України і відчуває свою нерозривну зрідненість із кожною його деталлю, легко вичитує в кожній сокровенний для української душі зміст.

Перепілка в житі – радість.
В пшеницях волошки – смуток.
Ворон з ріль – печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.

Ранній Багряний – це тривожний вітер і передчуття доріг. Це краса інтимних почуттів і голос молодої крові. Перечитуючи ті вірші сьогодні, виразно вчуваєш з них: їх писала справді молода людина. Це потверджує і смілива стильова манера – автор не озирається на літературні традиції, абсолютно не переймається тим, як «треба» писати (це часто приходить із роками й пригашує сміливість творчого пошуку), й особливо гостро вичунює авторська молодість із самої енергетики поезій, органічності почуттів. Борис Подоляк (псевдонім Григорія Костюка), що належав до захоплених читачів Багряного, любив цитувати ось такі його рядки:

То була не любов, – прелюдія,
Ось тепер ми дійшли до мети!
Гей, ніколи Твоїм не буду я,
Як не будеш моєю і Ти.

Тут немає ніяких образних конструкцій – слова в тексті вживаються в їх автологічному значенні; все тримається на інтонаційній свіжості й оригінальній римі (прелюдія – буду я), а тому найзагальніша, тисячі разів повторювана в житті й варійована у віршах ситуація збагатилася в Багряного індивідуальним змістом. Як пише Б. Подоляк: «У віршах молодого поета було тоді щось від глибокої соціальної, інтимної та пейзажно-настроєвої лірики (...) Чимось юначо-задерикуватим і безпосереднім віяло від них. Часом поет обдаровував читача такими цікавими евфонічними варіаціями, такими свіжими ритмічними засобами, такою зовні, здається, невимученою, легко підхопленою, але не затертою і оригіналь­ною римою, що це не могло не звернути на себе увагу його сучасників».
І хоч цей, безсумнівно, здібний молодий поет ще, власне, не був тим Багряним, яким він стане, – в ньому вже вимальовувався його юний прообраз. У пізнього Багряного (якщо можна назвати пізнім чоловіка, що не прожив і шести десятиліть) залишаться від автора тих строф пронизлива пристрасть і щирість, що виказують волю та безоружність серця – те, що перейшло, за словами Костюка, в український «Штурм і натиск».
Коли в Німеччині нарешті з’явилося перше вибране поезій Багряного «Золотий бумеранг», це дало змогу скласти виразніше уявлення про його творчу особистість. За словами Святослава Гординського, автора «широкоформатного» літературного огляду «Поетичний рік», цей том Багряного, «дає переріз усієї його поетичної творчості від найраніших його поетичних спроб». Гординський запитує себе: яке перше загальне враження в нього від цієї книги? Й відповідає: «Хаос. Шукання. Рух. Так, наче поет опинився в колі всіх сил Кратосу й Біосу, і вони завихрили ним у якомусь дикому земному й космічному вихрі».
Оглядач спостеріг у творах Багряного експресіоністичну домінанту. І на його гадку, Багряний завжди був тільки експресіоністом, хоч би в яку літературну позу йому доводилося ставати: лірика, романтика, трибуна, публіциста, мораліста і т. ін. У нього зустрічаються усі стильові манери й прийоми, йому однаково близькі його «рідні» слова, «небесно» піднесені й грубі, без яких експресіонізму просто не уявить.  І все це Багряний, у якому уживаються між собою різні літературні школи – в нього можна знайти приклади «клітинок» стилю неокласиків і символістів, імажиністів і футуристів, «чистої води» публіцистику й бурлеск, ба навіть буфонаду. Він, як свого часу Олекса Влизько, ходить довкола літературних епох і стилів і, мовби захоплений колекціонер, вибирає собі все, що йому сподобається. І в цьому волюнтаристському хаосі є своя логіка і своя система: у нього все стає своїм, усе забарвлюється його індивідуальністю.
Гординський особливо виділяє з-поміж усіх творів Багряного поему «Гуляй-Поле». На його думку, саме вона – «твір колосальний своєю напругою, ваговитістю змісту – так, начебто всі катаклізми, що пройшли над нашою землею, сталися тільки на те, щоб дати стимул і сюжет для такого твору, як оцей Багряного.
І хоч як це здаватиметься парадоксально щодо Багряного, ми не завагаємося назвати «Гуляй-Поле» твором просто класичним. Бо за класичне вважаємо не тільки якісь канонічні, строгі форми, а передовсім: єдність, цілісність, сувору будову, чітку провідну лінію, синтезу, лад. Усе це знайдено і в поемі Багряного, міцно збудованій, суцільній, пройнятій одним сильним чуттям».

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
в ожугах,
в м’язах,
в трісках...
І навіть не крячуть ворони –
Жахаються круки, минають здаля, –
Шкіриться жаско, смердить земля.

Це апокаліптичне видиво виразно перегукується зі строфами Тодося Осьмачки, в яких маємо таку ж страшну гіперболізацію, такі ж бриласті, мов гранітні, образи й абсолютну відсутність звичних поетизмів. Як нагадував прискіпливий і вимогливий Ігор Качуровський, пишучи про Багряного, один із секретів поезії в тому, «що її часом буває більше в таких бриластих рядках, ніж у інших – виміряних і випрасуваних…». Поема Багряного – це не чистопис, не віршована «каліграфія». Тут, здається, абсолютно владарює проза. Саме не поезія, а проза. Приходять на пам’ять слова Юрія Шереха про те, що Осьмаччин прозовий «Старший боярин» – це скорше поезія, а не проза. Його ж віршований роман «Поет» Шерех кваліфікував як прозу. За цим парадоксом криється чітка логіка. Імпресіоністичний, зітканий із сонячного світла, перетканий яскравою метафорикою «Старший боярин» постає мовби на межі музики, живопису й поезії. «Поет» же – його цілковитий літературний антипод. І «Гуляй-поле» – теж. Як і Осьмаччин твір, поема Багряного може справляти враження і прози, і величного фольклорного епосу.

Встає від розритих могил і руїн.
Іде Гуляй-Полем – проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман,
Грізний, страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа по уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає,
Рукою затримує серце своє. –
Торкає ногою три черепи він –
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
...Прапрадід був,
Прадід...
І син…

На цих важких, чорних, як земля, словах – гримаси болю й трагічний відблиск тривоги. В них – пошум вітру й запах полину, іржання коней та дзвін мечів. А з імли минулого виринають зотлілі кістяки, безкиддя руїн, неповинна кров і вогнеликі смер­чі, розриті дідівські руїни (всі образи виписано з тексту «Гуляй-Поля»).
На кожному талановитому творі неодмінно лежить печать часу його літературного народження. «Гуляй-Поле» написано в січні 1944-го. Найстрашніша з воєн ХХ століття. А за якусь чверть століття до цієї війни полями України прокотилася братовбивча війна, з якої скористався російський імперіалізм, пройшли смертним потоптом червоні каральні загони. І пройшов голод, а потім знову голод; і репресії, репресії, розстріли, розстріли. І такими недоречними видавалися традиційні поетизми. Очевидно, Багряний відчув, що потрібні інші слова, інші регістри, інші літературні прийоми. І саме «Гуляй-Поле» з-поміж усіх його поетичних творів стоїть трохи осібно. Якщо між іншими віршами й поемами, як це й буває в одного автора, то там, то там надибуємо певну подібність, то «Гуляй-Поле» подібне тільки на «Гуляй-Поле».
Після цього Багряний ще спорадично звертався до поезії. Писав пісні й тексти для партійних та молодіжних маршів. 1955-го з-під його пера вийшла сатирична повість про табори Ді-Пі «Антон Біда – герой труда», але остаточно головною для нього стала проза, з якою могла конкурувати тільки публіцистика. Принаймні, за кількістю написаного й відданих їй сил та часу.
Ще важливо пам’ятати: він ніколи не мав задовільних умов для систематичної літературної роботи. Міг тільки скупими прихапцями братися до неї. Майже все в нього написане буквально на коліні. Якщо в першому періоді літературної біографії причиною того були арешти, тюрми, заслання й поневіряння, то вже в еміграції всі свої сили віддавав політиці. Він не мав змоги цілковито присвятитися літературі, як, скажімо, це було з Василем Баркою, Тодосем Осьмачкою, Докією Гуменною чи Юрієм Лавріненком. Політика, як відомо, дама не тільки ревнива й стежить, щоб у людини не було ніяких інших захоплень, вона – Мо­лох, який цілковито пожирає свою жертву. Але інше життя Багряний із його життєвим досвідом і переконаннями вибрати не міг. Інакше він просто не був би  Багряним.
Аркадій Любченко вважав, що Багряний не здатен написати повість. Прозаї­ки, які перефразовують відому фразу Жюля Ренара про те, що література – це труд волів, замінюючи «література» на «проза», іронічно ставляться до прозових намірів поетів. А тут ще ж такий непосидючий Багряний – ні часу, ні терпцю на «висиджування» прози, що вимагає системності зусиль, у нього, звичайно ж, не вистачить. Очевидно, такою була логіка Любченка.
А Багряний мовби одним поривом створив свої «Тигролови». Усамітнившися ненадовго у гірському Моршині, де перехо­вувався від німців, які розшукували українських патріотів, неймовірно швидко написав цей гостросюжетний роман.
Як з’ясувалося, Багряний абсолютно легко володів жанром. Динамічний пригодницький сюжет, у який органічно прописано екзотичні далекосхідні краєвиди, сильні характери, зворушливу інтимну лінію, – все це дало в підсумку цікавий читабельний роман з добрим рівнем літературної культури. І. Качуровський порівнював його із «Золотою петлею» канадського письменника Джеймса Олівера Кервуда, який описував далеку північ. Обидва твори значно вивищуються над традиційними пригодницькими книжками саме завдяки поетичним описам природи і психологічно виразним характерам. «Однак, – зауважує І. Качуровський, – зміст «Тигроловів» багатший, ніж зміст «Золотої петлі» та інших повістей Кервуда, бо для Багряного, як, до речі, і для його читачів, багато важить третій (перші два – пригодницький сюжет та пейзажні дегресії) аспект повісті – її ідеологічна спрямованість: як позитивні, так і негативні персонажі твору Багряного виступають як носії певних ідеологічних комплексів».
На літературному конкурсі «Українського видавництва» у Львові «Тигролови» (у першій – скороченій – публікації на сторінках часопису «Вечірня година» у 1944 році вони називалися «Звіролови») разом зі «Старшим боярином» Т. Осьмачки здобули першу премію. Однак авторський рукопис загубився (війна, евакуація, безпритульність!), і Багряному довелося відновлювати роман, як і багато його поезій, із своєї феноменальної пам’яті. «Тигроловів» перекладено європейсь­кими мовами. Появу твору друком у США, Англії та Канаді супроводжували позитивні рецензії.
Він устиг написати ще чимало прозових творів: романи «Буйний вітер» та «Людина біжить над прірвою», повісті «Огненне коло», «Морітурі», але вершиною тут став роман «Сад Гетсиманський». Його кваліфікували як яскравий зразок і реалістичної, і публіцистичної, ідокументальної, і містичної прози. Так, усе це в Багряного є. Як його важливі прикметні ознаки. Автор послуговується конкретним, зчаста навіть документально точним матеріалом, у романі присутній публіцистичний пафос, є реалістична докладність деталізації, але є й ота загадково-містична аура, й ірреальний елемент. Одне слово, як це й буває в справді талановитому творі, автор оповідає не тільки про те, про що він оповідає.
Поновлюючи в «Саду Гетсиманському» свою драматичну одіссею, Багряний зу­мів вийти далеко поза рамки спогадів, автобіографізм лишився в романі тільки структурною основою, вдячною нагодою глянути широко на світ комуністичного терору й наруги над людиною. Майже водночас із «Садом Гетсиманським» вийшов роман Артура Кестлера «Темрява опівдні», яка здобулася на Заході на голосний резонанс. Але польський критик Юзеф Лободовський значно вище ставить «Сад Гетсиманський»: «Парадоксально, що ця книжка, в якій відбуваються речі справді несамовиті і безнастанно перевіряється людська гідність, є в основі безперервним гімном на честь людини та її духовних вартостей. Багряний описує дійсність таку страшну, що про неї Кестлерові й не снилося. А проте «Темрява опівдні» – книжка понура й пригноблююча, натомість «Сад Гетсиманський» закриваємо з почуттям духовного зміцнення». Цікаве міркування І. Качуровського про те, що роман Багряного значно цікавіше й повчальніше порівнювати не з Кестлеровим твором, а зі «Стійким принцем» Кальдерона.
Дехто з рецензентів «Саду Гетсиманського» нарікав на те, що в романі відчутно авторський поспіх, деякі сцени, як мовиться, не прописані з належною докладністю й не відшліфовані. Авторська розповідь, за словами таких рецензентів, то тече розлого, мов Дніпро, то нараз збивається на конвульсивний пунк­тир, і це бентежить чи поінколи й просто дратує прихильників рівнопису й стилістичної каліграфії. Звичайно, літературний професіоналізм ще нікому не за­шкодив. Та й непогано було б, якби автор трохи стишив своє велемов’я. І все ж важко уявити, щоб «Сад Гетсиман­ський» був композиційно вивершений і стилістично припарфумлений. Здається, в такому разі стиль став би відірваним від матеріалу.
В такому романі, як «Сад Гетсиманський», просто не може бути «багато сти­лю». Цікава подробиця з російської літератури. Нобелівський лауреат Іван Бунін дуже нарікав на хаотичну композицію, різні авторські відступи й багатослів’я «Війни і миру» Льва Толстого. Він сказав: якби йому дали цей твір на редагування, він, значно скоротивши його (до одного тому), зробив би з «Війни і миру» шедевр. Цікавий намір. Харак­терний ставленням до композиції, матеріалу тво­ру й стилістики репрезентантів різних літературних шкіл. Повертаючися ж до Багряного, треба врахувати: автор ставив перед собою мету написати саме такий твір, ставив перед собою саме такі, які розв’язано в романі, завдання. Отож, перефразовуючи слова класика письменства, його й судити треба, саме виходячи з тих самонастанов і завдань.
Попервах у романі Багряного були різні дивогляди й неточності, на які авторові вказав вимогливий Юрій Шерех. Автор усунув їх при перевиданнях. «Сад Гетсиманський» звучить до читача в перекладах на різні європейські мови.
Важливо, що роман Багряного з’явився задовго до того, як Олександр Солженіцин узявся до написання свого «Архіпелагу Гулагу». Шерех звернув увагу на разючу подібність обох творів. Ясна річ, Солженіцин не міг читати книги Багряного. Просто обидві книги засновані на автобіографічній канві й обидва автори прискіпливо докладні у фактографії табірних подій та реалій. Окремою темою для досліджень мали б стати перегук епізодів, авторські відступи, виходи авторів із фактографії в «чисту» літературу тощо.
Звичайно, книга Солженіцина, неймовірно спопуля­ризована, здобула набагато значніший розголос у світі. Причиною тут не лише те, що українська еміграція не змогла успішно скласти цей екзамен – привернути увагу світової громадськості до твору, який, без будь-якого перебільшення, міг стати справді знаковим у світовому масштабі. Чимало представників цієї діаспори саме тоді в українському гетто з канібальським апетитом доїдали автора «Саду Гетси­манського».
Шерех нагадує, в яких різних умовах писалися ці два романи. Саме тому творення «Саду Гетсиманського» виростає до рангу життєвого подвигу Багряного, справжньої місії. І ще один важливий момент, на якому наголошує український критик: «Книжка Багряного чесніша від книжки Солженіцина в справах національних. Євреям, вірменам, німцям, іншим національностям Радянської тюрми приділено мало не стільки ж уваги, співчуття й захоплення, як і національності автора. І друге. Багряний не піддався на спокусу загальної ненависти й тотальної відчужености від кримінальних в’язнів (...) У цьому сенсі, якщо вдатися до небезпечної традиційної фразеології, книжка Багряного більш «народна», ніж Солженіцинова…».
І це також надзвичайно важливо пам’ятати, думаючи про Багряного. Бо в ретроспективі часто губиться багато вельми істотних не тільки для твору чи автора деталей, з яких можемо вчитати той зміст, якого ми не знаємо або про який не думаємо.

Іван БАГРЯНИЙ

КАНІВ

Лиловий степ. Пустеля вод широка.
Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім – на кряжі голубім
Печаль очей великого п р о р о к а.

Ніхто ніде – лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде – лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.

Чого ж хмурний, понурий? Що жалієш?
Що слава розмінялася в словах?
Що хутори задріпані німіють
І няньчать злидні, як в минулих днях?

На «зломі двох епох» – в хвості, в болоті.
Щоправда, тяжко скинути горба.
Ніяк гарба проґресу в рабськім поті
Не зрушить злиднів давнього раба.

Та все ж іде, гряде урбанізатор.
Прийде – розставить дивні комини.
На твоїм місці буде елеватор,
Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани.
Індустрія!.. Електрика!.. Машини!..
Нащо ж сади тут, люди, солов’ї?
Машини, брат, симфонію розчинять,
Поб’ють в диму цю вигадку гаїв.

Гуде мотор десь, протинає обрій –
То в новий день новий пророк гряде,
Лиловий степ, понурий і холодний
У млу, як ти, повив чоло бліде.

Йде вік новий, у панцері закутий.
Твій вік давно, одспіваний, пропав.
Мабуть, тому ти глиняний, забутий
І пилом днів, мов попелом, припав.

Лише в кутку – на простій чорній рамі
Положено васильки, ніби креп,
Рукою простою
і ввито рушниками
З любов’ю ніжною і тихими словами
Твій,
рабським часом тиснутий,
портрет.

Ніхто ніде – лиш цвіркуни та вітер.
Ніхто ніде – лиш луки та яри.
І хмурить чоло, шапкою накрите,
Забута постать глиняна з гори.
1927.

*   *   *

Перепілка в житі – радість.
В пшеницях волошки – смуток.
Ворон з ріль – печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.
Погоріла синь – на грози.
Посмутніла даль – на сльози.
Миготить – на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.

Млою ворог? – В   б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? – В грізну крицю!
Щоб на світ благословиться
Став наш день і час.

По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.

Перепілка в житі – ніжність.
В пшеницях волошки – дума.
Мак червоний – кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.
        Батурин. 1926 р.

РИБАЛКИ

Сонце схилилось над кряжем,
Дивиться в сивий туман.
– Нумо, Івасю, наляжем!
– Нумо, Іван...

Човен. Як сковзалка, води.
Весла – блискучі мечі.
Шепіт осоками бродить,
В далях хтось пісню виводить.
Та перепілка кричить.

Там, за тією сагою,
Там, де рокити старі,–
Сивий дідусь над кугою
Зніме з тичок ятері –

На ніч тихенько розставить...
Скриє тички в куширі...
І перехрестить осоки,
Щоб берегли до зорі.

Місяць і зорі високі,
Небо і води глибокі,
Зорі внизу і вгорі, –
Щоб берегли до зорі...

Сонце сховалось за кряжем,
Кануло в сивий туман.
– Нумо, Івасю, наляжем! –
Сонце сховалось за кряжем. –
– Нумо, Іван...
1925.

*   *   *

У весіннім – у синім мареві
Грає вітер на соняшних струнах,
І біжать – голубіють отари!
По зеленім, озимім вруні.
Мій хороший, мій друже далекий,
Чи й у тебе та радість велика?
Чи прилинуть жадані лелеки
На засмічене селище з криком?..
1929.

*   *   *

Над полем ключі журавлині,
Над полем,
над лісом,
над гаєм, –
Курличуть в осяяній сині –
Летять із далекого краю.
Летять
і летять,
і тріпочуть –
Ген крильми черкають об зорі,
Роняють, як оклик дівочий,
Привіт із-над синього моря.
Дзвінкий,
переливний
і юний,
Жаданий,
омріяний,
дальній
На радісний степ злоторунний,
На селища вбогі, печальні...
І падає радість на лиця,
На злидні,
на втому,
на болі...
Летять то омріяні птиці
І сонце ведуть за собою.
От крикнути б молодо, буйно!
От дужу б, незнану ще ноту!
В цю хвилю ясну,
срібноструйну, –
В цей радісний час повороту.
……………………………………….
Над полем ключі журавлині,
Над полем,
над лісом,
над гаєм, –
Курличуть в осяяній сині –
Летять із далекого краю.
1929.

ЗАБІЛІЛА НАША ХАТА

Забіліла наша хата,
Забіліло все навкруг.
Завірюха пелехата
Прилетіла із яруг.

Прилетіла, насніжила
На стежину лугову
І на спомин залишила
Білу бабу снігову.

ВЕЧІР ЗИМОВИЙ

Конає день на золотих ножах...
Холодне сонце кулею підбите,
Немовби око вилізло з орбіти,
Печальне око в золотих сльозах.
Іду снігами і не чую ніг...
Ввижається:
...ромашки білі-білі...
Весінній шум...
Качата пролетіли
Десь на озера...
Крики перепілок
В житах...
Зирнеш: навколо сніг і сніг.
А то лиш шум, а то вітри в дротах
Та пси голодні в дальніх хуторах.
Стара верба про славне літо снить.
В снігах печаль, в снігах така утома...
Не заздрю тим, хто в час такий
не вдома,
Тим, хто родився
тільки для весни.

В МІСТО

Тіні сині... Коні ковані...
Сталевая даль...
– Здрастуй, велетень, закований
В долинову сталь!

Я звідтіль, де сонце капа з стріх
І золотить дні,
Й мітингують горобці під сміх
В ожередах снів.

Де чорнозем сонно дихає,
День дзеркалить став,
Степ розлігся, ліг і кліпає,
І стерню нап’яв.

Я з далеких сел калинових,
З степових ночей,
Йду на прощу до джерел нових.
До нових людей.

СОБАЧИЙ БЕНКЕТ
Григорієві Косинці та всім героям-воякам Української Народної Республіки присвячено.

І

Мов з висвистом набій, в зеніті рвалось
сонце
І бризкало вогнем в сколупаний ґраніт.
Серед гарячих плит
У командира піт
Замерз, як лід, на вилізлому оці.

«Вперед!.. Вперед!.. – Здавалось, невпопад
Кричав без голосу: – Вперед!»
І він кричав не всує:
Там  к і н ь  метавсь, як змій,
без вершника,
без збруї,
Т а м  кінь
На тлі забутих барикад.
«Вперед! Вперед!..» –
Метався кінь і ржав.
І бився ляск копит об занімілі мури.
І супилися палаци понурі.
І тіпався в льохах, у підворотнях  ж а х.

Ніде ні пса. Все чисто причаїлось
І, завмираючи, чекало на фінал, –
Вслухалось, як останній Буцефал –
Н о в і т н і й  Б у ц е ф а л
гримів і ржав щосили.
Та, гей, зломили міць, зломили «черні» тій,
Що, захищаючи окровлені знамена,
Устами репаними пристрасно й вогненно
Кричала: – «ВМРЕМ! УМРЕМ ТУТ, БРАТЕ МІЙ!!.»

І – вмерли.
Здолано.
Затихла канонада...
Востаннє просвистівши в стелі голубій,
Над містом розірвавсь набій! –
І гордий кінь
упав
хребтом на барикаду.

Настала тишина, задушлива без міри.
Одні втекли точити тесаки.
А другі десь шикуються в полки,
Щоб із щитом ввійти у місто непокірне.

І відхилялись боязко віконниці, як вії, –
Зирнути нишком...
«Тут – боролось дві стихії».

ІІ

Над димарями сонце капле синім потом...
Над бруком – тиша. Спека. І одчай.
І тільки блиск забутого меча
Ворушить тишу у вечірній позолоті.
Згасає день
Від поту...
На перехресті вулиць – ні душі, ні звука.
Там гордий кінь з роздертим животом
Простяг у небо чорне копито –
Розбите копито,
як мускулясту руку.

І тихо так...
Аж раптом – п е с  завив!
Підбгавши хвіст, приповз, насмілився
завити.
І назбігалось їх! туди, де кров розлито –
На перехрестя вулиць –
б е з л і ч   п с і в!!.

О, скільки їх!!. Немов це їх вітчизна.
Ще завидна почався дикий баль. –
Г е р о й –
Урбанізований шакал –
Справляє з реготом, справляє з писком
тризну.

Упала й темрява, а ґвалт на сто рулад
Росте... Р о с т е!.. І не покрить його
аніяким іржанням.
Гей, коню-коню! – лицарю останній
З розбитих барикад!

Хриплять. Гризуть. Утробу й маслаки
Деруть, мов переможці у бою хоробрім.
Співають гімн бучний... Той гімн сяга
під обрій
І сяють морди, мов скривавлені стяжки.
Скривавлені такі...

Вищить...
Р о с т е...
Ш у м и т ь  с о б а ч и й  п и р!
Даремно хоче встать, не дати на поталу
Коня любимого – нащадка Буцефала –
Н е  д а т ь!
Н е  д а т ь  на цей собачий пир!!!
Й не може встати
мертвий
командир.
 Київ, 1928.

УРИВОК З ЕПОПЕЇ «КОМЕТА»

І

Наш час – то новий час емансипації, –
Жіноцтво... Нації... Жиди... І темні ґої...*
Та тільки серед цеї всеї «ації»
(Мовляв поет, розігнаний на шпації)**.
Не бачу я емансипації одної.

Передусім – простіть мені за слово,
Мої «сограждане» – поборники ідей!
Я не ловець і не мої то влови.
Коли хто спить, куди іде.

Скажіть, що ліпше, – пуга чи батіг?
Скажіть, що вище, – чижик чи канарка?
Чи толока, а чи зарослий переліг?
Чи реставрована ремарка?!!

Коли літаврить хтось на огненній косі,
Надривно, тоскно десь замукає корова...
Ніяк не вбачу серед «вольностей» усіх
Е м а н с и п а ц і ї
П р о с т о г о   с л о в а!

ІІ

Тріюмф літавр римують барабани,
Зіходить патосом верлібр і тріолет...
Чого ж ти хмуришся такий, в сіряк убраний?
Ах... ти пак не поет.

Ти не поет, щоб в пеклі барабанить,
Своїм батькам укручувать хвоста,
Ти не поет, щоб незагойні рани
В поеми радости перевертать.

То тільки ми – великі й не великі, –
Ну, що для нас якихсь сто тисяч слів?!.
То все дарма, що ми такі безликі,
Що потолочили чужий засів...

І чую я у відповідь спокійно:
Я – не поет, про це сказав ти сам,
– Ну, а коли
я заговорю сміло,
То що тоді робить балакунам?

ІІІ

Він опоров ікс тисяч і «не лисий», –
Сорренто... Рим... А може, просто Крим…
А Ти, його об’єкт широколиций,
Десь ідучи в жнива на косовицю,
Обгорнеш цибулину ним.

Коли б ти ж знав, чого отой писака
Там настрочив за круглі тисячі!..
О, мій мовчальнику! Мій «всякий»
і не всякий»!
Мовчиш?
Мовчи!

Та знаю я, що за мовчанням мудрість.
Так, знаю я – з а  ц и м  і д е м о  М И,
Що вийдемо до сонця з темних мурів
С а м и !

IV

Поети – євнухи у наш двадцятий вік!
Звичайно, не усі і не на всій планеті. –
Я лиш всього про земляків моїх –
Лише про них – про євнухів-поетів.

Родившись з крилами, не вчилися літать,
Родившись гордими, навчились плазувати...
«Співочий грім батьків» вони таять!..
І от тепер:
вони в капелі состоять –
В капелі  є в н у х і в   п р и   к а т і!
«Ура – ура!!.» – піють на сьомий глас.
О, де ж він, геній, страдник той, Тарас?!

Він возвеличив їх – отих «рабів німих»,
Він насторожі слово коло них
Поставив дивне...
Правнуки ж взяли
І на ґешефт те слово потягли.

Що бачу я! –
Червінці за рядок,
Монети за слова, за серце і за мозок!..
А ті «німі», – немов карасі на брідок:
«Д и х н у т ь!!.» –
А день, а обрії на грози.

ПЕРЕДМОВА
Уривок з роману «СКЕЛЬКА»

1

Народе мій! Нездужий краю мій!
Коли позбудешся тавра століть неволі?
Я чую спів... Я чую гімн рабів...
Я чую, як під гамір тисяч молотків,
У риштуванні весь, спинаєшся до сонця.

До сонця! Д’горі! Д’горі, краю мій!!!
Давно ударили фанфари перемоги, –
То вийшли ми з ночей, то вийшли ми
з зими,
Тепер рости б нам! Клекотать! Гриміть!!
Без нагаїв, без «хама» й без острогу.

В чаду і гаморі я чую скрип і рев,
Я чую стогін ранньою зорею, –
То, гей, з потугами, руйнуючи старе,
Наш корабель крутий зворот бере
І мерехтять під сонцем реї.
Під сонцем реї!.. Галас, грім і бій... –
Гримлять нам молоти –
фанфари перемоги.
Нам не просить, нам не молить
ні в кого, –
Тримайсь!
Тягни!
Не оступайсь
на Бога!
До сонця!
Д’горі! Д’горі, краю мій!
Таврований...
Обскубаний...
Обдертий...

2

В чаду століть згубили ми – о-гей! –
Згубили ми несказано, без ліку.
Від того в нас не всіх ясне лице,
Від того ми ще й нині – той чи цей –
Ще й нині ми напівкаліки.

І тяжко так. І хочеться кричать!
Кричать. Шукати болеві причини.
Комусь за нього карк переламать,
Розчавити,
Знайти...
Але дарма...
І ми пнемось, пнемось з волячими очима
Туди! – в п е р е д, де «скарг, ні мук нема».

І часто десь кидаємо прокльон,
Прибиті злиднями, притомлені, голодні.
Кому прокльон?..
Давно... Неначе сон
Встає переді мною скрізь сьогодні.
І бачу я печаль серед потуг народніх.
Ганебний сон! Йому, йому прокльон.

Де не ступну – могили і хрести.
Де не піду – руїни і могили...
Прости мені за скорб, прости, –
Із цеї скорби патосу б рости,
Із неї – виростати силі!

Хай не повернеться засуджене повік,
Хай не відновиться закопане, зарите.
Нездужі ми в своїй землі новій,
І дужі МИ, що той маразм на гній
Обернемо,
як обернули в пил хомут розбитий.

ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
в ожугах,*
в м’язах,
в трісках...
І навіть не крячуть ворони –

Жахаються круки, минають здаля, –
Шкіриться жаско, смердить земля.

Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м’ясом і динамітом...
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Д е  м а т е р і,  а  д е  д і т и!?.

В смерчах землі, в гекатомбах** руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер – лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? –

Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста...

Гей, ти ж, Земле моя золота!

Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил;
Й перемішали
З костями онуків?!.

Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти – лежать соколи...
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.

Гей, і були люди – горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.

О, ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!.

Не тужить дівчина, не плаче сестра.
І рук не ламає матуся стара, –
Одплакали доста – не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також...

Гей, ти, Земле моя!
За що ж!?

За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна,
І мила, як тая дівчина!

За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя! –
Хто ж розсудить!? Який судія!?

Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде...

Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.
Хай стрілка до риски йде, –

Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці страшній
Жаске й невблаганне – «СТІЙ!!!»

Схитнулись тумани, як фата морґана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить...
Вже вітер жалобу відбув і встає
І хмару несе, як знамено своє.

Вже вітер шумить і полин гуде...
Хтось там понурий, мов тінь, іде, –
Ступає задумливий і мовчазний
В киреї своїй бойовій.

І кінь десь засідланий, кований вже
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира...
То не тінь – то страшна мара.

Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляй-Полем – проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, –
Г р і з н и й,  с т р а ш н и й  о т а м а н.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа по уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає,
Рукою затримує серце своє. –
Торкає ногою три черепи він –
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
...Прапрадід був,
Прадід...
І син...

Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! –
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.

Три черепи повні сирої землі...
Секунди біжать у їдучій імлі –
Стрілка іде до своєї мети...
Та ніщо не виповнює пустоти.

Марево блідне, хистке, як омана, –
Фата морґана, фата морґана.

Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже...
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає  роду того!
Мов немає вже гордих, лиш ниці
й покірні,
Нікчемні пророки і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики... – лише вони –
Продані, зраджені і невірні.

Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.

О, де Ти, Мужній, Простий і Великий –
Благословенний на меч і бої?!.
Вибухають воплем, вибухають криком, –
Ждуть Тебе сироти твої й каліки,
Й невідомщені малята твої!

Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи...

О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!?
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
Меч Правосуддя! Кара Господня! –
Д е   ж   Т и –
М е с н и к у  всенародний?!

Безжалісний і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!

Неповинная кров – клятьба Твоя.
Ти – єдиний з усіх Судія.

Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...

Іде по кістках він.
Іде...
Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). –
Ходою тяжкою іде, мов чужий,

Вдивляється мовчки до серця свого, –
Дивиться вглиб – і не бачить його, –

В муках, в вогні обернулось в такий
К а м і н ь,
Обсмалений і тяжкий.

Він виходить на дике бескиддя руїн,
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер кирею йому роздима... –
– Нема!.. Ще орлят нема...

Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.

Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка до риски своєї іде...
Він пестить ефес і жде:

...Вам мало на світі сиріт і калік?!
Гряде ж
МІЙ!
РІК!!.

І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
І – лавина потече, –
Невблаганна. Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.

І приб’ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
І встануть каліки... І встануть сліпі...
І кинуться юні... Мужні... Старі...
І сестри зґвалтовані, і матері...

І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій...

Прокотиться смерч. Й не поможе
ні «Боже мій!»,
І не врятує «Пробі!» повалених ниць...
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!

Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.

Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать  С у д.

І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках.
І вітер над ними, як щит, приб’є –
Як Меч Правосуддя – ім’я Твоє.

Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми – Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь –
Офіруваних
В ім’я поколінь.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, –
Такого
Нема судії!

А якщо десь є – убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний ґонґ.
І густиме в віках Твоє ім’я –
Єдиний, найбільший з усіх Судія!

Благословенний. Могутній, як ниви і синь,
Вічний
В серцях поколінь!
Тернопіль, січень, 1944.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори