Михайло ОРЕСТ
МОЛОДШИЙ БРАТ

«...Я не смію вмерти поки не видали всього написаного братом.
Я давно вже запланував ще збірку його поетичних перекладів, але,
коли навіть і вона буде видана, то тим робота не закінчиться.
Для цього треба опинитися вдома і щоб та дома була очищена від більшовиків.
Трудно, але не неможливо!»
З листа Михайла Ореста до Володимира Гординського. 17.V. 1951 р. Авгсбург. Німеччина.

До початку Другої світової війни ніхто ніде не чув про поета Михайла Ореста, хоча чоловікові, який прийде до читача з цим іменем, уже добігало сорока. Його брат Микола Зеров на той час був літературною – і не тільки літературною, – знаменитістю, бо на лекції гостромовного, дотепного, винятково ерудованого професора Київського уні­верситету Зерова збігалися студенти різних факультетів,  а молодший за нього Микола ще тільки там навчався. І ніякого стосунку до «грона п’ятірного» (М. Драй-Хмара) він не мав, хіба що з інтересом спостерігав за українським літературним життям, співпе­реживаючи неокласикам і не втомлюючись підтверджувати цікавим: так, Микола Зеров – то мій рідний брат. Бо ж чи не кожен, з ким він знайомився, запитував його про те – він був тоді Михайлом Зеровим. Орестом став значно пізніше.
Він учителював, і віршував (за його словами з автобіографії, «творив келійно» – «в атмосфері цілковитої ізольованості від навколишнього світу»), і ховав свої поезії від стороннього ока. Понад два десятиліття творчості – і жодного опублікованого рядка. Щоправда, інколи намагався оприлюднити друком поетичний переклад. Але – рідко.
Пізніше в одному з листів він згадував свої безуспішні спроби друкувати поетич­ні переклади. Готувалася до друку антологія німецької поезії за редакцією Майка Йогансена, котрий замовив переклади Миколі Зерову. Той, за словами Зерова-молодшого, не почуваючись сильним у німецькій, віддав свої тексти Михайлові і запропонував йому співпра­цюва­ти з Йогансеном. Переклади молодшого Зерова високо оцінили і Йогансен, і Г.Пєтніков, що був його помічником. Але перекладача раптово заарештували, а коли він вийшов із в’язниці, то «дальший хід подій загальмував видавничу пра­цю; репресії і терор розгорталися; їхні хвилі поглинули і М. Йогансена».
Почавши перекладати німецьких поетів ще 1920 року, мав ось таке «щастя» друкуватися, про яке сам писав: «С. Щупак не схотів їх (переклади. – М.С.) умістити в «Глобусі», не зважаючи на протекцію Антоненка-Давидовича. М. Терещенко не схотів їх умістити в «Житті і революції», не зважаючи на протекцію П. Филиповича. А Тичина, який був завідувачем віршового відділу «Червоного шляху», не тільки не вмістив моїх перекладів на його сторінках, а навіть не відповів на мій лист, що був долучений до перекладів».
Йому якось пощастило прилаштувати в друк кілька перекладів із Рільке. Але цього перекладача ніхто навіть і не помітив. Як гадає І. Качуровський, автора перекладів просто сплутали зі старшим братом Миколою. Він так і не вийшов із тіні Зерова-старшого.
Взагалі, про доеміграційний період життя поета ми знаємо набагато менше, аніж про еміграційний. Кожен, хто писав про Ореста, стикався з труднощами через незнання його біографії з цього періоду.
Один із невивчених епізодів його життя – вінницький. Ми знаємо, що буквально за десяток днів до початку війни між СРСР і Німеччиною він після ув’язнення прибув до Києва. А незабаром опинився у Вінниці. Чи його мобілізували до війська або ополчення, чи він з якихось мотивів сам виїхав туди – ми того не знаємо. Не знаємо і хто така «Н. Г.», якій присвячено низку його поезій. На­віть Ігор Качуровський – один із найближчих до Ореста людей – розгублено роз­водить руками. Як з’ясувалося, Орест був якийсь час одруженим, але ініціали його дружини зовсім інші. Звернув увагу Качу­ровський і на такий момент: «Інтригувало мене й те, чо­му його так цікавила постать отамана Ангела, і який підтекст мають писані 1926 р. вірші про «розстріляні і мертві дні» поета?». Одне слово, біографам Михайла Ореста і сьогодні лишається багато загадок, що дадуть широкий простір для досліджень та гіпотез.
Як пише в своїй статті «До історії видання першої збірки Михайла Ореста «Луни літ» Святослав Гординський, «фактично перший виступ Ореста після війни зв’язаний з обласною газеткою в Вінниці «Вінницькі вісті». Контакт з ним нав’язав я в другій половині 1942 р.». Відтоді розпо­чалося активне друкування Ореста у львівських «Наших днях».
1943 року Орест писав у листі до С. Гординського: «Відколи я в Вінниці (а став жити я в ній через гру обставин – після звільнення з вінницького та­бору полонених), я з психологічних причин ніяк не відважуся відвідати Київ».
2004 року у київському видавництві «Гелікон» вийшла книжка «Родинне вогнище Зерових», упорядкована Мариною Зеровою, Романом Корогодським та Світланою Попель.
Марина, донька видатного вченого-енциклопедиста в галузі біології Дмитра Зерова, розповіла про феномен цієї родини. Селянський син Костянтин Іраклійович Зеров закінчив Глухівський учительський інститут і кілька десятиліть учителю­вав у різних навчальних закладах. Завдяки сумлінній праці удостоївся кількох орденів та чину «коллежского советника». Його дружина Марія Яківна походила з роду вільних козаків, які ніколи не були в кріпацтві. У їхньому родинному хуторі Яреськи існував домашній театр. За словами Марини Зерової, «значною мірою своєю любов’ю до України та її культури діти Марії Яківни та Костянтина Іраклійовича Зерових завдячували саме родині Яреськів. Марія Яківна була освіченою людиною. Знала дуже багато пісень, як старих козацьких, так і весільних, жартівливих». І всі її діти пішли в матір – кожен мав і голос, і слух.
А дітей у них народилося аж одинадцятеро. Однак тільки семеро досягли дорослого віку. Найстарший – Микола, який народився 1890-го, а розстріля­ний у ГУЛАГу 1937 року. На п’ять років молодший за нього Дмитро, якого (це просто дивно!) не зачепили каральні органи, хоч він у ті чорні роки щоночі чекав, що за ним приїде «чорний ворон»; Дмитро прожив до 1971 року, створив­ши українську школу ботаніків-систе­матиків та флористів, і виховав ціле поко­ління вчених.
1899 року народився Костянтин, який також став ученим- біологом. Був старшим науковим співробітником в Інституті гідробіології АН УРСР, читав спецкурси у вищих наукових закладах. Його перу належать кількадесят наукових робіт.
На два роки молодший за нього Михайло, якого слідом за Миколою поманила філологія. Цікавий збіг: два біологи і два філологи.
Ще в родині був син Георгій, інженер, знавець кількох мов, який через сухоти помер у 48 років, та доньки Олена і Валерія.
Олена стала лікарем. Валерія – провізором. Як бачимо, усі семеро дітей Зерових здобули вищу освіту.
Михайло Орест мав пієтет до старшого брата. Упорядкував і видав його книги в Німеччині. Зібрав спогади про Миколу Зерова й про неокласиків. Популяризував їхню творчість.
У тридцяті його двічі заарештовували.
Про арешти він сам писав вже в п’ятдесяті роки у листах до Дмитра Нитченка з Німеччини в Австра­лію. «Мій арешт улітку 1929 року і дев’ятимісячне перебування в тюрмі (...) По звільненні з Лук’янівки...» – звідси знаємо, коли його заарештували, скільки й де він був в ув’язненні. В тому ж листі читаємо й таке: «На момент мого другого арешту в червні 1938 р.». Під час першого арешту слідчих, які його допитували, головним чином цікавила тема Миколи Зерова. На нього фабрикували справу, плануючи Зерова-старшого на роль найближчого по Спілці визволення України соратника Сергія Єфремова. Під час другого арешту старшого вже «висували» на роль керівника терористичної антирадянської групи. Тоді, за ґратами, в молодшого народився цей сонет:

Прекрасні дні, в минулім потонулі!
Ще образ ваш не стерся, не поблід:
Іду в ліси, де мій зостався слід,
І знов мені шумлять дерева чулі.
Я бачу блискавичний біг козулі,
Таємну папороть і тихий глід,
Суниць я бачу ароматний плід
І п’ю блаженним слухом клич зозулі...

Враз барви щастя гаснуть. У півтьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні грати,
В залізі двері. Тиша. Я – в тюрмі.

О, духи! Я не хочу тут конати,
Я – волі син. Порвіть пагубну сіть!
Я плачу, я благаю: поможіть!

Загальний строк обох ув’язнень забрав у нього чотири роки. Тюремний досвід – не той досвід, який був би доконче потрібний для інтелектуала.
Був шантаж, були тортури, що довело Михайла до спроби самогубства. Він просто випадково лишився живим. Був він і в засланні. Тоді пропали майже всі його поезії. Орест згодом відтворював їх зі своєї феноменальної пам’яті. З пам’яті відновив він і чимало поезій Миколи Зерова. Весь його «Сонетарій». Святослав Гординський пише, що коли Василь Чапленко оприлюднив рукопис «Сонетарію», який він зберіг, вони мали змогу зіставити цей текст з відтвореним пам’яттю Ореста.
Отже, поет Орест явився до читача аж 1942 року (в сорок один) на сторінках львівського часопису «Нові дні» з ліричним циклом, який відкривався віршем «Радій, безконечний світе...».
Чому саме Орест?
Марина Зерова коментувала це так: «Він не ховався за цим псевдонімом, бо всім було відоме і його справжнє ім’я (в одному з листів Орест писав: що радянська розвідка знає, що він брат М. Зерова так само точно, як, скажімо, Ви або я сам. Й одним із доказів наводив те, що він регулярно одержував радянську пропагандивну рептильку «За возвращение на Родину» (не на ім’я Орест, а саме на ім’я Михайла Зерова. – М.С.). З яких причин він підписував свої твори Орестом, достеменно не знає ніхто. Мимоволі спадає на думку п’єса Лесі Українки «Блакитна троянда». Один з героїв цієї п’єси Орест Михайлович, літератор, замріяний філософ, інтелігент, пройнятий світлими ідеями гуманізму. Напевно ці моральні засади були близькими Михайлові. І ось Орест Михайлович та Михайло Орест...». Є в неї й друга гіпотеза з цього приводу: «Під час однієї з останніх зустрічей з братом Дмитром (в окупованому німцями Києві. – М.С.) Михайло несподівано сказав, що коли йому вдасться щось опублікувати зі своїх творів на Заході, він підпише їх дівочим прізвищем матері – Яресько. Певна співзвучність між «Яресько» та «Орестом» очевидна». Звичайно, два поети М. Зерови – то було б занадто. Михайло мусив назватися по-іншому.
Остап Тарнавський писав у своїх споминах «Літературний Львів» (1939 – 1944), що приїзд у місто Лева Ореста був вель­­ми помітною подією, «тим більше, що він був братом Миколи Зерова, який у Львові ще до війни вважався майстром віршування, і поети починали на його зразках учитись віршованого ремесла. Та Орест був дуже скромний і самітник, йому вистарчало опіки, що нею його обдарував Святослав Гординський. Орест, як і всі інші письменники, а передовсім літературознавці, почав співпрацювати у місцевих виданнях, маючи чи не вперше можливість проявити себе як поет».
Львівський період у житті Ореста особливий. Він приїхав туди з Вінниці. Його поселив у себе Святослав Гординський. Орест жив у кімнаті, де перед ним мешкав ще один письменник із великої України – Аркадій Любченко. За спогадами Гординського, Орест цілі дні не виходив з кімнати. Він видобував з пам’яті поезії брата і свої й переносив їх на папір, а також поглинав одну за одною сотні книжок.
А ще до зустрічі з Гординським він писав йому 6 лютого 1943 року з Вінниці про всі ті братові тексти, які він пригадав, прохав їх друкувати в «Наших днях». Пояснював: «Я хочу зробити для пам’яти брата, якому я бага­то чим зобов’язаний, все що можу. При своїх блискучих здібностях, ерудиції, ентузіястичній любові до художнього слова, енергії і упевненому, свідомому цілей «банбрехерству» він дав проте лише невелику частину того, що він міг би створити, коли б йому пощастило жити в людських умовах, при людському режимові – і прошу вірити мені, що в цій характеристиці мною керує не фаміль­на гордість, а тільки твереза об’єктивність. Але з усім тим його роля у фор­муванні українського поетичного стилю і поетичного словника, як і Рильсько­го, величезна і гідна сумлінного і шанобливого наслідування».
Одна за одною вийдуть поетичні збірки Миколи Зерова, які підготував до друку, прокоментував і відредагував Орест. А в його задумах стоїть велика книга матеріалів про неокласиків. Замучений літературною поденщиною для шматка хліба, він подеколи впадає в розпач. На запитання Д. Нитченка про причини затримок у його роботі пише в листі від 25 січня 1952 року з Авгсбургу: «Треба було б підготувати ще одну збірку М. Зерова, куди ввійшли б розкидані по різних виданнях переклади його, а також недрукований переклад «Бориса Годунова», але «не стає духу». Хто мене буде годувати протягом того часу, який потрібен для складання збірки?».
А ще через три роки в листі до цього ж адресата заявляє: «Якщо я не почну в наступному році своїх спогадів про неокласиків, то попрошу німецьку владу, щоб вона мене покарала за це тюрмою і карцером».
Тоді ж, у Львові 1944-го, він, обкладений книжками, очевидно, нарешті вживався в той спосіб життя, який був справді для нього органічним. Незважаючи на тривожні вісті з фронту, що котився зі сходу до Львова, і на гостру невідомість того, що готує йому завтрашній день.
Наздоганяв перечитати все, що не встиг через ув’язнення. Лиш поінколи братам Гординським щастило вирвати його до Літературно-мистецького клубу або до ресторану. Там Орест виявив себе чоловіком товариським і дотепним – не раз розповідав при чарці макабричні й сатиричні історії з підсовєтського й концтабірного життя.
А за спогадами Івана Кошелівця, з яким він зійшовся вже наприпочатку п’ятдесятих років, Орест був людиною – як «річ у собі», тобто належав до особистос­тей інтровертного типу. Він любив усамітнення, був мовчкуватим і винятково педантичним у роботі. Якщо працював над якимось віршем чи перекладом, то часто з папірцем у руках зупиняв чи не кожного, щоб перепитати, як, скажімо, зветься той чи той предмет, що фігуруватиме в творі, або ж прохав його проконсультувати з приводу котроїсь ідіоми. Орест любив епістолярію і писав багато листів (от би їх видати – був би безцінний матеріал і для істо­риків літератури, і для біографів, і для мовознавців та психологів твор­чості!); і наприкінці майже кожного листа запитував адресата щось про лек­сику, синтаксис чи стилістику. Одне слово, не втрачав жодної нагоди, щоб проконсультуватися і перевірити себе в мовних питаннях. І це засвідчувало винятково совісне ставлення його до літературної роботи, оскільки Орест був не просто широко ерудованою людиною – за захопленими спогадами тих, хто його знав, він носив у своїй голові цілу бібліотеку, був ходячою енциклопедією. А до всього, як уже мовилося, ще й вирізнявся винят­ковою пам’яттю. Кожен звірявся з нею, не маючи під руками текстів з україн­ської, російської чи французької поезії.
Здається, він був і створений тільки для того, щоб жити в бібліотеці й не виходити за її межі, чи, принаймні, існувати тільки в зусібіч обкладеному книгами робочому кабінеті, якого, до речі, й в останню чверть століття свого недовгого життя він не мав.
І. Кошелівець писав у передмові до впорядкованої і відредагованої збірки спогадів про неокласиків, що Орест дуже звикав «до одного місця, на якому жив, і весь світ, що простягався за дуже обмеженим колом щоденних виходів з хати, здавався йому чужим, мабуть, ворожим і небезпечним (...) Він роками мріяв про подорож до Парижу і ніколи не наважився її здійснити...».
З усіх мирських утіх він віддавався лише немилосердному курінню, смалячи одну за одною сигарети, й так любив чай, що його пиття набуло в нього не просто ритуального, а майже культового характеру. За словами Кошелівця, він повсюдно носив із собою все необхідне для чайної церемонії причандалля і не одного заразив пристрастю до чаю. Спиртного ж, як мовиться, на дух не переносив. Схоже, опинившися в таборах переміщених осіб, він як нормальний сприйняв тамтешній спартанський побут. Геть невибагливий і самозосереджений, поет, здається, навіть не помічав тих дискомфортних моментів, які так дошкуляли іншим.
Орест відійшов зі Львова в спалену і знищену війною Німеччину. Став одним із тисяч у таборах Ді-Пі. Ще перед тим мало не загинув. У словацькому селі Бзовіку на групу українських культурних діячів, серед яких був і він, наскочили словацькі партизани. Орест дивом лишився живий. В нього стріляли. На щастя, куля тільки ковзнула по чолу, здерши волосся й шкіру з голови. Партизани-мародери шукали коштовностей. Вони пошматували всі папери Державина й Ореста. Тоді й загинув автограф перекладу чотирьох пісень Вергілієвої «Енеїди» М. Зерова, що його проніс із собою відданий брат.
Вже аж 1990 року Ігор Качуровський написав сонет «Пам’яті Михайла Ореста», в якому відлунився той дра­матичний епізод:

                                                             повного тексту перекладу не знайдено...
(з преси).

А вам і досі те вчорашнє зло –
Немов приставлена до горла шпага...
І чи потрібна аж така відвага,
Щоб розказати, як це все було?

В словацьке, біля Зволену, село
Ввалилася озброєна ватага:
—             Ребята! Папиросная бумага! –
І власникові – постріл у чоло.

Він скоро, закривавлений, устане,
Він проживе ще дев’ятнадцять літ,
Не буде видко ні знаку від рани,

Та буде інший, незникомий, слід –
Як першу з наших справжніх «Енеїд»
На цигарки скрутили партизани...

Добре, що українським утікачам незабаром пощастило вибратися до німецького табору праці під Віднем. Брат Святослава Гординського Володимир працював там у кушнірській майстерні, що латала для німецької армії старі кожухи. І в ній поселився – прямо на кожухах – поет і перекладач Михайло Орест з лантухом своїх рукописів.

*   *   *

У відомих Шерехових спогадах про період МУРу зустрічаємо саркастичні еска­пади проти Ореста. Як з’ясувалося, ці два інтелектуали й таланти перебува­ли в хронічному взаємопротистоянні. Важко сказати, з чого все почалося. Певно, причин було чимало, а од­нією з них стала звичайна несумісність людських характерів.
Цей конфлікт знаніший для нас у версії Шереха. В листах Ореста він згадується приглушено. Шерех же і через кілька десятиліть, звертаючися до образу Ореста, переходить на філіппіки – з усього відчутно, що емоції діпівських днів глибоко осіли в ньому. В Орестові його дратує все: і письмо – «дрібне, плекане, дуже читке, майже каліграфія, рівне й виміряне», і зовнішній виг­ляд («завжди чепурний, хоч і поношений одяг, пригладжена зачіска»), і його тонкий стиск уст, і, як бачилося Шерехові, зневажливий погляд та холодна стриманість добре вихованої людини.
Здається, в цих «гріхах» немає нічого такого, що викликало б роздратування чи ображало б. Але Шерех – і тоді, і в спогадах – реагує майже хворобливо на все, пов’язане з Орестом. Хіба що про свого ідейного опонента Володимира Державина відгуку­ється він зневажливіше, побиваючи його ще й тим, що, мовляв, вередливий у смаках Державин захоплювався творіннями Зерова-молодшого («Коли він щось міг прийняти, то це тільки поетичні абстракції універсального характеру типу Орестових...»).
Ідеолог МУРу Шерех дуже болісно реагував на літературну групу «Світання» (вона була в складі МУРу, а водночас ніби окремо й постійно в опозиції до керівництва МУРу та Шерехових творчих доктрин на взір національно-органічного стилю). «Світання» складалося з Ореста, Державина, Юрія Чорного та Володимира Шаяна. Значними постатями, з якими доводилося рахуватися, були перші двоє.
«Чистенькі поезії Орестові» були в очах Шереха невисокої літературної якості.
Здається, немає таких гріхів, яких Шерех не бачив би в Орестові. І «майстер він видобувати кошти на видання своїх книжок», і підкреслено холодно приймає в себе Шереха і т. ін. Але Орестові листи до Нитченка свідчать про те, як він бідував, як усього себе віддавав літературній поденщині просто задля шматка хліба. Ось, наприклад, у листі від 2 березня 1952 року він пише: «Ви питаєте, як живу і з чого живу (...) Матеріальний бік існування – поганенький. Два тижні на місяць працюю як коректор при газеті «Сучасна Україна» (...) Ця робота забезпечує мені половину мого прожиткового мінімуму. З гонорарами справа і далі стоїть кепсько».
Важко повірити, щоб цей чоловік був таким пробивним, яким він бачиться Шерехові. Очевидно, велике значення має те, якими очима ми дивимося на людину. Не випадково ж мовиться: «Які очі – такий і світ». Такі й люди, додамо до цього. Здається, ніяких чеснот не хоче побачити мемуарист за поетом. Для нього все, що може бути поганого, зібрано в Оресті.
До нас дійшла поетична філіппіка Орестова, в якій зафіксовано його ставлення до Шереха й пояснено причину (з боку Ореста) їхнього протистояння. В ній зазначено присвяту Шереху, якого названо Зорехватом Тріюмфичем. За епіграф до неї взято рядок із Рильського: «Веселий критику, поете чистих ліній...» – і на цій інтонації витримано весь твір.

Сумбурний критику, кутастих жерче ліній.
Що пахощі цитрин та італійських піній,
Як чужелюбства гріх, кленеш несито ти,
А рідним бур’янам сприяєш процвісти. –
Тобі мої слова не забринять ясою:
Нічого спільного не любим ми з тобою.
Я знаю, від щедрот нелічених Господь
Вложив окремий смак в наземну кожну плоть,
І в межах власної, відрубної природи
Знаходить кожен тон своєї насолоди.
На непотрібну прю не трачу я зусиль:
Бо існувати всяк управнений є стиль
(А надто в любий вік, в наш вік демократичний),
І неіснуючий, і навіть органічний.
Та сумнів у душі ворушиться моїй.
Наївний, може, він – проте його розвій.
Ти не гомункул, так, ти є титан стожильний
І шлунок маєш ти, я вірю, живосильний.
Але ці хрьопнути, слизькії ковти пик,
Бовть, бевкання, попер, учистив, балтавнік –
Каміння це важке, важуче й ваговите,
О небо праведне, як можеш ти стравити?

Рядок «Нічого спільного не любим ми з тобою» міг би стати епіграфом до стосунків Ореста і Шереха. А Шерехове прихильне ставлення до Осьмаччиного словника («бовть», «бевкання» тощо) Орест сприймає майже як особисту образу. Шерех же, своєю чергою, звинувачує його в доношуванні літературних шат неокласиків, у трафаретизуванні їхніх творчих здобутків, які, на його гадку, стали безнадійним анахронізмом.
Орест, за Шереховими словами, був уражений сальє­рівським комплексом. Усе хоче автор мемуарів перемогти своє негативне ставлення до поета, все намагається знайти в своїй пам’яті щось позитивне про нього – і ніяк йому це не вдається. Надто непримиренним було їхнє протистояння і взаємонеприйняття. І, пишучи спогади вже на межі другого й третього тисячоліть, він намагається бути великодушним, але ця великодушність надто вимучена й далека від об’єктивності. «Сьогодні поезії Ореста майже забуті, а шкода. Він був поет малого діапазону, але все-таки поет».
Минув час – і ми побачили, що зовсім не такого архіскромного обдаровання, як нас у тому переконував Юрій Шерех, був Михайло Орест. І якою окраденою була б наша поезія, якби його в ній не було.

«В любові вкоренись – і літ суворість
Знесе просвітлена душа твоя» –
Так научає многомудра повість
Прийдешніх днів: її читаю я.

Благаю серце: «Помовчи в печалі!
Твій заповіт – о де він, дорогий?»
І мовлять серця потайні скрижалі:
«Живи в добрі, люби і не убий!»

Любов відкрила радісні походи
У несходиму далечінь доріг;
Про день добра, про сяйво нагороди
Вістять нам сторінки великих книг.

Оці символи книги, дороги, любові і філософії серця не випадкові у вірші Ореста, написаному ще 1937 року. За ними  стоїть для нього багато. Людське життя – як духовна одіссея, як шлях пізнання істини, як подолання спо­кус дрібним і суєтним. А ще тиха онтологічна радість за подаровані дні земного існування.

Я жду тебе, добо благословенна,
Вночі, самотній, серед стін німих.
Навколо – Тьма. Лиш полум’я священне
Горить на сторінках пророчих книг,
Але ти йдеш, мій раю! Чорні грози –
Стихають у глибокості віків,
І днів провісних ароматні сльози
Свіжать лице оновлених лугів.

Такого характеру рядки (а їхні образні мотиви постійно відлунювали в Ореста) дають усі підстави говорити про оригінальну езотеричну авторську концепцію.
Цікаво й вичерпно це ілюструє Соломія Павличко, аналізуючи один із улюблених образів Ореста – образ лісу (власне, й як поета вона його визначила так: «Михайло Орест, поет лісу»). Він не просто любив і вмів описувати ліс, демонструючи велику художницьку винахідливість і духовну пластику, виявляючи себе талановитим ліричним пейзажистом. Його ліс, за словами Соломії Павличко, «знак цілком послідовної та всеохопної філософії. І Орест поступово її розкриває перед читачами-неофітами. Він виробив цю філософію в тридцятих роках і сповідував до смерті. Тема лісу пройшла наскрізно через усі його книги». Поет разуразно звертається до дерев, мовби вони – не просто його слухачі, а – найближчі повірені, бо «Душі дерев близька душа моя...».
Поет глибокого смутку, ба навіть послідовного песимізму, Орест випогіднюється, просвітлюється настроєм, коли заговорює про дерева й ліси; в його тональності починає бриніти неголосна радість, елегія переходить у медитацію. С. Павличко звернула увагу на образні мотиви лісу в улюблених поетів Михайла Ореста, яких він охоче перекладав: Гельдерліна, Леконта де Ліля, Шарля Бодлера. І тут Орест виразно перегукується з ними, мовби підхоплюючи й розвиваючи ці мотиви. «Але, якщо ліс у Гельдерліна – трагічний, у Леконта де Ліля – картинно-статичний, то в Ореста він, передовсім, символічний».
Перекладаючи цих – і не тільки цих – поетів, Орест, звичайно ж, зазнавав певного впливу. Адже він перекладав здебільшого тих, хто йому близький і суголосний (не випадково ж Шерех звинувачував «Світання», а головним чином Ореста, в «європеїзаторсько-епігонських настановах»), тому поінколи справді важко відрізнити його оригінальні вірші від його ж перекладів. Таку особливість спостерегла Соломія Павличко, наголошуючи на цій органічній співзвучності. А сам Орест писав у післямові до своєї антології європейської поезії «Море і муш­ля» про своє розуміння цього зв’язку: «Антології чужої поезії складаються для власної національної літератури, вливаються в її річище і ні в яке інше. Перекладна література (...) входить у склад національної літератури тому, що основною і глибоко інтимною ознакою останньої є мова».
У Ганса-Георга Гадамера є таке спостереження: «Коли справжній поет передає вірші іншого поета своєю рідною мовою, то внаслідок може отримати справжню поезію. Але тоді це буде скорше його власний вірш, ніж вірш того автора. Чи можна й далі йменувати «Квітами зла» переклади з Бодлера, зроблені Георге? Або якщо взяти переклади Рільке з Валері. Куди зникає ясність і міць Провансу в чудових ніжних роздумах Рільке про «кладовище біля моря»?».
Гадамер пропонує розрізняти такі, на його гад­ку, важливі моменти: «Було б правильніше, якби ми не так часто називали перекла­дом вільний переклад. Частини «Божественної комедії», перекладені Стефаном Гео­рге, можна було б назвати скорше вільним перекладом. Взагалі справжній поет ли­ше тоді стає перекладачем, коли поезія, обрана ним для перекладу, стає невід’ємною частиною поетичного твору. Тільки тоді він може утримуватись на власній тональності – також у тому випадку, коли перекладає. Власний тон для справжнього поета – це його друга натура».
Відомий німецький філософ Вальтер Беньямін у своїй програмовій статті «Зав­дання перекладача» виступає проти того, що ми часто називаємо чеснотою перекладу: «...якщо кажуть, що переклад читається своєю мовою, наче оригінал, це для нього не є найвищою похвалою, особливо в період його створення. Навпаки значен­ня достеменности, яку забезпечує дослівність, саме у тому, що зі сторінок тво­ру промовляє велика туга за доповненням мови. Справжній переклад прозорий, не затуляє оригіналу, не заступає йому світла, а дає змогу чистій мові, ніби посилюючи її своїм посередництвом, яскравіше освітлювати оригінал».
Не один із дослідників українського перекладу наводив як зразок натхненного відтворення шедевра Жозе-Марії де Ередія «Втеча кентаврів», що йому дав українське життя Михайло Орест. Кому належить цей вірш вже в україн­ському варіанті – Ередія чи Орестові?

Убивством сп’янені і бунтом, мчать вони
Туди, де кручі гір дадуть їм охорону,
Їх страх жене, вони втікають злого скону,
І левом пахне їм з нічної далини.

Копит їх топче гідр. В цім рині навмани
Провалля, гай, ніщо не спинить їх розгону;
Вже Осси чорної чи, може, Пеліону
Хребтові близяться безумні табуни.

Котрийсь з утікачів раптово диба стане,
Поверне голову ривком, назад погляне
І вистрибом одним приб’ється до своїх;

Бо він побачив: там, у місячнім промінні
Понуро довшає, сліди вкриває їх
І мчить гігантський жах Гераклової тіні.

Важливо, що тут нема бажання перекладача «перетягти» оригінал за ту допустиму в перекла­дах межу, за якою починається вже переспів або варіація його теми; тут є розумна дистанція між текстом і перекладачем.
Рудольф Панвіц писав про таку закономірність у роботі німецьких перекладачів: «Наші переклади, навіть найкращі, грунтуються на помилці – вони прагну­ть усе індійське, грецьке, англійське онімечити, замість того, щоб обертати німецьке в індійське, грецьке чи англійське; наші перекладачі набагато побожніше ставляться до власних мовних традицій, аніж до духу чужого твору... Найбільша помилка перекладача у тому, що він міцно тримається випадкового стану своєї мови, замість того, щоб дати їй могутній поштовх силою чужої мови. До того ж, перекладаючи з дуже віддаленої мови, він обов’язково мусить повер­нутися до первинних мовних елементів, де слово, образ і звук зливаються воєдино. Перекладач мусить поглиблювати і доповнювати свою мову за допомогою чужої».
Стосунки Ореста з оригіналом справді складні. Він, ясна річ, не переінакшує до невпізнання, не переспівує першотвір, не гротескує його і не бурлескує, як це часто бувало в наших перекладачів, котрі, українізуючи оригінал, українізу­ють і його духовні реалії і, втративши чуття міри й такту, спростачують твір, як це інколи спостерігаємо в усуціль занеологізмізованих перекладах Ігоря Костецького чи в абсолютно глухих до мовної партитури оригіналу інтерпре­таціях Володимира Державина.
Звичайно ж, є в Ореста й переклади «так собі». Бувало, що йому в воєнні роки доводилося перекладати й те, що просто потрапляло під руку, – тоді майже на по­дію перетворювалася зустріч із будь-якою книжкою, а тому ні про які пріоритети чи літературні смаки навіть і не йшлося. Є в нього й «чемностеві» (за висловом Качуровського) переклади, коли когось треба було перевдягати в українську словесну одіж через певні обставини (скажімо, зовсім посередню німецьку пое­тесу Елізабет Котмаєр – дружину Ігоря Костецького). Але це – «накладні витрати» важких для такої роботи умов воєнного і повоєнного часу. Загалом же і відбір творів для перекладу, в якому виразно помітно систему й особливість літературного смаку Ореста, і його прозорі переклади, в яких витримано оптимальну відстань до оригіналу і нема волюнтаристських спроб до невпізнання їх «українізувати», можуть слугувати прикладом такту й слуху перекладача.
І. Кошелівець відзначав і такий істотний момент: «Орест, на відміну від Державина, перекладав тільки за суворим вибором; розуміється, до вибору потрапляло лише те, що було зближене до поетики неокласицизму. Якось, коли він укладав антологію з французьких поетів, я запитав його, чому в ній не­має нічого з Малларме і Поля Валері. Михайло Костьович тільки багатозначно посміхнувся і сказав: «Ні...». Вираз обличчя і тон, яким вимовлений був цей один склад, вичерпно пояснювали мені, що для неокласика французька поезія, починаючи від Малларме, зовсім не існує. Але переклади Ореста були завжди бездоганні».
Орест пов’язував українську поезію з європейськими вершинами, прагнув стати своєрідним духовним мостом між ними. Це під усіма оглядами глибоко позитивна й корисна робота, оскільки «європеїзація» та «філологізація» були для нашої літератури глибоко не зайвими. В дискусії між Шерехом і Державиним питання стояло так: або національно органічний стиль, або раціоналізм неокласицизму. А, як показав час, альтернативність постановки питання була непродуктивною – нормальніше було б ставити не «або – або», а «і – і». В розвиненій літературі повинно бути – і здебільшого так і є – все щедре розмаїття тенденцій і творчих прямувань. І хоч настільки цікаві і своєрідні фаворизовані Шерехом поети, яких він зараховував до представників національно органічного стилю (Осьмачка, Барка), усе ж наша література – і не тільки так звана діаспорна – була б надзвичайно окрадена й зодноманітнена, якби в ній не було їхніх творчих антагоніс­тів М. Ореста, Ю. Клена, О. Зуєвського.
Орест сам відчував особливість своєї поезії, коли писав в одному з віршів, що він гарячі поривання душі замикає в магічні слова. І з тим, що його слова таки справді магічні, погоджуються упорядники антології «Координати» Б. Бойчук і Б. Рубчак: «Наполегливими лексичними дослідами, пере­плітаючи архаїзми і дуже обережні неологізми, поет створив власну, «орестівську» мову: поетичну і піднесену, де навіть щоденні слова зміняються своїм «магічним» контекстом. Вони, ці слова, закуті дуже оригінальними синтаксичними конструк­ціями, що часом нагадують білий мармур – такі вони шліфовані і такі холодні (...) Це почуття міри видно і в Орестовій алітерації: вона завжди прихована і збалянсована. У ритміці те ж саме: іпостаси, «силувані» склади – майже ні­коли в Ореста не трапляються».
Ось суто орестівські у цьому розумінні рядки зі збірки 1946 року «Душа і доля»:

Прибрався ліс в зелену митру
І процвіла земля;
На голос радости і вітру
Іду, іду в поля!

Скидай, о сестро, темну ризу,
Переступи поріг;
Пора, пора! Вже геній лісу
В зазовний трубить ріг.

А в лісі шепче юне листя
І дише чистота –
І в тиші галяв урочистій
Постало чудо променисте:
Конвалія свята.

Винятково очитаний – і не тільки в українській літературі – І.Качуровський стверджує: «Якщо ми розглянемо літературну продукцію найвизначніших ук­раїнських поетів пожовтневої доби, то – подобається це нам чи ні – му­симо визнати, що на більшості з них якоюсь мірою позначились російські впли­ви (...) Вільними від російських впливів (звісно, випадкові ремінісценції, епіграфи чи переклади в рахунок не йдуть) я назвав би лише трьох: Євгена Плужника, Володимира Свідзінського, Михайла Ореста».
Орест справді стоїть значно ближче до європейської літератури і європейського мистецтва. В його поезіях повсюдно оживають сюжети, образні мотиви й реалії європейської історії, густе плетиво алюзій та асоціацій сягає своїм корінням у культури німецького та романського світу. Співвідношення кількості перекладів із західноєвропейських мов та з російської також беззаперечно свідчать про те, що головні творчі зацікавлення Ореста були таки в Європі. Педантичний І. Качуровський підрахував: з німецької він переклав 378 віршів, з французь­кої – 130, а з російської лише 17. Коментарі тут, як мовиться, абсолютно зайві.
Орест видав авторські антології німецької та французької поезії, ок­ремий том Леконта де Ліля й антологію європейської поезії (без представників Німеччини та Франції) «Море і мушля». 1962 року з’явилася в його перекладі збірка «малої прози» німецьких авторів, куди ввійшли твори Германа Гессе, Якоба Вассермана, Густава Майрінка, Райнера Марії Рільке й Казіміра Едшміда. Качуровський наголошує, що навіть інтерлінеарні переклади Ореста (з пор­тугальської, іспанської та італійської) також відзначаються точністю й художньою довершеністю. Після смерті Юрія Клена серед наших перекла­дачів на еміграції не було жодного, хто міг би стати поруч із Михайлом Орестом.
Орест – здібний учень школи неокласиків. Усі вони культивували поетичний переклад, демонструючи і бездоганний літературний смак, і художній артистизм. Важливий у цьому розумінні момент нагадує І. Качуровський: українське перекладацтво «починалося в подвійно-хибному ключі, для нього були характерні дві – обидві суто негативні – риси: бурлеск (себто відтворення високого сти­лю умисно зниженим) та нострифікація (себто заступлення чужинецьких «реалій» – реаліями з рідного побуту). Від’ємний вплив справляла також і російська «школа Жуковського», для якої характерне прагнення перекладача дати легкочитабельний переклад, не надто тримаючись оригіналу, а часто й не знаючи мови, з якої робиться переклад». Неокласики в цьому розумінні витворили свою шко­лу. Цікаво, що Микола Зеров уперше в історії світової культури читав в Інституті лінгвістичної освіти курс лекцій з теорії літературного перекладу.
Михайло Орест, як уже мовилося, перекладав, не оглядаючись на російськомовні інтерпретації, був цілковито незалежним од них. За висотою рівня перекла­дацької техніки Качуровський ставить його навіть вище за старшого брата, в якого інколи зустрічалися, сказати б, поступки читачеві – він, «перекладаючи своїх улюблених римлян, подеколи «нострифікував» переклади, впроваджуючи риму та заступаючи складні ритми буденним ямбом, тож поруч із сафічними, алкеєвими, асклепіядовими строфами у нього часом вирине строфа модифікована...».
Це рідко буває, щоб поетичний переклад дихав таким літературним артистизмом і приносив справжню насолоду від виразності нашого слова. Як ось в Орестовому віртуозному перекладі Гельдерліна:

Ах, є любе юрбі, що для базару йде,
І почитує раб тільки владущого.
І в божественне вірять
Тільки ті, що самі є ним...

Або ось такий мелодійний в українському слові Верлен:

Синь на доми лягла крилом
І повна тиші,
І легіт лагідний крилом
Гілля колише.
І дзвін в висотах над вікном
Лунає дружньо,
Птах між гіллям, що під вікном,
Співає тужно.
Мій Боже, дні без зла ж облуд
Там плинуть прості,
Мир теплий, спокій без облуд
В оселях – гості.
– Що ж ти зробив, о ти, що тут
В гіркім безлунні,
Мов, що зробив, що плачеш тут,
Своїй ти юні?

Як бачимо, поет, що чи не понад усе ставив саме музику слова, вчаровує саме музикою і в українському перекладі. Успіх цього перекладу засвідчує не тільки Орестову увагу до самого духу оригіналу, його наполегливе дошукування художніх еквівалентів оригіналові, а й близькість і суголосність йому Верленової лірики. Не випадково ж Качуровський пропонував читачеві вслухатися й углянутися в такі Орестові рядки:

Вгорнулись парки і сади
У шати млисті.
Дитя, чого шукаєш ти
В пожовклім листі?

Він знаходив – і пропонував знайти читачеві – Орестову спорідненість із Верленом. І, здається, вона таки тут є.
Ще цікава подробиця. Качуровський у своїй статті про Ореста нагадує тверджен­ня Володимира Державина про те, що справді точний переклад має бути довший за оригінал, бо ж, мовляв, у кожній мові є слова, які іншою мовою можна передати лише в описовій формі. Це говорив теоретик перекладу. А Качуровський, як прак­тик, йому заперечував: може бути й навпаки – «те, для чого в мові оригіналу потрібно було вжити цілий ряд слів, те явище, або поняття, в мові перекладу часом може бути виражене рядом значно коротшим, або й просто одним-єдиним сло­вом. Михайло Орест належав до тих перекладачів, котрі вміли знайти таке слово».
А Святослав Гординський, пишучи про томик поезій Леконта де Ліля в перекладі Ореста, відзначав, що французький парнасець, який заперечував сучасну йому, на його гадку, всуціль вульгарну й геть непоетичну добу й, на противагу їй, культивував ідеали античного світу, справді виразно зазвучав українською мовою. Орест зумів передати не тільки його інтонаційні ритми, а й саму піднесену високість парнаського стилю, своєрідність патетичного жесту його слова. А ще Орест, зда­ється, увиразнив провиденціальність Лілевої поезії. «Кому на думку не прийде привиддя нашої атомної доби, читаючи такі кінцесвітні образи, як ось?» – запитує Гординський:

...І буде так: земля, з наплодом неподільно,
З орбіти вирвана гігантської насильно,
Тупа, сліпа, в вазі зростаючи, з виттям
Останнім, сповнена бушуючих нестям,
Об міць ударившись світила всевладущу,
Проткне свою стару, мізерну скаралущу,
Вогневі надр своїх і всім морям до дна
Крізь діри взяючі дасть вилитись вона,
І будуть залишки її нечисті мчати
В простору борозни – нові світи зачати.

Сьогодні, коли «тамтешні» й «тутешні» переклади поетич­них шедеврів стрілися, маємо справжнє інтелектуальне задоволення від їхніх зіставлень, аналізу кожної «клітинки» стилю, що їх відтворили в українському слові майстри.
Ось Верленів «Сплін» у Миколи Лукаша:

Які червоні повні рожі,
Який зелений ярий хміль!
У мене серце насторожі –
Твій кожен рух в нім будить біль...

А ось «Сплін» у Михайла Ореста:

Була в трояндах черлень п’яна
І чорнота була в плющах.
Один лиш погляд ваш, кохана, –
І мій воскрес одчай і страх...

Який важливий для культури цей турнір перекладачів, котрих надихає жадоба точності і досконалості. Аналізуймо, хто точніший в еквілінеарності, хто гнучкіший, винахідливіший у римах, хто пластичніший, ліричніший, одне слово, хто «верленніший», не зрікшися бути «орестівським» чи «лукашівським».
Завдяки таким поліваріантностям і починається зрілість національної перекладацької культури.
Качуровський згадує такий – майже анекдотичний – епізод. У котромусь жур­налі надрукували Орестів переклад. А під ним – смішна друкарська помилка: замість «переклав» – «перекрав Михайло Орест». Реакція перекладача здивувала: він був задоволений. Серйозно пояснював: мовляв, гумор – гумором, на­справді ж воно так і є, бо – хоч як це називай – завданням перекладача є перекрасти формальні здобутки чужої поезії в свою.
Розгублений од проблем щодення, часто тим пригнічений, нерішучий, але – що важливо! – несуєтний, дуже сумлінний навіть у літературній поденщині, що давала засоби для існування, він устиг видати за життя чотири свої поетичні книги: «Луни літ» (1944), «Душа і доля» (1946), «Держава слова» (1952) та «Гість і господа» (1952). П’ята «Пізні вруна», яку він так вимогливо готував, з’явилася вже після його смерті (1965).
Наполеглива перекладацька творчість увінчалася збірками вибраних поезій С. Георге (1952), Р. М. Рільке, Г. Гофмансталя, М. Давтендая (1953), «Антологією німецької поезії» (1954), «Антологією французької поезії» (1954), однотомником Леконта де Ліля (1956), антологією європейської поезії «Море і мушля» (1959) і збіркою «Сім німецьких новел» (1962).
Але головним своїм завданням, вирвавшися з СРСР, Орест визначив видання заборонених творів Миколи Зерова й популяризацію творчої спадщини неокласиків. Завдяки його зусиллям з 1948-го по 1960-й вийшло чотири книги Зерова. 1963 року з’явилися ним упорядковані спогади про М. Зерова, П. Филиповича й Драй-Хмару «Безсмертні». Причетний він і до видання окремими книгами наукових праць Филиповича та Драй-Хмари.
Він ще немало збирався і міг би зробити.
За кілька місяців до смерті писав Дмитрові Нитченку: «Я маю побожний намір протягом наступних 8–10 місяців зробити багато корисного; сподіваюсь, доля мені допоможе...».
Жив бідно й самітно. Без будь-якого перебільшення, як справжній анахорет.
Раптова смерть 12 березня 1963 року обірвала його життя.
Йому тільки повернуло на 62 рік. Ще далекого 1947-го він писав у «Магії слів»:

Хочеш стопити слова і одержати форму? Намарне:
Слова наказом ясним форми нові постають!
Слово поета не є подобизна речей недокровна –
Хай виринає воно з віщих душевних глибин!
Будиться в ньому тоді пориваюча, владна потуга,
Чар і свобода. Плекаймо радісну магію слів!

Він подав приклад саме такого життя – під знаком високих творчих імперативів.
Переміг себе та обставини.
В листі до Олекси Ізарського, який похмуро дивився на перспективи літературної діяльності українських письменників в екзилі, Орест писав, що кожна еміграційна література працює більше для майбутнього, ніж для теперішнього. «Я вірю в майбутнє – в тім розумінні, що більшовизм впаде, а український народ не буде на 100 % знищений. Студенти-філологи будуть читать мої перек­лади з німецьких і французьких поетів!»
Йому не просто цього хотілося – він знав, що так буде.

Михайло ОРЕСТ

ВНОЧІ, ПРОКИНУВШИСЬ

В кімнаті – сторожка передсвітанна тиша.
У ринві шарудить, збігаючи, вода:
Годинами гризуть старі недобрі миші
Кору набряклих стін – уперті, як біда.

І відчуваєш ти крізь нерухомість мурів,
Як тане і мовчить холодний, мокрий сніг,
Як чорні паркани здригаються понуро
І втому стережуть безсонних злих доріг.

*   *   *
«Что ми шумить, что ми звенить...»
                                         Слово о полку Ігоревім.

Повниться земля
Тупотом копит,
Спалахнув здаля
Золочений щит.

Серце нам опали
Порохи печалі
Та тумани тужні,
Та вітри потужні.
Тож навіщо мріє,
Злотом пломеніє
Нам остання милость –
Серце утомилось!

І пропав нараз
Дружній грім копит,
В далині погас
Золочений щит...

*   *   *

О  серце світів, о лагідне!
В безмірній щедроті своїй
Схилися, далеке і рідне,
І  землю скорботну огрій!

Я, спраглий любові ясної,
Благаю тебе: підійми
Мене із безодні страшної,
Безодні убивства і тьми!
1939.

*   *   *

Замети, глибокі замети,
Снігами завіяна даль;
Снігами повиті, поете,
Мовчання твоє і печаль!

Умреш ти в безликій пустині,
І твій передчасний загин
Оплаче на білій рівнині
Тужливе виття хуртовин.
1939.

СТАНСИ

Моя душа в зичливості розкритій
Піднесла гроно молитов рясних
Про благоденство, про любов у світі
І про рясноту овочів земних.

Але минають роки у чеканні,
Терпкім і марнім. Глушить голос бід
Лагідний спів надій – і осіянний
Сад візій засмутився і поблід.

Видимий світ є більше злом, ніж благом,
Та саме нам у бурю навісну
Судилось бачити з безмежним жахом
Його падінь останню глибину.

Безжально кинена в часи пропащі
І лютістю побита їх копит,
Душе моя, скитальнице боляща,
З чим прийдеш ти у потойбічний світ?

ОТЧИЗНІ З ВІКНА

Зимова сіра мла оповиває далі,
І чути: за вікном вітрів холодний ріг.
Тяжать покірливо дахів горизонталі
Додолу, а на них – одноманітний сніг.

Короткою мені не видалась ніколи
Зима. Та як її переживу в краю,
Де літо не кладе всерадісні престоли
І мимо нього путь веде святу свою?

Всім народитися в своїй отчизні дано,
Та даром є одно: духово бути в ній.
Ізгой бреде в світи – і як сувора рана
Він, дар богів, болить на чужині чужій.
1947, Авгсбург.

КИЄВУ

Твого я не чую гомону,
О місто величне моє, –
Лише в ароматі спомину
Серце потіху п’є.

Ти послане нам і позначене
Дотиком вишніх крил;
Був перший твій камінь освячений
Любов’ю надземних сил.

Дар безлічі весен і осеней
Ще приймеш, як вічності син,
Ще ранок, живий і росяний,
Відродження – прийде він!

Пронизана світлами білими,
Щастя твого далечінь
Присниться мені, спочилому
По втомі земній. Амінь.
 1945, Еггенталь.

*   *   *

Доба повноти і потуги
Свій починає гін.
Сідаймо на коні, други,
Погляньмо на синій Дін!

Путивль, Переяслав, Галич
Душі і думи свої
Шлють, натхненні, у далеч:
Київ – серце її!

В нестримнім огненнім поході
Стопчімо тьму лихоліть:
Ясніше по тужній негоді
Сонце нетлінне горить.
О мріє, нехай святиться
Довічно твоє ім’я,
Хай вічно буде, царице,
Над нами влада твоя!

Охоту і радість могучі
Будиш і кличеш ти:
Подвиг сліпучий, гримучий
В безсмертя наше нести!
1945.

ПОЕТИЧНА МОВА

Мова є одність. Але пам’ятай, о поете: як в домі,
В одності мови чіткий поділ на поверхи є.         
Поверхи, отже, назвімо: є мова щоденних взаємин,
Мова науки, і є вповні відмінна від них
Мова поезії. Маєш її притаманність плекати,
Але з народних пісень форм і окрас не вживай.
Також і мови поточної, з побуту зрослої, в віршах
Вирази чуйно обходь, строгости ліній держись.
Красна чи буде одежа, що моди в собі поєднає
Різних часів? І букет, де поруч наших квіток
Пишні екзоти палатимуть, смак першорядний засудить.
Друже-співцю, бережись! Не наслухай голосів,
Що закликають нещадно ламати у мовних палатах
Стіни і перекриття: єресь у прірву веде!
Дім потерпілий здаля зберігатиме, правда, на око,
Цілість свою, а проте жити негоже у нім.
1947.

ГЕНІАЛЬНІСТЬ

Ні, в геніальність не вірять – так само, як вірить не треба
В те, що дерева ростуть, в те, що сіяє весна.
Річчю є іншою, що геніальністю ми називаєм:
Значать слова саме те, що ми вкладаємо в них.
Критик прорік: геніальний поет! – І тоді я питаю:
Хто він, цінитель? Яка міра його для речей?
Як розуміє він світ і людину, мету і причину,
Де його Бог і закон, духу якого він є? –
В спосіб такий розгадавши цінителя, знаю я точно,
Чи випадає мені думку прийняти його.
1947.

МАГІЯ СЛІВ

Хочеш стопити слова і одержати форму? Намарне:
Слова наказом ясним форми нові постають!
Слово поета не є подобизна речей недокровна –
Хай виринає воно з віщих душевних глибин!
Будиться в ньому тоді пориваюча владна потуга,
Чар і свобода. Плекаймо радісну магію слів!
1947.

ДО ОРФЕЯ

Отче вельможний поетів і душе трисвітлий, Орфею!
В вірі побожній твою кличу верховну я тінь,
З самості темної визволь, з неласки відрубності вирви
Душі співців, покажи путь неподільності їм;
Дай їм потуги своєї і з серцем великого світу
Лагідно їх пов’яжи вищого спраглі серця!
Вождю і друже божественний! Словом навчи їх магічним
На отяжілій землі світлі творити дива.
1947.

*   *   *

Дерева скинули свій лист, але не дуб:
Про щастя спогадів зректись не хоче дуб.
Весна нова прийшла. Лист радощів минулих,
Проте, я бережу, немов незрадний дуб.
28.ІХ 1952.

*   *   *

Ніч вогка за вікном. І шелести дощу.
І мертва вулиця. Я лампу ще свічу;
Мисль і перо спішать. Колись такої ночі
Смерть прийде і мене ударить по плечу.
22. VIII 1956.

АNIМА  ЕRRАNS*

Я вернувся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!

Аромати віків, дорогі, затишні,
Вони душу потіхою росять
І здається, що вістку таємну мені
Од відійшлих приносять.

Ніби предки мої в спочуванні чуткім,
Незреченної добрості повні,
Привітання мені ароматом тонким
Посилають любовні.

Просвітлілі по втомі життєвих доріг,
Закликають вони примиритись,
Перейти їх осель всюдисущих поріг
І навік прояснитись.

Щоб душа, заквітчавшись в невинні вінки,
Усміхалася завжди долинам
І задумливо пахла в наступні віки
Чебрецем і полином.

ГРОЗА

Потужні вепри вибігли на обрій;
Вони ревуть, великі і недобрі,
Спинаються в тісноті далини
І знов біжать, і далі мчать вони.

Незримий велетень за ними рине,
Від грому стіп його тремтять долини,
І, наче подихи ловця грізного,
Вітри безумні линуть без дороги.

В безсонних, темних хатах плачуть діти,
У лісі з стогоном спадають віти,
Річки хитають берегів окови,
І тужно гомонять нічні діброви.

У неозорій чорняві рівнин
Дуби горять, роковані на скін,
Горять дуби, палають ніжні липи –
Понурих ловів світлі смолоскипи.

*   *   *

Бачу голе і пустельне поле.
Бовваніє тьмяна самота
На понуро-рівнім видноколі.

Тут ніколи не росли жита,
Не лунала радість копита:
Оселилась на лану німому
Тільки втома, тільки самота.

Тільки небо сіре, нахололе,
Що не чуло і не знало грому,
Дивиться – безмежне око втоми
В землю вбогу. Далечінь пуста.

*   *   *

Минає утомна, безрадісна днина;
Палючий і згубний затих суховій,
Грізні догоряють на заході хмари,
І тиша спадає, надходить спокій.

Ти ждеш – і погасли багрянці на небі,
І присмерк постав, тиходумний чаклун,
І, діючи чари, в затоки блаженні
Таємно пливе понад килимом рун.

*   *   *

Вгорнулись парки і сади
У шати млисті.
Дитя, чого шукаєш ти
В пожовклім листі?

Квіток не знайдеш ти під ним,
Минули квіти,
Минає все, як легкий дим, –
О тлінний світе!

Весняним кленом я буяв:
Та вгасли весни –
І цвіт побляк, мій лист опав
І не воскресне.

Я – сум, я – попіл забуття,
Я – далі млисті.
Кого шукаєш, о дитя,
В опалім листі?
1939.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори