Тодось ОСЬМАЧКА
УТІКАЧ

Бо простягаю руки у кайданах
До неміренних позахмарних ям,
Й питаюся, страждаючи, мов рана:
Коли Земля нам щастя не придбала,
То може щастя наше там?
Тодось Осьмачка.

Після Шевченка він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства,
що було найбільшою рушійною силою революції
і найбільшою жертвою московської тоталітарної контрреволюції.
Цій трагедії він дав космічні виміри.
Юрій Лавріненко. «Розстріляне Відродження».

Поезія Осьмачки – це поезія єдиного, як смерть, відчаю, що проймає кожну людину й світобудову.
Юрій Шерех.

Він починався в українській поезії як речник, делегований у неї селом.

Стане до плуга народ-хлібороб,
як море стояло в киреї із чорного мулу
коло билець колиски його;
угородить леміш
іржавого плуга
у ребра землі
по граділь...

У цих незграбних рядках учувається вулканічна сила, грізний підземний гул, який провіщає грядущі потрясіння.
На той час поет ще вірить у буреломну силу хліборобського народу, в його всеможність. Осьмачці бачиться, як народ

розверне одвірки просторів
півночі та півдня
і, в пелену вічности
зорями вдзвонену,
землю світами в руках понесе
за чепіги старі!

Далі такого ентузіазму й такої віри в поета вже не буде.
Його похмурий світ стає геть чорним і жорстоким. У ньому течуть ріки крові, в полях біліють кістяки, кряче гайвороння й аж до байдужих небес здіймаються чорні дими від пожеж у рідному краю.
І якщо в цьому світі він і бачив щось доброго, то лиш маленькі радощі дитин­ства, що відлунювали йому голосом казки зі спогадів. Згодом ті запахи та бар­ви разом із переказами та легендами оживуть у його дивовижній повісті «Старший боярин» – єдиному світлому творі найпохмурішого українського поета всього XX століття.
Син Василя Стефаника, що мав літературний псевдонім Юрій Клиновий, згадував, як прочитав 1925 року в «Літературно-науковому віснику» такі рядки:

О смерте, ти предковічная любове,
Схили мене цілунком до труни!

Так відкрився йому поет Тодось Осьмачка, приголомшивши його: «Я думав тоді, що життя поета мусить бути дуже невиносним, коли він, як ніхто ніколи перед ним, зве смерть «любов’ю».
Це вже ранньому Осьмачці належать і такі рядки з його воістину моторошного «Реготу»:

Гей, земле!
Диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів планет
в мільйонах віків,
і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле-мамо,
щоб випекти пляму-пустелю
на спині твоїй,
як вічне тавро арештантське,
і димом пропасти в безодні часу!

Огром безмежної чорної безнадії, тяжкої, мов камінь, зневіри наповнює строфи молодого поета, котрий аніде не лишає для читача жодного натяку на якийсь просвіток. Тутешній світ для нього має всі страхітливі ознаки інфернальності.
Вже в «Кручі» – першій збірці двадцятисемирічного автора – надруковано може «найосьмачківськіший» у соціальному плані вірш з його раннього періоду, який включає в себе три книжки. Окрім «Кручі», що вийшла 1922-го, це «Скитські вогні» (1925) та «Клекіт» (1929).
Цей вірш – «Колісниця».
Уявімо собі реакцію присяжних пролетарських критиків, які читали ось такі рядки:

Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе,
прошуміло по Вкраїні
на незримій колісниці.
Села небо засмалили пожарами
і розхристались риданням.
Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо плачуть,
у долинах клюють очі, мертві очі парубочі...
люди тінями блукають, над руїнами ридають,
їм лисиці та собаки із ярів відповідають.

На Осьмачку накинулися Коряк, Коваленко, Щупак та інші «охочекомонні» рубаки. Після 1929-го його книжки в Україні вже не виходили. Погоня за ним ще не розпочалася, але він виразно її передчуває своєю майже звірячо-безпомильною інтуїцією. Він утікає від рідних і близьких, він нікому не вірить (звинувачує дружину, що вона буцімто за завданням ГПУ стежить за ним). Ночує в скиртах серед засніжених степів, у підворіттях, парках, на цвинтарях і в лісосмугах. Говорять, що він божевільний. І це – правда. В нього починається рання стадія божевілля. Але геть божевільна й довколишня дійсність. Осьмачка втік із Києва, його бачать у різних кінцях України. Він пише заяву до уряду республіки з проханням дозволити йому виїхати за кордон, бо тут немає свободи, а отже – й ніяких умов для літературної творчості. Подібна епістола пішла від нього й до німецького посольства в Москві. Поета затримують на польському кордоні при спробі нелегально перейти його. Після кількаразових арештів, коли його випускали (мовляв, що з божевільного візьмеш?!), Осьмачку вже надійно ув’язнюють у Кирилівській психлікарні, де він пробуде аж до того дня, коли німецькі війська ввійдуть до Києва.
Потайний Осьмачка не дуже розводився про своє життя ні в Україні, ні, тим більше, в еміграції. А його єдина автобіографія, суперлаконічністю своєю може конкурувати з прозою Стефаника. Осьмачка завжди інстинктивно приховував усе з ним пов’язане або ж геть плутав сліди, химерно перетасовуючи факти чи й узагалі вигадуючи про себе казна-що. Тому в його біографії багато так званих білих плям і про деякі події його життя треба говорити, не завжди наполягаючи на їхній достовірності.
Родом Осьмачка з «далекого черкаського села», що притулилося в зеленому видолинку за якихось 15–20 кілометрів од Сміли й називається Куцівкою. Там побачив він світ 16 травня 1895 року.
З уроків дитинства йому дуже запам’яталося (і він це через чотири десятиліття роз­повідав Марії Кейван), як, повернувшися малим зі школи, де навчання велося російською, заговорив російською вдома. Мати розсердилася й наказала «балакати по-християнськи, по-людськи», тобто – українською. А оскільки він був слухняним сином, то двічі йому повторювати не було потреби. Він уже ніколи «не пхався в пани» – завжди пам’ятав, хто він і звідки.
Усі, хто писав про Осьмачку, не могли обминути таких його рядків, майже неодмінно зацитовуючи їх із відповідним коментарем:

Як купала мене мати
у любистку,
трусив зорі Див із лану
у колиску.
Схиляв голову весняну
голий місяць
до маленьких моїх ніжок
в купіль свіжу.
Вода з місяця збігала
на малого, ніби сріблом полоскала
тепле лоно...

Це – той світ, який поніс Осьмачка зі свого дитинства й, аби йому не випало таке несамовите життя, то, немає ніяких сумнівів, в його поезії було б на­багато більше таких теплих райдужних барв та елегійних мотивів, як ось у цьо­му – чи не єдиному з-поміж усіх його творів – вірші, де так виразно й прониз­ливо звучить мотив утраченого раю.
Школа, робота в економії, підготовка до екзаменів на право вчителювати, коротке вчителювання в початковій школі села Білозір’я, недалекого від Куцівки, мобілізація до війська з початком Першої світової війни. Про його ставлення до війни свідчать написана 1916 року поема «Думи солдата», опублікована згодом під назвою «Пісня з півночі», і перша дуже своєрідна оцінка його творчості: автора визнали гідним постати за цей твір перед військовим трибуналом. Похмуро-знаменний пролог до всієї його літературної біографії. З в’язниці вийшов тільки в дні Лютне­вої революції.
У час визвольних змагань він – у спеціальних частинах армії Української Народної Республіки «Чорні запорожці». Потім у літературі зустрінуться Володимир Сосюра, Григорій Косинка, Остап Вишня, Олександр Копиленко, Борис Антоненко-Давидович – усі колишні вояки, що стояли під українськими знаменами, виборюючи, але не виборовши Україну. Вони шукали свого місця в нових умовах нового режиму, ще не знаючи, що їхню молодість у боях і походах режим їм ще пригадає...
Осьмачка навчався в Київському інституті народної освіти. Вчителював. Пи­сав. Належав до літературної групи «Ланка», де були В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидо­вич, Г. Косинка. Від 1926 року група взяла собі назву «МАРС» («Майстерня революційного слова»). «Марсіяни» були для режиму такі ж підозрілі, як і всі так звані попутники – «ваплітяни», неокласики, футуристи і т. ін. Надійними вважалися лише воістину пролетарські письменники та ще комсомольський «Молод­няк», хоча і з тих, і з тих згодом теж багатьох – «для порядку»! – було постріляно.
Здається, Осьмачку назавжди було поховано в психіат­ричній лікарні, але його життю не судилося цим закінчитися. Він знову з’явився у світ, щоб написати страшні викривальною силою твори. Свою найголовнішу «скорбну книгу» – роман у віршах «Поет», де немає жодного з його життям не пов’язаного слова. «Поет» – усе це його особисте – він писав тільки про себе. Для нього світ починавсь саме з нього. Не випадково ж пильний дослідник Осьмаччиного життя і творчості Володимир Поліщук писав: «...з приходом митця в літературу «приходить» і його батьківщина (прикладів – безліч), але у творчості Тодося Осьмачки його рідний край присутній майже завжди і в такій мірі, що стає вже не тільки географічними координатами, але й духовним, естетичним виразником». А до цього треба додати, що він не тільки «омісцевлює» в своїх творах сюжети й «декора­ції», а й надаровує своїх персонажів своєю ж біографією. Його творчість – усуціль автобіографічна.
Мав Осьмачка написати й «Ротонду душогубців», де в випробуваннях поета Івана Бруса вмістилося так багато з трагічної фактографії Осьмачки (і його стосунки з батьками та з дружиною, і та погоня за ним, яку він відчував що­день і щогодини, і його безнастанна втеча, і психлікарня, і його імітація божевілля...). Ясна річ, усе це обросло вигаданими подробицями, додатковими сюжетними відгалуженнями, але в основі всього – його, Осьмаччина одіссея.
Не міг він не написати й «Плану до двору», ідею для якого дав йому в лис­ті Володимир Винниченко, пропонуючи Осьмачці розповісти про голод і людоловство в українському селі, розіп’ятому комуністичним режимом. І в загнаному погонею Нерадьку легко впізнається сам Осьмачка.
За логікою обставин він нібито вже не мав вижити. Мав повторити долю Підмогильного, Косинки й усіх тих, з ким був поряд і кого знищили. З-поміж усіх їх Осьмачка виступав проти режиму найвідвертіше, аніде й анітрохи не приховуючи своєї позиції. Але – парадокс – вціліти (щоправда, неймовірно дорогою ціною!) судилося саме йому. Як тут не повірити у втручання вищої сили, що поклала на нього місію бути свідком нечуваних злочинів комунізму проти української людини. Не випадково ж Осьмачка мав відчуття такої місії.
Його появу у Львові на Великдень 1942 року сприйняли як повернення з того світу. Журнал «Наші дні» зафіксував тогочасного Осьмачку: «Засмагле обличчя, сірі очі, що жмуряться в усмішці і несподівано спалахують вогнем, ціла струнка постать 40-літнього уродженця українського степу і одяг «сірої радянської людини» – усе це має свою вимову. А коли Осьмачка заговорить своєю запашною соковитою мовою південної Київщини, мовою, якої образи поглиблює його символістичне відчування світу, всі ми в його полоні раз і назавжди. Та це тільки початок радості: поет Осьмачка витягає з-під поли своєї кожушини добрий, перев’язаний шнурком, сувій паперу, дрібно, чітко записаного: свої твори, що він їх зберігав, закопуючи в землю, або після знищення при трусах, вперто, по-селянськи, відтворював наново. Тут і великий роман в октавах, і поема, й цикл віршів, – усе ще не друковане, усе, як виявляється при читанні, – новий, цінний вклад в українську літературу».
По чотирнадцятирічній перерві 1943 року у Львові виходить його чергова збірка поезій «Сучасникам». Йому допомагають фінансово, ним опікуються. Посилають на курорт Криниця для лікування. Там він переживає любовну драму, пов’язану з іменем ігумені Йосифи, яку поет став переслідувати своїми почуттями і якій довелося втікати від нього до Львова. Цьому життєвому сюжетові маємо завдячувати появою цілого циклу прекрасних Осьмаччиних інтимів.
Навіть не віриться, що ці трепетні рядки належать саме йому – безмежно похмурому, вибуховому в ненависті поетові:

Я вас любив, німуючи, то словом,
і вірив сліпо, то тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково
не виявив при людях я любов.

Я вас любив, побожний, то злорікий,
ви ж обминали, боячись мене,
і через те прощайте вже навіки,
і хоч тепер нехай вас серце обмине.

Але коли у липні під каштаном
побачите потоптану траву
і думка займеться в душі неждано,
що я ще нещасливий десь живу, –
підіте в церкву для такого часу,
зідхаючи полегшено грудьми,
що зворушили в себе тільки рясу
за серце самотинне між людьми.

Мотив черниці (в миру вона називалася Оленою Вітер) збагатив його лірику хоч і гіркими, але теплими, напродив людяними мотивами. Грізного й кам’яного Осьмачку без них просто не уявити.
Можливо, саме історія з Оленою Вітер мала вплив на творення повісті «Старший боярин», бо ж ні до неї, ні після неї в Осьмачки не було такого світлого, про­зорого настроєм твору. «Якщо можна перелити Україну в слово, – то це повість Осьмаччина, – писав Юрій Шерех. – Якщо може слово пах України пронести, – то пахтить ця книжка всією запахущістю України. Якщо можна в слові збудувати батьківщину-державу, – то це вона збудована, зримо і живовидячки».
Цікаві паралелі проводив між «Старшим боярином» Осьмачки та «Нудотою» Сартра й «Чужинцем» Камю Іван Смолій. «Подібність душевного стану героїв французьких авторів і Осьмаччиного Гордія така очевидна, що мимоволі напрошується тут твердження про яскраву маніфестацію в «Старшому боярині» голосного і модного по Другій світовій війні на Заході і репрезентованого саме згадуваними авторами екзистенціалізму», – писав І. Смолій, але при тому наго­лошував, що екзистен­ціалізм Осьмачки і екзистенціалізм французьких авторів проявилися незалежно один від одного. На його тверде переконання, саме українська література «повинна б була найперше схопити в мистецькій формі концепцію екзистенціалізму, бо Освєнціми і Авшвіци відомі були на українській землі раніше і в не менш макабричній формі винищування мільйонів в підвалах ЧК, чи в концтаборах і в голодо­вій катастрофі 1933 р.».
Дивовижно, як поєдналися в «Старшому боярині» мотиви космічного холоду, що дивиться в людську душу й нагадує їй про її неподоланну самотність, і сонячна повінь погідного літнього дня, що проливається на старосвітське українське село з усіма його дивовижними казковими істотами, на українські простори, посмуговані ряднами полів, перерізані вибалками й заряснені тремтливими деревами, обвіяні теплими вітрами. (Коли пишеш про «Старшого боярина», то несамохіть починаєш стилізуватися під нього – сама дивовижна енергетика Осьмаччиної фрази в повісті, особливий ритм його прозової мови мають потужну сугестивну силу й роблять своє).
…Найкращий період Осьмаччиного життя – львівський – завершувався. Війна котилася на захід.
Юрій Клиновий писав, що Осьмачка «умів несподівано, наче «із-під світу», появлятися і так же несподівано зникати. Коли він вирішив кудись поїхати, перешкоди, ні грошеві, ні ніякі інші, для нього не існували...»
Як несподівано з’явився у Львові, так несподівано його там не стало. Доки інші планували свій виїзд, він був уже далеко.

*   *   *

Осьмачка опинився на території Німеччини ще до закінчення війни.
У спогадах Ганни Черінь «Під бомбами в Берліні» розповідається про тамтешнє українське видавництво «Голос», очолюване Богданом Кравцевим. «Голос» вида­вав періодику для українських остарбайтерів. Там зібралися Василь Барка, Анатолій Калиновський, далі з’явилися Ігор Костецький, Леонід Полтава й Михайло Ситник. «Як тем­ний демон, поза лаштунками прокрадався Тодось Осьмачка. Його вже тоді мучила манія переслідування».
При цій нагоді наведу характеристику діяльності «Голосу» й тієї ро­лі, в якій опинилися його автори. «Матеріалу для часопису не бракувало нам ніколи, – пише Черінь, бо при видавництві згуртувалися мало що не всі відомі на еміграції письменники і журналісти. Тільки, шкода, німці нас дедалі тяжче притискали, не дозволяючи нічого, що могло би пропагувати вільну Україну, а натомість вимагали до глупоти нудної і безглуздої агітації за гітлерівську Німеччину, васалом або навіть рабом котрої бути є велика честь... Редактор Кравців робив усі можливі маніпуляції, щоб протягнути в газету свіже українське слово, щоб підтримати на дусі знедолених і оплюгавлених українських «остарбайтерів», для котрих наша газета властиво і була призначена. Німці вимагали від остівців, щоб ті, грубо і брутально биті в лице, вихваляли зі сльозами радости «прекрасну Німеччину»!»
Не відомо, чи пощастило Осьмачці друкуватися у виданнях «Голосу». Хоч і гриміла війна, хоч небезпека й невідомість з усіх боків оточували в Німеччині українських людей, усе ж не тільки це складало їхнє життя. Воно було набагато повніше, аніж нам із відстані часу уявляється, оскільки ми слідом за істориками ідеологічно й політично розрубрикували його. А були в тому житті й геть звичайнісінькі речі, які не заглушити ні війнам, ні урядовим розпорядженням. Черінь розповіла про те, які листи одержувала редакція від українців. Один із них описував свій платонічний роман із дівчиною, в якому вони, мов Тірам і Тісба, тільки й могли що перемовлятися через паркан, оскільки господарі не дозволяли їм стрічатися. Другий запитував редактора, як би одружитися з дівчиною, котра живе за сімдесят кілометрів од нього. Третій пропонував, на його думку, геніальний план розбагатіти в тутешніх умовах. І – що, мабуть, найдивніше взнавати сьогодні! – на редакцію проливалася злива віршів. Дехто з дописувачів питався, скільки треба заплатити, щоб надрукувати його вірш у газеті. «Наперекір війні, била ключем молода невимушена життєрадісність», – пише Г. Черінь.
У таборах ніхто не знав, де Осьмачка живе, куди він вирушить завтра і як із ким поведеться. Ніколи не знав цього й він сам.
Поет, мовби з-під землі, раптово з’являвся в якомусь із таборів і, пробувши в ньому кілька днів, мовби крізь землю провалювався. А коли він і намагався десь поселитися на тривалий час, то неодмінно починалися колізії на зразок тієї, про яку писав Улас Самчук у своїй «Планеті Ді-Пі».
Приїхавши до Фюсена на конференції МУРу, Самчук зустрів тут Осьмачку, котрий мешкав на горищі казарми, під самісіньким дахом, де тільки горобці жили. Абсолютно нестерпні умови. Поет розповідав враженому Самчукові, що його аж сюди загнали наші люди, які до нього надзвичайно погано ставляться. Самчук зажадав пояснень від коменданта табору. А той розповів йому, що поетові була дана кімната з ок­ремим входом біля кухні, але він, нікому нічого не пояснивши, перебрався на горище і ніби від когось там переховується.
До речі, там же, в Фюсені, Самчук зустрів ще одного схимника – Олексу Стефановича, котрий теж сторонився всіх і жив так, мовби взяв собі обітницю німотництва. Але Стефанович хоч ні на кого не нарікав і нікуди не втікав, як це було з Осьмачкою, і нікому не писав сповнених скарг і нарікань листів, як це робив Осьмачка, що не проминав жодної нагоди, аби не звернутися епістолярно до того, хто видавався йому тією впливовою людиною, яка може змінити його життя.
17 листопада 1946 року поет писав Уласові Самчуку, що він стиснутий «залізним обручем байдужости і неволі, яка є вислів ставлення того оточення» (оточення – це в Осьмачки неприхильні до нього українці). Тому він і не знаходить собі місця, шукаючи «незалежности свого духовного єства». «І творити я не буду, доки не здобуду його... Розкіш творчости тільки там проявляється, як дух урівноважений і де люди шанують його значення...»
Посеред усіх звинувачень і нарікань на обставини й на людей проривається фраза, в якій точно сказано про його тодішній стан і про майбутнє: «Буду пи­сати тільки про перманентну кризу свого духа, що переходить за категорію рівноваги у царство страждання...».
Оцією перманентною кризою духу з нестримним наростанням її позначено якщо не все його творче життя, то весь період, починаючи від кінця двадцятих років й аж до смерті.
Осьмачка нестерпний для всіх, з усіма він неминуче входить у конфлікт. Його причетність до будь-якої справи, як, скажімо, приналежність до МУРу, – де­структивна, йому повсюдно ввижаються вкрай лихі наміри щодо нього. Сторінки спогадів Ю. Шереха, Г. Костюка, Марії Кейван, У. Самчука діпівсь­ко­го періоду рясні­ють епізодами, в яких поет демонструє набір усіх тих рис, які роблять просто неможливим його спів­життя з іншими. Але він мусить якось жити з ними. Це не­ймовірно важко для них, але в тисячі разів ще важче для нього.
Осьмаччин вірш «У таборі» передовсім характерний його внутрішнім баченням себе і відчуттям своєї постійної неприкаяності. Змалювавши похмуро-виразними барвами табірний пейзаж («З вікна видніють із-під снігу дахи// і з цегли в сажі виводи,// з їх лине дим, неначе чорні птахи// або мов гуки череди»), він з огидою передає атмосферу в накуреній кімнаті, де «хлопці, лежні, голосно навмисне // говорять про масних дівчат», і єдине бажання по­ета (можна не позиціонувати тут його як ліричного героя – майже повсюдно займенник «я» означає в Осьмачки самого Осьмачку) – аби все це скінчилося.
З глибоким стогоном душевним виривається в нього:

Я дома був, мов раб у Сіракузах,
і Відень був мені не друг,
і тільки давня українська муза
гляділа здалеку мій дух.

І єдина його надія, єдиний рятунок у час страждання духу й життєвої безви­ході – вона, муза, яку він молитовно благає: «не покидай мене хоч ти…».
Без українського слова, без музи саме існування втрачає для нього будь-який сенс. І це, ясна річ, ніяка не поза, не ліричний ритуал, не поетичний етикет. До речі, муза бачиться Осьмачці дуже земною істотою, «в дерев’яних навіть черевиках», тобто особа жіночої статі з діпівської людності.

Я жду тебе у лісі, і у місті,
і в селах, де шумлять сади,
з одним бажанням: як завжди, без вісті,
ох, музо рідная, прийди!

Вірш, звичайно, не з найсильніших в Осьмачки, але нам він цікавий якраз отим «голим» автобіографізмом. Він ще раз потверджує тотальну Осьмаччину безпритульність, цілковиту його самотність навіть у табірному велелюдді і праг­нення зустріти жінку, котра не тільки покладе край бурлакуванню, а й надихне на творчість, як це вміють робити справжні музи.
Бажання знайти собі пару перетворилося в нього на справжню манію. Десятки жінок вислухали від Осьмачки пропозицію вийти за нього заміж. Але всі вони, бачачи перед собою не тільки збідованого та обшарпаного, а й геть навіженого, ладні були втікати від нього на край світу.
Йому ж лишалося тільки виливати тугу самотнього серця. А коли він пише: «Я уникав кохання…», то є всі підстави йому не повірити; він, навпаки, шукав і шукав кохання, але...
У вірші «Собака» він усе те виразно конкретизує:

До ваших дівчат же й жінок, мов до ліри,
з коханням не раз удавався своїм,
і щирість світила з очей моїх сірих,
неначе у липні схвильований грім.
Та буйно сміялися всі вони в вічі,
мене допевняючи, хто я такий...
Отак на руїнах козацької Січі
виттям своїм грали ситенькі вовки.

Тільки здичавілий пес – йому друг і брат. І поет у безмежному відчаї заповідає поховати пса разом із ним. І уявляється йому, що «не схоче громада дівчача зідхнути над гробом», та прийде до нього «вся тічка собача, з якою мій пес був зна­йомий колись…». І тоді від його могили здійматиметься «в небесні долини» не­стерпне пронизливе виття, «аж місяць з недолі примеркне, мов брат», й заклекочуть на відлуння далекі карпатські орли.
Ту жахливу похоронну фантасмагорію змальовано до пронизливої моторошної виразності в дусі Едгара По. Здається, ніхто з українських поетів не витворював такого по­хмурого колориту: пси на могилі, що потрясають своїм виттям небеса, й орли, що захлинаються на скелях клекотом, – таке відчуття при читанні цього вірша, яке буває хіба що при зустрічі з сюжетами Пітера Брейгеля, Ієроніма Босха чи Сальвадора Далі.
Слідом за тілесним відходом у небуття буде умертвлення духу, яке бачиться поетові так:

І дух мій, схопившись над ліс та над води,
обнявши каліку на скелі орла,
там з ним погибатиме в бурях негоди,
як родич і серця його і крила!

Жодного просвітку в цьому вірші, жодного натяку на якусь надію, бодай на кволий світлий промінець. Тільки чорне бездонне провалля зневіри і рокованості жити й умирать у самотності перед байдужим поглядом людності й природи. З одного боку, Осьмачка сахається від страху такої картини, а з другого – мовби злорадіє: тепер усі побачать, що нічого радісного чи доброго на цьому світі немає, а є лише самотність, страх і смерть – «невблаганна єдина й одна». Смерть – як підсвідоме пожадання і мета життя. Здається, тільки в Осьмачки можемо таке прочитати. Песимізмові Шопенгауера й Ніцше далеко до песимізму Тодося Осьмачки. Ані собі, ані іншим він не дає жодного шансу на якийсь онтологічний сенс буття. Все в цьому світі абсурдно та безглуздо. Абсолютно хрестоматійний екзистенціалізм.
Для світоглядних засад Осьмачки характерний і вірш «Ніч і день».

Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
що Спаситель із Хреста свого
й на хвилиночку не сходив.

Отже, він вважає, що розіп’ятий на Хресті Господь не воскресав, а так і висить над земним людським мурашником.

І тепер я вже й не знаю,
кому серцем припадати,
щоб ніколи не було у мене самоти:
щоб не бачити страсті Господні нескінченні
й муки бідної розп’ятої людини!

Образ розп’яття проходить через усю поезію Осьмачки. Ще в першій його збірці «Круча» у присвяченому пам’яті брата Самійла віршеві «Хто» читаємо рядки:

На горі – в туманах –
хрест.
Простяг рамена
од краю світа до краю,
од сходу на захід.
У світ упала тінь хреста
з півночі на південь.
На хресті – людина.
На степи,
на води
звисає голова.
З душі землі встають крики
тьмою птахів летять на хрест.

Така образна символіка пройшла крізь десятиліття в поезії Осьмачки. Оскільки вона була в поета вже від самісінького дебюту, то його відразу ж класифікували як символіста і намагалися відповідно рубрикувати, але він ніяк не вкладався у відведене йому прокрустове ложе. Тоді його нарекли експресіоністом, потім, у часи Ді-Пі, – сюрреалістом. Наприкінці шістдесятих років, коли літературна діяльність Осьмачки вже завершилася і його не стало, упорядники антології «Координати» Б. Бойчук та Б. Рубчак мали перед своїм поглядом увесь його творчий шлях, вони зробили такий цікавий висновок: «Стилістично в Осьмачки немає процесу росту чи дозрівання. Вже в першій збірці «Круча» він виявився поетом завершеним, з дуже індивідуальним стилем. Він вніс в українську літературу великий і багатий світ нових і зовсім свіжих образів і метафор. Осьмаччина образність, що говорить до нас великою силою, напруженням, – в суті своїй експресіоністична чи то в точному розумінні самого слова «експресія» (з забарвленням своєрідної несамовитості і сили), чи в розумінні німецьких експресіоністів, де факти мають значення лише настільки, наскільки продираючися крізь них, рука мистця вихоплює те, що стоїть за ними».
До цього ще треба додати особливості Осьмаччиного словника, здається, цілковито складеного з абсолютно відвертих прозаїзмів. Мабуть, це – єдиний український поет, котрий уживає ті слова, які й у страшному сні не могли приснитися іншим поетам: кізяки, дохлі цуценята, пуповини і т. ін. Усі ці прозаїзми педантично перелічив Юрій Шерех, який, однак, звернув увагу читача, що, скажімо, і в народних піснях часто фігурують непоетизми, як, наприклад: «Йшли корови із діброви, а овечки з поля», але ж це звучить як найвища поезія, корови й овечки її анітрохи не знижують.
Шерех просто загіпнотизовано вглядався в Осьмачку, обурювався ним, захоплю­вався, подеколи навіть лякався (йому навіть видавалося, що Осьмачка мо­же зарізати його – і не безпідставно, бо ж якось Осьмачка кинувся з ножем на художника Дмитренка), а пишучи про нього в часи МУРу, не шкодував суперлативів. Зрештою, все найпроникливіше про Осьмачку вийшло саме з-під пера Шереха.
Поміж усіх захоплених пасажів критика, який майже апологетично захищав поета від будь-яких зауважень чи претензій, запам’яталося таке: «Осьмачці належить може найстрашніший епітет з усіх, що я їх колись зустрічав – він називає світ «немертвим». Не живим – життя нема в цьому світі, а немертвим. Краще, щоб світ був мертвим? Можливо, бо «однаково людина буде й серед друзів, мов кожная сніжинка в завірюсі». І хіба не пусте кружляння сніжинок у завірюсі?».
Шерех переконаний, що Осьмачка – байроніст, який пройшов «школу» Пантелеймона Куліша періоду його «Хуторної поезії» і «Дзвона». «У хвилину зухвалости Ось­мачка виправдає свою зневагу до людей і світу тим, що на його, Осьмаччиних, вершинах щебече тільки один птах – той, що зветься сонцем. Але це неправда. І з сонцем у поета нема спільної мови, і він не без радости відчаю передчу­ває той, здається йому, вже близький день

перед останнім світовим «прощай»,
коли безокі, безперервні ночі
затоплять сонце, Відень і Дунай.

Мені скажуть: гаразд, у поезіях Осьмачки нема людей, природи, сонця, але в них є Бог. Я не певний, одначе, чи Бог в Осьмачки – вічне буття чи вічне небуття, чи слово Бог у «Китицях часу» – не синонім іншого слова – порожнеча».
Сьогоднішні автори, що пишуть про Осьмачку, якось ніяково говорять (або й зовсім не говорять) про його егоцентричність, про цілковиту замкненість автора (особливо в ліриці діпівського періоду й пізніших поезіях) тільки на своїй особі. Усе їм хо­четься бачити поета тільки виразником української трагедії XX століття. Ясна річ, ніхто не заперечує за ним такої ролі. Й особливо виразно вона відчутна в його трьох перших поетичних збірках. Це активно присутнє й чітко артикульоване автором у його монументальному і за масштабністю охоплення часу та життєвого матеріалу зіставного хіба що з «Попелом імперій» Юрія Клена «Поеті» (хоч і важко знайти в тогочасній українській поезії двох таких неподібних поетів). Але цим мотивом не вичерпується звучання його ранньої лірики й «Поета».
Як і в кожного видатного митця, в Осьмачки звучить багато мелодій (і докори Богові за те, що він забув про Україну, і незгода з історією, оскарження її вироків, і страх од відчуття цілковитої самотності своєї посеред метушливого велелюддя, і такі несподіва­но гарячі, до несамовитості пристрасні інтими…). Але повсюдно – хоч би про що писав Осьмачка! – він зосереджений на собі, на ландшафті своєї душі. Він егоцентрик. Його лірика, як це чітко визначив Шерех, інтровертивна, інтроспективна. Його душа несе в світ найважчу вагу, яка може бути, – вагу самоти й безнадії. Його розчарування у всіх і у всьому таке ж безмежне, як і в Байрона. Світ для нього такий же зловорожий і хижий, як на полотнах Сальвадора Далі. Він не може нічого змінити ні в світі, ні в собі, і добре це знає. Його бунт – безглуздий і неперспективний. Осьмаччин бунт – Сізіфів камінь, утілення абсурду. Але він таки намагається бунтувати. Інакше його існування втратить останню подобу мотивації.
Шерех визначав Осьмачку як найяскравішого представника національно-органічного стилю, який він протиставляв, на його гадку, геть художньо вияловілому неокласицизму, й пов’язував із ним великі надії. Осьмаччині амбіції (все-таки жива людина!) тішило, що найавтори­тетніший критик МУРу так поважно трактує його особу. Це навіть на якийсь час примиряло його з МУРом, з якого він виходив і куди знову входив. Хіба що не могло не подратувати його те, що майже рівновеликим йому представником національно-органічного стилю оголошено Барку.
У нього з усіма – і навіть із зовсім неконфліктним Баркою – відбувалися на кожному кроці зіткнення. Майже в усіх випадках абсолютно, як мовиться, на рівному місці. От, скажімо, вирішено було вдвох – Осьмачкою і Баркою, – що вони випускають спільну книжку «Престольнії свічі» (було це навесні 1946 року в Фюсені). Аж тут з’являються друком Барчині «Апостоли». Це вельми не сподобалося Осьмачці. Він рішуче забрав у видавця свої поезії і на кожному перехресті обзивав Барку найгіршими словами. Шерех згадує одну з промовистих подробиць. Осьмач­ка їсть погано засмажену яєчню й коментує: «Така ж суха й невдатна, як Барчині вірші!».
Отже, європеїстам, представленим у МУРі Ігорем Костецьким, Юрієм Косачем та В. Домонтовичем, протистоять органісти, найяскравіші репрезентанти національно-органічного стилю. У таборах стилістично блискуча риторика Шереха звучала, з одного боку, вельми заманливо, а з другого – різко провокативно й дражливо. Заманливо, бо вселяла в душі поетів сподівання потрясти своїм словом Європу. Провокативно й дражливо, бо Осьмачка та Барка своєю творчістю мали показати безнадій­ну анахронічність неокласиків. Саме це й поставило їх – особливо Осьмачку – під вогонь послідовного апологета неокласиків Володимира Державина та Юрія Клена – останнього з зеровського кола. Їхні глузливі пасажі про Осьмачку – не тільки причина ідейно-творчого з ним протистояння, їм протипоказано аналізувати таку поетику, як в Осьмачки, так само, як і Осьмачці – їхню. За ними – різні «школи», різні мистецькі досвіди, різне розуміння своїх художніх зав­дань.
Йому вже виповнилося піввіку. Він мандрує перекотиполем чи не по всій засі­яній руїнами Німеччині, неоднораз наражаючись на небезпеку втрапити до рук радянських людоловів, які викрадають з таборів «неповоротців» і ґвалтовно, ніби небезпечних злочинців, під конвоєм відправляють «на родіну», де, як добре розуміє Осьмачка, нічого доброго їх не жде.
Спроба літературного ренесансу в умовах Ді-Пі несподівано уривається – раптова грошова реформа знищила всі можливості видавати книги, журнали, газети. Мрія про велику літературу в умовах повоєнної Європи переходила у спогад, МУР уже ставав історією. Важливі сторінки до неї подадуть у своїх спогадах Юрій Шерех, Григорій Костюк та Улас Самчук.
Осьмачка разом із багатьма «діпівцями» опинився в Америці. Це важко уявити, бо саме Америка найменшою мірою влаштовувала його для існування, але це справді так. Він ще якось достосувався до трибу життя в Німеччині, мовби плавець із острова на острів, перемандровуючи з табора до табора. Можна навіть сказати, що там – проти Америки – Осьмачка почувався як риба у воді. Всі, хто йому потрібен, були в сфері досяжності. Поет, аніде не працюючи, умудрявся все-таки давати собі раду. За словами Шереха, Осьмачка жив при людях і з людей; з їхнього столу падали йому якісь крихти. Хай вони були й дуже жалюгідні, але завдяки їм він усе-таки існував.
В Америці для емігрантів на зміну табірній тимчасовості прийшла відносна стабільність, а на зміну зосередженості українців в окремих місцях прийшло розселення їх поокремо в різних кінцях країни, штату, великого міста. От до цього Осьмачка був не готовий.
Він то намагається влаштуватися на роботу (миття підлоги на вокзалі), то розсилає на всі відомі йому адреси листи з благанням допомогти, але всі заклопотані своїми проблемами, всі тільки починають своє життя в новій країні і мусять дати раду передовсім собі й своїм родинам. Остап Тарнавський згадував, як улаштував Осьмачку, надавши йому кімнату для прожи­вання, в Український американський допомоговий комітет у Філадельфії. Назва його посади звучала як для нього аж надто екзотично: менеджер. Як згадував О. Тарнавський, Осьмачка пробував прожити цілий тиждень на один долар, відкладаючи центи про запас. «У його кімнаті було тільки ліжко і стіл. Ніякого покрива­ла ні на ліжку, ні на столі. Він мусив бачити простір під ліжком, чи там хтось не ховається, коли він іде спати…» Трагізм його існування через психічну хворобу невідворотно наростав.
Виявилося, що гроші він відкладав для поїздки до Канади, де жили прихильні до нього Юрій Клиновий, Марія Кейван і родина Марченків. Згодом їхніми зусиллями за участю Юрія Лавріненка у США було засновано спеціальний фонд допомоги Осьмачці. Багато коштів зібрати його приятелі не могли, але це вже було краще ніж нічого. Дехто навіть помічає в Осьмачці зміни. По-перше, він виглядає трохи спокійнішим після появи друком вибраного під назвою «Із-під світу». По-друге, він тепер підписується не «Тодось», а «Теодосій» Осьмачка, мовби даючи цим зрозуміти, що колишнього – гнаного й голодного – Тодося нині немає, а є респекта­бельний Теодосій.
Але хвороба нарощує свою страшну руйнівну дію. В Осьмачки дедалі частіше бу­вають кризи, йому ввижаються агенти «гепеви» (так він їх називав), які потаємними способами атакують його мозок, підсипають отруту в їжу. Він утікає з міста до міста, причаюється там на кілька днів, а далі йому знову здається, що «гепева», вийшовши на його слід, уже дотягується до нього своїми пазурями. Давно втікши від каральних органів СРСР, він знову й знову від них утікає. Боляче про це читати в спогадах Григорія Костюка і Марії Кейван, які разом із Клиновим намагалися, але не могли полегшити поетові страждання. Хвороба замикає його в собі, як у тій в’язниці, з якої ніколи не­можлива втеча. Це воістину нестерпна самотність в одиночці, наповненій стра­хом. Вдумаймося в такий Осьмаччин рядок: «Один я на світі, мов Юда в гаю на вірьовці!..» Точніше про його ситуацію не скажеш.
«Расово міцний син села» (так висловився про нього Маланюк), очевидно, був розрахований років на двісті життя, не курив, не дружив із «зеленим змієм», але психічні атаки робили своє, підточуючи богатирський організм, наближаючи дочасний фінал.
В історії літератури Осьмачка став поряд зі своїми братами по нещастю – митцями захмареного розуму: Вільямом Блейком, Гельдерліном, Рюноске Акутагавою, Фрідріхом Ніцше, Францом Кафкою.
Він перекладав дві драми Шекспіра, й екзистенціаліст, дадаїст, експресіо­ніст, футурист, ірраціоналіст, кубіст, панфутокубіст, бракабумбрист, бубадиніст (як він сам себе називав) Ігор Костецький, мабуть, найбільший містифікатор та авантюрник в українській літературі, усе манив його нечуваним, як на масштаби Осьмачки, гонораром (п’ятсот доларів!), і поет, уже не маючи сил чекати на гроші й прагнучи вичитати верстку перекладу, полетів до Європи.
Побував у Франції, де ночував у скверах, і швидко зазнайомився з поліцією, яка здала його «на руки» американській амбасаді, що мала видворити волоцюгу додому. В амбасаді американському громадянинові Осьмачці дали грошей на квиток до США, і він запевнив дипломатів: повертається назад, але поїхав до Німеччини, де було приватне видавництво Ігоря Костецького, що мало назву «На горі». Не відомо, як там вийшло з обіцяним гонораром. Відомо, що в Німеччині його спіт­кало лихо. Інсульт.
Іван Багряний, який жив у Німеччині, написав у листі Григорієві Костюку про своє поба­чення з поетом: «Останній раз я бачив його в лікарні в Мюнхені, розбитого пара­лічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого. Ця разюча подібність задуманого, в безпам’ятстві, вимученого і вже потойбічного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. І я тоді мало не заломився навіки в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації – порожнеча. Не знаю коли, але якщо моє серце трохи протягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дій­сність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі».
Багряний не встиг здійснити свого наміру. Жити йому також лишалося зовсім мало. Наступного по смерті Осьмачки року не стало і його.
Завдяки клопотанню українців, спаралізованого Осьмачку на військовому літаку вивозять до США й поміщають до психіатричного відділу шпиталю «Пілігрим». Раніше в Америці він кілька разів потрапляв до психіатрич­них лікарень, але вийти з них на волю допомагав Григорій Костюк, який щоразу мобілізовував для такої операції всі можливі резерви.
Нині ж йому звідти вже не вийти.
Неспаралізованою рукою він намагається нотувати якісь думки. Потім Костюкові вдалося дещо з записів розшифрувати: «Гете був і є такий же, як і Шекспір, – байдужий серед людського горя. Після Сатани зараз же стоять Шекспір і Гете»; «Після Ісуса Христа немає в світі дорожчої людини для людства, як Шевченко, дарма, що він не такий серцевід і людознавець, як Шекспір, і не такий глибокий індивідуаліст, як Гете»; «Світ опанований брехунами й шахраями. І через те самотність людини – це не стан якогось там егоцентризму, а тільки такий самий крик, як і «гвалт–рятуйте!».
Він ще закохувався в медсестер, читав «Пісню про Гайявату» Лонгфелло, яку мріяв перекласти, розповідав Костюкові й молодшій сестрі Лесі Українки Ізидорі Косач-Борисовій про свої творчі задуми. Костюк уже виношував ідею перевести поета до старечого дому, але настав день 7 вересня 1962 року, коли серце Осьмачки несподівано зупинилося.
Останнім ударом для поета стала раптова пневмонія.
Його поховали на українському цвинтарі в Бавнд Бруку. Я був там. Бачив на його могилі масивний степовий хрест з темно-червоного мармуру. У мему­арах Костюка прочитав, що спроектував його Святослав Гординський.
Тоді, біля цієї могили, подумалося: усе життя його було безнастанною втечею. Йому пощастило втекти від критиків, які звинувачували його в найнемислиміших гріхах. Пощастило втекти від довгих рук ГПУ. І від катів у білих халатах, які затруювали його психотропними в Кирилівській психлікарні. Від усіх він утік, забіг аж сюди, на інший кінець світу.
Не зміг тільки втекти від себе, від своєї біди. Вона завжди була з ним невідступно, як його тінь.
І згадалися там, на могилі, такі його рядки з «Самоти»:

О, горе нам: ні з янголом, ні з катом
і люди й речі світових подій
знов не вертаються тим самим ладом,
хоч може силою і тих стихій:
чи їх міста стрічатимуть парадом,
чи ревищем густиме сніговій,
мету показуючи їм ту саму,
що й першим разом відчиняла браму...
Та вже не будуть поміж ними ті,
які з найпершими пішли в дорогу
і впали десь на ниви золоті,
хрестом підвівши стишену тривогу,
щоб другі люди посеред путі,
ідучи вже від іншого порогу,
побачили, як ближній навпростець
зустрів свою мету і свій кінець...

І що тут ще треба додати?

Тодось ОСЬМАЧКА

ХТО

На персах землі –
гора;
у важке небо зоряне з сонцем
впира чолом.
Од п’ят гори до зір небесних –
криваві тумани.
На горі в туманах –
хрест.
Простяг рамена
од краю світа до краю,
од сходу на захід.
У світ упала тінь хреста
з півночі на південь.
На хресті – людина.
На степи,
на води
звисає голова.
З душі землі встають крики,
тьмою птахів летять на хрест.
Голосіння там сповняє небо.
По дереву муки
із ран людини –
стікає кров.
Ріками рине
з горя по стегнах,
по ребрах землі
в моря криваві –
вщерть.
З печер і нор,
з хащів, лісів
вовки пішли.
По чреву світа
ватаги ходять –
ситі,
п’яні,
п’ють кров.
Розп’яв хтось правду на Голгофі
знов!
Звір бенкетує!..
Болить душа...
1921 р.

КОЛІСНИЦЯ

Од північних льодів,
од глибоких, мохнатих, далеких снігів
ще й не битими шляхами,
а кривавими манівцями
по шляху нічної птиці
щось велике, необоре,
мов сторуке люте горе,
прошуміло по Вкраїні
на незримій колісниці.
Як шуміло, як летіло, –
сонце селами ясніло
і травою-муравою по гаях, лугах
весніло.
Церкви божі в кришталеві дні погожі
молоділи та біліли на майданах, роздоріжжі;
любо святами пишались
людом радісним, –
як сонце в росах,
мов колосся наливалось.
А в той ранок, як не стало колісниці,
села небо засмалили пожарами
та розхристались риданням,
а поля,
лани зелені в багряницю з кривавиці
одяглися й простяглися,
мов на муках-катуванні!
Скрізь долини
та могили,
кручі дикі,
шляхи биті та великі
гнилим трупом зачорніли,
черепами, кістяками, мов снігами, забіліли...
А бурхливий буй-вітрисько
по землі од гір гогоче,
як зубами, у старих лісах дубами
хилитає та скрегоче,
піщані здійма тумани,
гуде-стогне над кістками
та й хоронить під пісками...
Як на дощ ворони крячуть,
крильми небо чорно мрячуть,
за Батиєм хижо плачуть,
у долинах клюють очі, мертві очі парубочі...
Од пожеж у видні ночі
люди тінями блукають, над руїнами ридають,
їм лисиці та собаки із ярів одповідають...
А крізь крики
на пожежах,
виття дике
по ярах, шляхах і межах
чути: гупа
тяжко молот...
У просторах
по кістках – великих горах
у гарматнім громі гупа –
голий Голод!
1920 р.

РЕГІТ

Море Середземне шумить,
хвилями дзвонить
в боки пірамід африканських,
хлюпають ріки криваві в долинах віків
у круті костяні береги із людей...
І чую крізь гомін стихій
над тілами рабів
свист батогів...
берегами женуть кислооких,
немитих і голих;
падають, гинуть, як мухи під зиму,
в долинах Єгипту, Еллади та Риму
й середніх віків...
Свист батогів!..
З їх посвистом хижим єднаються в пісню
і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади,
як брязкіт кадила та ладан у церкві...
Свистять батоги,
кліпає сонце,
і бризкає кров аж у стелю світів;
із крапель кривавих зростають зірки,
а зорі на небі,
як в полі волошки, зривають поети
і в’яжуть вінки
на білії чола коханим своїм...
Філософи мудрі моря піднімають
у чашах гранітних на гори під сонце
і ріки сплітають у косу землі,
а правди не знайдуть...
Кров бризкає в небо, і зорі цвітуть...
Гей, земле!
Диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів планет
в мільйонах віків,
і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле-мамо,
щоб випекти пляму-пустелю
на спині твоїй,
як вічне тавро арештантське,
і димом пропасти в безодні часу!

ЛИСТ

Гарячим вітром прилетів
Од батька лист,
Що чорну кригу град звалив
Там серед нив;
Що скрізь поламані лежать
Сухі поля
І села викотили жаль
На давній шлях.
На тім шляху пили курять
На цвинтарі–
Вози то з мертвими риплять,
Як журавлі...
І батько просить «як-небудь
На пудів два...»
Я ж тільки й можу, що від мук
Тут закричать!
Сорочка в мене та штани.
Ще черевик...
П’ятою з «Паньківки» сліди
Я позначив.
Чиїми ж п’ятами вгорі
На небесах
Мені так світять вечори,
Як я в сльозах?
Нічого, тату, вам не дам,
Я сам як глід –
Просить до «Ар» ходжу в туман
Важкий обід.
А поки що крихти з шухляд
Цвілі поїм
Та пісню вашого села
Хоч розповім.
А ті ж крихти, в ночах живі,
З стола небес
Хай рідний вітер на папір
Мені зідме!

ТРУНИ У ГАЯХ

Із блакиті піль шляхи розляглись,
на боках у них зацвіли гречки...
Та рої бджолині ними не гудуть,
меду не несуть в пасіки-садки...
А шляхами кров огненно димить
та вихри прядуть свистом веретен
і пнуться, мов гад, багнетами до хмар,
мичку, наче сніг, тягнуть із гречок
і сучать канат через всі поля,
купають його на шляху в крові,
бо нема дощів із клубків громів –
заснули давно у хмар на хребтах!
Гей, ревуть вихри від сіл та до сіл,
умотують їх у пряжу свою,
ховають в пилу шляхи на поля...
У селах усе гине, як в мішках.
Худоба реве з дворів на яри,
ребрами оре канави глухі
у зубах у псів – своїх хазяїнів.
Народ, як рілля, захряс по церквах,
дощами рида... І сльози горять
на хвилях садків, мов ягоди – кров;
падають у траву гарячі, як жар,
котяться в гаї, де труни лежать.
Там аж дві труни дубові товсті
на сіні сухім у чорнім сукні!
Як у цій труні, що лягла під рів,
битая в мороз, скупана в крові –
радість молода – квіти степові!
У другій труні – мати всіх людей,
тих замучених, побитих дітей...
Із грудей стримить кривавий багнет,
а на нім горить цвіт-рожа важка.
Гей, над радістю стоїть туга мла,
на поля, сади крила підняла,
чорні, мовчазні, як сон кладовищ.
А над ненькою стоять кістяки,
з їх очей-дірок сльози цибенять
та й на рожу ту, що хилить багнет.
То ж не рожа-цвіт буйно-запашний,
а серце пала – сонце із крові!..
У гаях горить та зілля в’ялить.
Із сонця осьо вилітає птах,
та й полетів він за дикі поля,
де город стоїть на стрімкій горі,
в кручу-дерезу важко нахиливсь;
він давно заснув: зубами не б’є
в небо кам’яне, не креше вогню.
Сів на башті птах міської стіни,
крикнув один раз: «Труни у гаях!..
Люди, уставай!» Крик упав на дно
в кручу-глибину на скелі грудьми.
А з-під пелени
сірих скель
чорно, наче крук, –
кінь летить...
Ой вилетів кінь на гору круту,
страшно заіржав над городом тим;
луни загули в кварталах міських,
як у виводи горобина ніч.
А з драних шибок порожніх домів
кажани, сичі вилетіли всі...
Крильми шарудять об дахи будов,
в мотузках дзвіниць... І город пливе
у дзвоні глухім десь од берегів,
як дим на степи. Та степи мовчать:
слухають, як ліс в їх лоні росте,
у водах джерел, повних кришталю...
А вихри прядуть, і труни лежать,
і серце в гаях у неньки горить,
І кінь на горі сичів виклика!

МОНОЛОГ
Око, око, не дуже бачиш ти
глибоко.
Т.Шевченко.

Коли ти, Боже, рушив світом зорі й води
і випустив на землю тварі і народи,
то мусів би і вічну правду дати їм,
що по заслузі насилає хмари й грім...
Щоб кожній нації хоч трохи дати неба
і не ввести в злиденність дух їй та в занепад.
А то немає правди... і в твоїх світах
панує боротьби давно відомий жах
за щонайкращу в тебе серед ночі зірку,
щоб стати у раю найпершим при одвірку.
І скрізь супроти України, мов раба,
реве безжалісно нещадна боротьба
всіх складників анархії страшної   
серед байдужості та криги світової...
І ми тепер не вирвемо із боротьби
зозулі навіть для весінньої верби,
аби гукала до людей крізь теплі віти
про сонце те, що без утоми світить...
І дух наш, думку затаївши в свисті куль,
шумітиме у світ, як верби без зозуль.
А слово в його стане ще раз серед тлуму,
одягнене в важку одежу лайки й глуму,
і пожене його по кожній стороні
нужда на хліб робити день при дні...
І на високу творчість навіть і неділя
не дасть йому спасенного дозвілля.
Хіба що знов, знеможене, впаде у рів
відпочивати без тепла й розкішних снів,
де просичать гадюки і прокрячуть ґави
про смерть і молодості, і уяви...
І це глухе нічне сичання з криком гав
узяте буде словом до щоденних справ,
як люта туга за єдиним творчим щастям
з великістю такою, мов святе причастя...
Узяте буде, щоб в осінні вечори
від його вмерти на сусідньому дворі,
аби сказали люди вранці без наруги:
«Напевно, вмерло від таємної недуги».
Ох ні... Мій Боже! НІ! На віки вічні ні...
таку ганьбу зустріти краще у труні
з єдиною лише турботою моєю,
з такою, як і смерть єдина над землею,
що нездійснимістю горить в душі моїй
і через те ще більшає від безнадій:
аби за смерть таку розпука серед терній
труну мою над світом підняла,
і, Боже око, ти на дибі цій модерній
щоб висохло на муках за свої діла!

ПОЕТ
 (фрагмент)

частина друга

Пісня дев’ята

Удосвіта, ще майже уночі,
соломою пшенишною повільно
хазяйка витопила у печі
і заслонкою затулила щільно.
І стихла кочерга і рогачі
в кутку з кленовим макогоном спільно.
А ту солому, що було з запіл,
взяла хазяйка й притрусила діл.

А потім сівши до вікна на днище,
схилила тихо сивину чола
над прядку, та під кужіль ближче,
і прясти нитку швидко почала.
Здавалося, що просто ось засвище
посеред хати золота бджола
і цвіт акації запахне медом
і білим полотном і очеретом.

Ні з цвяха гас на сволоці ясний,
ні скраю в жертки звішений фуганок,
ні крига на шибках, неначе сни,
які затримав там голодний ранок,
ні тиха мрія про тепло весни,
безлистим хмелем заткана у ґанок,
сказати силкувалися б дарма,
чи спокій є в хазяйки, чи нема.

Аж ось заторохтів у шини вкутий
маленький віз по мерзлому грудді
і зупинився при воротях, чути,
і хтось із його виплигнув тоді:
«О, псе, який же ти жорстоко лютий!» –
прогомоніли звуки молоді,
та тій, що пряла в мовчазній покорі,
те не дійшло, що сталося надворі.

І двері відчинились, мов лубки
у зимових окутах рогозових, –
і в хату бухнули густі клубки
повітря ще сивішого за сови,
аж ворухнулися два рушники,
які в господі мають тільки вдови
й які тут накривали на столі
і хліб і сіль і ложки три малі.

І, зачинивши двері за собою
перед морозом, кріпшим від костей,
спинилась дівчина перед старою,
яка не помічала ще «гостей».
Та, що ввійшла, спиралася рукою
на ободове пужално густе,
була в кожусі, в валянках обшитих
і в білій шапці із ягняток ситих.

Це ще була не дівка, а дівчук,
напевно літ шістнадцяти зелених,
бо ніжній простоті в її вічу          
позаздрили б і молоденькі клени.
А та краса, про котру кожний чув, –
була колись в античної Олени, –
єдналися в її устах з теплом
і сяли в слові щирістю й добром.

Та  не даремно кажуть нам про квіти,
які пишалися в раю земнім!
бо вже коли всім знані однолітки
упали в гріх і довелося їм
покинути біліший від намітки
з вишневого цвітіння дивний дім, –
то Бог їх на ґрунті многосокім
зірвав собі на небеса високі.

Й вони, вхопившись корінцями там,
похилитнулися, неначе звіски...
І нині світяться щоночі нам
зірками, ще густішими за піски.
Лише одна до людських піль та брам,
сковзнувши знов, мов по льоду підіски,
напевно впала у колиску з мрій,
щоб стати серцем дівчині ось цій,

що соромливо проказала прясі:
«Добридень, тьотю,   Боже,  помагай!»
Та пряха й далі мала на увазі
і пучку й нитки початковий край.
А цівка й прядка линучи у пасі,
хурчали ніби: «Геть, не зачіпай!»
Бо у хазяйки всемогутньо з ока
світилась просто самота глибока.

Та дівчина таки знайшла кінець
тим, що заважали говорити силам,
як стала до лежанки й на стілець
і вилізла і світло погасила;
бо зараз же хазяйка навпростець
її з-за прядки поглядом вразила,
хоч колесо і далі гнала як могла
і мичку, не спиняючись, тягла.

А в вікна заглядав мороз і ранок,
і в інеї високий журавель,
і терниця, і бильця, до двох тканок
і з-за тинка костриця з конопель,
і житній стіг, і вже аж на останок
на його схилений важкий рубель,
що мабуть гнувся у робочі тижні
під час гарячих возовиць колишніх.

А зліва в їх світився тихий став,
затягнений тонким та свіжим льодом
і очерет і осока густа
і верби попід ораним городом.
А всіх їх притрусивши, висота
ішла над полем під рожевим  сходом
у дивно білім інейнім диму
стрічати день, немов святу німу.

«Степан поїхав на Цвіткове возом
стрічати сина ласкою села:
бо шлях вночі держиться ще морозом,
а вдень розгасає, як смола...
Ще з вечора сама я верболозом
обидві крижівниці заплела»...
Прогомоніла жінка сивовида:
«Не знаю лиш, чи привезе Свирида?»

«Ще під четвер приснився сон мені:
збираюся топити й мию речі,
аж вийшли невеличкі два півні
у попелі на припічок із печі:
один чорніший, ніж на сатані
осмалені вогнем пекельним плечі;
а другий білий, ніби перший сніг,
не торкнутий ніде ще рухом ніг.

І чорний замахав крильми на двері
та й заспівав, аж в комин загуло.
А потім, ще раз крила чорнопері
рознявши, канув глухо у кагло...
А білий он туди, де на фланері
святий, крильми повіявши тепло,
і, мов зачувши кригу холоднечі,
співаючи вернувся теж до печі.

І я, знебувшись гірше, як від ран,
схилилася до челюст головою...
Аж там на черені лежить казан
і підпливає широко водою...
А в йому ж ноги мив колись мій пан,
мій син, прибувши з Києва зимою...
І що то, дочко, в мене був за стан,
що півня не було, а був казан?»

І господиня перестала прясти
і стала очі терти рукавом:
«Це проти найчорнішої напасти,
що має з нашим статися двором»...
А дівчина: «Це мій візок бокастий
навіщувався предивезним сном,
бо я приїхала під гук щасливий:
аби свого собаку продали ви.

Там розкуркулювати почали
вже за Дніпром у кожному районі,
грабуючи до нитки всі чини...
І люди ходять по полях, мов коні,
збираючи з капусти качани
і падалицю у торби й долоні...
А діти їх, де яр, чи сіножать,
померзлі мертві купами лежать.

І пса усякого, мов дику птицю,
чекісти у подвір’ях з крісів б’ють,
здирають шкури й миттю за  гряницю
возами й залізницями везуть...
І в кожну харкають вони криницю
і трупи псів побитих стережуть,
а з піль до стерва хтось підлізе скраю,
того підряд з собаками вбивають.

А друга варта цепом за Дніпром
утікачів на цей бік не пускає...
І, тіточко, мій батько аґроном
і власть таких, як він, не обдирає,
і через те ваш  Вовк з  усім   добром,
що батько мій у Рохмистрівці має,
залишиться: його, хоч би яка,
не зачіпатиме чужа рука.

За пса казали батько зрихтувати
мішок пшениці ще й вівса мішок,
а я від себе можу теж додати
сукна нового не малий шматок:
його позаторік купили мати
за царські срібляки у жидівок, –
Свиридові колись костюм хороший
пошиєте, не витративши  грошей...»

«Моя дитино, я глуха мов дим
кадильний на сосновій домовині»...
І дівчина, зворушена таким
нещастям велетенським господині,
гукнула: «Ох, нехай би з тим святим
жорстоким небом вся земля віднині
оглухли, ніби висохлі стави,
щоб тільки не були глухою ви!..

Бо, тьотю, щоб такі, як всі, були ви,
то зрозуміли б серденьком мене,
і може був би і Свирид щасливий,
який напевно Вустю десь клене...
Пропав мій торг, як волосок із гриви,
і смерть нехай моє життя зітне,
якщо скажу про його хоч одному
якомусь серцю між людьми чужому!»

Й намиста синього шкляний разок
на шиї вгляділа вона в старої,
і швидко наперед зробила крок
з рішучістю бездумною героїв, –
та й розв’язала низку без морок
і, намистинку взявши з тих розвоїв,
від сорому не звівшись нанівець,
зв’язала знов розплутаний кінець.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори