Богдан КРАВЦІВ
КОЛЕКЦІОНЕР

Він був сином сільського священика в Долинському повіті (тепер Івано-Франківська область). І цим багато що в його житті зумовлено. Галицьке духовенство завжди складало основу національно свідомої, патріотичної частини населення краю. Духовенство висувало зі свого середови­ща будителів, просвітителів, подвижників, мистців, революціонерів. Справді важко переоцінити його заслуги в національній справі.
Богдан Кравців не пішов по стопах батька, не став священиком. Він здобув у Львові середню освіту, навчався в Українському таємному університеті, а коли поляки його зліквідували, став студентом Львівського університету. Від молодих літ почав брати участь у політичному житті. Його згадують у ролі пластового «активіста», голови Союзу української націоналістичної молоді, редактора націона­лістичної періодики; він рано став членом Української Військової організації та Організації українських націоналістів. Мав кількарічне ув’язнення за цю діяльність.
Характерна деталь. Сидячи в тюрмі, переклав «Пісню пісень» і написав книжку арештантської лірики «Сонети і строфи», яка з’явилася друком 1933 року.
1934-го вийшов із в’язниці. 16 вересня того ж року одружився з донькою виславського пароха Неонілею Головацькою, а за три тижні по тому його заарештовано вдруге й відконвойовано до сумнозвісної Берези Картуської. І тільки після наполегливої інтервенції митрополита Андрея Шептицького Кравцева випускають з ув’язнення, і він повертається додому з важким захворюванням нирок, спричиненим тюремними катуваннями.
1939-го він виїздить до Берліна, де редагує спеціальні газети для українських робітників («Голос», «Вісті», «На шахті», «Українець»). У роки війни Німеч­чини з Радянським Союзом його читачами були українські остарбайтери. В спогадах Ю. Шереха (Юрія Шевельова) «Я – мене – мені... (і довкруги)» йдеться про Кравцева у повоєнній Німеччині. Попервах він, побоюючись примусової репатріації, дистанціювався від українського громадського життя, що закипіло в таборах так званих переміщених осіб. Жив, за словами Шереха, в якомусь північнобаварському селі й буцімто вів там своє господарство. Одного разу Шерех зустрівся з ним у Фюрті, куди Кравців приїхав купувати господарський реманент. Але його значно більше ці­кавили книгарні й книжки. Він купив томики Гайне і хвалився, що в якійсь книгарні йому пообіцяно «всі шість томів Рільке».
Вже за рік Кравців вийшов зі свого «підпілля» й улився в діпівське українське життя, став активним членом МУРу. 1949-го, коли був наймасовіший від’їзд українців із Німеччини до різних країн, родина Кравцевих рушила до США. Жи­ли спершу в Філадельфії, а далі у Рутерфорді. Богдан Кравців був багатолітнім співробітником газети «Свобода» й журналу «Сучасність».
Остап Тарновський, який добре знав Кравцева, писав, що той був створений для ролі кабінетного вченого, для фунда­ментальних студій, наукових семінарів і конференцій, але життя ставило його зовсім в інші умови й вимагало іншої діяльності, як це відразу ж помітно з перебігу подій його біографії.
Кравців хоч частково компенсував свою наукову нереа­лізо­ваність активною діяльністю в критиці, бібліографії, літера­ту­рознавстві й спорадичних дослід­женнях української міфології.
І як публіцист, і як критик, літературознавець, бібліограф, він цілковито присвятив себе проблемам українського – культурно-мистецького й літературного – життя діаспори.
Кравців узирався й услухався в усе, що діється в Радянській Україні. Важко сказати, хто знав так добре, як він, усе в тутешній культурі та літературі. Здається, за тридцять років, починаючи від 1945-го й до останніх днів його життя 1975 року, не було тут жод­ної статті, рецензії чи компартійного документа, якого б він не читав. Схо­же, що він вивчив усі біографії українських радянських письменників. Хіба ще так різнобічно й наполегливо цікавилися всіма моментами тутешнього літературного життя Іван Кошелівець та Ігор Качуровський. Публіцист, літературознавець, літературний критик – ось його головні ролі. А вже потім поет і перекладач.
Пафос усіх його публікацій – оборона українського імені й українського слова. Я не люблю прикладати до літератури аналогії воєнного характеру, але тут маємо той рідкісний випадок, коли є всі підстави до цього вдатися. Можна сказати, не боячись навіть голосної патетики: Богдан Кравців постійно перебував на передовій в ідеологічному двобої з комунізмом.
Цю особливість його способу життя й діяння відзначав Богдан Бойчук: «Якщо я мав би схарактеризувати життєвий шлях Богдана Кравцева узагальнюючою метафорою, то буде це: життя в обороні (підкреслення Бойчука. – М.С.). Він-бо, як оголений нерв, стояв на вітрах історії й реагував на кожну несправедливість, вчинену українському народові, на кожну загрозу, яка нависла над нашою колективною долею».
Кравців – і фактолог, і систематизатор матеріалу, й дослідник, й осмислювач, який піднімається над голою «емпірикою», і популяризатор, і колекціонер імен та літературних образів. У нього сусідують такі дослідження, як, наприклад, «Червоний заспів (до реабілітаційного процесу в УРСР)» й розлогі коментарі тутешніх письменницьких з’їздів, студія суспільно-політичних поглядів Івана Франка й колективний портрет «Шістдесят поетів шістдесятих років», огляд, назва якого розкриває його зміст: «Розгром українського літературознавства 1917 – 1937 рр.», й скрупульозний аналіз того, як радянська цензура ставилася до поезії Лесі Українки...
Його публіцистична проза (вибрана) склала третій том «Зібраних творів», але поза ним, за словами упорядників, лишалися ще сотні публікацій з приводу конкретних подій здебільшого в Радянській Україні. Там і полемічні нотатки, рецензії, статті, анотації, коментарі, огляди. Мабуть, він написав їх найбільше з усіх діаспорних авторів.  
Юрій Шерех відзначив таку прикмету Кравцева, яка навіть продиктувала йому спосіб життя: «Не знаю, чи він колекціонував що-небудь у молоді роки, але коли я його знав, визначальною рисою його характеру було саме колекціо­нерство. Він колек­ціонував старі мапи; рідкісні книжки; у поезіях – рідкісні слова, у літературній критиці – бібліографічні позиції...».
Шерех без особливого захоплення ставився по поезії Кравцева, але визнавав у нього високий літературний смак, що його найвиразніше помітно в антологіях, які Кравців уклав: «Обірвані струни» (1955), присвячені творчості репресованих українських поетів, «Поети чумацького шляху» (1962) – панорама молодої поезії, а також «Шістдесят поетів шістдесятих років» (1966) – назва говорить сама за себе. Укладання цих антологій, за словами Шереха, також колекціонерство. Кравців задовольняв свій колекціонерський потяг збиранням віршів. Звичайно ж, доб­рих віршів.
У вже згадуваній студії «Шістдесят поетів шістдесятих років», що стала пе­редмовою до однойменної антології, він розповідає, як відбирав зразки поетич­ної творчості наймолодшого покоління з газет, журналів, альманахів і збірок, блукаючи поміж штамповано сірих і декларативно-публіцистичних океанів слів. «Горезвісна простота, за якою ховається примітивізм та одноманітність лірично­го вираження» – ось його діагноз тодішній українській радянській поезії.
Очевидно, тільки справді охоплений гарячою пристрастю літературний колекціонер міг знайти в собі терпіння вергати весь цей віршований шлак, щоб урешті-решт вибрати талановиті твори. Справді шістдесят поетів – від Ліни Костенко й аж до Світлани Йовенко та Валентини Отрощенко. Всіх авторів згруповано по роках народження, докладно схарактеризовано особливості стильового почерку й життєвої біографії кожного. Повсюдно видно системність, як це й властиво людині з науковими засадами.
«У вияловленій докраю чорними роками сталінського терору українській радян­ській поезії виступи шестидесятників започаткували справжню революцію. Новими були не тільки патріотичні й гуманістичні віяння у творчості молодих поетів, їх ставлення до України, до людей і подій. Реабілітовано особисте в поезії...» – захоплено писав Б. Кравців, маючи абсо­лютну рацію в тодішньому історико-літературному контексті. Важливо також і те, що Кравців зірко спостеріг, як уплинули молодші поети на старших, як після цього «помолоділи» строфи Миколи Бажана й Леоніда Первомайського. Чимало таких принагідних спостережень і діагнозів розкидано в статтях та коментарях Кравцева. В них повсюдно відчутні багатюща фактологічна основа й допитлива робота думки. Сумлінний текстолог і фактолог – це теж промовисте свідчення натхненного колекціонерства.
Його перші поетичні збірки – «Дорога» (1929) і «Промені» (1930) – виразно вилунювали неоромантичними мотивами, ностальгією за нерядовими діяннями і звершеннями. Мовлячи словами Олекси Влизька, з яким у нього тоді вчувався ідейно-творчий перегук, в автора «Дороги» й «Променів» була «за великим, за незнаним невимовна туга», помножена на відчуття всеможної молодості й го­товності до подвигу. «Помітні тут «вітаїзм» радянської поезії двадцятих і тридцятих років, з одного боку, а з другого – оптимізм, волюнтаризм і навіть формальні прикмети творчости декого з «вісниківців», особливо Маланюка», – пишуть упорядники антології «Координати» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак.
Обидві збірки засвідчують, що Кравців був уважним читачем української ра­дянської поезії. То там, то там у нього відлунюють мотиви Юрія Яновського, Максима Рильського, дослідники аргументовано показали залежність його вірша «Христос родився» від «Скорбної матері» Павла Тичини, згодом Кравців постійно взорувався як на найвищий для себе еталон на сонетарій Миколи Зерова. Одне слово, найбільший вплив з-поміж усіх впливів на Кравцева-поета мав Кравців-читач. Це була не просто його літературна «школа», це був його «університет».
Тюремні «Сонети і строфи» показали творчу еволюцію Кравцева в напрямі неокласиків. За спостереженням Маланюка, сонети в цій книжці набагато сильніші, ніж строфи. Сонети – плід наполегливої роботи автора над літературними формами. Тут він навіть іде на ризикований експеримент: майже відмовляється від поетичної образності, його слово вживається здебільшого в своєму автологічному значенні, головне тут для автора – техніка, версифікація.
«Сонети і строфи» мають глибоке філософське наповнення. Абсолютна ненорма­льність людського існування, гвалтовна регламентація поведінки індивіда дають дуже своєрідний матеріал для висновків на різні екзистенційні теми. Сучасна дослідниця літератури зі Львова Стефанія Андрусів переконана, що ідейне осердя «Сонетів і строф» – «смерть» героя: перебування у тюрмі, у межовому просто­рі, де герой повинен витерпіти фізичні й моральні страждання і через страждання досягти зміни сутності. Тюрма тут – модель демонічного світу, зву­женого, обмеженого залізними ґратами простору, «кліть, як для звірів»: «чотири кроки, все чотири – туди й назад, туди й назад... Це підземний світ, темний колодязь, чорне пекло, обведене довкола, як Тартар, мурами... Це антипростір і античас».
Подолання тюрми і всього з нею пов’язаного – як воскресіння або нове народження. Як повернення на Батьківщину і єднання з нею. Бо ж надто просто й схе­матично назвати це тільки перемогою людини над усім, що було проти неї. Роз­ширення життєвого простору народжувало й поглиблювало відчуття внутрішньої свободи й емансипацію слова, яке починає набувати в нього майже автономного статусу.
Кравців відходить від поетичної дисципліни неокласиків, значно поглиблюєть­ся екстравагантність його словника, що помічалася в двох його перших книж­ках, тепер у нього майже викличний звукопис.

І зелен-зілля й зеленяві клени
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений
прозорим зеленцем обзеленить.

Промають маємдні зеленкуваті,
нестиглих ягід спраглі і вина –
і молодість нестримна й захватна
порветься зазелень барвінок рвати.

Та сплинуть з плес вінки зелені рути,
любов гарячим процвіте жар-зіллям,
і в глеках літошніх достигне вмить

данням терпкавим призелень отрути.
То праосінь, кмітлива ворожиля,
зелінкою нам зорі й зір затьмить.

Тут ми бачимо, як намагаються знайти поміж собою згоду поет і жадібний колекціонер рідкісних слів. Тут Кравцеві здобутки й утрати. Бо ж не випадково сказано, що наші вади – це продовження наших чеснот. Поряд із рядками надзвичайної звукової і живописної виразності, емоційної та лексичної свіжості зустрічає­мо в Кравцева й те, що видається шаманством слова. Для літератури важливі не тільки творчі перемоги, а й поразки, без яких експерименту просто не буває. А експерименти неодмінно супроводжують кожного серйозного письменника. Надто суворим і несправедливим видається Юрій Шерех, який сказав, що більшість поезій Крав­цева – «силувані, написані ніби не з душевної потреби, а з читання словників і виписування з них». Я переконаний, що у таких поетів, як, скажімо, Микола Вінграновський, Борис Нечерда, Євген Гуцало, Ігор Калинець, які боготворили слова «п’янкі, ще повнодзвонні» (М. Драй-Хмара), Кравців зустрів би значно співчутливішу оцінку. Кожен справжній поет творить свій словник і незрідка ставить перед собою завперш мовні завдання, а не «зображення» чи «відображення». Є в кожній національній літературі не тільки поети передовсім для поетів (Рембо, Малларме, Валері, Антонич), а й вірші, які можуть ніколи не мати жодного успіху в так званого звичайного читача, але вони вкрай необхідні для цієї літератури, бо можуть народити в ній здорові творчі тенденції, вони необхідні для інших поетів, бо взорують їх на речі майже побожного значення. Адже слово для справжнього поета – це не хліб. Це – релігія, а отже, й молитва.
Кравців перекладав Рільке й видав 1947 року в Нюрнбергу збірку цих перекладів «Речі й образи». За оцінкою Шереха, ця робота є творчою поразкою Кравцева, бо йому дуже зашкодило згадуване колекціонування слів, якими він без почуття міри оздобив український варіант Рільке. А Б. Бойчук і Б. Рубчак без вагань твердять, що в збірці «Речі й образи» «зустрічаємо добрі зразки мистецького перекладу». Цієї ж думки дотримується і вельми ревнивий, коли йдеться про перекладацтво, І. Качуровський: «Переклади Б. Кравцева, дуже точні, стали б, можливо, зразковими, якби по них пройшла рука фахового редактора...».
Позитивної думки про ці переклади знавець Рільке, його біограф Олекса Ізарський. У своїй книжці «Рільке на Україні» він також наводить слова відомого перекладача з російської  Артура Лютера, який, говорячи про спорідненість мелодії української мо­ви й поезії Рільке, побіжно торкається Кравцевих перекладів, що їх він вважає «справді, дуже добрими». «Мені здається, що особлива мелодія української мови надзвичайно придатна для передачі вірша Рільке, – пише Лютер. І тут же цікаве спостереження: – Можна думати, що Рільке сам міг би писати по-українському».
В останні роки життя як поет Кравців майже замовк. Але, як і раніше, високою лишалася його творча активність у культурології, публіцистиці й літературо­знавстві, роботою він відганяв недуги, життєву втому й зневіру. Здавалося, Кравців узагалі попрощався з поезією. Від 1951 року, коли побачила світ збірка «Зимозелень», у нього не було книжок аж до 1974-го, коли враз з’яви­лися аж три: «Глосарій», «Квітоліт» і «Станси». Це був яскравий творчий спалах перед згасанням – 21 листопада 1975 року невиліковна хвороба забрала його життя.
Можливо, знаючи свою судну дорогу і відчуваючи її під ногами, він писав ще сорокасемилітнім у «Зимозелені»:

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померків у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени й вишні.
Сплеснувши крильми, день на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти.

Усе минає на цьому світі. Але щось і лишається. Якщо воно зафіксовано в слові, яке так обожнював Богдан Кравців.

Богдан КРАВЦІВ

1 ЛИСТОПАДА

Кривавим листом котить падолист –
і серце прагне знов далеких візій:
Щоб понад нами знову пронеслись
бої одважні і залізні.

Щоби дзвеніли списи і шаблі
і жах вогню будив до дня оселі,
щоб ісходило сонце на землі
в вінку шрапнелів.

Щоб місто знов під чоботи ватаг
коври стелило і стяги шовкові,
щоб в синім небі стрічка золота
благословила нашій крові.

АРҐО
Да не ущитятся щити щит своими, и да посьчени будуть мечи своими.
Договір Ігоря з Греками 944 року.

В ясну далінь Колхіди-України
ти через море негостинне й чорне
синів Геллади не зряджай, Ясоне,
за руном золотим! У тій даліні
тебе обмарять ночі солов’їні,
данням любовним зможуть гожі жони
і шлях заступить плем’я необорне
залізним проростом; зубів зміїних.

Та, може, й цілий вернешся в Гелладу,
здолавши чарами догонь чужинну,
і грім, і зудар зловорожих скель.

Та замість руна привезеш ти зраду:
вродлива бранка вб’є дітей, дружину,
тебе ж розчавить власний корабель.

ЧЕРЛЕНЬ

Червневий день в іржі черленій
і луки черленню взялись...
Зозуля нам кує на клені...
Усе, кохана, як колись:

чебрець, васильки – і цілунком
осотує пахуча нить –
і дзвонить день червневий лунко,
і червень серце черленить.

ВІДЬМА
Росте в полі на могилі
Осика заклята –
Отам  відьма похована...
Т. Шевченко. Відьма.

Я знаю все... Усе мені відоме:
перевивати чаром людські кроки,
наводити й відводити уроки,
в гарячку кидати і в злу судому.
Ще вмію я старому й молодому
любовної привабити мороки –
і в повен чуда, в дивен світ широкий
на мрій мітлі меткій злітати з дому.

І навіть свій кінець я знаю, бачу:
порве мене юрба, роздягне мстива
і кине на знущань розгнуздя злюще...

І смерть замислить гіршу за собачу –
колом осиковим проб’є, для дива
розірве кіньми, розчахне живу ще.

ДОЖИНКИ

Багрцем пшеничним паленіє липень,
рум’яниться у кетягах шалвії,
бджолиним гулом одцвітають липи
і волос нам – як жито – половіє.

То ж маяв май, танковим плинув кроком,
то ж червень червінню серця обмарив –
і вже тверді, роковані нам роки
одмірюють дні радощів і змарги.

І вже полукіпки важкі на нивах
і серця щільники на мід багаті
і щасним трудом і жагою жнива
ситнішає нам хатнєє багаття.

ПРАОСІНЬ
Як ніжна праосінь ти йдеш моїми снами.
                        М. Зеров. Камена.

1 зелен-зілля й зеленяві клени
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений
прозорим зеленцем обзеленить.
Промають маєм дні зеленкуваті,
нестиглих ягід спраглі і вина –
і молодість нестримна й захватна
порветься зазелень барвінок рвати.

Та сплинуть з плес вінки зелені рути,
любов гарячим процвіте жар-зіллям,
і в глеках літошніх достигне вмить

данням терпкавим призелень отрути.
То праосінь, кмітлива ворожиля,
зелінкою нам зорі й зір затьмить.

КАЛИНА
Догнав голуб сивую голубку
на калиновій вітці.
Із  пісень,  зібраних Грінченком.

Рясним вогнем в Купальному багатті
горіли коси русі й зорі віч –
і вабила снажна липнева ніч
в хрещатому барвінку зорювати.

Вона ж, ненатла щастям примхуватим,
далеких, нових спрагнена облич,
варила  завжди любчики й тирлич
і чаром чарувала сни багаті.

І він з’явився – воїн буревійний
і сад стоптав їй, поламав калину,
що злотом шовку хтіла заплести.

Зотліло літо й одгриміли війни –
і тче їй осінь пісню журавлину
про юні дні й калинові мости.

З УРОЧИЩ І ГАЇВ...

З урочищ і гаїв, із рідного привілля –
в чужину ідучи – узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шалвії трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну –
і нині гірчавінь на  серці  безустану...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб нюхавши його колись, мої сини
знайшли додому шлях далекий та ясний.

ОСМЕРКНЕ ЗАПАЛ СЛІВ

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померків у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени й вишні.
Сплеснувши крильми, день на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти.

*   *   *

Служу Камені знов. Віршую в-одно й тільки,
І друзями мені Овідій, ніжний Рільке,
І Рильський, і Зеров. Олександрійський вірш
Переманив мене, вподобався найбільш,
Немов солодкий лад колядки чи гагілки.
І тільки інколи, мов тремт осінній гілки,
Біль серце заторкне: а що, як ці листи
Прийдеться знов мені розвіять, розмести
Із вітром, із чужим, по несвоєму полі!..
І не діждатися, не бачити ніколи
Признання любого, найкращої із слав,
Щоб співанку мою хтось за крисаню клав.

МИКОЛІ ЗЕРОВУ

І тугу й гострий біль, тривожних днів неспокій,
Розводив гоже ти в майстерності високій
Сонетів різьблених, станких олександрин;
Стояши, наче жрець – між варварів один,
При олтарі Камен, сатрапами проклятих.
І вирік захват твій, що долю поділяти
З Насоном-вигнанцем приречено й тобі:
Тож ти «нікчемних од» не вмів плести юрбі!
Тож навіть в’язнем вже, зневаг зазнавши й горя,
Закинутий у сніг, у вихор Біломор’я,
Ти в тиші зморених тюремних вечорів
Горацієм ясним замерзле серце грів.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори