Олег ОЛЬЖИЧ
НОСТАЛЬГІЯ ЗА ПЕРЕМОГАМИ

Коли б треба було збірки Ольжича обхопити однією назвою,
то, може, найбільше надавалась би, найкраще прилягала б – «Камінь».
Олекса Стефанович.

Ольжич був для мене синонімом нової людини.
Оксана Лятуринська.

Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.
Олег Ольжич.

У спогадах Марини Антонович про Ольжича наголошується: «Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, що знали Олеся в молодості. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м’якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку іронію (...) Олег не любив нічого буденного, трафаретного, стереотипного й тривіяльного, а позерства прямо не зносив...».
Він був високий, поставний, але фізично не дуже сильний – зі здивуванням довідуємося ми цю подробицю, оскільки знаємо про незламну силу його духу. Він сам писав: «Прокляття моїй плоті, // що слабша за мій дух!».
Ще один характерний штрих подає Улас Самчук: «На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним... Звичайно мовчазний, висловлювався коротко і уривно, міг сидіти в якомусь куті серед свого товариства, витягнувши довгі ноги в погано чищених черевиках, і читати, а то й навіть писати на коліні свої шкільні завдання, а потому і свою університетську іспитову працю».
29 червня 1930 року він писав автобіографію.
«Я народився 8.VІІ. 1907 в м. Житомирі на Україні. Середньошкільне нав­чання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на матуральних курсах Українсь­кого Громадського Комітету в Празі, де я 11. XI. 1924 закінчив навчання. В зимовому і літньому семестрах 1924/25 я вступив як надзвичайний слухач на філософський факультет Карлового університету. Після складення додаткової матури з латини 29. VІ. 1926 і зарахування надзвичайних студій як правильних, звичайних студій відвідував я як звичайний слухач лекції головно з пе­редісторичної археології та історії мистецтва (...) Я подав праці у проф. Стоцького: «Перегляд поглядів на ма­льо­вану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 р.», «Галицька мальована кераміка»; у Фоутека: «Пог­ляди Грушевського на початки людської громади...».
Йому було тоді двадцять три.
Він уже був поетом.
Уже розпочалася його археологічна кар’єра.
Рік тому він став членом Організації українських націо­налістів.
І без цієї обставини його просто не уявити. Адже вона – не тільки спосіб його життя і діяння, а й світоглядна концепція.

*   *   *

Люблячого сина Олександра Олеся, що його нарекли Олегом, важко уявити його ж літературним сином.
Саме в цьому розумінні між ними пролягла ціла епоха.
В Ольжича – жодного натяку на якусь меланхолію, сум, журбу. В нього ніде немає такого, щоб «із журбою радість обнялась». В нього повсюди – воля, віра, сила, впевненість. Він твердий духом і словом.

Де шлях у жовті врізується стіни,
І урвище над закрутом стремить.
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вона суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску –
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.

Так, це його «паспортні» рядки.
І це – теж, сказати б, саме хрестоматійний Ольжич:

О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі,

І мертві встають і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа, –
Страшне покоління титанів.

Значно ближчими за Олеся Ольжичу були Павло Филипович, Юрій Клен, Микола Зеров і навіть Б.-І.Антонич. Цікавий перегук із ними в Ольжича, його нахил до неокласичної естетики простежив Микулаш Неврлий у своєму нарисі «Муза мужности й боротьби». Він наводить такий характерний епізод, про який розповіла в своїх спогадах вдова Ольжича Катерина (Кали­на) Білецька. Олесь – «як субтильний лірик» – ніяк не міг зрозуміти синової поезії. «Якими словами я могла переконати Ол. Івановича, щоб він відчув, яка пориваюча й глибока поезія Ольжича? Вірші Олеся є прекрасні, повні пориву, ніжности, любови, патріотизму, але вони інші. Вони мелодійні й надаються до співу. Ольжича вірші – кам’яні, пророчі, суворі. Вони поривають до незбагненних вершин і відбивають ритмом походу...»
Марина Антонович у спогадах свідчить, що люблячі батько й син з великою скептичні­стю ставилися до поетичної творчості один одного. «Поет для гімназисток і те­лефоністок», – ось Ольжичеве визначення Олеся. А Олесь не приховував свого обурення «оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина». Відома та­ка їхня поетична «перестрілка». Олесь надрукував вірш «Життя єдине, світле, миле...», де були такі рядки:

Поклони б’ють неправді-силі,
Замість вина – в піалах кров...
І на Голгофу йдуть похилі
Братерство, Воля і Любов.

Ольжич у відповідь різко зауважив: «Ви вже спускаєте човни, // Та вас тримає револьвер!».
За цим конфліктом стояли не тільки естетика, звичайні літературні смаки. За ними стояли історія і політика. Зрештою, та прірва, яка пролягла між поколінням батьків і дітей тодішньої політичної еміграції. Таким же різким було неприйняття громохких строф та гарячих інвектив Євгена Маланюка поколінням Василя Сімовича. «Правда, була велика прірва поколінь та смаків, а головне велика різниця в підходах та поглядах на методи визволення України», – свідчить Ма­рина Антонович.
Навіть такий послідовний і переконаний традиціоналіст, як Улас Самчук, уже пізніше, в часи Ді-Пі, прослухавши уривки з «Попелу імпе­рій» Юрія Клена та доповідь Григорія Костюка «Олесь у світлі крити­ки», записує: «Тужлива лірика, вмираючі айстри, скорбна печаль, пла­чі на ріках Вавилонських у Олеся емігрантського періоду, за Кленом – це роки Сатани, трагіки, катаклізму…».
Клен і взагалі «пражани» Самчукові набагато ближчі за Олеся.
Олесь – то далека-далека історія літератури. Поети ж Празької школи – це гаряча сучасність. Олесь меланхолійно приколисує, поселяє в душі сум і щем за тим, що не збулося. «Пражани» ж не дають розслабитися, мобілізують.
Очевидно ж, не останнє значення тут має те, що Самчук належить до покоління дітей політичної еміграції. І носталь­гійний мінор та зрозпачені зітхання старших йому також геть чужі. Як мовиться, новий час вимагав нових ритмів, нового слова. А головне – нових настроїв.
Отже, поезія, але не тільки поезія, а й те, що наклало таку виразну печать на поезію. На нову поезію української еміграції. На ту, що згодом одержала назву Празької школи.
Є в Маланюка цікава стаття з назвою «Зовсім інші». Він порівнює батьків і дітей. Миколу й Марка Вороних (син мав псевдонім Антіох) та Олександра Олеся і його сина Олега Ольжича.
За Маланюком (та й хто йому тут заперечить?), це – дуже важливий моме­нт: коли йдеться про Олега Ольжича, то неодмінно «з’являється автоматична думка про особистість (підкреслення Маланюка. – М.С.) поета, думка, що при читанні поезій-пісень Олеся майже не приходить. Поезії Олеся – справді «пісні» в розумінні їх пісенної «безособовости»; – не все одно, хто їх створив, чи як вони постали? Але з-поза першого-ліпшого рядка Ольжича вирос­тає особистість автора, взагалі особистість, і то як інтегрально-складова частина поезій Ольжича».
Маланюк навіть допускав, що особистість Олега Ольжича більша за його поезію, хоча про поета Ольжича він був дуже високої думки, маючи тверду переконаність, що Ольжичів вірш «витримає іспит віків». І на підтвердження своєї думки Маланюк наводив ось такі рядки Олекси Стефановича, який та­кож із великим пієтетом ставився до особи Ольжича й високо цінував Ольжича-поета:

Багато був більш,
ніж сірий і камінний його вірш.
Не тільки бо вознесла на прапорі,
а й в серці його випекла мета
ту заповідь, що кликала все д’горі:
«Одвага. Непохитність. Чистота».

Але Ольжичів камінь у Стефановича – тільки сірий. За словами Маланюка, Стефанович не догледів «мінералогічної» многобарвности того «каменя», що має кристалічну структуру, кристалографічну форму. «Вірш Ольжича – це довершена форма, але не в значенні, яке надають цьому слову літерату­рознавці, лише в значенні глибшім і повнішім – органічно-природнім (тут і далі підкреслення Маланюка. – М.С.), як наслідок завжди формотворчого чину митця-майстра, а не як апріорі поставлене завдання. Це форма, що стає змістом, суттю, або, вір­ніш, зміст, що стає формою».
Отже, Ольжич – це винятково динамічна й сильна особистість, яка для вираження себе суворі кам’яні слова вкладає в кам’яні форми. Його рядок – як крок закованого в броню римського легіонера.
Асоціація з Римом тут зовсім не випадкова.
Дуже важливе спостереження про поезію Олега Ольжича є в Святослава Гординського, який писав 1957 року у рецензії на нью-йоркське видання Ольжичевих творів: «Римська поезія справді немалою мірою відбилася на творчості Ольжича. В його поезії відчувається прямий зв’язок з «Антологією» М. Зерова і можна б доводити її стилістичний вплив на Ольжича – коли б ми не знали, що Ольжич теж знав римську поезію з оригіналів».
Його вольовому духові й несхитній переконаності націоналіста, яка не знала ніяких сумнівів чи вагань, справді відповідала саме така – не розм’якшена боліс­ними рефлексіями й не інфантилізована різними сантиментами – поезія.
Інколи виникає спокуса назвати його українським Редьярдом Кіплінгом – так багато між ними спільного: віра в аргумент сили, певність у всьому й у собі, незламна вірність обраній меті. А ще – наступальність ритмів, сповідування законів суворої доцільності у використанні тропів, цілковита нехіть до самодостатнього експериментування, відсутність бодай натяку на якусь кокецію, що виявляла в багатьох поетів бажання влаштовувати читачеві екскурсії на свою літературну кухню.
Ось, здається, «найкіплінгівський» Ольжич. Він звучав так, ступивши в Кіплінгові сліди через Гумільова, чиї слова «О тебе, моя Африка, шепотом // В небесах говорят серафимы»  узяв за мотто до цієї балади.

Тридцять днів ішли ми через пущі,
Сто людей і двадцять шість верблюдів.
Перше – зливи били нестерпущі,
Далі – спека докучала людям.

Шість племен чигало по дорогах.
Вісім сіл зрівняли ми з землею.
Та в долині Нума, злого бога,
Нас обпали силою всією.

Сім верблюдів мали наклад злота,
Решта – наклад пахощів і кості.
Двох царівен ми везли до Тота,
Для царя, як лев, страшного в злості.

Аскетизм цих рядків, майже літературний мінімалізм змушують згадати мовлене Кіплінгом у полемічному запалі: він бере за взірець стильової виразності й точності слова армійський статут; йому чужі всілякі стилістичні оздоби й гарноти.
Здається, щось подібне міг би сказати й автор цієї – дивовижно економно написаної – «числівникової» балади. Твору, в якому вживаються іменники, дієслова, прийменники, а головне – числівники, що створюють враження якогось ритуального заклинання. А епітет же серед них – то вже неймовірна розкіш, він – як свято: на п’ять строф – усього чотири епітети.

Оточили нас нащадки Нума.
Наче змії, жалили їх стріли.
Все взяли. Одна була в нас дума:
Щоб царівни там полон не стріли.

Десять нас вернулося додому...
Ні про що нас гнівний Тот не слухав,
Дев’ятьох засмажив по-живому,
А мені звелів одрізать вуха.

Цією баладою Ольжич блискуче довів, що, як і Кіплінг, віртуозно володіє прийомами поетичної економії, що вміє екзотичний сюжет із колоніальної реальності викласти без будь-якого перечулення, а стримано, як це й належиться справжньому мужчині, цілковито відчужившися від описуваних подій. До речі, подібну майстерність продемонстрував у своїх «Східних баладах» юний Олекса Влизько. Однак поміж спільностями та подібностями Ольжича й Кіплінга є й відмінності.
По-перше, британоцентричність поезії Кіплінга має в собі ту основу, в якій лежить велетенська імперія, що впливає на долю всього світу. І Кіплінг – сол­дат імперії. Солдат, ясна річ, слова. Але ж таки – імперії. Він може дозволити собі не мати ніяких сумнівів і вагань, бо в нього за спиною – імпер­ська потуга. Йому не треба було робити над собою ніяких зусиль, ні в чому себе переконувати. Все зрозуміло: Британія править світом, Британія – понад усе. Де ступить у світі британський солдат – там Британія...
За Ольжичем у цьому розумінні – порожнеча. Незалежної держави, яку б він представляв, нема, а є політичне вигнання, еміграція. І ще є болючий досвід поразок у визвольних змаганнях. Хай він був тоді ще дитиною, не брав безпо­середньої участі у боях, але жив у середовищі тих, хто сповна випив гірку й солону чашу розгрому й поразки. Хто здеградував в еміграційних чварах і скарикатурився від підміни політичного чину політичним фразерством.
Йому для певності себе й упевненості – на противагу Кіплінгу – доводилося робити велике зусилля волі. Та ще непогасна віра й свята ненависть подесяте­ряли сили цього, мовлячи словами Филиповича, гострозорого, мужнього поколін­ня, до якого належав Ольжич.
Він сам подав такий штрих до характеристики свого покоління:

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
……………………………………….
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.

І – мотивація, що й звідки в цьому поколінні:

Їх душі – горіння і криця –
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких в’язницях
І тих, що упали, братів!

Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там втрат не буває, де жертва –
Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші – хай слуха!
Хто має серце – люби!
Встає цитаделя духа –
Десятки літ боротьби.

Але за Ольжичем – не тільки боротьба його народу з трагедіями поразок. За ним – і тисячоліття культури («Ми жали хліб». «Ми вигадали млин». //»Ми знали мідь»).
У Маланюка – залита сонцем Степова Еллада. В Ольжича – Рим періоду найвищого піднесення, коли його непереможні легіони громлять ворогів, а нев­гомонні будівничі розбудовують  як найвеличніше місто світу.
«Пражани» поселилися в різних епохах, знайшовши в них для своєї поетичної уяви важливий «будівельний» матеріал.  Княжа доба – це Олекса Стефанович. Це також Оксана Лятуринська з її «Княжою емаллю» та культом поганських часів. Це також Юрій Дараган із його «Сагайдаком». Воднораз поряд із Руссю в поетів Празької школи популярні сюжети з козацької історії та з періоду зовсім недавніх визвольних змагань. А воднораз «пражани» цікаві й до сюжетів з історії інших народів, де знаходять універсальний, часто повчальний для українців зміст. І тут передовсім треба назвати Юрія Клена та Олега Ольжича. А ще спільне для всіх «пражан» – за всього розмаїття стилів – культ сильних, вольових особистостей, які непохитно стоять за свій народ, свою землю, свої ідеї.
Ольжич високо оцінював творчість «празьких» поетів. Віддавав належне їм не тільки за мужні ритми й вольові інтонації. Надарований безпомильним естетичним сма­ком, він у своїх статтях та оглядах чітко вирізьбив мистецькі індивідуальності кожного з них. До речі, його «табель про ранги» так і не переглянула, не піддала ніякій ревізії історія літератури. Вона солідаризувалася з ним.
І якщо вже зайшлося про літературно-критичні виступи Ольжича, то треба сказати, що він справді добре знав усю українську поезію, уважно стежив за всіма її новинками (особливо ж наприкінці двадцятих і до середини тридцятих років). Є в нього панорамні огляди письменства підрадянської України («Голод і сучасна українська література», «Войовнича неоклясика», «Сучасна українська поезія»), є літературні портрети («Василь Мисик», «Дмитро Фальківський»), є влучні принагідні характеристики Павла Филиповича, Гео Шкурупія, Михайла Семенка, Миколи Бажана, Тодося Осьмачки, Євгена Плужника, Олекси Влизька, Павла Тичини, Дмитра Загула, Олекси Слісаренка, Якова Савченка, Миколи Зерова, Максима Рильського…
Ці характеристики – часом безжально-саркастичні, часом співчутливі – запам’ятовуються своєю оригінальністю. Скажімо, вождь українського футуризму, як він сам себе атестував, «король футуропрерій» М. Семенко в Ольжича – «характер­на фігура екстравагантного снобізму», а конструктивний динаміст В. Поліщук – «довголітній марксистський трабант». Пишучи про Сосюру, що є в усіх розуміннях цілковитим антиподом йому, Ольжич називає його «дитиною большевицької революції... ліриком романтики «громадянської війни» та особистих переживань досить упадкового настрою, оскільки розминувся з офіційними побажаннями, що попав був у немилість і був усунений з літератури...».
Загалом же українська радянська поезія, з Ольжичевого погляду 1942 року, творить вельми сумне враження: «Колишній символіст Терещенко, Масенко, Вирган, Усенко, Малишко або поети з такими прізвищами, як Первомайський, Іцик  Фефер тощо, і кілька упокорених та зломаних постатей іншого світу, як Тичина чи Рильський, не могли створити органічної сполуки, і мертве тіло це щохвилі розпалювалось і рвалося. Над усім панує нестерпна задуха, й говорити про творчість при нагоді цієї бездушної продукції сурогатів зовсім не приходиться».
Звичайно, в цих міркуваннях звучить і політичний темперамент Ольжича, його ідейна платформа, але вони не заступають естетичних резонів. Політик Ольжич і критик та поет Ольжич однаковою мірою мають тут рацію.
В одному зі своїх ранніх віршів він пристрасно декларував:

О, Україно! Хай нас людство судить, –
Тобі одній – думки і кожний рух!
Твоїм щитом – гарячі наші груди,
Твоїм мечем – ці міліони рук!

Вперед, вперед,
Відважні юнаки,
Зламать навік
Історії шляхи!

За ясні зорі і за тихі води
Твоїх степів, спустошених огнем,
Світ запалим, стопчемо народи!
О Україно! Слухай, ми ідем!

Ця гаряча риторика народилася в нього, коли він став членом Організації ук­раїнських націоналістів. І – дуже характерно! – перше його організаційне псевдо говорило про нього багато: «Ідеаліст». Оскільки він справді був таки ж ідеалістом. Це була особлива подія в його біографії, вона визначила все його подальше життя, а також не могла не вплинути й на його поезію, привнісши в неї політичні домінанти, увиразнивши в ній мотиви і сюжети боротьби за перемогу української ідеї.
Це цілком могло знищити його саме як поета. Якби Ольжич мав скромніше літературне обдаровання, то воно легко розчинилося б чи до невпізнання знівелювалося б у тих умовах, у яких йому довелося жити й боротися. Однак Ольжичів талант був настільки потужним, що він пересилив усі спокуси, які йому підсувала політика, – він легко уник заримованих гасел і віршованих плакатів на догоду своїй партії і на потребу своїй справі.
«Революція» – один із тих творів, де Ольжич перевірявся темою:

Сховалось равликом місто.
Січе його дощ, січе.
В під’їздах будов – тісно.
Набої через плече.

Забиті. Числить? Ледве.
З-під мурів – повів гниття.
Життя, що таке щедре, –
Багате таке життя.

Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй.
...Ти збурилось пінно-пінно
І – вилилось через край.

Ольжич легко це випробування витримав. Дивовижна скупість деталей (але кожна з них – точна й промовиста). Здається, в усій українській поезії хіба що Плужник міг досягати такого художнього ефекту з такою лаконічністю літературних засобів: ні особливих епітетів чи метафор, слова вживаються в майже автологічному значенні, а все ж вірш дихає енергією, передає динаміку подій і слово в ньому несе експресію почуття.
Йому важко було працювати з сюжетами національної історії. Бо надто багато він знав і як археолог, і як історіософ. І ці знання, сказати б, тиснули на автора, вимагали свого місця в тексті. Виникала небезпека інформаційності та ілюстративності. Але як на особу автора, то в цих текстах істо­рії та археології навіть замало. Зате тут є отой вогонь історії, що жевріє під її попелом. Є драматична й трагічна поезія історії. Є молодечо-зухвала поведінка в ній нашого далекого прапращура, якою захоплений поет.

Давнім трунком, терпкістю Каяли
Ці – і кров, і смерть.
Небо – княжі київські емалі.
Небо – знову твердь.

Знов не вгору несміливим зором –
В безкраї степів.
Жити повно, широко і скоро
І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п’яніти,
Шоломом п’ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі.

Як бачимо, свою життєву силу, позицію й спосіб поведінки Ольжичів герой черпає з історії. Він бачить там не поразки й трагедії, а високі злети духу, подвиги сильних людей. Тому Ольжичів герой починає відчувати в собі гарячу ностальгію за перемогами. І вона така непереборна, як жадання живого – жити.
Оце і стає імперативом Ольжичевого покоління. Звідси його політичний ра­дикалізм, готовність до пожертви собою в ім’я взятої на себе справи. (Що згодом і продемонстрували Ольжич та Олена Теліга, у яких була можливість вибо­ру, що давав їм можливість зберегти свої життя).
«Пророк» – той вірш, який найчастіше цитують, пишучи про Ольжича. Хоча в ньому мовиться нібито від імені пророка з віддалених часів, однак авторів прийом нікого не вводить в оману. Всі розуміють, що тут, як у театрі історичних алегорій та аналогій, за квазіісторичними лаштунками звучить абсолютно сучасний зміст.
Окрім того, «Пророк», очевидно, взагалі один із найсильніших Ольжичевих віршів, тріумф його поетичної майстерності.

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі,
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою –
Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,
Уста мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду.

Ці рядки можуть бути взірцем домежного лаконізму, в якому кожне слово має обгрунтування своєї доцільності, бо несе на собі важливе художнє навантаження. І знову окрема тема – епітети. Вони – не крикливі, не кучеряві, здається, навіть невишукано прості. Однак – єдино точні в цьому контексті. Вони не відволікають своєю незвичністю увагу читача від розгортання думки, а тільки ограню­ють її. «Літа дитинні», «дні юнацькі», «важкі виногрона», «каміння сухе і чорне», «жіночі лиця», «вогкі і плідні лона», «сакви порожні», «невблаганне лезо». Десять епітетів – на шість строф. Це – майже рекорд в українській поезії.
Епітет, як відомо, означає, додає особливого якісного виміру іменнику, отже, посилює пластичність його зображення. Придивімося до пластичності «Пророка». Майже безепітетної.

Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, –
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

Ніякої поетичної піротехніки. Ота позірна простота, яка нагадує ситуацію, в якій ми стоїмо на березі моря й углядаємося в його простір. Нашому зорові бачиться лише морська поверхня. І ми не маємо жодного уявлення про його глибину. Отак і з позірною зовнішньою простотою Ольжичевого вірша. Як відомо, є простота, простацтво примітиву, і є, за висловом Поля Валері, темна простота. Тобто велика складність, яка успішно маскується під непретензійну простоту. Скажімо, не втаємничений у секрети поетичного ремесла читач не відразу збагне, що в глибині Ольжичевого вірша є примхлива алітераційна оркестрація, яка від­чутно посилює сугестивну силу його слова. Скажімо: «І на вітях восковість плодів соковитих і спілих...», або: «Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий…», чи «Коли плинуть до них, пропливають бундючно, як пави...». Майстерність Ольжича-версифікатора намагався розглядати Анатолій Юриняк, який простежив, що поет полюбляв трискладові стопи – амфібрахій та анапест, віддаючи їм перевагу над іншими метричними розмірами класичного віршування. Перше враження від Ольжичевого рядка – спокій, але за ним легко вчути погамований гул вогненної пристрасті.
В одному з програмових для Ольжича віршів «Був же вік золотий...» (який зродив авторові ідею написати цілі цикли з етапних періодів в історії людства) маємо розлогі п’ятистопові рядки анапеста (трискладова стопа з наголо­сом на третьому складі), що звучить із просто-таки симфонічною врочистістю.
Ще стриманіший Ольжич у використанні всяких ефектів у поемах «Городок 1932» і «Незнаному воякові», які склали його збірку «Вежі», що після «Ріні» (вийшла в 1935 році) була для нього другою й останньою прижиттєвою. Як зазначали упорядники антології «Координати» Б. Бойчук і Б. Рубчак, Ольжич тут «цілком навмисне від­кидає всі ті символістичні елементи, витонченості поетичного вислову, всю прекрасну різьбу в склі, які стали корінням найкращого, що він нам дав. Форми поем він тут основує на далеко простіших засобах маломовного і чіткого гасла, конкретного твердження і мужньої недвозначности «петарди наказу».

О, Націє, дужа і вічна, як Бог, –
Не це покоління холопів, –
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі.

О, Націє, що над добро, і над зло,
Над долю і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабутні Базару...

У поемах автор виходить на ту грань, за якою лапідарність вислову може зісковзнути на трафарет і в зовсім публіцистичну рецитацію. Але поетичне чуття і справді вулканічна пристрасть рятують автора від такої небезпеки, а тому поодинокі зриви малопомітні в творах.

О, думко, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить!
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі.

І мертві встають, і шукають хреста
Їх очі розчахнуто-тьмяні...
Встає, наче поросль, струнка і густа, –
Страшне покоління титанів.

Інколи виникає враження, що автор ставив собі за мету написати щось подіб­не до віршованого плакату, де політики, агітаційного вигуку, заклику має бути значно більше, аніж поезії. Але в нього цього не вийшло, бо талант – це таки талант, і серед звичайних, одверто збуденнених слів, зовсім нечастих мета­фор та епітетів живе поезія. На цей парадоксальний ефект звернули увагу Б. Бойчук і Б. Рубчак, котрі з подивом писали, що «підхід до мистецтва як рупора позамистецьких факторів і процесів може створити свої власні цікаві художні наслідки. Свій відкритий намір позбавити мистецтво поезії елементів поетичного мис­тецтва, зробити свої рядки якнайскелетнішими, якнайбезпосереднішими, своєрід­но прозаїчними і простими – Ольжич часом коронує дуже цікавими ефектами...».

*   *   *

Ольжич віддавав поезії мало сил.
По-перше, «хлібом» для нього стала археологія. Це – окрема тема. Досить сказати, що він – справді видатний вчений, чий авторитет потверджено його науковими працями й оцінками колег з різних країн світу.
По-друге (чи, може, саме це треба ставити «по-перше»?), щодалі більше майже всього його до останку забирала політична боротьба. І це – теж окрема тема. Тут лише досить нагадати, що Ольжич був заступником голови проводу українських націоналістів, а в час війни став керівником відділів ОУН, які діяли на Правобережній Україні. У травні 1944 року у Львові його було заарештовано. Ольжича вивезли до концтабору в Саксенгавзені. В катівнях гестапо намагалося вирвати з нього свідчення про українсь­ке підпілля. Він витримав усі тортури й нічого не видав. У червні 1944-го Ольжич помер у тюремній камері від катувань.

*   *   *

Третя поетична книжка Ольжича з’явилася через два роки по його смерті – 1946-го.
У своїй рецензії на сторінках часопису «Орлик» Юрій Шерех писав: «...це книжка справжньої особистої лірики, не барабанної і не гістеричної, а лірики гордовито-скромно захованої в собі. Цей ліризм треба у Ольжича розколупувати, розшифровувати, як треба це робити, скажімо, з лірикою Миколи Зерова».
Шерех так відповідав на зауваги про те, що «Підзамча» – значно інтимніша за дві попередні: «Це така інтимність, яка багато варта. Це жива душа в державній бронзі. Це вміння поєднати суб’єктивне і об’єктивне, особисте й загальне, інтимне почуття і політику. «Підзамча» – твір поета великої зрілости й сили. Вона показує нам, як непоправно багато ми втратили в Ольжичеві».
Посеред оскомного квиління та нарікання, меланхолійного бренькання на одній струні, посеред орнаментально-риторичних екзерсисів у нашій поезії зазвучав голос мужа, воїна, який жив для боротьби і марив перемогами.
Ще 1930-го двадцятитрилітній Ольжич пристрасно заклинав:

Все бурхливіші крила негоди,
І тривожніший все я, ждучи:
Вік героїв величний надходить,
І щоночі на небі мечі.

І щоночі за обрієм чорним
Стигнуть кроки – залізо і мідь,
Смертоносні! Тверді! Непоборні!
Дорогі до безтями! Прийдіть!

Такий голос ніколи не може загубитися в поетичному хорі.

Олег ОЛЬЖИЧ

ІЗ ЦИКЛУ «КАМІНЬ»

Напинайте рогожі вітрил;
Океан – прикидається злим!
Він могутні обійми відкрив
Дітям сонця і дітям своїм.

Там – на півночі: вітер-блакить,
Синій ліс, золота мілина.
Наче з лука стріла, побіжить
Бородатий дикун від човна.

Наш – медово-прозорий бурштин!
Наші – риба і мушлі тепер!
І рятується Півночі Син
У країні великих озер.
1932.

*   *   *

Риплять і квилять двоколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.

Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім’я вибраного люду!
А дикуни – їх можна відогнати.

Жінки надвечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала...
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.
1932.

ІЗ ЦИКЛУ «БРОНЗА»

Долини падають і туляться до ніг,
Звивають завої, відсахуючись, гори.
Наш пружний крок тверда земля доріг
Стрічає стогоном покори.

Чи ж не підіб’єм, не зірвемо ми
І обрій цей, і хмари ці рожеві?!
І вогкий вітер дужими грудьми
Співає на моїм мечеві.
1932.

Пісня про ворога

Дуже – тіло його, в шкуратяний затягнене панцир,
Від щелепів до стіп пробігає пружисте тремтіння,
М’язи рук – наче кулі старої слонової кости,
І щетина їжка прикрашає цвяхований шолом.

Не рідкою, ледачою, кров’ю налиті ці жили,
Гідні мужа думки пролітають за поглядом орлім,
Не один-бо учинок зухвальства й п’янкої відваги
Залишив він уже на шляху за своїми плечима.
Слава ворогові, що твоєї ненависти вартий,
Втіха – стріти його на вузькій для одного стежині.
Як же засвище в повітрі обточена куля,
Улучаючи в скронь, із прудкої, співучої пращі!
1932.

ІЗ ЦИКЛУ «ЗАЛІЗО»

Душа обважніла, як жорна,
В полоні страшного і злого.
Земля благодатна і чорна
До решти знесилила ноги.

І от її знов розбудила
Хода круторогої пари.
І серцю, як перше, є мило
Стрічати вечірню отару.

Лише ковалі невсипучі,
Куючи від сходу до сходу
Металь небувалий, сліпучий,
Ворожать майбутні походи.
1932.

З циклу «Камінь»

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі.
Злотне небо сперлося на скелі.
Ззаду плещуть вогнища веселі.
Вколо вогнищ друзі, теж веселі.

Гей, чужі нездолані долини!
В’ється дим і плине в бік долини.
Так назавтра й ми туди поплинем.
Як ріка нестримана, поплинем.

Купець

З циклу «Бронза»

І блиснули на сонці ножі,
І метнулись червоні обличчя,
І упав на пісок, і лежить,
І, байдужий, помстити не кличе.

Золота-золота борода
Підпливає рожевою кров’ю.
Двадцять літ – незабутні літа! –
Жив він сам небезпечною грою.

Синє – небо, і синя – ріка.
І удари по ній – кришталеві.
Попливли. І в дібровах стиха.
Як затихнуть чутки по купцеві.

З циклу «Залізо»

Поля – облоги і бур’ян.
Все рідше й рідше плуг їх оре.
Молошний ранішній туман
Про щось заховане говоре.

Щороку меншають стада.
Страшні хати у тихім сконі.
Зате-бо, кожному впада,–
Дорожча зброя і комоні.

І часто: стихне нагло сміх
У гурті між чоловіками
І слово Південь з уст тонких
Зірветься і впаде, як камінь.

ГОТИ

З циклу «Залізо»

Похмурий день зачаївся в тумані.
Над бродом ржуть, полохаючись, коні.
Мій меч бринить, та чую, що на грані
Мене не зрадять крицеві долоні.

Учора твердо так, без повороту
Промовив: «ні», суворий до останку...
І цілу ніч, під бурю і під слоту,
Процілував я оп’янілу бранку.

Хай Анти ждуть за річкою в тумані,
Мене не зрадять крицеві долоні.
І тільки образ дорогий на грані
Не осінить мої гарячі скроні.

ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх,

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

*   *   *

Пройшли пурпурні фінікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо-мовчазні
Граніти легендарної епохи.

О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах обважнілі віти,
Страшна вагітність, що несе плоди,
Які аж правнукам уздріти!

І ці стрункі, сухі чоловіки!
В їх простоті ясній, давноминулій
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З-посеред них є Сервій Туллій?

*   *   *

Заходить сонце. Кане тишина.
Холоне алябастрова Атена.
Не повернула втомлена луна
Лжепатетичний оклик Демостена.

Над морем день у день важка імла,
І обрис гір в ясних дубах і липах
Не відгадать, як помислів чола
Розважного і хитрого Филипа.

А там, в майбутній злотній далині, –
Шалені коні і гарячі лиця,
Персеполіс у димі і огні
І Александра божеська десниця.

На полі бою
На полях сторожкого сьогодні
Ми міцні і глибокі резерви.
Цигарки в нас, і ми не голодні,
Та болюче напружені нерви.
Там десь злякано сальва лунає.
– Не бої, а обійми б їм братні!..
Ой, не так неохоче стріляє
Той, хто виріс під реви гарматні.

Ми резерви, та ось вже без ляку
Ми з світанком піднімемось сивим.
Ой, шалена це буде атака
І скінчиться, звичайно,– проривом.

*   *   *

Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій,
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.

Що вибереш: чи образ бездоганний,
А чи праобраз для усіх один?
Міцніша – віра і дзвінкіший – чин
За словоблудіє і за тимпани!

Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми, суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..
.................................................................
Колись нащадкам стане час наш – «час
Понурих воєн, варварських звичаїв»...
(Цей час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає!..)

На згарищах, що їх покриє порох,
Не залишиться статуй кам’яних:
Лише – легенд безсмертних кілька...
Й їх
Втілятимуть у безконечних творах.

*   *   *

І жили у розкушах, слабі і блудливі,
І не вірили в велич Кінця.
Та колись уночі, в блискавицях і зливі,
Він злетів у порожні серця.

Вранці вийшли з домів виногради
зрівняти
І зрубати оливні гаї.
І безумна пустиня натхненним,
як мати,
Смаглі груди одкрила свої.

Грізний Боже суворих і гордо-убогих,
Купино фанатичних пустель!
Ми тобі покладем суходоли під ноги
І запалимо свічі осель.

Візія

Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір’ях клунки, попони.
– І не в безвісті шлях цей? –
Широкогрудих коней
Зі стайні ведуть бігцем.

На ґанку ще раз мати,
А ти вже доп’яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.

І рветься, рветься фіртка
Квітника зі слідами чобіт.
Обози – обози тільки.
На захід ідуть, на схід.

*   *   *

                                                    Тегtіа роst illam sиссеssit аеnеа ргоlеs.
Оvid. Меtаn. Lib.  Т. 125.

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви,
Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла,
Янтареві зіниці серни, що не бачили крови,
І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.
В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.
Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези,
Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.

Кров у наших   криницях. Реве здичавіла худоба.
Новороджені діти спинаються хижо на ноги.
І нелюдська жага нападає мужів, як хороба,
І жінки безсоромні, немов од напою міцного.

А земля – не земля, тільки спечена цегла рудава.
І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть кузні ці,
Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави,
Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці.

Коло мертвих джерел, по мовчазних скелистих вертепах
Не мавки полохливі – гніздяться огненні дракони.
Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу,
На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.

Віку міди, це ти, це твоє ненасичене сонце
Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами
І бринить, і гуде, і гуде... І здається, що сон це,
І здається, що захід – це паща пекельної брами.

Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Але надять ненатло майбутнього люті ворота.
Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі
І поволі тонути в потворних іржавих болотах.

І співати про зміїв, і львів, і горіння одваги,
Про казкове руно, у таємному гаї укрите,
І, збираючись в збройні, жорстокі і хижі ватаги,
Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.
Розливаючи кров, у грабунках і ґвалтах без ліку,
У змаганні із світом, у бою з самими собою,     
Нам дано відділити зле й добре, мале і велике
І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,
Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,
Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі,
Взори того, що красне, і того, що світло-величне.

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне,
Мідь розтоплена – озеро те ж, в надвечірніх годинах,
І застигле залізо – вночі, у холодних туманах.

Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це.
Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі –
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,
І для нього судився довічний почвірний колобіг.

*   *   *

На трьох горбах під знаками орла
Ми кладемо прямі основи міста.
Видноколом утомленим лягла
Навколо нього далина імлиста.

О  горда певність дужої руки,
Набряклих м’язів радісне щеміння
І дух – бадьорий, гострий і п’янкий –
Розколотого долотом каміння!

Зайнявся ранок, вечір зажеврів –
Горить червоно понад нами порох.
І ждуть жінки із стравою мужів
У білих, простих і важких уборах.

А в сутінках, коли пора кінчать,
Коли сурма усіх спочити кличе,
Ще довго на риштованнях стоять
Стрункі і невгомонні будівничі.
*   *   *

Сестра, а другому – мати.
Містечко – як сіра твань.
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!

Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда воля
Того, що є зв’язковий.

Містечко – як сіра змора,
А потім – його нема.
Лише свистіння простору,
Безумність лету сама.

Не стримать, не захитати.
Рука і дух без оков.
Товаришу мій, брате,
Нас вдруге єднає кров!

*   *   *

Сміялись загонисто-дзвінко
І всі споважніли нараз,
І вже в коридорах будинку
Луною відбився наказ.

Цівок одсахнулися гади.
Хтось крикнув, упав і зомлів.
П’ять хвиль української влади
На цьому клаптеві землі!

Лягати! Тут жартів немає!
Непослух? Так от тобі, от!
Жорстоко-суворо карає
Злочинця державний народ!
*   *   *

Їх душі – горіння і криця –
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких в’язницях
І тих, що упали, братів!

Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там втрат не буває, де жертва
Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші – хай слуха!
Хто має серце – люби!
Встає цитаделя духа –
Десятки літ боротьби.
1933.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори