Олена ТЕЛІГА
«ОБОВ’ЯЗОК СПОВНИЛА ДО КІНЦЯ...»

Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти,
і ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова.
Євген Маланюк.

В неї було якесь велике відчуття жіночої великости, якоїсь емансипації,
що вселюдно формувала свій власний духовний світ.
Цей комплекс ставав у її поезії елементом драматичного напруження,
конфліктом, що інтригує увагу й почуття.
Все те, в результаті, дало своєрідну постать української поезії,
що «підвладна власним, не чужим законам».
Святослав Гординський.

…десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга, така, якої я не знала.
Народження це було нелегке, перетворитися з ніжної, сентиментальної
і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк.
Наталя Лівицька-Холодна.

*   *   *

Вона любила писати листи. Було невузьке коло людей, яким вона виповідала все, що мала на душі, коментувала події, вчинки ближніх і дальніх людей, літературні твори. В такий спосіб вона мовби писала автобіографічний роман. З такою наполегли­вістю і цікавістю взиралася в себе, пишучи свій – у майбутньому знаменитий – щоденник, Марія Баш­кирцева, також індивідуальність яскравого закрою і великої духовної енергії.
Ім’я Башкирцевої поряд з іменем Теліги згадано не випадково. Його називав у спогаді про Телігу і Євген Маланюк, наголошуючи, що між ними була велика спільність, у них були якісь однакові структурні елементи особистостей, але «з тією різницею, що в Башкирцевої поглиналося все жадобою слави як такої (...) У Лєни зовсім інакше. Для неї слава не являла нічого приваблюючого: вона не шукала її і просто не відчувала її чару...».
Можна навіть сказати парадокс: Олена Теліга була така, як Марія Башкирцева, але зовсім інша. Маючи все те, що мала Башкирцева, Теліга ще мала велику ідею, яку вона зробила більшою за своє життя. А ще в неї – на противагу художниці – була під ногами земля, яку вона відчувала своєю.
У тому романі з листів Теліги – не тільки сповідь про буття духу і навіть про найпотаємніші жіночі таїни. У ньому – натхненний процес творення себе, освіти своєї душі. У ньому – й політика, й філософія, й література, і неповторні людські долі. Одне слово, це і роман виховання, і роман-диспут, і роман характерів, і роман-сповідь, і репортаж – не випадково ж його називають універсальним жанром,
Невимовно шкода, що багатьох розділів з цього твору ми не можемо прочитати – ті листи загинули. Лишається тільки гіпотетично вибудовувати загальну картину з розрізнених фрагментів. Додумувати, реставрувати, здогадуватися. Начебто викладати велике панно з поштових марок.
Збереглися – деякі широко, деякі лише по одному-два – її листи до Дмитра Донцова, Михайла Теліги, Наталі Лівицької-Холодної, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена-Юлія Пеленського, Ксенії Світлик, Дарії Беч, Уласа Самчука, Олега Лащенка…
Не збереглися... – цей перелік був би тут дуже довгим, оскільки з різних джерел довідуємося про той чи той лист, якого не можемо прочитати, бо він загинув. Відомо ж, що листи також гинуть, як і люди.
Живучи в глухому польському селі, куди вона виїхала з чоловіком, який працював землеміром, назвавши двох-трьох людей, з якими вони там спілкуються, Теліга пише Лівицькій-Холодній: «Товариство, як сама ба­чиш, нецікаве. Залишаються листування і читання...». Можливо, це також одна з багатьох інших причин того, що екстраверт Теліга, не маючи відповідного се­редовища, лишається наодинці з папером і виповідає йому все, що мало прозвучати від неї на велелюдних вечірках, дружніх посиденьках чи в спілкуванні тет-а-тет. Вона за своїм психотипом потребувала всього цього і не мала нічо­го з того. Була мовби в далекому засланні. «Ти пишеш, що незадоволена своїм «селом», – звертається до Лівицької-Холодної. – Я ж своє просто ненавиджу! Спека, пісок, мухи, комарі, клопи і хлопи, а натомість нема ні річки, ні ван­ни. Довкола все це хоріє на ріжні шлункові і прочі інфекційні хороби, отже, приємного мало. Глибоко певна, що оскільки б Толстой пожив тут пару днів, то прокляв би всі свої ідеї «зближенія с народом».
Здавалося б, екзальтована натура, яка перечитує сотні книг, мала б цілковито заступитися ними від життя й зовсім не бачити його, але її погляд у світ – мов рентген. Вона помічає все і не має жодних ілюзій про село та «дітей природи», яких письменники часто протиставляли зіпсованим цивілізацією жителям міста. «Уяви собі таке життя: їсти треба лише картоплю і яйця, митися нема де і як, аптеки близько нема, лікаря нема, а довкола все кишить хворобами, наривами, брудом, мухами, блохами, клопами, комарами. Для ідейної роботи, для свого краю це можна знести, але для шматка хліба – тяжко».
Вона не має аніякогісіньких пейзанських замилувань, зате має майже виняткову безстрашність називати речі своїми іменами: «Селяне... Я їх не ненавиджу, але не люблю. Ак­тивно цієї нелюбови і презирства я не виявляю і не виявлю. Навпаки, завжди роблю для них все, що можна: вчу їх готувати, пишу їм листи, доглядаю, як хтось захворіє. В минулому році завдяки цьому заразилася сама і прохоріла ціле літо, з гарячкою і наривами. Зате вони завжди приходять до мене за порадою, хоч тут є жінки мірничих – польки. Зате вони лише у мене прохають гроші на лікаря чи ще щось, але за те вони мене і вважають доброю, та... дурною».
І далі – спостереження, дуже корисні для тих народників, які бачать у селі те, що їм хо­четься бачити: «Знаю, що це темний, запрацьований нарід. Але я не можу любити їх, не можу нізащо в світі! Які вони всі жорстокі! Матері ненавидять своїх дітей, діти батьків (...) Радіють, коли вмирає якась із своїх же дитина... Радіють, коли вмирає, нарешті, старий батько. Не кохають своїх жінок (...) Чим з ними будеш добрішою, тим більше вони будуть витягати з тебе. На них треба кричати, проклинати їх – тоді вони будуть цілувати руки і казати всім, що це – «правдиві пани» і не дурні...».
Є різні типи листів (як і щоденників, зрештою): одні – формальні відпис­ки: мовляв, з приводу того, що ви запитуєте, повідомляю... Одне слово, сумні шедеври бездушного канцеляриту.
Другі можна назвати листи-постаменти. Пишучи їх, люди (видатні, але й не тільки видатні) використовують епістолярію як ще одну нагоду підкреслити свою значущість. Усвідомлюючи, що ці листи читатимуть або й вивчатимуть через десятиліття, їх автори «викладають істини» і промовляють мовби на мі­тингу.
Листи Теліги належать до третього типу. Вони – це форма переживання жит­тя. В них, ясна річ, – жодного натяку на відписки (здається, якщо їй самій не цікаво, то вона просто з обов’язку відписати – не писатиме), ніякого «приміряння постаментів» і, звичайно ж, ніякого примусу над собою, продиктованого епістолярним етикетом.
Вона висловлюється в листах стихійно, спонтанно, демонструючи себе всю, яка вона є, не надто перей­маючись тим, хто як це сприйме і хто що подумає. Вона дуже дорожить близькими людьми і свято переконана, що дорожать нею. Вона без коментарів і пояснень розуміє близьких і твердо переконана, що так само розуміють її. Можливо, ще так натхненно та безоглядно веде свою мело­дію птах на гілці, анітрохи не переймаючись вічністю і славою.
Ці листи виконують також роль не тільки авто­порт­ретів Теліги, відбитих у десятках дзеркал. Вони також – і винятково важливе джерело з історії української політичної еміграції, історії нашої літератури, зокрема, Празької групи поетів, а також дорогоцінний матеріал до біографій величезної кількості людей, з ким доля зводила й розводила Олену Телігу.
Не випадково ж після першого оприлюднення листів Теліги в Українській Вільній Академії Наук у США Юрій Шерех писав: «Може, найцікавіше, що листи й коментар до них читаються з такою напругою, з якою читається детективний роман, – захоплює і багатство деталів людських життів, життів творчих, і майстерне збалан­сування доказів «за» і «проти» в розплутуванні загадок минулих людських існувань і змагань, поступове, неквапливе, уважне вчування в чу­жі й змістовні біографії. Берешся за цей том як за науковий матеріал – і та­кий він і є – і сам не помічаєш, як поступово опиняєшся в долоні фактів, мір­кувань, розгадок неясного й плутаного в людських життях минулого, у творчих процесах, у розшифровуванні зашифрованого, у продиранні до глибин літератур­ної творчості й особистої поведінки осіб, що ще так недавно були з нами і що про них ми так на диво мало знали, яких не розуміли або розуміли фальшиво».

*   *   *

Хто не знає біографії Олени Теліги, тому важко повірити, що був час, коли во­на не знала української мови і могло статися так, що вона розминулася б із українством. Навіть уявляється її шлях в російській літературі на взір Анни Горенко, що стала Ахматовою, як про те писав Маланюк. Є всі підстави стверджувати, що в неї два дні народження.
Перший – тоді, коли вона прийшла в цей світ: 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою, де тоді працював її батько Іван Шовгенов, авторитетний інженер-гідротехнік.
Щоправда, донедавна існувало аж три можливих місця народження поетеси. Окрім Іллінська, називалися Петербург та Єсентуки. Перший її біограф Олег Штуль (Жданович) вважав, що з’явилася вона на світ у Петербурзі, а вже була хрещена в Єсентуках, куди батьки поїхали з донькою на відпочинок. До речі, Євген Маланюк звідкись узяв, що хрещеною матір’ю Олени Теліги була відома російська поете­са Зинаїда Гіппіус. Це він писав у своїй «Розповіді про Лену».
Другим днем її народження можна вважати той, коли вона, юна істота російського виховання, усвідомила себе українкою і зробила собі рішучий вибір української долі.
Але про все по порядку.
Коли доньці колезького асесора Івана Шовгенова Олені виповнилося п’ять років, родина переїхала до Петербурга, де батько став працювати віце-директором департаменту земельних поліпшень, читав він також лекції в тамтешньому інституті шляхів.
У біографічному нарисі Надії Миронець «Іван Шов­генів» читаємо, що це був чоловік блискучої професійної кар’єри. Родом він із села Кам’янка Куп’янського повіту на Харківщині. Одержав вищу освіту в Петербурзі. Рано проявив себе не тільки як здібний інженер, а й як науковець, автор серйозних досліджень. Бував на міжнародних з’їздах спеціалістів з водних шляхів, працював у США й Канаді. Мав два ордени Станіслава і два Анни. Одне слово, справді високо­поставлений діяч імперії і, здавалося б, безнадійно втрачений для України чоловік.
Але в бурхливих подіях 17-го року Шовгенів здивував багатьох, хто його знав. Він повернувся в Україну. Уже з квітня 1918-го став директором департаменту водного і шосового господарства міністерства шляхів, а також викладачем Київсь­кого політехнічного інституту. Цікаво, що коли більшовики зайняли Київ, Шовгенів був призначений комісаром водних і шосових шляхів України. Після приходу армії УНР Шовгенів працював у цьому ж міністерстві. Разом з урядом Української Народної Республіки відійшов в еміграцію. Навесні 1922 року його обрано ректором щойно відкритої Української господарської академії в Подєбрадах. Один із випускників академії Лев Биковський написав, що Шовгенів був «справжнім батьком-опікуном численної української молоді, якої більше тисячі перекотилося через академію».
Унікальний український закордонний навчальний заклад з’явився в Подєбрадах завдяки прихильному ставленню до української еміграції уряду Чехословацької республіки, який узяв на себе фінансування академії.
«Ця спеціальна школа мала подвійну мету: першу –підготовка молодих національно свідомих українців, що опинилися за кордоном, до активної участі в май­бутній відбудові господарства України; і друга – в процесі науково-педагогічної праці в академії згуртувати осередок інтелігенції, яка фахово підготов­лена, ознайомлена з кращими взірцями європейських методів науки і практики, могла б у свій час, коли складуться відповідні умови, стати до українського громадянства в його неминучій, велетенській праці розбудови держави», – пише Надія Миронець.
Від дитячих літ Олена Шовгеніва вивчала французьку та німецьку мови, а мовою щоденного спілкування була російська, оскільки жила вона в російському середовищі, виростала в російській культурі. З українською Олена тоді ніде не зустрічалася, за що згодом не раз докоряла батькам.
В Олени було два брати. Старший за неї на десять років Андрій. Про ньо­го відомо мало. В одних джерелах мовиться, що він брав участь у бойових діях УНР, в інших стверд­жується, що до війська не призивався. Ра­зом з батьком прибув за кордон. Навчався в Празі. Жив там аж до приходу радянських військ 1945 року. Був депортований до СРСР, де його відразу ж «прописали» в концтаборі, потім на засланні в Новосибірську, де по ньому й слід пропав.
Другий брат Сергій старший за Олену на чотири роки. Разом з матір’ю і сестрою переїхав до батька за кордон. Навчався в Карловому університе­ті на правничому факультеті. Був російським поетом і вважав себе росіянином. Узяв собі літературним псевдонімом першу частину діво­чого прізвища матері «Налянч». Був членом літературних груп «Далиборка» та «Скит поэтов». Перекладав на російську вірші Є. Маланюка й О. Ольжича.
У час війни жив з дружиною в Австрії. 1945 року його викрали радянсь­кі людолови, які відправляли на «родіну» всіх, хто потрапляв їм під руку. І слід до ньому також пропав.
Можливо, вперше вона почула українську лише після переїзду в Україну, але навряд чи дослухалася до неї. 1918 року стала ученицею третього класу приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської. Навчання там велося російською, однак у програмі поряд із французькою, німецькою вже була й українська.
Після поразки національних визвольних змагань Іван Шовгенів опинився в емі­грації, а його дружина Уляна з донькою Оленою і сином Сергієм лишилися в Києві. Безтур­ботне дитинство майбутньої поетеси раптово скінчилося. Настали її перші життєві випробування. Вони прийшли у формі нестатків і принижень.
Пізніше, в листі до своєї приятельки Наталі Лівицької-Холодної (доньки пре­зидента УНР в екзилі Андрія Лівицько­го), вона писала: Наталя даремно гадає, що все її, Олени, життя було під чиїмось теплим крилечком. Від тринадцяти літ, коли батько виїхав з Києва (як гадалося, на два тижні), довгих три роки вони вели боротьбу за існування.
«Ось з цього часу починається моє зазнайомлення з життям: я вступила посильним в тій самій політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести яки­йсь «пайок». Як же тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки» наряду з бабами, які були призвичаєні до та­кої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лиш в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.
Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці про­дукти...
Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці. І так було аж до 1922-го року, доки ми не перейшли кордон і не приїхали до Чехії».
Потім з’явиться її вірш «П’ятнадцята осінь», де з пам’яті поетеси виступили відчуття тих тяжких днів далекої осені, яка так виразно відлунилася у вірші саме «димним і сосновим смаком», що не вивітрювався з її спогадів:

І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають в діл, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.

Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.

Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувши, колихнули повінь...
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любови.

У Подєбрадах Олена довершувала середню освіту. Мала великі проблеми з українською мовою, їй пощастило потрапити під опіку наполегливого Леоніда Мосендза, який допомагав не тільки у вивченні математики, а й – головно! –  української мови, з усіх сил наставляв дівчину на шлях істинно український. А вона ніяк нічого не могла тут збагнути.
Самчук записав її розповідь про ті дні і про її переживання й опублікував згодом у своїх спогадах «На білому коні».
Ось вона, неповторність її тодішньої реакції на все навколо неї: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Поль­щі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй автономія нужна…».
«Опинившись у Подєбрадах, я була приголомшена, що мій власний батько, відо­мий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть госпо­дарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри…»
Їй до цього звикалося неймовірно важко. Здається, навіть і не хотілося звикати. Наталя Лівицька-Холодна запам’ятала, що в ті часи Олена з братом Сергієм говорили між собою російською. Це невимовно дивувало студентів. Один із них – кубанець, бандурист, нещодавній вояк армії УНР, колишній ад’ютант С. Петлюри Михайло Теліга взявся бути її вчителем української.
І раптом – такий різкий злам. Олена Шовгеніва заговорила – з принципу! – українською.
Це також зафіксував із її слів Улас Самчук.
Олена часто й залюбки спілкувалася з російськими емігрантами, бувала на їхніх імпрезах.
«Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомим «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописия»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено вигукнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і мова матері! І я вас більше не хочу знати!»
Не випадковий – у світлі згадуваної події – вибір факультету: українська філологія в Українському педаго­гічному інституті імені Драгоманова.
Це стало початком уже геть іншого життя. Педінститут та УГА студентських років Олени Шовгеневої – це ті студенти, чиї імена голосно зазвучать в українській літературі: Юрій Дараган, Євген Маланюк, Олег Кандиба, що стане Ольжичем, Леонід Мосендз, Галя Мазуренко…
Вони відчувають, що вони – інші, аніж їхні політичні батьки. У їхньому ставленні до старших чимало іронії. Старші дратуються їхнім радикалізмом і безкомпромісністю. В світі запановує тоталітаризм; його доктрина захоплює і під­коряє собі молоді гарячі уми. Донцов із його «Націоналізмом», що з’явився друком 1926 року, стає незаперечним кумиром молодих, справжнім володарем дум.
Донцов обгрунтував принципи інтегрального націо­налізму, наголосив, що пригноблена нація може розрахо­вувати тільки на себе, тільки на резерви своєї во­лі. Як відомо, людина може зрозуміти лише те, що вона вже готова зрозуміти. Молоді поети, яких згодом назвуть Празькою школою, дозріли до цього. Вони всі стають «вістниківцями».
Одного осіннього дня 1928 року на сторінках редаго­ваного Донцовим «Вісника» з’явився такий вірш Олени Теліги (так вона стала писатися, вийшовши заміж за свого відданого кубанського адоратора):

Розцвітають кущі ясмину,
Грає сонце в височині!
Чи зустріну, – чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу, іде високий,
Приглядаюсь, чи то ж не ти...

І не вітряно і не хмарно.
Все заповнює весняний сміх!
Цілий день я проброджу марно
Не зустрівши очей твоїх…

Та зате серед ночі, любий,
В весняному мойому сні,
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені.

Цього вірша і ще декілька інших до редакції «Вісника»  надіслав хтось із її друзів. До того ж – навіть додав епістолярний супровід буцімто від її імені. Мовляв, вона хоче знати його думку про свої поезії.
Що це була маленька містифікація, зрозуміло з Теліжиного листа 17 жовтня того ж року.
Вона пише, що це була велика для неї несподіванка – поява її вірша в часописі. І пояснює свою непричетність до цього факту.
Очевидно, Донцов висловив якісь зауваги до її творів, бо в листі Теліги читаємо: «Цілковито погоджуюся з Вами щодо своїх хиб: примітивного ритму та примітивних рим. Безумовно, сама б я ніколи не набралася сміливости відіслати свої вірші в такому «домашньому» вигляді, в якому вони дісталися до Ваших рук...». Маємо там і важливі для літературної біографії Теліги по­дробиці: «До цього часу я вірші писала лише для себе, ніколи їх не виправляла і, за винятком двох-трьох знайомих, нікому їх не показувала. Ще добавлю, в своє виправдання, що заслані вірші я написала в 20-му і 26-ому році, себто коли мені було лише 17 і 18 років, що також почасти пояснює їх примітивність».
Так, у цих рядках Теліга – ще не Теліга. І не лише тому, що маємо трафаретні «поетизми» на взір «грає сонце в височині», що тут аніде не відчутно жодного натяку на якусь поетичну індивідуальність, а ще й тому, що в справжньої Теліги аніде не буде відчутно сиропного інфантилізму та перечуленості гімназисток.
Уже 1932 року друкується в «Віснику» її вірш «Життя», присвячений доброму приятелеві Теліги Василеві Куриленку. Здається, його писав інший автор. Динамізм почуття, експресія – і жодного натяку на якийсь мінор, утому душі чи сентиментальне розслаблення.

Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.

Таке її звернення до співрозмовника, котрий, здається, починав заламуватися від тих нещасть, які впали на нього.
Автор вірша погоджується: «О, як байдуже все, коли душа зім’ята, // Сліпа, безкрила, сунеться на дно...». Але – і в цьому вже та нова Теліга, якою вона й увійде в історію, – скапітулювати найлегше; капітуляція – шлях слабких, сильні ж – ті, хто здатен перемогти навіть свою душу; їм і тільки їм належить світ.
Отож, «рецепт» боротьби зі знеможеною, «зім’ятою» душею від Олени Теліги:

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: «Живи!»

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!

Марія Бачинська-Донцова запам’ятала Телігу часів перших зустрічей із нею (перші приїзди подружжя Теліг до Львова): «Олена Теліга була чарівна жінка, повна індивідуальної жіночої принади. Говорила глибоким альтовим голосом і смія­лася часто закотисто. Мала регулярні риси обличчя, рівний ніс, виразні уста й живі очі, що вміли кидати блискавиці. Була вище середнього росту, шатенка, рів­номірної будови і пристрасно любила танці. «Сьогодні кожний крок – хотів би бу­ти вальсом»,.. а в життя вона входила, «як в безжурний танок». Вміла одягатися з вишуканим смаком і любила бути добре вдягненою. Була відважна й одверто висловлювала свої думки…».
А потім з’явилася ще одна Олена Теліга.
Мовби її старша сестра.
Не один автор у спогадах наголошує, що дивовижне перетворення Олени Теліги відбулося майже невловимо, майже вмить. Очевидно, в ній відбувалася потужна, прихована для стороннього ока духовна робота, що завершилася ідейним дозріван­ням. Ту молоду, здається, спеціально створену для жіночих тріумфів істоту вже було важко впізнати.
Юрій Стефаник (Клиновий) пише, що коли він побачив Телігу 16 липня 1941 року, вона розповідала йому про Київ, подумки вже входячи в столицю України.
Маланюк відмовляв її від цього наміру, висував свої резони. «Нічого не помогло. Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою».
Вона напророчила у віршах, що повернеться до Києва. І вона поверталася.
Похідні групи ОУН йшли на велику Україну.
Організовувала національне життя в окупованій фашис­тами столиці України.
Спілка письменників. Журнал «Літаври». «Зі загостренням протиукраїнського німецького терору – наповнюється призначення Олени Теліги. І приходить її мо­ральний, хоч і трагічний тріумф», – писав Олег Лащенко.
Німці сполошилися від активізації українського життя в місті. Один за одним хвилями прокочувалися арешти. Виловлювали українських активістів. Телігу по­переджали: треба сховатися. Але вона, як і звичайно, пішла в Спілку письменників. За нею – Михайло, хоч він і не був там конче потрібний. Він не лишав її.
Теліга ще мала вибір, їй радили зникнути. Якби вона дослухалася, вона уціліла б.
Їй пропонували не йти того лютневого дня на збори письменників. Як пише Олег Жданович, вона відповіла на всі застороги й поради друзів: «На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою, їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця...».

Олена ТЕЛІГА

*   *   *

Тільки вечір злітає на місто
І нема біля мене нікого,
Я збираю в єдине намисто
Всі слова, що почула від нього.

Хай назустріч ідуть мені люде!
Хай цілує непроханий вітер!
Все, що пише він, згадано буде
До останніх малесеньких літер.

Хоч на вулиці зимно і сніжно,
Хоч шумить надокучливе місто,
Я зберу обережно і ніжно
Всі ці згадки в безцінне намисто.

І намисто я це заховаю,
Покладу його глибоко в душу,
Бо воно найдорожче, що маю,
І його схоронити я мушу.

О, я знаю, життя – довге поле,
Будуть зустрічі, гарні години,
Та його не забути ніколи,
І для мене він буде – єдиний.

Інші зустрічі зникнуть спокійно,
Розлетяться, як дим той у комин,
А в душі буде жити постійно
Тільки він – найдорожчий мій спомин.

ЗА КОРДОНОМ

Ех, в експресі світлому, блискучому
З головою у вікні за шибою,
Над річками полечу, над кручами,
Десь далеко, там, де щастя здибаю.

Біля станцій з паннами самітними,
Біля сіл з обвітреними стріхами,
У купе з лавками оксамитними
Пронесусь, вагонами вколихана.

Там, де шини розлетяться стрічками,
Де реклами зацвітуть над стінами –
На двірці з очима електричними
На одну хвилиночку спочинемо.

Так я мріяла. І ось під дощиком
Або душними, тяжкими ранками
Поміж сіл чужих і станцій дощатих
Їжджу я розбитими фурманками.

І під скрип піску попід колесами,
Під гудіння комарів і оводів
Світлим мріям про життя з експресами
Я справляю невеселі проводи.

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис,
Бо ми – лише жінки. У нас душа – криниця,
З якої ви п’єте. – Змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні, –
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,
Бо швидко прийде день, і по дорозі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць...
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя, іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

1

ЧУЖА ВЕСНА

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко,
І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,
А тому не затерти поплутані межі,
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті,
Може, мріяти будеш про радісну близькість,
Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум’я з вогненних блисків.

II

СОННИЙ ДЕНЬ

Безтурботність і світлий спокій...
Сонний день всі думки придушив.
Не шумлять дерева високі,
Теплий мох підбирає кроки,
І крім нас – ні душі.

Мрії, спогади – все згоріло...
Легко жить без великих хотінь!
Ніжно ранять промінні стріли
І зривають весняні крила –
У мережану тінь.

Але там, де берізка-пані
Шаль прозорий нам кинула в дар,
Всі думки колихнулись, п’яні,
І пориву зломить не в стані,
Піднялись аж до хмар!

Голос твій затремтів, мов птиця,
Під потоком палаючих слів
Про козацькі степи й станиці
І про все, що лише присниться
Не на рідній землі.

Поховалась в зелених травах,
Відкотилася казка проста...
Але кожне із слів яскравих
Обірвалось на душу мляву,
Ніби весла на став.

Сну нема! Ми б летіли в гори,
В височінь, аж на соняшний шпиль,
Бо під ним всю пекучу змору
Захлисне і напоїть море –
Чорне море – мов хміль!

ІІІ

ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово – Україна.
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти
На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І тікає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, –
Геній людський чи лише випадок –
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!

ВІДВІЧНЕ
                             Н. Лівицькій-Холодній.

Тремтить кохання на розквітлих квітах,
В зітханнях вітру і на крилах співу,
В сльозах пекучих, уночі пролитих,
В стрілі образи і в пожежі гніву.

Заходить сонце – і відзвук мелодій,
Які від віку вся земля гуркоче,
Гарячий погляд, мов сміливий злодій,
Нам краде серце поцілунком в очі.

Тисячоліття залишились ззаду.
Та в темні роки панування сталі
Тобі, Кохання, золоту лампаду
Ми схоронили непохитно сталі.
Хай не тобі ми віддались до смерти,
А іншій Пані – Рідній і Єдиній –
Ніщо не зможе замінить чи стерти
Твій світлий образ у старій святині.

Душа горить – життя таке іскристе.
Забрати все! Себе віддати всьому!
Твоя ж святиня, мов незмінна пристань,
Нам в диких бурях буде тихим домом.

Минає час, щоб все могло зміниться.
Згубили лицарі колишню шпаду...
Тобі, Кохання, Золота Царице,
Ми заховали вікову лампаду!

ПОВОРОТ

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

1 те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини – гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі.
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде – чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти – дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

ПОДОРОЖНІЙ
Ти – тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляху.
Л. Могилянська.
І

Відпочинеш і підеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубиновим
Затопити дорожню втому.
Гостре щастя раптовим блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свій і близький,
Це ж на тебе я так чекала!
В день звичайний розквітне свято,
Мов бузок запашний у січні,
І кохання, легке й крилате,
Я запрагну змінить у вічність.
Ти відходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній!
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І покинуть його не можна.
Біль зламаю, а сльози витру.
В зимну ніч, на твої дороги
Тільки сміх мій весняним вітром
Буде бігти – тобі навздогін.

ІІ

Догорає, попеліє дивне щастя...
Зажурився день – замріяний і млистий,
А думки мої, натхнені та квітчасті,
Опадають вересневим, жовтим листям...
Ось пішов собі звичайний подорожній.
Більш нічого. Навіть плакати не смію.
Тільки в душу безборонну і порожню
Сум летить непереможним, чорним змієм.
Прийдуть люди – не чужі, не випадкові, –
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь
Надпила – у перший раз – холодна осінь.

ІІІ

Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої – розквітла китиця?
І чому це полум’ям і золотом
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала!
А слідом – весна моя заблукана.
І згорають у вогню великому
Всі закони, що були розлукою.
Знову осінь утікає злякано
Під травневою, рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакана,
Не сміюся, бо така щаслива я!
Залишайся! Щастя вип’ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене!
Буде шлях тобі без мене – скелистим,
А життя моє без тебе – зрадою.

*   *   *

«Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби – спокійний і суворий.
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив».
Але для мене – у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце – в хуртовині сніжній,
Купати душу – у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі,
В день такий – віддатись поцілункам,
В день такий – цілим натхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча;
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку, золотом прозорим,
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість – жить.

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила
Ні на що – твоїх єдиних уст.
*   *   *

Ніч була розбурхана та тьмяна,
Вітер грав і рвав пом’яті струни,
Я пила самітньо аж до рана
Темну розпач – найгіркіший трунок.

А під ранок, зором помертвілим
Розгорнувши спопелілий морок,
Віднайшла я ненаправний вилом
На землі, на небі і в просторах...

Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать її своєї віри:
У житті нічому не молиться.

*   *   *

Не любов, не примха й не пригода –
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно!

І коли твоя душа воскресла
Знову мчиться у осяйну путь –
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег сміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть.
Але серце – збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!

ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані –
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.
І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій –
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

*   *   *

Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник – чотири, п’ять.
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але вранці спокійно встану
Так, як завжди, без жодних змін
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.

Придушу свій незмінний спогад,
Буду радість давати й сміх –
Тільки тим дана перемога,
Хто у болі сміятись зміг.

14. Х.1933.

*   *   *

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом:
Не студить вітер уст – зігрівся біля них;
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних.
Тебе нема, нема... Та в серці сміх іскриться,
Ось він стрільне в юрбу, мов золотий шампан!
В чужих очах вогонь, привітом сяють лиця,
І кожний мій порив – сьогодні владний пан.
Любов – лише тобі... А це її уламки,
Це – через край вино, в повітря квіт дерев,
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере,
Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
...................................................................................
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день – і враз достигне жито,
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий,
Єдиний день – мого життя корона.

І що це буде – зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком – меду і полину.

А дивне серце, п’яне і завзяте,
Відчує певність, мов нехибну шпаду:
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль – і початок до спаду.

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі – дивним сміхом.
І, мабуть, кожний з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі, зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись.

Та я минала всі вогні,
Як світло не своєї брами,
Бо чула: жданий довгі дні –
Вже йде з безсмертними дарами.

*   *   *

Усе – лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання – в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві фати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби –
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться –
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне – багнетом – блискавиця.

До змісту Михайло CЛАБОШПИЦЬКИЙ 25 поетів української діаспори