ЯКЕ ЇХАЛО, ТАКЕ Й ЗДИБАЛО (напрочуд приємне місто)

[gromyko]

ЯКЕ ЇХАЛО, ТАКЕ Й ЗДИБАЛО

Минулого літа я мав відрядження в Крим. Тож скористався нагодою й заодно викроїв собі день для "особистого знайомства" з Севастополем - хотілося не лише побачити древній Херсонес, відвідати дельфінарій і вирушити в морську прогулянку по бухтах, де базуються обидва флоти; а й відчути, наскільки змога, атмосферу міста, його, як то кажуть, живу ауру. І враження лишилися в мене направду дивовижні.

Стою я, скажімо, перед перехрестям у центрі міста й старанно вивчаю карту, роздумуючи, куди йти далі. Аж тут підходить до мене чолов'яга у формі російського морського офіцера і дуже ввічливо запитує, чи не потрібна допомога? Я відповідаю, що треба вийти до такого-ось майдану й дивлюся, куди мені краще йти. Кажу, ясна річ, українською - з переконання, що хоч я і вперше в цьому місті, та все ж я в себе вдома, моя ж бо країна, це він тут у гостях... Але, звісно, мовлю ввічливо й приязно - так само, як і він до мене. І що б ви гадали? Російський морський офіцер старанно, наскільки змога, намагається мені каліченою українською пояснити дорогу до того майдану! Звісно, я був розчулений - не настільки, щоби перейти на його мову, але настільки, щоби повідомити йому, що російську я теж добре розумію. Так ми ще перекинулися кількома приязними словами - кожен своєю мовою - і, всміхнувшись один одному, розійшлися...

Відтак ще одна цікава сцена. Заходжу я в кав'ярню біля морського вокзалу, замовляю собі каву й сяку-таку перекуску (бачу, що продавець радше з жестів розуміє, що саме я бажаю, але старанно намагається цього не виказати й обслуговує дуже приязно). Кав'ярня невелика, відвідувачів багато, й невдовзі до мене підсідає пані з дитиною, з усього видно, місцева. Бачу, що її трохи здивувало моє "прошу", але дитина вимагає уваги, тож вона зосереджується на дитині й про мене закономірно забуває. Але ж тут мені саме телефонує моя доня, ми з нею тихенько собі розмовляємо, але я краєм ока завважую, що пані прислухається до того, що я мовлю у слухавку. Відтак не витримує й запитує:

- Скажите пожалуйста, вы из Польши к нам приехали?
Тут уже моя черга дивуватися:
- А чого ви так вирішили?
- Ну, язык такой... интересный.
- Ні, пані. Я не поляк. Я українець.
- Как?!!
- ...
- И это - укрАинский язык?
- Ні, пані. Це украЇнська мова.

- Надо же, как интересно! Я и подумать не могла, что она такая красивая!

...До чого я веду? - логічно запитаєте ви, шановний читачу. Та лише до того, що Севастополь - напрочуд приємне місто, в якому здебільшого мешкають напрочуд приємні, толерантні, добрі люди. Звісно, є певний відсоток дурнів, психічно хворих і провокаторів - але він загалом не більший, ніж у будь-якому іншому місті. Я лише не розумію, чому надто вже багатьма містами - і Севастополем вочевидь теж - заправляють передовсім дурні й провокатори.

Запитаєте, з чого саме я дозволяю собі так виснувати? А ось із чого. На минулому тижні в українському суспільному житті нібито ж сталося багацько цікавих і не дуже подій, які претендують на статус "топових" - відставка-демарш Балоги з посади керівника президентського секретаріату, подвійне підвищення політичної фаворитки Президента Віри Ульянченко, довгоочікуване закриття всюдисущих і безпросвітних залів ігрових автоматів, визначення четвірки українських міст, які прийматимуть матчі Євро-2012, прогнозований провал обох псевдоукраїнських співачок - Лободи й Приходько - на "Євробаченні" тощо. Але все ж особисто для мене найсимптоматичнішою, найпоказовішою, найдражливішою, найбезпросвітнішою подією минулого тижня стало рішення Севастопольської міської ради, яким тамтешні депутати зобов'язали (!) всі (!!) школи (!!!) міста з 1 вересня перейти на викладання винятково (!!!!) російською (!!!!!) мовою.

Чи ж не дурні й не провокатори? Ясна річ, так! Обуритися на подібне рішення мусив би кожен притомний, адекватний, тверезо мислячий не лише українець, а й росіянин. По-перше, тому що це абсолютно незаконно - ніде в світі мова викладання в школах не належить до компетенції міської ради; місцеві депутати мусять займатися каналізацією, благоустроєм, озелененням і ремонтом доріг, а не пхатися туди, де вони ні бельмеса не петрають! По-друге, тому що це очевидне порушення людських прав. Є ще й по-третє, по-четверте, по-п'яте - але двох перших пунктів уже більше ніж достатньо для того, щоби центральна влада будь-якої країни того ж дня з тріском розігнала таку місцеву раду, а проти ініціаторів згаданого рішення прокуратура порушила кримінальну справу за статтями про антиконституційні дії й злочинне перевищення службових повноважень.

Але в тому й річ, що наша центральна влада чомусь дивиться на такі кричущі речі... крізь пальці. Скільки вже було "територій, вільних від НАТО", "статусів язика" й іншої подібної ахінеї, ба навіть відверті прояви сепаратизму були - і що? Чи бодай одну істоту було за це позірно покарано? Ні... Ото й маємо нагнітання ідіотизму там, де цього легко можна було б уникати.

Навпаки: у всьому цьому є й зворотній бік медалі. Часом центральна влада чинить так, що мимоволі думаєш: дурні й провокатори не лише в місцевих радах заправляють. Як ви гадаєте, що стало спричинком для розгулу маразму депутатів Севастопольської міськради? Та не що інше, як указ №461 Міністерства освіти й науки України, який зобов'язує всі школи міста Севастополя з того ж таки 1 вересня 2009 року перейти на викладання шкільних предметів українською мовою...

Ясна річ, міністерство має такі повноваження - законів воно не порушило. Але діяло воно в цьому випадку "дубовими", провокативними методами. Бо якби такий указ був виданий у серпні 1991-го чи принаймні 1992-го року, і держава жорстко простежила б за його виконанням, - нині ми не мали б такого дивовижного зачудування самим фактом того, що хтось розмовляє такою красивою мовою, і раптом виявляється, що ця мова - українська... Тоді, на початках відновлення незалежности, такі методи були необхідні - але той унікальний час ми проґавили, ба більше - своєю невпевненістю дали підстави дурням і провокаторам думати, що їм усе дозволено і що вони, а не розумні й толерантні люди, можуть вести за собою народ. Ось тепер ми й пожинаємо плоди своєї тодішньої бездіяльності!

Тому тепер указами міністерства "брати" Севастополь не можна. Тепер слід показати Севастополеві - отим нормальним, толерантним, не озлобленим, не "заведеним", а просто собі звичайним людям, яких переважна більшість у кожному нормальному місті, - що українська мова їм не ворог, а засіб спілкування, розширення світогляду й пізнавання прекрасного. Що українець, а тим паче український націоналіст - не чорт з рогами, а точнісінько така ж людина, з якою легко, невимушено і з усмішкою можна порозумітися, - а відтак і себе, севастопольця, відчути повноцінним громадянином великої європейської держави Україна! Якби...

Якби ж, власне кажучи, оте Міністерство освіти й науки було повноцінно українським, а не лише таким називалося, - тоді воно, перш ніж видавати свої непродумані укази, привезло б туди (і не раз, а регулярно) сучасних українських дитячих письменників, музикантів привезло б учених, художників, культурологів; і зорганізувало б їхні зустрічі з учнями й батьками учнів, "круглі столи" не на мовні чи на інші дражливі, а просто на житейські чи професійні теми, але красивою українською мовою; та ще адекватні бібліотеки там при школах поробило б; та залучило б до цієї справи чудових українських письменників, художників, музикантів, які там же, в Криму і зокрема в Севастополі, живуть і працюють, - отоді років так за два-три батьки самі почали б масово віддавати дітей в українські школи. Бо відчули б, що українське - це цікаве й престижне, а не те, що недолуго кимось нав'язується... Між іншим, і в міські депутати наступного разу обрали б адекватніших людей!

Ну, а поки що - яке їхало, таке й здибало...

Іван АНДРУСЯК